Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 44 страниц)

– О Боже, Боже! – вигукнула Анна Австрійська. – Це понад мої сили! Благаю вас, герцогу, йдіть, облиште мене; не знаю, кохаю я вас чи ні, але мені добре відомо, що я не порушу своєї присяги. Отож згляньтесь наді мною, облиште мене. О, якщо вас схоплять у Франції, якщо вас уб'ють у Франції, якщо я знатиму, що ваше кохання спричинилось до вашої смерті, я не зможу лишатися спокійною, я збожеволію! Ідіть же, йдіть, благаю вас…

– Яка ви гарна в цю мить! О, як я вас кохаю! – прошепотів Бекінгем.

– Ідіть! Ідіть! Благаю вас; але приходьте згодом, приходьте як посол, приходьте як міністр, приходьте з охороною, що захистить вас, і з почтом, що слугуватиме вам; тоді я, не боячись за ваше життя, буду щаслива знову побачити вас.

– О, невже я маю вірити вашим словам?

– Так…

– Тоді на знак вашого прощення подаруйте мені якусь дрібничку, що належала б вам і нагадувала мені, що все це не сон; дрібничку, яку ви носили і яку я теж міг би носити. Якусь каблучку, кольє, ланцюжок…

– І ви облишите мене, коли я подарую те, про що ви просите?

– Так.

– Негайно?

– Так.

– Ви залишите Францію, ви поїдете до Англії?

– Так, присягаюся вам!

– Тоді заждіть, заждіть.

Анна Австрійська вийшла до своїх покоїв і майже відразу повернулась, тримаючи в руках невеличку скриньку рожевого дерева із золотою монограмою.

– Візьміть, мілорде герцогу, – сказала вона, – бережіть її як пам'ять про мене.

Бекінгем узяв скриньку і вдруге впав на коліна.

– Ви обіцяли облишити мене, – нагадала королева.

– І я дотримаю свого слова. Вашу руку, вельможна пані, вашу руку, і я залишаю вас.

Заплющивши очі, Анна Австрійська простягла праву руку герцогові; лівою вона сперлася на Естефанію, відчуваючи, що сили от-от зрадять її.

Бекінгем ніжно торкнувся губами цієї чарівної руки і, підвівшись, мовив:

– Через півроку, якщо я тільки не помру, я знову побачу вас, вельможна пані, навіть коли для цього мені треба буде перевернути світ.

І, вірний своєму слову, він вибіг з кімнати.

В коридорі Бекінгем побачив пані Бонасьє. Непомітно й благополучно вона вивела герцога з Лувру.

XIII. Пан Бонасьє

Як можна було помітити, до всього, що діялося, була причетна людина, що нею, незважаючи на її скрутне становище, ми тим часом мало-таки цікавились. Це був пан Бонасьє, шановна жертва політичних і любовних інтриг, які в ті часи рицарських подвигів і легковажних пригод досить щільно перепліталися між собою.

На щастя – пам'ятає про це читач чи не пам'ятає, але, повторюємо, на щастя, – ми пообіцяли не забувати про нашого галантерейника.

Арештувавши пана Бонасьє, поліцейські відвезли його просто до Бастилії, де, вкрай переляканого, провели перед взводом солдатів, які саме заряджали мушкети.

Опинившись у похмурому підземеллі, Бонасьє був зовсім приголомшений найбрутальнішою лайкою і якнайсуворішим обходженням своїх конвоїрів. Поліцейські збагнули, що мають справу не з дворянином, тож і повелися з ним, як з останнім бідняком.

Тільки за півгодини з'явився секретар суду, котрий, поклавши край фізичним, але ніяк не моральним мукам пана Бонасьє, наказав одвести його до кімнати для допиту. Здебільшого в'язнів допитували в камерах, але з паном Бонасьє вирішили не панькатися.

Двоє наглядачів схопили галантерейника, провели його подвір'ям, завели в коридор, де стояло троє вартових, відімкнули якісь двері й увіпхнули до кімнати з низькою стелею, умебльованої тільки столом та стільцем. Біля столу сидів комісар і щось старанно писав.

Наглядачі підвели в'язня до столу і, на знак комісара, відійшли до дверей, звідки не можна було почути, про що йтиме мова.

Нарешті комісар підвів голову від паперів і глянув на арештованого. Це був набурмосений чоловічок із дзьобатим носом, гострими жовтими вилицями, допитливим і пронизливим поглядом малесеньких очиць та обличчям, у якому було щось від куниці й від лиса водночас. Його голова на довгій і рухливій шиї, яка стирчала з коміра широкої чорної мантії, похитувалась, наче в черепахи, що висунула її з-під свого панцира.

Для початку комісар спитав у Бонасьє його ім'я, прізвище, вік, фах та адресу.

Обвинувачений відповів, що звуть його Жак-Мішель Бонасьє, що йому минув п'ятдесят один рік, що він колишній власник галантерейної крамнички і мешкає на вулиці Могильників у будинку номер одинадцять.

Тоді комісар заходився докладно пояснювати, яка небезпека може загрожувати звичайному городянинові, коли той насмілиться втрутитись у високу політику.

Потім комісар так само докладно розповів про могутність і силу пана кардинала – цього неперевершеного політика, переможця міністрів минулих і взірця для міністрів майбутніх, – силі та могутності якого ніхто не спроможний протистояти безкарно.

Закінчивши цю частину промови, комісар втупив свої яструбині очі в бідолашного Бонасьє й запропонував йому подумати про серйозність становища.

Міркування галантерейника не відзначалися складністю: він кляв ту хвилину, коли панові де Ля Порту спало на думку одружити його зі своєю хрещеницею, а особливо, коли ця хрещениця стала на службу до королеви.

Глибокий егоїзм і нелюдська скнарість, що складали основу вдачі пана Бонасьє, сполучались у нього з надзвичайним боягузтвом. Кохання, яке він відчував до своєї молодої дружини, було почуттям другорядним і, отже, не могло перебороти ці первинні інстинкти.

Бонасьє довго обмірковував те, що сказав йому слідчий.

– Повірте, пане комісаре, – обізвався він нарешті, – я більше за будь-кого знаю й ціную заслуги його незрівнянного високопреосвященства, який робить нам честь керувати нами.

– Справді? – недовірливо спитав комісар. – Але коли це так, то яким побитом ви потрапили до Бастилії?

– Як, або, точніше, чому я сюди потрапив, – зауважив пан Бонасьє, – не можу вам пояснити, бо мені це й самому невідомо. Але єдине певне – не за вчинки, що могли б не сподобатися панові кардиналу.

– Але ж ви вчинили якийсь злочин, якщо вас звинувачено в державній зраді.

– В державній зраді! – з жахом вигукнув Бонасьє. – В державній зраді! Бідолашного галантерейника, котрий щиро ненавидить усіх гугенотів та іспанців, звинувачують у державній зраді?! Добродію, це просто неймовірно!

– Пане Бонасьє, – мовив комісар, глянувши на нього пронизливим поглядом своїх маленьких очиць, які, здавалося, читали найпотаємніші думки, – пане Бонасьє, у вас є дружина?

– Так, добродію, – відповів галантерейник, затремтівши від передчуття, що саме тут його можна заплутати. – Тобто, в мене була дружина.

– Як? У вас була дружина? І куди ж вона поділася, цікаво знати?

– В мене її викрали, добродію.

– Викрали? – перепитав комісар. – Он воно як!

Почувши це «он воно як», Бонасьє зрозумів: його справи зовсім кепські.

– У вас її викрали! – вів далі комісар. – І ви знаєте людину, яка це зробила?

– Мені здається, що знаю.

– Хто ж вона?

– Зважте – я нічого не стверджую, пане комісаре, я тільки підозрюю.

– Кого ви підозрюєте? Швидше! Кажіть правду.

Пан Бонасьє зовсім розгубився; він не знав, відмагатися йому чи говорити правду. Якщо він буде відмагатись, можуть подумати, що він надто багато знає, аби сказати все як є; якщо ж він розповість правду, то доведе цим свою добру волю. Тому Бонасьє вирішив говорити правду.

– Я підозрюю, – сказав він, – високого брюнета з гордовитим обличчям і манерами вельможного пана; мені здалося, що він досить часто стежив за нами, коли я зустрічав дружину біля воріт Дувру, щоб одвести її додому.

Комісар не міг стримати хвилювання.

– Його ім'я? – спитав він.

– Імені я не знаю, але якщо я коли-небудь зустріну цього незнайомця, то, смію вас запевнити, відразу його впізнаю, навіть серед тисячі інших.

Комісар насупився ще дужче.

– Отже, ви впізнаєте його серед тисячі інших? – перепитав він.

– Тобто, – пробелькотів Бонасьє, збагнувши, що схибив у відповіді, – я хотів сказати…

– Ви сказали, що впізнали б його, – перебив комісар. – Гаразд, цього на сьогодні досить; перш ніж продовжити допит, я мушу повідомити про те, що ви знаєте викрадача своєї дружини.

– Але ж я не сказав, що знаю його! – вигукнув Бонасьє у розпачі. – Навпаки, я сказав…

– Виведіть в'язня, – звелів комісар наглядачам.

– А куди його відвести? – спитав секретар суду.

– До карцеру.

– До якого?

– Та до першого-ліпшого, аби тільки він добре замикався, – відповів комісар з байдужістю, від якої бідолашний Бонасьє мало не знепритомнів.

«Ой лихо, лихо! – думав він. – Лихо на мою голову! Певно, моя дружина вчинила якийсь страхітливий злочин; мене вважають її спільником і покарають разом з нею; мабуть, вона сказала правду, призналася, що розповіла мені про все; адже жінки – такі слабкі істоти! До карцеру, першого-ліпшого! Оце так! Ніч незабаром мине; а завтра – на колесо, на шибеницю! О Боже, Боже, зжалься наді мною!»

Не звертаючи уваги на відчай пана Бонасьє – зрештою, вони давно вже звикли до відчаю арештантів, – наглядачі взяли в'язня під руки й вивели з кімнати, а комісар хутко написав якогось листа й передав секретареві.

Цієї ночі Бонасьє й на мить не склепив очей, і не тому, що його замкнули в одному з найпохмуріших карцерів Бастилії, а через те, що невимовно мучився й потерпав. Усю ніч він просидів на своєму ослінчику, здригаючись од найменшого шереху; і коли перші промені сонця ковзнули по стінах, йому здалося, що навіть вранішня зоря зійшла над землею в жалобному вбранні.

Тут він почув, як клацнув замок, і підскочив, немов ужалений. Він вирішив, що його зараз поведуть на ешафот; тож коли замість ката побачив на порозі вчорашнього комісара в супроводі секретаря суду, галантерейник мало не кинувся їм на шию.

– Ваша справа дуже заплуталася з учорашнього вечора, мій любий, – сказав комісар, – і я раджу вам розповісти чисту правду. Тільки щире каяття може відвернути від вас гнів кардинала.

– Та я радий розповісти все, – вигукнув Бонасьє, – принаймні все, що мені відомо! Питайте, будь ласка.

– Передусім, де ваша дружина?

– Я вже сказав, що її викрали.

– Так, але вчора о п'ятій пополудні вона з вашою допомогою втекла.

– Моя дружина втекла! – заволав Бонасьє. – О нещасна! Добродію, якщо вона і втекла, то я в цьому не винен, присягаюсь вам.

– Навіщо ви вчора заходили до пана Д'Артаньяна, вашого квартиранта, і про що ви так довго з ним розмовляли?

– Авжеж, пане комісаре, це правда, і я визнаю свою помилку. Я й справді був у пана Д'Артаньяна.

– З якою метою ви приходили до нього?

– Я хотів попросити, щоб він допоміг знайти мою дружину. Я думав, що маю право на її повернення; але, певно, я помилився, і дуже прошу пробачити мені за це.

– Що вам відповів пан Д'Артаньян?

– Пан Д'Артаньян пообіцяв допомогти; але незабаром я переконався, що він зраджує мене.

– Ви обманюєте суд! Пан Д'Артаньян змовився з вами, розігнав, внаслідок цієї змови, поліцейських, які арештували вашу дружину, і сховав її від переслідування.

– Пан Д'Артаньян викрав мою дружину! Отакої! Та що ви мені вигадуєте?

– На щастя, пан Д'Артаньян у нас в руках, і ви зараз матимете з ним очну ставку.

– Слово честі, я не бажаю нічого кращого! – вигукнув Бонасьє. – Мені буде дуже приємно побачити знайомого.

– Введіть пана Д'Артаньяна, – наказав комісар. Наглядачі ввели Атоса.

– Пане Д'Артаньяне, – мовив комісар до Атоса, – розкажіть, що сталося між вами і цим паном.

– Але це зовсім не пан Д'Артаньян! – вигукнув Бонасьє.

– Як – не пан Д'Артаньян? – здивувався комісар.

– Ні, це не він, – відповів Бонасьє.

– Як же звуть цього пана? – спитав комісар.

– Не можу сказати – я з ним не знайомий.

– Як? Ви з ним не знайомі?

– Ні.

– Ви ніколи його не бачили?

– Бачив; але не знаю, як його звуть.

– Ваше ім'я? – спитав комісар у арештованого.

– Атос, – відповів мушкетер.

– Але це не людське ім'я, це скоріше назва якоїсь гори! – вигукнув бідолаха-комісар, відчуваючи, що в нього голова йде обертом.

– Це моє ім'я, – спокійно мовив Атос.

– Ви ж казали, що вас звуть Д'Артаньян.

– Я?

– Авжеж ви.

– Тобто це мені сказали: «Ви – пан Д'Артаньян?» Я відповів: «Ви так гадаєте?» Поліцейські закричали, що вони в цьому певні. Я не хотів з ними сперечатись. До того ж, я міг і помилитися.

– Добродію, ви ображаєте гідність суду.

– Ні в якому разі, – спокійно заперечив Атос.

– Ви – пан Д'Артаньян.

– От і ви кажете мені про це.

– Але, – вигукнув пан Бонасьє, – запевняю вас, пане комісаре, тут не може бути жодного сумніву! Пан Д'Артаньян – мій постоялець; тому, хоч він і не платить мені за квартиру, а точніше, саме у зв'язку з цією обставиною, я й повинен його знати. Пан Д'Артаньян – юнак, якому ледве минуло дев'ятнадцять, може, двадцять років, а цьому добродію принаймні тридцять. Пан Д'Артаньян служить гвардійцем у пана Дезессара, а цей добродій – мушкетер роти пана де Тревіля: гляньте на його форму, пане комісаре, ви тільки гляньте на форму.

– Це правда, – прошепотів комісар. – Хай йому чорт, правда! Саме в цю мить двері розчахнулися, і вістовий, якого ввів один з наглядачів, передав комісарові листа.

– О нещасна! – вигукнув комісар.

– Як? Що ви сказали? Про кого? Сподіваюсь, не про мою дружину?

– Навпаки, саме про неї. Кепські ваші справи, нічого не скажеш.

– От тобі й маєш! – нестямно заволав галантерейник. – Поясніть мені, будь ласка, добродію, яким чином мої справи можуть гіршати залежно від того, що робила моя дружина на волі, поки я перебував у в'язниці!

– Бо те, що вона робила, є продовженням задуманого вами плану, і до того ж, пекельного плану!

– Присягаюся вам, пане комісаре, ви глибоко помиляєтесь! Я нічогісінько не знаю про те, що збиралася робити моя дружина, я зовсім не причетний до того, що вона зробила, а коли вона накоїла дурниць, то я зрікаюся її, відмовляюсь від неї, я проклинаю її!

– Комісаре! – мовив Атос – Якщо я вам більше не потрібен, накажіть одвести мене куди-небудь, бо цей ваш пан Бонасьє таки й справді наганяє нудьгу.

– Відведіть в'язнів до їхніх камер, – наказав комісар, одним помахом руки вказуючи і на Атоса, і на Бонасьє. – І хай їх охороняють якнайпильніше.

– Одначе, – як завжди спокійно зауважив Атос, – коли у вас є справи до пана Д'Артаньяна, то я не уявляю, як саме зможу вам його замінити.

– Виконуйте наказ! – вигукнув комісар. – І нікому ні слова! Чуєте?

Атос рушив за наглядачами, лише злегка знизавши плечима, а пан Бонасьє залементував так, що міг би розчулити й тигра.

Галантерейника відвели до того самого карцера, де він уже ночував, і залишили там на весь день. До самісінького вечора Бонасьє голосив, як і годиться галантерейникові, бо, за його власними словами, в ньому й справді не було нічого військового.

Близько дев'ятої години, коли Бонасьє вже ліг спати, він почув у коридорі кроки. Хтось підійшов до карцера, двері відчинились, і на порозі з'явилися наглядачі.

– Ідіть за мною, – наказав поліцейський, який зайшов слідом за наглядачами.

– Іти за вами! – вигукнув Бонасьє. – Іти за вами такої пізньої пори! Куди ж це, Боже мій?

– Туди, куди нам наказано вас одвезти.

– Але ж це не відповідь.

– Це, проте, єдине, що ми маємо право сказати вам у відповідь.

– О Боже, Боже, – прошепотів бідолашний галантерейник, – на цей раз я загинув!

І, зовсім знесилений, він покірно почвалав за наглядачами.

Його повели тим самим коридором, яким він проходив уранці; потім вони пройшли через внутрішній двір і ще через один будинок. Біля головних воріт на них чекала карета в оточенні чотирьох кінних гвардійців. Галантерейника посадовили в карету, поліцейський сів поруч, дверцята замкнули на ключ, і обоє опинились у пересувній в'язниці.

Карета рушила повільно, наче похоронний візок. Крізь заґратоване віконце в'язень бачив тільки будинки і брук; але, як справжній парижанин, Бонасьє впізнавав кожну вулицю по кам'яних тумбах, вивісках і ліхтарях. Коли карета під'їхала до церкви святого Павла, біля якої карали в'язнів Бастилії, він мало не знепритомнів і двічі перехрестився. Галантерейник подумав, що карета зупиниться саме тут. Але карета повільно котилася далі.

Трохи згодом, коли вони під'їхали до кладовища святого Жана, де ховали державних злочинців, Бонасьє знову охопив смертельний страх. Правда, одне міркування його трохи заспокоїло: державним злочинцям, перш ніж їх поховати, стинали голови, а його голова ще міцно сиділа на в'язах. Та коли вони звернули на Гревську площу і коли Бонасьє вгледів гостроверхий дах міської ратуші [91]91
  Ратуша – будинок, де містяться органи самоврядування в містах Західної Європи.


[Закрыть], а карета під'їхала під браму, він вирішив, що це кінець, і спробував сповідатися перед поліцейським, а коли той відмовив, заголосив так жалісливо, що наглядач пообіцяв забити йому рота затичкою, коли він не замовкне.

Ця погроза трохи заспокоїла Бонасьє: якби його хотіли скарати на Гревській площі, нічого було б затикати йому рота, – адже вони були вже майже на місці страти. А втім, карета не зупинилась і на цій страхітливій площі. Тепер можна було остерігатися хіба що Трауарського Хреста – карета звернула саме туди.

На цей раз не лишалося жодного сумніву – адже на площі Трауарського Хреста карали звичайних злочинців. Бонасьє марно тішив себе надією, що він гідний площі святого Павла або Гревської площі: його подорож і його життя скінчаться біля Трауарського Хреста! Він ще не бачив злощасного хреста, але майже фізично відчував, як цей хрест наближається до нього. Кроків за двадцять од фатального місця галантерейник почув якийсь гомін, і карета зупинилась. Цього розчавлений страхітливими переживаннями бідолашний Бонасьє вже не витримав; немов перед смертю, він ледве чутно зойкнув, застогнав і знепритомнів.

XIV. Незнайомець із Менга

Проте натовп зібрався зовсім не для того, щоб дивитися, як когось вішатимуть, – він дивився на вже повішеного. Зупинившись на якусь хвилину, карета знову рушила своєю дорогою, проїхала крізь натовп, проминула вулицю Сент-Оноре, звернула на вулицю Добрих Дітей і спинилася біля невеличкої брами.

Дверцята карети відчинилися, двоє наглядачів підхопили під руки Бонасьє, якого підтримував поліцейський; в'язня вштовхнули в довгий вузький коридор, змусили піднятися по сходах і ввели в передпокій.

Все, що йому наказували, він виконував зовсім безвільно.

Бонасьє йшов, наче уві сні, бачив усе, ніби крізь туман, чув якісь звуки, але не розумів їх; якби в цю мить його віддали до рук ката, він не зробив би жодного руху на свій захист, не сказав би й слова, щоб вимолити пощаду.

Він наче прикипів до ослона, куди його штовхнули поліцейські, прихилившися спиною до стіни й безвладно звісивши руки.

Але трохи згодом, озирнувшись довкола й не побачивши нічого загрозливого, а навпаки, зауваживши, що ослін, на якому він сидить, зручний і м'який, стіни кімнати оббиті тонкою кордовською шкірою, а на вікнах висять важкі шовкові завіси, підтримувані золотими шнурами, він збагнув, що небезпеки немає та що страхи його даремні, і почав крутити головою на всі боки.

Це заняття, якого ніхто йому не забороняв, додало в'язню хоробрості, і він зважився зігнути одну, потім другу ногу; нарешті, спершися руками на сидіння, він підвівся з ослона й став на ноги.

В цю мить статечний офіцер, який розмовляв з кимось у сусідній кімнаті, відхилив завісу і, обернувшись до в'язня, спитав:

– Це ви Бонасьє?

– Так, пане офіцере, – пробелькотів галантерейник, захолонувши з жаху. – До ваших послуг.

– Увійдіть, – сказав офіцер.

І він одступив на крок, даючи галантерейнику дорогу. Бонасьє покірно ввійшов до кімнати, де на нього, здавалося, чекали.

Він опинився у просторому кабінеті, стіни якого були поспіль завішані зброєю; в каміні палав огонь, хоч була ще тільки друга половина вересня. Посеред кабінету, крізь стіни якого іззовні не долинав найменший звук, стояв квадратний, захаращений книгами й паперами стіл, на якому лежав величезний розгорнутий план Ла-Рошелі.

Біля каміна стояв середній на зріст чоловік вельможного й гордовитого вигляду, з пронизливим поглядом, високим чолом і худорлявим обличчям, яке ще більше видовжували еспаньйолка й тонкі вуса. І хоч цей чоловік мав тридцять шість, щонайбільше тридцять сім років, його зачіска, вуса та еспаньйолка почали вже сивіти. Дарма що хазяїн кабінету стояв без шпаги – все виказувало в ньому військового, а тонкий шар пороху на ботфортах з буйволячої шкіри свідчив, що цього дня він їздив верхи.

Це був Арман-Жан дю Плессі, кардинал де Рішельє, проте зовсім не такий, яким його змальовують, тобто не зіщулений і знесилений дідуган, хворий мученик з глухим тихим голосом, який завжди сидить, вгрузнувши в глибоке крісло, наче в передчасну могилу, живе лише силою свого духу, бореться з Європою тільки повсякчасним напруженням думки, а такий, яким він був на той час насправді, – спритний і галантний кавалер, вже й тоді кволий тілом, але дужий тією внутрішньою снагою, яка робила його одним з найвизначніших людей епохи, коли, підтримавши герцога Неверського в його мантуанських володіннях [92]92
  Карл І де Гонзаг, герцог Неверський і Ретельський (1580–1637), отримав завдяки підтримці Рішельє у 1627 році Мантую – герцогство на півночі Італії.


[Закрыть]і захопивши Нім, Кастр та Юзес [93]93
  Нім, Кастр, Юзес – міста й фортеці на півдні Франції, що належали з другої половини XVI століття гугенотам. У першій половині XVII століття ці міста взяли в облогу королівські війська і, зрештою, до 1629 року захопили і зруйнували їх.


[Закрыть], він готувався вибити англійців з острова Ре й почати облогу Ла-Рошелі.

Отож ніщо з першого погляду не виказувало в ньому кардинала, і людина, яка не знала його в обличчя, зразу й не здогадалася б, хто стоїть перед нею.

Бідолашний галантерейник закляк біля дверей, а чоловік, якого ми щойно змалювали, уп'яв у нього погляд, наче хотів осягнути все його минуле.

– Це той самий Бонасьє? – спитав Рішельє після хвилинної мовчанки.

– Так, ваша світлосте, – відповів офіцер.

– Гаразд. Передайте мені його папери й залиште нас самих. Офіцер узяв зі стола теку, передав її кардиналові, шанобливо вклонився й вийшов.

Бонасьє впізнав у паперах протоколи його допитів у Бастилії. Час од часу той, хто стояв перед каміном, підводив очі від протоколів і зупиняв їх на в'язневі, і тоді бідолашному галантерейнику здавалося, ніби два кинджали встромляються йому в самісіньке серце.

Десяти хвилин читання й десяти секунд спостережень кардиналові було досить, аби скласти тверду думку про майбутнього співбесідника.

«Ну, цей незугарний до інтриг, – вирішив він. – Проте подивимось».

– Вас звинувачено в державній зраді, – неквапно мовив кардинал.

– Мені вже сказали про це, ваша світлосте! – вигукнув Бонасьє, вирішивши називати свого співбесідника так, як назвав його офіцер. – Але присягаюся вам – я нічого не знаю.

Кардинал стримав усмішку.

– Ви готували змову разом з вашою дружиною, пані де Шеврез і мілордом герцогом Бекінгемом.

– Авжеж, ваша світлосте, – відповів галантерейник, – я чув, як вона називала всі ці імена.

– З якого приводу?

– Вона казала, що кардинал де Рішельє заманив герцога Бекінгема в Париж, аби знеславити його, а разом з ним і королеву.

– Вона так казала? – гнівно вигукнув кардинал.

– Так, ваша світлосте. Але я відповів, що вона помиляється і що його високопреосвященство нездатний…

– Замовкніть, дурню! – перебив кардинал.

– Саме так сказала й моя дружина, ваша світлосте.

– Ви знаєте, хто її викрав?

– Ні, ваша світлосте.

– Ви когось підозрюєте?

– Так, ваша світлосте; але мої підозри не сподобалися панові комісару, так що я вже більше нікого не підозрюю.

– Чи було вам відомо, що ваша дружина втекла?

– Ні, ваша світлосте, я довідався про це у в'язниці від того ж таки пана комісара – дуже, до речі, люб'язної людини!

Кардинал знову стримав усмішку.

– То вам не відомо, що сталося з вашою дружиною після її втечі?

– Зовсім не відомо, ваша світлосте; мабуть, вона повернулася до Лувру.

– О першій годині ночі її там ще не було.

– О Боже! Що ж із нею сталося?

– Ми про це дізнаємось, будьте певні; від кардинала нічого не приховаєш: кардинал знає все.

– В такому разі, ваша світлосте, чи не мав би кардинал ласки сказати, що сталося з моєю дружиною?

– Так; але спершу ви повинні сказати геть усе, що вам відомо про стосунки вашої дружини з пані де Шеврез.

– Я нічого не знаю, ваша світлосте; я ніколи не бачив цієї пані.

– Коли ви зустрічали вашу дружину біля Лувру, вона кудись заходила по дорозі додому? – Майже завжди: в неї були справи з кількома торговцями полотном, до яких я її проводжав.

– І скільки в неї було цих торговців полотном?

– Двоє, ваша світлосте.

– Де вони мешкають?

– Один – на вулиці Вожирар, другий – на вулиці Лягарп.

– Чи заходили ви до них разом з вашою дружиною?

– Ніколи, ваша світлосте; я чекав на неї біля дверей.

– А як вона пояснювала те, що заходила туди без вас?

– Ніяк не пояснювала; наказувала мені чекати – я й чекав.

– Ви дуже поблажливий чоловік, мій любий пане Бонасьє! – зауважив кардинал.

«Він назвав мене любим паном! – подумав галантерейник. – Хай йому чорт! Мої справи кращають!»

– Чи впізнали б ви ці двері?

– Так.

– Чи відомі вам номери будинків?

– Так.

– Назвіть їх.

– Номер двадцять п'ять на вулиці Вожирар; номер сімдесят п'ять на вулиці Лягарп.

– Прекрасно, – сказав кардинал.

Він узяв срібний дзвіночок і подзвонив; увійшов офіцер.

– Розшукайте Рошфора, – пошепки звелів кардинал, – Якщо він повернувся, хай зараз же прийде сюди.

– Граф тут, – відповів офіцер. – Він дуже просить дозволити йому переговорити з вашим високопреосвященством!

– То хай заходить, хай заходить! – вигукнув Рішельє. Офіцер вибіг з кімнати з тією швидкістю, з якою слуги кардинала виконували всі його накази.

– «Ваше високопреосвященство!» – прошепотів Бонасьє, розгублено кліпаючи очима.

Не минуло й п'яти секунд, як двері відчинилися знову і з'явився новий відвідувач.

– Це він! – вигукнув Бонасьє.

– Хто він? – спитав кардинал.

– Той, хто викрав мою дружину.

Кардинал подзвонив удруге. Знову з'явився офіцер.

– Відведіть цього чоловіка під нагляд охоронців, і хай він чекає, поки я його покличу знову.

– Ні, ваша світлосте! Ні, це не він! – вигукнув Бонасьє. – Ні, я помилився: це зовсім інший, зовсім не схожий на того, хто викрав мою дружину! Цей добродій – чесний чоловік.

– Заберіть цього дурня! – наказав кардинал.

Офіцер узяв Бонасьє під руку й вивів до передпокою, де на нього чекали обидва наглядачі.

Відвідувач, який щойно ввійшов до кардинала, нетерплячим поглядом провів Бонасьє до самого порога; тільки-но двері за галантерейником зачинилися, він квапливо підійшов до кардинала і сказав:

– Вони бачились.

– Хто? – спитав його високопреосвященство.

– Вона і він.

– Королева і герцог! – вигукнув Рішельє.

– Так.

– Де саме?

– В Луврі.

– Ви певні?

– Цілком певен.

– Хто вам про це сказав?

– Пані де Ланнуа, котра, як ви знаєте, безмежно віддана вашому високопреосвященству.

– Чому вона не сказала про це раніше?

– Чи то випадково, чи то не довіряючи своїм покоївкам, королева переказала через пані де Сюржі, щоб вона ночувала в її спальні, і потім не відпускала пані де Ланнуа цілий день.

– Ну що ж, нас переможено. Спробуємо взяти реванш.

– Я намагатимусь допомогти, чим тільки зможу, ваша світлосте. Повірте мені.

– Як усе це сталося?

– О пів на першу ночі королева була зі своїми придворними дамами…

– Де саме?

– У себе в спальні…

– Далі.

– Коли їй передали хусточку від кастелянші…

– Далі?

– Королева дуже стурбувалася й навіть зблідла; це всі помітили, дарма що вона була нарум'янена.

– Далі! Далі!

– Королева підвелася, не в силі стримати хвилювання, і сказала: «Шановні пані, почекайте мене десять хвилин, я повернуся до вас». Вона зайшла до алькова і зникла.

– Чому пані де Ланнуа не попередила про це негайно?

– Нічого ще не було ясно; крім того, королева наказала: «Пані, почекайте мене», і пані де Ланнуа побоялася не послухатись королеви.

– Чи довго королеви не було?

– Три чверті години.

– Хто з придворних дам її супроводив?

– Лише донья Естефанія.

– Тож королева повернулась?..

– Так, але тільки для того, щоб взяти скриньку рожевого дерева з монограмою, і знову вийшла.

– А потім вона принесла скриньку?

– Ні.

– Пані де Ланнуа знає, що було в цій скриньці?

– Так. Там були діамантові підвіски, подаровані королеві його величністю королем.

– Отже, пані де Ланнуа вважає, що королева передала скриньку Бекінгемові?

– Вона цього певна.

– Чому?

– Цілий день пані де Ланнуа, як камер-фрейліна королеви, шукала скриньку, потім поділилася з придворними дамами своєю тривогою з приводу того, що не може її знайти, і, нарешті, спитала про скриньку в королеви.

– І тоді королева?..

– Королева зашарілась і відповіла, що, зламавши напередодні одну з підвісок, віддала її полагодити своєму ювелірові.

– Треба знайти цього ювеліра й переконатись, чи королева сказала правду.

– Я був у нього.

– Ну і що? Що сказав ювелір?

– Він нічого не знає про підвіски.

– Добре! Дуже добре, Рошфоре! Не все ще втрачено, і можливо… можливо, все обертається на краще!

– Я не маю жодного сумніву, що геній вашого високопреосвященства…

– Виправить помилки його шпигуна, чи не так?

– Саме це я й хотів сказати, якби ваше високопреосвященство дозволили мені закінчити думку.

– Чи відомо вам, де зараз переховуються герцогиня де Шеврез та герцог Бекінгем?

– Ні, ваша світлосте, мої люди не змогли сказати мені нічого певного про це.

– А от я це знаю.

– Ви, ваша світлосте?

– Або принаймні здогадуюсь. Вони перебували: одна – на вулиці Вожирар, номер двадцять п'ять, другий – на вулиці Лягарп, номер сімдесят п'ять.

– Ваше високопреосвященство бажає, щоб я наказав арештувати їх обох?

– Вже пізно, їх там немає.

– А може, варто переконатися?

– Візьміть з десяток моїх гвардійців та обшукайте обидва будинки.

– Я йду, ваша світлосте.

І Рошфор вибіг з кімнати.

Залишившись сам, кардинал на мить замислився, потім подзвонив утретє. З'явився той самий офіцер.

– Хай приведуть в'язня, – звелів кардинал.

Пана Бонасьє знову ввели до кабінету; за знаком кардинала офіцер вийшов.

– Ви мене обдурили, – суворо мовив кардинал.

– Я? – вигукнув Бонасьє. – Я обдурив ваше високопреосвященство?..

– Коли ваша дружина приводила вас на вулиці Вожирар та Лягарп, вона й на гадці не мала навідувати торговців полотном.

– Кого ж тоді вона навідувала, Боже правий?

– Вона навідувала герцогиню де Шеврез і герцога Бекінгема.

– Так, – мовив Бонасьє, напружуючи пам'ять, – так, правильно, ваше високопреосвященство має слушність. Я не раз казав моїй дружині, що мене дивує, чому це торговці полотном мешкають у будинках без вивісок, і щоразу дружина відповідала мені сміхом. О ваша світлосте, – вів далі Бонасьє, падаючи до ніг його високопреосвященства, – ви й справді кардинал, великий кардинал, геній! Перед вами має схилятися весь світ.

Хоч яким жалюгідним був тріумф над таким нікчемою, як Бонасьє, а втім кардинал відчув радість; у ту ж мить, ніби вловивши на льоту несподівану думку, він ледь помітно всміхнувся і, простягши до галантерейника руку, сказав:

– Підведіться, мій друже, ви – чесна людина.

– Кардинал потис мені руку! Я торкнувся руки велета! – вигукнув Бонасьє. – Великий кардинал назвав мене своїм другом!

– Авжеж, мій друже, так! – мовив кардинал тим батьківським тоном, до якого він іноді вдавався, і який міг обдурити хіба що тих, хто зовсім не знав його. – І саме тому, що звинувачення було несправедливе, я мушу вас винагородити: візьміть цей гаманець із сотнею пістолів і пробачте мені.