Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 44 страниц)

XXXII. Два різновиди демонів

– А! Вигукнули водночас Рошфор і міледі. – Це ви?!

– Так, це я.

– І ви приїхали?.. – спитала міледі.

– З-під Ла-Рошелі, а ви?

– З Англії.

– Що з Бекінгемом?

– Помер або небезпечно поранений; коли я від'їздила, то ще не могла напевно довідатись. Один фанатик перед цим мав його вбити.

– Це й справді щасливий випадок! – усміхнувся Рошфор. – Він буде до вподоби його високопреосвященству. Чи повідомили ви його про те, що сталося?

– Я написала йому з Булоні. Але чому ви тут?

– Його високопреосвященство непокоїться, тож і відрядив мене розшукати вас.

– Я тільки вчора приїхала.

– А що ви робили з учорашнього дня?

– Я не гаяла часу.

– О, в цьому я не маю жодного сумніву!

– Знаєте, кого я тут зустріла? – Ні.

– Відгадайте.

– Як я можу відгадати?..

– Ту молоду жінку, яку королева звільнила з в'язниці.

– Ту молодичку, в яку закохався цей хлопчисько Д'Артаньян?

– Так, пані Бонасьє, місце перебування якої було невідоме кардиналові.

– Ну що ж! – сказав Рошфор. – От іще один щасливий випадок, до пари тому, першому. Пану кардиналові й справді щастить!

– Ви уявляєте собі моє здивування, – вела далі міледі, – коли я опинилась віч-на-віч з цією жінкою?

– Вона вас знає? – Ні.

– То ви для неї зовсім незнайома? Міледі всміхнулася.

– Я її найкращий друг!

– Присягаюсь честю, – мовив Рошфор, – тільки ви, моя люба графине, можете творити такі чудеса!

– І це дуже добре, що мені пощастило стати її другом, шевальє, – сказала міледі, – бо чи знаєте ви, що тут коїться?

– Ні.

– Завтра або післязавтра по неї мають приїхати з наказом королеви.

– Он воно що! А хто саме?

– Д'Артаньян та його друзі.

– Вони таки діждуться, що ми змушені будемо запроторити їх до Бастилії!

– Чому цього не зроблено й досі?

– Нічого не вдієш! Пан кардинал ставиться до цих людей з якоюсь дивною прихильністю.

– Справді?

– Еге ж.

– Ну, то скажіть йому ось що, Рошфоре: скажіть йому, що ця четвірка підслухала нашу розмову в корчмі «Червоний Голубник»; скажіть, що після того, як він попрощався зі мною, один з них з'явився до мене й силоміць забрав охоронного листа, якого я дістала від кардинала; скажіть, що вони попередили лорда Вінтера про мій приїзд до Англії, що й цього разу вони мало не перешкодили мені виконати його доручення, так само, як раніше стали на заваді у справі з підвісками. Скажіть йому, що з цієї четвірки слід остерігатися лише двох – Д'Артаньяна й Атоса; скажіть, що третій, Араміс – коханий пані де Шеврез: його треба залишити живим – таємницю його ми знаємо, отож, він може бути нам корисним. Що ж до четвертого, Портоса, то це дурень, хлюст і йолоп, якого не варто брати до уваги.

– Але всі четверо тепер мають бути на облозі Ла-Рошелі.

– Я теж так вважала; але з листа, якого пані Бонасьє отримала від дружини конетабля й мала необережність показати мені, ясно, що всі четверо не сьогодні-завтра приїдуть сюди викрасти її.

– Хай йому чорт! Що ж нам робити?

– А що сказав вам кардинал відносно мене? – Одержати ваші донесення, письмові або усні, й повернутися на поштових. Коли він знатиме все, що ви зробили, тоді й вирішить, як вам діяти далі.

– Значить, я маю залишатися тут?

– Тут або десь поблизу.

– Ви не можете взяти мене з собою?

– Ні, я маю точний наказ. Біля табору вас можуть упізнати, а ваша присутність, ви самі розумієте, скомпрометує його високопреосвященство.

– Ну що ж, доведеться чекати тут або десь поблизу.

– Тільки скажіть наперед, де ви чекатимете вістей од кардинала, щоб я знав, де вас шукати.

– Слухайте, цілком імовірно, що я не зможу залишатися тут.

– Чому?

– Хіба ви забули, що з хвилини на хвилину сюди мають приїхати мої вороги?

– Ваша правда. Але тоді ця молода особа втече від його високопреосвященства?

– О ні! – відповіла міледі з властивою тільки їй одній усмішкою. – Ви забуваєте, що я її найкращий друг.

– Авжеж! Отже, щодо цієї жінки я можу сказати кардиналові…

– Щоб він був спокійний.

– Це все?

– Він зрозуміє, що це означає.

– Принаймні здогадається. А що робити мені?

– Негайно рушати в дорогу; по-моєму, відомості, які ви привезете кардиналові, варті того, щоб поспішити.

– Моя карета поламалася недалеко від Лільє.

– Чудово!

– Чому це – чудово?

– А тому, що ваша карета потрібна мені.

– Як же я доберусь до Ла-Рошелі?

– Верхи.

– Легко вам казати! Це ж сто вісімдесят льє.

– Хіба це так багато?

– Домовились. Далі?

– Далі: з Лільє ви пошлете карету до мене й скажете своєму лакею, що він переходить у моє розпорядження.

– Гаразд.

– Ви, звичайно, маєте з собою наказ кардинала? – Я маю письмове повноваження діяти на власний розсуд.

– Ви ознайомите з ним абатису і скажете, що не сьогодні-завтра по мене приїдуть і шо мені наказано рушати в дорогу з тією особою, яка прибуде від вашого імені.

– Дуже добре!

– Розмовляючи з абатисою, не забудьте поскаржитися на мене.

– Навіщо?

– Я – жертва кардинала. Мені треба завоювати довір'я цієї недолугої пані Бонасьє.

– Це правда. А тепер, як ваша ласка, складіть рапорт про те, що вами зроблено.

– Та я ж вам усе розповіла! Ви маєте хорошу пам'ять; повторіть, що я вам сказала, а папір може загубитись.

– Ви маєте слушність. Коли б тільки я знав, де вас знайти, щоб не довелося потім марно шукати по околицях.

– Це справедливо… Стривайте!

– Вам потрібна карта?

– О, я чудово знаю ці місця!

– Ви? А коли ж ви тут бували?

– Я тут виховувалась.

– Справді?

– Як бачите, іноді навіть те, що ви десь виховувалися, може стати в пригоді.

– Отже, де ви на мене чекатимете?..

– Дайте подумати… Гаразд – в Армантьєрі.

– А що це таке – Армантьєр?

– Невеличке місто на річці Ліс; варто перебратися через цю річку – і я вже буду за кордоном.

– Чудово! Звичайно, ви це зробите тільки на випадок крайньої небезпеки?

– Звичайно.

– А як я довідаюсь, де саме зможу вас побачити?

– Вам потрібен ваш лакей? – Ні.

– Це надійний хлопець?

– Надійний і випробуваний.

– Віддайте його мені. Ніхто його не знає в цих краях; я залишу його там, звідки виїду, і він приведе вас туди, де я на вас чекатиму.

– То ви кажете, що чекатимете на мене в Армантьєрі?

– В Армантьєрі.

– Напишіть цю назву на клаптику паперу, а то я можу її забути. Навряд чи назва міста може когось скомпрометувати, чи не так?

– Хтозна? А втім, однаково, – мовила міледі, пишучи назву на папірці, – я згодна себе скомпрометувати.

– Гаразд! – сказав Рошфор і, взявши у міледі папірець, склав його й засунув за підкладку капелюха. – Проте не хвилюйтесь: байдуже, якби я й загубив вашу записку. Я завчу назву напам'ять, повторюючи її всю дорогу, як це роблять діти. Тепер нарешті все?

– Здається, так.

– Тож повторімо все спочатку: Бекінгема вбили або тяжко поранили; вашу розмову з кардиналом підслухали четверо мушкетерів; лорда Вінтера попередили про ваш приїзд до Портсмута; Д'Артаньяна й Атоса – до Бастилії; Араміс – коханий пані де Шеврез; Портос – хлюст; пані Бонасьє знайдено; для вас якнайшвидше прислати карету; віддати мого лакея у ваше розпорядження; зобразити вас жертвою кардинала, щоб в абатиси не виникло ніяких підозр; Армантьєр на березі Лісу. Так?

– О, любий шевальє, у вас чудова пам'ять! Ну, і додайте до цього ще одну річ…

– Яку саме?

– Я бачила тут прегарний гай, що, мабуть, прилягає до монастирського саду. Скажіть, що мені дозволено там гуляти. Може, мені доведеться тікати звідси чорним ходом…

– Ви все передбачили.

– А ви забули ще про одне…

– Про що саме?

– Спитати, чи є в мене гроші.

– Слушно кажете. Скільки вам треба?

– Все золото, яке ви маєте з собою.

– Я маю близько п'ятсот пістолів.

– Я маю стільки ж. З такою сумою можна не боятися перешкод; вивертайте ваші кишені.

– Прошу.

– Гаразд! Коли ви рушаєте в дорогу?

– За годину; я тільки нашвидку пообідаю, а тим часом хай пошлють по поштового коня.

– Чудово! Прощавайте, шевальє!

– Прощавайте, графине!

– Засвідчіть моє шанування кардиналові.

– А ви – моє шанування сатані.

Міледі та Рошфор усміхнулись одне до одного й розійшлися в різні боки.

За годину Рошфор уже мчав чвалом назад. Через п'ять годин він проминув Аррас.

Наші читачі вже знають, яким чином Д'Артаньян упізнав його і як ця зустріч, посиливши підозри чотирьох мушкетерів, змусила їх прискорити свою подорож.

XXXIII. Крапля води

Щойно Рошфор попрощався, як пані Бонасьє ввійшла до кімнати. Вона побачила, що міледі радісно всміхається. – Ну, сталось те, чого ви так боялися? – спитала молода жінка. – Сьогодні ввечері або завтра кардинал забере вас звідси?

– Хто вам про це сказав, дитино моя? – й собі спитала міледі.

– Я про це чула від самого гінця.

– Сідайте тут, біля мене, – запропонувала міледі.

– З охотою.

– Заждіть, поки я гляну, чи не підслуховує нас хто-небудь.

– Навіщо ці перестороги?

– Зараз дізнаєтесь.

Міледі підвелася зі стільця, підійшла до дверей, відчинила їх, визирнула в коридор, а потім знову сіла біля пані Бонасьє.

– Отже, він добре зіграв свою роль? – спитала вона.

– Хто – він?

– Той, хто назвався абатисі посланцем кардинала.

– Так він тільки грав роль?

– Авжеж, дитино моя.

– І він не…

– Він, – сказала міледі, стишивши голос, – мій брат.

– Ваш брат! – вигукнула пані Бонасьє.

– Тільки вам одній звіряю я цю таємницю, дитино моя! Якщо ви скажете це хоч комусь – я загинула, а можливо, і ви також.

– О Боже мій!

– Послухайте, що сталося: мій брат, який поспішав до мене на допомогу, щоб, у разі потреби, силою звільнити мене звідси, зустрів гінця, якого кардинал послав сюди, і поїхав слідом за ним. У безлюдному й віддаленому місці він вихопив шпагу й зажадав, щоб той оддав йому папери, які він везе з собою. Гонець став боронитись, і брат убив його.

– Ах! – здригнулася пані Бонасьє.

– Іншої ради не було, збагніть це! Тоді брат подумав, що краще діяти хитрістю, а не силою. Він узяв папери, приїхав сюди під виглядом кардиналового посланця, і за годину або дві, від імені його високопреосвященства, по мене має прибути карета.

– Розумію: цю карету надішле до вас брат.

– Авжеж. Та це ще не все: лист, якого ви одержали, сподіваючись, що він написаний пані де Шеврез…

– Ну?

– Фальшивий.

– Як так?

– А так, фальшивий: це пастка, влаштована для того, щоб ви не опиралися, коли по вас приїдуть.

– Але ж приїде Д'Артаньян!

– Не треба впадати в оману: Д'Артаньян та його друзі на облозі Ла-Рошелі.

– Звідки ви знаєте?

– Мій брат зустрів посланців кардинала, перевдягнених мушкетерами. Вас викликали б до воріт, ви подумали б, що це друзі, а насправді вас просто викрали б і відвезли назад до Парижа.

– О Боже! В мене голова йде обертом від цього хаосу злочинів. Коли так триватиме й далі, – мовила пані Бонасьє, підносячи руку до чола, – я збожеволію!

– Стривайте…

– Що таке?

– Я чую цокіт копит. Це скаче мій брат; я хочу ще раз попрощатися з ним. Підійдіть сюди.

Міледі відчинила вікно й жестом покликала пані Бонасьє. Молода жінка підійшла до неї. Рошфор пустив коня вчвал.

– Прощавай, брате! – вигукнула міледі.

Вершник глянув угору, помітив молодих жінок і привітно махнув міледі рукою.

– Славний Жорж! – сказала вона, зачиняючи вікно й надаючи своєму обличчю ніжного та замріяного виразу.

Вона знову сіла на стілець і вдала, що поринула в глибокі роздуми.

– Люба добродійко, – мовила пані Бонасьє, – пробачте, що я відволікаю вас од ваших дум! Але що ви мені порадите робити? Боже мій! Ви краще за мене знаєте життя, тож говоріть, я слухаю вас.

– Перш за все, – сказала міледі, – я можу й помилитись. Не виключено, що Д'Артаньян та його друзі таки приїдуть вам на допомогу.

– О! Це була б занадто велика радість! – вигукнула пані Бонасьє. – Таке щастя не для мене!

– Ну, ви самі розумієте, що це лише питання часу, своєрідне змагання – хто приїде перший. Коли ваші друзі встигнуть раніше – ви врятовані; коли ж кардиналові прибічники випередять їх – ви загинули.

– О так, так, загинула безповоротно! Що ж мені робити. Що робити?

– Власне, є один засіб, дуже простий і природний…

– Який?

– Чекати, затаївшись десь недалечко, щоб з'ясувати, хто ті люди, які приїдуть по вас.

– Та де ж чекати?

– О-о, це легко вирішити! Я сама переховуватимусь за кілька льє звідси, чекаючи братового повернення. Коли хочете, я заберу вас з собою, ми сховаємось і чекатимемо разом.

– Але мені не дозволять вийти звідси, я тут майже як полонянка.

– Всі певні, що я маю виїхати за наказом кардинала, тож ніхто не подумає, що ви з власної волі вирішили супроводити мене.

– І що з того?

– А те, що карета під'їде до дверей, ви попрощаєтеся зі мною і станете на приступку, щоб востаннє обняти мене. Лакей мого брата, заздалегідь попереджений про все, дасть знак поштареві, й ми помчимо навскач.

– А Д'Артаньян? Що, коли приїде Д'Артаньян?

– Хіба ми не дізнаємося про це?

– В. який спосіб?

– Немає нічого простішого. Ми вирядимо до Бетюна лакея мого брата, якому, повторюю, цілком можна довіритись, він перевдягнеться й оселиться десь навпроти монастиря. Якщо це будуть кардиналові посланці, він не рушить з місця, якщо ж приїдуть Д'Артаньян та його друзі, він приведе їх до нас.

– А хіба він їх знає?

– Безперечно: адже він не раз бачив їх у мене в домі.

– Так, так, ви маєте слушність. Авжеж, усе складається на краще! Тільки не треба їхати надто далеко звідси.

– Щонайбільше за сім-вісім льє. Ми оселимось десь поблизу кордону й при першій же тривозі покинемо Францію.

– А що робити до того?

– Чекати.

– А як вони приїдуть?

– Карета мого брата прибуде раніше.

– А якщо мене не буде поруч, коли вас забиратимуть? Скажімо, я обідатиму або вечерятиму.

– Зробіть одну річ. – Яку?

– Попросіть у нашої доброї абатиси дозволу обідати й вечеряти разом зі мною, щоб нам якомога менше розлучатись одна з одною.

– А чи дозволить вона?

– Чом би й ні?

– О, це чудово! Ми весь час будемо разом!

– Ідіть і домовтеся з нею про все. Мене болить голова, я трохи погуляю в саду.

– Де я вас знайду?

– Тут, за годину!

– Тут, за годину! О, ви така прихильна до мене; дякую вам.

– Як же мені не бути прихильною до вас? Та коли б навіть ви не були такою гарною й чарівною, хіба ви не подруга одного з моїх найкращих друзів!

– Любий Д'Артаньян! О, як він дякуватиме вам за все!

– Сподіваюсь. Ну, про все домовлено; ходімо вниз.

– Ви йдете до саду?

– Так.

– Пройдіть оцим коридором і спустіться по маленьких сходах. Вони виведуть вас просто в сад.

– Чудово! Дякую вам.

Жінки привітно всміхнулись одна до одної й розійшлися в різні боки.

Міледі казала правду: ЇЇ таки боліла голова. Непевні заміри хаотично юрмились у мозку. Їй треба було залишитись на самоті, щоб зібратися з думками. Вона непевно уявляла собі майбутнє; але їй досить було трохи тиші й спокою, щоб з уривків думок і неясних бажань скласти чіткий план дій.

Передусім вона мала якнайшвидше викрасти пані Бонасьє, сховати її в надійному місці і, в разі необхідності, тримати там заложницею.

Міледі вже почала сумніватися в наслідках цієї відчайдушної боротьби, в яку її вороги вкладали стільки ж наполегливості, скільки вона жорстокості.

До того ж, міледі відчувала – як дехто відчуває наближення грози, – що розв'язка ось-ось настане й що вона неминуче буде жахливою.

Найголовніше, як ми вже сказали, для міледі було викрасти пані Бонасьє. Адже Д'Артаньян палко кохає пані Бонасьє; життя коханої жінки становить для нього цінність куди більшу, ніж власне.

На випадок, якби міледі спіткала невдача, то, маючи пані Бонасьє заложницею, вона вступила б у переговори і, безперечно, домоглася б необхідних поступок.

Отже, ця справа була залагоджена. Пані Бонасьє без жодних сумнівів піде за нею. А коли вони дістануться до Армантьєра, міледі переконає її, що Д'Артаньян так і не приїхав до Бетюна. Через два тижні повернеться Рошфор. За ці півмісяця міледі вирішить, як помститися чотирьом друзям. Нудитися їй, хвалити Бога, не доведеться: чи може бути щось приємніше для такої жінки, ніж оддаватись на дозвіллі солодким думкам про омріяну помсту!

Отак міркуючи, міледі водночас придивлялася до саду, щоб краще запам'ятати його розташування. Вона діяла, мов досвідчений полководець, який, думаючи про перемогу, не забуває й про можливу поразку, а тому передбачає все, щоб бути готовим і до наступу, і до відступу.

За годину міледі почула, як хтось кличе її ласкавим голосом. Це була пані Бонасьє. Добра абатиса, звичайно, пристала на всі її прохання, і вже сьогодні на молодих жінок чекала спільна вечеря.

Вийшовши на подвір'я, вони почули, як до воріт під'їхала карета.

Міледі прислухалась.

– Чуєте? – спитала вона.

– Так, це стукіт карети.

– Тієї самої, яку послав мій брат.

– О Боже!

– Та годі вам, будьте сміливіші!.

Міледі не помилилась: біля воріт пролунав дзвоник.

– Ідіть до себе в кімнату, – мовила міледі до пані Бонасьє. – Ви, певно, маєте якість коштовності, що їх вам хотілося б забрати з собою.

– Я маю його листи, – відповіла пані Бонасьє.

– Ну, то заберіть їх і приходьте до мене. Ми швиденько повечеряємо. Можливо, доведеться їхати всю ніч; треба набратися сил.

– Боже мій! – мовила пані Бонасьє, приклавши руку до грудей. – У мене калатає серце; мені несила рушити з місця.

– Більше мужності, кажу вам! Не бійтеся! Адже вже за чверть години ви будете врятовані! До того ж, не забувайте: все, що ви робите, ви робите задля нього.

– О так, усе задля нього! Одним-єдиним словом ви повернули мені сили. Йдіть до себе, за хвилину я буду у вас.

Міледі квапливо подалася до своєї кімнати, застала там лакея Рошфора й пояснила йому, що він має робити.

Він чекатиме біля воріт; якщо з'являться мушкетери, лакей негайно заверне за ріг муру, об'їде монастир і чекатиме міледі в невеличкому селі по той бік гаю. Тоді вона вийде на дорогу садом і пішки добереться до села: ми вже казали, що міледі чудово знала цей куточок Франції.

Якщо ж мушкетери не з'являться, все відбудеться так, як було домовлено раніше: пані Бонасьє стане на приступку карети наче для того, щоб попрощатися з міледі, й поїде разом із нею.

Пані Бонасьє ввійшла до кімнати. Щоб розвіяти останні її сумніви, міледі повторила лакеєві другу половину своїх розпоряджень.

Вона спитала, яка чекає на них карета. Виявилось, що карета запряжена трійкою коней, якими править поштар; лакей Рошфора мав супроводити карету як форейтор [247]247
  Форейтор – кучер, що сидить верхи на одному із запряжених в карету коней.


[Закрыть].

Даремно міледі боялась, що в пані Бонасьє виникнуть якісь підозри. Бідолашна жінка була надто чиста душею, щоб запідозрити в іншій жінці таку підступність; до того ж, ім'я графині Вінтер, яке вона чула від абатиси, було їй зовсім незнайоме, і вона й на думці не мала, що на світі існує жінка, яка брала таку діяльну й таку фатальну участь в усіх тих нещастях, що спіткали її в житті.

– Ну от, – сказала міледі, діждавшись, поки лакей вийде, – все готове. Абатиса ні про що не здогадується й гадає, що по мене приїхали за кардиналовим наказом. Лакей пішов віддати останні розпорядження; попоїжте трохи, випийте ковток вина – і в дорогу.

– Авжеж, – безвільно повторила пані Бонасьє, – в дорогу. Міледі знаком запросила її до столу, налила чарку іспанського вина й поклала на тарілку шматочок курчати.

– Бачите, – сказала вона, – як усе нам сприяє. Ось уже й посутеніло; на світанку ми будемо в безпеці, і ніхто не здогадається, де нас шукати. Отож нічого не бійтесь і з'їжте що-небудь.

Пані Бонасьє ледве доторкнулась до їжі і тільки вмочила губи в чарку.

– Та пийте, пийте, – наполягала міледі, підносячи до рота свою чарку, – беріть приклад з мене.

Аж тут здалеку долинув цокіт копит. Він ставав усе виразнішим; за хвилину почулося кінське іржання.

Ці звуки вразили міледі, як грім серед ясного неба. Вона пополотніла й кинулась до вікна. Пані Бонасьє, затремтівши всім тілом, підвелась і сперлася рукою на стілець, щоб не впасти.

Вершників ще не було видно, але цокіт копит ближчав і ближчав.

– О Боже мій! – мовила пані Бонасьє. – Що то за гомін?

– Це їдуть або наші друзі, або вороги, – відповіла міледі із властивим їй моторошним спокоєм. – Сидіть там, де сидите. Я вам скажу, хто це скаче.

Пані Бонасьє вклякла на місці, мовчазна й біла, немов статуя.

Гомін усе гучнішав. Коні мчали не далі як за півтораста кроків од монастиря; їх тільки тому не видно було, що вони ще не доскакали до повороту дороги. Проте тупіт ставав таким виразним, що можна було полічити кількість коней по цокотінню копит.

Міледі напружено вдивлялась удалину. Ще не смеркло, і вона сподівалася розгледіти вершників.

Нарешті вона побачила: на повороті майнули обшиті галунами капелюхи й заколихались на вітрі пера. Вона нарахувала спочатку двох, потім п'ятьох і, нарешті, вісьмох вершників; один з них вирвався на два корпуси вперед.

Міледі глухо застогнала. В тому, хто скакав попереду, вона впізнала Д'Артаньяна.

– Ах, Боже мій, Боже мій! – вигукнула пані Бонасьє. – Що там таке?

– Це мундири гвардійців кардинала. Не гаймо жодної хвилини! – відповіла міледі. – Тікаймо, тікаймо!

– Так, так, тікаймо! – повторила пані Бонасьє, але, пойнята жахом, не могла ступити й кроку.

Вони почули, як вершники проскакали під вікном.

– Мерщій, мерщій! – квапила міледі, схопивши молоду жінку за руку й намагаючись силою вивести її за собою. – Ми ще встигнемо втекти через сад – я маю ключ од хвіртки. Швидше! За п'ять хвилин буде пізно.

Пані Бонасьє ступила два кроки й упала на коліна. Міледі хотіла було підняти й вивести її, але їй забракло сил.

Аж тут долинув стукіт карети – угледівши мушкетерів, поштар погнав коней чвалом. Пролунало кілька пострілів.

– Питаю востаннє – ви підете зі мною? – вигукнула міледі.

– О Боже, Боже! Ви самі бачите, що сили зраджують мене; ви самі бачите, що я не можу ступити й кроку. Тікайте самі.

– Тікати самій? Залишити вас тут? Ні, ні, ніколи! – вигукнула міледі.

Несподівано вона зупинилась, очі її заблищали недобрим вогнем. Підбігши до столу, вона відкрила перстень і вкинула в чарку пані Бонасьє червонясту зернинку. Зернинка одразу ж розтанула у вині.

Міледі взяла чарку в руку й рішуче сказала:

– Пийте, вино додасть вам сили. Пийте!

Вона піднесла чарку до губів молодої жінки, і та машинально ковтнула.

«О! Не так я хотіла помститися, – подумала міледі, з пекельною усмішкою ставлячи чарку на стіл. – Ну, та нічого не вдієш: доводиться робити те, що можеш».

Вона вибігла з кімнати.

Пані Бонасьє провела її поглядом, не в силі йти за нею. Вона поринула в той стан, який відчувають люди, шо бачать уві сні, наче хтось женеться за ними, й марно силкуються втекти.

За кілька хвилин знадвору долинув відчайдушний стукіт у ворота.

Пані Бонасьє чекала, що міледі вернеться по неї, але та не з'явилася.

Певно, від страху, чоло молодої жінки вкрилося холодним потом.

Нарешті заґратовані ворота з грюкотом відчинилися, і на сходах загриміли чоботи та задзвеніли остроги. Збуджені голоси лунали ближче та ближче, і їй здалося, ніби вона почула своє ім'я.

Впізнавши голос Д'Артаньяна, молода жінка кинулась до дверей.

– Д'Артаньяне! Д'Артаньяне! – закричала вона. – Це ви? Сюди, сюди!

– Констанціє! Констанціє! – відповів юнак. – Де ви? Боже мій! У ту ж мить двері розчахнулися. Кілька чоловік вбігли до кімнати. Пані Бонасьє безсило впала в крісло.

Д'Артаньян кинув пістолет, з дула якого ще струмив дим, і став на коліна перед коханою. Атос заткнув свій пістолет за пояс. Портос та Араміс, які ввійшли до кімнати зі шпагами в руках, вклали їх у піхви.

– О Д'Артаньяне! Мій коханий Д'Артаньяне! Нарешті ти приїхав, ти не обманув мене! Це ти! – Так, так, Констанціє! Ми знову разом!

– О! Як вонане переконувала, що ти не приїдеш, я все-таки сподівалася; я не схотіла тікати. О, як добре я вчинила, яка я щаслива!

При слові «вона» Атос, що сів був у крісло, рвучко підвівся.

– Вона?Хто вона?– спитав Д'Артаньян.

– Моя приятелька, та сама, яка з приязні до мене хотіла сховати мене від переслідувачів; та сама, яка, вирішивши, що ви – гвардійці кардинала, щойно втекла звідси.

– Ваша приятелька? – вигукнув Д'Артаньян, обличчя якого стало білішим за покривало його коханої. – Про яку приятельку ви кажете?

– Про ту, чия карета стояла біля воріт; про жінку, яка називала себе вашим щирим другом, Д'Артаньяне; про жінку, якій ви все розповіли.

– Її ім'я, її ім'я! – допитувався Д'Артаньян. – Боже мій! Невже ви його не знаєте?

– Аякже; її ім'я називали при мені; стривайте… як дивно… Ах, Боже мій! Мені паморочиться голова, я нічого не бачу.

– До мене, друзі, до мене! – вигукнув Д'Артаньян. – У неї холонуть руки, їй млосно… Боже мій! Вона непритомніє!

Портос став щосили гукати на допомогу, Араміс кинувся до столу – налити склянку води. Та враз він зупинився, побачивши Атоса – такий у нього був страшний вигляд. Застиглими від жаху очима Атос дивився на одну з чарок і, здавалось, мучився страхітливою підозрою.

– Ні! – шепотів він. – Ні, це неможливо! Бог не попустить такого злочину.

– Води, води! – вигукнув Д'Артаньян. – Води!

– О нещасна, бідолашна жінка! – захриплим голосом повторював Атос.

Тут пані Бонасьє розплющила очі.

– Вона опритомніла! – вигукнув Д'Артаньян. – О Боже, Боже! Дякую тобі!

– Пані, – мовив Атос, – пані, заради неба, скажіть, чия це порожня чарка?

– Моя, пане… – відповіла молода жінка кволим голосом.

– Хто вам налив у неї вино?

– Вона.

– Та хто ж це вона? – А, я згадала! – ледь чутно проказала пані Бонасьє. – Її звуть графиня Вінтер…

Четверо друзів не могли стримати розпачливого зойку, але голос Атоса пролунав гучніше від інших.

Обличчя пані Бонасьє стало бліде, як крейда; гострий біль підкосив її, і вона, задихаючись, упала на руки Портоса й Араміса.

Д'Артаньян з невимовною тривогою схопив Атоса за руку.

– Невже? – вигукнув він. – Невже ти припускаєш… І він заридав.

– Я припускаю все, – відповів Атос, до крові закусивши губу, щоб стримати стогін.

– Д'Артаньяне, Д'Артаньяне! – покликала пані Бонасьє. – Де ти? Не покидай мене, бачиш – я помираю.

Д'Артаньян, який судорожно стискав руку Атоса, випустив її й кинувся до пані Бонасьє.

Її гарне обличчя перекривилося від болю, осклянілі очі дивилися в безвість; судомний дрож пойняв усе її тіло, чоло зросив рясний піт.

– Заради неба! Біжіть, знайдіть кого-небудь; Портосе, Арамісе, кличте на допомогу!

– Марно, – сказав Атос, – марно: від отрути, яку підмішує вона, немає порятунку.

– О, допоможіть, врятуйте! – прошепотіла пані Бонасьє. – Врятуйте мене!

Зібравши останні сили, вона взяла обома руками голову юнака, глянула на нього так, ніби вклала в цей погляд усю свою душу, і, ридаючи, притислась губами до його губів.

– Констанціє! Констанціє! – вигукнув Д'Артаньян. Зітхання злетіло з уст пані Бонасьє і торкнулося уст Д'Артаньяна; з цим зітханням відлетіла на небо її чиста й любляча душа.

Юнак застогнав і впав біля своєї коханої, як і вона, блідий та холодний.

Портос заплакав, Араміс здійняв руки до неба, Атос перехрестився.

В цю мить на порозі став незнайомець, майже такий само блідий, як і всі, хто був у кімнаті. Він оглядівся навколо. Побачивши мертву пані Бонасьє та непритомного Д'Артаньяна, незнайомець закляк на місці.

Його появи наче ніхто не помітив; усі стояли в німому заціпенінні, вражені наглою смертю пані Бонасьє.

– Я не помилився, – озвався нарешті незнайомець. – Ось пан Д'Артаньян, а ви – троє його друзів, добродії Атос, Портос та Араміс.

Усі троє здивовано глянули на того, хто назвав їх на ім'я. Їм здалося, що вони вже колись бачили цього чоловіка.

– Панове, – вів далі незнайомець, – ви, так само, як і я, розшукуєте жінку, котра, – додав він із зловісною усмішкою, – напевно побувала тут – бо я бачу мертве тіло!

Друзі мовчали. Голос незнайомця, так само, як і його обличчя, здавався їм дивно знайомим. Але вони не могли пригадати, де й коли чули його.

– Панове, – знову озвався незнайомець, – оскільки ви не впізнаєте того, хто принаймні двічі зобов'язаний вам життям, мені лишається тільки назвати себе. Я – лорд Вінтер, дівер тієї жінки.

Ці слова вразили трьох мушкетерів.

Атос підвівся й подав лордові Вінтеру руку.

– Ласкаво просимо, мілорде, – мовив він. – Ми з вами разом.

– Я виїхав через п'ять годин після її втечі з Портсмута, – сказав лорд Вінтер, – на три години пізніше за неї прибув до Булоні, лише на двадцять хвилин розминувся з нею в Сент-Омері; нарешті, в Лільє я загубив її слід. Я їхав навмання, розпитуючи кожного стрічного, як раптом ви чвалом проскакали повз мене. Я впізнав пана Д'Артаньяна. Я гукнув до вас, але ви не відповіли; хотів рушити слідом, але мій кінь стомився так, що годі було й сподіватися вас наздогнати. А втім, схоже на те, що ви теж з'явилися надто пізно!

– Як бачите, – відповів Атос, показуючи лордові Вінтеру на мертву пані Бонасьє та на Д'Артаньяна, якого Портос і Араміс намагалися привести до тями.

– Вони обоє померли? – незворушно спитав лорд Вінтер.

– На щастя, ні, – відповів Атос – Пан Д'Артаньян тільки знепритомнів.

– О, тим краще! – сказав лорд Вінтер. У цю мить Д'Артаньян розплющив очі.

Він вирвався з рук Портоса та Араміса й безтямно кинувся до тіла своєї коханої.

Атос підвівся, повільно й урочисто підійшов до друга, ніжно обняв його і, не чекаючи, поки Д'Артаньян стримає ридання, сказав своїм проникливим голосом:

– Друже, будь мужчиною: жінки оплакують померлих, мужчини мстяться за них!

– Так! – мовив Д'Артаньян. – Так! Задля помсти я ладен піти за тобою куди завгодно!

Скориставшися з того, що Д'Артаньян трохи збадьорився, Атос знаком попросив Портоса та Араміса піти по абатису.

Обоє друзів зустріли її в коридорі, схвильовану й розгублену від такої кількості подій. Абатиса покликала кількох черниць, і вони, всупереч усім монастирським звичаям, ввійшли в кімнату, де було п'ятеро чоловіків.

– Добродійко, – мовив Атос до абатиси, беручи Д'Артаньяна під руку, – ми доручаємо вашим благочестивим турботам тіло цієї нещасної жінки. Перед тим, як стати ангелом на небі, вона була ангелом на землі. Поховайте її як послушницю вашого монастиря; згодом ми приїдемо помолитися на її могилі.

Д'Артаньян сховав обличчя на грудях Атоса й заридав.

– Плач, – сказав Атос, – плач, серце, сповнене кохання, молодості й життя! О, якби я міг плакати так само, як ти!

І він вивів свого друга з кімнати, дбайливий, як батько, співчутливий, як пастор. Він, що так багато страждав, як ніхто, розумів Д'Артаньяна.

Всі п'ятеро в супроводі слуг, що вели на поводу коней, подалися до Бетюна, околиці якого видніли вдалині, і зупинились перед першою-ліпшою корчмою.

– Хіба ми не рушимо в погоню за цією жінкою? – спитав Д'Артаньян.

– Всьому свій час, – відповів Атос – Спершу я маю владнати одну справу.

– Вона втече від нас, – сказав юнак, – вона втече, Атосе, і ти будеш у цьому винний!

– Я відповідаю за неї, – мовив Атос.

Д'Артаньян так вірив словам свого друга, що схилив голову і, не заперечуючи, ввійшов до корчми. Портос і Араміс перезирнулися, не розуміючи, звідки в Атоса така впевненість.