Текст книги "Три мушкетери"

Автор книги: Александр Дюма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 44 страниц)

Та що більше затаювалася пані Бонасьє, то більше її чоловік переконувався: таємниця, в якій вона не хотіла йому признатися, – дуже важлива. І він надумав побігти до графа де Рошфора та повідомити його, що королева шукає гінця для поїздки в Лондон.

– Пробачте, люба пані Бонасьє, але я мушу вас залишити, – сказав галантерейник. – Не знаючи, що ви сьогодні прийдете додому, я призначив побачення одному своєму приятелю; я затримаюсь у нього ненадовго, і якщо ви зачекаєте якусь хвилинку, то я, поговоривши з приятелем, повернуся й відведу вас до Лувру, бо вже сутеніє.

– Дякую вам, пане, – відповіла пані Бонасьє. – Ви не такі хоробрі, щоб стати мені в пригоді; я піду до Лувру сама.

– Як вам буде завгодно, пані Бонасьє, – мовив колишній галантерейник. – Чи скоро я побачу вас знову?

– Певно, що скоро; наступного тижня в мене має бути менше роботи, і я скористаюся з цього, щоб зробити лад у нашому господарстві.

– Гаразд; я чекатиму на вас. Ви на мене не сердитеся?

– Я? Анітрішечки.

– Отже, до скорого побачення?

– До скорого побачення.

Бонасьє поцілував дружині руку й хутко вийшов.

– От тобі й маєш, – мовила пані Бонасьє, коли двері за чоловіком зачинилися, – Тільки й бракувало, щоб цьому дурневі стати кардиналістом! Але ж я ручилася королеві, обіцяла моїй володарці… О Боже, Боже! Вона вважатиме мене однією з тих тварюк, якими кишить палац і яких спеціально тримають біля королеви, щоб вони стежили за нею! О пане Бонасьє! Я ніколи палко вас не кохала; тепер усе стало куди гірше: я ненавиджу вас! І обіцяю поквитатися з вами!

Не встигла пані Бонасьє вимовити ці слова, як стукіт, що долинув згори, змусив її підвести голову.

– Люба пані Бонасьє! – почула вона з-над стелі чийсь голос – Відчиніть дверцята на сходах, і я зараз зійду до вас.

XVIII. Коханий і чоловік

Так от, пані, – сказав Д'Артаньян, входячи у двері, які відчинила молода жінка, – дозвольте вам сказати: у вас не чоловік, а нікчема.

– Ви чули нашу розмову? – спитала пані Бонасьє, схвильовано глянувши на Д'Артаньяна.

– Від першого до останнього слова.

– Яким же то чином, Боже мій?

– Тим самим, яким мені пощастило почути ще одну, жвавішу вашу розмову зі шпигунами кардинала.

– Що ж ви зрозуміли з неї?

– Тисячу речей: по-перше, що ваш чоловік, на щастя, телепень; далі – що ви опинилися в скруті, з чого я дуже радію, бо це дає мені змогу запропонувати вам свої послуги, і Богом клянуся: я для вас ладен кинутись у вогонь; нарешті – що королеві потрібна чесна, розумна й віддана людина, яка у її справі поїхала б до Лондона. У мене є принаймні дві з цих якостей, і тому я пропоную вам свою допомогу.

Пані Бонасьє не відповіла, але серце її закалатало й потаємна надія заблищала в очах.

– А що мені буде запорукою, – спитала вона нарешті, – коли я довірю вам цю місію?

– Моє кохання до вас. Тож наказуйте, повелителько: що я маю робити?

– Боже мій, Боже мій, – прошепотіла молода жінка, – чи можу я довірити вам цю таємницю, пане? Адже ви такий іще молодий!

– Я бачу – хтось мусить ручитися за мене.

– Так, це мене дуже заспокоїло б.

– Ви знаєте Атоса? – Ні.

– Портоса? – Ні.

– Араміса?

– Ні. Хто це?

– Мушкетери його величності. А чи знаєте ви їхнього капітана, пана де Тревіля?

– Авжеж, цього добродія я знаю, не особисто, правда, але з розмов, які не раз чула в покоях королеви, де про нього говорили як про шляхетного й чесного дворянина.

– Сподіваюся, ви не вірите в можливість його зради на догоду кардиналові?

– О, звичайно, ні!

– Тоді звірте йому вашу таємницю й спитайте, чи можна втаємничити в цю справу мене, хоч якою важливою, безцінною й небезпечною вона була б.

– Але це не моя таємниця, й тому я не маю права розкривати її вам.

– Хоч і збиралися довірити її панові Бонасьє, – ображено сказав Д'Артаньян.

– Як довіряють листа дуплу дерева, крилу голуба, нашийнику собаки.

– Але ж ви бачите, як я вас кохаю.

– Авжеж, ви про це говорите.

– Я чесний!

– Я вірю в це.

– Я хоробрий!

– О, в цьому я певна.

– Тоді випробуйте мене.

Все ще вагаючися, пані Бонасьє глянула на юнака. Але в очах Д'Артаньяна палав такий вогонь, а в словах його бриніла така щира переконаність, що молода жінка відчула непереможне бажання довіритися йому. До того ж, вона опинилась у такому становищі, коли просто мусила піти на ризик.

Надмірна завбачливість, як і надмірна довірливість, могли однаково погубити королеву. А ще, зізнаємось, її змусили заговорити ті почуття, які цей юнак мимоволі заронив у її серце.

– Отже, – сказала пані Бонасьє, – я здаюся на ваші запевнення й довіряюсь вам. Але присягаюся ім'ям Бога, який нас чує: коли ви зрадите нас, то, хай навіть вороги мене й помилують, я накладу на себе руки, і ви будете в цьому винні.

– А я присягаюсь ім'ям Бога, – й собі мовив Д'Артаньян, – що, якби мене схопили під час виконання вашого доручення, я б радше погодився на смерть, ніж сказав або зробив щось таке, що комусь зашкодило б.

Тоді молода жінка розповіла йому все те, частину чого він уже знав із зустрічі під ліхтарем навпроти Самаритянки.

Це було їхнє освідчення в коханні.

Д'Артаньян сяяв од гордості та щастя. Таємниця, якою він тепер володів, і жінка, яку він кохав, робили його сильним і впевненим у собі, як ніколи.

– Я їду! – вигукнув він. – Їду негайно!

– Як це – ідете? – спитала пані Бонасьє. – А ваш полк, а командир?

– Присягаюсь душею – через вас я забув про все, люба Констанціє! Справді, мені потрібна відпустка.

– Ще одна перешкода, – сумно прошепотіла пані Бонасьє.

– О, з цією перешкодою, – вигукнув Д'Артаньян, поміркувавши хвильку, – я впораюсь легко, можете бути певні!

– Яким чином?

– Увечері піду до пана де Тревіля й попрошу добитися для мене цієї милості в його свояка пана Дезессара.

– А тепер про інше…

– Про що? – спитав Д'Артаньян, відчувши, що пані Бонасьє не наважується закінчити думку.

– У вас, можливо, немає грошей?

– «Можливо» тут цілком зайве, – усміхнувшися, відповів Д'Артаньян.

– Тоді візьміть цей гаманець, – сказала пані Бонасьє, відчиняючи шафу й виймаючи торбинку, якої півгодини тому так ніжно торкалася рука її чоловіка.

– Гаманець кардинала? – зареготавши, вигукнув Д'Артаньян; адже він – читач добре це пам'ятає – розібрав у себе підлогу й чув усю розмову між чоловіком та дружиною.

– Гаманець кардинала, – відповіла пані Бонасьє. – Як бачите, він досить повний.

– Хай йому чорт! – вигукнув Д'Артаньян. – Оце здорово – врятувати королеву за допомогою грошей його високопреосвященства! – Ви розумний і приємний юнак, – сказала пані Бонасьє. – Повірте, її величність віддячить вам.

– О, я вже винагороджений! Я кохаю вас, ви дозволяєте мені говорити про це; хіба міг я сподіватись на таке щастя?

– Тихше! – раптом стурбовано мовила пані Бонасьє.

– Що таке?

– На вулиці розмовляють.

– Це голос…

– Мого чоловіка. Так, я впізнаю його. Д'Артаньян підбіг до дверей і замкнув їх на ключ.

– Він не зайде, поки я звідси не вийду, – сказав юнак. – А коли я вийду, ви йому відчините.

– Але мені теж необхідно піти звідси. Та й як я поясню йому пропажу грошей, коли залишуся тут?

– Авжеж, вам треба вибиратися звідси.

– Вибиратися? Але як? Коли ми вийдемо, він обов'язково побачить нас.

– Тоді треба піднятися до мене.

– Ах! – вигукнула пані Бонасьє. – Ви кажете про це таким тоном, що мені стає страшно.

Сльози забриніли в неї на очах. Д'Артаньян помітив ці сльози і, розчулений, зворушений, упав їй до ніг.

– У мене, – сказав він, – ви будете в безпеці, як у храмі, слово дворянина!

– Ходімте, – мовила молода жінка. – Я ввіряю вам себе, мій друже. Д'Артаньян обережно прочинив двері, і обоє нечутно, мов тіні, вислизнули на внутрішні сходи, миттю піднялися нагору й опинились у Д'Артаньяновій кімнаті.

Тут, для більшої безпеки, юнак насамперед забарикадував двері; потім вони підійшли до вікна й побачили пана Бонасьє, що розмовляв з якимось чоловіком у плащі.

Вгледівши незнайомця, Д'Артаньян схопив шпагу й кинувся до дверей.

То був незнайомець із Менга.

– Що ви хочете робити?! – вигукнула пані Бонасьє. – Ви занапастите нас обох!

– Але я поклявся вбити його! – відповів Д'Артаньян.

– Ваше життя більше не належить вам. Ім'ям королеви забороняю вам наражатися на будь-які небезпечні пригоди, крім тих, що можуть статися з вами під час подорожі.

– А від себе ви мені нічого не наказуєте?

– Від себе, – відповіла пані Бонасьє схвильовано, – від себе я можу тільки просити вас. Але послухаймо: здається, вони розмовляють про мене.

Д'Артаньян знову підійшов до вікна й нашорошив вуха. Пан Бонасьє вже відімкнув двері будинку і, пересвідчившись, що в квартирі нікого немає, повернувся до незнайомця.

– Вона пішла, – сказав Бонасьє. – Мабуть, повернулася до Дувру.

– Ви певні, – спитав незнайомець, – що вона не здогадалася, чому ви втекли з дому?

– Ні, – відповів Бонасьє самовдоволено, – для цього вона надто легковажна.

– А молодий гвардієць удома?

– Навряд; як бачите, віконниці в нього зачинені й крізь щілини не видно світла.

– І все-таки треба пересвідчитись.

– Яким чином?

– Постукати до нього.

– Я спитаю в його слуги.

– Йдіть.

Бонасьє зник у під'їзді, пройшов ті самі двері, в які щойно вислизнули втікачі, піднявся по сходах і постукав до Д'Артаньяна.

Ніхто не відповів. Портос, для більшого блиску, попросив «позичити» йому Планше на вечір. Що ж до Д'Артаньяна, то він, зрозуміло, не мав найменшого наміру виказувати свою присутність.

Почувши, як Бонасьє загрюкав у двері, змовники затамували подих; серця в них калатали.

– Нагорі нікого немає, – сказав Бонасьє.

– Однаково ходімте краще до вас. Там нам буде спокійніше, ніж на вулиці.

– О Боже! – прошепотіла пані Бонасьє. – Тепер ми нічого не почуємо.

– Навпаки, – відповів Д'Артаньян, – нам буде чути ще краще. Він вийняв три чи чотири паркетини, завдяки чому його кімната перетворилась на подобу діонісієвого вуха [106]106
  Діонісій І Старший (бл. 432–367 до н. е.) – тиран міста Сіракузи на острові Сицилія з 406 по 367 рік до н. е.; будучи дуже підозріливим, тримав своїх в'язнів у приміщеннях, склепіння яких були влаштовані з таким розрахунком, аби найменший шерхіт по спеціальних ходах долинав до зробленого у формі вуха отвору в підлозі або стіні тайника, де Діонісій підслуховував їхні розмови. Ця система слухових ходів отримала назву діонісієвого вуха.


[Закрыть], розстелив долі килимок, став на коліна і знаком запропонував пані Бонасьє схилитися над отвором.

– Ви певні, що в нього нікого немає вдома? – спитав незнайомець.

– Ручуся! – відповів Бонасьє.

– І ви вважаєте, що ваша дружина…

– Повернулася до Дувру.

– Ні з ким, окрім вас, не поговоривши?

– Я цього певен.

– Це дуже важливо знати точно, ви розумієте?

– Отже, відомості, які я вам приніс, являють певну цінність…

– Дуже велику, мій любий Бонасьє, не стану цього приховувати.

– Тож кардинал буде з мене задоволений?

– Безперечно.

– Великий кардинал!

– Ви переконані, що ваша дружина в розмові з вами не називала ніяких імен?

– Здається, ні.

– Вона не згадувала ні пані де Шеврез, ні герцога Бекінгема, ні пані де Верне?

– Ні, вона сказала лише, що хоче вирядити мене до Лондона, аби зробити послугу якійсь високій особі.

– Зрадник! – прошепотіла пані Бонасьє.

– Тихше! – мовив Д'Артаньян, узявши руку пані Бонасьє, якої вона не відняла.

– І все-таки, – вів далі незнайомець у плащі, – ви вчинили дуже нерозумно, не вдавши, що пристаєте на її пропозицію, бо зараз лист був би у нас в руках; держава, якій загрожували вороги, була б урятована, а вас…

– А мене?

– А вас кардинал зробив би дворянином…

– Він сказав вам про це?

– Авжеж, я знаю напевне, що він хотів зробити вам цей сюрприз.

– О, – мовив Бонасьє, – моя дружина нестямно закохана в мене, і тому ще не пізно зробити все до пуття.

– Дурень! – прошепотіла пані Бонасьє.

– Тихше! – повторив Д'Артаньян, стискаючи її руку.

– Як це – не пізно? – спитав незнайомець у плащі.

– Я піду до Дувру, викличу пані Бонасьє, скажу, що передумав, що все зроблю, як вона захоче, візьму листа й побіжу до кардинала.

– Гаразд! Не гайте часу; незабаром я знову навідаю вас, щоб дізнатися про новини.

Незнайомець вийшов.

– Мерзотник! – сказала пані Бонасьє на адресу свого чоловіка.

– Тихше! – знову повторив Д'Артаньян, ще дужче стискаючи її руку.

Аж тут думки Д'Артаньяна й пані Бонасьє увірвав страхітливий зойк. Це волав її чоловік, побачивши, що зникла його торбинка з грішми.

– О Боже! – вигукнула пані Бонасьє. – Він сполошить увесь квартал.

Бонасьє кричав довго; проте такі крики лунали в Парижі досить часто, і ніхто не з'явився на вулиці Могильників; до того ж, будинок галантерейника з певного часу зажив поганої слави. Бонасьє, збагнувши, що нікого не докличеться, але все одно голосячи, вибіг з дому й подався до вулиці Дюбак, звідки ще довго долинали його зойки.

– А тепер рушайте й ви, – сказала пані Бонасьє, коли її чоловік зник за рогом. – Будьте хоробрим, а надто – завбачливим. Пам'ятайте: віднині ви належите королеві.

– Їй і вам! – вигукнув Д'Артаньян. – Будьте певні, моя чарівна Констанціє, я повернусь, заслуживши її подяку; та чи заслужу я ваше кохання?

Молода жінка зашарілася.

За кілька хвилин Д'Артаньян теж вийшов на вулицю, загорнувшись у плащ, край якого войовничо піднімали піхви довжелезної шпаги. Пані Бонасьє довго дивилася йому вслід поглядом, яким жінка проводжає того, кого ніжно кохає; та коли Д'Артаньян зник за рогом вулиці, вона впала на коліна і, здійнявши догори руки, вигукнула:

– О Боже! Захисти королеву, захисти мене!

XIX. План кампанії

Д'Артаньян швидко подався до пана де Тревіля. Він розумів, що вже за кілька хвилин кардинал знатиме все від клятого незнайомця, який, безперечно, був одним з його агентів; отже, юнак слушно вирішив, що не можна гаяти ані хвилини.

Серце його було сповнене радістю. Д'Артаньянові трапилась нагода здобути водночас і славу, і гроші, до того ж, як першу винагороду, він отримав побачення з жінкою, яку так палко кохав. Цей випадок подарував йому більше щастя, ніж він будь-коли мріяв зазнати.

Пан де Тревіль був у вітальні зі своїми знатними друзями.

Д'Артаньян, якого тут усі вважали близьким приятелем хазяїна дому, зайшов просто до кабінету й сказав слугам, що має до капітана дуже важливу розмову.

Не минуло й п'яти хвилин, як з'явився пан де Тревіль. Шановний капітан одразу помітив радісне збудження Д'Артаньяна й зрозумів, що в житті юнака сталося щось важливе.

Всю дорогу Д'Артаньян вагався, чи довіритися панові де Тревілю, чи тільки попросити в нього свободи дій для виконання секретного доручення. Та пан де Тревіль завжди ставився до нього дуже щиро, до того ж він був так безмежно відданий королю й королеві і так палко ненавидів кардинала, що юнак вирішив розповісти все.

– Ви просили мене для розмови, мій юний друже? – спитав пан де Тревіль.

– Так, добродію, – відповів Д'Артаньян. – І коли ви дізнаєтесь, про яку важливу справу я хочу вам розповісти, то пробачите мені мою настирливість.

– Ну що ж, кажіть, я слухаю вас.

– Ідеться, – мовив Д'Артаньян майже пошепки, – не більше й не менше, як про честь, а можливо, й про життя королеви.

– Що? – вигукнув пан де Тревіль, озирнувшись навколо, аби переконатися, що їх ніхто не чує, і знову звернувши погляд на Д'Артаньяна.

– Я сказав, добродію, що випадково відкрив таємницю…

– Яку, сподіваюся, ви берегтимете, навіть коли б за неї довелося накласти життям.

– Але я мушу довірити її вам, пане, бо тільки ви можете зарадити справі, яку мені доручила її величність.

– Ця таємниця – ваша?

– Ні, добродію, це таємниця королеви.

– Її величність просила вас звірити цю таємницю мені?

– Ні, добродію; навпаки, мене просили якнайсуворіше її зберігати.

– Чому ж ви хочете її розкрити?

– Бо, повторюю, без вас я нічого не зроблю і не певен, чи ви погодитесь допомогти мені, коли не знатимете, для чого я прошу вашої ласки.

– Бережіть вашу таємницю, юначе, і скажіть, чого ви хочете.

– Я хотів би, щоб ви домовилися з паном Дезессаром про двотижневу відпустку для мене.

– Коли?

– З цієї ночі.

– Ви виїздите з Парижа?

– Я іду в дуже важливій справі.

– Чи можете ви сказати, куди?

– В Лондон.

– Чи зацікавлений хтось у тому, щоб ви не доїхали до місця призначення?

– Гадаю, кардинал оддав би все на світі, аби тільки зашкодити мені в цьому.

– І ви їдете самі?

– Сам.

– Тоді ви не доїдете навіть до Бонді; повірте слову Тревіля.

– Чому?

– Вас уб'ють.

– Я помру, виконуючи свій обов'язок.

– Але не виконаєте доручення.

– Це правда, – сказав Д'Артаньян.

– Послухайте мене, – вів далі Тревіль. – У такі подорожі треба рушати принаймні вчотирьох, щоб до мети доїхав хтось один.

– Авжеж, добродію, ви кажете слушно, – погодився Д'Артаньян. – Проте ви добре знаєте Атоса, Портоса й Араміса і знаєте також, що я можу покластися на них.

– Не довіривши їм таємниці, про яку не схотів дізнатись я?

– Ми раз і назавжди заприсяглися довіряти й зберігати відданість один одному; до того ж, якщо ви скажете, що певні в мені, вони покладуться на мене так само, як і ви.

– Я можу кожному з них надати відпустку на два тижні: Атосові, в якого ще не загоїлась рана, для поїздки на води у Форж; Портосові та Арамісові – для того, щоб супроводити друга, якого вони не можуть покинути самого в такій скруті. Наказ про відпустку свідчитиме, що подорож відбувається з моєї згоди.

– Дякую вам, добродію, ви дуже добрі.

– Ідіть до них зараз же – треба все владнати до ранку. Стривайте! Сідайте й пишіть клопотання панові Дезессару. Можливо, за вами вже стежать, тож треба, щоб ваш візит до мене, про який шпигуни кардинала, звичайно, донесуть йому, дістав природне пояснення.

Д'Артаньян написав клопотання, і пан де Тревіль пообіцяв, що не пізніше другої години ночі всі чотири свідоцтва про відпустку будуть на квартирі в кожного з чотирьох учасників подорожі.

– Надішліть, будь ласка, моє свідоцтво до Атоса, – попросив Д'Артаньян. – Я боюся, що вдома на мене чигатиме якась прикра несподіванка.

– Гаразд. До побачення, і щасливої вам дороги!.. Стривайте! – гукнув пан де Тревіль, зупиняючи Д'Артаньяна.

Д'Артаньян обернувся.

– У вас є гроші?

Д'Артаньян ляснув себе по кишені, в якій забряжчали монети.

– Цього вистачить? – спитав пан де Тревіль.

– Триста пістолів.

– Чудово! З такими грішми можна рушати хоч на край світу; отож, до зустрічі.

Д'Артаньян вклонився панові де Тревілю, і той подав йому руку; юнак потис її із шанобливою вдячністю. З дня приїзду до Парижа молодий гасконець не міг нахвалитися паном де Тревілем – таким шляхетним, чесним і великодушним.

Спершу Д'Артаньян навідав Араміса; він не був у свого друга від того пам'ятного вечора, коли стежив за пані Бонасьє. Більше того, останнім часом юнак майже не бачився з ним; коли ж він зустрічав молодого мушкетера випадково, то щоразу помічав на його обличчі тінь глибокої журби і смутку.

Цього вечора Араміс також був похмурий і сумний; Д'Артаньян спробував був розпитати, чому він такий зажурений, та Араміс послався на коментар до вісімнадцятої глави Блаженного Августина, що його має написати латиною не пізніше наступного тижня, і сказав, що заклопотаний саме цим.

Не встигли друзі обмінятися кількома фразами, як прийшов слуга пана де Тревіля й передав Арамісові великий конверт з печатками.

– Що це? – спитав Араміс.

– Наказ про відпустку, яку ви, добродію, просили в пана де Тревіля, – відповів слуга.

– Я не просив ніякої відпустки.

– Мовчіть і беріть, – обізвався Д'Артаньян. – Ось вам, друже, півпістоля за клопоти, – мовив він до слуги. – І перекажіть панові де Тревілю, що пан Араміс щиро дякує за увагу. Можете йти.

Слуга низько вклонився і вийшов.

– Що це означає? – спитав Араміс.

– Зберіть усе, що вам знадобиться для двотижневої подорожі, і йдіть за мною.

– Але я не можу виїхати з Парижа, не дізнавшись принаймні… Араміс замовк.

– Що сталося з нею, чи не так? – докінчив його думку Д'Артаньян.

– З ким? – спитав Араміс.

– З тією жінкою, що була у вас, з хазяйкою вишиваної хусточки.

– Хто вам сказав, що в мене була жінка? – вигукнув Араміс, збліднувши.

– Я бачив її.

– І ви знаєте, хто вона?

– Здогадуюсь.

– Ну, – сказав Араміс, – якщо ви вже стільки знаєте, то чи не відомо вам, принаймні, що сталося з цією жінкою?

– Гадаю, вона повернулась до Тура.

– До Тура? Так, це цілком імовірно; схоже на те, що ви її справді знаєте. Але як могла вона вирушити до Тура, не сказавши мені жодного слова?

– Бо вона боялася, щоб її не арештували.

– Чому ж вона не написала мені?

– Боялася вас цим скомпрометувати.

– Д'Артаньяне, ви повертаєте мене до життя! – вигукнув Араміс – Я вважав себе зневаженим, обдуреним. Я був такий щасливий знову побачити її! Я навіть мріяти не смів, що вона ризикуватиме своєю свободою через мене, бо подумайте самі, з якої іншої причини вона могла приїхати до Парижа?

– З тієї самої, з якої ми сьогодні мусимо їхати в Англію.

– Що ж це за причина? – спитав Араміс.

– Коли-небудь ви дізнаєтесь про це, Арамісе; а тим часом я насмілюся взяти приклад зі скромності «племінниці богослова».

Згадавши, яку нісенітницю він розповідав колись своїм друзям, Араміс усміхнувся.

– Ну що ж, Д'Артаньяне, коли вона й справді поїхала з Парижа і ви в цьому певні, то мене теж більше нічого тут не затримує, їдьмо! Ви сказали, що ми рушаємо…

– Передовсім до Атоса, і якщо ви йдете зі мною, то поспішіть, будь ласка, бо ми вже й так змарнували чимало часу. До речі, попередьте Базена.

– Базен іде з нами? – здивувався Араміс.

– Можливо. В усякому разі не завадить, щоб він пішов з нами до Атоса.

Араміс покликав Базена й звелів йому збиратися до Атоса.

– Ну що ж, ходімо, – сказав він, приготувавши в дорогу плащ, шпагу та всі три свої пістолети й марно шукаючи в шухлядах бодай якийсь завалящий пістоль. Переконавшись, що грошей немає, він вийшов слідом за Д'Артаньяном, розмірковуючи, як це сталося, що молодий гвардієць не тільки не гірше за нього знав, хто та жінка, яка скористалася з гостинності Араміса, а й набагато краще був обізнаний з тим, куди вона поділася згодом.

Вже на порозі Араміс поклав руку на Д'Артаньянове плече і, пильно глянувши на друга, спитав:

– Ви нікому не розповідали про неї?

– Нікому в світі.

– Атосові й Портосові також?

– Я не сказав їм жодного слова.

– Це добре.

Заспокоєний, Араміс рушив за Д'Артаньяном, і невдовзі вони прийшли до Атоса.

Друзі застали його серед кімнати, з відпусткою в одній руці й листом од пана де Тревіля в другій.

– Чи не скажете, що означають ця відпустка і цей лист? Мені тільки що їх принесли! – спитав здивований Атос.

«Мій любий Атосе, я був би дуже радий, якби ви відпочили тижнів зо два, як цього потребує ваше здоров'я. Можете поїхати на води у Форж або кудись-інде, куди самі схочете, тільки швидше одужуйте.

Відданий вам

Тревіль».

– Ця відпустка і цей лист, Атосе, означають лише те, що вам треба негайно рушати зі мною в дорогу.

– На води в Форж?

– Туди або кудись в інше місце.

– Для служби королю?

– Королю або королеві; хіба ми не слуги їх величностей? Тут до кімнати ввійшов Портос.

– Тисяча чортів! – вигукнув він. – Ну й дивина: відколи це мушкетерам стали надавати відпустки, про які вони не просили?

– Відтоді, як у них з'явилися друзі, що стали робити це за них, – відповів Д'Артаньян.

– Он як… – пробурмотів Портос – Тут, здається, запахло новинами?

– Авжеж, ми рушаємо в дорогу, – сказав Араміс.

– Куди? – запитав Портос.

– Слово честі, я не знаю нічого, – признався Атос – Спитай у Д'Артаньяна.

– В Лондон, панове, – пояснив Д'Артаньян.

– В Лондон! – вигукнув Портос – А що ми робитимемо в Лондоні?

– Цього я не маю права вам сказати, панове; ви мусите повірити мені на слово.

– Але для подорожі в Лондон потрібні гроші, – зауважив Портос, – а їх у мене немає.

– І в мене, – сказав Араміс.

– І в мене, – додав Атос.

– А в мене вони є, – мовив Д'Артаньян, вийнявши з кишені торбинку й поклавши її на стіл. – Тут триста пістолів; хай кожен візьме по сімдесят п'ять – цього цілком вистачить на дорогу до Лондона і назад. А втім, я ладен присягнути: всі ми до Лондона не доїдемо.

– Чому?

– Бо, можливо, дехто з нас відстане по дорозі.

– Отже, ми вирушаємо в похід?

– І навіть у дуже небезпечний, мушу вас попередити.

– Маєш! – вигукнув Портос – То коли вже ми ризикуємо життям, я б хотів принаймні знати, в ім'я чого це робиться.

– І тобі від цього полегшає? – спитав Атос.

– І все-таки, – сказав Араміс, – я згоден з Портосом.

– А хіба король має звичку пояснювати вам свої накази? Ні; він просто говорить: панове, в Гасконі або у Фландрії точаться бої; рушайте туди – і ви рушаєте. В ім'я чого? Ви навіть не замислюєтесь над цим.

– Д'Артаньян має слушність, – зауважив Атос – Ось наші три свідоцтва про відпустку, які ми дістали від пана де Тревіля, і ось триста пістолів, які ми дістали невідомо від кого. Рушаймо ж помирати туди, куди нам наказано. Чи варте наше життя того, щоб ставити стільки запитань? Д'Артаньяне, я готовий іти за тобою.

– Я також, – обізвався Портос.

– І я, – відгукнувся Араміс – До речі, я зовсім не проти, щоб поїхати з Парижа. Мені треба трохи розважитись.

– Чого-чого, а розваг у нас вистачить, панове, запевняю вас, – пообіцяв Д'Артаньян.

– А тепер скажіть, коли ми вирушаємо? – спитав Атос.

– Негайно, – відповів Д'Артаньян. – Не можна марнувати ані хвилини.

– Гей! Грімо, Планше, Мушкетоне, Базене! – гукнули всі четверо своїм слугам. – Наваксуйте наші ботфорти й приведіть коней з головної квартири.

За тих часів кожен мушкетер мав тримати в головній квартирі, як у казармі, свого коня й коня свого слуги.

Планше, Грімо, Мушкетон і Базен побігли виконувати накази своїх панів.

– А тепер накреслимо план походу, – сказав Портос – Куди ми вирушимо спочатку?

– В Кале, – відповів Д'Артаньян. – Це найкоротший шлях до Лондона.

– Ну, то я пропоную ось що…

– Кажи.

– Четверо душ, які подорожують разом, можуть викликати підозру. Д'Артаньян кожному з нас дасть відповідні вказівки. Я виїду вперед на Булонь, щоб розвідати дорогу; Атос виїде через дві години Ам'єнською дорогою; Араміс поїде за нами на Нуайон. Що ж до Д'Артаньяна, то він вибере дорогу, яку сам схоче, й перевдягнеться у вбрання Планше. Планше ж, надівши форму гвардійця, рушить слідом за нами й зображатиме Д'Артаньяна.

– Панове, – сказав Атос, – я гадаю, що слуги не повинні знати про нашу справу: навіть дворянин може випадково виказати таємницю, а вже слуга майже напевно продасть її.

– Як на мене, план Портоса не зовсім вдалий насамперед тому, – мовив Д'Артаньян, – що я й сам до пуття не знаю, які вказівки маю вам дати. Я везу листа – тільки й того. Я не можу зробити трьох копій з цього листа, бо він запечатаний, і тому мені здається, що нам слід їхати разом. Лист лежить ось тут, у цій кишені. – І він показав, де лежить лист. – Якщо мене вб'ють, один з вас візьме листа, і ви поїдете далі; якщо уб'ють і його, настане черга третього і так далі – аби тільки хтось із нас доїхав до Лондона.

– Браво, Д'Артаньяне! – вигукнув Атос – Я підтримую твою думку. До того ж, треба бути послідовними: я їду на води, ви мене супроводите; замість Форжа я рушаю до моря, бо маю свободу вибору. Нас намагаються затримати, я показую листа пана де Тревіля, а ви – ваші свідоцтва. На нас нападають, ми захищаємось; нас звинувачують у злочині, але ми наполягаємо, що хотіли тільки скупатися в морі. Чотирьох чоловік, які подорожують окремо, дуже легко схопити, тоді як четверо разом – це вже загін. Ми озброїмо чотирьох наших слуг пістолетами й мушкетами; якщо проти нас кинуть хоч ціле військо, ми станемо на бій, і той, хто залишиться живий, одвезе, як сказав Д'Артаньян, листа за адресою.

– Чудово, Атосе! – вигукнув Араміс – Ти говориш не часто, та вже коли скажеш, то не гірше за Іоанна Златоуста [107]107
  Іоанн Златоуст (344–407) – діяч східнохристиянської церкви, Константинопольський патріарх з 398 до 403 року; маючи видатний ораторський хист, став відомим своїми проповідями.


[Закрыть]. Я – за план Атоса. А ти, Портосе?

– Я також, – відповів Портос, – якщо, звичайно, з ним згоден Д'Артаньян. Д'Артаньянові доручено відвезти листа, тож природно, що він має бути начальником нашої експедиції; хай він вирішує, а ми виконуватимемо його накази.

– Гаразд, – мовив Д'Артаньян, – я за те, щоб ми прийняли план Атоса й рушили в дорогу за півгодини.

– Схвалено! – хором гукнули троє мушкетерів.

Кожен, простягши руку до торбинки, взяв собі сімдесят п'ять пістолів і став лаштуватися в дорогу, щоб за півгодини бути готовим до від'їзду.