Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 39 страниц)

XX

Цієї ночі Оксана спала дуже погано. Снилося болото й малі діти, – вона не вірила в сни, але мати завше казала, що діти сняться на клопіт, а болото – на хворобу. Тепер це мало поєднатися – клопіт і хвороба; воно, зрештою, поєдналося, бо всю ніч не давало спати. Однак було і ще щось. Якась тривога, якесь бентежжя, відчайний неспокій.

Звідки все те? Може, від Ярослава? Бо коли йшов тоді на зустріч з товаришем, сказав, що має якусь важливу справу й мусить полагодити. Вона не допитувалася, не мала на те права. Але його ось стільки часу вже нема.

У темній глухій кімнаті, серед абсолютної тиші, вона згадала себе, вісімнадцятирічну, коли закінчила четвертий клас гімназії і подалася на Тетерів, але спершу вона йшла бульваром до парку. Щаслива і замріяна, вона зупинилася біля гойдалок, звернувши увагу на молоду пару, дівчина була її однокласниця, у дівчини було чорне волосся, стрункі високі ноги, обличчя гречанки, а хлопець був атлет, темно-русий, красень з лиця, він усе просив дівчину на гойдалки, а вона опиралась, і Оксані було дивно, що вона не хоче, і ще бачила, що дівчина боїться, і знов їй було дивно, що можна боятися звичайної гойдалки, – вона б не боялася. Хлопець вмовив-таки дівчину, і вона з натугою залізла в дощатий човник та прохала, аби хлопець сильно не розгойдував. А Оксана все дивувалася: чого ж боятися? Це ж навіть гарно – отак стрімко злітати в повітря…

Адам, виявляється, у Львові. Хай собі буде. Що їй тепер до Адама? Єдине добре, що не зупинив, що розминулися. Бо якби довідався Ярослав… Це, мабуть, був би кінець!.. А може, й так кінець, бо ось переспав і більше не приходить. Взагалі, я надто добра. Я хочу з усіма бути доброю, а потому моя доброта обертається мені на шкоду.

Їй вельми імпонував старовинний звичай кавказців: якою не була б дорогою річ, подаруй її, якщо вона комусь сподобалася; подарувавши, станеш багатим. Оксана любила людей, ніколи не шукала зла в інших. Вона вірила, що світ буде кращим, лагіднішим, якщо кожна людина в свою чергу буде доброю. Колись про це сказала Адамові, той засміявся: дитино, світ надто дрібний, егоїстичний, кожен насамперед думає про себе, а не про загал. «Можливо, – погоджувалась Оксана, – цілком можливо. Але кожен має своє кредо…» Однак у неї, Оксани Оверко, було своє кредо – терпіла. Щоправда, кредо потребує утвердження, а вона, можливо, й досі так і не утвердилася.

Розвиднілось. Оксана встала з постелі, прибрала тапчан, відтак поставила варити борщ, бо ж, може, прийде Ярослав, а йому нема кому зварити. Борщ собі варився, а вона ретельно прибирала в кімнаті, в кухні, мила посуд. Вона робила це залюбки, але з якоюсь задумою, журою. Нерідко з задумою підходила до дзеркала, розглядала свої зморшки. Скоро двадцять вісім… Я надто багато думаю про земне… Адам висміяв би: «Дитино, ще ж Будда казав, що всяка посилена прив’язаність до всього земного – страждання». Але як обійдешся без земного?

У двері обережно постукали. Тенькнуло серце: Ярослав… Ой, борщ іще не зварився… Нічого, вона його ковбасою нагодує… Навмисне береже для нього…

Оксана хутко відчинила і ледь не зомліла: прийшов той, кого не ждала, кого взагалі не жадала бачити.

– Вітаю! – посміхнувся Адам аж надто спокійно, мовби ніколи й не причиняв їй болю, мовби іще вчора був у цій кімнаті.– Дозволиш?

– Заходь, – сказала Оксана, знизавши плеченятами, хоча й не хотіла, щоб він заходив, ану застане Ярослав, – у цю хвилину вона була паралізована.

– О, в тебе смачно борщем пахне! – Він переступив попри неї поріг і раптом спитав: – Є хтось?

Відповіла, що нема нікого, і потяглася слідом. Адам чомусь звернув не до кімнати, а до кухні. Правда, він лише заглянув і одразу ж пішов до кімнати.

– А ти все в малій каструлі вариш… – зухвало всміхнувся. – Не хочеш мене слухати, що дрібні речі, якими людина себе оточує, роблять людину дрібною…

На цей раз вона нічого не відповіла.

– А тут, значить, нема ніяких нових речей, – оглядав її небагату кімнатку. – Все старе залишилося.

Вона і далі мовчала. Вона розуміла, що колись належала йому, що він грубо повівся з нею – використавши, кинув. Але вона не могла його прогнати, хоча в душі не збереглося нічого. Просто – належала колись йому, і тільки. Але навіщо він прийшов? Нащо він хоче топтати її? Це ж так нікчемно, непорядно! Чому він такий? І чому вона не може його прогнати? Чому не наважиться, чому боїться сміливо сказати, щоб ішов геть?

– Борщ збігає…– зауважив Адам.

Вона поволі почовгала до кухні, підібгана вся, зболена, легка, як тінь. Вона неквапно стишила вогонь, стала, опустивши голову, – їй не хотілося повертатися до кімнати. Тепер вона не боялася, що Ярослав може застати їх: чому бути – того не минути. Хай застає… Вона тільки не розуміла, навіщо Адам навмисне, свідомо причиняє їй біль? Вона подумала, що все-таки повинна повернутись до кімнати, мусить, і вона повернулася, та не пішла далеко – притулилася до одвірка, навівши на Адама свої печально-пригнічені очі. Навіщо? Навіщо ти прийшов? Невже ти людина без милосердя? Невже ані краплі людського нема в тобі? А видно, нема…

– Не бійся, я не розбиватиму твого нового кохання, – сказав Адам, пильно дивлячись на неї.

Здригнулося серце, та Оксана з усіх сил старалася не видати себе. А крім того, нічого так не пече, як докори того, хто розтоптав твої почуття. Він так повівся з нею… А тепер… Вона ненавиділа зараз Адама, вона могла б його кусати…

– Так, я знаю, що сюди заходить Грицан, – ствердив очима Стемпковський, – і хай собі заходить. Однак ти повинна дещо зробити для мене, делікатно кажучи, помагати мені.

І вона не одводила своїх зболено-печальних очей, сльози здушили її горло.

Невже він нелюд?

– Цієї ночі українчики захопили у місті владу, – сказав Адам. – Отже, доведеться з ними трохи потягатися. Там твій Грицан. Я не забираю його від тебе – ласуй з ним, але…

– Що ти хочеш?

– Незначного. Від нього ти будеш довідуватися про все, що стосується роботи нового уряду.

– Як? – вражено здивувалася Оксана, збагнувши, чого саме від неї вимагають. – Ти хочеш, щоб я була шпигункою?

– Це не шпигунство, – заперечив Адам. – Для шпигунства ти надто дрібна й добросердна. Просто будеш вивідувати.

– Я так не можу, – після паузи відповіла Оксана. Та й чому це вона повинна служити тому, хто розтоптав її.– Ні, я так не можу.

– Зможеш, якщо захочеш.

– Ні, я так не можу.

– Тоді не бачити тобі Грицана.

– Що ти хочеш?

– Незначного.

– Ну, що ти вже від мене хочеш? – вона заплакала беззвучно. – Який ти страшний чоловік.

– Це не відкриття. Отже, згода? І я піду. Все буде шито-крито, я все уладнаю так, що ніхто нічого не знатиме.

– Ні, не можу.

– Тоді я все розкажу Грицанові.

– Розповідай…

Вона затряслася в риданні. З грудей рвалося болісне зітхання. Вона стала малою-малою, жалюгідно-жалюгідною.

– Подумай, завтра прийду.

Він не зачинив за собою ні кімнатних, ні коридорних дверей. Він усі полишив навстіж, а Оксана, притулившись до одвірка, все плакала й не квапилася їх зачиняти. Тепер вона плакала тихо, сльози сочилися поміж її тонкими, присохлими пальцями, волосся розмервилося. Їй вже не хотілося варити борщу – хотілося спокутуватися всього – вмерти. Тоді не треба було б так мучитися, так страждати. Вона почувала себе одинокою на усьому світі, знівеченою, розтоптаною, приниженою, вона почувала себе так, ніби хтось вийняв з її грудей душу.

Збайдужіла, замучена, вона повільно зачинила двері й без охоти взялася доварювати борщ. Згадала Адамові слова про те, що українці захопили владу і що там Ярослав, але новина не конче її цікавила; стався якийсь переворот – хай собі стається… Тепер суцільні перевороти… Хай собі перевертаються… Вона не народжувалася для революцій чи переворотів. Вона вчителька, це так прекрасно: вести юні душі у світ знань, прищеплювати їм любов до слова. Їй було байдуже, на якій мові звучатиме слово, вона не вникала в національні питання, вона вийшла з-під стріхи і бажала, щоб усі селянські діти добули собі знання, вона згодна була вчити їх безплатно, аби лиш мала що їсти, – вона не була вибаглива до одежі, ні в їжі, бо родина її багатолюдна ніколи не знала достатку, жили на картоплі та воді, одежі особливої не мали, бо ж було шестеро дівчат, і Оксана ніколи не знала обнови, її обнова – недоношений одяг сестер. Аж тоді, коли закінчила гімназію, купила собі нову сукню, нову хустину й дешеві туфлі.

Так, Оксану Оверко не цікавили революції і перевороти. Її не турбувало, як декого, чому в гімназійній програмі з історії навіть згадки не було, що існує Україна. Їй казали, що російська держава почалася з варягів, а до Києва попросту була перенесена столиця… Її найбільше цікавила словесність, і вона дивувалася, що гімназистки приховували під партами порнографічні листівки. Їй соромно було дивитися на оголені тіла, – було таке відчуття, ніби сама гола.

Вона й зараз не пішла на вулицю, аби поглянути, що там діється, яка вона – ота нова влада. Навіщо воно їй? Розгорнула томик Лесиних поезій. Лесею Українкою вона лише на старші роки зацікавилася – в гімназії творчості поетеси не вивчали. А потому Оксані потрапила «Лісова пісня», вона прочитала її за один присіст, драма до памороття схвилювала.

Та на цей раз і «Лісова пісня» їй надокучила; може, не стільки надокучила, як не входила в голову – Оксана читала машинально, бо думала про Адама і Ярослава, думала, що знову рветься її життя, як нитка. Відклала Українку, взялася за Достоєвського, за його «Ідіота». Вона також уже читала цю книжку, але давно, і взагалі, вона все давно читала – бо останні дні-місяці віддавала навчанню чужих дітей, заробляючи на прожиток. Отже, тепер спробує почитати Достоєвського, що так підходив до її характеру, – лягла на тапчан, прикривши ковдрою ноги. Вона читала, але думки її знову заснували навколо Адамових відвідин, їй стало сумно й самотньо, було жаль себе, бо вона не заслужила образ, адже ніколи нікому не причиняла ніякого зла. То за що ж така кара? За які такі гріхи? Їх же не було!

А Ярослав не приходив, Оксана раз за разом виглядала у вікно, навіть відчиняла двері в коридор, – ані звуку, – і під вечір вона стривожилася. А може, його вбили? Ну, той же Адам… Вийняв з кишені револьвера і… Уявивши закривавленого Грицана на сірому бруку, Оксана застогнала з розпачу.

XXI

Перше листопада тягнулось для Костя Левицького вічність! Аж запитував себе: коли закінчиться цей скажений кошмар? Ні, ні! Ніколи не сподівався, що все так обернеться! Звичайно, зважив: будуть з поляками певні непорозуміння. Однак передовсім готувався до переговорів – затяжних, упертих, гарячих, безкомпромісних, а проте – переговорів. Навіть гартував у собі дипломатичну терпеливість, незворушну твердість; навіть ретельно підібрав заздалегідь цілий жмут переконливих фактів, аби довести право Галичини на самостійність; навіть озброївся промовами самого Вільсона, – що іще треба? Але щоб у перший день поляки почали стріляти… Ні, цього він не те що не завбачив – не припускав. І прошу дуже!

Сидячи зараз за просторим, як більярд, столом, котрий ще пару годин тому займав барон Гуйн, Кость Левицький знову й знов переконував себе: його дозвіл на затіяний стрільцями військовий переворот – чорна помилка! Стрільці хіба що розворушили осине гніздо. Незалежну Галичину треба було творити мирно. Мирно! А то все Вітовський! Ні, не годен собі простити, як міг він – доктор Кость Левицький, чоловік поважного віку, довголітній посол парламенту і сейму, досвідчений, зрештою, адвокат, – як міг він отак легко піддатися вмовлянням юнців? Тепер маєш! Розплачуйся!

Розлючений на себе, він раптом ні з того ні з сього скочив на ноги, мовби ось тут, збоку, під стіною, стояв Вітовський і він, Кость Левицький, хотів його висварити, як непоштиву дитину. Але під стіною стояв не отаман Дмитро Вітовський, а бронзова статуетка панцерного гусара із списом, що її Гуйн, певне, забув узяти з собою, і Кость Левицький, як раптово скочив, так само раптово поник, зів’яв, зіщулився, мовби злякався, що гусар зараз проткне, його тим своїм списом, – і надовго застиг – чапів над чужим столом. Нарешті прийшов до тями й підсвідомо, все ще щулячись, по-котячому нечутно, наче на передніх лапках, покрався до вікна – звідси, з колишнього кабінету намісника, місто – наче на долоні; намісництво височіло над стольним Львовом, над, здавалося, цілим краєм… нацією. Кость Левицький мимоволі прицмокнув: ось звідки намісники черпали свою силу! Львів стояв перед ними на колінах…

Не кліпаючи, він дивився на червоні дахи – дивився, дивився, дивився… І враз на якусь секунду-другу йому видалось, що Львів також стоїть на колінах перед ним, доктором Костем Левицьким, – тієї ж миті якийсь особливо теплий, досі не звіданий трепет гострою хвилею прокотився по його грудях – від горла до самісінького пеніса. Кость Левицький стрепенувся. Він глибоко відчував свою зараз значимість, а водночас боявся признатись самому собі в своїй, на даний момент, немічності, убогості – власне, безпорадності. І розпачливо зітхнув. Коби не ця жорстока дійсність, не ці круті повороти подій! Все ж ніби було продумано, виважено – і такий кінець! Чи початок кінця?..

Перевів очі на вежу ратуші, де під осінньою мжею мляво, ледь помітно метлявся синьо-жовтий прапор, і Костю Левицькому стало до отупіння лячно – страх пройняв усю його душу. Що буде завтра? Як буде? І він поспішно вернувся назад до чужого столу; тепер очі схопили на першій сторінці одного з часописів гасло: «Україна – від Кубані до Сяну!» Кость Левицький ще більше злякався, аж втягнув голову в плечі, наче дійсно панцерний гусар хотів проткнути його списом. Господи, пощо так голосно?.. Можна спокійно, тихо…. Всі серйозні справи вершаться в тісному колі, між солідними людьми…

Зненацька до кабінету ввірвався геть-чисто переполошений Ізидор Голубович, ще з порога вигукнув:

– До нас іде польська делегація!

– Делегація? – перепитав Кость Левицький, збліднувши.

– Сам крайовий маршалок Незабітовський!

Замішання тривало недовго: ковтнувши повітря, Кость Левицький спробував приборкати власний страх перед страхом іншого, щоб не впасти до самого долу.

– Ви хотіли сказати – колишній маршалок? – проговорив, розтягуючи слова, а далі вже впевненіше: – Так, колишній, бо колишнього галицького сейму більше не існує, владу обійняла Національна Рада.

– Не знаю, чи колишній, але йде!

Сідайте, – сказав Кость Левицький, машинально тицьнувши пальцем на м'яке крісло. – Разом побесідуємо з Незабітовським.

І хоча він заздалегідь готувався до переговорів, проте затиснув зуби, аж заболіли, не моргаючи, внипився очима у двері. Коли б ще хтось був… Коли б взагалі було повно людей… Тільки не тет-а-тет! Але ж, Костю, вгамуйся! Ти не раз мав аудієнцію в самого цісаря – і не тремтів! То чому напудився зараз? Це ж Незабітовський, всього-на-всього Незабітовський. Хто він супроти тебе? Колишній крайовий маршалок? Най собі сто раз ним буде! А ти – Кость Левицький. Кость Левицький! Кость Левицький! А сивий чубчик на його тім’ї не переставав дибитися…

Незабітовський ввійшов першим, за ним Адам Стемпковський і решта. Незабітовський тримався так, ніби нічого не змінилося, – він почував себе крайовим маршалком. Кость Левицький підвівся, однак, йому назустріч, дипломатично простягнув правицю.

– З чим шановні панове завітали? – гостинно запросивши сісти, поспитав Кость Левицький.

Незабітовський стримано, ввічливо, неголосно, але перед цим зробивши красномовну паузу, промовив:

– Сподіваюся, панові доктору не важко здогадатися, що привело нас сюди. В усякому разі ви поступили нечемно.

– Що пан має на увазі? – делікатно перепитав Кость Левицький, подумавши, що треба негайно «одягати» фрак дипломата.

– Ми хотіли підкреслити, що з обох сторін падають трупи, – сказав Стемпковський, поглянувши на Незабітовського.

– Так-так! – підтвердив той. – Хіба би лиш додати: ми багато років живемо спільно. Нащо ж затівати війну?

– Що ж ви пропонуєте? – обережно спитав Кость Левицький.

– Треба шукати шляхів до порозуміння, – сказав Незабітовський. – Треба зробити так, щоб не падали трупи.

– Гадаю, тут є вихід, – втрутився в розмову Голубович. – Вам треба визнати нашу суверенність.

– Суверенність? – Незабітовський здибив брови. – Чекайте, але ми маємо на цю землю таке ж право, як і ви. То чому ми повині визнати вашу суверенність, а не ви нашу?

– Те, що ви пропонуєте, пане Незабітовський, зараз немислимо вирішити за цим ось столом, – нарешті до Костя Левицького прийшла впевненість. – Мусите взяти до уваги факти. В даній ситуації факти такі: наші військові взяли владу, і краєм править Національна Рада.

– Ви хочете, щоб ми віддали вам Львів?

– А чому б і ні? – збадьорився Голубович. – Львів – українське місто, його заснував Данило Галицький, а не польські королі.

– Це довга дискусія… – не відразу сказав Незабітовський. – Як ви міркуєте, пане Стемпковський?

– Безперечно! Я лише можу висловити таку думку: польське військо стоїть на тім, що політики не мають мішатися до його акції. То, може, дозволите військовим вести переговори?

– Прекрасно! – Кость Левицький схопився за соломинку порятунку. – Дійсно, хай спершу порозуміються військові.

– Коли почнемо переговори?

– Я мушу визначити делегацію…

– Скільки ж вам на це треба?

– Принаймні годину.

– Дуже добре, – поспішно сказав Незабітовський, підводячись. – Через годину ми чекаємо вашу делегацію в ратуші.

І дипломатично відкланявся. Як тільки поляки покинули кабінет, Левицький, потерши долонею чоло, допитливо поглянув на Голубовича.

– То кого ж пошлемо?

Очі їхні схрестилися. Кожен мав на думці одне і те ж ім’я. І кожен чекав, хто назве його першим, – Ізидор Голубович зробив Костю Левицькому ласку.

– Нікуди не дінемось, – Голубович знизав плечима. – Треба посилати Вітовського. Заварив кашу – най їсть…

– Так, най їсть, – кивнув Кость Левицький. – Будьте ласкаві, звеліть, аби йому зателефонували, щоб негайно з’явився до намісництва.

Кость Левицький сказав «до намісництва» – і сконфузився, – нема вже намісництва, а він… Що вчиниш – старі звички мов реп’ях. Але нічого: Голубович, здається, не звернув уваги! Однак! Як же тепер іменувати намісництво?

– Зараз прийде, – повернувшись, сказав Голубович. – Може, тим часом по бутерброду з’їмо? В течці дещо маю…

– Не проти.

За дверима, в суміжній з кабінетом кімнатці, вони нашвидкуруч потрапезували і тепер сонно очікували Вітовського, всівшись у кріслах, мов ситі коти.

Дмитро аж почорнів за ці дні, помітно схуд, очі неприродно гостро блищали, Кость Левицький слово в слово передав йому свою розмову з Незабітовським.

– Ваша думка, пане Вітовський?

– Домагатися перемир’я за всяку ціну, – йому було важко говорити, він був такий перевтомлений, що ледь витягав слова. – Ось-ось прийдуть Січові стрільці з Чернівців та Січовий легіон Коновальця з Білої Церкви. Ми повинні протриматися.

– В такому разі доручаємо вести переговори вам.

– Ні, в мене нема сил, – Вітовський замотав головою. – Переговори буде вести сотник Поточняк.

– Я такого не знаю.

– Зате я знаю, він мій заступник. Розумний, освічений, принциповий. У підмогу візьме сотника Грицана.

– Ви їм довіряєте?

– Як собі!

– Що ж, хай благословить вас Бог, – погодився Кость Левицький. – Через годину наші делегати повинні бути в ратуші. А ви можете трохи перепочити.

– Так-так, перепочиньте, – підтвердив Голубович. – Хоч, може, зараз іще зарано відпочивати, пане Дмитре.

Вітовський нервово сіпнув губами.

– Я кілька днів не знімав чобіт. У мене попухли ноги. Я хочу бодай на годину зняти чоботи… Але хочу вам ось що сказати: треба негайно арештувати всіх впливових польських політиків, оскільки вони мають зв'язки з військом і можуть досить-таки нашкодити нам.

– Що ви мелете? – аж тепер Костя Левицького прорвало. – Які ще можуть бути арешти? Ви хочете поставити нас у дурне становище перед Австрією? Не забувайте, у Відні сидить доктор Петрушевич.

– А ви зверніть увагу, що влада у Львові українська, але все так, як у мирний час було: поляки роблять своє, українці – своє. Залишилася ворожа нам австрійська адміністрація.

– Ми її поволі замінимо, – сказав Голубович.

– Ваша нерішучість, обережність може дорого коштувати. Потому все стане непоправним.

– Не турбуйтеся! Ми знаємо, що робимо!

– Що ж, робіть, як знаєте. – І Вітовський вийшов.

Костю Левицькому все важче й важче було стримувати роздратування – він не звик, щоб молокососи його повчали. І він ніби скрушно похитав головою.

– Рано хлопцеві до політики…

– Певне, що рано, – підтримав Голубович. – Ці хлопчаки хіба що кулаками люблять розмахувати, їм би опришками бути, а не державними мужами. – І зважився на відвертість: – Вітовського треба мудро усунути від державних справ, а то він нам такого накаламутить, що потому… – Він не докінчив своєї думки, а тільки зацмокав.

Кость Левицький був такої ж думки, однак вголос не наважився її висловлювати, хоча Голубович його прибічник: раптом завтра посваряться, то, без сумніву, розтеревенить по всіх усюдах, що він, Кость Левицький, хоче зняти Вітовського. Ага-га! Стрільці Вітовського люблять. А настроювати стрільців проти себе – небезпечно. І Кость Левицький дипломатично промовчав.