Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 39 страниц)

XXVI

Озеречко глибоке-глибоке, водиця прозора-прозора, і галька близько-близько, мов на долоні… Медуза зелена-зелена… Ні, то не медуза – блакитна лілея. Поволі розкрились її пелюстки, і Леся простягнула до Анатоля ніжні білі руки.

– Коханий мій… Йди до мене, йди…

– Але тут вода…

– Йди, йди…

– Я не вмію плавати…

– А я навчу…

Вона схопила Анатоля за руку й потягла до себе, вода була холодна-холодна, озеречко глибоке-глибоке, Анатоль відчув, що тоне. Задихаючись, він напружив усі сили і… прокинувся. Ху-у… Леся… Моя бликитна лілея… Досі вона мені не снилася… Як же вона там, у Львові? Може, цієї миті згадує мене? А може, з кимсь ніжиться в постелі і мені це передається? А чи кличе на поміч?

Поруч щось заворушилося – Анатоль злякано смикнувся. Тепла рука лягла на його голий живіт – Анатоль здригнувся.

– Хочу тебе…

Жінка була ледь спітніла, також гола. І прилипла до Анатоля, – він машинально обняв її. Вона шукала губами його вуст, і Анатоль затиснув зуби – з рота в неї такий сморід, як у стайні.

– Хочу…

– Потім… Зачекай… – Анатоль притиснув її голову до грудей, зволожене її волосся неприємно лоскотало підборіддя.

– Вже хочу… – її долоня гладила його сідницю.

– Потерпи…

– Вже!..

– А похмелитися є чим?

– У серванті,– пробурчала незадоволено.

– Ти будеш?

– Порівно…

Анатоль засвітив. Нишпорячи в пошуках пляшки, згадував учорашнє – вчора галицький напівєврей, так принаймні казали, рудий Борис Поцький відкрив бар «Галичанка». Анатолю було байдуже, напівєврей він чи ні, важливо, що є бар. Напевно, має щось єврейське, бо і приміщення знайшов у провулку, аби не кололо нікому очі, і назву дав таку, щоб зваблювала галичан. Зрештою, то його справа!

Кожен крутиться, як уміє. Бізнес є бізнес! Анатоль був вдячний, що Борис запросив його персонально. Веселились до півночі. Анатоль переходив від столу до столу, аж поки не зупинився там, де сиділа повногуба жіночка з голубими очима. І він забув про Лесю…

– Прошу, – Анатоль приступив з чарками до ліжка. Жіночка лежала гола. Вона була не лише повногуба, але й довгонога, доволі сухорлява, майже безгруда, зате палахкотіли голубі очі, жадібно відкрились повні губи. Як же її звати? Здається, Маша… Хм! І Анатоль сказав: – Сядь.

– На брудершафт… – її маленькі груди заколихалися.

– Потім… Другу…

– Ні, цю!..

Губи її були такі пожадливі, що Анатоль скорився, – самогон тепло розлився по тілу, і Анатоль приніс ще по чарці. Тепер йому було вже зовсім добре – з рота жіночки більше не тхнуло…

А потому вони знову поснули, Леся більше не снилася, і в обід Анатоль прокинувся майже здоровим.

– Я мушу йти на службу, – рішуче встав з ліжка.

– Увечері прийдеш?

– Як буде час…

– Я сама тебе знайду!

Анатоль мало не обурився! Бракувало! Жінка – реп’ях… Він, проте, згодився випити чаю, навіть поцілував на прощання. То як же все-таки її звати? Та Господь з нею! Дихай свіжим повітрям.

Йшов неспішно й справді дихав, – дощу сьогодні не було. Сухо. Тільки сірі хмари висять. Анатоль обминув штаб. А чого туди йти, як нема Тарнавського? Микитка, а тим паче Ціріц не конче його запам’ятали. А як присікаються – скаже, що захворів. Тепер усі кажуть, що хворі…

– Здоров, Анатолю! – перейняв його високий чорний сотник.

– А-а, Яким…

І з ним Анатоль познайомився вчора в «Галичанці». Але як його прізвище? Не міг згадати… Та чорт з ним! Добре, що ім’я запам’ятав.

– Куди так?

– У пекло! – всміхнувся Анатоль.

– То і я з тобою. В «Галичанку»?

– Ні,– відмахнувся Анатоль, подумавши, що туди може нагрянути-привіятися «Маша». – Ліпше в «Якір». Він обжитий.

– Глянь! Золотопогонник!

Навстріч їй чеканив крок, високо тримаючи голову, денікінський полковник. На захисного кольору плащі – золоті погони.

– Повідають, що й прапор російський вивісили, – сказав Яким. – Почуваються як удома… Чим усе це закінчиться?

– Не знаю! Знаю лишень, що Денікін – труп. І Петрушевич – труп! І Петлюра! Ніхто з них довго не протримається.

– Тарнавського жаль.

– Ми його ще повернемо.

– Засудять же.

– Як рак свисне! – різко відказав Поточняк. – Най тільки спробують! Ціріц, певне, того дуже хоче – боїться за своє місце. Знаєш, як тепер шифрується НКГА? Не начальна команда Галицької Армії, а німецька команда Галицької Армії.

– Дотепно.

– Не конче. Але цікава деталь. До штабу завше першим заходить Ціріц, а за ним Микитка. І завше йде правобіч, себто Микитка – зліва, Ціріц – справа. А звернеться з чимось до Микитки, той задумається, а тоді мимрить: я мушу запитати пана генерала Ціріца.

– Блазень?

– Чорт його знає! – скривився Поточняк. – У всякому разі, Ціріц спокійнісінько стягає в штаб німецьких старшин.

– А як з передислокацією армії на відпочинок у Херсон чи Миколаїв? – Яким мовчки простяг Анатолю сигарету. – Закури для початку.

– Потім, після чарки…

– То і я не буду.

– Вип’ємо, а тоді й до Цигарки потягне… – Поточняк мимоволі лизнув губи. – А щодо відпочинку – все на мертвій точці.

– А чому у Вінниці рух?

– Дійсно, рух, – підтвердив Поточняк. – Ще за Тарнавського ухвалено було вивезти у Бар склади, вишкіл, обози… Так безпечніше.

– Тепер зрозуміло. Ми приїхали…

Хоч щойно пополудні, а «Якір» уже переповнений. Лиш за одним столиком – двоє. І обидва петлюрівські офіцери. Одного з них – Микиту Гордієнка – Анатоль знав. Щоправда, не особисто.

– Можна до вас? – наблизившись, спитав.

– Прошу дуже, – байдуже кинув Гордієнко, не піднімаючи очей, і до свого напарника: – Отож я й кажу: подвійна гра.

– Ну, ще по одній…

Мимоволі тепла слинка наповнила рот, і Анатоль голодно проковнув її, а Яким умить закликав шинкаря:

– Хочемо зогрітися…

Після третьої чарки Анатоль остаточно ожив, навіть потягло до Маші, але… Потім, потім, як смеркне, – в неї ще залишився самогон. А взагалі нічого дівонька, хоч і безгруда.

– Увечері майнемо в «Галичанку», – промовив змовницьки.

– Ти спав з Сонею?

– Її Соня звати?

– А то як же? – здивувався Яким.

– Я думав, Маша… Наливай!

Петлюрівські офіцери, не звертаючи уваги, і далі вели між собою розмову – з кожною чаркою все голосніше. Анатоля трохи розвезло, обличчя почервоніло. Закурив з Якимом.

– Отож я й кажу, – задудонів Гордієнко. – Дала себе знати денікінська агітація. Денікінці ловко використали антипольські настрої Галицької Армії, її тяжке матеріальне становище. Пообіцяли галичанам повернути від Польщі Галичину. І довели галицьке командування до чорної зради.

Поточняк мимоволі нашорошив вуха.

– Так-так, – закивав напарник Гордієнка. – Диктатор погубив наш національний П’ємонт – Галичину.

– Мало того, – розпалювався Микита. – Галичани своїми власними силами зруйнували в Україні те, чого не могли доконати ні більшовики, ні денікінські війська!

– Що ви обидва мелете? – не стерпів Поточняк.

– Хіба не правда? – Гордієнко нервово підняв голову. – Нас зрадив не тільки генерал Тарнавський і його однодумці – цю зраду підготували, виконали і далі підтримують галицькі верховоди, що на нашім хлібі-солі приютилися біля диктатора.

– Що ви мелете? – повторив Поточняк.

– Правда в очі коле? – ошкірився Микитин напарник. – Ми вірили в свою національну єдність від Кубані аж по Сян, а диктатор своєю чорною зрадою обплював цей ідеал!

– Схаменіться, панове! – втрутився Яким.

– Що – схаменіться? – викрикнув Гордієнко. – Ваш диктатор і виконавець його волі НКГА пограбували наше майно, довели до жебрачої торби Наддніпрянську армію, спустошили нашу військову скарбницю і все те, щоб більше нас зганьбити, передали нашому найстрашнішому ворогові.

– Замовкни! – гаркнув Поточняк. – Бо…

– Через невиконання наказів головного командування, через пасивність на фронті галицьких частин, – кричав Гордієнко, – через…

– Кажу, заткни пельку!

– Так, через пасивність на фронті галицьких частин ви поставили нас у катастрофічне становище!

– Проси пробачення! – звівся Поточняк.

– На шляху до Києва… – Гордієнко і собі звівся. – На шляху до Києва стоїть одна перешкода – багнет Галицької Армії!

– Проси пробачення! – побілів Поточняк.

– Зрада! Чорна зрада!

Поточняк вихопив пістолет і, не прицілюючись, двічі вистрелив Гордієнкові в живіт. У залі – наче на цвинтарі. Звідкись виросли два молодики з галицької жандармерії, скрутили Поточнякові руки й виштовхали надвір, – у небі кружляло, горланячи, вороння.

Того ж дня надвечір до Микитки прибула петлюрівська делегація, вимагаючи розстріляти напасника.

– Ми призначимо суд, – пообіцяв командувач.

– Якщо його не розстріляють, якщо суд не засудить його до розстрілу, – погрожував бородатий петлюрівець, – то самі розстріляємо і його, і всіх членів суду.

Уранці, сам будучи під арештом, Грицан довідався, що Поточняк зник – буцім вивезли потайки з Вінниці. А куди – хто повість? Суд заочно засудив Анатоля до розстрілу.

XXVII

Тільки Петрушевич приліг на канапі, аби бодай хвилинку перепочити, як його тут же підняв телефонний дзвінок.

– Це я, – почув голос Петлюри. – Слава Україні!

– Героям слава… – промимрив диктатор. Невже знову буде наполягати, аби вести з денікінцями переговори від обох армій? Але ж денікінці непохитні: повна капітуляція Наддніпрянської армії! А чи, озлоблений, всоте почне настирливо вимагати смерті Тарнавському?

Такого присуду Петрушевич боявся. Тарнавського любили. А Петлюру, якби могли, розірвали б. Треба було шукати вихід. Який? Вихід, вихід… Голубович виїхав до Відня, Левицький виїхав до Відня… Може, й собі? Адже тут, у Кам’янці-Подільському, нема що робити. Тут життя кінчене. Що то за держава без території? Що то за армія, яка нікого не слухає? Та найгірше – довкола замкнуте кільце: поляки, румуни, денікінці, більшовики – і тиф. А там, у Відні, можна бодай якимсь дипломатичним кроком чогось домогтися для Галичини. Бодай протекторату під опікою Антанти. А тут він мовби на смітнику.

У двері чи то постукали, чи пошкрябали. Ще когось дідько несе… Петрушевич, однак, гаркнув:

– Увійдіть!

Випрямився. Треба було набрати пози диктатора. Він похапцем поправив бездоганно пошитий піджак, розгладив чорні широкі вуса. А ввійшов Місьо Устимчик. Потоптався біля порога, мнучи в руках кашкета, щось хотів сказати, а Петлюра тим часом кричав у трубку:

– Тарнавського треба розстріляти! Як зрадника!

– Ми ж його зняли, арештували. Що вам ще треба?

– Видайте нам Тарнавського!

– Ми самі його будемо судити.

– До страти!

– Це вирішить суд.

– Побачу, що вирішить ваш суд!

Петлюра кинув зі злості трубку, а Петрушевич деякий час ще стискав свою у спітнілій долоні. Він раптом відчув те, що відчуває злочинець, коли навколо нього стискається коло, як петля на шиї, і виходу нема. Попався в руки… А дійсно, що далі? Так, Тарнавського арештували, натомість Микитка. Але вся заковика в тому, що перед арештом Тарнавський таки встиг підписати угоду з денікінцуми. Петрушевич потайки сказав Микитці, аби зробив таку їм заяву: переговори визнаю, але договір затверджу в порозумінні з моїм урядом. Представники Денікіна погодилися й залишилися у Вінниці, але відмовились розмовляти з делегатами Петлюри, – галицькі стрільці почали чіпляти білі кокарди…

– Перепрошую…

– Що тобі? – непривітно буркнув Петрушевич, бо чекав хоч і невисоких гостей, але принаймні не Міся.

– Даруйте… – дуже тихо, майже нечутно промовив Устимчик. – Вас хочуть убити… за Тарнавського.

– Вбити? – насторожився.

– Всі жаліють Тарнавського. Отже, кара смерті може викликати бунт стрілецтва.

Не вірив. Ще почувався при силі і владі. Одначе то неабияке застереження – розлютована людина на все здатна. Та ще в теперішній ситуації. На якусь мить задумався. Треба зважити. Але не на очах у Міся. І він змахнув мізинцем:

– Гаразд. Іди.

Так, добром тут не пахне. Відразу ж за Устимчиком появився особистий ад’ютант Тимцюрак.

– Ось склад суду, що повинен судити Тарнавського, – простягнув аркуш паперу. – Затвердіть.

І знов задумався Петрушевич. Затвердити… А що, коли Місьо каже правду? Все ж може бути. Серед стрілецтва вирує люта ненависть до начальства. А звинувачують в усьому саме його, Петрушевича. І погрожують. Хіба ж не одержував анонімних листів? Ще скільки! Таки правду говорить Місьо. Треба вибрати якусь мудру серединку. Але яку? З одного боку – стрілецтво, а з другого – Петлюра.

– Не будете затверджувати? – Тимцюрак покусав тонкуваті, видовжені, трохи перекошені вуста.

– Чому ж, буду… – продовжував шукати серединки Петрушевич. – Добре, затверджую, але попереджаю – чуєте, попереджаю! – без погодження зі мною вироку не виконувати.

– Звичайно, я виконаю вашу волю, але я не наділений ніякими повноваженнями. В мої обов’язки входить лише доставити в Жмеринку затверджений вами склад суду.

– Це легко поправити. Розпорядіться, аби вам підготували папірець від мого імені, що ви мій особистий порученець. І будете тримати безперервно зв’язок зі мною.

– Взяти охорону?

– Про всяк випадок…

Жмеринка… Вона запам’яталася Петрушевичу хіба безконечністю залізничних ниток і тунелями під ними – він кожного разу там блудив… Так! Але Жмеринка, крім того, і… Торік, у січні, знавіснілі більшовики вибили звідтам загони Центральної Ради. То чи варто робити суд у цьому місті? Може, й ні. Проте пізно. Тарнавського і Шаманека вже доставили туди, інші поховались… Ще одне непокоїло: чим добереться Тимцюрак? Прямих доріг з Кам’янця-Подільського нема. Нема й прямої залізниці. Хіба через Могилів-Подільський. Дати йому авто? Е ні, а що сам при потребі буде робити? Хай їде потягом через Могилів-Подільський. Та й із судом не так уже спішно. Нехай трохи втихомириться стрілецтво. І все ж – на кого тепер покластися? Як на кого? Поставив же ти командувачем Микитку, на нього й покладайся. Микитка відважний, добра людина… Петрушевич переконував себе в одному, а вже знав інше. Йому донесли: стрілецтво ненавидить Микитку, особливо Ціріца.

«Що ж робити? – ламав-сушив голову Петрушевич. – Левицький у Відні… Голубович у Відні… Всі інші мої спільники у Відні… Може, й собі? Адже я зробив усе що міг. На більше не здатен. І взагалі більше нічого в Кам’янці-Подільському не можна зробити. Може, й собі до Відня? А там розпочати все заново…»

Він бився, наче муха об шибу. Виїздити? Застрелитись? А тут ще рознеслася чутка, що Петлюра збирається втікати до Румунії. В це можна було повірити. Петлюра в такій же самій безвиході, як і він, Петрушевич.

У той день, коли почався суд над Тарнавським і Шаманеком, знову застережливо появився Місьо Устимчик і знову добродушно, з довірою до Петрушевича попередив:

– Сьогодні може бути напад на Диктатуру.

– Звідки такі дані?

– Хіба вам мало того, що я знаю? – ображено сказав Місьо. – Як не хочете, то не слухайте.

Але Петрушевич послухав і звелів виставити довкола будинку посилену варту. Вечеряли при зброї. І хоча не було нападу, але тривога відчувалася на кожному кроці. Врешті-решт Петрушевич зважився… Вранці скликав всіх, хто працював під рукою. Але поводив себе так, наче нічого не сталося. Принаймні змусив себе поводитися саме так. Ніхто не повинен відчути його тривоги. Коли всі розсілися, Петрушевич довго дивився на них – на тих, хто служив йому вірою і правдою.

– Отже, помислимо розсудливо, – перервав свою мовчанку. – Галицька Армія конає в тифу. Денікін напирає, поляки стоять на Збручі, більшовики в Києві, на фронті нема чого їсти, грошей нема, – що будемо робити?

– Усунути Петлюру, змінити кабінет!

– Але сюди кожної хвилини можуть ввійти денікінці або навіть поляки, яких Петлюра, як мені стало відомо, запросив, щоб не віддати Кам’янця-Подільського денікінцям. – І Петрушевич повторив: – Що будемо робити?

– Виїздити! – вигукнув напівголосно Місьо Устимчик, що сидів у самому куточку залу, на останнім стільці.

До Петрушевича раптом наступила полегкість. Це були ті слова, які йому були потрібні. І хоча сказав їх не хтось із старшин, а звичайний шофер, але це якраз було те що треба, бо одразу всі зашуміли, навперебій заговорили, оголюючи напоказ свої мислі. Ніхто не осуджував Устимчика, всім потрібні були саме такі слова. І греблю прорвало…

– Виїздити!

– Але куди? – Петрушевич підняв правицю, аби якось вгамувати пристрасті.– Куди, скажіть-но, виїздити?

– Як і Петлюра, в Румунію!

– До чехів!

– А чому не у Відень?

– Відень – потім! Насамперед – геть звідси!

– Ну, куди? – нетерпляче допитувався Петрушевич.

– Спершу, може, в Чернівці…

– Правильно!

– У Чернівці!

– У Чернівці!!

– У Чернівці!!!

Петрушевич знов підняв правицю: замовкніть нарешті! На душі його запанував спокій. Адже все давно вирішено…

– Значить, будемо виїздити, – остаточно сказав. – Готуйтеся. Кожен одержить у їдальні ложку, виделку, столовий ніж і горнятко… Запасайтеся, у дорозі не буде.

Зал умить опустів. Залишився лише Місьо Устимчик. Витер гострого носика й приступив до Петрушевича.

– Які будуть розпорядження?

– Одне – готуй авто.

– Воно готове. І я давно готовий.

– Чекай вечора і розпорядися від мене, аби стрільці розвідали, чи нема на дорозі денікінців або поляків.

– Розпоряджуся…

«А він таки надійний, – дивився вслід Устимчику. – Хай завжди буде побіля мене…»

З'явився юний зв’язківець. Очі його сяяли:

– Телеграма!

– Телеграма? – Петрушевич завмер. – Звідки?

– Із Жмеринки. Тимцюрак телеграфує, що суд виправдав Тарнавського і Шаманека.

– Ну й слава Господу… – Петрушевичу, однак, уже не до Тарнавського: треба було пакувати валізи.

Хоч день короткий, але котився до вечора надміру довго. Раз у раз до Петрушевича заглядали: вже? ні? коли ж? Виявляється, що, як казав Устимчик, усі давним-давно готові. Тільки чекали команди. Було похмуро, падав то сніг, то студений дощ. Запряжені в дорогу коні їли обрік на подвір’ї. А коли звечоріло, Петрушевич розпорядився:

– Ну, з Богом!

Місьо автомобілем їхав першим, за ним валка возів. Темно, хоч око виколи. Проминули міст через Смотрич, простуючи до Дністра, на Буковину.

Дрібний дощ перейшов у зливу. Вода коням до кісток. Машина забуксувала, і Петрушевич пересів на воза…

XXVIII

Коли Оксана прокинулася, мало не скрикнула від подиву: сонце! Справжнє виразне сонце. А де ж Ярослав? А, він же сказав, що зранку має якусь ділову зустріч. І знов усміхнулась: сонце, сонечко… Змилосердилося. Треба бодай капіточку вийти на свіже повітря. Так давно не було сонця! А Ярослав? Хтозна, коли він повернеться. Вона ненадовго, отут побуде, в скверичку над Бугом, а потім приготує обід, і вони поласують чим є. Надворі віяло свіжістю. Оксана поволі, м’яко ступала рідким ліском, що тягнувся вздовж берега. Стрекотали сороки, наче влітку, постукував дятел, червонів кущик конюшини на галявині. Вона по-дівочому весело зірвала пучечок конюшини – буде маленький букет… Може, зрадіє Ярослав, коли побачить, бо ходить тепер як ніч. Але яке щастя, що їх усіх звільнили, виправдали! Десь він тепер блукає. І носить білу кокарду – денікінець… Тепер усі денікінці. Добре, що мир настав, хоч і тимчасовий. Може, надалі все поправиться. Правда, зле, як каже Ярослав, що у Вінниці повно денікінців. А що робити? Як інакше? Однак же вони нічого поганого нікому не чинять, хіба що оголосили мобілізацію колишніх петлюрівських офіцерів, а також агітують усіх до себе. Зате колишні петлюрівці просяться до галичан, бо таки підписав договір новий командуючий Микитка, піддався Денікіну. А що було робити, коли повно хворих і нема куди подітися? Петрушевич що! Втік собі до Відня й сидить там. А Петлюра драпонув до Румунії. Начальство повтікало, а рядових, як обурюється Ярослав, лишило на опіку Господу Богові…

– Даруйте! – м’яко зупинив Оксанині роздуми чоловічий голос. – Не впізнаєте?

– Чому ж? Впізнаю. Іван Горлицький. Ви бували в нашій школі, навіть радили, чому навчати дітей і як навчати.

– Я давно хотів… – Горлицький дивився на неї дуже пильно. – Власне, хочу, аби ви переговорили з Ярославом.

– Про що?

– Може, бодай капіточку вплинете на нього. Розумієте, становище денікінців погіршується, армія їхня тане, як сніг весною. Тут, звичайно, все закономірно. Найперша причина – більшовики. До того ж ні для кого не секрет, що Микитку і його німецьких штабістів стрільці ладні розірвати на дрібнесенькі шматочки.

– Ярослав розповів мені.

– І не замислювався, що далі буде з армією?

– Він тепер завше мовчить.

– Невже?

– Я не навчена говорити неправди.

– І що, його не болить серце, що в штабі Галицької Армії засіли німецькі офіцери? – недовірливо спитав Горлицький.

– Я вже й не знаю, за що його болить серце, – одверто зізналася Оксана. – Він тепер якийсь страшенно замкнутий.

– А ви чули, що серед стрільців панує думка, аби ввійти в контакт з більшовиками? Ярослав нічого не казав?

– Ні, нічого.

– Вибачте, Оксаночко, що затримав вас, – ввічливо промовив Горлицький, а далі злегка вклонився.

Він пішов, а Оксана, глипнувши йому вслід, довго не могла збагнути, яка мета цієї розмови. Вона так, зрештою, і не збагнула, що треба негайно сказати Ярославу!

Вона, переступивши поріг господи, в якій вони квартирували, здивувалася: Ярослав, чого ніколи не було, лежав одягнутий поверх ліжка. Невже його хтось підпоїв? Вона наблизилася й якомога ласкавіше спитала:

– Ти вже вернувся?

– В хаті дим… – Ярослав тупо дивився в стелю, очі неприродно блищали. – Імла і дим… У мене залізна голова… Хто замінив мені голову? Чому замість моєї голови залізна?

І чому так темно? Оксано, засвіти… Засвіти… Чуєш?

«Тиф! – Оксана жахно розширила зіниці.– Господи мій! В нього тиф!..» – і покотилися сльози.

Кінець першої книги