Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 39 страниц)

– Ви можете бути злим? – здивувалася Оксана.

– Злість і доброта панують поруч, як життя і смерть, як правда і кривда, – природа вічна, отже, вічні і її протилежності. Але досить філософії – вип’ємо: нерідко забуття бодай на хвилину вгамовує наші муки, як опіум.

– Я боюся забуття.

– Капіточку випийте – за наше знайомство. Я не схвалюю, коли горілка є чинником до знайомства, але так чомусь ведеться на цьому дурному світі, що горілка єднає багатьох, я прошу – капіточку… Це ж вино.

Вона, повагавшись, заплющила очі і, ледь закинувши голову, довго, малими ковтками пила.

– Ху-у! Я буду п’яна… – перевівши подих, Оксана оживила ніжну печаль свого осіннього неба. – А чому ви не випили? Ви хочете мене споїти?

Він мовчки вилив у рот вино – тепле, смердюче, терпке, – вилив, та не скривився, не бажав осоромитись перед дівчиною. Надкусив яблуко й, гострими зубами прожувавши, сказав:

– Однак ви нічого не повіли про себе.

– А що про себе? – вона скромно посміхнулася, і тоненька рисочка над губою виразно заломилася. – Звуть мене, як вже знаєте, Оксаною, прізвище моє Оверко. Народилася у відомій вам, певно, Кодні, а далі – Житомирська гімназія, потім трохи вчителювала, в чотирнадцятому році, коли Брусилов і Рузький зайняли Галичину, приїхала у Львів вести курси російської мови. Приїхала добровільно, хотілося побачити трохи світа.

– І ви не побажали виїхати зі Львова, коли росіяни в п’ятнадцятому відступали? – здивувався Ярослав. – Тоді виїздили всі, хто боявся, аби австрійці не арештували за співробітництво з росіянами. В ті часи багато було арештів.

– Не знаю, – знизала худорлявими плеченятами. – Я не думала про це. І за що мене арештовувати?

– У вас був захисник?

– Ні,– заперечила вона рішуче, але сховала свою ніжну печаль під довгі вії.– В мене нікого не було. Я жила сама… – і ніби для вірогідності знов показала Ярославові дві краплі своєї печалі, котра вже зволожувалася.

– Тепер і я сам, – сказав Грицан. – То вип’ємо за дружбу самотніх людей…

– Ви так це любите? – кивнула на пляшку.

– На сербському фронті навчився. Нас там дуже добре напували. Особливо під Белградом… По горло напували… Випийте, Оксано… З жінками цікавіше, ніж з жовнірами…

Він цокнувся з нею, вихилив вино, а вона поставила. Він не примушував її пити. Він гризнув шкуринку черствого чорного хліба й глухо сказав, дивлячись у чарку:

– Я страшенно втомився.

Вона раптом гіркувато всміхнулася:

– Кожен, хто хоче розчулити дівчину, робить себе нещасним… Чи не так?

– На цей раз не так, але вип’ємо! – Ярослав наповнив свій келишок і, цокнувшись з недопитим Оксаниним, що стояв на краю ветхого столу, одним ковтком проковтнув бридкий трунок.

– Ви образилися? – вона згасила посмішку. – Але ці слова я не вперше чую від чоловіків, повірте…

– їжте! – не слухав її Ярослав. Нараз одчув, що п’яніє, і це його роздратувало, – його завше дратувало, коли хміль брав над ним гору. Несподівано для себе йому закортіло причинити дівчині неприємність, щось таке… І він раптом грубо обняв Оксану, грубо повалив на голий тапчан, на якому завше була холодна постіль і з якого він прогнав Стасю в перший день свого повернення з російського полону, коли вона йому не дозволила обняти себе, перепитуючи, чи не приніс він якоїсь корости.

– Ви ж не такий… – Оксана не пручалася, не виривалася, вона лиш боронилася осінньою печаллю своїх очей. – Ви не такий… І ви не зробите цього… Ні-ні, ви не зробите цього…

Він і не хотів з нею щось робити – розхитані нерви затьмарили свідомість. Тепер з ним таке часто траплялося: він втрачав над собою владу, і бажалось причинити комусь фізичний біль, аби відомстити за своє спотворене життя.

Він одпустив її і, сердитий на себе, встав. Закурив, заходив по кімнаті. У шафі між книгами – пістолет. Заряджений. Набій у столі. Висунутися б з вікна і стріляти, стріляти, стріляти, стріляти!.. Всіх перестріляти, а потім себе. Він жбурнув на підлогу цигарку й наказав:

– Ходім!

– Куди? – злякалась Оксана.

– Я проведу вас додому.

І в цю мить болісно засмоктало Ярославові під грудьми, вимостило залізну кулю й підкотило її до горла. За що він принижує дівчину? Чим вона перед ним завинила?

– Вибачте, – сказав, сівши на тапчан поруч з Оксаною; розчулений власним сумлінням, отою краплиною совісті, якої ще не встигла до кінця вицідити війна, прихилив голову до її худенького плеча. – Вибачте. Я не хотів вас образити. – І, лютий на себе, випростався, закурив нову цигарку, міцно стиснувши зуби. – А щодо втоми… Я розіграв вас, – сказав він жорстоко й неправдиво, але вже він не міг бути фальшивим. – Ні, брешу! Я справді втомився…

Йому хотілося додати: мене спотворила війна, викинула за борт життя, тепер я сам як палець. Я свідомо тікаю від людей. Вони огидні мені, як оце тепле вино. В самотності шукаю свого порятунку. Я переконую себе, що знайшов його. Ще й досі переконую. Але це брехня! Я нічого не знайшов. Я лише щодня чищу пістолет і кладу в шафу між книгами. Чорний холодний пістолет… Часто мені хочеться стріляти – все те перестріляти, що поганить землю.

– Не куріть так багато… Ви ж вкорочуєте собі віку…

– Вино і цигарка – моя відрада.

– Вам треба відпочити.

– Я вже кілька місяців відпочиваю, – сказав з досадою, раптом нервово зірвався, нервово прискочив до шафи, висмикнув жмут сторінок з нижньої полиці, потрусив перед Оксаною. – Настільки відпочив, що навіїть до цього мене тепер не тягне!

– А що це? – обережно спитала дівчина.

– Моя дисертація, – і він саркастично всміхнувся. – Моя дисертація, з якої Стася не мала на хліб. Я досліджував, як народжуються і вмирають держави.

Він недбало засунув жмут сторінок назад у шафу, де залишилось дуже мало книг, але в якій лежав заряджений чорний пістолет, – став посеред кімнати, осоружної, брудної, просякнутої випарами спиртного і тютюновим димом.

– Ну то що, підемо на повітря?

– Підемо, – Оксана вилізла з-за столу, поправляючи густе каштанове волосся, пов’язане у вузол.

– Хоча тепер нема свіжого повітря, – сказав Грицан. – Повітря тепер отруєне… Де ви мешкаєте?

– Напроти ратуші. У дворі.

III

На вулиці було вогко. Туманно. Безлюдно. Непривітно й моторошно. Львів немовби вимер. Ярослав, запитавши дозволу, обережно взяв Оксану під руку – вона тремтіла.

– Не ходіть більше у цій сукні,– ласкаво попросив. – Львівська осінь примхлива – застудитесь. Горніться до мене… Близенько-близенько, не бійтесь – не вкушу… Він прикрив її полою свого піджака; біля ратуші Оксана здригнулася, мовби її хто ножем пронизав; відхилившись, Ярослав запитав: – Чого ви? Що сталося?

– Нічого… Ходімо… Швидше… Ось сюди… – вона говорила похапцем, уривчасто, звертаючи з Ринку в широку браму, де був просторий дворик.

Її кімнатка за розмірами така ж, як і його. Але в ній два стільці, присунуті до квадратного столика, під стіною – старий тапчан, навпроти – велике дзеркало, тріснуте, з пожовклими краями, – жіноча хата завше обжитіша, ніж чоловіча. Та Ярослава найбільше зацікавила етажерка з книгами.

– Там нема нічого особливого, – розсіяно проговорила Оксана, махнувши сухорлявою рукою; якби Ярослав був уважнішим, то запримітив би, що вона до безкровності зблідла.

– Всі книги по-своєму особливі. Навіть, кажуть вчені, у воді є золото. Правда, у морській, але є.

– Що ж, дивіться… – вона чомусь щулилась. – Може, зварити картоплі? – очі дивилися ніби в порожнечу. – В нас, на Поліссі, дуже люблять картоплю. Ми завжди вдома варили багато картоплі…

– Вам хочеться їсти?

– Хочу пригостити гостя, – нарешті, здається, вона опанувала собою. – Ви ж мене пригощали.

– Що ж, ви господиня – ваше право, – Ярослав, однак, зовсім не запримічав її стану.

– Я зварю… Це хутко.

Вона проворно, як роблять жінки, аби показати свою хазяйновитість, метнулася до кухні, а він схилився над етажеркою. І подумав: Оксана – приємна дівчина. Йому раптом по-справжньому забажалося жінки – вперше після того, як Стася сказала: чого ти лізеш, може, в тебе короста… Боже, як це було образливо! Він закипів тоді. Її слова паралізували, і він прогнав, вишвирнув Стасю з постелі. З ким же вона спить тепер? Сама? Така сама не спатиме… Мабуть, якогось знайшла. А чому б і ні? Ет, хай знаходить! А все-таки любив. Особливо ті її очі. Виразні, великі. Усе б віддав за ці очі – як колись, непорочна, Стася віддала себе йому. Вона сказала, що вмре, і віддалася… Вона не вмерла. Вона чомусь плакала, а він носив її по кімнаті й цілував у великі виразні очі та белькотів: до смерті, до смерті з тобою! Як давно це було і як наївно… Мабуть, все, що робить людина вперше, – наївно.

– Я вже начистила, – сказала Оксана, зазирнувши у двері.– Вона дуже швидко звариться. Ми будемо їсти з салом. А зверху потрушу цибулею. Ціла картопля з салом… Це так смачно…

Він не любив цілої, як і не любив з салом, – він любив м'яту, із сметаною, але він сказав:

– Добре.

І знову схилився над етажеркою, присів навпочіпки. Вийняв книгу про карпатське опришківство – колись така була в його бібліотеці, але Стася чи віддала комусь, чи продала. Дух опришківства, їхня нескореність, жага боротьби завше його хвилювали. Ну справді! Яку силу треба мати, аби кілька століть, з покоління в покоління, не коритись напасництву! І, йдучи на шибеницю в Коломиї, останній з опришків Микола Драгирук, або, як його звали, – Бордюк, передав естафету потомкам двадцятого віку…

– Оксано, – зайшов до кухні,– дозвольте мені взяти цю книжку – прочитаю і поверну.

– Можете брати назовсім.

– Ні, я поверну. Хто бере в інших таку цінність, обкрадає ближнього, дружба дружбою, а книгу поверну.

– Я вам дарую.

– І не будете жаліти?

– Для вас – ні.

Вона вже була в іншій сукні – синій, вовняній, але трохи мішкуватій, – Ярослав подивився на неї і подумав, що їй треба підперезатися, тоді б виглядала навіть граціозно: один штрих може змінити жінку.

– Вибачте, я не знайшла пояса… – перейнявши його погляд, Оксана закліпала чорними променями над ніжними краплинами погідного осіннього неба. – Зараз ще пошукаю…

– Нічого, вам і так гарно, – сказав Ярослав, радий, що книга потрапила йому в руки. Раптом у нього появилося бажання розмовляти, він мовби прокинувся від довгої сплячки. – До речі, ваш Житомир заснував улюбленець, порадник і слуга київського князя Аскольда Житомир. – Ярослав підморгнув, що мало означати: не забувайте, що мій син таке носить ім'я. – Між іншим, Аскольда вбили свої – князь Олег. Свої часто люблять вбивати своїх. При цьому надійно, без промаху, можна сказати, з насолодою. Отже, слуга Аскольда Житомир…

– Не хваліться – це лише здогадки, – розпашіла біля плити, вона також ніби ожила. – Волинь древляни називали лісовою країною. Сподіваюся, не її заснував слуга вашого Аскольда…

– А я, наприклад, сказав би, що Волинь пішла від одноіменного міста, яке було на лівому березі нашого Бугу і згадується в літописі 1158 року.

– Чому ви все забираєте до Галичини?

– Бо я ненаситний! – Ярослав весело засміявся.

А потім вони пили саморобне пиво, їли картоплю, посмачену смаженим салом, говорили про голод і безробіття.

– До вас можна приходити? – Ярослав обережно торкнувся Оксаниного ліктя. – Я не буду набридати.

– Приходьте, неодмінно приходьте, – відказала, не ховаючи очей. – На десерт кави посмакуємо?

– У такій затишній господі всього можна посмакувати… – І він раптом похапцем поцілував її.

Вона стрепенулася, але не обурилась, – Оксанині вуста були трішки розтулені, біліли зволожені гарні зуби – кутнього бракувало, і в ньому часто плутався язик. Побачивши, що Грицан потягнувся за цигаркою, зауважила:

– Ви так багато курите…

– Певно, тому, що багато сходив доріг.

Кава була до приторності солодка – Оксана, мабуть, хотіла йому догодити. Ну й добре – він любив солодку. А найголовніше, може, було те, що попросту вже не пам’ятав, коли в теплій затишній кімнаті йому слугувала жінка. Принаймні після того, як Стася покинула його. Відтоді Ярослав ні до кого не ходив і до себе нікого не приводив. Допивши каву, підвівся.

– Пізно – я піду. До завтра?

– Як хочете.

– Я прийду завтра. – А по паузі доказав: – Тільки не гнівайтеся, якщо я зробив щось погане. Я не хотів… Все це мої розхитані нерви.

– Я не маю за що гніватися.

У темному коридорі він знайшов її сухорляву прохолодну руку, стиснув тонкі пальці. Чому вона його не обійме? Він так утомився і так скучив за жіночими руками – останні роки його обіймали прохолодні окопні ночі. До нього доторкалися лиш чисто вимиті руки медсестер. І більше нічого – окопи і смерть.

– Я прийду, – простогнав Ярослав.

Він легко відсторонив дівчину й похапцем вийшов, – уперше за багато місяців відчув присмак життя.

Напроти будинку маячив чоловік. Він не насторожив, а проте Грицан подумав, що варто було прихопити пістолет. Тепер стільки бандитів.

– Добрий вечір, – перегородивши дорогу, сказав по-польськи чоловік. – Не впізнаєш?

– Чому ж? – холодно промовив Грицан. – Адам.

– Адам, – підтвердив той. – Вибач мені, але я тебе не висліджував. Я запримітив тебе, коли ти йшов з дамою. Зупиняти було незручно, отож я вирішив підождати. Ну здоров, мій давній добрий друже.

– Здоров, – подав руку Грицан і завважив, що в цю хвилину в Оксаниному вікні згасло світло.

IV

Оксана притулилася спиною до вогкої стіни в темному коридорі й заплющила очі. Хотілося й вити, і товкти головою об вогку цю стіну. Чому, чому так? Чому завжди від неї ідуть? І дарма Ярослав образився, коли вона засміялася, що він втомився. Ні, вона не глузувала. Ні-ні! То був гіркий сміх, бо… вона також втомилася. Їй тридцять. В такому віці вже мають сім'ю, дітей, а вона так хотіла дитини. А що має? Кімнатку з коридором, в якому вогкі стіни?

Вона зітхнула, поволоклася до кімнати, згасила світло, лягла на тапчан. Дивилася в темну стелю, мимоволі згадувала рідну Кодню і літо, вона любила літо – влітку так багато квітів… Останній раз вона була в Кодні на Івана Купала. Хлопці збирали на березі Коденки хмиз для купальських вогнищ, готували смолоскипи, дівчата прикрашали вербу-купальницю… а коли споночіло, то спалахнуло над річкою багаття, – куди віночок попливе, з того берега милий прийде…

 
Сьогодні Купало
У нас запалало.
Стороною дощик іде.
 
 
В купальській криниці
Збільшилось водиці.
Стороною дощик іде.
 

«Стороною дощик іде…» – зітхнула Оксана і раптом здригнулася, згадавши того, хто стрівся їй біля ратуші, коли йшла з Ярославом. Так, це міг бути тільки він – Адам Стемпковський. Вона впізнала його по ході – впевненій, гордій. Але звідки він міг узятися? Він же у Кракові. Власне, він їй байдужий. Вони зійшлися добровільно і добровільно розійшлися…

Добровільно? Ой, це не так! Будь справедливою, Адам подобався тобі, з першого погляду. Адам – високий, чорнявий, дуже впевнено говорив і знав, ідо така статура, як у нього, імпонує дівчатам. Він записався на курси російської мови і на другий день провів тебе додому, низьким голосом читав напам’ять уривки з «Пана Тадеуша» й весело оповідав:

– Батько охрестив мене Адамом на честь Міцкевича. До речі, мій старий також адвокат, як і батько Міцкевича. Навіть хотів, щоб я був поетом. Ха-ха! Я справді писав вірші.

– То прочитайте щось. Я люблю вірші, особливо «Лісову пісню» Лесі Українки. Я її вожу з собою.

– Я писав у дитинстві,– махнув правицею Адам. – Мене більше вабив інший Тадеуш – Костюшко, котрий в час проголошення повстання урочисто освятив свій меч у краківському костьолі. Я покинув вірші й захопився історією. Та про це потім… Присуньтесь ближче, я хочу вас поцілувати…

Він був здібним учнем. Російською мовою оволодів швидше від інших. Вона раділа з його успіхів, тільки мучило, коли приходив напідпитку, було соромно перед господинею, і вона щоразу вибачалася, на що господиня завжди відповідала:

– У чоловіків усе погане, але вони золоті люди… В хаті лише хвороба зайва, а то все добре. Хіба нас несе по воді? Ото вари йому воду, а він нехай споживає…– Вона погладила рудого собачку Кукунчика та мовила: – І будь терпеливою.

Оксана старалася бути терпеливою, догоджала Адамові, а він закінчив курси і сказав:

– Ось і все, дорога моя вчителько. Тепер, при потребі, я зможу послужити Польщі в корисній справі.

– Я рада, – вона справді була рада: якщо ти закоханий, то завжди радієш успіхам близької людини, вважаєш себе причетним до них. І добре, коли радість на двох.

– Ну, а завтра їду до Кракова. – Адам збив щиглем білу нитку, що причепилася до рукава.

– Я буду тебе чекати, – вона злегка притулилася до нього, зазирнула довірливо йому в очі.

– Я їду надовго, дорога моя.

– Як – надовго?

Її серце стиснулося. Вона вже не раз запримічала, що надто холодним бував Адам, що він жив якимсь подвійним життям, що в голові його було зовсім інше, ніж те, що він робив чи як поводився, а ще вона запримітила, що потрібна йому лише до постелі, що він егоїстичний. Це мучило, боліло, але вона мирилася, вона не докоряла йому, вона боялася, що він піде геть. Вона все прощала. Отже, хай хоч такий буде – замкнутий, егоїстичний. Крім того, вона ж бо любила… Він сильний мужчина. Цікавий. Вродливий.

– Як – надовго? – перепитала.

– Я ж закінчив курси…

Він засміявся. Якось неприродно, театрально – сміх без бажання сміху. Отой сміх, що б’є ножем.

– А я? – глухо, з болем, підсвідомо видушила Оксана, вставившись очима на Адама, повними відчаю і печалі.

– Ти? – Він здивовано збив під чоло брови. – Не розумію. А що – ти? Хіба я тобі щось обіцяв?

Вона заніміла, як риба. Ні, він нічого їй не обіцяв. Але ж вони жили як чоловік з жінкою. Чи потрібні ще якісь особливі обіцянки? Честь і совість більше спонукають людину до обов’язку, ніж формальний папірець про шлюб.

– Дорога моя, ти щось трохи наплутала… Хіба я тобі не казав, що Міцкевич одружився у тридцять шість – у рік завершення свого шедевра? – Він зухвало дивився на неї і посміхався. – Прочитати тобі з «Тадеуша»?

– Не треба… – вона затиснула зуби, вона не знала, що робити, як поводити себе, вона до болю була зобижена, а розмова його чимсь нагадала їй ті хвилини, коли він з ліжка вставав пити холодну каву з коньяком.

– Ти дарма ображаєшся, – з тою ж таки посмішкою говорив Адам. – Ти повинна дякувати мені за те, що…

– Що ж, іди!.. – ображено сказала Оксана і, опустивши очі, чекала, піде він чи не піде. Хотілося, щоб не йшов… І щоб ішов… Десь у глибині душі вона розуміла, що вони не будуть разом: якщо він не піде сьогодні, то піде завтра. Отже, хай це вже станеться сьогодні. Щоб менше мучитися. Але… Може, він не піде? Вона ж йому так догоджала, вони ж бо жили як чоловік з жінкою. Вона не плакала, лиш вельми душно було на серці,– вони ж бо жили…

– Ну добре, я залишуся, – сказав Адам.

І хоч вона знала, що він егоїстичний, що потрібна йому лише до постелі, що як не піде сьогодні, то піде завтра, хоч знущався допіру над нею, проте не вистачало сил показати йому на двері. Чи вірила, що він справді залишиться? Ні, не було такої віри. Була жіноча слабість. Адам у хвилини її відданості казав: «У давні часи жінка владарювала над чоловіком, потім чоловік над жінкою, а тепер обоє хочуть бути першими. Нічого не вдієш – двадцятий вік. Що буде далі – побачимо, може, зі злості й загального одуріння люди взагалі передушать одні одних… І залишиться мертва земля й голе небо». А заодно він казав: «Грубість чоловіків спадкоємна, як і подружня невірність жінки, – все у світі має два крила – люди вигадали меч, а відразу й щит».

Інколи Оксана бралася його спростовувати, особливо тоді, коли він висловлював свої думки про кохання. Він казав, що кохання видумали нещасні поети. «Неправда, – перечила вона, – інколи люди, аби належати одне одному, ризикували навіть життям». Він сміявся: жарти про людські відносини невичерпні…

– Ну добре, я залишаюся, – повторив тоді Адам, коли зібрався їхати до Кракова. – Але зрозумій зрештою, я – Стемпковський, чуєш, дорога моя, Стемпковський.

– І що? Ну, Стемпковський…

– Дорога моя, ти забуваєш, що мій вельмишановний предок Юзеф Стемпковський був улюбленцем короля Станіслава Августа, судив у твоїй Кодні гайдамаків.

– І в Лисянці Київської губернії повісив шістсот чоловік… – вирвалося раптом в Оксани, й вона сполотніла з переляку: в політиці ніколи з Адамом не сперечалася, боячись його розлютити, хоча могла б нагадати йому, що в пам'ять про ці звірства лисянські дівчата мають звичай вплітати чорну стрічку серед різнокольорових.

– Юзеф Стемпковський, дорога моя, для мене – насамперед шляхтич, мій предок. Та найголовніше – мій рід має досить близькі зв'язки з родом Юзефа Стемпковського – генерал-лейтенанта коронних військ, голови військово-судової комісії, яка заспокоювала твоїх гайдамаків…

– Що ти хочеш? – крізь сльози видушила Оксана. – Чого ти мене мучиш? Що ти хочеш?

– Аби ти зрештою зрозуміла, дорога моя, що в часи, коли рушиться світ, коли випадає нагода знову відродити Польщу, я не можу сидіти біля спідниці.

– Я тебе не тримаю…

– Тримаєш! – гаркнув Адам. – Хочеш втримати.

Вона заплакала. Він, нервуючи, закурив люльку – він любив курити саме люльку; закурив і, обернувшись до Оксани спиною, дивився надвір.

– Гаразд, я буду тобі писати…

Вона не повірила йому. Так воно, власне, й сталося – він не написав ані словечка. Оксана зрештою змирилася, усвідомивши, що чоловік з таких сфер, як Адам, не міг взяти її за дружину, – в старовину для рицаря чи барона одруження було політичним актом, нагодою для збагачення, зміцнення становища; старі традиції живучі, вони попросту набирають нових форм.

І Оксана змирилася, тільки перебралася на іншу квартиру, видумавши для господині примітивну версію про потребу переселення, – до виходу її проводжав Кукунчик, в нього були засльозені очі. Господиня казала, що Кукунчик – особливий собака, за покійним її чоловіком плакав тиждень…

«Значить, Адам у Львові,– подумала зараз Оксана, – що ж, хай собі буде. Тільки б не приходив… Боїшся, що не встоїш перед його силою?»

Вона любила берізки… Особливо взимку, коли вони, запорошені кришталем інею, мов пухкі хмарини, такі легкі, такі ніжні. А ще вона знала, що берізки невибагливі – першими можуть заселяти галявини, лісові вирубки. І там, де берізка, цілюще повітря. А ще бачила, як батько берізчиними відварами заживляв рану. Вона хотіла б стати берізкою… Тільки, коли питимуть березовий сік, щоб тіла глибоко не пробивали…

Оксана згадала той день, коли їй виповнилось вісімнадцять і коли закінчила черговий клас Житомирської гімназії,– вона пішла тоді на Тетерів. Нараз з-поміж кущів верболозу зашелестіло, і неначе в казці перегородив Оксані дорогу красень офіцер.

– Куди це, баришня?

– Нікуди.

– А чому сама?

– Всі повтікали від мене…

– Не повірю.

Так вони й познайомилися. Він був гарний, і Оксані хотілося, аби він повів її на каруселі… Але він не вів на каруселі, вони присіли на камені, дивилися, як дзюрчить Тетерів, закутий у граніт; він оповідав, що прибув з військовою частиною до Житомира ще в березні: щось тут неспокійно, треба наводити порядок… Оксана слухала, поглядаючи на його гарні губи, і їй дуже хотілося на каруселі… Та він запропонував ресторан.

– Я соромлюсь.

– Можемо знайти інше місце.

– Ні-ні! Незручно…

– Кваптеся жити, – сказав красень офіцер. – Кваптеся, бо мертвою людина буває довше, ніж живою…

Вони таки пообідали, але не в шинку й не в ресторані, він усе приніс сам, вони вибралися на вершечок скелі, на якій росла самотня берізка, й трапезували до смерку, а потім… А потім була та хвилина, яку запам'ятовують жінки на все життя… І стояла журно берізка на вершечку скелі – стеблина одинокості, яку обливають дощі, шмагають жорстокі вітри, – одинока берізка з надламаною галузкою… Відтоді й дивилась Оксана на чоловіків як на напасників, обминала, сторонилася, завше була насторожі, втікала, як од вогню. Але дерево не може жити без соків… З’явився Адам.

«Боже, нащо я зараз про це згадую? – вона закрутилася, мов на тапчані тісно. – Чи нема про щось інше думати? Ну, хоча би про те, що ти надмірно віддавалася роботі і не дбала про себе. На битій дорозі трава не росте… Але хіба ти винна, що дуже хотіла вчитися. І хіба це зле? Як і не винна, що пізно закінчила гімназію, аж у двадцять два, – так склалося життя».

А потім треба було заробляти на хліб. До війни вчителювала у невеличкому селі під Житомиром. Яка була рада, яка задоволена і як сумно було по вечорах. Вчителька – особа помітна, на гулянки не личить ходити. Треба вести себе пристойно. А стати сільською господинею не хотіла, бо пропаде те, задля чого потратила стільки років. Подруги казали: переходь у місто, а то зістарієшся в дівках. Було байдуже, де вчителювати. Звичайно, у місті краще, але хто візьме. Щоправда, згодом випала така нагода: в січні п’ятнадцятого року власті оголосили, що у Львові працюватимуть курси російської мови і потрібні фахівці. Не замислюючись, зголосилася добровільно й поїхала, – їхала з патріотичних побуджень, а крім того, вона ніколи не забувала, з якими труднощами сама здобувала освіту. Чому ж не помогти іншим? Її кумиром була Софія Ковалевська. Оксана казала всім: ось з кого треба брати приклад – настільки захопилась математикою, що відкинула особисте життя.

«Відкинула… – з сумом подумала зараз. – І рано втратила вроду, і передчасно почала старіти… Їй вручили премію Паризької Академії, вона одержала десятки привітань і казала: я ніколи не почувала себе такою нещасною, як зараз… А я ж могла би дати більше, ніж будь-яка жінка, а між тим, найгірші жінки любимі, а мене ніхто не кохає…»

Оксана встала, засвітила світло і, думаючи про Ярослава, прибрала зі столу, відтак підлила вазони: Ярослав чомусь їх не запримітив – він запримітив лише книги. Нічого, вона навчить його любити квіти, – без краси нема життя. Вона давно уже переконалася, що людина і природа невіддільні: хто ігнорує природу – збіднює душу, бачити щодня громаддя будинків, впиватися міським життям – це так мало. Отже, вона його навчить… А якщо він більше не прийде?

Вона шкодувала, що він пішов. Ярослав простий і уважний. Їй ніхто ще не казав: одягайся, бо можеш простудитися… А він, бач, звернув увагу. І якийсь він нефальшиво щирий. І зовнішність примітна – вище середнього зросту, білявий м’який чуб, ласкава посмішка, хоч усміхається рідко, вольові виразні уста, прямий ніс, глибокі розумні очі з голубим відтінком, ямка на правій щоці,– гарний. І розумний. Невже він більше не прийде? А може, варто було дозволити, аби залишився? Але хіба вона повія? Не повія ж, однак… А може, він її доля? Може, отой вимріяний велет? Ось і будь мудрим! Ось і вгадай, коли виграєш, а коли програєш. Оксана глибоко зітхнула й знов лягла на тапчан.