Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 39 страниц)

– Хитрують…

– Не важко здогадатися, – засопів Анатоль.

– Я був би за п’ять хвилин направив, – запевнив Устимчик. – Не дали…

До Львова прителіпалися далеко за полудень, – ремствувати не було сил… А зупинив свою машину Стемпковський коло французького готелю по вулиці Легіонів, де містився штаб Галицько-Польського фронту, – штаб на першому поверсі, а галичан провів на другий; з-за столика підвівся одутлий капітан.

– Генрік, прилаштуй панів, – звернувся до нього Стемпковський, – а я тим часом з’ясую, як надалі все має виглядати.

Одутлий капітан жестом показав слідувати за ним – галичанам одвели велику кімнату, майже порожню – ліжка, тільки ліжка… Ні стола навіть, ні стільців – тільки ліжка…

– Терпи, козаче, отаманом будеш! – Грицан, як раптово вибухнув нервовим сміхом, так само раптом умовк.

– Вас покличуть, панове, – і одутлий капітан відкозиряв.

– Що ж, най буде… – сказав Шухевич. – Почекаємо.

Кожен – Шухевич, Поточняк, Грицан – сидів на своєму ліжку, – Устимчик залишився в машині. І сиділи наче після екзекуції. А що було чинити? Обурюватись? Сваритися? Вимагати чогось? У кого? І на кого скаржитися? І що це дасть? І хто їх стане слухати? Вони були поза правом. Поза світом…

– Які ж вони все-таки падлюки, – сказав Поточняк, позираючи на розталапані двері з тріщиною посередині.– Кари ляхам, кари!!!

Його слова повисли під закіптюженою стелею. Ярослав, закуривши, підпер голову рукою. Ой, ще буде… Ой, буде! Ні, він не боявся розмови, почував себе доволі твердо, мав тверді аргументи, аби відстояти свою думку. Інша річ, що з ними могли не рахуватися. О, так – після Парижа він міг розмовляти з самим Господом Богом і здолав би його, лише б той чесно дотримувався логіки і фактів. Ярослав ніколи не поважав тих, хто в дискусії використовує свою владу: унікальна слабість туполобих!

Одутлий капітан з’явився десь через півгодини, тримався шляхетно, з достоїнством, не наближаючись, проговорив:

– Прошу, панове, – і знову жест, тільки жест.

Усі трійко потяглися за ним, – він провів їх до тісної кімнати. Те, що побачив Ярослав, приголомшило: за столом сидів Стемпковський. Це що, гра? Грицан одчув, що іще секунда – й не впорається зі своїми нервами.

– Полковник Кесслер обідає,– спокійно сказав Шухевичу Адам. – Мені доручено з вами переговорити.

– Ні в якому разі! – випалив замість того Грицан, хоча право першого голосу належало главі місії.

– Так-так, ми почекаємо полковника, – підтвердив Шухевич, витримавши таку-сяку паузу, а тоді, витерши чоло, без запрошення сів на розхитаного стільця.

– Як хочете, – байдуже знизав плечима Стемпковський. – Але я не думаю, аби змінилося що-небудь.

– Ми почекаємо, – буркнув Поточняк.

– Там, у холі, посидьте… Хоч ні! Генрік, проведи, однак, панів до канцелярії пана полковника.

Вони ждали більше години.

Шеф штабу польської армії в Східній Галичині полковник Кесслер увійшов рвучко, пружно. Ярослав одразу відчув, що все вирішено, – під серцем похололо. Кінець…

– Передовсім, панове, – намагаючись говорити українською мовою, сказав полковник Кесслер, – прийшла депеша, що велична наша польська армія сягнула Збруча.

– Ми це знаємо, – кивнув Грицан.

– Я не можу нічого конкретного обіцяти вам стосовно демаркаційної лінії,– виголошував приготовлені слова полковник Кесслер. – Але хотів би знати, як ви думаєте воювати з більшовиками, не маючи ніякої оперативної бази?

– Це, мабуть, не входить у наші компетенції,– м'яко зауважив Ярослав, нетерпляче випередивши главу своєї делегації та беручи ініціативу в свої руки.

– Ваша армія розбіглася, – посміхнувся посмішкою Стемпковського Кесслер. – Скільки у вас може бути тепер сил?

– І це також не має відношення до нашої місії,– отут сміливо заговорив Шухевич.

– Ми маємо докладні відомості, що тамтешнє населення України не бажає вас прийняти.

– Можна подумати, вас українці хочуть! – пробурмотів Поточняк.

– Гадаю, це питання не підлягає обговоренню, – Шухевич спробував пом’якшити розмову. – Бодай би тому, пане полковнику, що це Україна, а не Польща. Це наші внутрішні справи.

– Що ж, почекаємо відомостей з Варшави, – заключив полковник Ічесслер і звернувся до одутлого капітана: – Проведіть панів до їх нової кімнати. Тільки не тут, не в цьому готелі, а помістіть їх у «Варшавському». Їм треба трохи подумати… Так, у «Варшавському».

– Ходім, – натягаючи чорні м’які рукавички, одутлий капітан пішов першим, сів у машину Стемпковського, вона рушила, за нею повів свою Устимчик.

– Ото знайте, дорогі мої, саме так з нами поводилися в Парижі,– зітхнувши, з гіркотою сказав Грицан. – А Петрушевич нарікає, що ми нічого там не домоглися.

– Хоч Петрушевича мені не згадуй, – скривився Поточняк, – бо мене починає дерти по горлі…

– Добродії, тільки не сваріться, – попросив Шухевич. – Ще нам бракувало всім пересваритися – більше вже нічого не треба.

У «Варшавському» кожному виділили окрему кімнату. По коридору снували вартові з карабінами. Сидів у фотелі черговий офіцер військової жандармерії. А Грицан кусав губи: ми що – заложники? Як усе те розуміти? Чи є люди на землі? І чи є Бог на небі?

IV

З-за пагорбів поволі підіймалося сонце. Велике, чисте, розкішне. І так само поволі розсіювало густу, молочно-сіру мряку. Почорнілі, замшілі дахи оголювались, і безіменний хутірець оживав. Зафоркали коні, загаласували поранені, заметушилися медсестри й санітари.

А попри той, закинутий в подільському степу, хутірець вже тяглася валка возів. Обози, обозй, обози… Переходила Галицька Армія Збруч, ідучи в Україну, а з нею – біженці: старики, жінки, діти… Інтелігенція. До возів тулилися, бо тут і провізія, і приватний скарб. Гляділа Таня на ті обози, в яких перемішались всі барви, як і всі доморослі істоти – від чоловіка до курки, і серце її до болю стискалося. Часом обози котилися у два, а то й в три ряди – чим ближче до полудня, тим довші валки. Здавалось, їм не буде кінця. Їхали важкі вантажні авта, артилерія, їхали шпиталі, команди з поодиноких міст, жандармерія. На конях. І піші. Піші – босоніж, з напухлими ногами.

– Добре, що тепле літо, – з сумом зітхала Таня. – Що би вони робили, бідні, коли холод та дощ…

– А таки добре, – підтакнула Оксана, мимоволі повернувши голову до Дударика-санітара, що невідривно зорив на до каменю випечену липневим сонцем дорогу. – Треба тобі, Петрусю, черевики.

– Мені й босяка добре…

– А восени чи взимку?

– Ще далеко…

– Ага! Далеко… – Оксана цмокнула, застерігаючи хлопця від безпечності.– Тобі так здається. Злетить, що й не запримітиш.

– І зброї тобі треба… – м'яко зауважила Таня.

– Я маю за пазухою револьвер… Вайда дав.

А обози йшли та йшли… На полях легко хвилювало збіжжя, темні надзбручанські ліси запрошували на відпочинок… І часто знесилені коні зупинялися. А піші, котрі чалапали побіч, де хто стояв, там і падали, засинаючи сном невинних, – у ровах, на обочині дороги… Мукали, озираючись увсібіч, корови, що їх гнали поперед себе гуртом чи окрімше, на прив'язі, і молоко капало з тонких дійок…

А обози йшли та йшли… Стрільці – купами на возах. Густо. Щільно. І як ті коні ще тягнуть, – знизувала плеченятами Таня, – і де в них тая міць?

– Чуєте, співають? – Дударик зачудовано розширив майже дитячі свої голубі очі.– І так гарно…

 
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину піднімемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!
 

– То пісня наших страждань… – крізь сльози тихо обронила Таня. – То пісня, щоб заглушити наш біль…

– А я плакати не буду, – Петрусь гордо випнув хирляві груди. – Так, не буду… Хай вороги плачуть! – і приєднався до співаків:

 
Пішли наші стрільці Січовії у кривавий тан —
Визволяти рідну Україну з московських кайдан.
А ми тую червону калину піднімемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо…
 

А обози йшли та йшли… В Україну. Хто з співом, хто з плачем, та всі з надією: ненадовго, повернуться через якийсь час. Це навіть не відворот – похід за амуніцією, зброєю, набоями! Ми ще піднімемо, ой піднімемо тую червону калину…

Йшли та йшли обози…

– То що, будемо робити сінники? – підводить Оксана до Тані печаль своїх небесних очей в чорному віночку.

– Треба. Ніхто за нас не зробить. Помагай, Петрусю!

Зітхає Таня: ліжко чи сінник – хіба що мрія для поранених чи хворих. Розкіш і комфорт – чиста солома… Ні ліків, ні лікарні. Ліків нема – ліками гендлюють, камфори, йоду, опіуму не знайдеш зі свічкою, зате на чорному ринку – дуже прошу, скільки завгодно! На всю Галицьку Армію, знає тепер Таня, лише двадцять вісім лікарів, і то, здається, разом із санітарними старшинами, з яких мало користі. А недужих усе прибуває й прибуває. А може, не хочуть воювати, ухиляються від служби? Хто його знає! Таня звикла вірити людям.

Для сінників використовують мішки з-під цукру, – в перший день жартували: буде не лише комусь солодко спатися, але можна мішок лизнути, і буде в роті солодко…

– То що там, дівчаточка, ниньки на обід? – до них наблизився молодик з буйним чорним чубом та раненою рукою на підв’язці.

– Фасоля і капуста, – не дивилась на нього Оксана.

– А м’яса ані капіточки?

– Міністр фінансів пан Мартос грошей на м’ясо не дає,– в голосі Тані – хоч і м’якому, сумирному – нарікання.

– Чи Петлюра з’їв?

– Чого ти вчепився Петлюри? – випросталась Оксана. – Ви, галичани, вже не знаєте, за що вчепитися в Петлюри!

– За матню можна… Га-га-га!..

– Тьху, безсоромний!

– А що, неправда? – молодик погладжує здоровою рукою свій буйний чорний чуб. – Раз запросив нас сюди, най годує як слід.

– Самі прийшли…

– Ага, самі! А з ким буде більшовиків бити?

– Не заважай нам!

Молодик дметься й відходить. А Оксані мулько: ану в цю ж хвилину хтось так само різко обходиться з Ярославом? Але чому він так довго не повертається? Може, з ним щось поробили? Нарікати на війну вона вже не нарікає – марна справа, фатум, невідворотна доля. Лишилися хіба оголені нерви. А вона так боїться втратити Ярослава, так боїться. Він її остання надія і опора. Без нього тепер і життя було б не життя.

– Привіт, дорогенькі мої! – бадьорий голос Вайди.

Оксана струшує з обтяжілих віч їдку задуму, а Таня миттю опиняється коло Антона, не чекаючи, заки той наблизиться. Оксана рада за неї – заздрити нема чого: сама кохає. Понад усе.

– Вітайте мене, – так само бадьоро рече Вайда. – Віднині я перекладач у Начальній команді.

– Як це? – не відразу збагнула Таня.

– Дуже просто. Я добре знаю німецьку. І сподобався шефу штабу Шаманеку. Він і сказав: будете перекладачем.

– Ага, тепер зрозуміла.

– Звичайно, це в сто разів краще, ніж окопи, – розсудливо мовить Оксана, знов подумавши про Ярослава.

Дударик стоїть обік, зачакловано позираючи на Вайду, – прізвище високого чина на нього діє магічно.

– А це, Петрусю, тобі,– Антон розстебнув польову сумку, – подарунок.

– Книжка? – скрикує хлопець.

– Ти ж любиш читати?

– Дуже!

– І автор усім відомий, і художник, що її оформляв, знаменитий, – Вайда простягнув Петрусеві ошатний томик.

– «Князь Ярослав Осмомисл», – вголос читав Дударик. – Українська історична повість з дванадцятого століття у двох частях. Написав Осип Назарук. У Львові. Тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік. Коштом і заходом товариства «Просвіта». – Дударик перевів подих. – Князь Ярослав Осмомисл… Я щось таке чув про нього… – і він спаленів-засоромився.

– Ярослав Осмомисл – князь Галицький, – делікатно розтлумачував Антон. – За його часів Галицьке князівство настільки зміцніло, що заволоділо землями в пониззі Дунаю. Не без успіху вів боротьбу з половцями, правда, в союзі з іншими давньоруськими князями. Збудував чимало укріплених градів. Уклав угоду з Угорщиною і скріпив її шлюбом своєї дочки з королем Стефаном Третім. А щодо прізвища «Осмомисл», то це означає – мудрий, розумний, той, хто має вісім смислів.

– Ой, цікаво… А ви автора знаєте?

– Ми разом вчилися в гімназії.

– Правда?

– На світі, Петрусю, не сама брехня.

– А художника знаєте?

– Бачив, але не розмовляв. Олекса Новаківський родився на Вінниччині, початкову мистецьку освіту здобув в Одесі, закінчив Краківську академію красних мистецтв, а у Львові поселився в тринадцятому році.

– Ви все знаєте…

– Усього сам Господь Бог не знає… Або не хоче знати. А що малюнки Олекси Новаківського – є на останній сторінці.

Дударик умить знайшов її, ту сторінку.

– «Повість цю написано в часі великої війни у Володимирі-Волинському, в червенськім городі Устилузі над Бугом і в Коші Українського Січового Війська в селі Пісочне над Дністром». Ага, є! Є згадка про Олексу Новаківського! – І далі читав: – «Князя» почато першого лютого тисяча дев’ятсот вісімнадцятого, а скінчено дев’ятнадцятого жовтня також тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року». Так скоро він написав?..

Дударик, вдячно зорячи на Вайду, обома руками притиснув книжечку до грудей, потому бережно сховав за пазуху – туди, де лежав ще один дарунок Вайди – воронований револьвер…

V

Прибувши до Кам’янця-Подільського, диктатор Петрушевич розмістив свою Диктатуру над тихоплинним Смотричем, в архієрейському палаці, що виструнчився неподалеку від ринку. В приймальні стояли добротні меблі, на стіні висів образ Ісуса Христа при столярській роботі. Поруч з приймальнею – спальня. Ще одні двері вели на веранду, звідки відкривався чудовий вигляд на закутий в граніт Смотрич. На веранді – довгий стіл, накритий білою скатертиною. Тут усі прибічники Петрушевича обідали й вечеряли – скромно, без напоїв. День і ніч у будинку – подвійна варта. Бувало, в самого Петрушевича вимагали документів. Диктатор не ображався на новачків – він любив порядок, вірив у їхню надійність.

Зараз була середина дня. Парило сонце. Однак Петрушевич був у білій сорочці, при краватці. Стовбичив на веранді, неуважно дивився на закутий в граніт Смотрич, очікуючи на спільну раду Тарнавського і Петлюру. Петлюра його дратував, особливо тепер. Петрушевич не шанував тих, хто говорить без запалу й неясно, а помимо того, Петлюра невиразно ставився до галичан, імлисто, любив їх і не любив, та найгірше, як переконався Петрушевич, не мав популярності, зовсім не знав військової справи, хіба що надміру метушився, сиплячи, як з кулемета, тирадами.

ї взагалі! Обидві сторони, здавалось, судомилися в гарячці… Принаймні так це сприймалося свіжими очима.

Диктатура опиралася на трудову партію, котра донедавна ще називалась національно-демократичною, і радикальну. Рішучим їхнім противником, а отже, й Диктатури, були Селянсько-робітничий союз та соціально-демократична партія – противником як Диктатури, так і всякого іншого – не їхнього! – уряду. Міжпартійні наради, а надто ж – чвари відбувалися в Кам’янець-Подільському, куди збіглися верховоди, мало не щодня. Вони змагали до вироблення спільної платформи, а насправді рвалися – кожен собі – до влади, сіючи між собою ворожнечу, заводячи в оману загал та вносячи розбрат в армію. Як і треба було сподіватися, спільної платформи вони так і не виробили, не було ні надії, ні гарантії, що коли-небудь витворять її. Вони жерлися, як за часів Австро-Угорщини, – два чоловіки – три партії…

Директорія, після ганебно-підлого усунення з голови Винниченка, складалася з Петлюри, Швеця, Макаренка, Андрієвського, – так тривало недовго. А тоді почався розпад. Після державного замаху отамана Оскілки, в якому була замішана партія самостійників, Андрієвський виступив з Директорії; Швець та Макаренко хоч залишились, але були в ній звичайними декоративними фігурами, з якими Петлюра не рахувався; Петрушевич – у тім часі, як його проголосили диктатором, – через непорозуміння з Головним отаманом також практично покинув Директорію. Отже, залишився Петлюра та його уряд – Рада міністрів. Щоправда, Петрушевича Директорія повідомила, що його відставки не приймає, на що той ніяк не відгукнувся. Таким чином, ніхто до пуття не знав: є Петрушевич членом Директорії чи ні. Раз говорили – є, другий – ні,– в залежності до політичної обстановки…

Отже! В ЗУНР «праві» були при владі, а «ліві» – в опозиції. В УНР – навпаки: при владі були «ліві», а «праві» в опозиції. І «праві» з Наддніпрянської України шукали підпори «лівих» з Наддністрянської Галичини… Так було доти, доки галицький уряд мав свою територію. Тепер же відносини загострилися. Весь уряд Директорії займав супроти уряду Диктатури таку ж принципово негативну позицію, як Селянсько-робітничий союз чи соціально-демократична партія, – він вважав його юридично незаконним, а Директорія не визнавала Диктатури правовою установою – що обурювало Петрушевича – і поривалася перейняти те виконання влади, яке на основі акту злуки від 22 січня належало сповняти Національній Раді, створивши і цією метою міністерство галицьких справ та віддавши портфель міністра галичанину Семену Вітику – соціал-демократу і вічному ворогу галицьких «правих».

Хтозна, як усе склалося б надалі, коби не Червона Армія, що загрожувала Кам’янцю-Подільському, де сидів Петлюра – наполошений, безпорадний. Наддніпрянська Армія, як доповідали Петрушевичу, складається з дванадцяти не конче сильних дивізій в загальній силі двадцять п’ять тисяч людей. В часі переходу Галицькою Армією Збруча в руках Директорії був терен, обмежений самим Збручем і Дністром, а з півночі та сходу фронтовою лінією Городок – Ярмолинці – Нова Ушиця – Копайгород – Вапнярка – Ямпіль. Становище Наддніпрянської Армії до того погіршилося, що більшовики сягнули Смотрича, і героїзм Петлюри, його войовничість почали в’янути, як скошене зело…

Стоячи зараз на веранді, Петрушевич мимоволі згадав далекий Відень. Стандартно-елегантний, а також нудний, як бувають нудними міста, які одвідуєш десятки разів і в яких нудишся, наче в клітці. Інша річ – Кам’янець-Подільський. Свіжий і якийсь для Петрушевича загадковий, романтичний навіть. Перлина Поділля. Місто на кам’яному острові… Недарма ж воно так приваблювало чужинців, що товклися по нім упродовж кількох століть. Передусім литовський князь Ольгард, відтак ляхи. Турки… Під їх владою місто перебувало майже три десятки років. Вісімсот хлопчиків забрали вони звідси в яничари. Та найбільше мордувало Петрушевича те, що, як йому стало відомо, Кам’янець-Подільський був одним з пересильних пунктів більшовицької «Искры». Звідки гарантія, що її ідеї не вкорінилися тут, на берегах сивого Смотрича? Мабуть-таки, вкоренилися, бо ж іще в сімнадцятому році тут було проголошено Радянську владу, саме тут учився теперішній член Всеукраїнського ревкому більшовик Дмитро Затонський.

«А може, дарма я вибрав Кам’янець-Подільський? – замислився Петрушевич. – Але ж Петлюра радив…» Петрушевич аж ледь зубами не заскреготав: нечуване дикунство, коли в спільники береш того, кому не довіряєш…

А на веранді тим часом появився генерал Тарнавський зі свитою: його ад’ютант сотник Дмитро Паліїв, шеф штабу Начальної команди полковник Альфред Шаманек, перекладач сотник Антон Вайда. Петрушевич мовчки, заглядаючи в очі, потис кожному руку.

– Прошу сідати, панове, – він машинально глипнув на годинника. – Ви дещо випередили визначений час… Петлюри ще нема.

– Я знав, що його ще не буде, – підкреслено промовив Тарнавський. – І якраз вибрав саме такий час, аби його дійсно не було.

– Чому? У вас якісь секрети?

– Де двоє – секретів нема…

– Не розумію вашої філософії, кажіть конкретно.

– Мені донесли, що вас можуть арештувати, – Тарнавський все ще стояв. – Отже, я страхую вас, пане диктаторе.

– Мене? Страхуєте?

– Мій обов'язок…

– Можуть арештувати… За що?

– Вам ліпше знати…

Вайда стрепенувся. Чи то перелякано, чи розгублено поглянув на Шаманека – треба було перекладати на німецьку, бо ж той не знає української. Але як усе те перекладати? Шаманек, перехопивши його погляд, поволі заплющив і розплющив очі – не хвилюйтесь, мовляв, мені все те якраз і не потрібне, хай вони між собою з'ясовують свої стосунки. А могло бути інакше, тобто Тарнавський міг заздалегідь сказати Шаманеку, про що насамперед говоритиме з Петрушевичем. Так чи сяк, а Вайда заспокоївся.

– Але хто вам сказав, що мене хочуть арештувати? – насторожився, однак, Петрушевич, хапаючись правицею за полу ретельно випрасуваного піджака. – Звідки такі дані?

– В армії є розвідники… – Тарнавський відказав м’яко, але з глибоким підтекстом, а ще з більшим натяком.

– Вигадуєте! – розлютився несподівано диктатор. – Ви всі вже не знаєте, що вигадувати! Арештувати! За що? За те, що я піклуюся про долю Галицької Армії, про долю всієї Галичини? За те? Чи то сон старої кобили? Чи вісті з Дунаївців?

– При чім тут Дунаївці?

– Мені сказали, що ви їздите туди ночувати!

– Признаюсь, був такий гріх…

– І все кидаєте? Армію? Штаб?

– Я хотів годинку поспати в тиші… І тільки!

– Арештувати… – буркнув Петрушевич. – Не каламутьте води!

– Мій обов’язок – попередити вас!

– Попередити… Мене не треба попереджати!

Для Вайди все було новим, а отже, цікавим – він уперше стояв так близько коло Петрушевича. Його вразили елегантність диктатора, енергія, правда, не менш вразив вибух гніву супроти Тарнавського. Адже той має рацію: стрілецтво нині – брага-сирівець. Збурене, люте, розбурхане. Від нього всього можна чекати, як і від наддніпрянців, котрі не конче шанобливо сприйняли диктатора. Вони воліють мати одну владу, їм примарюється, ніби галичани зазіхають на їхню свободу, козачу вольність… Об'їдять та роздягнуть… Зрештою, вирішив Вайда, я можу помилятися. Але твердо переконаний: не буде в нас затишку, спокою за Збручем. І певен, ніхто не знає, що його чекає, чим усе закінчиться. Часом аж моторошно робиться.

– Ну добре, я зважу, пане генерале, на ваше застереження, – Петрушевич посмирнів, навіть зніяковів, позизувавши оком на притишених старшин, котрі покам’яніли на стільцях. – Нам зараз про інше слід помислити. На нас ціла гора звалилася, отже…

Не встиг він докінчити, як двері відчинилися і ввійшов Петлюра – застібнутий по горло френч, упевнений крок, вивірені рухи.

– Слава Україні!

– Героям слава… – промимрив Петрушевич.

Слідом за Головним отаманом з'явилася колоритна фігура його ад’ютанта сотника Крушинського – буйне волосся, пишні вуса, а зростом на голову вище од свого патрона. Останнім зайшов отаман Юрко Тютюнник, якого Петлюра ставив високо і який возив з собою портрет Наполеона…

Перекладати і називати імена тих, хто перед Шаманеком, не було потреби – полковник усіх знав, і Вайда не зводив очей з прибульців. Надто – з Петлюри. Досі він бачив його хіба що на портретах, у натурі – все інакше… Нижчий від Петрушевича… І посмішка його квола… І лице зморене та бліде… А казав же Грицан, що про нього рекли «наш Гарібальді», коли, скинувши гетьмана Скоропадського, в’їхав у Київ. Який же з нього Гарібальді?.. Певне, на портретах усі вожді гарні… А чи спотворені? В усякому разі, на Вайду Петлюра особливого враження не справив. А його самовпевненість аж дратувала. Вайда цінив упевнених, а не самовпевнених, як і простих, а не простаків…

– Перейдемо, панове, до кімнати, – сказав Петрушевич після того, як усі поручкалися, а незнайомі – познайомились.

Так, Вайді було інтересно, проте не роззявляв рота, як дітвак. Йому вже тридцять п’ять. І пожив, і повоював. Самого Франца-Йосифа у Відні видів, у товаристві Івана Франка мав щастя бути. Івана Франка! Вожді приходять і відходять, а Франко зостанеться навіки в людських душах, як і його книжки. Власне, своїми писаннями й житиме.

Антоне! І він зрозумів сам себе: треба було сісти поруч з Шаманеком і перекладати йому слово в слово, про що говоритиметься за круглим столом. І навпаки. Шаманек усміхнувся йому:

– Зараз почнеться справжня робота…

– Хоч би не посварилися…

– Не допустимо.

Петлюра сів і затарабанив по столу блідими пальцями з мало не сизими нігтями, а далі звично схрестив на грудях руки і, граючи голосом і мило всміхаючись, патетично заговорив:

– Я певен, я глибоко переконаний, що ми дійдемо спільної думки. Кожен за цим столом розуміє, що хвиля критична і відповідальність наша перед нацією виняткова. Я майже не сплю… Час не буде нас чекати. Історія також не може чекати. А доля історії зараз у наших руках.

– Що ви пропонуєте? – дипломатично спитав Петрушевич, готуючись в разі потреби до відсічі.

– Я, здається, висловлювався не раз, – Петлюра знизив, приглушив тон, – треба остаточно вирішити справу щодо спільних наших дій, – тепер голос звучав невдоволено, похмуро. – Нам негайно треба брати Київ! Негайно! Зволікати не можна. Ми самі собі шкодимо. А на нас звернуті погляди всього світу! Я хочу почути ваше остаточне слово, пане Петрушевич.

Остаточне слово… Легко йому, Петлюрі, казати! А звідки він, Петрушевич, знає, яке має бути те остаточне слово? Йдеш ніби по канаті… Бач, арештувати надумали… Вони й вбити можуть, вони ж бо, стрільці, роз’ярені, та й Петлюри не терплять, вважають запроданцем.

– Ми пропонували наступати всіма силами на Галичину, зайняти простір Стрий – Лавочне, щоб мати вихід у світ, як це планувалося при Чортківській офензиві,– Петрушевич відстоював свою стару думку. – Якщо відіб’ємо Галичину, зможемо взятися за Київ.

Петлюра скривився. Його дратувало саме слово «Галичина», йому потрібен був Київ, трон!

– Більшовики в Проскурові, вони вдарять нам у спину, – нервово промовив отаман Тютюнник. – Чекайте, чекайте – дочекаєтеся, що вони й вам ударять в спину.

– Такого не буде! Більшовики не підуть на Галичину, – рішуче заперечив Петрушевич. – їм там нема що робити. Галичина бідна. То вам не Донбас, не Кривий Ріг і не пшеничні лани України! Більшовикам на Збручі достатньо стати.

– Якщо, звичайно, поляки не підуть на них, – додав Тарнавський.

– Хотів би я знати, а з ким битися в Києві? – аж тепер сказав своє слово Шаманек. – 3 більшовиками чи з денікінцями? Найліпша операція – на Одесу. Насамперед легше буде туди дістатися, не буде сильного ворожого опору. Та й дорога коротша, ніж на Київ. Над Чорним морем клімат лагідніший, ніж над середнім Дніпром, і з цією обставиною погано екіпірована Галицька Армія мусить рахуватися.

– Пан Шаманек має рацію, – підтвердив Тарнавський. – 3 Одеси можна сконтактуватися зі світом, найти посередників, щоб за пшеницю і цукор купити заморську зброю.

– Дурне! Купити можна без Одеси, що ми й робимо! – Петлюра поблід, ним трусило. – Брати треба Київ… Київ! Київ! Тільки Київ! І між нами повинен бути добрий союз, бо кожна держава, поділена в собі, розлітається!

– Але ж ви зв'язалися з поляками, ведете з ними переговори, – вколов Петрушевич. – А галичанам краще бути з більшовиками, аніж з Польщею. – Він одразу уточнив, поправив себе: – Кажу про те, що бродить між стрілецтвом.

– Наш договір з поляками не такий, як ви собі малюєте, – Петлюра пробував спростувати Петрушевича. – Це лише припинення боїв, а не політична акція. І я певен, я глибоко переконаний…

– Ми з ними воюєм, а ви цілуєтесь! – вигукнув Шаманек.

– Неправда! – Петлюра й собі викрикнув. – Ми ввели до Директорії пана Петрушевича, ми створили Міністерство галицьких справ…

– Воно якраз не потрібне! – перебив його Тарнавський.

– Ми його скасуємо, як воно вам так допікає…

– А таки допікає!

– Ви вважаєте Галичину своєю провінцією! – збадьорений підтримкою, випалив Петрушевич і відразу злегка почервонів: заява видалась йому надто сміливою…

– Але ж існує акт злуки між нами!

– Зрозумійте, Галичина… – почав Тарнавський.

– Галичини зараз нема! – вирвалось в отамана Тютюнника. – Там, перепрошую, порядкує зараз армія Галлера.

– Так буде! Буде! Буде Галичина! Ми її відвоюємо!

– Хіба маєте достатньо сил?

– Маємо! Нам тільки потрібна деяка поміч.

– Так-так, лишень трохи помочі! – закивав Петрушевич в унісон своєму генералу.

– Пане Петрушевич, ви годитеся, аби обидві армії були підпорядковані Головному отаманові чи ні? – руба спитав отаман Тютюнник. – Не випадає такому солідному чоловікові, як ви, отак себе поводити. Пробачте за деяку відвертість, але то якісь несерйозні торги…

– Це не торги, а позиція, – захистив диктатора Тарнавський.

– Позиція… – спохмурнів Петлюра. – Але певен, я глибоко переконаний…

– Ваша певність нам боком лізе!

– Пане Тарнавський! – Петлюра тильною стороною долоні машинально змахнув піт з чола. – Моя думка тверда: найправильніше, наймудріше буде наступати на більшовиків, відкинути їх звідси, взяти Київ, а тоді брати вашу Галичину!

– Армія знесилена, – спробував переконувати Петлюру полковник Шаманек. – Ми поведемо людей на явну погибель, ми загубимо армію! Невже Головний отаман не спроможний збагнути? І вам дивуюсь, пане Тютюнник!

– І чому ви думаєте тільки про себе? – ощетинився Петлюра. – Чому не думаєте про всю Україну? Що за постановка питання?

Цими словами він якоюсь мірою доконав Петрушевича. Справді, була ж у січні злука, прийняті ж відповідні документи, ухвали. Що тепер подумають люди? Як сприймуть? Петрушевич сліпим, здавалось, поглядом обвів усіх під загальну німу, камінну тишу – вони чекали… Навіть свої. Чекали його слова – слова диктатора. А він усе вагався, – треба було зважити й на думку власної опозиції… А вона ж бо за єдину Україну. І треба врахувати всі наслідки. Відмовитись від договору злуки – ще більше нажити собі ворогів. Ні, він на таке не міг пуститися.

– Що ж, хай буде по-вашому, пане Головний отамане… – тяжко підвів голову, наче вона була наповнена чавуном. – Разом, обома арміями підемо в наступ на більшовиків… На Київ.

– Вашу руку, пане диктаторе! – схопився Петлюра.

– Досить мого слова…

– Отже, на Київ! – Петлюра витер спітнілу долоню об штани. – За Києвом – Галичина! Тепер нам залишилось створити спільний штаб, з належною кількістю представників від обох сторін.

– Хай людей визначать військові, а ми затвердимо.

– Згоден, пане Петрушевич, – Петлюра аж зарум’янився.

– То – все? – Диктатор озирнувся, наче щось загубив.

– Так, усе – час діяти! Ввечері військові засядуть за стіл.

Вони обидва гречно попрощалися. Коли за отаманом Тютюнником, Петлюрою та його ад’ютантом Крушинським зачинилися двері, Петрушевич довго стояв замислено. Тарнавський не дивився на нього, сидів похнюплено, як і Шаманек, ад’ютант Паліїв, перекладач Вайда.

– Пане Тарнавський, я виджу, ви не схвалюєте мого рішення, – Петрушевич врешті не витримав цієї гнітючої мовчанки. – Одначе армія буде автономна, і ви її поведете…

– Що чути зі Львова – від Шухевича? – зовсім про інше спитав генерал. – У даній ситуації це вельми важливо.

– Зі Львова? – Петрушевич дещо розгубився, навіть сконфузився. – І все ж ви, пане генерале, не відповіли на моє пряме запитання: що ви думаєте про моє рішення?

– Нас розсудить час, – невизначено відказав Тарнавський, поволі підводячись. – Дозвольте відбути в Начальну команду?

– Тільки визначте представників у головний штаб.