Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 39 страниц)

II

Нестерпно пекло сонце. Повітря розімліле, вдушливе. Спека. Жовтогарячі соняхи в’янули, в’янули й люди, в’янули й коні. Дорога вилась поміж хлібів, садків, горбів, з яких виступали кам’яні брили. І – тиша. Якась дивна глуха тиша. Може, й не така вже глуха, бо на війні не буває глухого затишшя. Але на цей раз була саме ця якась глуха тиша, може, тому, що потомлені люди йшли чи їхали на возах потомлено й німотно, навіть коні не форкали. Лиш сутужно скрипіли колеса, наче в той спосіб жалілися, що покидають отчу землю.

Таня трималася за ручку воза, на якому лежали поранені,– вона трималася за одну, а Вайда – за другу. Оксана плелася позаду, похнюплена і згорблена. На придоріжжі тополя тривожно шепотіла листям, наче в її житті щось мало змінитися. А може, відчула, що дні її потихеньку таки конають? Бо вже осінь не за горами, бо вже сумніє довколишність, мов украй зістаріла людина, котра пригадує, що ось-ось дихне останній раз.

Зате на лугах справжній бал квітів – дзвоники, півники, гвоздики… І невеликі кущики цариці літнього балу – троянди. Але в них теж зачало жовтіти листячко…

«Отут би Івана Купала святкувати, – подумала Оксана. – Збирати Іванової ночі квіти, водити з піснями хороводи навколо багать… Але! Одумайся, дівче! В таку лиху годину дурне таке лізе тобі в голову!..»

Та хоча заперечила собі, проте особливої трагедії для себе не вбачала в тому, що переходить Збруч. Вона ж не галичанка. І цей перехід Збруча наближає її додому, адже назад вороття нема. Вона знов подумала про свято Івана Купала. Їй спом’янулось одне таке свято в рідній Кодні – над річкою, біля мосту через Коденку. Вона його добре пам’ятає. Але в ту ніч не зірвала вогненного цвіту папороті… Не зірвала. То чи зірве коли-небудь? Чи не краще повернутись до батьківського дому й в спокої, тиші домучувати свої дні? Не треба ж себе завчасу пхати в могилу… Хіба мало на світі одиноких? Живуть же якось. А там – мати, сестри.

Правда, порив її думок стримував Ярослав. Вона вірила в диво – а раптом доля пошле їй його, і вони житимуть разом. Їй так добре з ним. Вони могли б разом спокійно поселитися в Кодні, там така краса: річка, луки, цілюще повітря й далеко від біди.

Хоч би з ним зараз нічого не сталося у Львові. Ці поляки геть-чисто ненормальні.

– Оксано! – Таня відриває руку від вичовганої ручиці, зупиняється. – Як там у вас, на тій Україні?

– Як і у вас… – знизує плечима. – Люди як люди.

– Незвично все-таки, – зітхнула дівчина. – Звичайно, люди як люди, але і звичаї не ті, і хата не своя – чужина все-таки, чужина… Не гнівайся, що я так кажу.

– Чого ж мені гніватись! Правду кажеш – тобі чужина.

Попереду була чужина, а позаду – дими та мряка.

Проте в Таниній душі теплилася надія: а може, щось зміниться?

– Можливо, щось зміниться, – відкрилася перед Антоном. – Як ти міркуєш? Навіть татари вічно не панували, навіть німці покинули Україну…

– Бо їх вигнали!

– А турки?

– Ну, чого ти мене мучиш? – не витримав завжди спокійний Вайда. – Ну, зміниться… Перезимуємо там у них, на тій Україні, а весною повернемося додому…

Повів очима по безконечній валці підвід. Був спечний літній день, і п’ять патронів на стрільця… На Збручі безтурботно гойдалися ніжно-сумні білі лілеї.

Обози, обози, обози…

Коли підвода, за яку трималися Таня і Антон, наблизилася до мосту, звідкись, з обочини розтовченої дороги, підбіг стрункий циганкуватий юнак. Пішов поруч з Вайдою.

– Я Петрусь Дударик! – по-дитячому наївно, але якось гордовито представився, ніби був генералом. А на верхній губі лиш висипалися чорняві волосинки.

– То й що? – всміхнувся Вайда, не без цікавості розглядаючи хлопця: хлопець як хлопець, може, дещо затендітний для села, а чи бережуть його, бо руки не хліборобські, щось у них делікатне, слабке, і надто довгі, дещо аж блідуваті пальці.

– Візьміть з собою.

– Куди?

– У похід, – цілком серйозно говорив юнак, благально дивлячись Антонові в очі.

– Скільки ж тобі?

– Сімнадцять, – сказав так, ніби йому було щонайменше двадцять сім.

– Що ж ти вмієш?

– Співати… – і знову цілковита серйозність в каруватих очах і той же благальний погляд.

Він явно потішав Вайду, та Антон враз стримав себе. Насміхатися над хлопцем було б цілковитим знущанням. І хоча хлопець був босоніж, а холоші вище кісток, і хоча виглядав якось кумедно з тією своєю довгою чуприною, і хоча для свого віку говорив майже по-дитячому, та з дитячості цієї вибризкувала сама щирість і чистота – дитя природи. Саме тому, що це було дитя природи, Антонові стало його жаль, і він сказав дуже серйозно і, здавалося переконливо:

– Це вельми похвально й приємно, що ти вмієш співати, але на війні, дорогий мій, треба вміти стріляти.

– Те-е-е! – протягнув, не сконфузившись, якось зневажливо Дударик. – Стріляти і пса можна навчити. А ось співати… – на хвилину замріяно замовк. – Співати не кожен може. Візьміть, бо все одно як не до вас, то до когось іншого пристану.

– І нащо воно тобі? Хіба зле вдома?

– Ні, не зле.

– То чого ж ти?

– Якби я знав… візьміть.

Неподалеку вибухнув снаряд, і Петрусь здригнувся – він тільки здригнувся, але не злякався. Антон подумав: попросили його, аби заспівав? Ні! То було б наругою.

– Що ж, ходи, потім заспіваєш.

– Дякую. Я відразу запримітив, що ви добрий, – добросердно говорив хлопець. – Тому саме до вас і звернувся.

Вайда промовчав. Він не любив, коли йому лестили, а помимо того, нарешті і їхня підвода сягла моста, по обидва боки якого просто в одежі бабралися стрільці, освіжаючись бодай у такий спосіб.

– Наша сучасна Лета, – замислено промовив Вайда. – На ріках вавілонських, там ми сиділи і плакали…

Його не розуміли. Ті, хто слухав, не знали грецьких міфів, – у підземному царстві мертвих протікає Лета, ковток води з неї – і забуваєш землю, і життя на тій землі, і тебе нема… Та Антон не збирався нікому пояснювати, що таке Лета, що таке плач на ріках вавілонських, бо зараз горло здушував камінь-клубок, і Антон навіть якщо й хотів би, то слово не прокололо б того клубка. Посередині мосту він зупинився, аби ще раз оглянутися, попрощатись з Галичиною. Несподівано зупинилися й коні, наче хотіли спробувати дошки під копитами.

– Вперед! – хтось розлютовано гаркнув Вайді в потилицю. – Не затримуйся! Вперед!

Однак йому важко було переступити цей поріг-міст, але він змушений. І він переступив-таки, і вже на тому боці ріки зупинився, пустився ручиці й став на обочині.

На окопах, на вирвах од снарядів – рідкі житні колоски. Через поля тягнувся кільчастий колючий дріт – сліди недавніх російсько-австрійських боїв.

А обози сунули, і люди – похмурі й втомлені, зів’ялі, похилені. Ті, що купалися, наздогнали своїх, а в ріку кидалися все нові й нові. Аж кишіло у воді.

«Прощай, земле Галицька…»

Дикі думки вирували в Антоновій душі: що ж то буде за армія без території? Звичайно, клич Петлюри «Через Київ веде дорога на Львів», може, й мав якийсь сенс, однак же все те було таке фальшиве, що Вайда в нього не вірив. Поляки тиснуть, румуни тиснуть, більшовики – в Проскурові, а Петлюра обіцяє Львів через Київ. Розуміє Антон: за Збручем українська земля, проте серце казало, що вона не те що чужа, що тут пахне катастрофою. Адже йшли голі, босі, голодні, обезсилені. Не вірив ще й тому, що занадто багато було в Петрушевича віри в Антанту, – той вірив в Антанту, а та подарувала Галичину полякам. Сліпота!

«Ну що ж, так і буде – перейдемо, поволочимося, – думав Антон. – А круки матимуть поживу».

З похнюпленою головою він наздогнав свою підводу й Таню, мовчки, не соромлячись сторонніх, поклав на талію дівчини нескалічену руку, ласкаво обняв свою любов – таку тоненьку, як тростина, з маленькими, майже непомітними грудьми. І таку добру. Вони йшли в парі, їм довго йти в парі… до білої берізки.

– Мені легко з тобою, – прошепотіла дівчина, глянула світлими, ще дитячими оченятами й потерлася щокою об його плече. – Я без тебе пропала б…

– Ми сироти, – відказав Вайда, опускаючи руку, бо відчув, що Таня гнеться під її тягарем. – Вічні сироти…

– Боже, як там мати сама… – її кинуло в пекучу журу, і щось таке пекуче занило під грудьми.

– Але ж вона радила тобі їхати з нами, – Антон чи то розраджував, чи виправдовував її.

– Та радила… – тихо, якось нишком, проте дуже боляче зітхнула дівчина. – Але мені легко з тобою, так легко на цій чужині… Ми повернемось? Правда?

– Повернемось… – він хотів сказати якомога твердіше, але цього разу лиш видушив слово..

Оксана не чула їхньої розмови, та по тій щирості жестів визначила, що вони зараз щасливі. Нічого, повернеться Ярослав, і ти також будеш щасливою. Ти й зараз наче щаслива. Справді, перехід Збруча має для тебе інше забарвлення – все-таки знайомі, рідні краї – до Житомира і Кодні зовсім близько… Вона відчула, що починає заспокоюватися. Тут, за Збручем, вона усім допоможе… Ото тільки щоб скоріше повернувся Ярослав, тоді… тоді вона усіх – Антона, Таню, Ярослава – запросила б до Кодні,– вони б собі добре там жили… Глянула на Петруся, що дибав поруч. І його, звичайно, заманила б…

А Дударик був зараз і близький, і далекий. Він не осуджував своїх знайомих, що мало вділяють йому уваги: в кожного з них своє горе, – йому хотілося співати. Хотілось – і все! Він був невгомонний, переповнений якоюсь внутрішньою силою, котра не могла довго бути закутою в панцир, а мусила вирватися на простір, і він подумки, німо заспівав, – дрібний шелест вербички…

Вечоріло. Вздовж обозу мчав вершник, сповіщаючи, що зараз буде село, в ньому зупинка на нічліг. Петрусь обірвав свою німу пісню, Оксана хутко підступила до Тані. Справді, невдовзі забовваніли будинки, рідкі садки. Вайда зрозумів, що легкої ночі не буде, але заспокоїв себе тим, що вже забув про легкі ночі. Люди на війні мов тварини: лягають як попало і куди попало, мріючи про малюсіньке місце, де можна було б примоститися. З приємністю ліг би на фірі, та на ній поранені. Якби ж то ще одна підвода! Спробуй вигідно розміститись, якщо в обозі десятки підвід! Про вигоду може тільки наснитися.

Був звичайний гармидер, лайка, крики, подекуди мало не доходило до бійки, бо підвід було багато, а обійсть мало, тож в'їжджало по кілька на подвір’я. Біля одного з них, з високим тином, на якому догори дном стирчали горщики, Вайда звелів зупинитися. Відчинивши хвіртку, побачив повняву молодицю з подвійним підборіддям, хотів попроситися у двір, однак та не дала йому ані слова сказати, а замахала руками:

– У мене вже є!

За натурою Антон був стриманим, чемним хлопцем, до горлохватів не належав. Але то було давно, в мирні часи, коли його ровесники лазили по чужих садках, а він скромно просив у господаря яблуко чи грушку. Тепер же він був солдатом. І те, що сказала зараз жінка, для нього нічого не важило, – рівнозначно, якби вона плюнула собі під ноги. Оцю фразу «В мене вже є!» він чув сотні разів, з різними інтонаціями та відтінками. Вона на нього не справляла ніякісінького враження, його душа була склепана з фронтового диму й осколків, вона згусла, зацементувалася.

– Так, у мене вже є,– повторила молодиця.

– У нас поранені,– він не чекав її згоди, а сам відчинив ворота. – Заїздіть!

– Ви також австрійці? – похмуро спитала молодиця з подвійним підгарлям, прискіпливо позираючи на всіх.

– Галичани ми, – прийшла на поміч Антонові Таня. – А Оксана ось з ваших країв.

– Все одно австрійці,– молодиця, однак, своє і, скісно кинувши оком на воза, спитала: – 3 вошима?

– Ми їх залишили по той бік Збруча, – Вайда спробував відбутися жартом. – Ви нам ліпше молока продайте.

– Для себе не вистачає,– повнява молодиця з подвійним підгарлям закрила ворота й подалася до хати.

Вайда раптом побачив, що в глибині двору вже стояла підвода, побіля – нікого, мабуть, її пожильці розташувалися в хаті. Вайда не став заводити з ними знайомства. Прийшли ті першими – їм і першість. Та й яке знайомство?!

– Будемо вечеряти, бо скоро ніч, – сказав, виймаючи те, що було, та розстеляючи на траві коца. – І ти, Петрусю, присідай, бо на голодний живіт далеко не заїдеш.

Тим часом дівчата подавали їжу пораненим, а вже тоді приєдналися до Антона, Петруся і фірмана.

Коли закінчували трапезу, з хати вийшла повнява молодиця з подвійним підгарлям.

– Дівчата хай ідуть до господи, якось втиснемося, а ви, мужики, і під небом побудете – вам родити не треба.

– І за те дякуємо…

Вайда приніс якоїсь напівгнилої соломи, розіслав на траві під возом і влігся першим. Ніч була зоряна, тепла, і це трохи заспокоювало: холодно не буде, це тобі не зимові окопи на цвинтарі під Львовом. О Боже милий, зглянься на людей, поможи їм, якщо ти є…

– Лягай, Петрусю.

– Я ще трошки поброджу… – якось ніяково, скромно сказав хлопець. – В такі ночі гарно думається. Й дуже хочеться співати… Навіть самому складати пісні.

– Ну співай, співай.

Мабуть, ніде, як на фронті, не засинається: ще не встиг Антон сісти, як уже чув, що на повіках повис сон. Але тут із зоряної ночі виринула людська тінь. Чоловік присів навпочіпки, схилився над Антоном:

– Ви стрілець Галицької Армії?

– Так, – відповів Вайда, ледь долаючи сон і ледь стримуючи роздратування, що його розторсали.

– Переходьте до нас, – запропонував чоловік з ночі доволі впевнено, а ще більше безпардонно.

– Куди до вас? – не второпав Антон. – До хати?

– Та ні, до якої там хати! – черкнув долонею темінь чоловік з ночі.– В армію Головного отамана.

– А ми ж і так з вами, – нарешті Вайда одігнав сон, докумекавши, чого від нього жадають.

– Ні, ви безпосередньо ідіть до нас, – сказав чоловік з ночі.– Кидайте свою армію…

– Це смішно!

– Я добре вам заплачу, – переконував чоловік з ночі.– В нашій армії матимете пристойну одежу, справжні харчі.

– Дайте мені спокій! – розсердився Вайда. – І не дратуйте мене, бо матимете неприємності.

– Пошкодуєте! – і чоловік канув у ніч.

Вайда плюнув услід. Його, може, дратувало не стільки те, що той йому пропонував, як те, що сон перервав.

– Чого він хотів? – наблизився Петрусь, що досі замріяно сновигав у садку. – І хто це?

– Ніхто… Диявол! – Вайда засміявся, але то був невеселий сміх, сміх крізь зуби. Вайда знову вкрився шинелею.

– А ви такий молодий і такий сивий…

Тепер Вайду почав дратувати Дударик – наче всі змовилися, щоб не дати йому відпочити.

– Цікаве таке життя – циганське… – тихо, мрійно зажебонів хлопець, мов джміль. – Правда?

– Цікаве, – кинув Вайда. – Але спи!

– Анітрохи не хочеться…

– То дай мені поспати! – Вайда сказав майже сердито. – І все-таки сам лягай, завтра тебе чекає дорога.

Він ненароком глянув на захід. Там палали нічні заграви: панують галлерчики, завадять новий порядок – кожен, хто вдирається в чужу землю, неодмінно заводить свій порядок.

На досвітку, коли всі вже повставали і зібралися рушати далі, повітря струснув вибух. Потім другий, третій.

– Рвуть мости, – визначив Вайда. – На Збручі…

Мало зійти сонце, а люди німо дивилися на чорні дими, що оповивали світанкове небо.

– Ось і все, – сухо обронив Вайда.

– А там Ярослав! – вжахнулася Оксана, аж руки заломила, поглядаючи одуріло то на Антона, то на Таню.

– Його не зачеплять, – розраджував Вайда. – Він парламентар, а парламентар – особа недоторканна.

– Це правда? – перепитала, аби увіруватись.

– Звичайно, – підтвердив Антон. Але то була напівправда. Ох-ох, скільки їх загинуло, парламентарів.

З хати вийшла повнява молодиця, зараз, після сну, її подвійне підгарля було особливо виразно окреслене – наче курячі вола, одкашлявшись, сказала:

– Вже їдете… Чи вернетесь?

– Куди вернемось? – спитав Вайда.

– А Бог вас знає!

Вайда хотів їй нагрубити. Стримався. Треба залишати про себе добрі спогади. Не варвари ж!

– Нагодуйте поранених, – стримано попросив дівчат. – Сніданок їх трохи підкріпить.

Коні були запряжені, вони були худі, як і люди. А на заході все стояли чорні дими. Десь жалібно мукало телятко. Підводи одна за одною виїздили з дворів.

III

Не спалося галицьким парламентарям. Шухевич, Грицан, Поточняк – як темна туча, злі, збуджені, напружені – не до сну! І все ж уранці навідався майор, назвавши себе представником генштабу. Грицан, якого враз почала морити дрімота, скліпнув недовірливо очима: Стемпковський? А таки він! Але ж недавно був у Парижі, пив вино з юною кралею. І вже тут? Метаморфоза… І доки він ставатиме поперек дороги?

– Вітаю вас, панове, – з апломбом, але дипломатично сказав Стемпковський, ковзнувши поглядом, та Ярослава ніби не помітив. – Маю наказ спровадити панів до команди Галицько-Волинського фронту у Львові.

– Ми раді,– так само дипломатично й стримано відказав Шухевич. – Хоч це треба було давно зробити…

– Можливо, – ввічливо погодився Стемпковський. – Однак це не від мене залежить. Отже, поїдемо на Бучач – Монастириська – Станіслав – Галич – Рогатин – Перемишляни…

«Молодець, – подумав Грицан. – Я для нього абсолютно не існую. Молодець. Вчись, Славчику, вчись! Що ж, перейняти для себе чужу пиху також інколи не завадить».

– Але є коротший шлях, – зауважив Поточняк.

– Дорога ця в лихому стані,– незворушно відказав Стемпковський, всміхаючись гонорово та єхидно. – А крім того, я виконую волю командування.

«Брешеш! – з ненавистю подумав Грицан. – Ти просто хочеш виграти час для Галлера».

Шухевич зрозумів: заперечувати безнадійно, цей високий, чорнявий пан майор, як видно, невмолимий – в нього повні штани пихи.

– У такому разі вже треба рушати, – сказав Шухевич.

– Дуже прошу, – байдуже зреагував Стемпковський.

Через пару хвилин галицька місія була в машині, Стемпковський своєю їхав попереду – передня повзла, мов жук.

– Я собі кості намуляв на перині…– засміявся враз нервово Устимчик, повертівши голівкою, маючи на увазі ніч, яку вони провели в соломі на долівці.– Розкішно…

На Ярослава жарт не подіяв. Поля порожні, села порожні. Сумно скиглила одинока чайка, шарудів вітер у столочених хлібах. Пустеля… Машина обігнала валку полонених галичан, обірвані, сумні, вони топтали босими ногами брукований шлях, скорботно повертаючи голови на гуркіт моторів.

«Диво історії,– міркував Ярослав, – полонений іде в полон на своїй землі. І буде в полоні на своїй землі».

Він закурив, щоб притупити розум. Але не помагало. Мовчав аж до Бучача, – а в Бучачі зустріли валку новеньких легковиків.

– На фронт, – буркнув Анатоль.

– Французька, – одразу визначив Грицан і ненависно, з понурим сарказмом: – Дарунок милої Франції рідному генералу Галлеру…

Нараз машина Стемпковського зупинилася. Загальмував і Устимчик. Грицан ледь зубами не заскреготав. У цю хвилину він би застрелив Стемпковського…

– Знов щось вигадав, – процідив він люто, спостерігаючи, як неквапливо вилазить з машини Адам, як наближається ніби нехотя, перевальцем.

– Бензину треба, – пояснив Стемпковський з осміхом, майже глумливо. – Отже, доведеться почекати…

– Місьо, скористайся нагодою, заправся і ти, – Щухевич торкнув Устимчика за рукав. – На бензин тепер не густо, хоч і маємо власну нафту.

– Як дають, то чому не брати! – і підігнав машину до цистерн. Проворно викотився з-за керма. Та білоголовий поляк застеріг:

– Не вільно вам давати…

– Як? – Місьо на якусь мить отетерів, закліпав очима, потім нахмурився, відтак його прорвало, і він гаркнув: – Сам напийся!

– Не треба, – застеріг Ярослав. – Ми дипломати.

– Дав би я йому в зуби… – Місьо – за своє.

– Прибережи кулаки, – хмуро порадив Шухевич. – Знадобляться.

Мусили мовчати й ждати, розуміючи, що це хитрий викрут. Сил не вистачало навіть на прокляття. Від курива вже сохло в горлі. Нарешті Стемпковський виліз із свого авта й наблизився, відчинив передні дверцята, де сидів отаман Шухевич.

– О, тепер можна далі,– сказав, знову осміхнувшись, і лукаво, з погордою коротко глипнув на Ярослава.

Через Стрипу, оскільки міст був зірваний, переправлялися паромом, хоча й не відразу. І все ж о першій годині наближалися до Станіслава.

– Отже, ми ще сьогодні будемо у Львові,– визначив Шухевич, потираючи долонею гостре підборіддя.

– Та скільки там тої їзди! – Устимчик з досадою поморщився. – Най би тільки не зупинявся більше.

Однак несподівано машина Стемпковського круто запетляла тісними вуличками Станіслава і незабаром завернула до готелю. Поточняк оторопіло поглянув на Грицана:

– Що він надумав?

– А дідько його знає! – Ярослав знизав плечима. – Від нього всього можна чекати – тактика…

– Сравді, чого до готелю? – насторожився Шухевич.

Проте легковик Стемпковського кермував саме до готелю.

Коли зупинився, Анатоль, як очманілий, мало не клацаючи спересердя зубами, ринув до Стемпковського, мов на герць.

– Чому ми приїхали до готелю? – він аж задихався від люті, готовий вихопити пістолет і вбити того на місці.

– Я роблю те, що мені веліло моє командування, – знов незворушно відказав Стемпковський. – Я тут ні при чім. – І додав глумливо: – Звертайтесь до генерала Галлера…

– Але ж ми повинні бути сьогодні у Львові,– вперте чоло Поточняка покрилося зернистим потом.

– Це не залежить від мене. – Стемпковський всміхнувся так мило, ніби вибачався. – Мені сказано: дати нагоду панам відпочити, нагодувати, а завтра о четвертій ранку виїхати. Ви ж самі розумієте, я собою не розпоряджаюсь.

– Неподобство! – пробурчав Анатоль.

– Так, усе чиниться для того, аби ми прибули до Львова тоді, коли поляки займуть всю Східну Галичину, – слухаючи їхню розмову, розмірковував Ярослав. – Примітивна хитрість.

– А що поробиш! – Шухевич сплюнув.

– Власне, куди ви квапитесь? – ледь приховуючи глум, знов усміхнувся Стемпковський. – Зрештою, мені дані повноваження вислухати вас. Отже, можемо говорити.

Тепер прорвало й Грицана. Але на його лиці ніхто нічого не прочитав би. Дипломат мусить бути дипломатом. Ще в Парижі Ярослав привчав себе до цього. Отож виліз з машини й спокійно, стримано, неголосно зауважив Стемпковському:

– Я колись казав одному чоловікові, що благородний переможець не стане зневажати переможеного противника.

– Мудро, – не розгубився Адам. – Але я ще раз повторюю панам: маю повноваження… Власне, вам нема чого їхати до Львова. Викладайте все тут. І ми зможемо вирішити всі питання, які вас непокоять, себто я передам у штаб.

– Ні,– рішуче заперечив Шухевич, котрий також приступив до гурту. – Ми просимо доставити нас до Львова. У нас також є свої повноваження.

– Ваша справа, завтра доставлю, – вже без посмішки розвів руками Стемпковський і звернувся до офіцера, що виглядав з машини: – Покажіть панам місто, покажіть, де можна пообідати, покажіть, де мають заночувати, – кімната там готова, – і потурбуйтесь про їхню охорону, – наголосив з особливим притиском. – Так, саме про їхню охорону.

– Але ж… – Шухевич поривався заперечувати.

– До завтра, панове! – різко обірвав Стемпковський і, глумливо приклацнувши закаблуками, розвів руками. – На жаль, панове, служба не дозволяє мені бути у вашому товаристві.

Він ще раз приклацнув закаблуками й забрався у своє авто. Шофер дав газ, і Ярослава огорнуло смердючим димом. Офіцер допитливо глянув на Поточняка, маючи, певне, його за старшого, бо саме Анатоль першим затіяв увесь цей бунт.

– У готель і обідати?

– Погодься, – торкнув Анатоля Грицан. – Це вимотування нервів ні до чого не приведе. Побережім сили.

– Хай буде, – сказав натомість Шухевич.

І готель, і ресторан були Ярославові добре знайомі. Тут, у ресторані, він не раз трапезував, не раз приходив сюди з Вітовським, коли разом готували втечу з тюрми Мирослава Січинського. А тепер скрізь чутно мову чужинців, які забрали і землю, і місто, і цей ресторан. Зрештою, мова ця лунала й раніше, практично кілька століть, та все ж тоді було інакше, принаймні тому, що галичани почувалися такими-сякими господарями на цій землі – як індійці в Америці…

– Ярославе!

Грицан мимоволі повернув голову на голос – голос був знайомий – Марта. Вона сиділа за столом поруч з Шарварком у якійсь компанії. Компанія невеличка – чоловік п’ять, але всі були розчервонілі, ситі, безтурботно розмовляли.

«Шарваркові співаки і танцюристки, – здогадався Ярослав. – Що ж, йому однаково, кому служити, кому співати. Лише б гроші! Йому будь-яка влада на руку…»

– Моє поважання, – Грицан стримано поклонився, відчуваючи, як піт від ненависті зрошує його чоло.

– До нас! – закомандував Шарварко.

– Дякую! Я не сам.

Ярославові враз відхотілося їсти. Присутність Марти, Шарварка і галасливої компанії доводили його до отупіння. Навіть свіжа пахуча котлета не лізла в рот, і він одклав ножа та виделку, зіслався на біль у животі й м’яко сказав Шухевичу, що бажає трохи, бодай годинку, перепочити.

Не чекаючи дозволу, виліз із-за столу й побрів до відведеної їм кімнати. Впав у брудне ліжко. Він лежав і згадував Тернопіль, вірніше ночі, коли в постелі лежала Марта, а на столі полум'яніли гвоздики. І в Марти була рожева сорочка – така ніжна рожева льоля…

Думки про Марту змусили згадати Стасю. Черствий хліб поживніший… Чи знайшла Стася те, що шукала? Чому ж, штани на одну ніч легко знайти. Сина шкода. Як він там, Аскольдик? Виріс, мабуть? А може, навпаки? Може, худий, немічний, як теперішній цей розбурханий світ? Нічого, Оксана народить тобі ще одного Аскольда. «Навіть від одного батька не буває однакових дітей». Йому стало прикро від цієї думки. Він почував себе винним перед Оксаною, він шкодував, що зв'язав себе з нею, він не знайшов того, чого шукав. Для когось іншого Оксана була б чудовою дружиною. Вона ж бо така покірна, дбайлива, слухняна. І разом з тим далека від того, що діється у світі, що діється в Галичині. Вона помічниця не з покликання, а лише тому, що їй конче хочеться мати чоловіка. Що ж, зрозуміти її неважко: тіло потребує свого…

«Та ну їх до чорта, бабів! – оді гнав настирливі гадки. – Ось дружину Вітовського провідати б. Але як? Туди зараз ніхто не пустить, до Рожнятова. Та й, може, вона десь переховується. Чоловік же був військовим міністром».

Хоч би трошки заснути! На хвилинку. Але сон мовби відцурався – тільки очі заплющені. Вже й поприходили Шухевич, Поточняк, пороздягалися, вляглися. І після безсонної ночі на соломі враз захропіли, а Грицан відчув, що не засне. Серце і мозок їли прикрі гадки. Адже теперішня місія – не якась собі забава, а десятки тисяч вояків Галицької Армії, мільйони людей в Галичині, які чекають спокою, вони ж бо так стомилися – і розорилися! – від воєнної розрухи. Перемир’я дало б їм полегкість бодай на якийсь час. Але відчував, що не буде його, спокою. І він мучився так, що почала боліти голова. Він вийшов з номера.

У вестибюлі заклякло сидів офіцер, – як тільки уздрів Ярослава, рвучко підхопився і надто застережливо, похмуро, навіть погрозливо спитав:

– Цо пан потребує?

– Пройтися.

– Прошу, як пан того хоче. – І гукнув щуплого жовніра, якого Ярослав навіть не запримітив. – Супроводжуй пана. На кожнім кроці. І цілісіньким проведи до гостиниці.

– Слухаю, пане капітане! – козирнув хвацько жовнір.

Грицан вийшов першим, а щуплий жовнір за ним назирці. Враз з ресторану вигулькнула галаслива Шарваркова компанія. Дівчата щось виривали з Шарваркових рук, а Марта голосно реготала на повен рот. Ярослав зупинився, став обік, даючи їм дорогу. Як він молив Бога, аби ні Марта, ні Шарварко більше до нього не зверталися. На щастя, Шарварко навіть не запримітив його, а Марта, ковзнувши п’яненьким поглядом, підняла ручку й дрібно перебирала-махала пальчиками.

– До побачення, Славчику…

Він не відповів. Стовбичив як пень. Невже він колись був закоханий в неї? Невже міг її кохати? За що ж? За пагорбок Венери? Тьху! Курва!

– Куди пан бажає? – спитав щупленький жовнір.

– До «Діброви».

– У тюрму? – витріщився.

– Ні, під стіни «Діброви», – сказав Грицан, пронизливо дивлячись на нього та стримуючи ненависть. – Хочу ще раз побачити хату, звідки вийшов на волю Мирослав Січинський. Знаєте такого? Ні? Він застрелив вашого Потоцького!

Щуплий жовнір знизав плечима. Ярослав подумав: знає… Та більше розмовляти не став, хоча жаглося дошкулити йому бодай отакими нагадуваннями, зневажити, притоптати. На подвір’ї готелю порався біля автомобіля Устимчик. Уздрівши Ярослава мало не під конвоєм, наполошився:

– Куди ви?

– Прогулятися.

– А я думав…

– Нічого не треба думати!

Грицан потоптався коло тюрми, прогулявся в парку, а вернувшись до готелю, попросив у буфеті чарку горілки, сподіваючись, що хміль зморить і він засне. Однак заснув лише після дванадцятої. Вранці його розторсав Анатоль: вставай, їдемо. Коли Ярослав, наспіх причепурившись, спустився в хол, Стемпковський, позіхнувши та поталапавши пальцями по губах, весело, з насмішкою промовив:

– Отже, рушаємо далі, а ти хвилювався…

Грицан лише зблиснув очима. І мовчки проминув його. Поточняк і Шухевич уже сиділи в авто, аж незручно, що він припізнився. Привітавшись з Шухевичем, умостився позаду поруч з Анатолем.

Вони поїхали на Галич. Ярослав і далі мовчав, винувато та похнюплено поглядаючи на шпакувату потилицю Шухевича, що також мовчав та час від часу потирав долонею чоло, мовби проганяв дрімоту а чи щось натужливо думав.

Перед Рогатином машина Стемпковського, що й нині поволі тяглася попереду, збочила з сірого вузького гостинця – Устимчик машинально натис на гальма.

– Почалося, – просичав Поточняк.

На цей раз до галичан підійшов не Стемпковський, а його шофер. Підкрутивши руді вуса, сказав до Шухевича:

– Пан майор радить панам поснідати… В оцій он корчмі,– він показав на хатину край дороги.

– Яке ще снідання? – спалахнув той.

– Ми поснідаємо, – Ярослав притримав Шухевича за руку. – Не перечте, пане Степане, зберігайте спокій. Звикайте. Ще не те буде.

– Але ж…

– Чим сильніше ми будемо бунтувати, тим більше вони будуть знущатися над нами. Елементарно!

– Видко, що так, – підтвердив Поточняк.

Харчевня, як на ті часи, була доволі затишна й багата.

Стемпковський галантно запросив усіх за один стіл, сам усім замовив яєчню з шинкою, квашеної капусти з олією, чорну каву.

– Горілки по чарці вип’ємо? – звернувся до Шухевича, як до старшого. – Не турбуйтеся, панове, снідання не державне, так би мовити, конто…

– Можна і горілки, – погодився Шухевич, але в тій згоді явно чулися нотки зневаги й презирства.

– Таки довелося нам сісти за один стіл… – не без глуму та зверхності Адам вимайстрував лукаву посмішку. – 3 радістю вип'ю з панами чарку горілки…

– Ви тут господар…

– І пива холодного можна… Так, панове?

Снідали мовчки. Першими впоралися галичани, а Стемпковський зовсім не поспішав. Поточняк, почесавши пальцями напружене підборіддя та витерши хусточкою рота, підвівся:

– Дякую за снідання.

Вони поїхали далі. В Підберізцях Адамова машина знову зупинилася, і знов прийшов Адамів шофер: так і так, панове, поламалася, клята, мушу лагодити… І добру годину порпався в моторі. Устимчик якийсь час куняв за кермом, а далі не витримав – подався на поміч. А коли повернувся, пояснив: