Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 39 страниц)

XII

Вість була така, що у Вітовського запаморочилася голова, його несподівано пройняв лихий холод, аж дрібно зацокотіли зуби: більшовицькі війська зайняли Київ, і уряд Петлюри виїхав до Вінниці. Справжній жах! Звичайно, Вітовський знав, що російськими більшовиками в Харкові створено більшовицький український уряд, але щоб… Він усе-таки вірив у силу Петлюри, вірив у силу нації. Чому ж відступили? Чому не вистояли? Адже Україна так хотіла незалежності! То чому ж не боронилася?

Розуміється, Вітовський інтуїтивно відчував, що Радянська Росія піде на Україну. Адже тут хліб, цукор, вугілля, метал… Хай на кістках Російської імперії сидить новий уряд, але дух, характер, інстинктивний потяг до загарбання чужого добра – все те старе, бо за рік-другий всієї нації не перекуєш та ще в такій ситуації, коли треба щось їсти, а в хаті голо. І бач, як хитро зроблено: створили уряд, мовляв, ваш, український. Чого ще хочете? Ідемо вас визволяти від глитаїв! Визволяти – щоб покорити? Приєднати до Росії? Знов – до Росії?!

А якщо вони прийдуть у Галичину? Згадають, що були тут у чотирнадцятому, – і прийдуть?

Що тоді?

Він висмикнув з пачки сигарету, а двері – рип, їх прудко зачиняв Грицан, розлившись у посмішці від вух до вух. Вітовський скипів: у такий день йому весело?

– Чого сяєш? – не стримав обурення. – Сто корон знайшов?

– Не повіриш, кого зараз побачиш!

– Папу Римського?

– Мирона Тарнавського!

– Що ти з мене дурня робиш?!

– Не віриш?

– Слухай, Славку! – просичав Вітовський. – Сам знаєш, я люблю тебе, шаную, але… – і він утратив дар мови: на порозі, ніби з-під землі, виріс полковник Мирон Тарнавський. – Боже милий!..

Нарешті Тарнавський ступив крок-другий. По-військовому стрункий, в рухах, як завжди, впертий та завзятий, але по-людському милий. Сиві вуса. Благородне, інтелігентне лице, мудрі, проникливі очі. Лише шинеля стара – не полковнича.

– Гратулюю, пане державний секретарю! – і посміхнувся.

Вітовський враз опам'ятався, збагнув, що все те реальність, він стрімко вихопився з-за столу, і вони звоцушливо обнялись, наче рідні, розцілувалися. А вони справді почувалися рідними – ще зі світової війни зріднили їх окопи. Вперше зустрілися у чотирнадцятому в Карпатах, а вдруге – в шістнадцятому, коли майор австрійської частини Мирон Тарнавський мав під своєю орудою сотню Січових стрільців Дмитра Вітовського, і саме Вітовський був його правою рукою, вчився в нього воювати, – Тарнавський – його хрещений батько, так принаймні вважав Дмитро. Зате Тарнавський казав інше: ми – як брати.

– Роздягайтеся, пане полковнику, – заметушився Вітовський, щиро слугуючи. – Хоча в нас не конче тепло…

– А де тепер тепло?

Вітовський нарешті поміг-таки Тарнавському зняти шинелю, а знявши, розширив очі, мимоволі зойкнув:

– Боже мій!

– Що таке, пане державний секретарю?

Тарнавський вимайстрував на стомленому лиці зухвалу посмішку.

– Та ви… ви…

– Я, братику, я, – все так само зухвало посміхався Тарнавський. – Що – гарно виглядаю? – і він якось хвацько розстебнув геть поношений френч: не сорочка – сама ганчірка, вся розлізла, брудна, аж чорна.

– Вам треба негайно переодягнутися! Йдем на склад!

– То нащо ж ви мене роздягали?

І обидва враз зареготали, аж просльозилися. Грицан і собі засміявся та спитав у Вітовського:

– Я можу бути вільний?

– Так, Славчику, так… Поки що!

Вітовський знов поміг вдягнутися Тарнавському, потому поспіхом одягнувся сам – він, здавалось, чманів од радості.

– То розкажіть, пане полковнику, що, як та звідки? – допитувався, коли вийшли з готелю, що на Липовій, де, власне, мешкав, перебуваючи в Станіславі.– Коли принаймні ви прибули?

– Учора.

– Чому ж не прийшли?

– Було пізно, і я переспав у готелі.

– А звідки ж ви?

– Ой, то ціла історія, – і посмішка-редька під сивими вусами. – Ви, певне, знаєте, що в березні торішнього року я був комендантом табору австрійських полонених у Києві?

– Чув, – кивнув Вітовський.

– А потому мені дали полк, що стояв у Гайсині. Був жовтень, полк збільшовичився – австрійці рвалися додому. Не було ради, і я перевіз полк до Кракова, передав до кадри, а сам – до Львова, щоб стати на службу республіці. А Львів у польських руках. Мене арештували, вислали, та я, при Божій ласці, зумів вирватися – а вирвався я до Відня. Там уже було легше: з Відня через Будапешт до Станіслава… І ось я перед вами.

– Як з неба ви до нас! – жарко сказав Вітовський. – Нам, як умерти, конче треба коменданта на відтинку під Львовом.

– Від цієї хвилі можете вважати мене ним, лиш поїду до Золочева, побачуся з жінкою, дітьми і бодай раз висплюся досита.

– Господи, який я вам вдячний!

– Ви ліпше змалюйте мені становище на фронті.

– Потім, бо ми вже прийшли.

У новому мундирі полковника Галицької Армії Тарнавський здавався на десять літ молодшим од своїх п’ятдесяти. Аж Вітовський захоплено мовив:

– Вам командувачем бути натомість Омеляновича-Павленка! За вами і мертві підуть!

– Но-но, державний секретарю! Не жартуйте.

– Раз можна… А проте запрошую на обід.

– З радістю, та все ж мене цікавить фронт.

– Фронт, – зітхнув Вітовський, виходячи надвір. – Ви його побачите самі. Я можу хіба що коротко. Львів у чужих руках, а на фронті бої з перемінними успіхами.

– У якому стані армія?

– Практично сформована.

– І то вже добре. Скільки люду?

– Поки що понад шістдесят тисяч.

– Як виглядає організаційно?

– Три корпуси, дванадцять бригад.

– А конкретно?

– Перший корпус під Жовквою, командувач полковник Віктор Курманович. Але я думаю взяти з-під Львова на його місце полковника Осипа Микитку.

– Чим це викликано? Місце для мене?

– Зовсім ні. Хочу, щоб Курманович став шефом штабу армії натомість Мишковського.

– Угу… – невизначено мугикнув Тарнавський.

– Третій корпус – Стрий. Донедавна ним командував полковник Гриць Коссак, але тепер він комендант тилу, а корпусом командує полковник Антін Кравс.

– Чув про такого…

– Ну, а командувач другого корпусу віднині,– Вітовський навмисне зробив паузу, – самі знаєте хто…

– Полковник Мирон Тарнавський? Вгадав?

І вони обидва якось з натужною журою, зітхнувши, посміхнулися один одному, розуміючи, що їх чекає попереду.

– А де Начальна команда?

– Спершу була в Бережанах, але я звелів перебратися ближче до фронту. Тепер вона у Ходорові. Пробачте… – Вітовський вмить випередив Тарнавського, гостинно відчинив перед ним двері.– Прошу.

В офіцерській їдальні, на тій же Липовій вулиці, було людно, гамірно, весело – фронт далеко… І Львів далеко…

XIII

Перебазувати штаб Омеляновича-Павленка з Бережан до Ходорова порадив Вітовському Поточняк. І не лише тому, що Ходорів ближче до фронту, а значить, до Львова, важливо, що це вигідний стратегічний пункт: звідси розходяться залізниці до Львова, Тернополя, Станіслава, Стрия; тут схрещуються шляхи-дороги Тернопіль – Жидачів – Стрий, Жидачів – Львів. З Ходорова легко добратися до Станіслава, що став тепер столицею республіки. Помимо того, Ходорів – місто старовинне. І це теж важливо. В Ходорові, оповідають люди, били шляхетське військо козаки Богдана Хмельницького. Навіть на одній з п’яти могил, що височать поблизу міста, є камінь з написом: «Тут спочивають мої милі козаки. Богдан Хмельницький».

– Усе це добре, Славчику, – Вітовський глибоко зітхнув. – Добре, кажу, що перебрався штаб до Ходорова, хоча не так уже й близько до Львова. Десь, певне, буде кілометрів з шістдесят. І добре, що Поточняк має намір порозганяти всіх правителів Ходорова, бо дійсно ходорівський цукор розвозять по всій Європі, але… міняємо столиці, міняємо дислокацію Начальної команди, а віз, як кажуть, і нині там: держава без фактичних кордонів, держава без постійної столиці…

– А стільки надій було на Омеляновича-Павленка, – ні, Грицан не підливав у вогонь масла – розмислював. – Здається, якесь прокляття висить над нами. І чим ми так завинили перед Богом?

– Бо гриземося між собою, замість гризти ворогів, бо ладні втоптати в лайні один одного, бо для першості своєї шукаємо собі спільників збоку, бо про чрево своє насамперед дбаємо, а не про землю отчу, бо вітчизна наша обмежується домом і животом. Зате балакати, дискутувати вміємо найкраще у світі. Ет, чорт з ним! Нічого ми тут не змінимо. – Вітовський підвів очі.– Як мислиш, прийде в Галичину Червона Армія?

– По-моєму, цього навіть Господь не відає. Москалі – ординці, а дії ординців непередбачені. Єдине можу собі уявити: якщо поляки з одного боку, а ті – з другого, то… то нас розплющать, і ми луснемо, як волоський горіх.

– Як же відстояти республіку?

На столі задзеленчав телефонний апарат, Вітовський чомсь скривився, наче від зубного болю, і зняв трубку.

– Вітовський слухає.

– Петрушевич з вами говорить, – голос президента якось неприродно дрижав. – Прошу зайти. Є справа.

– Зараз буду, пане президенте.

– Що таке? – спитав Грицан.

– Не знаю… А голос його якийсь неспокійний. Що ж могло статися? – і собі стривожився Вітовський. – Невже поляки перейшли в наступ? Але чому не мені, а Петрушевичу про це повідомили?

Ні з того ні з сього Грицан розсміявся – то був якийсь нервовий сміх, тупий, ледь не благуватий.

– Вибач, – перестав сміятися. – Я собі згадав, що Індія спеціально вирощує жаб і продає їх Франції…

– Дурне тобі в голові…

– Чому – дурне? На світі багато див.

– Зачекай, однак, мене.

– А що лишається робити!

Вітовський хутко вдягнувся. А тривога не покидала – він уже втомився од тривог. У Січових стрільцях усе інакше було. Там знав: це твоя сотня, а там твій ворог. А тут, здавалося, ворог зусібіч – і свій, і чужий. Важко, ох, як важко до того звикати, та ще коли відчуваєш, який тягар на плечах твоїх. Нелегка все-таки державна ноша. Та ще в такій ситуації.

Ще з порога Вітовський запримітив, що Петрушевич жде його нетерпляче, навіть те, що перекладає з місця на місце одного й того ж папірця, свідчило про хвилювання цього зовні спокійного, здавалось, стійкого чоловіка. І дійсно: не запрошуючи Вітовського сідати, що з ним рідко траплялося, Петрушевич чи то радо, чи перелякано сповістив:

– Прибула місія Антанти.

Повідомлення це напрочуд не справило на Вітовського якогось особливого враження – їх так багато вже було, тих місій, – і він якось безпристрасно спитав:

– Де вона і яка її мета?

– В тім-то й річ, що я нічого не можу второпати, – забідкався Петрушевич. – І насамперед чому вона обминула Станіслав. Тут же все-таки уряд республіки. Вони одразу поїхали до Ходорова. Як допіру зателефонував Омелянович-Павленко, місія прибула з повноваженням заключити українсько-польське перемир’я.

– Так це добре, – аж тепер Вітовський оживився.

– Але чому вони обминули нас?

– А що каже Омелянович-Павленко?

– Він нічого не знає,– Петрушевич підступив до Вітовського і взяв його за гудзик. – їдьте, дорогий Дмитре, ведіть з ними переговори від мого імені.

– А чому ви особисто не хочете?

– Там самі військові, а вам, військовій людині, легше буде з ними порозумітися.

– Добре, поїду, – без вагань погодився Вітовський. – Беру з собою, якщо дозволите, Грицана.

– Беріть кого хочете, аби тільки ви домовилися про перемир'я. Це зараз так важливо.

– Я все усвідомлюю. Зараз же виїду.

– Зичу вам успіху.

– Про це поговоримо опісля.

– Тільки будьте лояльними, терпимими.

– Спробуємо.

– Щоб якнайкраще про нас враження залишилося… – ледь пальцем не накивував.

О ні, Вітовський не гудив Петрушевича за таке приниження, можна сказати, рабопоклонство перед місією Антанти. Республіці конче потрібен спокій, а помимо того, може, Мирна конференція, як і мало б належати, захистить Галичину – вона ж бо Мирна… Власне, він і сам упав би навіть перед чортом навколішки, лише б вийти з того дикого становища.

– Я не даю вам якихось особливих інструкцій, – наче в якомусь паморотті говорив Петрушевич. – Ви маєте достатньо розуму. Єдине проситиму: йдіть на уступки, не загострюйте стосунків.

– Докладу всіх зусиль, пане президенте.

Вітовський розумів Петрушевича. Звичайно, є в того, як і в кожного, щось недоладне, але було б винятковою підлістю твердити, що Петрушевич не служить республіці, не віддає їй себе всього, і Дмитро якось одразу зосередився, набрав, сказати б, якоїсь особливої солідності. Звелів Устимчику заводити машину, а Грицану передав слово в слово свою розмову з Петрушевичем.

– Однак, Дмитре, не починай з паніки, – аж надто спокійно порадив Грицан. – Подумаєш, місія Антанти! А ми що – пси? Якщо місія нормальна, то й нормальні поведемо переговори. Прецінь же я до якоїсь міри дипломат. – Грицан усміхнувся. – 3 угорським міністерством вів переговори? Вів! З Петлюрою вів? Вів! Так що не пропадемо.

– Я певен… – сказав Вітовський невпевнено. І тут же зв'язався по телефону з Поточняком, який перебував у Ходорові, попередив: виїздимо, чекай нас.

Дорога була не так дальня, як важка: замети, вибоїни, – добирались довго й мучено. І не стільки було розмов про майбутні перегозори, як щоб нарешті добратися. Вони прибилися аж під вечір. Поточняк наче вгадав, що мають тієї хвилини приїхати, тож зустрів їх на подвір’ї штабу. Вітовський не те що похмуро; а заклопотано з ним поручкався і сухо сказав:

– Доповідай.

– Справді, це місія Антанти, – так само сухо відказав Анатоль. – А склад такий: англійський генерал Картон де Віярт, американський професор Лорд, італійський майор Стабілє, очолює місію французький генерал Бертелемі.

– Де вони зараз?

– Відпочивають.

– А де Омелянович-Павленко?

Командуючий, мабуть, теж побачив машину Вітовського, бо відразу вийшов. За ним Мишковський. Перекинулись словами.

– То вони можуть зараз з нами розмовляти?

– Можуть. – Омелянович-Павленко поправив руку на чорній підв’язці, наче вона йому заважала.

– Тоді запрошуйте, – сказав Вітовський.

Грицан мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Поки що в розмову не втручався. Він неначе громадив сили. Коли появились чинно, розкуто, самовпевнено, почасти гордо представники Антанти, Поточняк пошепки називав йому ім’я кожного. Найбільше вразив генерал Картон де Віярт – у нього не було лівого ока і однієї руки.

Вітовський поручкався з кожним членом місії – була в тому ручканні якась особлива напруга, та проте всі розсілися ніби приязно.

Аж тепер Грицан відчув під серцем якийсь внутрішній холод, відчув щось негаразд – його доволі розвинута інтуїція по найнепомітнішому для інших жесті ловила те, що діється в цю хвилину на душі співрозмовника, що від нього можна чекати. І справді, не встигли всі добре всістися, як генерал Картон де Віярт категорично заявив:

– Ми вимагаємо негайно припинити війну! Одумайтесь, панове! У Парижі почалась Мирна конференція, а ви тут стріляєте. Здається, ви єдині, хто в такий момент стріляє.

Грицан запримітив, як зблід, розгубився Вітовський, мабуть, не відаючи, як поступити далі, бо ж спершу треба було сісти за стіл переговорів, аж тут раптом така категорична заява. Я ж пророкував, – подумав Грицан, – я відчував… Та по хвилі Вітовський оговтався й м’яко зауважив:

– Але ж і противник стріляє.

– Так, ви повинні негайно припинити стрілянину! – менторським тоном підтвердив-звелів генерал Бертелемі, не слухаючи того, що сказав Вітовський.

– Ми згодні припинити вогонь, але якщо це зробить і противник, – мусив втрутитися Грицан, бо треба було не лише виручати Вітовського, але й не віддавати ініціативи. – Отже, слово за противником.

– Все буде полагоджено, – похмуро й поспішно запевнив Бертелемі, оглядаючись на членів місії.– Ми сьогодні ж матимемо розмову з вашим, як ви кажете, противником. Значить, будемо вважати, що домовились. А поки що запевняємо вас, що на двадцять чотири години від імені Антанти ми забороняємо будь-які бої. На цьому дозвольте нашу попередню розмову закінчити.

– Як? – ковтнув повітря Вітовський.

– Ми відбуваємо до Львова.

Вітовський був приголомшений: це був ніби якийсь демарш, так справжні дипломати не розмовляють. А місія, наче гайвороння, знялась зі своїх стільців. І тільки каблуки закалатали… Якийсь час у кімнаті стояла гробова гнітюча тиша. Першим її порушив Вітовський – проковтнувши гіркий клубок, невдоволено заговорив:

– Нам треба було за всяку ціну взяти Львів до початку Мирної конференції. А тепер вони ставлять нам свої умови, тепер їдуть до Львова як до міста, що належить полякам. Ох! – і затиснув зуби.

– А сили? – буркнув Омелянович-Павленко. – Де б ми взяли тих збройних сил, здатних захопити Львів?

– Ви гадаєте, у поляків зараз великі сили? – зблиснув пенсне Поточняк. – Та не жартуйте, генерале! Ми ж не діти. Ми також дещо розуміємо. А вам безперестанку здається, що маєте справу з дитячим садочком.

– І все ж таки нам спершу треба було організувати армію, – бурмотів під ніс Омелянович-Павленко, ні на кого не дивлячись. – Усе не так просто, як комусь здається.

– Ми її вже два місяці організовуємо! – злісно, в унісон Анатолю кинув Вітовський і різко підвівся.

– Безглуздя! – тільки й сказав Грицан. – Найчистішої води безглуздя! Ми виглядаємо дурнями.

Роздратований, втомлений, повернувся Дмитро до Станіслава. Він їхав і думав про великі упущення, несерйозність і невимогливість тих, у чиїх руках доля армії і держави, про безнадійність затіяної справи. Те ж саме думав і Грицан, куняючи на задньому сидінні; сердито мовчав Поточняк, якому Вітовський звелів повертатися. Роздерти треба Омеляновича-Павленка, бо вже була бодай одна нагода відбити Львів! А він усе тягне та тягне, наче боїться програти битву, аби потому на нього не нарікали.

У Станіславі Вітовський відпустив усіх: Грицана, Поточняка, Устимчика, – а сам відразу ж подався до Петрушевича, аби викласти свої думки щодо дій Омеляновича-Павленка та поінформувати про хід переговорів. Петрушевич вислухав його уважно, пройшовся по кабінету і доволі тепло промовив-розрадив:

– Заспокойтеся, пане Дмитре, тепер буде інакше. Я переконаний, що все піде на лад. Найголовніше – що ми нарешті з’єдналися з Великою Україною. Велика територія, спільні зусилля… Не сумніваюся, нас підтримають.

– Цілковита формальність! – скипів Вітовський. – Що з того єднання? Ми воюємо з поляками, а Директорія не виповіла війни Польщі. Отже, цим кроком Петлюра продає нас!

– Ось місія Антанти приїхала, вона вже пильно приглянеться до нашого становища…

– Місія! – Вітовський аж клекотів. – Вони п’ють у Львові каву з коньячком, відтак поїдуть пити до Варшави.

І, як було, так і залишиться. Місія підтримає Пілсудського, Петлюра буде мовчати… А ви втішаєте себе тим, що сталися зміни, бо, мовляв, ми об’єдналися. Насправді ж нічого не змінилося. Може, єдине, що змінилося, – назва була Західно-Українська Народна Республіка, а стала Західна область Української Народної Республіки. Але назва – це та ж одежа. Одягни людину хоч у золоті шати, а як душа гнила, то ніякі одежі не вилікують.

– То що ви пропонуєте?

– Розум мати!

– Скажете…

– Усе, пане президенте, я йду відпочивати, бо завтра їду до Бібрки, куди прибуде полковник Тарнавський.

На тому їхня розмова закінчилася. Єдине, чим можна було потішитися, – перемир’ям на добу.

XIV

Полковник Мирон Тарнавський походив з Радехівщини. Він народився в невеличкому селі Барилові, що ближче до славного і трагічного Берестечка, ніж до самого Радехова. Хоча був сином священика, проте не цурався дітей сільських, у каждім разі, не одділяв себе від них. Закінчивши сільську школу, записався до німецької гімназії в Бродах. Після іспиту зрілості – однорічна військова служба: півроку офіцерської школи кадетів у Львові і півроку практики у 30-му батальйоні в Бродах, після чого йому присвоїли ступінь лейтенанта (четаря). Відтак повернувся додому, відпочивав. Через рік – державний урядовець. Та ненадовго, бо рухливої та нервової вдачі, тож не жадав чиновничого життя, а надто що треба гнутися в три погибелі перед начальством, – він мріяв про армію! І через сім місяців одягнув мундир. З перших днів війни – на фронті. За бій під Куропатниками нагороджений орденом Залізної Корони. У січні 1916-го його приділили до Українських Січових стрільців. Був комендантом Коша. А потому австрійське командування його відкликало, – знов на фронті. І шлях від лейтенанта до полковника.

Він змалку любив пригоди… І збитошний був. Одного разу прив’язав котові до хвоста надутий міхур та й пустив у кухні межи горшки. Переляканий кіт стрибав, як навіжений, по глечиках, мисках, перевертаючи їх догори дном, а міхур усе шелестів… А то якось старший брат привіз пістоля, що ним стрілялось у горобців шротом. Коли брата не було в хаті, малий Мирон узяв того пістоля й подався до кухні, де служниця мила посуд. Глянув на неї грізно й прорік: зараз застрелю! Погроза не справила на служницю враження. Тоді звів курок, щоб «тріснуло», натиснув, і воно справді… тріснуло: несподіваний гук, клуб диму, а служниця зсунулася прямо в цеберку з помиями… «Убив!» – волала. А Мирон з хати – на оборіг, – потому сам не відав, як туди видряпався. Звідтам, з оборога, стежив за всім, що діялося. Аж під ніч умовила сестра злізти, запевняючи, що нічого йому не буде, – сталася невелика біда: шріт неглибоко вліз у шкіру, і мати його виколупала. Це був його перший постріл у людину… Та найбільша втіха та приємність – потайки вивести зі стайні коня й драпанути на ньому ген-ген полями… А ще брав батькову мисливську рушницю, користуючись неувагою домашніх, – рушниця була вища від нього, проте героїчно ніс у поле і цілився в дичину. Не стріляв, бо не була заряджена. Так, любив Мирон пригоди!.. Якось улітку влаштував перегони коровами через Судилівку, що протікала повз село, – корова плаває краще за коня, – хлопці хапалися за хвоста – і это скоріше… Взимку виводив своїх собак далеко за село, запрягав у санчата і гнав їх додому… І не конче хотів учитися. У Бродах гнітила незвична обстановка, чужа, – євреї, німці, поляки, українці – кожен собі, національні моменти в гімназійному житті проступали доволі блідо. Любив і мав потяг хіба що до фізики та математики. За решту сипалися двійки. І батько перевів до львівської гімназії: може, зміниться дитя… З-під ринви на дощ… З-під граду двійок – до Барилова.

Стурбований батько найняв репетитора і – за два роки три класи. І знов – Броди. І – атестат зрілості.

«Усяк було…» – думав зараз полковник Тарнавський, проганяючи далекі милі спогади та поглядаючи на присипану снігом Бібрку – це княже містечко, що тепер служило постоєм команди II корпусу й було розташоване за 36 кілометрів од Львова.

Поки сюди доїхав Вітовський, полковник Тарнавський з властивою йому оперативністю підібрав собі ад’ютанта – потрібна права рука. Ад’ютантом був юний четар Дмитро Паліїв. Тарнавський одразу виділив з-поміж інших найголовніші його риси – чесність і почуття обов’язку, дипломатичний хист у виконанні таких доручень, де потрібен такт, швидка орієнтація і висока зарядженість.

– Чаю, Дмитре, – розпорядився Тарнавський, як тільки Вітовський переступив поріг та поручкався.

– Він готовий, – сказав Паліїв.

– Подай нам. – І до Вітовського: – То ви мене роздягали, а тепер дозвольте роздягнути вас…

– Можна назовсім…

– Ні, ще рано, – посміхнувся Тарнавський. – Я знаю, що ви од мене чекаєте. Отже, пане полковнику, доповідаю: команду корпусу я перебрав.

– Це найголовніше.

– Це перша борозна на цілині. Стан справ – не вельми… Певне, ваші штабісти вас трохи оциганили. Людей в корпусі – всього дев’ять тисяч, у строю – сім.

– Корпус поповнимо, – Вітовський хмурнів.

– І якнайскоріше.

Паліїв приніс чайник, цукор, чашки, сам їх спритно наповнив і вернувся у передпокій.

– Я був під Львовом, – глухо повів Тарнавський. – Взяти його зараз неможливо. Як це не сумно. З Високого замку поляки все бачать, будь-яка спроба атакувати відразу паралізується. Отже, потрібні гармати для штурму. Крім того, в армії переважно селяни, які погано знають місто й погано орієнтуються у вуличних боях. Власне, це посвідчили і листопадові дні. Я не хочу осуджувати своїх попередників, але був час підготуватися до наступу, ми його втратили, а зараз сили поляків двократно переважають наші. Далі. Потрібне авторитетне командування. Треба, на моє переконання, покінчити з «двома У країнами». Або наступати на всіх фронтах. Надії на Петлюру, по-моєму, безнадійні. Дарма Петрушевич будує якісь там плани. Отже, поки що мені залишається вести затяжну облогу Львова.

– Облога Львова… – Вітовський похитав головою. – Постійна облога Львова… А може, то облога нації?

– Може, – сказав Тарнавський. – Наукові сентенції – справа політиків і філософів. Я військовий. Отже, голошу, що відтинок фронту під Львовом такий: Рясна-Польська – Збойська – Малехів – Чортова Скеля – Сихів – Сокільники – Скнилів.

– Ми – під порогом у своєму домі…

– Виходить, так.

– Що ж, поки що маємо тимчасове перемир’я.

– І це добре. Але до чого воно приведе?

Запитання повисло під тьмяною стелею, – десь на подвір’ї голосно, зголодніло забекала коза.