Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 39 страниц)

Євген Куртяк
СПАЛЕНІ  ОБОЗИ
ЧАСТИНА ПЕРША

І

Львів цього похмурого дня скорботно опустив сиве чоло і терпляче мовчав. Він не згадував, як було на грані віків, скільки разів його спустошували пожежі – п’ять, десять а чи сорок, як твердили історики. Не перераховував, чиї мечі щербилися об його мури, – легше було згадати, хто з сусідів – далеких і близьких – не щербив їх. Він не мордувався навіть тим, чому кожен з пришельців іменував його на свій лад – Леополіс, Левенсбург, Лемберг, Львув, – тільки не Львів. Він мовчав… Принаймні поки що.

Мовчав і австро-угорський намісник Галичини генерал австрійської армії барон Гуйн, стоячи в своєму кабінеті та з-за штори позираючи на нього, – звідси, з апартаментів намісництва, місто було мов на долоні. Відтак барон Гуйн опустив очі на Губернаторські вали.

Вони, Губернаторські вали, були закладені давно – після першого, в 1772 році, поділу Польщі, коли Галичина дісталася Австрії. Тоді Річ Посполиту ділили три монархи: Катерина і Фрідріх Другі та Марія-Тереза. Але якщо для Речі Посполитої, до складу якої входила земля Галицька, або, як її ще називали аборигени, земля Лева, маючи на увазі сина Данила Галицького Льва, в честь якого Львів і одержав свою назву, – тож якщо для Речі Посполитої це був перший поділ, то для Галичини ж – другий. Уперше вона була поділена чотириста літ перед тим. І серед тих, хто ділив, була… Польща, об'єднана в єдину державу Владиславом Локетеком, коронованим у Кракові, та зміцнена його сином – останнім королем з династії Пястів, Казимиром Третім. Ні, Казимир не ділив Галичини – він її загарбав. А прицілюватися почав ще до того дня, як одягнув корону. На його очах Галицька Русь половинилась, четвертинилась, її роз’їдали міжусобиці, і Казимир збагнув, що з нею діється те ж саме, що було з його вітчизною після смерті Болеслава Кривоустого, який заповів поділити королівство між синами, відкривши, таким чином, ворота німецьким колонізаторам, – Тевтонський орден відразу цим скористався: захопивши землі пруссів, створив свою державу, що постійно терзала-розорювала подрібнену Польщу. Тепер же такі ворота було відкрито перед Казимиром: 1 квітня 1340 року у Володимирі був отруєний змовниками останній князь Галицько-Волинський Юрій Другий. Як тільки Казимир довідався про його смерть, одразу зібрав своїх найвірніших слуг, шляхтичів, найняв німців і, не гаючи часу, віроломно вторгся на Галицьку землю, через два тижні його війська вже стояли під стінами стольного града Львова, а по світу розповзлася випестувана католиками брехня: Юрій перед смертю сам, мовляв, призначив Казимира своїм спадкоємцем Галицької Русі.

Мужньо боронився Львів, та почався голод: місто задихалося в облозі; виходу не було, і мужі довір'я послали до Казимира депутацію: ми готові піддатися, якщо збережеш, крулю, нашу віру, наші обряди. «Віру? Обряди? Будете мати і віру, і обряди…» Розчинилася фортечна брама, і… він вивіз до Кракова, тодішньої столиці Польші, скарби древніх галицьких князів: одежу, сідла, посуд, два хрести, дві корони, оздоблені діамантами, прикрашений золотом княжий трон; він спалив церкву Трьох Святителів і княжий замок; за його повелінням стинали голови непокірним русичам. Він титулував себе королем Польщі і Русі, а вірнопіддані, обтерши награбованими рушниками закривавлені руки, гучно проголосили його Великим.

Щоправда, на цей раз Казимир довго у Львові не затримувався – на поміч обложеним рушив з дружиною боярин Дмитро Дедько, іменований старостою Руської землі. Та і його обдурив Казимир, уклавши з ним мирну угоду, в котрій відхрещувався від Галицько-Волинського князівства, – він пішов на угоду, щоб через кілька років повернутися на ним же сплюндровані землі: впали Львів, Галич, Холм, Белз, Перемишль, Звенигород, Володимир… І в польських манускриптах появилося «Королівство Русь».

Однак не було спокою на землі того королівства: майже тридцять років по смерті Казимира толочили її, крім поляків, литовці та угорці. Суперництво їхнє закінчилося доволі своєрідно: польська королева Ядвіга одружилася з литовським князем Ягайлом, і після Кревської унії наймогутніше після Київської Русі, з європейською славою, Галиць-коВолинське князівство було поділено натроє: Галичина, Белзька земля та Холмщина перейшли у вічне користування Польського королівства, Волинь – до Литви, а рештки віддали Угорщині. Історія…

Історія! Мине чотири століття, і в 1772 році поділять саму Річ Посполиту. Польські історики обурюватимуться: поділ цей суперечить нормам міжнародного права! Обурення цілком резонне, але… якими нормами користувалися Польща, Литва і Угорщина, коли в 1395 році роздерли між собою Галицько-Волинську державу? Історія…

Дивовижна вона, історія… Ще до підписання в Петербурзі конвенції 5 серпня 1772 року про поділ Речі Посполитої Австрія замахнулася на Львів. Вона мотивувала це тим, що в Галицькій землі кілька років перебували… угорські феодали. Парадокс, але до її мотивів прислухалися монархи, невдовзі до Львова з барабанним боєм, під крилами орла Габсбургів, ввійшли білокабатники Марії-Терези. За ними тьмою ринули австрійські чиновники. Цісарева передусім подумала про назву краю, як у свій час Казимир Третій, – замість Руського воєводства постала Галицька губернія, замість воєводи – губернатор. Однак нащадкові, цісареві Иосифу Другому, назва видалась надто буденною, і він повелів іменувати захоплені землі дещо пишніше: Королівство Галичини і Лодомерії, на чолі поставив свого губернатора, якого після революції сорок восьмого року змінив, аж донині, цісарсько-королівський намісник. І аж мало не донині, принаймні до барона Гуйна, намісником неодмінно був представник польської шляхти. Водночас було закрито частину костьолів, а деякі розібрано. Цісар не бажав ділити владу з католиками, зметикувавши, що костьолів – половина з кляшторами – сорок, а населення в місті двадцять тисяч, – по п’ятсот на храм… Таким чином, одночасно костьоли могли поглинути у своїх нетрях увесь католицький Львів. Ні, цісар не міг цього допустити! І звелів знести мури, що оточували середмістя, брами і вежі, а вали над Полтвою-рікою засадили деревами, через саму річку перекинути три мости, щоб з’єднати передмістя з середмістям. Ще коли поляки загарбали Львів, то центр міста, середмістя, віддали німецьким колоністам, які й вибудували квадратну площу Ринок з ратушею посередині, відвівши з німецькою педантичністю кожному люду свою бічну вуличку, що витікала з центра, – Руська, Вірменська, Сербська, Краківська… Українцям дозволялось селитися тільки на Руській. І ні кроку більше! Австрійці зберегли центр, але… і своє щось та поставили… Крім того, губернатор зажадав окремого будинку. Нового, на новий смак збудованого. Зробити відразу це перешкодили наполеонівські війни. Аж після Віденського конгресу, коли розбурхана, як море, Європа вляглася в свої береги, вибрали місце для майбутньої палати – за колишніми валами східних мурів середмістя, на пагорбі, поруч із Стрілецькою горою, на якій самотньо стовбичив костьол Кармелітів Босих. Місце було не заселене і надзвичайно зручне, сказати б, ідеальне: з нього було видно все середмістя, – Львів неначе стояв перед губернатором на колінах. І це надавало володарю особливої величі: покорений в ногах переможця. Оскільки одні вали – Гетьманські (в честь польських повелителів), що тягнулися над Полтвою, – вже існували, то цим – від Бернардинівського кляштора до підніжжя Високого замку, за якими мав звестись палац-кремль губернатора, – дали назву Губернаторських.

А світ на початку двадцятого віку переполовинився. Кожен рвав щось собі. Побудувавши Велику Сибірську залізну дорогу, Росія мала намір утвердитися на Далекому Сході, зокрема в Кореї та Китаї. Але і Японії потрібен був Далекий Схід, вона рішуче вступила у війну, – після Цусіми Росія викинула білий прапор. І хоч Росія викинула білий прапор, але вона ніколи не мирилася з поразками. Може, саме на солдатських кістках Росія, Англія і Франція уклали сердечну угоду, іменувавши її Антантою та спрямувавши своє вістря проти створеного раніше Троїстого союзу, тобто – Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Власне, чому Антанта проти Троїстого союзу, а не Троїстий союз проти Антанти? Хижаки шматували ще недошматовані краї і гострили зуби один на одного. Вони жерлися за пріоритет на морі, за Балкани і Туреччину, Африку – за кожен клапоть землі. Дещо зверхньо на них дивилися США. А може, вичікувально?

Галичину тим часом захлинула хвиля селянських страйків. Понад двадцять п’ять повітів, понад п’ятсот сіл, понад сто тисяч голодних і обездолених сказали: «Годі! Дайте нам наше! Ми люди, а не худоба!» І горіли панські маєтки, і схрестилися багнети з косами, і полилася кров. А Львів був неначе флагманом. І коли на Стрілецькій площі зібралися будівельні робітники, поліція відкрила вогонь – на бруківку впали жертви. Але живі сказали: «Хай живе свобода!» А потому були постріли студента Мирослава Січинського, котрий знищив намісника Галичини тирана Потоцького, і були шовіністичні кулі, що скосили молодого Адама Коцка, котрий підніс свій голос за український університет у Львові.

З трибуни Галицького крайового сейму і австрійського парламенту українські посли виголошували палкі промови – вони апелювали до конституції, вони говорили про свободу, про рівність, про убогість краю. Вони говорили обгрунтовано, в чисто парламентському дусі. Пафос цих промов був прямо пропорційним побоюванням промовців: вони вельми стрімко виголошували свої промови і… боялися революції. А після пострілів Сочинського мало не зомліли: стріляти в намісника краю? Боже мій, яка напасть! Хіба то по-християнськи? Хіба так можна? Для вирішення всіх проблем існує парламентська трибуна!

Вони просторікували одне, а історія розпорядилася по-своєму: почалась небувала досі світова війна, яка поглинула близько десяти мільйонів людських життів, перевершивши всі разом узяті війни за попередні сто років. А стосовно Галичини, то в чотирнадцятому році відбулась одна з найбільших світових битв – Галицька: з 23 серпня по 21 вересня з обох сторін майже п’ятсот тисяч полягло.

Позираючи зараз на Губернаторські вали, на похмурий Львів, намісник барон Гуйн не переймався долею Галичини – він ніколи, як і попередники, нею не переймався – його помисли були у Відні.

Відень, як і Львів, чекав – лише з острахом, напругою, пам’ятаючи, що сто років тому тут зібрався конгрес, котрий ніби підсумував війну коаліції європейських держав проти Наполеона. Сто років тому Австрія разом з Росією та Англією була на гребені епохи: на Віденському конгресі народи купувалися й продавалися, розділялися і з’єднувались… Сам імператор Росії Олександр прибув тоді, аби вершити долю Європи: Франція була позбавлена всіх завоювань, було відновлено кордони 1772 року, і запанувала Австрія, в складі якої залишилась Галичина та інші території, під її зверхністю був і Німецький союз, створений з німецьких держав і частково австрійських володінь. Англія одержала частину колоній, захоплених у Франції та Голландії, і острів Мальту. Розширилась територія Пруссії. Росії Конгрес віддав Царство Польське, залишивши приєднані раніше Бессарабію та Фінляндію, – відразу ж по укладенню акта постало створення Священного союзу – і Олександр Перший став жандармом Європи.

У пам’ять про ті часи височить під Лейпцігом пам’ятник Битви народів, найбільший пам’ятник в Європі,– величезна темного кольору зрізана піраміда; п’ятсот крутих східців ведуть на її верх, – у битві з Наполеоном тут загинули десятки тисяч людей.

Але це було колись, понад сто років тому, – тепер усе змінилося. Відень не судив інших, Відень чекав, коли судитимуть його. Навіть одинока вежа собору святого Стефана здавалась віденцям надто примітною – без неї, може, не так кололо б місто очі Антанті… Та ще, ніби у помсту за ту давню образу, Клемансо казав, що центральні держави – а отже, й Австрію! – треба карати за злочини. Подейкували, що французи були злі на Австро-Угорщину, оскільки та не виступила на їх боці під час франко-прусської війни, тим паче французький уряд просив укласти союз для спільного удару по Пруссії.

Суджень і розмов було багато. Відень жив тривогою, сифілісом і проститутками, голодом і каліками. Навіть пригасала в ці дні любов віденців до тих, ким завше хизувалися, – Моцарта, Бетховена, Штрауса. Цісар Карл міняв прем’єрів і міністрів, як Катерина Друга сукні, однак струпішілий мішок, у якому зібралися «любі народи», тріщав, розлазився, і не було таких ниток, якими б можна його зшити. Власне, все міркувалося так: Австрія, Угорщина, Польща і Чехословаччина виділяються в окремі держави; південнослов’янські області, об’єднавшись з Сербією, також творять окрему державу – Югославію; Трієнт, Трієст і Південний Тіроль відходять до Італії, частина Трансільванії, Банат і Буковина – до Румунії, Закарпатська Україна – до Чехословаччини…

Був жовтень 1918 року.

II

Хто ти? Якби то знати! Власне, він знав, хто він, – Ярослав Грицан. Людина на землі цій розбурханій. Але зараз хотілося забуття. В голові перемішалися дні, ночі, роки, люди, події… Він лежав на тапчані, серед чотирьох стін, – лежав сам, як обрубок, лежав і всупереч своєму настроєві виколупував у голові афоризми. Один навіть сумно потішив: птахові легше летіти, коли вітер дме йому в груди…

Нараз схопився, заходив по тісній кімнатці, ковтнув терпкого вина, закурив. І знову ліг. Заснути б! Навічно… А чому – навічно? Чому – не жити? Є ж на світі мати. Твоя мати. А мати завжди прийме сина.

«Дивно, – подумав з диким презирством, але не про свою матір. – Справді, дивно! Всі дівчата – чарівні. Ми в них закохуємося, носимо їх на руках, женимося, а потім скаржимося: яка паршива в мене жінка! Сміх! Перегодя ця «паршива» жінка стає матір’ю, і ми речемо: яка прекрасна мати! Людська комедія…»

Ярослав погасив цигарку, закинув руки під голову. І дуже виразно згадав те, що було місяць тому, коли він нарешті одвідав матір. Тоді… Ти тоді так само, як і зараз, лежав і дивився в стелю. І говорив до матері:

– Мамо, ми стільки натерпілися… Там, на фронті, було дуже багато дощів. Дощі і кулі… А в таборі для полонених – тиф… І сухоти…

У той день, коли ти був у матері, також надокучливо цідився марудний дощ. Здавалося, заливає все живе довкруж. Чорна хмара і сиві шиби. Дощ, мати і ти. Раптом мати зойкнула.

– Що, мамо?

– Знову…

Ти визирнув надвір – представник влади з двома жандармами. Вони причавкали на подвір’я, де брат, натягнувши на голову мішок-капюшон, рубав дрова. Представник влади недбало привітався з братом, проминув його і зайшов до господи.

– Одягайся! – звелів тобі.

– Чого? – заломила руки мати.

– На розмову!

Ти встав, одягнув піджак. «Будь здоров», – сказав братові, але брат під капюшоном, брат вдав, що не вчув. Брат під капюшоном… А тебе пригнали до церковиці. Там уже було повно людей, навіть сімдесятилітні, навіть підлітки.

– Зречіться того, чого ви хотіли! – вимахуючи кулаками, вимагав представник влади.

Ніхто нічого не відповів.

– Вам заціпило?

Ніхто нічого не відповів.

– Лягайте! – заволав представник влади. – Але випрямляйтесь так, ніби стоїте! Випрямляйтесь!

Палки випростали всіх.

– Ниць, ниць! – рикав представник влади.

Люди – обличчям до землі.

– Ви хотіли її мати? – єхидно процідив крізь зуби представник влади. – Нюхайте! – І по хвилі: – А тепер зліва направо підходьте по одному!

Тобі випало йти першому. Четверо оточили тебе. Один бив по голові, другий – під коліна, третій – під ребра, четвертий – в живіт. Ти звалився.

– Нюхай, чим пахне!

І ти втратив свідомість. Тебе відлили – ти увесь мокрий, та спершу нічого не розумів – дощ…

– Відпочинь собі,– поблажливо сказав представник влади. – І нюхай, чим пахне те, чого ти так дуже хотів.

Знову небуття… Коли ж розплющив очі, дощу вже не було – над тобою сиділа мати.

– Я слабий, мамо. Даруйте.

– Лежи, сину, тихо лежи.

– Мені гаряче, мамо. Мені так гаряче, мамо, як тоді, коли в мене було запалення легень. А може, мамо, це знову запалення? Га, мамо, може, знову?

– Ні, ні, сину…

– А знаєте, мамо, одного разу в січні зазеленіла трава… Дуже-дуже яскраво…

– Яка трава?

– Зелена трава, мамо, поміж білого снігу…

Ти дивувався, що мати не вірить. Справді, взимку зазеленіла трава. Зелена трава поміж білого снігу….

«Було», – Ярослав зітхнув, затиснувши зуби, і вмить прогнав спогади. Треба жити! А вже минув шостий місяць, відколи він нарешті вирвався з російського полону, та Львів зустрів його похмуро, непривітно, і Грицан день у день переконував себе, що в нього нема ні батьківщини, ні Львова, ні дружини, ні сина, ні дому – в нього нічого нема. Він був замордований своєю мукою.

Батьківщина? І так, і ні. Є клаптик розритої гарматами української землі, що зветься Галичиною і має прадавню історію: жили тут, обабіч Дністра, люди ще до нашої ери. Плодились, ростили потомство, щоб потому створити князівства Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Галицьке, які згодом об’єднались в одне – Галицьке, а ще перегодя – в могутнє Галицько-Волинське. І по-різному називали ці землі – Галицька Русь, Прикарпатська Русь, а далі одним словом – Галичина, а чи за Австрійської влади – Східна Галичина, Західна Україна, та найвагоміше – Галичина, бо місцина ця багата кам’яною сіллю, яку називають ще кухонною, а окремі кристали – мінералом галіт, – від грецького слова «галь», тобто сіль, і пішла назва краю – Галичина. Але коли почалася світова війна, не її, Галичину, ти боронив – ти покірно марширував в австрійському мундирі і ніяк не міг збагнути, чому йдеш душити Сербію – маленьку Сербію, свободолюбиву Сербію. Австрія ще в 1772 році заграбастала твою Галичину, а точніше – перезагарбала, бо ще в 1349—52 роках її поневолила Польща, тож перезаграбастала і тепер хоче заграбастати маленьку Сербію, і ти маршируєш під чорно-жовтим прапором монархії, аби, поневолений сам, неволити іншого. Нечуване дикунство! Ні, ти не стрілятимеш у сербів! Але ти був серед тих, хто стріляв, – ви стріляли в сербів, а серби стріляли у вас… І в тебе… Під Белградом тебе зрешетили осколки гранати. Коли їх повиймали у Відні, ти поклявся не служити більше монархії, ти подався до Українських Січових стрільців – все ж таки, як твердили стовпи нації, то – своє військо, рідне, героїчне, за власну державу б’ється… Себто за Галичину.

Нема ні самостійної Галичини, ні стрілецького легіону, – і примружив Грицан до болю очі, згадавши, як поліг легіон під Бережанами на Лисоні-горі, лише жменька вціліла. А генерал Брусилов торжествував – його сірошинельний вал розчавив-таки непокірних галичан.

Дружина? Коли ти повернувся з російського полону в одну тісну львівську кімнату, Стася сказала: «Мені набридло, я втомилася, я з тобою не бачу світа! Що мені з твого розуму? З твоїх юридично-історичних трактатів? З мене досить! Я хочу спокою! Залишайся в цій проклятій хаті, я йду від тебе! І ніколи не повернуся – здохну, а не повернуся!..»

І пішла.

Син? Він був, він є, але в нього є мати, і він пішов за нею. Тож чи є в тебе син?

Помешкання? Арендована кімната, неповна шафа книг, – частину Стася чи роздала, чи продала, – ветхий стіл з надламаною ніжкою, голий тапчан і холодна постіль…

Батько? Він був, бо інакше не було б тебе. І отчий дім був та є над Бугом-рікою, на околиці ще княжого міста Буська, – плекав його батько, наче свою долю. І виплекав. І був батько громадським діячем свого краю, одним із зачинателів кооперативного руху в Надбужжі, а з початком війни лиха якась людина донесла, що батько буцім москвофіл, очікує приходу російської армії, і погнали батька під багнетами в концтабір Телергоф, де не витерпів наруги та наклав на себе руки.

Отож у тебе нікого і нічого нема. Чому ж? А мати? А брат? Була навіть сестра. Ти був середульшою дитиною. Повідала мати, ти ніколи не плакав. Сядеш у колисці й мовчиш, щось думаєш. Прийде чужий, замилується принишклим тобою, забагне взяти на руки, аж тоді ти починав рюмсати. Але дехто надто імітував свою щирість, уперто витягав тебе з колиски – тоді ридма ридав. Змовкав одразу, як тільки садовили назад у колиску. І знов дивився, дивився. дивився… А ще – страшенно ненавидів, коли цілували. Цілують, а ти кривишся, ніби кислицю проковтнув, аж пересмикувало. «Потішне дитя, – казав настирливий цілувальник. – Дуже потішне…»

А сестру згвалтувала війна – прийняла земля ненароджену дитину і її обезчещену матір. Та хіба її одну?

Чому ж все-таки люди винищують одні одних? Адже ніхто не хоче вмирати, всі бояться смерті й до останнього подиху вірять, що іще не кінець, ніхто не хоче бути рабом, кожен прагне волі, достатку, радості. Чому більші зазіхають на свободу менших? Чому, коли Наполеон повернувся з острова Ельба, французи покорилися йому? Адже ненавиділи свого імператора, адже в нього був лише батальйон війська. Чому під час воєн народжується більше хлопчиків, ніж дівчаток? Яка сила є тут регулятором? І чи кожен здатний сказати так, як знаменитий німець Євлогій Шнейдер: розтрощуйте глупоту на троні, боріться за права людськії! Владики: «Годі! Ви, добродії, надто розбазікалися! Держава любить працелюбних, а не вільнодумних. А чого, власне, хочете? Чим незадоволені?» І відповів Вольтер: «Хто не любить свободи та істини, може бути могутнім чоловіком, але ніколи не буде великим чоловіком». Владики: «Нашу велич не ви нам визначаєте. Ми поставлені владарювати, і кожен ваш вибрик карається законом». І відповів Монтеск’є: «Несправедливість, допущена до однієї особи, є загрозою всім». Владики: «Закон завше справедливий». І відповів Ціцерон: «Той, хто велить, повинен інколи коритися, і той, хто кориться з достойністю, заслуговує того, щоб веліти…» А Писарєв, між іншим, зазначив: «Ми були б вельми розумними і вельми щасливими людьми, якби багато старих істин, котрі вже обернулися в прислів’я або прикрашають собою наші азбуки і прописи, перестали бути для нас мертвими і збитими фразами». І промовив Карл Маркс: «Філософи лише різним способом пояснювали світ, однак справа полягає в тому, щоб змінити його».

«Все це так, – погодився сам із собою Ярослав. – Але ворона літала за море, та все вертала чорна…»

Він пройшовся по тісній кімнатці, в якій була неповна шафа книжок, ветхий стіл з надламаною ніжкою, голе ліжко, холодна постіль і одне вікно, – він пройшовся й виглянув на передвечорову мрячну Стрілецьку площу. Біля молодого, в день війни посадженого, клена стояла дівчина. Вона була в білій сукні. Дивно! Надворі жовтень, а вона у білій сукні…

Підступив до книжкової шафи, з якої Стася чи продала, чи роздала найкращі книжки. Він міг навпомацки знайти будь-яку. І будь-який вислів. Скажімо, Вольтера: «Яка течія і яка мета життя? Дрібнички, а потім ніщо!» Платон сказав: «Людина – спотворений Бог, приречений вічно скитатися по землі».

Сердито запхав книжку в шафу й повернувся до вікна, ще раз виглянув. Густішали передвечорові присмерки, густішала синя мряка, а дівчина все стояла на тому ж місці – біля молодого, в перший рік війни посадженого, клена, на вузькій напівпорожній вулиці. В підніжжі клена хтось розбив пляшку молока. Воно розтеклося білими шнурками по чорному, зволоженому мрякою бруку, а друзки пляшки світилися наче шматки сонця. Шматком сонця, здавалося, була й сукня дівчини – біла сукня в жовтневий день, в синіх передвечорових присмерках.

«Може, вийти до неї? – подумав Ярослав. – Та хай стоїть! Хіба мало зараз проституток? Але ти так давно не мав жінки… Чим гостріша буря, тим сильніше бажання ніжності…»

Виплюнувши цигарку, він сів за розхитаний стіл з надламаною ніжкою й химерними лініями, безладно виведеними сином по захляпаній чорнилом гладіні, неосмисленими лініями, на які здатен кожен малюк. Він дивився на них і згадував сина. Що помишляв його Аскольдик, розписуючи старим хімічним олівцем невідполіровану гладінь столу?

У кожної людини своя лінія. На цьому столі Стася дуже любила місити тісто… Маленький Аскольдик виводив хімічним олівцем химерні лінії… А ти писав трактати… Ярослав затулив долонею очі, відтак погладив тремтливою рукою ті химерні лінії, вимальовуючи образ свого білочубого сина. Зітхнув і закурив. Чомусь знову виглянув на Стрілецьку площу: дівчина заклякло стояла там же – під молодим кленом, посадженим у перший рік війни. Легкий вітер струшував з нього жовті листочки, а дівчина перебирала старим черевиком скалки розбитої пляшки – вона перебирала якось обережно, наче вони були заражені.

Врешті-решт Ярослав не витримав, зметнув наопашки піджак з протертими ліктями. Він підійшов до дівчини надто рішуче, що рідко з ним траплялося, бо не любив випадкових знайомств. І ніколи ні до кого не прив'язувався.

– Даруйте, у вас нема дому? – спитав, вдивляючись в її лице. – Вам нема де спати?

– У мене є де спати.

– Ви дуже довго тут стоїте.

– Стою…

– Ви дуже зблякли.

– Бо вечоріє…

– Як вас звати?

– Оксана.

– Гарне ім’я.

– Звичайне… – сказала дівчина. – А ви хто?

– Спотворений Бог…

– Не розумію…

– Чому ви тут стоїте?

Вона відповіла не відразу. Вона спершу надовго опустила голову, ніби чимсь провинилася.

– На нашому подвір’ї батько також посадив клена, – промовила глухо по довгій паузі.– Він посадив на своє весілля… А може, й раніше… Не знаю. Ми дуже любили гратися під кленом… Батько змайстрував маленького столика… Мій батько дуже добрий майстер… А втім, це було давно. Навіть не знаю, чи зберігся той клен. Я прийшла до клена…

А над чорним світом, над примовклим Львовом уже повис місяць. Темніло, гусли хмари, а місяць розжарився, мов горно. Від жару падали одсвіти на небо й на землю, хмари прикривали місячне горно мокрими ряднами, мовби хотіли згасити. Проте одсвіти червоніли попід ними, нагрівали небо, відтак сіялися на землю й розчинялися в густому синьому мороці.

Несподівано Ярославові стало жаль дівчину, вона була маленькою, тоненькою, вона була якоюсь беззахисною – дитина в пустині,– хто мучиться сам, гадає, що мучаться всі; втомлена душа, може, найчутливіша.

– Вам не холодно в цій сукні?

– Тепер холодно навіть у кожусі…

Вона була дитиною у пустці, але в неї було густе волосся і гарні груди, а він давно не мав жінки. Ні-ні, він не помишляв про насильство, але не хотів її покидати: хоч духом жіночим війне в його тісній кімнатці, де є неповна шафа книг, ветхий стіл з надламаною ніжкою, голе ліжко, холодна постіль і одне вікно, – хоч духом жіночим війне… І він спитав:

– Ви справді нікого не чекаєте?

– Мені нема кого чекати.

– То ходім до мене.

– До вас? – перепитала без здивування, наче крізь марення, мерзлякувато щулячись у своїй білій сукні.

– Не треба мене боятися, я не заподію вам лиха, – щиро переконував її, бажаючи, щоб вона погодилася, – бодай на одну хвилину в його кімнаті запахне життям.

– Ви добрий? – звела до нього очі.

– Я втомлений.

– То ходім, – нарешті погодилася. – Напевне, ви добрий… У вас дуже тихий голос…

– Я втратив його на війні.

Він повів її по замряченому, зволоженому бруку, по скрипливих дерев’яних східцях до своєї кімнатки на другому поверсі – вів обережно, мовби боявся, що скрипливі східці можуть проламатися і вона впаде. Хтось колись йому повідав, що моряки, коли сходять на берег, мимоволі хочуть торкнутися на вулиці жінки, – він був моряком, котрий сходить на берег…

Перед самим порогом Оксана зупинилася і, недовірливо поглянувши, з позірною пересторогою спитала:

– А жінка мені кіс не обірве?

– Я апостол в пустині…

– Ви, напевно, вчений.

– Я ж вам сказав: спотворений Бог.

Він штовхнув рукою двері до тісної кімнатки – ключ він загубив і тепер не замикав їх. А нового ліньки було робити. Насамперед – не вмів. Навіть Стася йому завше дорікала: ти – не господар… Він знизував плечима: шукай собі господаря… Він умів хіба порпатися в архівах та бібліотеках. А ключ… Власне, що тепер замикати? Неповну шафу книжок? Розхитаного стола з надламаною ніжкою? Чи голе ліжко, в якому завше холодна постіль?

– Ось тут я живу. Сідайте на ліжко. Стільці моя колишня дружина, мабуть, спалила чи продала. Не знаю.

– Вона що, вмерла?

– Ні, вона покинула мене й переїхала до мами в Жовкву, вона дуже хотіла спокою і затишку, вона казала, що мої історичні трактати не годують її хлібом.

Він глянув Оксані в очі. Вона ніяк не зреагувала – на нього спокійно дивилися дві печально-ніжні краплі погідного осіннього неба в чорному віночку.

– У вас гарні очі.

– Десь я вичитала, що всі великі люди приречені на страждання, а заодно примушують страждати інших, – вона не слухала його, вона ніби розмовляла сама з собою, все ще стоячи посеред тісної кімнатки, наче боялась сісти.

– У порівнянні з дубом я мухомор… – промовив Ярослав. – А знаєте, з вами якось легко, просто і цікаво. Повірте, мені справді цікаво.

– Дякую за комлімент, – спробувала посміхнутись, – але хоч скажіть, як вас звати.

– Ярославом, Ярослав Грицан, – він також чомусь посміхнувся, однак злісно і єхидно. – А чим займаюся? Жду смерті. Чого ви так дивуєтесь? Я цілком серйозно: сиджу й жду смерті. А вона, дурна, не приходить…

– Навіщо так жартувати? – стемніли дві печально-ніжних краплі погідного осіннього неба у чорному віночку довгих вій. – Погані жарти до добра не доводять.

– Ломоносов казав, що не хоче бути блазнем навіть у самого Господа Бога. І хоч я не Ломоносов, але честь мені дорожча, ніж плюгавство. Сподіваюсь, ви знаєте, що Тарас Бульба вернувся за своєю люлькою, аби вона не дісталась ворогам на спогад.

– А я хочу жити, – сказала Оксана замислено. – Я ніколи не думаю про смерть, хоч усі ми смертні.

– Життя, казав італійський лірик Леопарді, не що інше, як печаль і нудьга.

– Ви філософ?

– Спотворений Бог, – відказав Ярослав. – Прошу вас – сідайте. Ми зараз вип’ємо за добре знайомство.

– Я не люблю спиртного.

Але він її не слухав. Він поставив на ветхий стіл з надламаною ніжкою розпочату пляшку вина, поклав два яблука і дві скибки хліба.

– Даруйте, хліб черствий… Але то нічого – яблуко з черствим хлібом дуже смачне. Ви ніколи не пробували?

– Всяк бувало.

– Тоді славно! – Він обережно присунув стола до тапчана, всміхнувся вибачливо. – Що вдієш, коли Стася спалила чи продала стільці.– І сказав: – На фронті нам обов’язково давали порцію горілки. Щоб веселіше було вмирати… Ви знаєте, як гарно вмирати, коли в душі кипить хміль?

– Не треба, – тихо промовила Оксана; в неї було дещо прив’яле обличчя, сухорляве, але досить приємне, губи повняві, верхня з ледь помітним горбиком, над нею, під трохи приплюснутим невеличким носиком, тоненька рисочка.

– Що ж, за знайомство, – Ярослав наповнив чарку й сів поруч. – Якщо вас цікавлять мої біографічні подробиці, то прошу: народився у Буську, маю тридцять років, закінчив право у Львівському університеті, захоплювався життям народів і держав, вивчав їхню історію, а пити навчився на сербському фронті, куди мене послали практикувати…