Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 39 страниц)

XXVII

Наступного дня, після від’їзду Вітовського, поляки тричі бомбили місто з літаків, хоча й було укладене перемир’я.

Поточняк і обурювався, і тривожився, і нервував, він звинувачував і Вітовського, і Стефаніва, і Горука: треба було кинути всі сили на здобуття Львова! Ех, якби командувачем був він! А коли йому доповіли, що до Львова прибув представник французької місії в Румунії, прибув як представник французького уряду, – вкрай розлютився. І коли полковник Стефанів повернувся з аудієнції в Костя Левицького, спитав нетерпляче й різко:

– Ну що там?

– За посередництвом французького делегата перемир’я продовжено до шостої години ранку двадцять першого листопада, – чітко виговорив полковник Стефанів, наче рапортував.

– Мета?

– Мета благородна: француз хоче мати змогу порозумітися з обома воюючими сторонами.

– Фікція! – розлютився Анатоль. – Туман в очі!

– Чого ви так міркуєте? – полковник Стефанів гостро насупив брови.

– Бо фікція! – повторив Анатоль. – Якщо той француз так прагне порозуміння, то най би відразу, водночас збирав був обох противників, а не ліз спершу до поляків.

– Ну-у… це його право. Ми не можемо йому диктувати, – сказав помірковано полковник Стефанів.

– А що Левицький?

– Схвалив акцію. Перемир’я дасть нагоду вести переговори при посередництві французького делегата.

– Знов теревені! – Поточняк не знаходив собі місця. – Невже ви всі не розумієте – переговори ні до чого не приведуть! Поляки не ступляться зі Львова. Ніколи!

– Що радите?

– Виганяти їх!

– Виганяти… – протягнув полковник Стефанів. – Якщо прибуде з краю потрібна сила, я очищу Львів за два-три дні.

– А якщо не прибуде?

– Прибуде! – впевнено прорік полковник Стефанів. – Ми в силі тримати Львів два-три тижні, заки Вітовський організовує військо.

– А якщо поляки одержать підкріплення?

– Звідки? Дорога на Перемишль блокована.

– Чому ж у такому разі розвідка доносить, що на околицях Львова, під Городком і Яновим поляки згруповують свої сили? – не поступався Анатоль.

– Це, можливо, перегрупування…

– Гаразд, побачимо, – зітхнув Поточняк. – Вийду та хоч трохи дихну повітря – голова розвалюється.

Усе на світі має свою межу, ніщо не вічне, як, власне, і людське життя. Анатоль це добре усвідомлював. Ні, його не роз’їдав песимізм – Анатоль фанатично вірив у свою державу, вірив, що вона вистоїть. Тільки бунтував-гнівався, що не так усе робиться, як належало б.

Брів обезлюдненим містом, стискаючи в кишені рукоятку пістолета – із зведеним курком, тільки на запобіжнику. Ще в Січових стрільцях він навчився стріляти майже не цілячись і майже без промаху. До цього спонукало його пенсне: ану спаде – як тоді брати когось на мушку? І він вишкілювався до знемоги. Тепер гордився: рідко хто стріляє так влучно!

На ринку, побіля будинку просвіти, він набачив Лесю Баглій – свою сусідку, – вона про щось розмовляла з такою ж юною, як сама, дівчиною, – набачив – і тенькнуло в грудях. Леся подобалася йому. Але їй сімнадцятий пішов – не конче розженешся. Хіба що цілунками обмежуйся! А він хотів би оволодіти нею… В неї якесь осяйно матове, але таке ніжне, таке витончене біле личко, ледь продовгувате, з родимкою і ямками на щічках, довгі, до пліч, русяві кучері, лагідні блакитні очка, – блакитна лілея… Що ж, подумав Анатоль, поки що нехай будуть поцілунки, а згодом, якщо виживу, то й за дружину можна взяти. Тим паче вона з порядної родини.

Йому раптом згадався той день, коли він уперше пізнав жінку. Було це напередодні гімназії. І доволі чудернацько – в батьковій антикварній крамниці, де завше мила підлогу, витирала пилюку Іванка, юнка з передмістя, – рудувата, з рясними веснянками, але з якимись надто звабними губками. Та найбільше йому подобалось, коли вона мила підлогу, – він буцім заклопотано, всідавшись на дивані, розгортав старий фоліант, а насправді ж стежив за її пругкими литочками, вирізьбленими, як у молодої лошички, і згоряв од хіті. Вона аж снилася йому часом… І одного разу… Боже, як це було смішно й незграбно. Миючи розмашисто підлогу, Іванка, ледь вихиляючи задком, підсунулася до нього, аж ненароком торкнулася до його коліна; вмить злякано випросталася, засоромившись по самі вуха, щось пробачливе забелькотала, а він, паморотний, схопив її попід пахви й кинув на диван… Усе тривало якусь хвилину – і було повне розчарування. Це вже пізніше, в Січових стрільцях, на Закарпатті, коли під час вишколу його приголубила горянка, він зрозумів, що таке жінка.

Так, він жадав Лесю. І бачив, що й вона до нього не байдужа. Власне, небайдужою стала раптово: коли він, виписавшись місяць тому з віденської лікарні, примчав до Львова, аби приєднатися до національно-визвольного руху, – раніш дивився на неї як на сусідське мале дівча, з яким можна перекинутися словом-другим. А коли місяць тому приїхав і вони випадково зустрілися, обоє, глянувши одне на одного, остовпіли, ніби відкрили собі одне одного, – отоді й запала йому в серце.

А в цю хвилину, серед похмурого Львова, настороженого і якогось аж чорного, Леся була трояндою на купі брухту, і зболений, втомлений, знервований Анатоль ринув до неї, немов вона була його спасителем. Та замість того, щоб привітатися, він раптом ні з того ні з сього ляпнув зовсім не те:

– А ти чого тут?

– Я… я… – розгубилася дівчина.

– Ти не боїшся ходити по місту? Таж стріляють!

– Я була на зібранні Союзу українок.

Ця жіноча організація, знав Анатоль, створена торік у Галичині, покликана нести в люди культуру, національну свідомість, плекати рідні звичаї і мову, зберігати обряди, боротися за духовне багатство молоді, за освіту, здоровий побут. Він навіть запам'ятав її основну програму: «Український народ доти не піднесеться ні матеріально, ні морально, доки не виховає його від колиски розумна, просвічена мати». Звичайно, – подумав Анатоль, – духовний світ нації формує мати – так завше було, є і буде в цивілізованих державах.

– Я побігла, – сказала Лесина подруга, на яку Анатоль навіть не звернув уваги.

Але саме її слова привели Анатоля до тями – він ураз зніяковів, спаленів, засоромився: звідки в нього ця грубість? Треба вибачитися, сказати щось людяне, приємне. Він дивився на Лесю й не знав, що сказати. І вона дивилась на нього й теж мовчала. А похмурий Львів наче глузував з них.

– Боже, ти вся посиніла! – знайшовся Анатоль, схопив її за пальці.– Як лід…

– Та…

– Ходім на каву, я тебе зогрію!

Слова і рішення народжувались підсвідомо, та, певно, в кожній підсвідомості закладена свідомість, бо так чи інакше, а людина про щось думає, чимсь живе, чимсь наповнює свій мозок.

– Ой, мені стидно…

Та він уже не слухав її, а, впевнено взявши попідруч, повів до найближчої кнайпи. Хоча кнайпа була майже порожня й тьмяна, Анатоль вибрав столик у глухому куточку, щоб Леся не почувалася скуто. Замовив кави, для Лесі рому, для себе коньяку.

– За все добре…

Вони не цокались. Леся, ледь приплющивши очі, надпила. Він з ніжністю спостерігав за нею.

– Пий каву.

Кава була гаряча й пахуча. Анатоль відчув, що й сам оживає, він глянув проникливо на дівчину.

– А ти вже порожевіла…

– Справді, зогрілась, – сказала скромно.

– І розквітла, – мовив Анатоль, взяв її руку, стиснув пальчики. – Як блакитна лілея…

Вона заворожено мовчала.

– Лесю, – він знов узяв її руку й знов стиснув ласкаво пальчики. – Лесю, якби… ну, всяк може бути… Пробач, зовсім не те кажу… Словом, ми можемо відійти-відступити зі Львова. Зараз ніхто нічого не знає – війна… – Він замовк, бо зовсім заплутався, а тоді врешті випалив: – Ти будеш мене чекати?

– Так… – і опустила очі.

– Дякую, дорога, – зворушливо пролепетав, тепер він підніс її пальчики до своїх вуст і поцілував кожен. – Ти моя блакитна лілея… – І вже зовсім бадьоро: – А тепер ми ще вип’ємо по чарці, тепер уже за нас. Не бійся. Я проведу тебе додому.

А тим часом польський транспорт з шести ешелонів і бронепоїздом попереду наближався до Львова…

XXVIII

Місія, про яку натякав Вітовський, справді була винятковою: Грицану та Іштвану належало поїхати до Будапешта й вступити у переговори з військовим міністерством в справі обміну галицької нафти на угорську зброю.

– Іштван трохи знає угорські звичаї і мову – це вже добре, – говорив Вітовський, а далі довго й ретельно заходився пояснювати, якою має виглядати місія, як він, Грицан, повинен себе поводити, словом, Вітовський все продумав до подробиць. – Розуміється, може трапитись непередбачене – бери ініціативу в свої руки.

– Думаєш, я справлюся?

– Слухай, Грицан, я не люблю бабських ляпань! Ти закінчив університет, ти правник, ти доволі добре знаєш історію, володієш німецькою, польською, російською, латиною, воював, офіцер австрійської армії, язичок у тебе – дай, Боже, кожному. Що, набиваєш собі ціну чи ламаєшся, як дівка?

– Я справді не впевнений в собі.

– Чого ж ти погодився бути моїм референтом? Що з тобою зараз сталося? Ти ж ніколи не пасував навіть перед авторитетами. Стань тим, ким ти є. А ти ж…

– Добре, їду, – Ярослав не дав докінчити Вітовському, бо вже запалювався, бо поверталася до нього впевненість.

І повернув її, може, – ні-ні, не Вітовський! – Поточняк. Отими своїми рішучими пострілами у львівській кав'ярні, коли була помста за вбивство Ростика.

– З цього й треба починати. Тепер так. Зараз підемо до одного єврейчика, виберете собі з Іштваном найкраще вбрання, наймодніші туфлі, найгарніші сорочки, яскраві краватки, капелюхи… Їхати будете у цьому, це вбрання на вас більш-менш нормальне, а на всі прийоми в новому.

Виїхали того ж дня. Надвечір. Поїздом. Через Бережани, Рогатин, Жидачів, Стрий, Сколе до Лавочного. Звідтам перебралися на чехословацький бік також поїздом. До Будапешта прибули наступного дня в полудень. Іштван трохи знав місто, тож радив поселитися в готелі «Рояль» – і не дорогий, і не дешевий. Відтак негайно поліз у ванну, викупався, переодягнувся й подався шукати ходів-виходів, аби завтра Грицан міг потрапити до міністра військових справ.

Грицан також з насолодою викупався у ванні, одягнув нову сорочку, новий костюм, ретельно пов'язав краватку. Поглянув на себе у трюмо: диви, він ще виглядає елегантним! О, тепер можна вийти на вулицю. Тільки самому. Він не любив провожатих, коли потрапляв у нове місто. Прекрасна зорова пам'ять, інтуїція, вміння орієнтуватися дозволяли йому без будь-яких труднощів освоїтись. Розуміється, про місто, куди потрапляв, у нього була певна інформація і певна уява. На вулиці він примушував себе поводити так, як веде корінний житель.

І зараз, вийшовши з готелю, він спокійно подався до Дунаю, так спокійно, як колись у Відні, мандруючи Віденським лісом. Вражав Ярослава якийсь бодай відносний спокій, що царював на кожній вулиці та в сквериках. Тут не стріляли, тут жили єдинокровні… Дунай був ширший, ніж у Відні, з рівнинного Пешта якось велично виглядала розташована на горбах Буда, може, що була колись столицею угорського королівства, – як Львів – Львівсько-Волинського князівства, – звідси спалахнув факел, під яким боролися угорці проти турецького іга і перемогли.

Він довго стояв у задумі та зажурі на березі голубого Дунаю. А гадки були далеко-далеко – у Львові. Тут, у Будапешті, тихо й мирно, а на вулицях Львова стріляють. А треба б якось помиритися та розділитись: поляки – собі, українці – собі, встановити твердий кордон між ЗУНР і Польщею. Повинна ж бути лінія, що розмежовує дві держави. Адже дурень знає, що в давні часи були Краків і Львів – дві столиці. Не поляки ж заснували Львів – поляки його загарбали. То чому ж тепер претендують на нього? Якщо добиваються своєї держави, то чому не дають змоги сусідові збудувати свою державу? Чи в крові їхній загарбництво? Чи загарбники настільки засліплені в своїй жадобі панувати, що не здатні звладати із власним розумом? А чи виключають розум. Та ні! Загарбник чимсь схожий на злодія. Злодій же знає, що він злодій, а все одно краде. А потому, на суді, виправдовується. Загарбники також виправдовуються перед світом. Поляки, приміром, верещать: ми розбудували Львів! А хто, власне, просив їх розбудовувати? Якщо Данило Галицький заклав фундамент столиці Галицької, то нащадки й дім спорудили б! Так можна добалакатися до того, що поляки українців породили. Такі собі породисті пани-бугайчики, що запліднюють тубільських самок та поліпшують стадо… Гай-гай, політика! Вона теж древня, як і проституція. Власне, вона і є справжньою проституцією. Принаймні в наші часи. Кожен хоче урвати ласий шматок, гнути іншого, щоб розкошувати самому. Це ще до нашої ери було, звідтам пішло, як зараза, як чума. Правда, тоді все робилося без дипломатії: меч у зуби – і вперед!

Почало сутеніти, і Грицан заквапився до готелю, – Іштван був уже в номері.

– Є! – він сплеснув у долоні, й гарячі його тернові очі викресали блискавку. – Міністр люб’язно дав згоду прийняти нас завтра вранці.

– Чудово!

– Але я охляв, пане Ярославе, – проте очі його й далі горіли. – Геть, геть охляв!

– І я, – всміхнувся Грицан.

Вони зійшли вниз до ресторану. Ярослав почував себе скуто, незручно якось. Аж самому було дивно. Йому здавалось, що на нього всі звертають увагу, як на селюка, котрий навіть не знає, в якій руці тримати виделку. Боже, як давно він вечеряв у справжньому ресторані! Ще до війни… Вечірка із Стемпковським до уваги не бралася – вони пили коньяк з кавою скоріше в задрипаній кнайпі, аніж у ресторані: гарна вивіска – ще не ознака ваги фірми. Зате Гаваші наче у власній колибі сидів.

– Ми дипломати, дипломати! – жваво заговорив. – Отже, вечеря на найвищому рівні! А то нас обслуговувати не стануть, подумають: жебраки якісь.

– Командуй…

– З вином? Га? З вином?

– Кажу ж – командуй.

– За перший успіх можна з вином! Га?

– Дай мені спокій, – Ярослав розсміявся, й відразу настрій його змінився: Грицан повернувся в забуті часи.

Вечеряли під музику циган-скрипалів, під вогнисті танці напівроздягнутих красунь. Вони добре відпочили, принаймні зняли з себе кайдани напруги. Тож уранці і до міністра з’явилися свіжі, збадьорені, навіть трохи впевнені в своїх силах. Міністр – брюнет років сорока, з великими чорними очима – тактовно подав Грицану й Іштвану руку, привітно запросив до столу.

– Запитай, чи він розмовляє по-німецьки, – швидко сказав Ярослав.

Виявилось – розмовляє.

– Прекрасно, – сказав до міністра Грицан. – будемо розмовляти по-німецьки, так би мовити, на пряму, без перекладача. Отже! Мій товариш, – кивнув на Іштвана, – розповів вашому представникові про мету нашого приїзду.

– Так, – відповів міністр, – але я хотів би знати, яку саме Україну ви представляєте? Признаюсь, що в справі України я здеорганізований. Яка різниця між двома вашими У країнами?

– Справді, випадкові обставини привели до двох Україн… – сором’язливо взявся пояснювати Грицан. – Одна разом з вами належала до Австро-Угорщини… Галичина.

– Але яку ви представляєте?

– Саме Галичину, яка тепер офіційно проголошена Західно-Українською Народною Республікою.

– Дивно, – знизав плечима міністр, – вчора була місія цієї вашої України і також пропонувала мені нафтовий інтерес. Ви є членами тієї комісії?

– Я про неї нічого не знаю.

– Щодо пропозиції годжуся, але де запорука, що ваш уряд не вжиє нашої зброї проти нас?

– Цього не може бути!

– Добре, – поволі і виразно, наче виважував наступні слова, промовив міністр, вставивши на Грицана свої великі чорні очі.– Я був у Галичині, трохи знаю її, з великою шаною ставлюся до вашого народу… – І по-угорськи продекламував:

 
…І прийшло тоді до битви.
Чи була вона завзята,
Як та хто в ній відзначився,
Чи велика Русі втрата —
 
 
Літописець не говорить;
Досить – угри побідили,
Але, замість Русь ярмити,
3 нею згоду заключили…—
 

І знов перейшов на німецьку. – Я продекламував дві строфи з «Угорської національної саги». Частково вона перекладена на вашу мову.

«Франко, – пронизала Грицана думка. – Ніхто в Галичині не міг більше цього зробити».

– Мені показали фото перекладача. Я бачив його. Але на смертному ложі,– ваш великий поет Іван Франко. Отже, панове, сама доля веліла мені бути прихильним до вас.

– Перепрошую, – делікатно сказав Грицан. – Я щиро втішений панові міністру за добрі слова про нашого поета, а щодо того, чи могли б ми вжити зброю проти вас, то дозвольте нагадати: маємо спільного ворога – Румунію. У вас румуни захопили частину ваших земель, а в нас Буковину.

– Маєте рацію, добродію Грицан. Отже, на сьогодні моє вам слово таке: дайте мені час для остаточного вирішення цієї справи з урядом, а завтра пополудні запрошую на аудієнцію.

Він тепло попрощався з Грицаном та Іштваном і розпорядився, щоби авто одвезло гостей до готелю «Рояль». У холі Грицан несподівано побачив знайомого. Спершу не повірив. Яким чином? Звідки він тут? Ні, таки знайомий. Зорова пам’ять практично не зраджувала Ярославові. Очі фіксували: невисокий, рсзсічена ліва брова. Ага! Точно! Микола, Микола… Ну-ну-ну… а, Шарварко… Микола Шарварко! Вони познайомилися випадково кілька місяців тому в Тернополі на вокзалі, Ярослав тоді вертав з російського полону й зайшов перекусити в буфет. Вільне місце було тільки біля цього червонощокого чоловіка. Він і присів. Чоловік заговорив першим, а потому запропонував чарку – Ярослав не відмовився, вони трохи випили, й розмова потекла веселіше, ба навіть на прощання розцілувалися.

– Ти що тут робиш? – навіть не привітавшись, вражено спитав Грицан і аж тоді подав правицю.

– А ти що?

– Приїхав на переговори про заміну нафти на зброю, – виронилось у Грицана, хоч не мав права на таке признання.

– І я! Однак з різницею, що міняю нафту на збіжжя, – весело признався-похвалився Шарварко, і його ліва розсічена брова посіпувалась. – Ми компаньйони!

– Що-о? – оторопів Ярослав. – Нафту на збіжжя?

– А що?

– Ти спекулянт?

– Ні-і,– протягнув Шарварко. – Який же я спекулянт? Я дію за дорученням управи міста Станіслава.

– Станіслава?

– А ти думав?

– Ось що! – без вагань різко сказав Грицан. – Це шкідливий крок. Самочинство – грабувати народне добро.

– Яке тепер народне добро?..

– Вертайся додому! – Грицан не знижував тону. – Я говорю від імені секретаря військових справ ЗУНР полковника Вітовського.

– Він сотник…

– Полковник! – рявкнув Іштван.

– То й що?

– Тебе судитиме трибунал! – Іштван визвірився.

– Чого ви до мене причепилися? – Шарварко знизав плечима. – Я виконую волю управи Станіслава. А помимо того, нині-завтра договір буде підписаний, і зараз пізно щось змінити.

– Не знаю і знати не хочу! – сік Ярослав. – Якщо не поїдеш геть, то ці торги тобі дорого обійдуться!

– Знаєш що – поговоримо ввечері, бо зараз я кваплюся, – і Шарварко розмашисто рушив до виходу.

А Грицан приголомшено залишився стояти, мовчки втупившись поглядом у Гаваші,– той німував.

– Що скажеш? – нарешті Ярослав видушив слово.

– Навіть геній такого не придумав би…

Ярослав добув сигарети, закурив і… почув українську мову – двоє вийшли, мабуть, зі свого номера й радились зараз, куди податися: на Дунай, в шинок чи до борделю? І знов оторопів Грицан. Глянув на цю пару. Середніх літ мужчини. Нормально одягнуті. Правильні риси обличчя. Люди як люди. Правда, його здивувало, чому вони про все не домовилися в номері, та тільки секунду про це мізкував, бо в наступну секунду якась дивна хвиля кинула його до мужчин:

– Гратулюю, земляки!

На лицях – маски.

– Звідки? – напирав Ярослав.

– А що? – оговтався молодший.

– Та інтересна зустріч…

– З Дрогобича, – сказав старший.

– Що ж ви тут поробляєте?

– Торгуємо, – весело сказав молодший.

– Приїхали переговорювати з мадярами в справі продажу нафти, – поважно уточнив старший.

– Нафти? – і знов Грицан оторопів. – На чиє уповноваження?

– На своє,– показав зуби молодший.

– Якщо через двадцять чотири години ви не покинете Будапешта, я відставлю вас до жандармерії!

– Хто б тебе боявся!

І обох наче вітром здуло. Іштван підступив до Ярослава. Так вони й стояли посеред холу як обпльовані.

А наступного дня було саме потрясіння: симпатичний міністр зустрів Грицана й Іштвана не те що стримано – у великих його чорних очах Ярослав прочитав тривогу, а навіть не стільки тривогу – було таке враження, ніби міністр завинив перед ним.

– Допіру були в мене поляки, – поручкавшись, сказав міністр. – Вони пропонують бориславську нафту взамін за зброю.

– Але ж Борислав не їхній! – вигукнув у відчаї Грицан. – Борислав – місто нашої республіки.

– Гаразд, я подумаю… А поки що огляньте фабрику зброї, порозумійтеся з власником.

– Скажіть одверто, пане міністр, нам що-небудь світить? Чи, може, їхати геть?

– Гроші маєте?

– Трохи.

– Беріть у власника фабрики готівкою – скільки можете, а щодо обміну «нафта – зброя» – я докладу всіх зусиль, щоб така угода була укладена. Їдьте негайно. Моє авто до ваших послуг.