Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 39 страниц)

XV

Передбачення Тарнавського справдилися – тимчасове перемир’я ні до чого не привело. Польське командування відновило бої. Були зайняті Угнів і Белз. Частини Галицької Армії почали відходити до Кристинополя. І Вітовський викликав до телефону Мишковського:

– Прошу доповісти обстановку.

– Ми стримуємо атаки противника…

– А конкретно?

– Ми розбили остаточний план контрнаступу, – бадьоро запевнив Мишковський. – Значить так: третій корпус Кравса наносить удар у районі Судова Вишня – Городок, щоб відтягти від себе головні сили противника; перший корпус Курмановича стримує удар Сокаль – Белз – Рава-Руська; другий корпус Тарнавського має потовктися біля Львова…

– Що значить – потовктися?

– Ну… Я… я мав на увазі відвернути увагу противника, – похопився Мишковський. – Так, стримати удар противника, а тим часом Кравс рве залізницю Перемишль – Львів. Отже, Львів буде відрізаний від головних сил, і його можна буде взяти штурмом.

– Такий план мені вже пропонували.

– Хіба?

Вітовський кинув трубку. Сили покидали його. Зрозумів, більше цієї напруги не витримає. І він наважився на останній крок: було оголошено нову мобілізацію до Галицької Армії – всіх богословів, поголовно всіх, хто народжений в 1883–1900 роках, усіх учнів середньої школи до 1901 року; він зняв Мишковського, а натомість призначив полковника Віктора Курмановича, віддавши його перший корпус у руки полковника Осипа Микитки, – він пустився на останній крок і, не витримавши далі хаосу, урядової плутанини та всього іншого, подав у відставку, залишаючись, однак, членом Національної Ради. Петрушевич відставку прийняв і призначив Віктора Курмановича державним секретарем військових справ, залишивши водночас і начальником штабу армії.

Грицан з Поточняком ходили наче у воду опущені – вони не могли собі уявити Галицької Армії без Вітовського, а той поспішно виїхав до родини в Рожнятів… Вітовський гостив у дружини та донечки, а Поточняк з Грицаном у складі урядової делегації знов їхали, вже без Вітовського, до Ходорова на повторні переговори з місією Антанти.

В одному з обідраних сіл, за Дністром, раптом заглух мотор. Мусили зупинитися. Поки Місьо щось там лагодив, з усюд, мов горобці на поживу, позліталися діти – жовті, як віск, у вбогій одежі, з онуччям обмотаними ногами – вони тягнули до всіх худі долоньки й благали-лепетали:

– Дайте щось…

Витрушували все, що було. Лише Місьо незворушно порпався в моторі, ні на кого не звертаючи уваги.

– У тебе є в запасі що-небудь? – ласкаво торкнувся до його плеча Поточняк, як колись любив це робити Вітовський. – Поможи дітям. Бачиш, які…

– Ні, нічого нема, – не витягаючи з капота голови, понуро відбубонів Устимчик.

– А як знайду?

– То шукайте… – Місьо загиготав, але тут раптом з’явилася сива жінка з дитиною.

– Я три тижні хліба не виділа…

– Ми все роздали дітям… – вибачливо промовив Ярослав, позираючи на Устимчика, котрий вже чипів за кермом.

– То візьміть мою дитину, хай не бачу її муки, – простогнала крізь сльози сива жінка.

– Ну, зараз, – обізвався Місьо.

Він незграбно вибрався з машини, порився у багажнику, витягнув звідтам буханець хліба і скибку старого сала. Сива жінка жадібно вхопила. І крізь сльози:

– Коли зміна буде?

– Яка зміна? – не зрозумів Поточняк.

– Коли прийдуть більшовики чи румуни, бо вже за тої України всім смертю лягти…

– Буде зміна, буде… – проронив Поточняк крізь зуби, – чекайте зміни. – І кинув Устимчику, аби їхав.

До самого Ходорова всі наче язика проковтнули. Місьо підігнав машину до штабу Галицької Армії. Ручкаючись з Курмановичем, Грицан стурбовано спитав:

– Приїхали?

– Ждемо, – кивнув той, дивлячись спідлоба.

– їдемо на вокзал, – порадив Омелянович-Павленко. – Буде гарно, коли ми їх зустрінемо саме не вокзалі. Вони, високі чини, це дуже люблять, їм це лестить.

Поїзд з місією Антанти прибув зі Львова в середині дня. Першим вийшов з вагона одноокий, однорукий генерал Картон де Віярт, за ним генерал Бертелемі. Серед почту Грицан раптом уздрів Стемпковського.

– І ти тут? – мимоволі зірвалось з язика.

– Наказано супроводити, – з достоїнством відповів Адам, однак руки йому не подав.

– Чому ж у цивільному?

– Я експерт своєї делегації.

– Прошу до авт, – Курманович широким жестом показав у напрямку легковиків, що стояли напоготові.

«Що ж дадуть ці переговори? – сідаючи поруч з Місьом, думав Грицан. – Сумнівно, чи що дадуть. А Стемпковський, значить, експерт. Що ж, будемо чубитися…»

Коли всі розсілися в штабі, за чільним столом підвівся одноокий, однорукий Картон де Віярт. Довго водив по кімнаті своїм видющим оком, котре надто глибоко сиділо в упадині і, здавалося, нічого не бачило. Нарешті тоном повелителя похмуро, але виразно прорік:

– Щоб вести переговори, потрібно нове перемир’я.

– Не заперечую, – погодився Курманович.

– У такому разі негайно видайте наказ про припинення вогню. І запам’ятайте: якщо не буде припинено вогню, ми вважатимемо таку відмову зірванням політичних відносин з державами Антанти і негайно їдемо звідси.

– Я видам такий наказ.

– Тільки зараз, уже!

– Я видам уже, – стримано сказав Курманович.

– А як польська сторона? – поцікавився Грицан.

– Ми погодилися, – промимрив Стемпковський.

– Так, з польською стороною все погоджено, – підтвердив Бертелемі.– А тепер, панове, слухайте мене уважно: з шостої години ранку укладається перемир’я на добу, подальші переговори відкладаємо на завтра, але продовжимо їх у Львові. Ваша делегація зустрінеться з представниками польського уряду – там, у Львові,– ми дамо вам таку нагоду. Ви згодні?

– Я повинен порозумітися зі своїм урядом, – подумавши, сказав Курманович. – Я не лише начальник штабу, але й секретар військових справ. Отже, я…

– Я питаю: ви згодні? – різко й нетерпеливо перебив Бертелемі.

– Згодні,– поблід Курманович.

– Тоді хай ваші представники їдуть з нами.

Крижаніла в Грицана кров, і бачив він, як жує губи Курманович, як зблідлий Поточняк нервово прочищує скельця пенсне, як поправляє чорну пов’язку і руку на ній генерал Омелянович-Павленко.

– Славчику, щось тут не так… – прошепотів Анатоль. – Я боюся за себе… Зв’яжи мене, чи що…

– Не дурій!

– Боюся, Славчику, ще хвилина – і вихоплю пістолета, я всіх їх перестріляю… До одного!

– Візьми себе в руки.

– Але ж ти бачиш – Антанта за поляками.

– Розумію, але візьми себе в руки.

На вокзал їхали, наче на цвинтар. У вагон сідали, мов у тюремну камеру. По дорозі американський професор Ллойд усе цікавився багатствами Калуша, а італійський майор Стабілє все допитувався, чи то правда, що гуцулки схожі до неаполітанок…

Поїзд перетнув межу Львова, і стиснулося в Грицана серце. А ще більше стиснулося, коли їх доставили до будинку колишнього намісництва, – Грицан з Поточняком лиш перезирнулись і нічого не сказали, а зрозуміли один одного без слів: першого листопада тут вони арештували Гуйна, а нині самі арештанти… Марення? Глуз? Чи диво історії?

– То як народжуються і вмирають держави, пане Грицан? – і Поточняк зареготав, неначе помішаний.

Розмова в намісництві була коротка. Мовляв, ми вас познайомили з резиденцією – і до завтра, добродії…

– Такої наруги світ не бачив, – тільки й зронив Грицан.

Наступного дня генерали Бертелемі і Картон де Віярт зібрали обидві делегації – польську та українську – в просторій кімнаті намісництва. Картон де Віярт сказав:

– Ми пропонуємо провести засідання польсько-українських делегацій без Антанти, ми хочемо, щоб ви порозумілися самі. Однак спершу ми проведемо інформаційне засідання: хочемо, щоб ви подали заяви польської та української сторін.

– Ми згодні на перемир’я, – промовляв іменем делегації Грицан. – Однак просимо вислухати наші міркування. Ми хочемо, щоб демаркаційна лінія була встановлена по річці Сян. До нас мають відійти Львів, Дрогобич, Борислав, – і він переконливо, як юрист та історик, на достовірних фактах доводив, що це споконвічна українська земля, що вона, власне, була загарбана поляками ще за часів Казимира Третього.

– Що скаже польська сторона? – спитав Картон де Віярт настороженого та принишклого Стемпковського.

– Ми також згодні на перемир’я, – промовив той іменем своєї делегації.– Однак наша умова: демаркаційна лінія така: по Збруч, оскільки землі ці здавна належали до Речі Посполитої…

– На таке не можна погодитися, – нахилився до Грицана Поточняк. – Це несерйозна заява. – Відтак до Стемпковського дещо різкувато: – При чому Збруч до Львова?

– Тоді інший варіант, – не поступався Стемпковський. – В крайнім випадку ми згодні на таку лінію: Калуш – Галич – Рогатин – Перемишляни – Буськ – Берестечко…

І почалася дипломатична балаканина, в якій один доводить те, що не дається доведенню, а другий спростовує те, що не потребує спростування, – біле завше біле… Після обіду прийшла чутка, що поляки на фронті стріляють. Делегація ЗУНР заявила місії Антанти рішучий протест:

– Якщо справді польська сторона відкрила вогонь, то й ми змушені будемо зірвати перемир’я.

– Це зухвальство! – закричав генерал Бертелемі.– Якщо через п’ять хвилин ви не заберете своєї заяви назад, то переговори відразу будуть перервані!

– Але ж нас б’ють! – так само закричав Поточняк. – Це ж так легко зрозуміти – нас б’ють!

Він палко викинув ці слова й чекав відповіді, але тут сталося таке, чого навіть далекоглядний, поміркований Грицан не міг передбачити: представники Антанти враз посхоплювались, траснули дверима.

– Ви вважаєте себе переможцями? – зірвавшись з крісла, Грицан затримав у дверях Стемпковського. – Що ж, вважайте! Але запам’ятай: благородний переможець ніколи не стане зневажати переможеного противника!

– Ти ліпше передай привіт Оксані від Адама Стемпковського, – на вустах блукала лукава, зухвала посмішка.

– Це найлегше. Я хочу домовитися з тобою…

– Нам нема про що домовлятися. Це не в моїй компетенції. Хай вирішують уряди чи військові. Будь здоров!

До готелю Грицан приплівся нервовий, втомлений і найголовніше – безпомічний. Випив з Поточняком по склянці горілки, та не заснув. А вранці його викликали й сказали, що делегація Антанти поїздом їде до Ходорова, де її чекають Петлюра, Петрушевич і Голубович: можете їхати з ними…

Він, як і Поточняк, поїхав, але не переставав нервувати, особливо чомсь дратувала пишна зустріч, яку влаштували представникам Антанти Петлюра, Петрушевич і Голубович. Грицан почасти розумів, що тут нема нічого ницого, що нормальна, навіть пишна зустріч – із сфери елементарної дипломатії, зрештою, якщо хочеш вижити, йди часом на поклін, – він усе розумів, однак у цю хвилину відчував себе маріонеткою.

– Які сили на Україні, щоб задушити більшовиків? – відразу спитав Петлюру генерал Бертелемі.

– Україна нині представляє велику моральну силу, – гордо відповів Головний отаман, не моргнувши оком. – Я впевнений, я глибоко переконаний: коли Антанта визнає нашу державність, ми зупинимо бульшовиків. А щодо Галичини, то український народ лише тоді зможе звернути всю свою силу проти більшовиків, коли від Заходу йому буде забезпечене національне існування. Я певний, я глибоко переконаний…

Після того, як Винниченко подав у відставку, а Петлюра став головою Директорії, він, здається, на кожному кроці старався підкреслити свою велич яко вождя нації,– Грицан бачив це навіть неозброєним оком, бачив і зараз; він сердито, майже з презирством глипнув на Петлюру і непомітно вислизнув з кімнати, розторсав Устимчика, який доволі спокійно хропів на задньому сидінні.

– Заводь машину, і поїдемо у Винники до Вайди. Пам’ятаєш, з Вітовським були?

– Далеченько… – чухався Місьо.

– Скоріше! Зрештою, зробимо так, що під прапорцем Антанти проберемося до Львова. Я сам це зроблю, тільки Поточняка попереджу. Отже, в дорогу!

У Винниках Грицана чекала невдача: нове командування, сказали йому, перевело сотню Вайди в Лисиничі. Це під самим, правда, Львовом, але дорога трудна.

– Нині легких доріг нема! – рішуче відсік Грицан і попросив, щоб хтось його туди супроводив, оскільки там ніколи не бував і шляху не знає.

Через годину були в Лисиничах. Сніг. Окопи. Дріт. І дуже худий та дуже сивий Вайда та його побратими, котрі, не маючи чобіт, соломою прикручували до ніг дерев’яну кору. Позиція на цвинтарі. З одного боку поляки, з другого – українці. Потиснувши Вайді руку, Ярослав привітався:

– Честь відважним!

– Честь… – мляво відказав Антон.

– Перше ніж говорити про діло, хочу тебе потішити: разом з Вітовським бачили твою Тетяну, передав вітання, вона жива й здорова, чекає тебе… – він говорив правдиво, щиро, а заодно зблиснула думка: як було б приємно, коли б ці слова передав хтось мені…

– Щиро вдячний.

– А тепер про мету мого візиту.

– Чому зрікся портфеля Вітовський? – в свою чергу запитав Вайда. – Невже йому так допекли?

– Допекли…

– Мерзотники! – просичав Антон Вайда. – А в нас тут рай – заб’ють, далеко не треба носити трупа…

– Вам і мертві помагають, – підморгнув крізь біль Ярослав. – До Львова добратися можна?

– До Львова? Як сказати… Дорога перегороджена рогачками з колючого дроту.

– Отже, не можна?

– Я можу пішки провести. Ми не раз ходили.

– Буду вельми радий.

– Але це треба розвідати, бо не знати, хто на тій стежці.

– Скажи мені: вчора поляки стріляли?

– З гармат. – І Вайда задумано додав: – У годину перемир’я вояк воякові не ворог, підходять до дроту, курять, жаліються, кажуть, що йдуть на фронт тому, що тут можна бодай що-небудь поїсти… А ще поляки кажуть до наших: замість битися з чехами за фабрики, наші б’ються з українцями за болота.

– Що думають люди про переговори?

– Попри братання, не вірять, що можна з Пілсудським договоритися. Нам добре відомо, що генерал Бертелемі гуляв у товаристві польських генералів.

– А докази стрілянини?

– Прошу.

Антон Вайда різко витягнув з польової сумки декілька фотографій, на одній – труп стрільця-чорнобривця, якого було вчора убито уламками снаряда.

– Учора!

– Можна взяти з собою?

– По одній візьми, я і осколок бережу, – простягнув Грицанові.– Знадобиться для історії…

– Історія! – тільки й сказав.

– Отже, бери, і хай експерти встановлять, що стрільця нашого вбито вчора. – Вайда помовчав. – Знаєш, нам усім здається, що наше командування, Тарнавський, Омелянович-Павленко, бояться брати Львів. Може, вони бояться, що по взяттю Львова армія розбредеться по вулицях міста і пропаде?

– Не в цьому причина.

– А в чому ж? Тоді причина – саме командування. Адже діється безглуздя. Тарнавський взяв собі начальником штабу австрійського офіцера, який лише малює зеленою фарбою на спеціальних картах і роздає старшинам. Треба ж додуматися!

– Це жарт?

– Жарт? Прошу!

І Антон Вайда різко висмикнув з тої ж польової сумки засмальцьований, вчетверо складений папір.

– Кажуть, тримає при собі песика, аби той лапкою показував, куди наступати на Львів. А сам Тарнавський боїться виїздити на фронт. Отакі у нас командири…

Грицан лиш скрутився і, зітхнувши, попросив показати, звідки саме вчора стріляли. Вайда не лише показав, але й дав осколок снаряда. І м’яко, якось аж надто сором’язливо мовив:

– Провідай ще раз Тетяну, передай вітання, бо пошта до нас не доходить. Добре?

– Провідаю.

– Перекажи… Ні, я напишу їй записку…

– А я відразу передам.

Вони по-чоловічому стримано, але сердечно розсталися, і Устимчик погнав щодуху до Ходорова – вони прибули туди, коли вже вечоріло. В штабі Грицану сказали, що місія на двірці, вертає разом з делегацією галичан до Львова, щоб продовжити переговори. Довелось мчати на вокзал, – Бертелемі вже прощався з Петлюрою, обік стояв Г олубович.

Грицан захекано пробрався у вагон, – і хоча Місьо його підвіз, та було таке враження, мовби він біг дуже довго, дуже тяжко, аж знесилився і тепер нарешті, геть знесилений, досяг фінішу після марафонського того бігу.

– Де ти пропав? – тривожно допитувався Поточняк. – Тебе шукали, шукали… Що сталося?

– Побачиш… – загадково, якось аж погрозливо, відказав Ярослав, стискаючи люто зуби. – Ти зараз усе побачиш!

Як тільки поїзд рушив, Грицан відразу почав домагатися аудієнції в генерала Картон де Віярта, але той зіслався на недугу, – Ярослава прийняв італійський майор Стабілє. Що ж, Стабілє – то Стабілє!.. Безпорадний завше схиляє голову. Грицан лиш мовчки кивнув Поточнякові, аби слідував за ним.

Показуючи Стабілє те, що дав йому Антон Вайда, Грицан пристрасно доводив по-німецьки:

– Прошу – докази вчорашнього вогню! Це ж поляки стріляли! Не вірите – прошу зняти експертизу.

– Фальсифікація! – відмахнувся Стабілє.

– Як? – Грицан потряс фотографією вбитого стрільця – чорнобривця. – Смерть – фальсифікація?

– Ви могли все це підробити. Сам ваш митрополит Шептицький осуджує Галицьку Армію за обстріл такого чудового міста, як Львів. – І квапно промуркотів: – Ви руйнуєте його, ви чимось уподібнюєтесь більшовикам…

– Що за нісенітниця? – обурився Поточняк. – Вам же мій товариш показує осколок вчорашнього обстрілу поляків!

– І його можна підробити.

– Ну, це… це… – Грицана затрусило. – Даруйте, я піклуюся про ваше здоров’я… Вам треба відпочити…

Стабілє якось невизначено мотнув головою, поклонившись, і вернувся в купе до своїх. У вагоні панувада дика тиша. Грицан важко опустився на лавку й заплющив очі: як легко цілком нормальну людину довести до божевілля… Для цього дуже мало треба: достатньо бути мерзотником найвищої категорії, останньою скотиною.

– Може, Петлюра має рацію, – порушив оту дику тишу Поточняк. – Може, спершу спинимо більшовиків, а тоді вже заберемо Львів? Як ти міркуєш?

– При чім тут більшовики? – розізлився Ярослав.

– Кажуть, Винниченко поїхав до Женеви на якийсь інтернаціональний конгрес, – на диво Ярославові Поточняк говорив спокійно і розсудливо. – Може, в якийсь спосіб він та доб’ється, аби нам допомогли… Він же впливовий.

– Перепрошую, мені не хочеться розмовляти… – не розплющуючи очей, пробурмотів Ярослав.

Була іще одна безсонна готельна ніч. Нарешті місія Антанти вручила делегації проект перемир’я. Демаркаційна лінія: Кам’янка-Струмилова – Львів – Дрогобич… Тобто Галичину лишали без голови і грудей. А якщо взяти до уваги, що заборонено поділ земель великої польської власності, то… Ех! Львів і нафта – польські… Правда, було обумовлено, що поляки зобов’язані продавати її українцям…

– Так має бути до того часу, поки Мирна конференція остаточно не вирішить долю Галичини, – безапеляційно сказав Бертелемі.

– Але ж, пане генерале… – доведений до відчаю, спробував боронитися Грицан.

– Якщо ви не приймете нашої пропозиції,– суворо застеріг Бертелемі,– будете відповідати перед Антантою, будете, зрештою, мати війну з поляками, які матимуть поміч відважної і добре організованої армії Галлера. Ми у Франції переконалися про відвагу сеї армії. З другого боку йдуть більшовики, які мають Київ. Коли ж приймете наші умови, то ми зробимо все можливе, щоб була визнана ваша суверенність.

– Ми мусимо погодити з урядом, – сказав Грицан. – Тим паче ви трохи інакше говорили в Ходорові…

– Між чехами і поляками укладене перемир’я, – додав Бертелемі.– Між німцями і поляками буде укладене. Врахуйте!

– На наш погляд… – Грицан на хвилю затявся, а далі вже не годен був стриматися. – На наш погляд, місія Антанти наказує українцям виконувати польські бажання!..

– Ми даємо вам п’ять днів на роздуми, – категорично заявив Бертелемі.– Все, наша розмова закінчена!

Коли пониклий Грицан з делегацією виходив, його делікатно зупинив американський професор Ллойд:

– Чи правда, що Калуш багатий? Кажуть, там багато солі. Там є калійна промисловість?

– Довідку вам може видати Державний секретаріат, – ввічливо відповів Грицан. – Я не уповноважений цього робити.

– Але я бачу, ви тут серед своїх маєте найбільш світлий розум. Я вельми шаную людей зі світлим розумом.

– Я б не сказав цього, – крізь зуби, але ввічливо відказав Грицан. – У мене ніякий не світлий розум… Це вам здалося.

– Ну, я маю добре око.

– І ваше добре око не запримітило, що розум місії Антанти куди світліший, аніж мій? Дивно…

– На жаль, ми не в однакових умовах, – скрушно похитав головою професор Ллойд.

– Але людська гідність може проявлятися в будь-яких умовах. Ви згодні?

– М-можливо…

– Маю честь кланятися.

Стримуючи гнів та огиду, Ярослав наздогнав свою делегацію, а при виході на вулицю зіткнувся з Адамом. І знов сяяла на лиці Стемпковського глумлива, зухвала посмішка.

– Вітай же Оксану!

– Гаразд, я передам твоє вітання, – спокійно відповів Ярослав. – І тебе запам’ятаю…

– Перекажи: Адам Стемпковський її дуже часто згадує, особливо подаровані нею ночі.

– Я все передам.

– Ти завсігди був порядним.

Адам пустився був іти, та раптом зупинився і, дивлячись Ярославові в очі, з посмішкою запитав:

– Що ж вирішила місія Антанти?

– Гадаю, тебе повідомлять. На все добре, пане Стемпковський. Я буду тебе пам’ятати. Я дуже довго буду тебе пам’ятати, Стемпковський! До самої смерті.

– Що йому треба? – обурився Поточняк.

– Це мій університетський товариш.

У готелі глава делегації зібрав усіх на нараду. Їх було п’ятеро – п’ятеро приречених, п’ятеро безпомічних.

– Що будемо робити?

– Треба боротися, – сказав один.

– Треба ж поступатися, – сказав другий.

– А може, поступитися, аби зберегти республіку? – сказав третій. – Як казав Кутузов, з втратою Москви ми ще не втратили Росії.

– З ким порадитися? – спитав четвертий.

– З мертвими…

– Справді, що робити?

– Перебити всіх!

– Це не вихід, – підсумував глава делегації.– Я міркую, що треба вертатися до Станіслава і без уряду нічого не вирішувати, а то потому нам голови постинають.

На тому й зійшлися. Петрушевич таки ждав-виглядав їх, але, вислухавши, аж ногами затупав.

– Ні, ні, ні! Нема згоди з Антантою! Хай нас розсудить залізо і кров! Завтра ж зберу раду державних секретарів. А ви будете доповідати, а поки що відпочивайте.

Проте Ярослав не пішов відпочивати. В кишені в нього була записка Вайди. Він повинен передати Тетяні.

Дівчина зустріла його радо й схвильовано. Мабуть, разів зо п’ять перечитувала кілька скупих фраз свого судженого. Ярослав не знав, що писав Вайда. Було б це зовсім нелюдяно, коли б дозволив собі розпечатати записку. Було єдине, чого він не міг спекатися, за що проклинав себе, картав, ненавидів, – Тетяна йому подобалася…

Він глянув на згорблену за швейною машинкою фірми «Зінгер» Танину матір, на саму худеньку привабливу Тетяну, і йому раптом захотілося… вмерти.

А потім він постукав до своєї конурки. Оксана кинулася йому на шию, цілувала. А він був як стовп.

– Ти не радий?

– Невже ти не збагнула, що нас очікує?

– Що?

– Дуже скоро побачиш…

Він стомлено сів, закрив долонями обличчя. Отже, нас розсудить залізо і кров… Кров і залізо… Більше нічого він не говорив. Ярослав Грицан заснув за столом.