Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 39 страниц)

XV

31 серпня. Фастів – Київ…

До від’їзду з Фастова рано-вранці генерал Кравс приготував свою команду ще звечора, призначивши урочисте вмарширування спеціально виділених частин у стольний Київ на дев’яту годину ранку від головного двірця.

Але поїзд з Фастова вчасно не вийшов. Спершу чекали остаточного підтвердження, що Київ узято-таки, потому – чи обложено всі мости і дороги, як того вимагав наказ Тарнавського, а далі надовго затрималися у Боярці, бо треба було ще раз зв’язатися з фронтом, а це виявилось не так просто. До Києва команда генерала Кравса прибула аж пополудні.

Не все склалося, як гадалося, і в Києві, хоча до дев’ятої години й зібралися на вокзалі виділені частини та їх коменданти, передовсім полковник Микитка, представник генштабу отаман Виметаль і сотник Верніш. А через півгодини несподівано з’являється денікінський офіцер у товаристві четаря Драгана з бригади Кочмарика.

– Денікінці перед Дніпром, – тривожно повідомив Драган отамана Виметаля. – І хочуть перейти на правий берег… Що робити?

– їдемо на міст! – вирішив той. – Пане Верніш, їдете зі мною! Я залишуся в будинку колишньої думи, а ви на міст.

їхали повільно – на Володимирській, надто ж на Хрещатику повно киян. Святково вдягнуті, з квітами. А біля «Арсеналу» авто перейняла денікінська кіннота.

– Що ж це таке? – поблід Верніш.

– Вони в місті, пане сотнику… – зронив шофер.

– Зупиніться… Треба з ними переговорити.

Денікінський полковник Штессель уважно вислухав Верніша і жестом правиці показав на будинок дівочого ліцею.

– На вулиці незручно – там переговоримо. – В будинку він вийняв з планшетки карту Києва. – То слухаю вас.

– У відповідності з депешею, яку я маю, демаркаційною лінією між денікінською і Галицькою Армією має бути Дніпро, – поволі говорив сотник Верніш.

– Ні! «Арсеналу» ми не покинемо!

– Принаймні стримайте подальше просування військ. Хай пізніше порозуміються обидва командуючі.

– Що ж, – поміркувавши, сказав полковник, – до прибуття генерала Бредова ми затримаємо похід наших військ. Водночас і галицьке командування не посилатиме своїх військ поза «Арсенал».

– Ми згодні і задоволені,– сказав Верніш.

Про свою з денікінцем розмову він, повернувшись на вокзал, доповів полковнику Микитці, пропонуючи самому поїхати й переговорити, так буде надійніше. Однак той вагався:

– Зачекаємо генерала Кравса…

І справді, коли о третій тридцять пополудні прибув потяг Кравса, він доповів йому про обстановку.

– Так, треба вести переговори, – ствердив генерал. – Визначаю склад делегації: я особисто, ви, пане Микитка, шеф штабу групи сотник Верніш… А поки що авта подані – на Хрещатик, панове! Нас чекають…

Юрби людей на головній магістралі Києва. Овації… Квіти під колеса… Авто Кравса завернуло до будинку думи. Жовто-блакитний прапор і кулемети на балконі. Маса людей на тротуарах. Генерал звернув увагу, що маса ця розділилася: денікінська – вважай, російська – частина і українська. Але в помешканні саме українське представництво міста. Взаємні рукопотискання. І звичайні в таких випадках слова – єдине, мабуть, на чому сходяться дипломати різних країн, ба навіть різних часів та епох; люди навчилися говорити компліменти, як їсти або спати…

А за вікном гучний гамір. Генерал Кравс вийшов на балкон, – з боку Дніпра пробивають собі дорогу два чи три десятки кіннотників з російським прапором, а посередині гарцює на баскому білому коні щедро декорований орденами денікінський генерал, – коні продираються, та українська половина тротуару не пропускає. Генерал Кравс обурився. Не годиться так! І він майже збіг униз надвір.

– Ану пропустіть! – його гучний голос, промовиста постава справили враження, і він назвався генералу повним титулом.

– Барон Штакельберг – командир дивізії гвардії.

– Дуже приємно. І прошу заходити.

Сторони відразу сіли за стіл переговорів, а генерали враз порозумілися: обидва розмовляли по-німецьки… Обидва, властиво, були німцями… Кравс висловив барону свій подив, що денікінські війська роззброїли біля моста один з галицьких куренів.

– Тут якесь непорозуміння, – відказав генерал Штакельберг. – Так, непорозуміння. Ми це скоро направимо…

– Я хотів би водночас зазначити, пане бароне, що між вашим полковником Стесселем і нашим сотником, – Кравс кивнув на Верніша, що сидів поруч, – вже укладена тимчасова угода. Крім того, хочемо дещо додати.

– Дуже прошу. Ваше право.

– Перше: побіч українського прапора буде вивішений на думі на знак укладеної угоди також російський трибарвний прапор, з тим, що цьому актові чемності не можна приписувати ніякого політичного значення. Друге: всі денікінські відділи висуваються негайно поза тимчасову демаркаційну лінію, встановлену полковником Стесселем і сотником Вернішем. Третє: дальші переговори, що торкаються перебрання команди міста та інших справ, мають бути ведені з генералом Бредовим – найстаршим рангом у денікінській армії. Ось, власне, і все.

– Почнемо з першої точки, – запропонував Штакельберг. – Себто з вивішення російського прапора. Я за такий акт.

– Прекрасно! – зрадів генерал Кравс і тут же доручив сотнику Станимиру виконати цю почесну місію. – Ходім, пане бароне, глянемо з балкона.

Сотник охоче вибіг до денікінських кіннотників, щось, бачив Кравс, довго пояснював, але ті прапора не давали. Врешті хтось з натовпу простягнув кілька маленьких, і Станимир прикріпив їх на балконі поруч з синьо-жовтим… І аж сколихнулася над українським натовпом хвиля обурення:

– Нас зрадили!

Але галицька кінна сотня їх заспокоїла. Генерал Штакельберг, оцінивши ситуацію, хутко вийшов до кіннотників, забрав привезений ними трибарвний російський прапор та прилаштував на балконі поруч із синьо-жовтим.

– Уночі можете цей прапор зняти, – шепнув Кравсу, – але прошу вас, залишіть його тепер на місці,– і, ласкаво попрощавшись, рушив зі своею свитою в напрямку «Арсеналу».

Через кілька хвилин після його від’їзду з’явилися відділи Запорізького корпусу. Як тільки козаки набачили російський прапор, котрийсь з них видерся на балкон, зірвав і кинув у натовп, – в одну мить прапор був розірваний на шматки…

«Треба негайно їхати до генерала Бредова, – вирішив Кравс. – 3 одного боку, аби запобігти всяким непорозумінням, а з другого – самому почати з ним переговори».

Його авто рушило: накази генерала Кравса завжди виконувалися моментально. За ним решта делегації. І раптом… Раптом на розі Хрещатика і Александріївської вулиці хтось метнув з будинку на тротуар бомбу чи ручну гранату – вибух струсонув повітря. І дика паніка. Свистять кулі… Шиби сиплються на вулицю… Пронизливі крики страху і зойки поранених… Перші трупи…

Авто Кравса ледве вирвалося з того місива, та вже на наступній вулиці його затримав денікінський патруль – довелося довго пояснювати мету; денікінці не лише вислухали, але й дали офіцера, щоб спровадив до п’ятої гімназії – місця постою генерала Бредова. Кравса разом з іншими членами делегації провели до просторої аудиторії й сказали чекати.

Генерал Бредов в оточенні штабних офіцерів з’явився хвилин через десять, – після взаємного представлення розсілися, і генерал Кравс сказав:

– Пане генерале! Наші війська зайняли після важких боїв Київ; ми і ви воюємо проти спільного ворога – більшовиків. Ми оба вояки, і політика нас не обходить. Я прийшов сюди, щоби установити з вами демаркаційну лінію, а потім разом далі воювати з більшовиками. Політичні перетрактації залишім політикам.

– Кієв, мать рускіх гарадов, нікогда нє бил украінскім і нє будет! – суворо відсік генерал Бредов, як тільки йому переклали те, що сказав Кравс.

– І все ж полишім політику, – попросив Кравс, – ми повинні обговорювати лише військове становище, а помимо того, наші переговори мають тільки провізоричне значення, бо я не маю ніяких повноважень робити тривалі умови. Роблю це тільки як начальний комендант тієї групи українських військ, яка тут діє, щоби уникнути конфліктів. В дорозі наша делегація під проводом генерала Павленка, який має більші повноваження і кожної хвилини може наспіти.

Кравсу переклали відповідь Бредова.

– Цей Павленко – це Омелянович-Павленко?

– Я не знаю, котрий це Павленко… – збрехав Кравс.

– Якщо це Омелянович-Павленко, то він буде розстріляний! А з Петлюрою взагалі не будемо розмовляти, бо він бандит! А яке ваше ставлення до отамана Петлюри?

– Галицька Армія після боїв з поляками була витіснена за Збруч і воює тепер з більшовиками, має свою Начальну команду, – Кравс ухилявся від прямої відповіді.– Я протестую, пане генерале, проти роззброєння наших відділів військовими…

Кравсу переклали обурення Бредова:

– Чому ваші війська зневажили наш прапор?

– Це була більшовицька провокація, – сказав Кравс.

Йому переклали наказ Бредова:

– Ви повинні негайно залишити місто!

– Я не можу цього зробити без наказу мого командування, – заявив Кравс. – А крім того, ми здобули місто, і я також зобов’язаний боронити його.

Кравсу повторили наказ Бредова. «Він ігнорує міжнародні звичаї,– подумав Кравс, – глумиться наді мною». Обурений, генерал Кравс висмикнув свій револьвер і простягнув Бредову:

– Вважаю себе вашим полоненим!

Кравсу переклали слова Бредова:

– Ви мені не потрібні!

І генерал Бредов вийшов з аудиторії, повісивши на шию Кравса камінь мук. А дійсно! Де Петлюра? А Петрушевич? Чому мовчить генерал Тарнавський? Де задлялася делегація Омеляновича-Павленка? А становище жахливе! У Києві – все ясно… Але другий корпус Вольфа досі не взяв Коростеня й не розвинув наступу далі. З боку Умані пруть особливо сильні денікінські частини… Коло Попелюх три більшовицькі дивізії… В Одесі зібралася нова група Добровольчої армії і ще двадцятого серпня зав’язала біля Роздільної бої з більшовиками…

Через годину а чи більше ввійшов усе той же генерал Бредов. Кравсу переклали його слова:

– Я готовий продовжити переговори.

«Поки його не було, – подумав Кравс, – денікінці взяли місто в свої руки. Міста я вже не можу врятувати, але армію мушу за всяку ціну. Бредов хитрий і підлий! Хоча на війні кожний засіб, що веде до перемоги, добрий, та все ж Бредов вчинив нечесно».

Кравсу переклали першу вимогу Бредова:

– Жадаю здати зброю!

– Я відкидаю цю вимогу!

Кравсу переклали:

– Тоді пропоную ввійти з нами у військовий союз.

– У мене нема на це повноважень.

Бредов знову щось пропонував – Кравс знову щось відповідав… Уже запала глибока ніч, коли після довгих торгів обидва генерали нарешті поставили свої підписи під договором:

«1. Нижче наведена умова між російською Добровольчою армією з одного боку і Українською Галицькою Армією з другого є чисто військового характеру і не має на евентуальний пізніший політичний договір ніякого впливу. Ця умова є лише провізорична, тому що засоблений у всі потрібні до цього повновласті ген. Павленко як заступник загальної Української Армії є саме в дорозі.

2. Українську Галицьку Армію признається як екстериторіальну армію, яка воює з більшовиками і яка зі свого боку визнає Добровольчу армію як регулярну територіальну армію.

3. Українська Галицька Армія виступає з Києва на лінію річки Стугни – Василькова – Кожухівки – Дамілівки – Забор’я – Ігнатівки і річки Ірпеня.

4. На цій лінії будуть вестися дальші переговори про евентуальні спільні дії.

5. Після підписання цієї умови будуть всі особи, що попали в полон другої сторони, звільнені в дорозі виміну.

6. Військове майно, що належало досі У.Г.А., стає без перешкод знову до її розпорядження. Також уся зброя і воєнні засоби разом з амуніцією».

Коли, підписавши договір, генерал Кравс вийшов на вулицю, щоб їхати на вокзал, його авта… не було – стояло якесь старе, чуже. Шофер коротко пояснив: денікінці обміняли…

XVI

31 серпня. Вінниця – Київ – Вінниця…

Учора, після того, як Кравс зателеграфував до Шаманека про взяття Києва, генерал Тарнавський надіслав йому свій наказ: до міста військам не входити, лише обсадити всі мости й шляхи, а головні сили залишити поза містом. Видавши цей наказ, він спокійно ліг спати. І так міцно скував його сон, що й не почув, як увійшли Паліїв та Поточняк, – наближався ранок.

– Пане генерале, пане генерале… – обережно поклавши руку на передпліччя Тарнавського, тихо кликав-благав Паліїв.

– Що таке? – командувач нарешті розклепив очі.– Підкрутіть лампу, а то я нічого не бачу. – Це вмить зробив Поточняк.

– Прошу пробачення, що ми вас розбудили так рано, – м’яко сказав Паліїв, – але нас послав пан Шаманек…

– Що йому треба? – Тарнавський опустив ноги з ліжка й встромив у сукняні капці.– Що сталося?

– Нічого особливого… Пан Шаманек просив, щоб ви одяглися: генерал Кравс видав-таки наказ про парадний в”їзд підвладних йому військ до стольного Києва… – патетично докінчив Паліїв. – Отже, ми також повинні поїхати… Так радить пан Шаманек…

– Здурів ваш Кравс!

– Для підкреслення торжества хвилі…

– Торжества хвилі…– пробурчав Тарнавський. – Ситуація трудна й непевна, а Кравсові скочила до голови парада!

– Пан Шаманек уже вдягнутий… – делікатно нагадав Паліїв.

– На параду не поїду! – різко відповів Тарнавський, водночас знімаючи з поруччя галіфе. – Бо знаю з досвіду, що в таких випадках виходить сама авантюра…

– Пане генерале, – сказав Поточняк голосніше звичайного, лише б Тарнавський звернув на нього увагу. – Отаман Грицан знайшовся…

– Де ж він?

– У бригаді Кочмарика. – І Анатоль квапом додав-попросив: – Дозвольте мені разом з вами відбути до Києва – я враз його вам доставлю!

– Добре, їдьте, – спроквола махнув Тарнавський. – Скажіть Шаманеку, що зараз я прийду…

Він побачив, як в обох засяяли очі, і обурення його поволі вляглося: в глибині душі він визнав слушність акції Кравса: стрільцям потрібна-таки якась врочистість, вони ж бо марили Києвом, Золотими Воротами, князем Володимиром, Дніпром…

Як і мріяли побачити Софіївську площу з Хмельницьким, де проголошено було злуку двох У країн. Проте, зиркнувши в канцелярії на бадьорого та метушливого Шаманека, Тарнавський знов забурмотів:

– Старайтесь не старайтесь, а на параду все одно не поїду… І не намовляйте… – докінчив невпевнено.

– До від’їзду все готове, пане генерале, – Шаманек був непохитний у власному рішенні.– Армія чекає вас.

– Заварили кашу…

– Підемо? – І Шаманек повторив: – До від’їзду все готове.

Те, що застав Тарнавський на вокзалі, не стільки обурило, як вразило: позад салон-вагона причеплено кілька платформ. На них брички, коні, авто. Він хотів був зажадати від Шаманека пояснень, але той випередив його:

– Я міркую: Штаб Начальної команди слід перенести до Києва. Хіба я не говорив з вами про це?..

– Краще його перенести до Бару!

– До Бару? – оторопів Шаманек. – Але… Бар під Жмеринкою…

– Отож воно…

Але в салон-вагоні Тарнавський почасти заспокоївся. Надто ж коли Паліїв подав міцний чай. П’ючи маленькими ковтками, Тарнавський знов повернувся до своїх спогадів про Київ, коли був там комендантом табору австрійських військовополонених, про що у свій час розповідав Шаманеку та Вітовському, – тепер його слухачами були Поточняк і Паліїв, йому подобалось згадувати, і на душі поволі відлягало.

Перед Козятином Тарнавського повідомили, що там перебуває Петлюра, котрий вертається з-під Боярки після короткого відвідання фронту. І бажає з ним зустрітися. Тарнавський насупився:

– А чого ж він не їде на параду?

– Певне, боїться жидівських погромів, – сказав Поточняк.

– У печінках мені той Петлюра… – генерал покрутив головою.

– Однак здибатись треба, – сказав Шаманек.

Тарнавський промовчав, йому згадалось, яку оцінку давав Петлюрі Винниченко, коли ще був головою Директорії,– сам Тарнавський не чув, хтось із прибічників Винниченка повідав. Петлюра, – казав Винниченко, – заслинений дегенерат… обмежений, неосвічений… імовірно, хворий чоловік, що увірував, буцім він вище інших, вождь нації, гетьман України… Тарнавський був згоден з Винниченком, однак у Козятині велів зупинитися. Петлюра зустрів його з обіймами, як завше, самовпевнений, з вічною посмішкою на вустах.

– Слава Україні! Я вас вітаю, генерале!

– І я вас, пане Головний отамане… Героям слава.

– Отже, ми в Києві!

– Поки що…

– Чому такий песимізм?

– Не забувайте, що паралельно з нами на Київ іде армія Денікіна, – холодно й стурбовано сказав Тарнавський.

– Денікін – це Антанта, пане генерале! – Петлюра запалювався. – Антанта, а не більшовики! Я певен, я глибоко переконаний, що він трохи побуде в Києві й піде на Москву. А ми з вами, генерале, залишимося. Розумієте? За-ли-ши-мо-ся!..

– Можливо, можливо… – промимрив Тарнавський. – Але що робити тепер? Денікін під Києвом. Радив би встановити демаркаційну лінію…

– Нема потреби, – Петлюра безапеляційний. – Денікіна я не боюся! Я певен, я глибоко переконаний, ручу вам, що шістдесят відсотків денікінської армії перейде до нас!..

– Можливо, можливо… – знову промимрив Тарнавський.

– А врочистий в’їзд до Києва ми зробимо таким, як це було торік, коли скинули гетьмана Скоропадського!..

– Іще, однак, не забувайте: з-під Одеси проривається на північ Червона Армія. Звідки гарантія, що вона не вдарить нам у спину?

– Про це потім, потім… – Петлюра кисло скривився, безпечно відмахуючись рукою. – Якось то буде…

«Якось то буде…» – подумки повторив Тарнавський улюблену фразу Петлюри; справді, він зовсім не знає військової справи… Що за Головний отаман?! Проте вголос Тарнавський сказав:

– А пощо ця парада у Києві?

– Військо так хоче…

«Ось і всі його мотиви, – роздратовано подумав Тарнавський, – «якось то буде» і «військо так хоче»… Унікальний багаж!»

– Моя порада вам така, – сказав Петлюра. – Постарайтесь не входити з Денікіним у конфлікти. Денікін має на плечах більшовиків. Я певен, я глибоко переконаний, що на правий берег Дніпра він не наважиться переходити. Я вислав до нього на переговори Омеляновича-Павленка. Словом, не хвилюйтесь, нема потреби. І прощавайте, бо мене чекають важливі справи в Кам’янці-Подільському…

Він стрімко простягнув Тарнавському руку, а той відвернув очі, хоча й подав свою правицю… Обидва поїзди рушили – в різні напрямки… Шаманек не відразу спитав у Тарнавського:

– Що там було?

– Побажав нам щасливої паради… – командувач Галицької Армії дав зрозуміти, що воліє помовчати, аніж продовжувати цю небажану для нього розмову. – Так що – їдемо…

У Фастові йому доповіли, що генерал Кравс уже виїхав, але… з великим запізненням; Шаманек зреагував по-своєму:

– Ми ще можемо його наздогнати…

– Якщо зайцю насипати на хвіст солі…– Тарнавський аж нарешті, вперше після вчорашнього дня, всміхнувся.

– Як це? – не зрозумів німець.

– Та це українська приповідка, – засміявся Поточняк. – Якщо хочеш наздогнати зайця, насип йому на хвіст солі…

– А-а-а… – і Шаманек видовжив уста в посмішці.

– В усякому разі, можем не спізнитись, – резюмував Паліїв.

Запізнилися-таки; на київському пероні їх зустріло кілька галицьких старшин, один з них і пояснив Тарнавському:

– Парада вже йде… На Хрещатику, на Володимирській – коло будинку колишньої думи. Генерал Кравс уже там. Їдьте!

Хутко було викочено з платформи авто. Поруч з шофером, як і належало, всівся Тарнавський, позаду Шаманек, Паліїв та Поточняк. Тарнавський подумав: нема нічого гіршого, як наздоганяти чи втікати… Він і не передбачав, що його очікувало не лише перше, але й друге…. Саме те, друге, було приголомшуючим, катастрофічним, зрештою, щось подібне він віщував, коли назвав такі паради авантюрою.

Усе почалося з тої хвилини, коли авто сягнуло пам’ятника Бібікову – тому самому Бібікову, який не лише прославився у Бородінському бою, але й був генерал-губернатором Південно-Західного краю, тобто Правобережної України, міністром внутрішніх справ Росії, спричинився до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, загнав у неволю Тараса Шевченка… Навстріч їм – хаосна лава кінноти й піших. У Тарнавського похололо під серцем, – шофер змушений був загальмувати. Першим оговтався, збагнув ситуацію Поточняк: вихопивши пістолет і скочивши на брук, пальнув кількома пострілами вгору – роз’ярений кінь здибився перед ним, мимоволі спинилась решта, а вкрай переляканий сотник, упізнавши Тарнавського, пояснив, збиваючись:

– У Києві – денікінці… На думі синьо-жовтий прапор… Хтось вивісив і російський… Козак зірвав, потоптав… Денікінці і козаки б’ються…

– І все ж ви повинні повернутися, а не отак ганебно втікати, – рівно сказав генерал Тарнавський.

– Але генерал Кравс – у полоні!.. – докинув інший старшина.

– І ви його покинули?

Ті, хто оточив авто, похнюпились, потопталися. Сяк-так паніку вдалося погасити: кінні звернули коней, а піші показали спини… Та проте авто Тарнавського стояло на місці; кожен мовчки питав один одного, що робити далі,– всі чекали слова командувача.

– Вертай на двірець, – звелів Тарнавський шоферу. – А то, чого доброго, самі потрапимо в полон до денікінців…

– Який скандал… – заквилив Шаманек. – Який скандал…

– Я ж попереджав, – Тарнавський злостився. – Ніхто мене не послухав. Тепер маєте, маєте!.. Тіштеся!

Ніхто ані півслова не зронив, – авто мчало на вокзал швидше, аніж на маніфестацію… Всі похапцем забилися в свій затишний салонний вагон.

– Чому не рушаємо? – все ще злостився Тарнавський.

– Зараз довідаюся, – Паліїв спритно зіскочив з тамбура, а повернувся вкрай розгублений. – Нема паротяга…

– Як – нема? – Тарнавський округлив очі.

– Нема… – Паліїв безпорадно розвів руками. – Кудись дівся… Більшість залізничного персоналу самі москалі… Якщо не співчувають більшовикам, то принаймні симпатизують денікінцям… Як у Львові польські залізничники…

– Який скандал… – знов заквилив Шаманек. – Який скандал…

– Дозвольте мені, пане генерале? – підхопився Поточняк.

– Давайте скоріше! – крикнув Тарнавський.

Поточняк зник, а у вагоні – напружена тиша. Десь відлунювали поодинокі постріли, свистали локомотиви.

– Який скандал… Який скандал…

Тарнавському хотілося нагримати на свого начштабу, аби нарешті заткнув пельку… Та шляхетність не дозволила. Поточняк з’явився десь через годину, стрімкий та переможний.

– Я все полагодив… – сказав з якимсь лише йому відомим натяком. – Зараз поїдемо… Справді, у Львові правлять на залізниці поляки, а тут – росіяни… Монополія… Але їдемо.

Вагон здригнувся, рушив і… зупинився. Всі допитливо повернули голови до свого спасителя – до Поточняка.

– Зараз з’ясую… – Хвилин через десять він холоднокровно повідомив: – Не хвилюйтесь, але… всі колії зайняті.

– Як? – скрикнув Тарнавський. – Зайняті?

– Який скандал… Який скандал…

– Будемо шукати виходу з тупика… – Поточняк зник.

Знов усі закам’яніли. Десь стріляли. На пероні галас.

За вікном хтось смачно матюкався. Під стелею бриніла муха…

– На випадок наскоку ворога, – поволі заговорив Тарнавський, – будемо захищатися револьверами…

Шаманек спершу зблід – лице без кровинки, а далі – напівмертвий, зовсім позеленів. Жахно застигли очі і в сполоханого Паліїва. Але Тарнавський вдав, що не помічає їхнього стану. Поточняк знову приніс добру вість:

– Знайшлася вільна колія…

– Слава Богу… – Шаманек перехрестився.

– Однак, панове, не будемо вважати Київ утраченим безнадійно, – сказав Тарнавський, коли поїзд виїхав за межі станції.– Є ще другий корпус – узявши Коростень, він піде на поміч групі Кравса.

– Так-так… – Шаманек долонями розтирав щоки, ніби вони були обморожені.– Радили ж іти на Одесу…

– Пізно про це говорити, я думаю про інше, – сказав Тарнавський. – На Пості-Волинському зупинимось, і ви спробуєте зв'язатися з Коростенем, себто з Вольфом.

– Уже готовий, пане генерале!

На Пості-Волинському машиніст загальмував, і Шаманек хвацько побіг, а вернув наче бусол з підрізаними крильми:

– Полковник Вольф Коростеня не взяв… Другий корпус і Січові стрільці Коновальця під ударами червоних відступають…

Аж тепер генерал Тарнавський остаточно увірував: це крах… Він мовчав до самої Вінниці, відтак звелів Шаманеку:

– На ранок підготуйте наказ від мого імені: вся Галицька Армія відходить на лінію Житомир-Бердичів-Козятин…