Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 39 страниц)

XXIX

Десь гупнула гармата, і Поточняк вмент прокинувся, стріпнув з віч дрімоту, довкола так само тривожно зірвались на ноги всі старшини – полковник Стефанів, отаман Горук. Анатоль поспішно вийняв з кишені годинника: шоста. Ага! О шостій ранку двадцять першого листопада закінчувалося перемир’я з поляками.

Гнітюча напруга. Аж моторошно. Всі якось тупо поглядали одні на одних. Тут, у штабі, кожен розумів ситуацію: Львів, середмістя, як і раніше, в повному кільці. І кожен передчував, що противник стискатиме це кільце неймовірно, щоби роздушити неначе яйце…

Однак надворі було темно, непроглядно, і стрілянина – спроквола, вояки мовби прощупували одні одних.

– Що будемо робити? – Анатоль поправив пенсне, ніби в такий спосіб легше було дивитись на полковника Стефаніва.

– Поки що боронитися.

– Я дам відповідні накази, – сказав отаман Горук.

А Поточняка весь час бив якийсь внутрішній дрож, аж паморочилась голова, – він розумів, це не страхопудство, однак ніяк не міг збагнути, чому його термосить.

Чим ближче до світанку, тим густішала стрілянина, а десь коло одинадцятої заговорили з обох сторін гармати. Донесення були однозначні – почався страшний наступ поляків. Поточняк не побіг на передову, залишався у штабі й разом з полковником Стефанівим та отаманом Горуком шукав бодай найменшого шансу, аби залатати дірки, в які могли прорватися ворожі боївки.

А тим часом у колишньому намісництві, що було осідком уряду, Кость Левицький зібрав засідання Національної Ради і Державного секретаріату. Крім війни, були жорстокі будні. Вчора йому подали текст пісні про долю Бориславсько-Дрогобицького терену. І хоча текст пісні був в’їдливий, неоковирний, проте, мабуть, достовірний:

 
Один брав лише свічки,
Другий – парафіну,
Один числить на гешефті,
Другий – на обміну.
 
 
Одні беруть на центнери,
Другі – на вагони,
Вивозять в світ широкий
Аж поза кордони…
 

Йому доносили, що на Дрогобиччині всі двори винищені, зерно, виділене для посіву, зреквізоване, живий інвентар забраний на військові цілі, а в Бориславі польські військові частини, відступаючи, попалили склади з промисловими товарами та продовольством. Голод, холод… Війна з поляками.

А ще йому казали: пахне революцією, галичани-полонені, вертаючись з Росії, несуть більшовизм.

Часом Костю Левицькому хотілось зректися влади, якої він так жадав, – не сподівався чоловік, що все піде таким трибом, гадалося, буде, як за старих добрих австрійських часів: сеймові розмови, битви за трибуною, промови… А тут промовляли гармати, лилася кров.

Зараз, ведучи засідання, Кость Левицький все ж намагався надати йому бодай відносного спокою. І дійсно, якось врівноважено було ухвалено припинити поки що всі австрійські закони і розпорядження, приноровлюючи їх до інтересів ЗУНР, заодно ухвалено видати ще одну відозву «До зброї!».

Коли він закрив засідання, прибіг порученець і з жахом повідомив: полковник Стефанів скликав військову раду і пропонує евакуацію всього українського Львова.

– Та не може бути! – поблід Кость Левицький.

– Христом присягаюсь!

– Сам перевірю.

І подибав до Народного дому. Крізь метушню, сліпий рух стрільців продерся до полковника Стефаніва.

– Це правда, що евакуація?! – без попередньої, властивої йому, дипломатії поспитав з викриком.

– Така ситуація.

– Ситуація?

– Виходимо всі,– нервово сказав полковник Стефанів. – Не можна допустити, щоб противник знищив осередок Галицької Армії, а він має сили, він добре зорганізований.

– Може, це так зле не є,– промимрив Кость Левицький. – Може, ще вдасться поправити ситуацію. Треба перевірити, бо це дуже важливий крок.

– Я даю у ваше розпорядження авта, – полковник Стефанів був невмолимий. – І державні секретарі, і члени Національної Ради мусять виїхати.

– І все-таки виясніть ситуацію…

– Добре, протримаємося ще дві години, поки вияснимо, – врешті погодився полковник Стефанів.

А Поточняк двоївся. На засіданні військової ради він категорично виступив проти здачі Львова, а з другого боку, розумів, що становище критичне.

0 п’ятнадцятій годині почався повторний ворожий наступ. І такий, якого досі галицькі стрільці не знали: противник атакував з усіх боків. Це був дикий, шалений шквал вогню, який мав спопелити Народний дім, де містився штаб, спустошити намісництво, де перебував уряд, – противник поставив собі за мету розчавити республіку. Раз і назавжди!

Полковник Стефанів вислав делегацію на переговори – відповідь була коротка: у теперішньому стані операції перемир’я неможливе…

Заходив вечір – чорний, страшний вечір… Полковник Стефанів сказав Костю Левицькому:

– Виходу нема. Військо вийде зі Львова, організується, і до кінця листопада Львів знов буде столицею…

І Кость Левицький скорився: Державний секретаріат і більшість членів Національної Ради через Жовкву – Кам’янку-Струмилову – Золочів виїхали до Тернополя.

Чим глибшав вечір, тим ширшала невідомість.

20.00. Народний дім. Цвинтарний настрій. Коли? – питали одні одних, але точної години ніхто не знав, навіть начальник штабу отаман Горук.

Відтак усі кинулися до магазину, що був розміщений на Вірменській вулиці у двох кімнатах. В одній – взуття, зреквізоване з початком листопадових подій в австрійських магазинах, у другій – мундири. Щоби добро те не потрапило в руки поляків, дозволено було брати все, що хто хотів… І – брали. Найбільше дерлися за жовті черевики, що, на диво, були з одної ноги… В розпал тої веремії прибіг стрілець з розвідки:

– Ви тут збираєтеся, а Личаків вільний.

Одні вірили, другі – ні, бо ще недавно на личаківській рогачці було поранено кілька вояків.

– Таж коло церкви Петра і Павла, на рогачці, ходять вояки із синьо-жовтими відзнаками! – ревно переконував стрілець-розвідник.

– Це польський підступ! Таке вже було!

Магазин спорожнів моментально. І знов Народний дім наповнився людом. Рейвах. Дехто ходив п’яний. Ніхто не знав, що робити. Полковник Стефанів кудись зник. Отаман Горук безпорадно розводив руками. А розбурхане вояцтво бунтувало.

– Ганьба! Стид!

– Зрада!

– Де Стефанів?

– Нема причин кидати Львова!

– Ми вдержимо фронт! Ми фронтовики і краще це знаєм! І Високого замку не дамо!

– Ще тиждень протримаємось, заки наспіє підмога!

Молодий хвацький хорунжий пружно вискочив на стілець, замахав у відчаї руками:

– Залога Цитаделі не виконає наказу про евакуацію! На крайній випадок висадимо себе в повітря! Згинемо, а Львова не покинемо!

Та його ніхто не слухав. Усі заговорили-заволали водночас. Анатоль опустіло притулився до стіни. Йому здавалося, що наступила хвилина божевілля. А з усюд неслося:

– Такої ганьби усуси не переживуть!

– Ваші діти проклянуть вас!

– Такої Команди нам не треба!

– Хто боїться, втікайте! Ми зістанемось! Ми покажем, що місто можна вдержати!

– Команди не визнаємо!

– Нам треба диктатора!

– Хай ним буде отаман Горук!

– Панове-товариші! Та дайте собі спокій! – закричав нарешті отаман Горук, видираючись схвильований з товпи. – Не робіть зі мною комедій! Ситуація надто поважна. Якщо ви хочете далі бути військом, то шануйте дисципліну. І зважте, що накази про відступ одіслано на всі відтинки фронту. І змінити нічого не можна. О годині одинадцятій маємо покинути Народний дім. А поки що тримайте язик за зубами!

– Покинути Львів без причини… – і сльози.

22.00. Хто із старшин жив поблизу, прощався з рідними. Ті, що мешкали в готелі, брали свої речі.

22.30. Місто занурилось в нічну темряву. На вулицях – ні живої душі. У Народному домі рух – штаб готувався до виїзду. Нарешті рушили. Вибрались на Жовківську вулицю. Залізничне полотно перебігали, бо поляки стріляли з дому інвалідів. Підзамче. Ешелон-порожняк був заповнений швидко, – їхати мали, як ще першого листопада передбачив Вітовський, до Задвір’я, Красного, Золочева, – ешелон був заповнений, але виявилось, що нема локомотива… Чекали, чекали – нема! І не буде… Зачали висідати, багаж на плечі – і пішки до Винник…

Небо чисте. Світив місяць. Ясно. Пізня осіння ніч робила враження зими, землю вкрив тонкий шар снігу.

«Три тижні тому, в п’ятницю вдосвіта, забрали ми Львів, – з гіркотою думав Поточняк. – А нині, через три тижні, так само в п’ятницю і так само вдосвіта покидаємо його…»

Рівно о 24.00 місто покинули бойові групи. Одні йшли на Підзамче, другі – Курковою на Кайзервальд, Кривчиці і Лисиничі. Без втрат вийшла артилерія з Цитаделі, але потрапила в яри та дебрі, і комендант розпорядився знищити гармати… Вибрались люди і коні. Зате гармати з Високого замку переправилися успішно.

Навколо Львова далеко й широко спали міста і села, дрімала українська земля… Тільки на Підзамчу і Цитаделі багровіли пожежі, гостро випорскуючи іскри…

І настав ранок… Головна група – десь півтори тисячі вояків, стягнулася до Лисинич. Тут опинився і штаб на чолі з полковником Стефанівим. Після короткого перепочинку стрільці перебазувалися до Винник. Але йшли байдужим маршем, ніби війна закінчилася. І за цю байдужість вельми поплатилися: коли перші відділи виходили на дорогу, польський броньовик раптом примчав зі Львова, посипав кулеметними чергами і викликав таку паніку, що ніяка сила не годна була вдержати вояків: рвонули увсібіч, а далі порозбігалися по селах… Решта потяглася гостинцем до Курович – згодом тут почне формуватися група «Схід» як складова частина Галицької Армії, що мала відбити Львів. Лише січові стрільці зберегли майже в цілості свої ряди, хіба що перебрались з Винник до Миклашева, діставши наказ полковника Стефаніва укріпитися на лінії Підбірці – Лисиничі – Винники – Чижки, – почався другий період українсько-польської війни…

ЧАСТИНА ДРУГА

І

І Дмитро Вітовський заплакав… Ні, він не ридав, навіть не схлипував, але на очі так густо виступили сльози, що він, здавалось, осліп.

Галичино, рідна! Яка ж ти бідна, яка нещасна! А були ж часи Ростиславичів, Осмомисла, Данила, Лева…

Витер очі і, глибоко, мимоволі зі стогоном зітхнувши, присунув до себе палицю, – старі рани і ревматизм. А Поточняк стояв до нього спиною, дивився у вікно. Саме він, Анатоль, так його розчулив. Падіння Львова Дмитро вже пережив, навіть пересварився з Костем Левицьким, коли той разом з державними секретарями та деякими членами Національної Ради прибув до Тернополя. Але коли Поточняк зачав розповідати подробиці, надто ж як у них стріляли з вікон дому інвалідів, як довелось перебігати колію, – не витримав, нерви здали.

Так, були часи Ростиславичів, Осмомисла, Данила, Лева. І було чотири століття польської окупації, а потому, з 1772-го, почалась австрійська. Та все ж на початку минулого віку проснулась Галичина. «Руська трійця» – Шашкевич, Вагилевич, Головатий; «Русалка Дністровая». Революція 1848-го. «Зоря Галицька». І лист-звернення до цісаря Фердінанда з проханням-вимогою надати українському народові в Галичині самостійність-автономію. Спершу запевнив цісар, що так буде, але перегодя зрікся престолу на користь Франца-Йосифа, а в часи абсолютизму всі домагання були похоронені, і Головна Руська Рада перестала існувати, настала зневіра в Австрію, отоді Росія й підсунула Галичині історика і журналіста Михайла Погодіна, що став духовним батьком галицьких москвофілів. Та Європа клекотала – «Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Литва», «Молода Європа», «Молода Польща», нарешті під їхнім впливом і появилася на світ Божий перша українська народовецька громада «Молода Русь». А за нею перші політичні часописи – «Батьківщина», «Діло», політичне товариство «Народна рада», відтак перша політична партія – радикальна, заснована Франком, Павликом, Драгомановим, в 1899-му праве її крило створило українську національно-демократичну партію, в народний комітет якої ввійшли Михайло Грушевський, Іван Франко, Кость Левицький… Ліві ж радикали заснували соціал-демократичну партію. І в лютому 1910-го парламентарії – представники-висуванці цих партій: національно-демократичної, соціал-демократичної та радикальної – ухвалили домагатися Галичині і Північно-Західній Буковині національної автономії. І коли б не війна…

Дмитре, ти заліз в хащі, похопився на думці Вітовський, твої знання політики в Галичині зараз ні до чого. Не та ситуація. Що ж, дійсно не та ситуація, однак же…

І все ж він не міг відкинути минуле, бо з нього почалося нинішнє. А воно зблиснуло з початком віку. Під час Балканської війни, коли загострилися відносини між Росією і Австрією, виплеснулась виплекана галицькою молоддю ідея військового вишколу. Так виникли спортивні товариства «Січ», засновані Кирилом Трильовським – адвокатом з Коломиї, послом парламенту, відомим радикалом та видавцем, який згодом став генеральним отаманом Українського Січового союзу, та «Сокіл», що найбільше прославився за часів, коли його очолював Іван Боберський – педагог, автор словника і підручника фізичного виховання. І «Січ», і «Сокіл» змагали до єдиного – вони гартували себе до боротьби за самостійність України, а вужче – Галичини. А тут ще акція Мирослава Січинського, котрий вбив намісника Галичини графа Потоцького і став національним героєм серед галицької молоді – вона на нього рівнялась. Так, це був спалах! Коли ж був створений Український Січовий союз, його голова Кирило Трильовський подав наміснику на затвердження вироблений Союзом статут – статут Товариства Січових стрільців, що був майже точним перекладом польського «Стшельца». Намісник затвердив, і за рік до початку світової війни постає у Львові перше стрілецьке товариство «Січові стрільці», очолив його адвокат доктор Володимир Старосольський. І розлилося воно по всій Галичині – Тернопіль, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Золочів… Муштра, вправи зі стрільби, пропаганда ідей самостійності… А вперше майже всі зібралися 28 червня 1914-го у Львові на великий сокільсько-січовий здвиг з нагоди сторіччя уродин національного генія України Тараса Шевченка. Дійсно грандіозне було свято. І якраз тоді прибилась до Львова телеграфна звістка: в Сараєво вбитий престолона-слідник. Через місяць Австрія оголосила війну Сербії, а як тільки шостого серпня Росія виповіла війну Австрії, одразу всі галицькі впливові партії утворили Головну Українську Раду на чолі з Костем Левицьким і Бойову управу, очолювану Кирилом Трильовським, до якої, крім Трильовського, ввійшли Дмитро Вітовський, Сень Горук, Теодор Рожанковський та ще кілька чоловік. У цій війні,– твердили уми, – вирішиться доля українського народу… На поклик Бойової управи відгукнулись тисячі молодих – студентів, гімназистів, юних активістів, – з них, з добровольців, і було створено легіон Українських Січових стрільців, що сумирно, попри всі тертя, непорозуміння з австрійським командуванням, воював разом з Австрією проти Росії і був розбитий в шістнадцятому році під Бережанами військами генерала Брусилова… Правда, стрілецтво не було винищене дощенту – чимало перебувало в запасі, в російському полоні, у відпустках, на лікуванні, але сам легіон як бойова одиниця перестав існувати. З тих, хто вцілів, сформований був на початку сімнадцятого року курінь – близько 600 стрільців – під командуванням підполковника Франца Кікаля. Курінь увійшов у склад XXV корпусу і в лютому того ж сімнадцятого року рушив з австрійцями за Збруч, відтак перегодя був одведений в тил, на Буковину, в Чернівці, щоб першого листопада вісімнадцятого року започаткувати нову сторінку українського війська…

Дмитре, справді облиш ці спогади.

Але він не міг облишити – людський мозок не підвладний людині… І як можна не бідкатися, якщо впав Львів? Вітовський глипнув у спину Поточнякові. Ах, яку він допустив помилку, що не послухав його, Анатоля! Треба було інтернувати всіх впливових поляків! Чому ти допустив таку нерішучість? Чому діяв обережно? Чому пропустив мимо очей відозву, що була розвішана на мурах Львова: «Від трьох днів кипить боротьба за польський Львів. Взиваємо все польське населення, цивільне і військове, станути негайно до зброї! Неділя, 3 листопада 1918 р. Начальна команда збройних сил у Львові»? Обмежилися тим, що зривали ті листівки… Е-ех!

Та й підготовка до перевороту, визнай, була нікудишня. Поспіх. Неорганізованість. Емоції замість розсудку. У Львові не створили міцної бойової одиниці, здатної з першого дня відстояти здобуте, а в довколишніх селах – може, через одне, верховодили дезертири колишньої австрійської армії, що колись ховалися від фронту, а тепер ходили як герої. Вітовський нарешті зрозумів, що люди до держави ставилися байдуже: досить війни, хай хтось інший воює… А були хитрі. Зголоситься до війська, візьме мундир, втече додому, роздягнеться й знову зголошується… А більшовизація військ?

Як потрібна тверда рука! Кожен зараз такий слабодухий, що боїться противника. Чому так тремтимо? Адже перемагає той, в кого сильніші нерви. Адже не всі були за те, аби здати Львів. Звичайно, треба було багато чого врахувати. Львів – місто двох народів, двох психологій, українці – самі собі, поляки – самі собі, є третій прошарок – мішані подружжя. Скільки прорахунків!

Найстрашніше в усій цій катавасії – що галицькі політики не можуть обійтися без орієнтації. Вони неодмінно мусять на когось орієнтуватися. Не стало Австрії – орієнтир на Антанту, нема Франца-Йосифа – є Вільсон. Чи надовго?

Кидай їх, Дмитре, кидай! Ліпше берися за перо. Твої вірші і нариси люди колись читали. Тільки псевдонім зміни. Ну, що то ще за Гнат Бур’ян? Ні, життя без обов’язку нема! Так само, як удвох одного сновидіння не побачиш.

Раптом навстіж розчинилися двері: Грицан. У новому костюмі, тому, що ходив по Будапешту, капелюсі. Вітовський стріпнув головою. Чи не видиво? І вмить вимкнулись його муки, його сумні хитання, забулося, що в нього радикуліт, – він кинувся до Ярослава і так обняв його, що в того аж капелюх злетів з голови. Та й Поточняк нарешті обернувся.

– Ну, розказуй! – Вітовський не відпускав, а тримав Грицана за руки вище ліктя.

– Дай мені сісти… – Ярослав опустився в м’який фотель, схилив голову, бо надто пильно на нього дивились Вітовський з Поточняком. – Зараз… Хай віддихаюся…

– Ти ж не дівка, – пробурчав Анатоль.

– А ти не парубок, – засміявся Ярослав і підвів очі.– Значить так: за готівку ми трохи зброї та амуніції придбали. Домовились з власником фабрики зброї на майбутнє. Отже, треба, Дмитре, висилати до Будапешта нову місію.

– Вишлемо.

– І треба когось послати до Стрия, – наш вагон застряв, – Іштван залишився. Гриць Коссак розводить руками: а що я, мовляв, зроблю, коли залізничники-поляки саботують? Хай Анатоль поїде. Він, думаю, дасть собі там раду. Ну, а тепер про кричуще неподобство.

II

І Грицан розповів усе, що бачив у Будапешті,– про Шарварка, землячків. Та про розмову з міністром.

Республіка змінила столицю… Кожен розумів, що акція ця вимушена, вірив, що тимчасова, що невдовзі Львів буде відбито і все повернеться в старе тепле русло, потече розмірено й спокійно, бо вічно так бути не може… Розуміти розумів, але Тернопіль – не Львів, до того ж сильно понищений, бо російські війська вступили в місто вже дванадцятого серпня чотирнадцятого року, розмістивши тут свою адміністрацію, збройні сили, тож коли в червні п’ятнадцятого німецько-австрійська армія прогнала російських солдатів зі Львова, відразу ж повела наступ на Тернопіль – розгорнулися запеклі бої, з перемінним успіхом тривали вони майже рік, місто переходило з рук у руки, і лише влітку шістнадцятого фронт стабілізувався по Серету – лівій притоці Дністра, на якому, власне, й розташований Тернопіль. Правда, згодом, влітку сімнадцятого, місто знову опинилося в зоні воєнних дій: за наказом Тимчасового уряду розгорнулася підготовка до наступу на Південно-Західному фронті, стягувалися війська: піхотні частини, 5-й кавалерійський корпус, авіадивізіон. Прибув навіть військовий міністр Керенський. Наступ почався вісімнадцятого червня, та безуспішно, бо через три тижні, використавши свою перевагу в артилерії, австро-німецькі війська перейшли в атаку, одинадцятого липня зайняли Тернопіль, – і безладний відступ російської армії по всій лінії Південно-Західного фронту. Козаки 40-го Донського корпусу прямо на вулицях рубали шаблями панікерів…

Тож затишку було мало: місто-руїна.

Інтелектуали тішили себе хіба тим, що поблизу, в селі Біла, провела юні роки співачка зі світовою славою Соломія Крушельницька, ніколи не гребувала земляками, а завжди знаходила час відвідати Тернопіль і виступити з концертом.

Політики ж пам’ятали інше: більшовики вели тут пропаганду серед солдатів гарнізону та місцевих жителів, у центрі міста організували великий мітинг. З червоними прапорами. З більшовицькими гаслами. Все те пахло несмачно…

Про те, що з Відня прибув Петрушевич, Кость Левицький довідався у ресторані, сюди, в пивничку по вулиці Тарнавського, заходили члени уряду на обід і чарку, вони заходили скаржитись самим собі, що нема порядку, що мало війська – багато старшин прилаштувалися по шиночках, попивали пиво та критикували фронтового стрільця. А ще скаржилися, що Антанта не думає про Галичину. А ще казали, що Львів упав через те, що старшина Караван, котрий, мовляв, як комендант частини на Личаківському передмісті, впровадив у себе систему вибору старшин на більшовицький лад і тим здеморалізував своїх людей, що не хотіли йти патрулювати, а поляки тим часом оточили Львів…

– Перепрошую, – підійшовши до столика, за яким сидів Кость Левицький, сказав юний стрілець. – Приїхав пан президент – хоче вас бачити. Ото й послав мене за вами, пане прем’єр.

– Гаразд, зараз прийду.

Петрушевич хотів бачити Костя Левицького, зате прем’єр Кость Левицький не бажав бачити президента Петрушевича. Вони з Петрушевичем були давніми ворогами – власне, справжніх друзів у Костя Левицького не було. А стосунки з Петрушевичем особливі,– він, як і Кость Левицький, був правником, – отже, конкурентні. Коли, одружившись з дочкою сокальського повітового старости Леокадією Пуніцькою, Петрушевич, тоді молодий адвокат, переніс свою адвокатську канцелярію до Сокаля, Кость Левицький зітхнув полегшено, бо ж, як студент університету, Петрушевич очолював «Академічне братство» у Львові і виріс до провідника молоді. А Кость Левицький по собі знав, як це важливо – зарекомендувати себе із студентської лави. Та не довго мав спокій Кость Левицький: Петрушевич став послом парламенту, а через три роки депутатом галицького сейму і був обраний заступником голови Українського сеймового клубу, тобто заступником його, Костя Левицького.

Отоді вони вперше по-справжньому затіяли таємну війну, кожен б’ючись за свій авторитет і прагнучи грати першу скрипку в галицькому проводі.

Коли з початком світової війни виникла Головна Українська Рада, яку очолив Кость Левицький, Петрушевич до її складу не увійшов, хоча залишався послом парламенту і сейму. Згодом, через рік, Головну Українську Раду замінили Загальною Українською Радою. Нова рада теж не проіснувала довго: після вбивства 21 жовтня 1916 року Фрідріхом Адлером прем’єр-міністра Штірка прем’єр розпустив її і політичний провід Галичини перейшов до рук Української парламентської репрезентації. Ось тут і обминули Костя Левицького. Провід обняв Петрушевич, котрий досі перебував з групою послів в опозиції і вів потаємну роботу проти Костя Левицького, критикуючи його за інертність. Однак Кость Левицький залишався керманичем націонал-демократичної партії, до якої належав і Петрушевич, хоч й очолював опозицію. Деякий час Кость Левицький був у тіні, вірніше, в опозиції до нового проводу. Але коли 18 жовтня 1918 року була утворена Українська Національна Рада, Петрушевич, ставши президентом, про Костя Левицького не забув: після листопадового перевороту Кость Левицький – прем’єр Державного секретаріату. Буває ж так: двоє ненавидять одне одного і не можуть обійтись один без одного…

У кімнаті Петрушевича Левицький застав Вітовського; опершись на палицю, той кричав:

– Тільки подумати! Наші вивозять збіжжя за Збруч, там продають, відтак ми закуповуємо його для армії. Ідіотизм!

Петрушевич замислено слухав. Високий, стрункий, хоч мав п’ятдесят п’ять років. Слухав і – гострий погляд, лице біле, як з мармуру витесане. І бездоганно, як завше, одягнутий.

– З поверненням, пане Євгене, – подав руку Левицький.

– Дякую, – швидко відказав Петрушевич. – Хоч думаю, що моє повернення ні для кого не принесе радості…

Опершись на палицю – кляті старі рани та ревматизм і досі не покидали! – Вітовський попросив, щоб його відпустили, бо ж треба формувати армію.

Петрушевич не заперечував.

– Ну, що ж, пане Костю, – він потер пальцями добре розвинуте підборіддя. – Розкажіть мені, що та як…