Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 39 страниц)

X

Засніжений сонний ранок натужливо, неохоче продирав очі. В кімнаті було сіро й холодно. Уже котрий день Ярославові не хотілося йти на службу, не хотілося й зараз. Дратувала нерішучість уряду, постійна демагогія, солодкі слова в очі й повна протилежність поза ними, – Ярослав німо потупився в стелю. І взагалі він чомусь був не в настрої.

– Ти чимось невдоволений? – обережно спитала Оксана, прижмурюючи очі, начеб їх різало сонце.

– Чому? Ні…

– Мовчиш, мовчиш… – вона схилилася над ним. – Може, тобі не подобається, що я найняла кімнату на двох?

– Це якраз дуже добре.

– А про що ти думаєш? – І зірвалось ревниво-дражливе: – Мабуть, шкодуєш, що з тобою не Стася?..

– Не говори дурниць!

– То чому ж ти якийсь такий далекий?

– Хіба мало клопотів? – Боже, як йому не хотілося зараз розмовляти. – Я весь час бачу матір… Вона дуже плакала, коли нарешті уздріла мене. І не хотіла відпускати. Це страшно…

Оксана ласкаво гладила рукою його щоки. Рука шорстка, і її приторк був для Ярослава неприємним.

– Ти не винен перед нею.

– Винен, – категорично заперечив Ярослав. – Я думаю, що діти в постійному боргу перед матір’ю, особливо ті, котрі йдуть з дому.

– Вічно біля матері не можна бути.

– Я хотів би бути вічно. Я все своє життя мріяв забрати матір до себе. Та завше не виходило. Це жорстоко! – Він заплющив очі.– Я виявився перед нею найбільшим брехуном.

– Невже ти не міг переконати Стасю?

– Не треба про це!

– Закінчиться війна, настане спокій, і все наладиться… – Вона притулилася до Ярослава, і він бачив зморшки під її очима, шабатуристу шию. – Ти забереш маму до себе…

– Пора вставати…

– Не хочеш бути зі мною?

«Вона нічого, крім свого кохання, не визнає,– поморщився Ярослав. – Це, зрештою, набридає. Які ж ці жінки егоїстичні!.. Це те саме, як їх вранішнє позіхання…»

Він, однак, стримав себе, щоб не збовкнути чогось грубого, бо Оксана того не заслужила. Перед очима раптово постала Тетяна Острогляд, і він стис зуби, аби прогнати її образ.

– Ти ж знаєш, що я сьогодні їду до Києва, – промовив він хоч і прісно, але без роздратування.

– Я приготую снідання. – Вона ще раз міцно притулилася, а тоді попрохала: – Підніми мене…

Ярослав примусив себе злізти з ліжка. Оксана простягнула йому свої худі руки, і він підвів її. Вона задоволено всміхнулася й, вдячно поцілувавши його в губи, хутко, щулячи мерзлякувато худі плеченята, одягнула голубий старенький халат, на якому були висіяні ромашки, що від прання вже полиняли.

«Вона поводить себе як сімнадцятирічна дівчина, – подумав Ярослав. – Хоче бути коханою… А що дивного? Вона просто недокохана… Душа вимагає свого, вимагає того, що закладено природою. Тут уже нікуди не дінешся. Той, хто не парубкував, колись мусить своє допарубкувати… Життя».

Оксана підігріла вчорашню картоплю і маленьку котлетку, чай. Безпорадно розвела руками.

– Більше нічого нема…

– Нічого й не треба.

Вони мовчки поснідали, ласкаво попрощалися: Оксана подалася на службу – в канцелярію Державного секретаріату, а Ярослав неквапно заходився складати в теку дорожні приналежності,– так, нині він у складі делегації ЗУНР відбуває до Києва на свято злуки з Великою Україною, а квапитись нема чого, поїзд одходить пополудні.

Побіля міського театру йому стрівся Шарварко. Привітався так голосно, аж прохожі озирнулися, а Грицану зробилось незручно.

– Нарешті ти мені потрапив у руки! О-о, тепер я тебе не випущу! – І запропонував твердо: – Ходім до мене!

– Зараз не можу. Я їду до Києва.

– На п’ять хвилин! Ті, кому ти служиш, тратять на дрібниці тисячу п’ять хвилин. Ходім!

– Ніколи не рівнявся на тих, кому, на жаль, змушений служити. Отже, відкладемо на інший раз.

– Я прошу, – Шарварко взяв Ярослава за лікоть, він майже налягав на нього, він був до неймовір’я настирливий. – Не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Життя таке коротке – можна вмерти.

– Хіба що на п’ять хвилин… – Ярослав урешті-решт здався, бо відчув, що спекатися Шарварка йому не вдасться, а до відходу поїзда ще добрих три години.

– Оце інша балачка!

«Йому дуже легко живеться, – подумав без обурення Грицан. – Його нічого не турбує. Він чудово обходиться без історії, філософії, дипломатії, книжки… І хто б не прийшов з чужинців у Галичину, в його житті нічого не зміниться».

– Коли мені було десь п’ятнадцять, я поцілував товсту, незграбну шістнадцятирічну, – заговорив-засміявся Шарварко. – Вона так збунтувалася, що ляснула мене по носі. А оце недавно зустрів – не впізнав – ропуха!.. Сама заговорила. Але кому потрібна така кобила?

«У день смерті Гете сказав: погляньте, яка прекрасна жіноча голівка в чорних локонах на чорному фоні. Ці слова, як мистецтво, хвилюють, а Шарварко меле… і я слухаю».

– Я любив у дитинстві підглядати за дорослими. І завжди замислювався: про що двоє можуть так довго балакати? – Шарварко не вгавав – спогади приносили йому насолоду.

«Невже в такі скрутні часи це єдина проблема, яка його хвилює? То не слухай, не йди за ним».

А справді, чому він іде? Що це, слабість характеру чи ота елементарна порядність, яка вимагає в усіх випадках дотримуватися отої елементарної порядності?

– Моя хата, – сказав Шарварко.

Це був невеликий особняк, добротний, кам’яний, огороджений залізною сіткою, з залізною брамою. Особняк був поруч з міським парком. Ярослав знову з досадою подумав: чому я йду?

Шарварко гостинно відчинив хвіртку, вхідні двері, він явно був задоволений і собою, і своїм особняком.

– Мартусю! До нас гості!

Ярослав здригнувся. Невже? Так, це було саме те, що примусило його здригнутися: вражена Марта розгублено розширила сині очі, але врятували окуляри, хоч не могли врятувати зблідлого обличчя. Вона майже не змінилася. Ті ж маленькі уста, податливі, м’які, те ж чорняве волосся, густі чорняві, але неширокі брови. Вона хіба трошки округлилась, стала більш жіночною, зрілою.

– Добрий день… – пересохло протягнув Грицан, і серце його здригнулось.

– Боже мій! – Марта театрально сплеснула руками. – Кого я бачу! Ярославе, невже це ти?!

– Ви знайомі? – затявся на півкроці Шарварко, ошелешений не менше, ніж Грицан.

– А книжка?! Пам’ятаєш, Миколо? Я тобі оповідала, що перед війною в Тернополі один молодий студент подарував мені книжечку своїх історичних легенд.

– Ну, тоді це подвійна радість! Моя і твоя…

– Сідай, Ярославе, – сказала вже спокійніше. – Миколо, порозмовляєте собі, заки я щось приготую.

– За нас не хвилюйся – готуй.

Грицан запримітив: хоча Шарварко й тримається бадьоро, весело та безжурно, проте не в особливому захопленні від того, що вони з Мартою давні знайомі. Напевно, трохи знає про всі її походеньки, про всі її гріхи, тож у душі й ревнує. Звичайно, небезпідставно. Хіба, може, тепер вона змінилася. Так часто буває, що розгульна колись жінка стає зразковою дружиною і навіть осуджує розгульних… Як колишній пияк, вилікувавшись, осуджує теперішніх.

Світлиця була в килимах, картинах-пейзажах, обставлена добротними меблями. На високій плетеній етажерці виставлено старі фоліанти в твердих палітурках. Їх, однак, бачив Ярослав, ніхто не читав, вони служили окрасою. А далі враз запримітив свою тоненьку книжечку – вона була засунута на самий низ, мабуть, щоб не псувала інтер’єру…

– Оце твоя? – висмикнув її Шарварко.

– Так… моя.

Її теж, здається, ніхто не читав, хіба, може, Марта з нудьги погортала. Ярослав знайшов у книжці гвоздику – свою гвоздику. Мимоволі торкнувся пучками – гвоздика була суха-суха, пересушена і від приторку розсипалася. А він згадав ніч – ніч у Тернополі, коли гвоздика ця полум’яніла, – він усе-усе згадав: ночі кохання і дні страждань.

Двері відчинилися – Марта виставила поперед себе малюка, схожого водночас і на матір, і на батька.

– Мій… – мовила гордо.

– Ой, а я гостинця не приніс…

– Нічого! Не турбуйся! – Шарварко байдуже, поблажливо махнув правицею. – Олесь все має.

Марта тримала в руках тарілку і… Ярослав закліпав. Так-так, це були обривки її нічної рожевої сорочки – тієї сорочки, в якій вона спала з ним тоді, в тернопільському готелі. Тепер це була ганчірка, і Марта витирала нею посуд.

– Славний козак! – сказав Ярослав.

Незабаром вони сиділи за столом, страви були смачніші, аніж у люксовому ресторані, розмаїті, вишукані. Ярослав ковтав слинку, однак стримував себе – не хотів показати, що голодний. Вони обідали поволі, смакуючи кожну страву. Ярослав мимоволі змушений був пристосовуватися до них. Марта все випитувала – ненав'язливо, якось по-домашньому, навіть ніби по-родинному, – як йому жилося ці роки, де воював, чи не був поранений, а почувши, що тепер служить в Секретаріаті військових справ, щиро зраділа.

– Добре, дуже добре! Все-таки не окопи.

– Хіба він не заслужив? – так само співчутливо пробасив Шарварко. – Всю війну в окопах, а потім – полон.

– Ти був у полоні? – здивувалася-вжахнулась.

– Всяко бувало… – в'яло посміхнувся Ярослав, нишком поглянувши на годинник. – І осколки, і полон…

– Ти квапишся? – запримітила, однак, Марта.

– Не те що кваплюся, – Ярослав сконфузився, а далі, геть зашарівшись, скоромовкою пояснив: – Сьогодні в складі місії ЗУНР їду до Києва на торжества злуки Галичини і Великої України, то, самі розумієте, треба бути не тільки при здоровому глузді, але належно виглядати. Тож, гадаю, не будете мене довго затримувати.

– Звичайно, ні, – сказав Шарварко. – То справи державні. Кар’єри псувати собі не треба.

– Заходь ще, – сказала Марта.

– Ми будемо раді,– додав Шарварко.

– Обов’язково, – пообіцяв Грицан.

Але він знав: більше не зайде. Йому нема тут чого робити. Все тут дуже осоружне, бутафорне – все не так. Все! Його нагодували, неначе жебрака… А він не хоче бути жебраком, – тільки птахи повертаються в старі теплі гнізда; на згаслому вогнищі життя нема…

XI

Грицан їхав до Києва. Їхати – їхав, але не конче будував якісь особливі ілюзії. Ярослав не вірив в об'єднання Галичини і Великої України. Бо хіба вперше за свою історію вони об’єднуються? Згадаймо! На початку десятого століття Олег Віщий ходив у похід на Царгород. В тім поході брали участь білі хорвати – мешканці Галичини – і дуліби – мешканці Волині та Холмщини. На договорах Олега з греками підписувався ватажок хорватів та дулібів. Пізніше галицькі землі загарбали чехи; на той час зросла сила чеських князів Пшемислідів, вони й заснували теперішній Перемишль. Аж через кілька десятиліть Володимир відібрав од них Галичину і приєднав до Русі. Та ненадовго. Вже у 1018 році Болеслав, що мав жінку Володимира, забрав червенські міста. І тільки після його смерті Ярослав Мудрий, розбивши ляхів, віддав ці землі Ростиславичам: Рюрику – Перемишль, Володарку – Звенигород, Васильку – Теребовль, які перегодя Володимирко Володарович з’єднав в одне – Галицьке з столицею в Галичі, яке бодай номінально було злучене з київським престолом. Ще одна злука була за князя Романа – батька династії Романовичів, який злучив Галич з Волинню та Києвом у 1200 році,– чотири роки то була найбільша держава Європи, аж допоки ляхи не вбили його, посадивши натомість на галицькім престолі угорця Кальомана з дочкою Соломією. Пізніше Данило Галицький злучив західні землі з Києвом, перенісши столицю зі Львова у збудований ним же Холм – місто, яке він усе життя любив і все життя вважав своєю княжою резиденцією. І цей союз не проіснував довго.

Так, – міркував Грицан, – злучень було немало. Але що з них, якщо розлучень було не менше? Нам завше бракувало найелементарнішого – розуму, мудрості, порозуміння, злагоди. Ми постійно грузли у чварах, кожен рвався стати вище він іншого, поїдаючи того іншого, кожен рвався на трон, хоч не завше мав для того трону голову, зате аж розпирало такого від амбіції. А далі почалося, може, найстрашніше – орієнтація: галичани – на Австрію, придніпрянці – на Росію. Орієнтація, рабопоклонство і… любов. Перші любили цісаря, другі – царя. І повзли, повзли, повзли, як черви, щоб облизати чобота, і лизали не лише цісареві, а й іже з ним. І вилизували собі чини, отже, вищість од черні. І ставали не лише рабопоклонниками, а перекинчиками, запроданцями, скорпіонами і, зрештою, яничарами. За тридцять срібняків рідну матір продавали. І себе поїдали!

Бридка нація! Отупіла в своєму падінні! Ница! Такої в світі не знайдеш!

З прикрими думками своїми він і заснув.

Київський січневий ранок – морозяний, з густим інеєм. Делегацію галичан – кілька десятків – зустріли не лише представники Директорії, але й оркестр Січових стрільців полковника Коновал ьця, – і гримнуло «Ще не вмерла Україна…». А потім їх повезли до готелю. Грицан з кількома знайомими старшинами поселився в «Континенталі» по Миколаївській вулиці,– у чотирнадцятому році тут спинявся при переїзді на заслання митрополит Шептицький, нині ж мав тут свій осідок штаб Петлюри, – а більшість галичан разом з головою делегації доктором Левом Бачинським займали апартаменти в «Гранд-готелі» на Хрещатику; Бачинський застеріг: не забувайте – о п’ятій пополудні збираємося!

Готельний номер, як і купе у вагоні, сама студінь. Грицан, однак, зняв шинелю. Щоби освіжитися, витер вологим рушником лице і, зі смаком розкуривши сигарету, плюхнувся у протертий фотель. Треба хоча б одним оком зиркнути на Дніпро, на статую Володимира Великого… Що ми зараз маємо? Він добув з нагрудної кишені швейцарського годинника.

О, до наради, яку збирає доктор Бачинський, ще цілих три години. Вперед, Ярославе! Ти повинен ближче пізнати стольний град.

Київ вирував, як Дніпро в повінь, – мітинги, мітинги, мітинги… Чутки, чутки, чутки… Та були, проте, достовірні факти, які повільно, до того ж перекручено, невивірено або й сфальсифіковано просочувалися в Галичину. Тепер же Грицан з перших уст знав: третього січня Червона Армія, прогнавши петлюрівців, захопила Харків, наступного ж дня на базі військ Курського напрямку був створений Український фронт, шостого січня більшовицький Український Радянський уряд видав декрет про перейменування України на Українську Соціалістичну Радянську Республіку, а після того, як війська новоспеченого Українського фронту двадцятого січня вторглися у Чернігів, Директорія виповіла більшовицькій Росії війну.

Грицан майже не сумнівався, що практичної помочі від УНР не буде: УНР воюватиме з Червоною Армією, ЗУНР – з польською, – обидві республіки стоятимуть одна до одної спиною…

То чи потрібен цей фарс із злукою? Проте вголос Ярослав ніякої крамоли не виголошував, а то ще в чортзна-чому звинуватять його.

А Київ мітингував, корчився в політичній гарячці: не оборона рідного краю, а – лишити Директорію чи усунути, відновити розігнану Скоропадським Центральну Раду чи створити якийсь інший орган? Усе це смішило Грицана, бо нагадувало Галичину, – перед самою війною у Львові відбувся великий здвиг з усього краю на честь сторіччя уродин Тараса Шевченка, а напередодні керманичі «Січі» і «Сокола» – Трильовський та Боберський – затіяли люту суперечку: кому на чолі святочної колони йти зліва, а кому – справа… Що ж, у формальностях українці завше принципові… Ех-ех!

Тим часом проходили вибори до Трудового конгресу, який мав відкритися на Йордан, але так і не відкрився: не всюди, навіть у Києві, було проведено вибори. Та й виборні делегати не всі прибули. Торжество злуки відкладалося. А може, Директорія боялася, що Трудовий конгрес візьме лівий напрямок? Бо ж повно більшовицької літератури, більшовицька агітація не заборонялася – демократія… А в повітрі закружляла вістка: з Галичини на поміч Директорії йде стотисячна армія. І виплеснулось гасло: «Від Дону по Сян – один буде лан!»

У мітингах, дебатах спливали дні. Нарешті наступало 22 січня, середа – будень! Зате днина видалась погідна. Легкий морозець. Всі спішили на Софіївську площу, що топилася в повені синьо-жовтих прапорів, одяглася в портрети Шевченка, заквітчалася килимами… Гляділи на Богдана Хмельницького, котрий булавою вказує на північ, і рекли: то символ його часів – там, під царем православним, будучність України… А нині інакше має звучати: «Геть з України на північ, московські зайди!..»

З боку Володимирської вулиці на Софіїську площу вимайструвано тріумфальну арку, арка прикрашена гербами ЗУНР та УНР. В одинадцять ранку під звуки оркестру примарши-рували військові частини, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох сторін площі. За військом – народ з прапорами. З’явились депутати Трудового конгресу разом з делегацією від Галичини та Буковини, старшини галицьких полків, що знаходилися в Києві, члени Директорії. Військовий оркестр заграв національний гімн. «Слава! Слава! Слава!» – лунало коло Софіївського собору, який заклав князь Ярослав на тому місці, де була в нього битва з печенігами. А в цей час в самому Софіївському соборі єпископ Черкаський Назарій правив службу Божу.

Рівно о дванадцятій з собору вилилось духовенство з хоругвами – і обняла площу тиша. Ставши обличчям до членів Директорії, представник галичан доктор Цигельський оповіщає грамоту Національної Ради ЗУНР про злуку з УНР. Під оклики «слава!» передає її Винниченкові. У відповідь оголошується універсал Директорії.

– Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України, – рокоче над площею, – однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка, однині народ український, визволений могутнім подвигом власних сил, має змогу об'єднати дружніми зусиллями всіх своїх синів, будувати нероздільну самостійну державу українську на її щастя всього трудового народу…

Під мелодію дзвонів грамоту й універсал зачитують глашатаї з усіх чотирьох сторін площі. Як тільки закінчили, всі – «слава!», відтак архієпископом Агапитом правиться благоденственний молебень з проголошенням многоліття українському народові і вічної пам’яті тим, що загинули…

Потім війська і делегації зі співами, під звуки оркестрів рушили по Володимирській до міського театру, де мав розпочати роботу Трудовий конгрес. Біля театру трапилось непередбачене: один з членів конгресу, забравшись на балкон, несподівано повідомив, що… відкриття відбудеться завтра.

Юрби народу поволі почали розходитися. Лиш іней висів на замерзлих деревах. Кажуть, густий іней – на врожай.

А чи так?

«Вмираю за правду і народ, – сплюнув Грицан. – Хто це сказав? Звідки ці слова? А може, це якраз ті слова, які треба казати? Які повинні бути еталоном життя?»

А мороз дужчав. Пік щоки.

Наступного дня конгрес відкрився-таки. Галичан помістили в ложі проти Директорії. В першому ряду партеру сидів колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Грицан пильно поглядав на професора, який вмів писати історію, та не вмів її робити…

Зал повний. Міністри, дипломатичний корпус, представники партій. Без чверті п’ята – на сцені з’являються члени Директорії, займають місця за столом: у центрі – Винниченко, праворуч – Петлюра і Макаренко, ліворуч – Швець і Андрієвський. Їм аплодують.

– Високошановні збори! – звертається до залу Винниченко. – Насильства гетьманщини, кривава реакція знущання над трудовим народом України поміщиків, безвідповідальні панування керуючих класів, нарешті зрадницький акт гетьманського правительства щодо держави української дали право раді національних партій України піднести прапор повстання. І з початку повстання Національний союз поставив верховну владу Директорії з п’яти осіб, яка зараз тут, перед вами… Іменем цієї влади ми скликали Трудовий конгрес для повного вислову волі народу… Іменем Директорії Української Народної Республіки я оповіщаю конгрес самостійної Української Народної Республіки відкритим.

Оплески. Обирається президія. Входить до неї і представник ЗУНР, він, власне, й зачитує грамоту Національної Ради про злуку ЗУНР з УНР. Опісля зачитується майже тотожного змісту універсал Директорії.

– Слава! Слава! Слава!

«Здійснилися віковічні мрії, котрими жили кращі сини українського народу… – із сарказмом повторив Грицан. – Природа сама показує разом жити і разом вмерти».

– Чи погоджуються збори з обома актами?

Всі, за винятком кількох чоловік, устають. Тим, що сидять, кидають оклик: «Зрадники!»

«Ось ми й об’єдналися… – сутужно, так, коли нема ані шеляга в кишені, зітхнув Грицан. – Як усе просто! І як усе фальшиво… Театр… Ми найбільші в світі артисти. Граємо і граємо… І тішимо себе ілюзіями. А все-таки: яка ж влада на Україні праведна? Більшовицька, що засіла в Харкові та видала декларацію Тимчасового Робітничо-Селянського уряду про необхідність об’єднання Радянської України з Радянською Росією на засадах соціалістичної федерації? Чи національна, котра плекає власну, українську, державу і домагається повного суверенітету? Нащадки розсудять нас…»

Увечері Грицан опинився в товаристві полковника Коновальця – командувача корпусу Січових стрільців, котрий відіграв першу скрипку в поверженні гетьмана Скоропадського й котрого так чекали в Галичині.

– То коли ж вас сподіватися? – спитав Грицан прямо. – Чи нема чого на вас розраховувати?

– Розраховувати хіба можна на Мирну конференцію, слава Богу, вже розпочалася, – Коновалець потер кущик вусів під носом з горбинкою. – Чи на Антанту… А загалом становище дуже серйозне, сказати б по правді, скрутне. Ми з усіх боків оточені: із заходу – поляки і румуни, зі сходу – московські більшовики і донці Краснова… Червона Армія захопила Катеринослав.

– Я це знаю. Проте…

– Річ ясна, що її мета – взяти Київ, – Коновалець не слухав, а говорив, говорив, усе більше сутулячись, від чого і так вузькі плечі робилися ще вужчими.

– Я це розумію.

– Становище ускладнюється ще й тим, що наше громадянство слабо сконсолідоване. У нас нема союзників.

– Але чи вони поможуть? – засумнівався Грицан. – Ми вже не раз мали союзників: і татарів, і ляхів, і шведів…

– А помимо всього проти Січового стрілецтва агітують не тільки більшовики, але й деякі українці,– вів свою думку Коновалець, хоча не знати було, до чого він її веде.

– Отже… – Грицан затявся, згадавши посивілого Антона Вайду, котрий носить братів шлюбний перстень.

– Києва легко ми не дамо… Однак дуже важке економічне становище. Скрізь повна розруха, нема грошей.

– В Галичині те саме.

– А що можна зробити?

На тім і закінчилася їхня розмова – журна й безпредметна. Пахло катастрофою. В цьому Грицан не сумнівався. Тільки не знав, скільки ще залишилося до неї. День, два чи тиждень? А на цю злуку можна було й не їхати. Даремна трата часу! Хіба що настрій ще більше зіпсував собі. А може, ти не правий? Таке свято, такий розголос… Нічого путнього, виразного, однозначного не здатен був відповісти навіть сам собі.