Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 39 страниц)

VII

Євген Петрушевич поволі брів Віденським лісом. Було ще зовсім рано. Тільки-но розвиднілося. Цієї ночі Петрушевичу не спалося: поляки ось-ось проголосять свою республіку, чехи свою… А що ж залишив цісар галичанам? Чи без нього самим себе визнати, як це надумали зробити чехи та поляки? Ні, не випадає. Ми менший народ…

Поперед Петрушевича дріботів через доріжку їжак. На шпильках стирчали кислиці. «Навіщо йому здалися кислиці, якщо він їх не їсть? – здивувався голова Української парламентської репрезентації.– Хм… Як сказати… Бо якщо ведмідь не нагуляє жиру – в барліг на зимівлю не ляже… То, може, соки кислиць для чогось потрібні їжакам?»

Петрушевич сердито стріпнув головою. Навіщо йому ведмеді? Навіщо їжаки? Він нині повинен бути на аудієнції в цісаря, – попросивши в 1908 році аудієнції, двадцятилітній студент Львівського університету Мирослав Січинський кількома пострілами скарав цісарського намісника Галичини графа Потоцького… За кривди народні! За вибори! Аби світ звернув увагу на розтоптану-розтерзану Галичину! Петрушевича нараз зморозило. При чім тут Січинський? Петрушевич не помишляв про вбивство цісаря, в Петрушевича були інші плани. Він знов нервово тріпнув головою: лізло зовсім інше, ніж бажалося, – доріжку ще раз перебіг їжак – і теж з кислицями на шпильках, але цей був більшим і кислиць нашпилив більше.

«Ох, ці їжаки…» А поза тим Петрушевич любив осінь. Його завше хвилювало, що дичина така розумна: білка сушить на сучках гриби, носить в дупло горіхи; під опале листя, в мурашники ховає жолуді сойка; в щілини кори втрамбовує насіння диких трав синичка…

Почекай, Євгене! Облиш кислички та синички. Будеш кислим – виплюнуть, будеш солодким – проковтнуть. Радше ще раз обміркуй, що і як маєш говорити на аудієнції. А що міркувати? Обмірковано-переобмірковано: незалежність Галичині! Про це ще до війни говорено. А чому, власне, до війни? Про це говорено ще з початку минулого віку, коли постала «Руська трійця» і почалося національне відродження. Надто ж в час революції 1848 року – в час «весни народів», коли чесні мужі народу руського створили Головну Руську Раду, заснували першу газету «Зоря Галицька». Чи не відає цісар, що було з перших днів світової війни? Чень же пам’ятає, що виникла Головна Українська Рада, що було створено легіон Українських Січових стрільців, який бився за незалежність Галичини. А чи забув цісар, що було кілька місяців тому, – Брест-Литовську угоду? У відповідності з нею автономія Галичині повинна бути надана до кінця липня. І що? Про «таємну» угоду довідалися поляки, і почалися віча та протести до парламенту про «найновіший поділ Польші», і згасили наші домагання, і австрійський уряд здався, повторивши те, що було 1848 року, коли Головна Руська Рада також поставила в парламенті про поділ Галичини на Західну і Східну, надавши українцям автономію. І взагалі, Австрія так і не ратифікувала Брест-Литовської угоди. Блоки тягнуть Польщу кожен на свій бік: Антанта – до себе, Берлін – до себе. Він же, Петрушевич, тридцятого серпня наніс візит прем’єру Гусареку, вимагаючи відокремлення Східної Галичини в окремий автономний край, з окремим намісником, з приєднанням до краю споконвічно українських Холмщини і Підляшшя. І що? А нічого!.. І тоді на заклик Народного комітету – вічевий рух у вересні, протягом тижня суцільний бунт: вимога виконання умов Брест-Литовської угоди! А поляки тим часом повзали на колінах перед обома воюючими сторонами… 14 вересня уряд звернувся до всіх держав з нотою, запрошуючи їх на конференцію, щоб підписати мир. Антанта відкинула: тільки повний розгром! І Відень затрепетав. Паніка. Запахло катастрофою… Першого жовтня почалися дебати в парламенті. Виступаючи, прем’єр Гусарек обмежився тільки обіцянками національної автономії Галичині, і тоді, четвертого жовтня, слово взяв він, Петрушевич. Він осудив політику Австрії в Наддніпрянській Україні, він картав уряд за те, що не виконує умов Брестського договору, він… о, він умів говорити – палко, аргументовано, переконливо!

Цісар сьогодні призначив аудієнцію не лише галичанам – сьогодні він мав прийняти німецьких, чеських і польських представників.

У цісарській резиденції Петрушевича вже чекав іще один депутат-українець; він, як і Петрушевич, був депутатом парламенту, але мешкав постійно у Відні. Обидва вони сердечно привіталися, вони були приятелями, не раз виступали в парламенті, зрештою, вони були знані в Галичині й поза її межами, гордилися тим, вони були демократами й вірили, що досить було Вільсонові проголосити свої знамениті чотирнадцять пунктів, як Галичина одержить автономію, але вони разом з тим були вихованцями австрійської школи, отже, добування прав мало йти шляхом переговорів, промов у парламенті, отим бюрократичним шляхом, від якого порядний депутат парламенту не повинен відступати; на російську Жовтневу революцію вони також дивилися віденськими очима, вони вважали її незаконною. Ім’я Ленін їм нічого не говорило, вони визнавали тих керманичів, які проявили себе на трибуні, демократичними поглядами, а головне – все мало бути мирним, тихим, врахованим логікою речей; вони не припускали, що обіцянки можна не виконувати, вони надто вірили в силу Вільсона й Антанти. Вони вірили сліпо. Це були люди освічені, пристрасні, виховані по-європейськи, власне, вони були виховані під Європу, але ніколи не були європейцями, вони завше були на другорядних ролях, з ними ніхто ніколи не рахувався, їх годували обіцянками, і вони вірили в обіцянки.

Петрушевич потирав пальцями ретельно виголені щоки і, стримуючи себе від емоцій, нишком позирав на поляків, чехів, німців… Іншим разом він би, звичайно, затіяв балачку з кимсь із них, бо декого знав, але зараз тут, у цісарській приймальні, всі були чужі – завше, коли йдеться, сказати б, про індивідуальні інтереси, люди вдають, що не впізнають одні одних.

Першими цісар прийняв чехів. Розмова тривала довго – понад півтори години. Петрушевич вірив, що і галичанам буде така увага. Йому згадувався 1848 рік – «весна народів» Австрії, коли з-під криги бюрократичного германізму вдарив фонтан національних і соціальних поривань: конституція, вільність друку, історичні права народностей, свобода, рівність, братерство… Йому згадувався 1848 рік, бо в час революції виникла Головна Руська Рада, яка вимагала поділу Галичини на польську й українську, вимагала, аби українці мали свою самостійну адміністративну одиницю, – може, зараз, нарешті, буде добуто те, за що воювали Лук’ян Кобилиця та Іван Капущак, виступаючи в рейхстазі за права гуцулів та галичан.

Внутрішньо Петрушевич намагався бути спокійним. Він переконував себе, що вимога Вільсона про автономію народів, які входять до складу Австро-Угорщини, повинна висіти над цісарем, наче меч Дамокла. Тим паче умови миру диктують Америка і Антанта. Отже, на цей раз з Галичиною цісар поведеться належно.

А поляки, снуючи по приймальні, встрявали в розмови з німцями і голосно, щоб чули галичани, хизувалися: наша теперішня аудієнція до цісаря – чиста формальність; ми вже самостійні, а устрій держави вирішить найближчий сейм…

Вийшли від цісаря чехи. По їх сяючих лицях Петрушевич зрозумів: вони досягли того, чого хотіли. Чехи чинно розкланялися, а до цісаря покликано німецьких представників. Петрушевич нахмурився: якби діяли за алфавітом, то першими належало бути галичанам… Але в політиці ніколи не береться до уваги абетка, і галичан мовби навмисне залишили вічна-віч з поляками, – тепер у приймальні зависла якась гнітюча тиша, мов перед грозою.

І вже вкрай обурився Петрушевич, коли замість німців закликали поляків, – це вже була наруга. І все ж, – думав Петрушевич, – усі разом не можуть увійти, хай буде так, пристанемо й на це.

Тепер – ще півтори години – галичани залишалися самі. Петрушевич занервував. Що ж, рабство – в’язниця душі. Цезаре, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе! Ніхто не хоче родичатися з жебраком.

І все ж галичани дочекалися свого – Петрушевич уклонився цісареві й сказав:

– Ваша ексцеленціє, ми приносимо глибоку шану вам. Я повторюю свої слова: зірка габсбурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі, і наш народ вірно стоїть на охороні інтересів держави.

– Я радий, – кивнув цісар.

Карл Перший походив з династії Габсбургів, яка започаткувалася ще в 1027 році, одержавши ім’я від замку Габсбург, збудованого на Ааре в Швейцарії. Кажуть, династія – то ряд монархів, які змінюють один одного на престолі. Але можна й без династії з’явитися на престолі… Проте зараз Карл почувався на троні непевно, хоча й походив з імператорської династії Священної Римської імперії,– влада династії розповсюджувалася на Німеччину, Іспанію, Нідерланди, частину Італії, частину України, його ж попередник, Франц-Йосиф, правив з 1848-го аж по 1916-й.

– Я радий, – повторив цісар.

– Нам приємно це чути, ваша ексцеленціє, бо ж ви одним з перших привітали укладення Брестського миру, а їх світлість Шептицький сказав, що українці зможуть якнайкраще забезпечити свій національний розвиток тільки під вашими крилами.

– Що ж ви бажаєте?

– Ви заявляли, що кожне плем’я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм.

– Так-так… Що ж ви бажаєте?

– Національно-культурної автономії. Ми віримо у вашу ласку. Адже у відсічі на Відень турецького наступу 1683 року брали участь і загони українського козацтва.

– Так-так… Що ж ви бажаєте?

– Я вже сказав. Тепер мені залишається вірити, що постане українська держава без поляків під владою Австрії.

– Так-так… Я завжди підтримував українців. Я все зроблю. Але сьогодні я вельми втомився. Вас про все повідомлять.

Петрушевич і депутат у модній краватці розкланялися. Петрушевич глянув на годинника: аудієнція не тривала навіть півгодини. Однак він був надто чемним, щоб виявити перед цісарем своє незадоволення.

– Нам не завадило б перекусити, – завважив депутат у модній краватці.– Ми ж увесь день навіть води не попили.

– Що ж, перекусимо, – погодився Петрушевич.

Але йому не хотілося їсти. Випив чарку горілки, довго жував шматок шинки, відтак поскаржився на головний біль і, попрощавшись з депутатом, подався до Віденського лісу. Шурхочучи опалим листям, опустився до примовклого осіннього Дунаю. Що ж робити? Невже цісар не дасть Галичині бодай автономії?

Його гнітили ранні сутінки, оповиті туманами, спорожнілі алеї лісу, мовчання птаства. Над головою глухо постукував дятел – вусібіч летіла суха кора. Хвилина-друга – й личинка здобута. Поруч пурхала синиця. Їй не під силу роздовбати м'яким своїм дзьобиком кору, і вона присусідилася до дятла, аби поживитися… Кожен, як може, до когось присусіджується, аби поживитися… Кожен це робить по-своєму. В хитрості – вся суть. І в силі. Власне, сила й хитрість йдуть поруч. Свого можна добитися або силою, або хитрістю, правда, деколи й талантом. В цю хвилину він заздрив Масарикові. Який прозорливий! Так, прозорливий. З початком війни галицькі діячі виїхали до Відня, а Масарик покинув Австро-Угорщину, очолив чеські емігрантські організації, що підтримували Антанту, заручився підтримкою самого Вільсона – тепер йому легко ратувати за створення незалежної Чехословацької держави, тепер йому не треба йти на поклін до цісаря.

Так, він заздрив Масарику. Розумів, що й поляки його обскакали. Бо, хоча Пілсудський воював зі своїм легіоном проти Росії, все ж Франція його підтримує. Ось і будь мудрим! Масарик ішов одним шляхом, Пілсудський – іншим, та кожен домігся того, чого хотів.

Підсвічені промінням призахідного сонця, подекуди ще жевріли осіннім полум'ям старезні дуби.

«А може, найправильніший шлях – шлях Росії?» Та Петрушевич одразу ж прогнав цю думку. Він був парламентним діячем, він боявся революції: революція – хаос, вона змете цивілізацію. Більшовизм для нього – кров, трупи і гола земля. Його лякали ті галичани, котрі поверталися з російського полону. Йому не раз доносили, що вони кличуть до революції. Власне, деінде вони вже бралися ділити землю.

Петрушевич аж тепер одчув, що зголоднів, і вийшов з Віденського лісу. Осінь, осінь… Останній день згасаючої молодості. І він з журою згадав покійну дружину. Раптом дужий вітер підхопив жмут опалого листя, закружляв ним і розвіяв, мов пилини. Петрушевич безпорадно зітхнув.

У ресторані його вразили щемливі звуки старовинного танго, вразив людський страх. Петрушевич уже не раз запримічав у Відні,– та й не тільки у Відні! – що люди бояться майбутнього, їм хочеться повернутися в затишне минуле: навіть в одежі еліти – лінії кінця минулого століття, навіть у ресторані часто гасили електрику, запалювали свічки, щоб вечеряти при їх тьмяному трепеті. Це було страшно: світ руйнувався, а люди прагнули зануритися в штучну атмосферу відчуженості й безтурботності, вдаючи, що нічого не сталося. Але куди можна подітися від потоку жовчного сарказму на суспільство споживачів, на реакційність діячів, котрі зайшли в тупик? Не завше вдається на ненависті навчитися любити. Нерідко «за» стає «проти».

Ці роздуми терзали Петрушевича, але він не вірив теорії Дарвіна, ніби людина і її природнє середовище автоматично вдосконалюються; він бачив розруху, як і бачив велике бажання людей пожерти один одного, збагатитися за рахунок іншого. Він радів злету науки й техніки, але війна перекреслила його радість, бо виявилося, що техніка пішла на убивство людей, а він не любив крові, він боявся її, він належав до тих діячів, котрі прагнуть добитися свого промовами у парламенті,– він ніколи не любив червоних маків, вони нагадували йому кров; зате любив, як замріяно лопотить листям осика, а найбільше навівав спокій широколистий клен, а ще він любив синьо-блакитний розмай весняного квітування; блакитне цвітіння завше милувало його око.

Він покартав себе, що на якусь мить піддався блакитній меланхолії, він же бо сидить у Відні, аби добитися бодай автономії Галичині. І меланхолія недопустима.

Повечерявши, переспавши, наступного дня Петрушевич знову подався до резиденції цісаря.

– З аудієнції нічого не буде, – сказав йому президент міністрів. – Цісар сидить одинокий та плаче. З ним неможливо говорити.

– Але коли Австрія хоче зостатися Австрією і не поділить Галичини, тоді український народ мусить стратити останню надію на кращу будуччину і будемо злучатися з Великою Україною.

– Навіщо так різко? – заспокоював президент міністрів. – Ми завжди любили ваш народ, ми дуже багато робили для вас, зрештою, нам усім добре жилося. Ми передамо вам адміністрацію Східної Галичини.

– Але згідно Брестського договору поділ Галичини і виділення її східної частини в окремий автономний край мав бути проведений до кінця липня, а зараз жовтень.

– Я ж вам казав, цісар плаче з розпуки. Ви ж самі бачите, що зараз діється.

– Однак Галичина бурунить вічами. А ви самі знаєте, що віча можуть перерости в революцію.

– Ми все для вас зробимо, – запевнив президент міністрів. – До речі, надворі мене чекає авто. Я можу підвезти вас до готелю…

Хтось колись оповідав Петрушевичу, що на якомусь з американських озерних берегів стоять, мов привиди, голі дерева – круглий рік без листя, – промислові відходи отруїли грунт. Пустеля… І голі дерева… Чорні, мов обвуглені, дерева, що під сонцем стоять без листя…

VIII

«Найсмачніша вода тоді, коли сам собі проб’єш джерело, – спливало Грицану давнє його правило. – Я оживаю…»

Так, він одчув, що оживає. І зрадів. Звичайна людина, яка більше працює руками, ніж головою, таке духовне оживлення сприймає не так вразливо. І не тому, що вона нібито другосортна, – ніхто ніколи не народжується другосортним, – але рукам легше знайти заняття, ніж голові. «Якщо мертвих можна реабілітувати, то чому не можна їх судити?» Він перенісся думками до Відня. Крушиться монархія, але вони якось там викрутяться – великі завжди вміють викручуватися: імператор Австрії Франц, схиливши голову перед Наполеоном, віддав за нього свою дочку, яка потім стала королевою Франції. Зате у своїй державі Франц казав: нам не потрібні генії, нам потрібні надійні вірнопіддані. А все-таки світ котиться до краху. Якщо ми колись дійдемо до самознищення, – адже були перед нами цивілізації, про які ми дізнаємося по запилюжених руїнах, по незрозумілих ієрогліфах, малюнках на скелях, – отже, коли дійдемо до самознищення, – думав Ярослав, – то що залишиться для тої майбутньої цивілізації, яка прийде після нас? А все тому, що зло панує над світом. У четвертому столітті до нашої ери Герострат підпалив храм Артеміди Ефеської – одне з семи чудес світу. Оскільки храм – чудо світу, – розмислював Герострат, – то той, хто його знищить, житиме у віках, бо людина, яка знищила чудо, не може бути забутою. Безумство заступило розум. Зрештою, в Герострата була певна логіка: щоб уникнути забуття, треба або створити чудо, або знищити чудо. Звичайно, руйнувати легше, ніж творити.

Та поруч з цим була інша думка: жодна цивілізація не мала таких засобів і можливостей, аби здобувати щасливе життя, як теперішня. Однак цивілізація всупереч здоровому глузду прагне до протилежного: не до миру, а до війни, не до життя, а до смерті, не до порядку, а до хаосу. Здається, якесь дике безумство оволоділо світом. Зате Стемпковський до самозабуття хоче самостійної Польщі. Зрештою, як і я Галичини. Ми могли б бути добрими друзями, та не стали ними. Можна зрозуміти… Бетховен і Гете були великими, але коли в Тепліце, гуляючи якось, зустріли імператорську родину, то Гете зняв капелюха і застиг на краю дороги, а Бетховен насунув капелюх на самі брови й рушив у гущу сановного натовпу, – з того часу два генії навіки розірвали між собою…

І він знову перенісся до Відня – згадалась студентська подорож. Тоді всі мріяли зобачити столицю. Столиця – дзеркало, в якому видно, як пульсує в державі мисль, вона – барометр духу. Принаймні так йому здавалося. І другові його Ростиславові Боговику (Ростику-Хвостику) теж так здавалося. Славний Ростик! Плечі – ледь у двері влазять, груди – мов у коня, – і писав ліричні вірші. Хлопці любили глумити: звідки в тебе ота лірика вилазить? «З живота…» – і незворушливо жував булку.

Де ж тепер ти, Ростику-Хвостику? В які світи закинула тебе доля?

А тоді гарна була подорож. Нікого не дратувало навіть те, що гідом взявся самочинно бути Адам. Товариство було однодумним, щирим, пихатих та гонорових не любило. Та на цей раз ніхто не перечив: хоче – нехай! Всі жили столицею, всім здавалося, що лише в столиці все мудре й величне, справжні вчені, справжні люди, і чомусь ніхто не замислювався, що розум не залежить від столиць.

На фронті і після поранення Ярослав не раз відтворював у пам'яті цю подорож, і Відень котився на нього, наче вал блискіток, од яких сліпило очі. Аж затремтів біля біломармурового Моцарта, уявив собі похорони: наспіх збита із соснових дощок труна, кілька музикантів за домовиною і нестерпний дощ наполовину зі снігом…

«Нам не потрібні генії,– повторив зараз слова Франца-Йосифа. – Нам потрібні надійні вірнопіддані». Невже ж ті, що ратують за розквіт нації, насправді ненавидять свіжу думку? Чи, може, бояться? Ну звісно, підступні, які вміють засліплювати промовами простий люд, завше бояться розумних, вони ж бо скажуть простому людові, що їхні красиві слова – фарисейство.

– Невже правда, що Сальєрі отруїв Моцарта? – спитав тоді Ярослав, вражений тим, що нема могили Моцарта.

– Я там не був! – засміявся Адам.

Було щось нечисте в цих словах. Талант треба захищати. Ним лиш заздрісники можуть нехтувати. Отже, чого ж сміятися? Невже можна потішатися, що тіло великого чоловіка опустили в загальну могилу, куди клали волоцюг і злочинців? Талант для розумного чоловіка – шкала, яка показує, хто ти. Чи люди такі егоїсти, що бояться цього?

– Це жахливо, коли краплі отрути падають в бокал таланту! – не витерпів Ярослав. – Зрештою, заздрість завжди продиктована власним безсиллям. Ви згодні?

Нікого це чомусь не схвилювало, і Ярославові ніби ляпаса хто дав: не зрозуміли, не збагнули… Можливо, саме це й було причиною безсонної ночі, бо ж велику людину похоронили разом з волоцюгами і злочинцями. Нікчемність, здрібніння, здичавіння? Страшно… Яка ж тоді вартість звичайної людини? Чи, може, звичайна людина нічого не значить? А що, власне, найдорожче на цьому скаламученому світі? Гроші чи талант? Відкрити в людині саму себе, красу її, силу – то ж прекрасно. Чому ж тоді так похоронили Моцарта? Адже він стояв вище од інших, він покоряв їх. Невже й тут на першому плані заздрість і зневага, – Франка хоронили в чужій сорочці і в чужій гробниці… І заздрісники верещали цинічно: «Він плює на своє рідне гніздо! Розіпніть його!» А за що, власне, розіп’яти? За надмірну любов до народу? Чи за талант? Чи заздрісникам злісно, що талант їм не кориться, не схиляє перед ними голови? Що ж, мабуть, ніщо так не загрожує мислі, як заздрість і власне перед нею безсилля. Але є одна перевага мислі: мисль – не річ, її не можна підпалити, зруйнувати, втопити, її не можна засудити до смертної кари; можна знищити творця мислі, але ще ніколи нікому не вдалося умертвити мисль. Вона вічна, невмируща. Тирани вмирають, та ніколи ще не вмерла мисль. Страх тиранів перед мислю такий же, як перед видінням смерті.

«Щось ти надто вдався у спогади, – поглумився над собою Ярослав. – Але… Невже справді я живу? Народжуюся заново?» Він був радий, що народжується заново, і був радий, що у Відні тоді не міг заснути.

Якось у Криворівні, куди він попішкував з хлопцями, при появі Франка, – він там, як звично, відпочивав, – хтось зворушливо схилився на коліно, аби поцілувати Франкові руку.

– Я не піп, – похмуро буркнув поет.

– Ви вартіші за всіх попів!

Ні, не міг заснути Ярослав у Відні. Надто багато було вражень, бо – того, хто був вартіший всіх попів, похоронили у чужій гробниці і в чужій сорочці, разом з тим ніхто не відає, де могила Моцарта. Що ж тоді діється в цьому світі?

Коли ледь почало сіріти, він одягнувся й пішов до пам’ятника Бетховену, чия музика завше його хвилювала, завше навіювала роздуми, особливо «Місячна соната», а найбільше дивувало те, що Бетховен одну симфонію присвятив Наполеону, щоправда, коли той оголосив себе імператором, зняв посвяту.

Зараз, у рідному-прерідному своєму Львові, Грицанові теж хотілося піти, він навіть схопився, підступив до вікна: між дахами будинків повисла прозора хмаринка, а нижче, здалося йому, ніби не вулиця, а віденська площа з пам’ятником непокірному бунтівнику Бетховену. Він дивився у темну ніч, а бачив віденський світанок. І музикантів. Втомлені, похилі, з інструментами під пахвою, вони понуро сунули безлюдним містом, обминаючи купи сміття, а біля Бетховена зупинилися, зняли, наче по команді, капелюхи й заграли… Вони грали тихо й натхненно, фали на безлюдній площі, де валялися клапті вчорашніх газет, в яких повідомлялося, що львівського студента Мирослава Сочинського, котрий за народні кривди знищив намісника Галичини графа Потоцького, засуджено до смертної кари через повішання; вони грали гімн людському розуму й силі емоцій, наче прагнули висловити вдяку митцеві, котрий поміг людям бути ніжнішими, повніше виразити самих себе. Музика, як і скала, має силу, – подумав Ярослав, – скала може кинути на людину каміння, а музика – окрилити. Великі вміють дивитися, як і ми, та глибше. Він слухав музику, стоячи неподалік, і плакав; вони ж бо, оті досвітні музиканти, врочисто грали, замкнуті в собі, вони грали Бетховенові, кланялися силі людського талану, зневажали нікчемність і підлість… Коли стихла мелодія, вони опустили інструменти, схиливши голови перед пам’ятником, мовчки ще якусь хвилю стояли, потому одягли капелюхи й розійшлися в різні боки по домівках…

Згадуючи далекий той, ще студентський, період свого життя, Ярослав схвильовано думав про ту мить, коли світанкової днини залишився вічна-віч з Бетховеном. І радів, що тоді на світі був мир. І тепер люди прагнуть миру, бо історія людства – це ланцюг війн, які кінчались, щоб знов початись. А Бетховен понад усім: пережив і війни, і незгоди, людську заздрість і нікчемність. Бути сином п’яниці – і стати великим композитором… У двадцять сім почати глухнути… А Стася, коли довідалася, що ти брав участь у викраденні Січинського з тюрми, байдуже видовжила тонкі губи, здибила тонкі стріли брів й байдужим голосом сказала: «Подумаєш, подвиг!.. Не ти викрав би, то хтось інший». Чому я знов повертаюся до Стасі? Невже й досі кохаю? Нема терезів, які б виміряли людську доброту, але є сліди, які залишає людська жорстокість.

Він стиснув зуби, та по хвилі знову прийшов Бетховен, – Бетховена покинула кокетка Джульетта, яку той безмірно кохав і якій присвятив свою «Місячну сонату», – вона покинула його, щоб стати дружиною графа; його підкосила глухота, він готовий був накласти на себе руки, він уже написав на ім’я братів заповіт. А потім сказав: немислимо покинути цей світ перше, ніж я не виконаю того, до чого відчуваю себе покликаним. Після цього створив найкращі твори.

Чи залишився іще коньяк? Аж дивно – пляшка ледь почата. Ярослав ковтнув, не закусуючи, підступив до неповної шафи книг, по одній брав, гортав, відтак акуратно ставив на місце – тепер був повний лад, як тоді, коли підбирав матеріал для дисертації,– коли на фронт приїхав Франц-Фердінанд, у нього трусилася голова, а жовніри з більшою цікавістю розглядали автомобіль, ніж головнокомандуючого… Скільки б мухи не кусали коня, та стрімкого бігу його не зупинять…

Так, це погано, що ти кротом зарився у своїй конурі. Втікаєш сам од себе? Абсурд! І ти добре це знаєш. Як і знаєш: той, хто пив горілку, питиме – скільки б не зарікався; той, хто волочився за жінками, все одно не стримається, а принагідно найріднішу зрадить… Факт! Так що не вдавай із себе великомученика. Іди до людей. Бо інакше здохнеш! І не забувай: тобі лише тридцять.

Але спершу до Оксани… Тільки з коньяком, – штрикнула враз думка, – тільки з коньяком…

Йти в гості з надпитою пляшкою було нешляхетно. Ярослав одшукав четвертівку, наповнив, потому підніс перед очі, до світла, щоб переконатись, чи виглядає, як фабрична. Все гаразд! Можна йти…