Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 39 страниц)

XV

Наступного дня – після того, як прибув Вітовський, – тридцять першого жовтня, голова Народного комітету національно-демократичної партії, член Національної Ради і керманич її галицької комісії у Львові, що мала вирішувати всі поточні справи, заки Петрушевич перебуватиме у Відні, доктор Кость Левицький статечно прямував до Народного дому, де влаштувала свій осідок Національна Рада. Збоку глянувши, можна було подумати, що він нікуди не квапиться, що йому абсолютно байдужі державні справи, ба навіть не обтяжує себе ними. Однак насправді це було не зовсім так, – голова аж тріщала від напруги. А що не розпускав кроку, то як-не-як, а в наступному році виповниться шістдесят, не конче побіжиш, та й про пристойність не завадить подумати. А проте, не зважаючи на поважний вік, виглядав доволі моложаво. Носив інтелігентно-пишні вуса і борідку, яку, акуратно поділивши навпіл, зачісував уліво й вправо, – метелик-вуса, метелик-борідка. І золоте пенсне.

Як персону, його не оцінювали однозначно. Одні хвалили – інші гудили, одні захоплювались – інші заздрили. Якщо перемішати всі думки, то виходило, що Кость Левицький – модерний практичний політик, натура не широка, осібняк без суспільної романтики, котрий ніколи не виступав з виразною політичною програмою, його промови в австрійському парламенті і галицькому сеймі були сухі й схожі одна на одну. Попович панської закваски, що засвоїв собі мужицькі прийоми в поведінці й поступках, він був добрим учнем у школі, в університеті, наполегливістю рівнявся з талановитими, готував себе до науки. Розвідка про «Руську правду» була його габілітаційною працею, та університет відмовив у габілітації. Тоді він кинувся до громадського життя, бо ще замолоду брав участь у суспільно-політичній та освітній діяльності. Мотором його стремлінь була амбіція, шляхом до вершин – праця, бо не мав природного таланту. Але без економіки ніяке діло не піде. Тоді вдався до адвокатури і, треба визнати, був непоганим цивілістом. А взагалі, мав сильну волю йти до мети, мав наполегливість, якими вирівнював скупі природні дані. Так він став одним з чільних галицьких політиків, керівником найбільшої в Галичині національно-демократичної партії, а помимо того, головою «Крайового союзу кредитового» і «Крайового союзу ревізійного», президентом ради «Земельного банку гіпотетичного», а ще мав пряме відношення до «Дністра», «Карпатії», «Народної гостиниці». Одне слово, це була чи не найбільша фігура, проти якої, однак, стала сильна опозиція, яка, зрештою, вибрала президентом Української Національної Ради не його, а колишнього голову Української парламентської репрезентації Євгена Петрушевича. Власне, ще раніше його усунули від головування в Головній Українській Раді, яку витворили галицькі політичні партії в перші дні світової війни. Проте Кость Левицький був не з тих, що відступають. Він чекав своєї хвилини. І тепер, коли Євген Петрушевич оббивав у Відні пороги, Кость Левицький збагнув, що виступає на арену не як доктор Кость Левицький, а як історична постать, про котру говоритимуть майбутні покоління, ба навіть найгіршого керманича держави не можна викинути з історії.

Але історія – баба капосна, – подумав Кость Левицький, – он як жорстоко вона обійшлася з Придніпрянською Україною! Він мав на увазі Центральну Раду. Першим універсалом оголосила автономію України, яку Тимчасовий уряд визнав лише під великим тиском, і то в рамках чотирьох губерній. І тільки другим універсалом від 3 листопада 1917 року оголошувалося з’єднання всіх українських земель під крилом Центральної Ради. Але й далі – автономія. І навіть третій універсал, 20 листопада, коли була проголошена Українська Народна Республіка, не визначав самостійності, а – федеративний зв’язок з Росією. 17 грудня 1917-го – ультиматум уряду Леніна: або Центральна Рада дозволить більшовикам діяти на Україні, або виповімо війну. Центральна Рада відкинула його, і більшовицькі війська рушили на Україну. Справжня біда почалася після Бреста: закликавши німців та австрійців на терен України для захисту від більшовиків, Центральна Рада сама була розігнана, і тепер на Україні запанував поборник «єдиної неділимої» гетьман Скоропадський. І на Україні – хаос, – подумав Кость Левицький, – суцільний хаос. А деякі наші опозиціонери горланять про возз’єднання. Яке возз’єднання? З ким з’єднуватися? З гетьманом Скоропадським, котрий хоче запхати Україну назад у пащу єдиної неділимої Росії? Хоч би Петрушевич зателефонував, хоч би вже щось там у Відні вияснилося, тривожився Кость Левицький, бо ж з дня на день може прибути з Кракова польська ліквідаційна комісія, щоб перебрати в Гуйна владу, – тоді буде пізно.

Подув пронизливий крижаний вітер. І налетіла колюча мжичка. Кость Левицький зіщулився. Перед Вірменською церквою дорогу йому перебіг чорний кіт, зблиснувши зеленими очима, а в дворику тієї ж Вірменської церкви заскиглила сука, яку обнюхував патлатий пес.

Кость Левицький сплюнув сердито і, обігнувши Народний дім по вулиці Корняктів, з боку Преображенської церкви, ввійшов через парадний хід. У тимчасовій канцелярії першим його зустрів Ізидор (або Сидір) Голубович – прибічник по парламенту і партії, сорокарічний доктор права, – повняве обличчя, невиразні вуса, тонкі губи, тонкий ніс, гострі очі під низькими бровами, високе чоло з залисинами і рідке волосся, чесане назад.

– Телефонував доктор Петрушевич?

– Ні,– впевнено відказав Голубович.

– Хм-хм-хм! Що б то мало означати?

– Ні дзвінка, ні кур’єра.

– Хм-хм-хм! Але ж може прибути ліквідаційна комісія, – допитливо дивився на Голубовича.

– Треба йти до намісника.

– Хм-хм-хм!

– Нема ради – треба йти до Гуйна.

А за вікном не переставав холодний осінній дощ. День похмурий та глухий.

XVI

– Треба хоч раз проявити тверду рішучість, – кулаком, наче рубанком, рубав повітря Поточняк. – Ми так багато тратили через що? Через свою нерозторопність! Ось!

– Згоден, – підтримав Вітовський. – Ми повинні в цю важливу хвилину проявити максимум рішучості. І бути напоготові виступити в першу-ліпшу хвилину.

Викурювали по цигарці і знову сідали до столу, аби ще й ще раз уточнити план захоплення Львова – пошти, телеграфу, військових казарм, до дрібниць обдумували, як проводити роззброєння військових австрійських частин. І як обороняти Львів, якими силами, скільки їх треба.

– Не забувайте, – застерігав Грицан, – що Львів і Галичина – тепер мало не центр Європи і Азії, врахуйте, через наше місто сюди-туди йдуть військові ешелони з полоненими – зі сходу на захід, із заходу на схід.

– Думаєш про зіткнення? – Вітовський погладив пальцями жорсткі вуса і замислився.

– Не виключено, що сюди підкинуть війська, – розмислював далі Грицан. – Не слід скидати з рахунку чуток, що незабаром приїде з Кракова польська ліквідаційна комісія, щоб прибрати адміністраційну владу до своїх рук. Отже, вона може привести з собою принаймні батальйон.

– Цілком погоджуюся! – Поточняк поправив пенсне в золотій оправі.– Отже, мусимо все до деталей зважити, аби до всього бути готовим. Вважаю, що необхідно поговорити з представниками Національної Ради. Без них не варто нічого робити, бо роззлостяться і будуть нам шкодити. Бо які б вони не були, як би ми їх не обзивали-зневажали, але в їх руках влада: якщо не політична, то принаймні суспільна. Пане отамане, – до Вітовського, – мабуть, доведеться вам…

– Йти до них? – той раптом закипів. – А щоб вони поздихали! – Він помовчав. – Але, мабуть, треба-таки йти…

– Тільки не на поклін, ні! – уточнив Поточняк. – Розмовляти треба як рівний з рівним.

– Як я не бажаю цього візиту… – вирвалось несподівано у Вітовського. – Мабуть, з мене ніколи не вийде дипломата.

Запахло кавою. Вітовський підняв голову, а Ростик від самісінького порога вигукнув:

– Перерва!

«З Ростиком не пропадеш, – подумав з посмішкою Вітовський. – При всіх своїх недоліках такі також потрібні…»

Він із задоволенням смакував пахучий напій. Боговик, спостерігаючи за всіма, спитав:

– Іще, може, долити? Мої запаси невичерпні…

– Дякую… Налий… – І Вітовський сказав до нього неголосно, аби ніхто не почув: – Ростику, я боюсь… Мене лякає майбутнє… А що, як не вдасться?.. Боюся.

– Але ж ти сам сказав, що зневіра веде до поразки.

– Розумієш, непокоїть мене брак сили. Півтори тисячі стрільців, що є у Львові, це дуже мало для такої серйозної акції. А представники Національної Ради про це не думають, що без війська не може бути держави.

– Але ж ти казав, що з Буковини прийдуть усуси.

– А раптом їх щось затримає в дорозі? Так само, скажімо, як затриманий був я… Що тоді?

– Будемо вірити, що вони проб’ються… Ще кави?

– Ні, дякую.

Він закурив і подумав, що треба проганяти свої сумніви, бо всякий сумнів підриває впевненість. А без віри йти на серйозне діло – майже гарантована невдача. А крім того, всяке вагання передається старшинам, і тоді…

– Ну як, товариство, кава? – надмірно голосно спитав Вітовський, рішуче підступаючи до столу, де лежав план Львова. – Та похваліть же чоловіка…

– Кава – як Ростик…

– Отже, так, товариство, – Вітовський обвів старшин пильним поглядом. – Я йду до Левицького. Зі мною піде Грицан. Твої знання історії, Ярославе, там конче потрібні, тим паче володієш таємницею, як народжуються і вмирають держави… А якщо серйозно, я призначаю тебе своїм референтом.

– Що ж, будемо просвіщати старих галицьких політиків. Це мені завжди приносило насолоду.

– А ви, пане Поточняк, тим часом перебирайтесь всім штабом звідси на Ринок, до «Просвіти». І ще раз ретельно обдумайте зі старшинами план акції.

– Буде зроблено!

– Ходім, Ярославе.

Як допіру Костя Левицького, надворі, за дверима «Народної гостиниці», їх пронизав крижаний вітер і покропила колюча мжичка.

– Хвилюєшся? – спитав Грицан.

– Ні,– Вітовський ледь хитнув головою. – Левицький не та фігура, від якої я б тремтів. Я боюся, щоб він не напаскудив нам, як слушно зауважив Поточняк.

– Треба якнайскоріше зарядити мобілізацію. В нас недостатньо сил, щоб втримати Львів.

– І чому ми так рідко думали, що настане нинішній день! Хоч – ні! Думали. Але, мабуть, досить міражно. Бо все виглядає так, ніби ми знайшли скарб і не знаємо, що з ним робити.

– Зараз про це пізно говорити.

– Та зрозуміло, – Вітовський аж зітхнув. – Однак відступати не будемо. Або життя, або смерть.

– А щодо Левицького, то не вперше доведеться мені мати справу з постарілими послами австрійського парламенту, провідниками без вогню, випещеними демократами. Ні, я не принижую Левицького і компанію. Не принижую, бо ж знаю, що в них комплекс неповноцінності.

– Наберися мужності, друже.

їх було повно в кімнаті – членів Національної Ради, – елегантних, вибраних, вишколених, інтелігентних, вельми заклопотаних й флегматично безпомічних. Водночас повернули голови до прибульців.

Вітовський спокійно привітався, по їхніх очах зрозумів, що його тут чекали. Значить, все-таки хвилюються, щось думають. І за це Богу дякувати!

– Що ж вирішив військовий комітет? – стурбовано спитав Кость Левицький, поправляючи пенсне.

Вітовський не квапився з відповіддю. Хотілося вивідати, наскільки вони пройняті становищем, хотілося пограти їм на нервах, – він сказав після досить-таки довгої паузи:

– Гадаю, ви знаєте, що завтра приїздить польська ліквідаційна комісія, щоб прибрати до своїх рук владу.

– Так, ми це знаємо, – кивнув Голубович.

– Військовий комітет вирішив негайно робити переворот і брати владу в свої руки, – з притиском сказав Вітовський.

– Ви готові? – з недовірою спитав Кость Левицький. – Ви усвідомлюєте, яку берете на себе відповідальність?

– Цілком.

– Маєте стільки військової сили, щоб обсадити і держати своїми силами місто? – все та ж недовіра бриніла в устах Левицького, а поруч нього боязливо й недовірливо лупав очима Голубович, недовіра була і в решти.

– За теперішніми обчисленнями – маємо.

– А потрібну кількість зброї?

– І зброя є.

– А запаси харчів?

– їх повні магазини.

– Угу… – промимрив Кость Левицький. – Угу…

Хоча він і збагнув, що виступає як історична постать, проте був вихований на австрійських харчах, і думка про Україну в нього набігала тільки через Австрію – український коронний край в Австрії, створений з українських земель.

Запанувала тиша. Вітовський чув, як поруч сердито сопе Ярослав. А тиша все гусла. Нарешті Левицький заговорив:

– Я поділяю ваші юнацькі поривання…

– Я вже не юнак! – різко відсік Вітовський.

– Можливо, але ви не дипломат і не політик.

– Я військовий.

– Отож, отож! – погодився Кость Левицький. – Але ж зрозумійте, доктор Петрушевич сидить у Відні, і ми чекаємо звідтам кур'єра, який має привезти акт передачі влади.

– Чому ж досі не везе? – в’їдливо спитав Грицан.

– У Ради Міністрів багато справ, не одні ж українці заселяють Австрію, – пояснив Голубович.

Вітовський метнув на нього оком: хоч ти помовч! Але, видно, Голубович не конче хотів мовчати. Адже він був депутатом парламенту, був знаним адвокатом, товаришем Левицького по партії, щоправда, в останнім часі перебував в опозиції.

– То що, будемо чекати, поки Австрія дасть дозвіл на українську державу? – закипів раптом Грицан. – Але ж завтра приїде з Кракова ліквідаційна комісія. Невже вам так важко це зрозуміти?

– А ви хто такий?

– Арап Петра Великого! – не розгубився Грицан і вперто дивився на Левицького, ледь стримуючи себе, аби ще щось не сказати різке. – Сподіваюсь, пан посол знайомі з арапами? Правда ж?

Кость Левицький метнув у нього поглядом, немов казковий змій полум’ям із своєї пащі.

– Завтра може бути пізно, – прийшов на виручку товаришеві Вітовський, заговорив мирним тоном, він навмисне вжив того мирного тону, бо зрозумів: не буде слухати ні Петрушевича, ні Левицького, ні Голубовича, ні компанії. Отже, пощо даремно рвати голос? Нащо нервуватися? Нащо щось доводити стовпам?

– Хм-хм-хм… – ще раз промимрив Кость Левицький. – І ви здатні зробити військовий переворот?

– Я вже сказав!

– А може, зачекаємо?

– Завтра буде пізно!

– Але ж ми вже проголосили державу, – посмикуючи себе за вуса, сказав повільно Голубович.

– Це чиста формальність!

– Значить, ви наполягаєте… – почав Кость Левицький, недовірливо поглядаючи на Вітовського.

– Наполягаю? Таж усе готово! – випалив Вітовський, пожираючи Левицького очима. Він знову почав нервуватй.

– Хм-хм… – знову мугикнув Кость Левицький. – Я таки раджу вислати до намісника Гуйна делегацію, він, напевно, одержав якісь вказівки з Відня. Як думають члени Національної Ради?

– Варто, варто – делегацію… – підтримав Ізидор Голубович. – Зрештою, за кілька годин нічого не станеться.

– Так-так, – тільки й сказав Вітовський. – Честь вам, панове. Ждемо від вас вістей.

Він задихався від люті. Ну що ж, хай вони собі своє роблять, а військовий комітет буде робити своє.

– Треба арештувати цю проститутку, – серйозно порадив надворі Грицан. – Або прибити…

– Ідіот! – кипів Вітовський. – Влади пішов просити! А щоб він сконав, заки дійде до намісника. Ай-ай! Ну що, Ярославе, йдемо на Ринок, напевне, Поточняк уже перебрався – стільки часу минуло.

По Краківській вулиці вони вийшли на площу Ринок.

І попри фонтани «Нептуна» та «Діани», попри кам'яних левів, що застигли при вході до ратуші, подалися до білої триповерхової кам'яниці, де містилося культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване рівно п'ятдесят років тому.

Коли Вітовський ступив на поріг залу на першому поверсі, старшини напружено застигли, вп'явшись у нього очима. І Вітовський, нічого не пояснюючи, залізним голосом, безапеляційно сказав:

– Уночі виступаємо. Все! Прошу всіх сідати. Будемо раду радити. Цього разу – остаточно!

Як він зараз шкодував, що не має вищої військової освіти! Нічого, оточить себе мудрими людьми.

– Перше. – Сам Вітовський не сідав. – 3 цієї хвилини Центральний військовий комітет перейменовується в Українську генеральну команду. Згода?

– Згода!

– Друге. Сотнику Грицан, прошу писати: «Команда УСС. Чернівці. Уночі з 31 жовтня на 1 листопада цього року Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Цієї ночі українські частини займають Львів. Те саме заряджено по всіх містах Східної Галичини. Всі частини УССів мають переїхати до Львова. Бойові частини, що знаходяться в Чернівцях, мають виїхати зараз, не гаючи часу. Труднощі в доставі потягів опанувати силою. Головний комендант Центрального військового комітету Вітовський». Іще одна депеша: «Окружний військовий комітет. Після одержання цього наказу негайно опанувати місто. Оставити відповідну до місцевих потреб залогу, решту війська вислати негайно до Львова». Мій підпис. Ярославе, прошу разом з сотником Поточняком розіслати кур’єрів по всіх окружних містах:

Дрогобич, Стрий, Самбір… ну й так далі. Початок акції у Львові о четвертій годині ранку.

– А чи вистачить сил утримати Львів? – недовірливо спитав котрийсь із старшин. – Чи не відкласти на тиждень?

– Ні! – рішуче заперечив Вітовський. – Давайте ще раз зважимо. Маємо півтори тисячі стрільців. З них вісімсот можна вжити до обсади урядових будинків та військових магазинів. Решта – облога в казармах, патрульна служба на вулицях, варта при інтернованих частинах неукраїнської національності.

– А як сприймуть акцію австро-угорські частини?

– Сподіваюся, будуть нейтральними.

– А поляки? У Львові двісті тисяч жителів.

– Сили військові поляків, на жаль, невідомі. Але, крім тих півтори тисячі стрільців, розраховуємо на студентів, гімназистів, є кілька сот цивільних жовнірів старшого покоління, з яких можна створити поліцію та розвідку.

– Що ж…

– Після того, як кур’єри роз’їдуться з депешами по Галичині, переходимо до Народного дому, – рішуче завершив Вітовський, бачачи на деяких лицях сумнів. – Якщо не візьмемо влади цієї ночі, завтра це зробить польська ліквідаційна комісія.

– Ми візьмемо її, владу! – в тон йому Поточняк.

І генеральна команда метушливо передислокувалася до Народного дому – у велику шкільну кімнату на третьому поверсі, вікна якої виходили на Преображенську церкву.

Левицький ще не повернувся від намісника. Вітовський думав: все, мабуть, дебатує з Гуйном… Що ж, широкий жест завжди був головною рисою його приватного життя, а в політиці – компромісовець. Власне, і в характері також. Вважає себе демократом, хоч народу не любить і не спілкується з ним, хіба в часи передвиборчої агітації та на Шевченківські свята. Це не такий трибун, як Франко, котрий радів і плакав з народом! Кажуть: у Левицького мідяне чоло…

Поки Левицький барився, Вітовський тим часом давав старшинам різні розпорядження. Нарешті Боговик передав: Левицький у себе. І Вітовський одразу майнув до канцелярії Національної Ради. Левицький сидів глибоко у фотелі, а в руках тримав газету з маніфестом цісаря про право націй на самовизначення…

– Ну що? – нетерпляче спитав Вітовський.

– Намісник сказав, що нема ще наказу про передачу влади – ні від цісаря, ні від уряду…

– Ми його дві години переконували, – додав Голубович. – Ми інтелігентно виклали наші домагання…

– А той усе не дає влади? – глумливо похитав головою Вітовський. – Ви просите, а він не дає…

– Я гадаю, таки треба зачекати, – промуркав Левицький, поправляючи пенсне. – Петрушевич недарма ж у Відні сидить.

– Пізно! – кинув в лице йому Вітовський.

– Що пізно?

– Ми готові до виступу. Вже нічого змінити не можна: старшини пішли до своїх стрільців і чекають команди.

– Але ж сьогодні, може, прибуде з Відня кур’єр…

– Я дав наказ готуватися до перевороту. Зупинити все це неможливо, наші люди роз’їхались по всій Галичині,– в один і той же час війська по всьому краю захоплять владу.

– Передчасно… Могли б без крові… А як на це подивиться Антанта? Ви, добродію, подумали?

– Нічого не можливо змінити! А щодо кровопролиття, то революція без крові не обходиться.

– Ще б трошки зачекати…

– Нічого змінити не можна! – майже автоматично повторив Вітовський, він не слухав Левицького, подумки був уже на барикадах. – В іншому нас розсудить історія!

XVII

«Вони щось замишляють… – кружляючи довкола Народного дому, думав Адам Стемпковський. – Таки щось замишляють…»

Його не хвилювало формальне проголошення Петрушевичем Української держави в Галичині. Написати «ми – держава» – виставити себе на посміховисько. Держава – насамперед влада, армія, а вони, за старою звичкою, попросту базікають. Власне, хай тішаться! Завтра з Кракова приїде ліквідаційна комісія, відтак князь Вітольд Чарторийський, що призначений генеральним комісаром Галичини, перебирає владу з рук намісника Гуйна. Тим паче маємо підтримку. Ще торік – до більшовиків – Тимчасовий уряд Росії звернувся до поляків: «Прийміть же, брати-поляки, братерську руку, яку простягає вам вільна Росія». Правда, потім стало відомо, що Мілюков сказав британському послові: «Польща повинна мати всього-на-всього автономію». Нічого – і то добре. Але ми посміялися і нині створили свою незалежну Польщу – без Мілюкова, без Леніна. Так, нам забезпечено належну підтримку в світі: ще рік тому Пуанкаре підписав декрет про створення у Франції польської армії. Армія вже формується. На чолі її став сорокап'ятирічний генерал Галлер, котрий, як і Пілсудський, командував у перші часи війни польськими легіонерами. Пілсудський – першою бригадою, Галлер – другою.

Адам знову виглянув із своєї засідки: ніби нічого підозрілого. Звичайно, було б невигідно, коли б Січові стрільці щось затіяли. Проте він усе-таки крутився побіля Народного дому, прислухаючись та придивляючись. Особливо непокоїла присутність там Грицана. А раптом справді щось серйозне заварюється?

Перед вечором Стемпковський довідався, що в намісника Гуйна була українська депутація, проте нічого не домоглися – влади намісник не передав. А інакше не могло бути – Адам знав настрої Відня. Те, що уряд запрошував до себе на розмову послів різних націй, було тільки звичним жестом, як і обіцянка поділити Галичину на українську і польську. А ще – Відень давав українцям державу без чіткого визначення кордонів… «Зате наша мета досить виразна: незалежна і об'єднана Польща з виходом до моря. І ми свого доб’ємося». Хай вони собі відроджуються… Поки що може спокійно перепочити вдома годинку-другу, вимотався ж за ці дні, поки стежив, як політикують галицькі політики.

Він ішов поволі, задоволений собою і певний, що батьківщина-мати належно оцінить його зусилля. Він навіть подумав, що закине історію, стане кадровим військовим. Не вивчати історію, а творити її. Бо ось Грушевський написав історію України-Русі, і треба визнати, написав уміло, а робити її не міг. Наполеон малий зростом, а великий розумом…

«Мої зусилля можуть знадобитися для кар'єри, – подумав Адам. – До того ж сам Пілсудський тиснув мені руку».

Раптом він побачив Оксану, що звідкись чимчикувала по Галицькій. Тенькнуло серце: вона належала йому. Це теж лестило – така вже природа чоловіків, од неї нікуди не подінешся, як і не подінешся від того, що якісь невидимі нитки зв'язують тебе з минулим, – все залишається при людині. Й добре, й погане. Адамові кортіло зупинити її, перегородити дорогу, проявити свою владу над нею. Він одчув, що вона його запримітила. Бо – похитнулася аж. І опустила очі. Вона свідомо опустила очі й дивилась собі під ноги. Раптом в Адама лунко забилося серце, щось стиснуло груди. Він нічого не розумів, – звідки таке збудження? Адже він ніколи не кохав її. Вони порівнялися – Адам і Оксана, – вони порівнялися й пройшли мимо одне одного; вона з опущеними очима, а він із завмерлим серцем: «Я так хочу дитини…» Миле сотворіння. А колись же він так любив гладити її розпущені коси…

«Можливо, це моє щастя? Вона ж бо така непідкупно щира. А може, це фальшивість? Усі щирі, поки незаміжні. Зрештою, хіба вона була найкращою серед усіх, кого я знав?»

Жіноцтво замелькало перед його очима, немов карусель. І він заспокоївся. Він навіть дивувався з того хвилинного спалаху своєї слабості, чи вірніше – своєї жалості до тієї, котра колись йому належала. Ще будуть! І не такі. Кожен певен, що в нього усе попереду. Але ж за весною не йде весна. Ну що ж – її замінює фантазія.

А взагалі він був проти жінок. Його завжди дратували їх егоїзм і тупість. Він любив повторювати слова Мередіта: цивілізація жінок буде останнім завданням, яке поставить перед собою мужчина. Часом він, однак, вимальовував власний тип жінки – і тоді займався онанізмом.

Вдома відчинила Адамові не мати, а батько. Власне, Адамові було байдуже. Він так втомився.

– Що чувати? – Кароль Стемпковський спитав те, що питав завше; він зачинив двері на ключ і став посеред вітальні.

– Все старе! – буркнув Адам і роздратовано подумав: «Хоч би він волосину з носа вирвав, стирчить, аж бридко».

Кароль Стемпковський приніс на таці пляшку коньяку, два келишки й акуратно нарізані дольки лимона з цукром.

– Не заперечуєш?

– Якраз смакує. Після доброї роботи чарка коньяку ніколи не завадить – розслаблює.

– Твоє здоров’я!

– Віват! – глумливо кинув син.

П’ючи, Адам чув, як чарка дрібно цокає об жовті пеньки батькових зубів. Той пив, заплющивши малі очі, над якими майже не залишилося брів.

– Французький! – передихнув Кароль Стемпковський. – Звичайно, вони хотіли б забрати собі Східну Галичину, ці галицькі політики. Але вони забувають, що економічне освоєння поляками цього краю тривало протягом п’яти століть… – до «чистої» окупації поляками Галичини він приплюсовував «австрійське» сторіччя.

«Особливо ти освоював…»

– …і залишається до сьогоднішнього дня однією з найголовніших основ добробуту і економічного життя краю.

«Особливо ти зміцнював цю основу».

– А тепер нам пригрожують! Нас хочуть позбавити нашого! Фактично нас хочуть винищити!

«Особливо тебе…»

– Я цілком поділяю благання наших тутешніх братів, які просять, щоб ми їх врятували, захистили.

Кароль Стемпковський шпарко ходив по хаті, виголошував свої тиради, як на суді. Можливо, навіть шкодував у цю хвилину, що він адвокат, а не прокурор.

– Я цілком підтримую Радзівілла, який казав, що господарські і виробничі спроможності польського населення на Україні повинні бути визнані такими цінностями, використання яких може в значній мірі сприяти процвітанню польської нації і її відроджуючої держави. Адже так?

Він зупинився напроти сина – Адам, понуривши голову на груди, твердо спав у м’якому фотелі.