Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 39 страниц)

XXIII

Під Львовом глухо гупали гармати. Відлуння канонади висіло над штабом другого корпусу полковника Тарнавського чорною хмарою тривоги. Спали зодягнуті. Власне, сон був заячий. Принаймні в Поточняка. Ні, він не був полохливим зайцем, проте інстинкт самозбереження живе в кожній людині. Анатоль давно вже себе приготував до найгіршого, однак гинути за цапову душу не мав наміру. Це ніякий не героїзм – героїзм тоді, коли ти на коні, а не під копитами. Він розумів сутужність ситуації, зважав на сили неприятеля і все ж… все ж він був оптимістом. Ні, не ждав він милостей від Антанти, хоча припускав, що Мирна конференція, якщо керуватиметься совістю, а не імперськими амбіціями, підкупом з боку поляків, їхнім нашіптуванням, вирішить галицьке питання справедливо, – він попри все – хаос на фронті, упадок духа, дезертирство – вірив у націю. Мусить же вона колись запанувати у власнім домі. Правда, часом щем колов серце, як ось зараз, – зараз, по вуха закутавшись у шинелю, Анатоль куняв у кутку на стільці і в солодкій дрімоті розімлілим оком бачив Лесю – свою блакитну лілею… А що, як покинути все й полинути до неї? Такий був би затишок побіля її цнотливих груденят, на теплих перинах, у буйних любощах… Тебе ж арештують. І, певне, судитимуть. Навіть у тісному Львові не приховаєшся, бо завше знайдеться недруг, що донесе на тебе, – доноси так укорінились, як кліщі. Для декого це стало ледве не сутністю буття. Як хвороба. Як сверблячка. Поріддя таке нації. Аби вислужитись. Аби насолити ближньому. Хай комусь буде гірше, ніж мені…

Він знав: його пориви – звичайне марення. Нікуди він не піде, армії не покине, бо ніколи не був підлим перед власним сумлінням. Інша річ, що – як і в кожної людини – бувають хвилини слабості, коли раптом можна пуститися на дурний крок. Та залізні його нерви до такого не допустять. Перегородять дорогу колючим дротом, спутають ноги кайдани, заарканять душу – і… повісять на грушу, – він усміхнувся під ніс з власного дотепу й розплющив очі.

– Алло! Тут Шаманек. Алло! Алло! Тут Шаманек! – чути в сусідній кімнаті голос начальника штабу корпусу. – Тут Шаманек!

Значить, уже по п'ятій! У Шаманека тверде правило: з п'ятої до восьмої телефонні розмови з командувачами бригад, з восьмої до дванадцятої, якщо є така можливість, в окопах, а потому знов на телефоні та за штабними розробками. Поточняк у захваті від нього. Залізний чоловік. Самостійний, створений до небуденних обставин, з великим розмахом до дії, гнучкий ум, палкий, впертий, майже нервовий, сміливий і рішучий, прекрасний знавець теорії. Водночас добрий товариш. І надзвичайно щирий. А, – всміхнувся знову під ніс Поточняк, – спить, як і я, зодягнутим… Та, бач, не спить – викликає когось.

– Алло! Алло! Тут Шаманек!

Однак же – що принесе нам день прийдешній? Успіх а чи нову поразку? Сил, сил, сил треба, б’ється думка Поточнякова, сил і вдосталь зброї, патронів, амуніції. Армію Галлера французи озброїли до зубів. Дали все, що тільки можна було. А чому ж нам ніхто нічого не дає?

Чотирнадцятого травня розпочався загальний наступ армії Галлера по всьому фронту. Головні удари були спрямовані проти третього корпусу полковника Кравса і Наддніпрянських військ Петлюри, що раніше під натиском Червоної Армії відступили на Волинь, – шістнадцятого травня було взято Луцьк. А днем перед тим, п’ятнадцятого, 4-та польська дивізія прорвала фронт третього корпусу побіля Гусакова, примусивши крукеницьку групу відійти до Самбора, а частини, що займали відтинок Нове Місто – Хирів, – до Старого Самбора, звідтам, атакуючи, їх погнали в Карпати, відкинувши аж до Турки. Водночас важкі втрати поніс перший корпус полковника Микитки – були здані Великі Мости, Кристинопіль, Жовква. Фронт тут майже розпався, корпус покотився на схід. Запеклі бої зав’язалися під Львовом. І Тарнавський, покликавши Поточняка, сказав:

– їдьте до Петрушевича, поясніть йому ситуацію.

– Слухаю, – Анатоль приклацнув закаблуками.

– І то вже. Може, чимсь зарадить.

Хоча Тарнавський і посилав Поточняка, хоча мав намір просити в Петрушевича помочі, та знав, що це даремна справа. Чим може зарадити, чим помогти Петрушевич? Однаково, що в жебрака просити поділитися тим, що він нажебрав, – щось було упущено вже з самого початку будови держави. Хм, «щось»! Те «щось», – думав Тарнавський, – складається з багатьох компонентів, як добра страва, – чого наварив, те й будеш їсти. Галицькі провідники собі думали, що досить взяти в канцеляріях намісництва владу, і республіка готова! Ага! І Польща і Чехо-Словаччина зарані до всього готувалися, зарані вимощували фундамент. Щоправда, і ми ніби все робили зарані; вже в перші дні світової війни заснували легіон Січових стрільців. Ніби все так, як треба. Але! В Головній Українській Раді всі перегризлися, міняли її назву, та в сутності своїй нічого не змінилося, бо тільки вивіски мінялися, і міняли їх ті ж самі люди. Якби був народився молодий, свіжий, беручкий ум! А щодо Січового легіону – не змогли ж ми його зберегти, розбили його москалі під Бережанами. І хоча саме Січове стрілецтво й стало основою Галицької Армії, проте цього недостатньо.

– Тут Шаманек! Алло! Алло! – почув Тарнавський звичне, заходячи до кімнати, в якій перебував начальник його штабу, якого він любив і високо цінував.

– Облиште, – махнув він безнадійно рукою.

– Може, вдасться зв'язатись…

– Нічого не вдасться! – А далі розважливо, якось подружньому, довірливо: – Альфреде, що будемо робити?

– А ви що радите, пане полковнику?

– Я вас питаю.

їхні очі зустрілися. На хвилю. Потому розійшлися, як чужі. За стіною чулися неспокійні голоси штабістів.

– Міркую принаймні,– заговорив по паузі Шаманек, – що штабу треба опустити Бібрку. Інакше, чого доброго, ще попадемо в полон до поляків. Їхати треба на Золочів.

– На Золочів… – тільки й сказав Тарнавський. – Що ж, давайте команду на евакуацію. Зараз же і вирушимо.

І він вийшов, треба було відповідно підготувати сина, – Омелян складав після змащування пістолет.

– Збирайся, сину, їдемо.

– Куди? – допитливі й насторожені очі.

– Додому…

Дійсно, додому. Будинок у Золочеві для родини він збудував через п’ять літ після одруження – в дев’ятсот сьомому, а одружився пізненько – у тридцять три, в Самборі, на зорі своєї військової кар’єри.

– Як – додому? – спантеличився Омелян.

– Відступаємо на… Золочів.

– Від-сту-па-є-мо?

– Атож, сину, – видушив Тарнавський.

– І ти будеш відступати, тату?

– Треба, – хоч і прикро було, та очей не відводив.

– Тату…

– Треба, сину. Треба.

Через тиждень польські війська на відтинку другого корпусу осягнули лінію Болехів – Ходорів – Бібрка – Буськ. Наступ тривав.

XXIV

Вели безплідні розмови, встрявали в дискусії, затівали знайомства, злилися на Антона – сина Петрушевича, помочі від нього ніякої, хоч і сидить у Парижі з перших днів Мирної конференції, нудилися, а запрошення на підписання перемир'я не приходило. Більше того, ширилась чутка, що поляки його не хочуть. І взагалі! З перемир'я нічого не вийде. Рівночас паризька преса приносила щораз нові польські воєнні комунікати про все нові успіхи польського контрнаступу, буцімто спровокованого українським наступом… Врешті Панейко порадив надіслати ноту на ім'я Ради чотирьох: якщо Найвища рада не спинить польського наступу, делегація виїздить з Парижа. Вони подали її, ноту, 21 травня і того ж таки дня пополудні зателефонували з бюро Вільсона, щоб галицька делегація прибула о четвертій годині.

Знялися, мов горобці. Вільсон займав особняк Мюрата в парку Монсо. І вони спішили до його резиденції. Грицан з якимсь особливим трепетом – до самого ж Вільсона іде.

Вільсон… Йому шістдесят три роки. Більша частина життя проминула в кабінеті вченого; викладаючи в Принстонському університеті історію, політекономію і юриспруденцію, з дев'ятсот другого року був ректором того університету. Славився блиском своїх лекцій і належав до демократичної партії. Ніякої твердо продуманої програми у Вільсона не було. Зате дуже любив виступати з гучними промовами, в яких вимагав справедливості і права. В десятому році його вибрали губернатором, а в дванадцятому – президентом. У шістнадцятому незначною кількістю голосів був переобраний, однак увірував, що його всі хочуть і всі люблять, вважав, що народились нові сили, які визначать долю держав і народів, – Сполучені Штати Америки. Звідси й випливли його чотирнадцять пунктів. На відміну від Клемансо, був прихильником м'якого поводження з Німеччиною. А паризька преса над ним явно глумилася.

Ллойд-Джордж… Прем'єр-міністр Англії, п’ятдесят шість років. Юрист. Депутат парламенту, потім міністр торгівлі, міністр фінансів, відтак прем’єр. Росіяни казали про нього: першокласний буржуазний ділок і політичний пройдисвіт, популярний оратор, що вміє говорити які завгодно, навіть революційні, промови перед робітничою аудиторією… Привіз із собою делегацію в складі понад сімдесят чоловік, і вона не має чим зайнятися – танці і пиятика.

Клемансо… Прем'єр-міністр Франції, сімдесятивосьми-річний дід, лікар за фахом, журналіст за професією. Політичну діяльність почав у роки Другої імперії як республіканець, керівник партії радикалів. Однак у роки світової війни розірвав з ними, виступаючи проти президента Франції Пуанкаре та вимагаючи повного знищення Німеччини як держави. Нині – голова Паризької мирної конференції.

Сонніно – прем'єр Італії. Про нього Грицан майже нічого не знав, хіба що він – голе місце…

На віллі Мюрата делегацію галичан зустріли з американською ввічливістю, одарили посмішкою, повели до просторого холу. На підлозі персидські килими, зелене сукно на столі, темно-червоні гардини і маленькі позолочені стільці. Грицан сів і завмер: зараз він побачить тих, у чиїх руках світ…

Першою появилася комісія Боти. А невдовзі – Найвища рада: Вільсон, Клемансо, Ллойд-Джордж і Сонніно. Всі встали. Грицан занишпорив очима по тих, хто тримав у руках світ…

Клемансо… Старомодно одягнутий, коренастий, з лисою, неправильної форми головою. Густі білі брови, білі пасма вус, опущені донизу. Уражені екземою руки – в сірих рукавичках. Чорний сюртук – символ спокійності й упевненості. Втомлений зневажливий погляд. «Все йде – як не треба краще – ні в чому згоди нема».

Вільсон… Тонке обличчя аскета. Плечі непропорційні зросту – широкий в плечах, тонкий в талії. У краватці шпилька з рожевим діамантом. Чорні, на гудзиках черевики. Постійно смикається ліва сторона лиця. Спокійний і безпристрасний. «Більша частина часу на конференції була витрачена на смішні зусилля не образити кого-небудь».

Ллойд-Джордж… Тростина в руці. Люб’язні жести. Гривастий білий чуб. Людина динамічної натури, буйної фантазії і твердого розрахунку. «Вони їхали в Париж засновувати новий порядок речей у Європі і думали про нові держави, які виникають на руїнах ворожих країн».

Сонніно… Похмурий, з недовірливим поглядом, сухорлявий. Почувається малим у компанії великих – кожному своє місце. А може, це тільки перше враження, бо побіля великих часом і малий підростає. «Мирна конференція – це війна, яку проводять іншим способом».

Грицан іще раз із завмерлим серцем обвів очима тих, котрі зараз мали вирішити долю Галичини, й глибоко зітхнув.

Всі поважно сіли. Посмикуючи лівою щокою, за столом, вкритим зеленим сукном, підвівся Вудро Вільсон.

– Ми покликали вас, щоб почути вияснення про положення в Галичині,– сказав президент США, – яке прибрало дуже гострої форми. Нам це причиняє великий біль…

«То хто ж вам заважає вжити заходів? – подумав Ярослав. – Адже ви – сила! Адже вам належать слова: в інтересах загального миру я вважаю необхідним союз народів; для мене це ключ до загального миру».

– …і ми хочемо цю справу полагодити.

«А ми ж цілий місяць чекаємо, коли ви нарешті її полагодите». І Грицан згадав: «Англосакс схильний насамперед відчувати, ніж думати, латинський же розум спершу мислить, потім відчуває».

– Сподіваємося, ви нам поможете. – Вільсон безпристрасно всміхнувся, показавши білі зуби. – Прошу нас поінформувати.

– Дякуємо за прихильність, – сказав Лозинський. – Український народ хоче жити у власній державі.

– Яке відношення українців до більшовиків? – закинувши назад гривасту голову, темпераментно спитав Ллойд-Джордж.

– Більшовики є ворогами України.

– Отже, ви маєте проти себе з одного боку поляків, а з другого – більшовиків?

– Саме так, – підтвердив Вітовський.

– Яка різниця між українською і польською мовами?

Грицанові спом'янулися анекдоти, які ходили по Парижу про британського прем'єра: «Покажіть, будь ласка, Далмацію на карті», «Де знаходиться Тешен?», «Мені ніколи не доводилося чути про Трансільванію». Однак зараз було не до анекдотів.

– Кожна мова своєрідна. Мова, власне, це те, що входить у визначення нації, крім інших чинників.

– Ага, – граючись тростиною, похитав гривастою головою Ллойд-Джордж. – А які релігійні відносини на Україні?

Поки Лозинський пояснював, Ярослав, з болістю тамуючи якийсь внутрішній страх перед наслідками цієї невизначеної розмови, дивився на французького прем’єра; Клемансо сидів із закритими очима, його повіки слонової кості виднілись під дугами брів, руки в сірих рукавичках непорушно лежали на зеленому сукні.

– Я не висловлюю своєї думки, – байдуже вислухавши пояснення, сказав Ллойд-Джордж, – ані нічого не передрікаю, але припустимо, що Україна не була би самостійною, то з ким ви хотіли би бути – з Польщею чи з Росією?

Грицан відповів подумки: англійці в дні конференції заявляли, що люди й області не повинні бути предметом розміну між государями подібно худобі чи пішакам у шахах. Адже це заявляли англійці… Хіба потрібне чуже уточнення власних слів?..

– Ми, як і кожен народ двадцятого віку, змагаємо до державної самостійності,– якомога лагідніше почав Лозинський. – А чотирнадцять пунктів пана Вільсона…

– Я ще раз повторюю, з ким хотіли б ви бути? – нетерпляче перервав його Ллойд-Джордж. – Я нічого не хочу передрікати. Я тільки питаю конкретно. Прошу відповідати.

– Говорити про приєднання нас до Польщі – смішно. Поляків двадцять мільйонів, а українців – сорок. Щодо Росії, то вона тепер більшовицька…

– Незалежно від того, що станеться з Україною, чи бажає Галичина за всяку ціну бути з’єднаною з Україною?

– Звичайно, бажає,– сказав Вітовський.

Ллойд-Джордж наче готувався до нової атаки і, повернувши голову спершу до Клемансо, потому до Вільсона, сказав без властивого його темпераменту:

– Отже, вони не хочуть мати нічого спільного з Польщею. – І до галичан: – Чи бажаєте припинити бої з поляками?

– Ми про це говоримо ще від першого листопада вісімнадцятого року, – у відчаї скрикнув Вітовський.

– Чи ви добре обходитесь з поляками? – Ллойд-Джордж знов тріпнув своєю гривастою білою головою.

– Уряд запрошував поляків до участі в роботі Національної Ради, але вони відмовилися.

– Я хотів би ще запитати про воєнні жорстокості.

– Обвинувачення такі загальні,– пересмикнув щокою Вільсон, – що не можна їм надавати особливої ваги.

– Ми просимо припинення наступу армії Галлера, – заявив Вітовський. – Ми хочемо миру. Просимо нас захистити.

Ллойд-Джордж присунув до себе тростину, Клемансо пробудився від дрімоти, а Вільсон враз підхопився, поспіхом подякував за участь в роботі і – закрив засідання…

Лозинський, Вітовський, Грицан та інші члени делегації ще якусь хвилю приголомшено сиділи. А далі причавлено попідводилися, – вони нікому не потрібні, вони билинка в чистому полі на семи вітрах.

Наступного дня після обіду Клемансо, однак, прийняв галичан у своєму військовому міністерстві, Вітовський знову скаржився, що армія Галлера йде на Галичину.

– Я запитаю Пілсудського, чого він веде війну, – сказав похмуро Клемансо. – Я довідаюся, чому армія Галлера, як ви кажете, йде проти вас. Чекайте відповіді.

– Але ж армія наступає! – зойкнув Вітовський.

– Я виясню. Все! – відсік рукою у сірій рукавичці.– Я не маю часу на зайві балачки.

Зустріч з Клемансо розвіяла надії, які вселяла розмова двадцять першого травня. І галичани звернулися до Боти.

– Справа лежить у Раді чотирьох, – відказав бурський генерал. – Отже, не бачу потреби в розмові.

Вийшли остаточно засмучені. Грицан невесело розказав, як була написана резолюція з угорського питання. Одного разу Ллойд-Джордж сказав своєму головному секретареві: «Пиши резолюцію!» Хенкі: «Але я не був на обговоренні». Ллойд-Джордж: «Це не має значення». І Хенкі тут же витворив рішення…

– Треба було робити так, як Масарик, – прицмокнув Лозинський. – Він усюди побував: у Росії, Італії, Америці, Франції, Англії,– всюди засновував союзи і товариства з чехів-емігрантів, всюди агітував проти влади Габсбургів. І прошу результати: ще торік Штати визнали незалежність Чехо-Словаччини. Та й поляки постійно товклися і товчуться коло Вільсона. А ми все випрошуємо, все чекаємо милості, справедливості. Політику роблять гроші! Близькі контакти.

– Зараз про це пізно говорити, – відмахнувся Вітовський. – Потрібні якісь рішучі заходи. Що ж, спробуємо ще раз звернутися до Найвищої ради з нотою.

Вони благали: хочемо знати, чи можемо на основі уповноваження Найвищої ради запевнити наш народ, що він буде оборонений перед польською інвазією та що поляки одержать наказ відступити за лінію, визначену комісією?

Клемансо на те відповів:

– Ми запитаємо Пілсудського… Адже перед від'їздом з Франції Галлер сказав, що армія іде у вільну Польщу, щоб виконати свій національний обов'язок по захисту кордонів Польщі і польського національного руху від нападу зовнішніх ворогів.

– Однак же армія пішла проти нас.

– Ми ждемо відповіді Пілсудського.

– Але ж нас б’ють!

– Я все сказав! – І Клемансо дав зрозуміти, що розмові кінець.

У «Мажестику» гримів джаз. А вони – Лозинський, Вітовський, Грицан – ходили чорні, як тіні. Майже не їли і майже не спали. Вони не годні були жити. Адже гине республіка, адже поляки поневолюють край. Вони оббивали пороги Версаля, та їх ніхто не хотів вислухати. Нарешті паризька преса повідомила, що Найвища рада отримала пояснення Пілсудського: наступ почали українці, а поляки лише обороняються…

– Це ж брехня! – нервував Вітовський. – Явна брехня!

– А кому доведеш? – скрушно прицмокнув Грицан. – Кому? Нас же ніхто не хоче вислухати. Ніхто! Це жах якийсь!

XXV

Армія Галлера атакувала нестримно. Галицькі міста і села капітулювали одне за одним. А 24 травня комендант Коломиї повідомив Петрушевича, що в наступ перейшли румунські війська, аби захопити Буковину. Це було не лише несподіванкою, але й ударом у спину. В Станіславі зчинилася паніка: його ось-ось можуть захопити поляки або румуни, і Національна Рада та Державний секретаріат опиняться в полоні. А боронитися нічим: румунський фронт взагалі без війська, поляків зупинити не годні. Страх мав такі великі очі, що Петрушевич зібрав усіх на нараду.

– Що будемо робити? Вирішуйте спільно.

– Виїздити!

– Так-так! Треба виїздити!

– Куди? – хмурнів Петрушевич.

Заговорили-закричали навперебій. Десяток думок і пропозицій. Хтось радив: Кость Левицький майнув до Відня – може, й ми туди? А військо? – кричав другий. Здатися, підняти руки вгору… Армію розпустити! Старшинам виплатити тримісячну платню, і най роблять що хочуть…

– Розпустити армію? – скипів Петрушевич. – Ви що? Та нас люди проклянуть! Прийдешні покоління проклянуть!

Знов заклекотали. Армії все одно загрожує розвал – чого чекати, ганебного кінця? А капітуляція – не ганебний кінець? Так не годиться! Перейти до Румунії і здатися Антанті… До Румунії? Як – до Румунії? Румунія ж з нами воює! Тоді, тоді… За Збруч! Так, за Збруч, це одинокий вихід, який випливає зі злуки 22 січня. Але ж за Збручем більшовики! Треба пошукати вільну, незайняту смугу… Мусить же вона бути. З-поміж багатоголосся зринула думка:

– Спершу до Бучача!

За неї схопилися, і 26 травня Національна Рада і Державний секретаріат покинули Станіслав, – місто зайняла польська міліція, яка вже перед тим тайно організувалася.

Під час перебування уряду в Бучачі приїхала делегація Петлюри, яка заявила Петрушевичу, що має повноваження вступити в переговори з поляками, щоб заключити договір про припинення воєнних дій.

– На якій основі? – затремтів Петрушевич.

– На основі нинішнього становища фронту.

– Що, і Тернопіль віддати полякам?

– Іншого виходу нема! Без спільних дій з поляками ми аж ніяк не зупинимо дальшого просування більшовиків.

– Це зрада! – заволав Петрушевич.

– Це реальність, від якої нікуди не дінешся!

І делегація виїхала, як заявила, до самої Варшави, а з-під Тернополя тим часом утікав Петлюра, розсилаючи відозви до галичан, аби вступали до його армії – дістануть багато сала і каші… Невдовзі він опинився у Бучачі. Петрушевич спершу заявив йому протест стосовно спільних дій з поляками, відтак сказав, що Омелянович-Павленко не здатен далі командувати Галицькою Армією, – армія в критичному становищі, потрібен новий командувач.

– Дам! Дам! – запевнив Петлюра. – Генерала Грекова.

– Москаль? Знов москаль! – жахався Петрушевич.

– А де я вам іншого візьму?

– Ані-ані нема?

– Нема! Але я певен, я глибоко переконаний, що генерал Греков якраз та особа, яка нині потрібна.

– Та хай вже буде, – поникло сказав Петрушевич.

Однак Михайло Греков справив на нього непогане враження: відчувались в ньому бистрий ум, залізна рука. І постава належна. Високий, дужий. З великими вусами і борідкою-наполеонкою.

Національна Рада і Державний секретаріат рушили з Бучача до Чорткова, а Петрушевич з Трековим – до Бережан, де перебувала Начальна команда.

Розгарячілий Петрушевич розпорядився негайно викликати Омеляновича-Павленка і Курмановича, коменданта тилу Гриця Коссака, а також усіх штабістів. Як тільки ті посходилися, рішуче сказав:

– Уряд визнає вашу корисну службу, але стверджує вашу фізичну перевтому, уряд рішає об’єднати всі засоби боротьби – фронт й тил – в руках однієї свіжої особи. Нею буде генерал Греков. Прошу знайомитися. А ви, – до Омеляновича-Павленка, Курмановича та Гриця Коссака, – можете відпочити… Вам слово, пане Греків, – умить перейменував його Петрушевич.

Генерал Греков не почувався ніяково. Хоч з вигляду м’який та привітний, проте він був кадровим військовим і зараз розумів, що від нього вимагається. Тож підвівся з підкресленим достоїнством.

– Панове старшини, – розпочав він українською мовою, а далі по-російськи: – Даруйте, що говоритиму на чужій вам мові, бо вашої наразі добре не знаю, але, дасть Бог, коли довше побуду, то навчуся. Я вимагаю в цей складний час слухняності, дисципліни, а передовсім – праці. Я також вірю, що в Парижі доля України буде вирішена позитивно. Найперше наше завдання – зупинити атаки противника.

Петрушевич уважно стежив за старшинами. Здається, нового командувача зустріли прихильно, з надією.

І справді. Після триденних боїв під Бережанами наступ Галлера вдалося спинити, що відразу поліпшило настрій, принаймні в штабі. Петрушевич тішився: на його очах – а він залишався в Бережанах – в оперативному відділі почалось налагодження дисципліни, стало менше базіканини – генерал Греков діяв вивірено, а далі запропонував перенести штаб армії для належної спокійної роботи в Чортків. Петрушевич погодився, і вони разом вирушили в це давнє просторе місто. Уряд і штаб зайняли будинок австрійської скарбової дирекції: уряд – перший поверх, штаб – другий.

Нова мітла по-новому мела. І породжувала різні думки-пересуди. Найважніше – Державний секретаріат через невдачі остаточно втратив популярність, збанкротував. Творити новий уряд – дарма, не та ситуація. Зріла думка про диктатуру і – 9 червня:

«З огляду на вагу хвилі й на небезпеку, грозячу вітчизні, президія виділу Української Національної Ради Західної області УНР і Державний секретаріат постановили надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі виділ Української Національної Ради і Державний секретаріат, уповноваженому диктаторові».

Ним, диктатором ЗУНР, став Євген Петрушевич, – він подякував за довір’я і утворив уряд – уповноважені диктатора – Диктатуру виконували функції міністрів, але без самостійних дій – все підпорядковане диктаторові. Він був певен, що нарешті справи налагодяться, та, коли йому принесли звернення Радянського уряду, отерп, – Радянський уряд, пропонуючи союз, вимагав такого, від чого очі лізли на лоба: галицький уряд зриває з Петлюрою і відкликає з його армії всіх галичан, сповістивши про це навселюдно. В такому разі – союз з більшовицьким урядом; союз проти Польщі і Румунії; обидва уряди творять спільну армію під одну команду; в частини Галицької Армії більшовики посилають своїх комісарів, у справи Галичини більшовицький уряд не вмішується…

Петрушевич читав-перечитував заяву Радянського уряду і губився – він тепер дуже часто губився, і часто нервував, і дуже часто кричав. Особливо кричав на Грекова, чому здав полякам Чортків, через що довелось і Диктатурі, і штабу армії покинути місто і перебратись до Заліщиків. «Потерпіть, пане Петрушевич, потерпіть, – щораз незворушно відповідав Греков, – потерпіть, і Чортків буде "наш»". Він терпів і чекав наступу. Але союз з більшовиками? Він не вірив у їх сили – це хвилинне полум’я… Ось Антанта… Власне, як націонал-демократу, йому важко було погодитися на союз з більшовиками. А тут ще Петлюра!.. Напосідав на нього, горланив:

– Вся Україна проти більшовиків, а ви… ви… – і захлинався. – А ви за союз? Де ваша честь? Це ганьба! Що скаже Антанта? Як ми будемо виглядати на Мирній конференції? Га? Скажіть!

Петрушевич слухав і понуро мовчав. Після довгих роздумів диктатор не дав більшовикам жодної відповіді, певний, що на Мирній конференції доля Галичини буде вирішена позитивно.

А генерал Греков готував армію до контрудару. Ретельно й серйозно. За всіма законами війни, а точніше – за своєю власною військовою виучкою. Він з’являвся у штабі о восьмій ранку – притомлений, невиспаний, але твердий і дужий, заходив до оперативного відділу, щоб довідатися про справи на фронті, потому сідав у себе в кімнаті у фотель при малім круглім столику і приймав рапорти офіцерів. Говорити належало коротко, бо суворо застерігав: не розбалакуйте – в мене нема часу! Якщо звіт не подобався, кричав і рвав. А працював, як і всі, майже до ранку, при цьому приговорюючи до штабістів: ваші товариші на фронті також не сплять. Помимо дисципліни примусив усіх старшин армії носити офіцерські відзнаки. А разом з тим роздавав чини: звання генералів було присвоєно Мирону Тарнавському і Антону Кравсу.

Сьомого червня Галицька Армія перейшла в наступ, званий червневим, або Чортківською офензивою генерала Г рекова.

Перший удар, що підхопив усю армію за собою, здійснив 13-й полк сьомої бригади з корпусу генерала Тарнавського під командою сотника Дибуляка – полк вибив у поляків Ягольницю. За ним піднялися в атаку третя і сьома бригади, й восьмого червня оволоділи Чортковим, а далі перший корпус Микитки рушив на Копичинці, другий – Тарнавського – на Бучач, третій – Кравса – лівим берегом Дністра на Галич. І диктатор зі своїм урядом знов повернувся до Чорткова, зайнявши знову ті ж апартаменти австрійської скарбової дирекції, туди ж повернувся і штаб армії.

Оскільки головні сили армії Галлера були скупчені на лінії Теребовля – Тернопіль, другий корпус, після зайняття Бучача, було кинуто на Микулинці, на поміч першому, який вів наступ саме на Тернопіль. 15 червня корпус Микитки вибив противника з Тернополя, корпус генерала Тарнавського повернув на Бережани; після запеклих боїв 16–19 червня поляки здали Бережани, і Тарнавський кинув свої бригади на Перемишляни, мріючи з ходу взяти Львів. Полковник Микитка особливо рішуче вів свої операції в напрямі Золочів – Білий Камінь, результатом чого був вихід на лінію Броди – Красне. Дещо повільніше, на жаль, просувався на Станіслав – Галич корпус Кравса – тут поляки завзято боронилися. Та все ж 22 червня йому вдалося проломити фронт біля села Скоморохи і через день осягнути лінію ріка Свірж – Дегова – Підкамінь – Яглуш.

Після цих вдалих боїв українську суспільність і саму Галицьку Армію опанував небувалий ентузіазм. Фронтові частини запекло кидалися на штурм усіх населених пунктів, що були на їхнім шляху. Все, здатне тримати в руках зброю, добровільно ставало в ряди українського війська. В штабі армії казали, що добровольців зголосилося ледве не дев’яносто тисяч. Однак брак зброї, патронів, амуніції не дозволили сповна скористатися цим напливом – взято було десь тисяч п’ятнадцять люду, і Галицька Армія стала тепер майже стотисячною.

Водночас з офензивою армії Грекова діяла у Варшаві місія Петлюри, уклавши з польським командуванням перемир’я, угоду на спільні дії проти більшовиків та визначивши демаркаційну лінію, що тягнулася від Заложців по ріці Серет попри Тернопіль, Острів, далі по залізничному шляху до Літятина, а звідтам уздовж Золотої Липи до Дністра, – штаб Грекова цієї угоди не визнав. Однак уже 25 червня армія Галлера, яку Франція забезпечила всіма наймодернішими воєнно-технічними засобами, була підкріплена новими, свіжими, багаточисельними силами, і наступ Галицької Армії захлинувся.