Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 39 страниц)

IX

Поки Грицан усамітнювався, поки цмулив вино чи коньяк, Львів стрясали такі бурі, аж заклинювало подих, і Львів клекотав, як у дні початку світової війни, коли на вустах усіх висіло «розіб’єм москаля» і творилися легіони Юзефа Пілсудського та Українських Січових стрільців.

Тепер поляки вимагали звільнення Пілсудського з фортеці в Магдебурзі, куди його заточили німці, і десятого жовтня він прибув у Варшаву, а день перед тим Польська регенераційна рада у Варшаві проголосила незалежну Польщу, розпустивши створену окупаційними німецькими військами Державну раду. Польська преса закликала: анексія Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, Волині та Поділля до Польщі! Їй вторило віденське Польське коло; покладаючись на тринадцятий пункт Вільсона, воно ухвалило: злучити в польській державі всі землі, на які Польща має «історично і культурно домінуюче становище», тобто до Дніпра…

У відповідь керманич національно-демократичної партії і однодумець Євгена Петрушевича – хоча й суперник у боротьбі за владу – депутат Кость Левицький виступив у парламенті проти «кола», заявивши: «…українська справа є міжнародною справою. Якщо Австрія не поділить Галичини на Східну і Західну, наша дорога веде не до Варшави, а до Києва. Не будемо входити ні в які переговори з поляками! Як і вони, маємо повне право на незалежність. Скличемо Українські національні збори, які й рішать справу утворення української держави».

Австрійський уряд ніби не чув! І тоді одинадцятого жовтня українські посли у Відні зійшлися на нараду, в якій взяли участь член палати послів митрополит Шептицький і міністр доктор Горбачевський. Вирішено було відкинути домагання поляків і дев’ятнадцятого жовтня провести у Львові з’їзд мужів довір’я з усіх українських земель Австрії, щоб утворити Українську Національну Раду.

Шістнадцятого жовтня цісар Карл видав маніфест:

«До моїх вірних австрійських народів!

…Австрія по волі своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм».

А вісімнадцятого жовтня у Львові в залі «Української бесіди» Народного дому зібралися о шістнадцятій годині українські парламентські і сеймові посли з Галичини і Буковини, українські єпископи, по три представники від усіх галицьких партій, студентство, щоб вирішити правно-державну будучність українських земель, котрі входили до складу Австро-Угорщини. Вів нараду Євген Петрушевич, що прибув з Відня.

Вони довго радили. Вони наговорилися вволю. Нарешті о четвертій годині ранку дійшли згоди. Оскільки на Україні править гетьман Скоропадський, готуючись відбудувати царську Росію, куди входила б Малоросія, то про возз'єднання не може бути мови. Отже, окремий коронований край у складі федерації Австрії. Для управління ним було створено Українську Національну Раду – тимчасовий перший Галицький парламент. Територія майбутньої держави – вся українська етнографічна область Австро-Угорщини по Сян з Лемківщиною, північно-західна Буковина та українська смуга північно-східної Угорщини.

Наступного ж дня крайовий з’їзд мужів довір’я, що зібрався у великому залі Народного дому, ухвалив усі документи, підготовлені вчорашньою нарадою. І полинула пісня «Вже воскресла Україна». А ввечері на першому засіданні Національної Ради президентом її було обрано Євгена Петру шевича. Там же було утворено репрезентативну комісію на чолі з тим же Петрушевичем, яка мала у Відні ввійти в переговори з урядом про передачу влади в Східній Галичині в руки українців та зайнятися організацією держави. Комісія – і Петрушевич – одразу виїхала до Відня, вручила уряду ноту про створення української держави. Але практично там не було з ким говорити: у відповідь на маніфест цісаря про «союзну державу», «в якій кожне плем’я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм», Вільсон заявив, що визнає визвольні змагання чехів, словаків, слов’ян, котрі знаходяться під Австрією, і не може сьогодні вважати автономії цих народів підставою до миру… іншими словами, Вільсон віддав рішення про дальше існування габсбургської монархії в руки народів, що її заселяють. Це був засуд Австрії на смерть… У Відні зчинився неймовірний переполох. Уряд Гусарека подав у відставку, поступившись новому кабінету професора Лямаша, завданням якого було зліквідувати стару Австрію й створити нову.

І галичани гайнували день за днем…

X

Дещо хвилюючись, Грицан обережно постукав у двері,– за ними було глухо… Нема вдома? А може, виїхала? Жаль, коли б виїхала. Він з першої зустрічі відчув, що в їхній долі є багато спільного. З нею було б йому просто й легко, – це добре, коли поруч є людина, з якою легко й просто. Він ще раз постукав, голосніше уже. По хвилі зачалапали м’які кроки, дзвякнув засув, – Оксана була в голубому, до п’ят, халаті з білими ромашками, довгий халат виразно викреслював її хупавеньку фігурку, а поясок витончував талію, підкреслюючи високість повнявих грудей. Розпущене волосся каштановими хвилями спадало на вузькі плечики, лише маленький закучерявлений віхтик висів над печаллю очей, але зараз, запримітив Ярослав, очі її були зворушено чисті, сяйні, вони горіли голубим блиском, ніжні й добрі.

«Мавка… – збуджено забилося його серце, переповнилось радістю, що застав її.– Слово честі, Лесина Мавка…»

– Добрий день, – сказав схвильовано. – Це я… Я обіцяв прийти. Бачите, прийшов. Ви не чекали?

– Не знаю…

Вона спробувала осміхнутися, і, коли видовжила у посмішку губи, над верхньою вирізьбилась маленька риска. І ця риска теж була відкриттям для Ярослава – печальна риска.

– Заходьте, – Оксана пропустила його попри себе й зачинила на гачок двері.

– У вас пахне смаженою картоплею.

– Може, вже пригоріла… – метнулася на кухню.

Цнотливість і соромливість – найкращий посаг для дівчини, – думав Ярослав, вона, таки справжня Мавка… Наполеон казав: гарна жінка подобається очам, добра – серцю, одна є прекрасною річчю, а друга – скарбом.

– Ні, не пригоріла, – Оксана тримала в руках ножика, на кінчику якого причепилася грудка картоплі.– Не пригоріла, – задоволено повторила, злизуючи ту грудку. – Чи ви не любите смаженої?

– Я все люблю…

– Чого ж ви стоїте? Роздягайтесь.

– Я… Ви не будете на мене гніватись?

– Звичайно, ні. А що?

Ярослав висмикнув з кишені пляшечку, поставив на стіл і аж тоді глянув на Оксану.

– З якої нагоди? – здибила брови.

– Без нагоди, – всміхнувся та відразу ж заходився роздягатися, щоб угамувати внутрішній дрож, що несподівано ним затіпав.

Оксана мовчки взялася сервірувати стіл, а Ярослав, так само мовчки, стояв обік, відчуваючи, що нині, може, якийсь переломний для нього день. І що Оксана неймовірно вабить його; жінки не завжди розуміють, як чарує мужчину їхня приємна зовнішність, дарована долею.

– Все, більше нічого нема, – вона зіщулено стенула плечима, соромлячись свого убозтва.

– Не хвилюйтесь – все є,– мовив Ярослав. – Ми є…

– То прошу до столу.

Вони сіли одне проти одного, і Грицан неквапливо, похнюплено наповнив по вінця чарки.

– Я боюся сп’яніти…

– А я вам зараз щось скажу. – Він узявся пальцями за келишок. – У вересні шістнадцятого року, коли Січові стрільці вже не хотіли воювати за Австрію, комендант легіону благав старшин: хоч за окопи їх виведіть, хоч зробіть вигляд, що воюєте… – Ярослав ласкаво всміхнувся. – І ви зробіть вигляд, що п’єте. Ну, Оксаночко, будьмо!

І вони цокнулися, і вона, заплющивши очі, випила, однак майже все до дна. Ярослав вдав, що не запримітив. Картопля була напрочуд смачна. Оксана їла якось обережно, наче закрадаючись. Ярослав подумав: при зародженні кохання, як і при згасанні, люди, зостаючись наодинці, завжди перебувають у стані якогось замішання.

– А як ви стали істориком? – Оксана, переставши їсти і вичавивши з двох крапель свого погідного неба всю печаль та залишивши саму ніжність, викреслила над верхньою губою рисочку.

– Цілком випадково.

– Не розумію.

– Справді! Коли я був гімназистом і повертався додому на вакації, мені оповідали, що довкола мого рідного Буська колись було багато церков, які поглинула земля, передусім в низинній місцевості Бугу. Разом з церквами пішли в землю й книги, які буцім описували, хто ми такі і звідки появилися. Мені снилися ці церкви, снилися книги, я навіть потайки брав лопату і йшов копати… Мені здавалось, що я викопаю церкву і знайду книжку, в якій буде описано, хто ми такі і звідки походимо. Зрозуміло, я нічого не викопав. А потому мене захопили праці нашого відомого історика Юліана Целевича. Він народився в Станіславському повіті, після чотирьох років навчання у Львівській духовній семінарії полишив теологію й поступив до Віденського університету, аби грунтовно вивчити історію. Він помер над підручником історії України для середніх шкіл. Уявляєте, звечора працював, а вранці його не стало. Мені запали в душу його слова: «Правдиву науку може подати лише правда, нехай би і яка була сумна, щоб тільки дійсно була правда».

– Цікаво…

– То що, Оксаночко, ще по крапельці?

– Та-а…

– Ну, крапельку.

Відтак вона трішки порожевіла і здалась Ярославові ще кращою. Ярослав уже сміливіше спитав:

– А як ви опинилися на Стрілецькій площі? Ну, тоді, коли ми з вами познайомилися?

– Та-а… – Оксана знітилася. – Мені розповіли легенду про синьооку Вожену, яку застрелили гусари. Я хотіла уявити, як то було, і пішла, – вона осміхнулась. – Пішла і…

Ярослав знав цю легенду. Вона народилася після пам’ятного червня дев’ятсот другого року, коли у Львові вибухнув загальний страйк будівельників і зав’язалися барикадні бої. А прелюдія така: жила собі синьоока юна Божена, віртуозно грала на скрипці – грала так, що під її вікнами не раз зачаровано зупинялися австрійські гусари-офіцери, аж допоки один з них – поручник Геза – не закохався. І вона відповіла на любов. І ще ніжніше розмовляла її скрипка. А коли на Стрілецькій площі гусари порубали шаблями повсталих робітників і чорний брук зачервонів, побачила Божена, що під копитами Гезиного коня гине маленька дівчинка, схопила кимсь кинутого револьвера, стрельнула в саме серце свого Гези й кинулася тікати. Аж до отчого дому гнався за нею котрийсь з гусарів, і під вікнами, де ще донедавна слухали гусари чудодійну скрипку, наздогнала Божену куля. У хвилину її смерті така настала тиша в місті, начеб воно вимерло.

– …і зустріла вас.

Тамуючи хвилювання, Ярослав поглядав на її розпущене волосся – каштанові хвилі хлюпали на нього запахом конвалії; поглядав на закучерявлений віхтик, що гроном звисав над ніжністю очей; він поглядав на проріз її голубого, з білими ромашками халата, де налились тугенькі груденята, і… і не звладав собою. Наче билинку, висмикнув Оксану з-за столу й поніс на тапчан, – вона не пручалася… Потому, ніби розчавлена, довго лежала німо, не розплющуючи очей.

– Ти образилася?

– Ні…

Він поцілував її, ще і ще. Він усім єством одчув, яка вона зараз дорога йому. Скарб!

– Я розчешуся…

Вона незграбно сповзла з тапчана, притьмом закутуючи халатом білі стегна. Ступила крок до дзеркала.

– Десь я вичитав, що Платон твердив, ніби колись людина була цілістю, – глухо заговорив Ярослав, – та за якусь там кару Бог розпиляв її надвоє – тепер кожен шукає своєї половини. Як бачиш, я знайшов свою половину… – він пив її очима, як допіру випив у постелі.– Ну йди, йди до мене…

Вона чи вагалася, чи не сподівалася його повторного зову. Стояла розгублено – ще розпашіла, не остигла. Відтак покірно підступила. Ярослав ласкаво пригорнув її, прихилив до грудей, – вона лягла поруч.

– Кажуть, перлини з’являються на світ від сліз ангелів, котрі впали в море, – гладячи її плече, тихо мовив Ярослав. – Ти ж виросла на суші…

– На политій кров’ю Коденці…

– Кажуть, навіть гадюки і змії туляться. Навіть коні люблять ласку. І все ж таки щасливою людину робить не кохання, не успіх, а переконання в тому, що правильно вибрав дорогу, що єдиний шлях знайшов, на якому можеш дечого досягти.

– Я тобі буду допомагати…

– Хоча… Якось Ганнібал дуже затруднювався в переправі через Рону своїх слонів. Не йшли – і годі! Тоді великий полководець переправив кілька самок. І дивне диво сталося: самці кинулися вслід…

– Ти не хочеш мене слухати… – ніби зобижено сказала Оксана. – Але, слово честі, я можу тобі допомагати.

– Дякую, дякую, ласкава Мавко… І все-таки сума страждань перевищує суму насолоди… – він міцно поцілував її.– А зараз… Зараз я принесу свою дисертацію. І розкажу тобі, як народжуються і вмирають держави. Хочеш?

– Дуже.

– Я туди й назад!

У дверях Грицана стриміла несподівана й радісна записка: «Приїздить з Чернівців Віцко. Завтра в обід чекатиму тебе в кав’ярні «Ватра». Твій Ростик-Хвостик».

XI

Вокзал у Чернівцях так був загачений народом – не те що сісти – стати ніде, навіть стіни не було вільної, щоб притулитися. Всюди – люди, люди, люди… Якийсь миршавий чоловічок, одкинувшись на поруччя лавки, зав’язав собі носовою хусточкою очі; вона була така брудна, аж чорна, та, певно, помагала йому заснути. Інший – нащось зняв чоботи й засучив по коліна холоші. Так смерділо потом, що Дмитро Вітовський не витримав і вийшов на перон.

Був це тридцятип’ятирічний мужчина середнього зросту, з залисинами, які робили чоло досить високим, волосся мав ясно-каштанове, такі ж були й вуса, прокурені трохи, акуратно підрізані. Обличчя виглядало старшим, і скроні вже були пошиті срібними нитками. Він стояв мовчки, накинувши сіру шинелю наопашки, голубі його очі були далеко-далеко, де за містом синіли обриси Карпат.

Кого він виглядав? Нового Лук’яна Кобилицю? Чи дивився, звідки ще можуть прийти вороги? Всю свою історію ми тільки те й робимо, що виглядаємо, звідки прийдуть вороги. І Чернівці не раз виглядали. Чернівці були збудовані за часів Ярослава Осмомисла як фортеця для захисту Галицького князівства, – тричі місто спустошували поляки, по два рази турки і татари, врешті захопила Австрія – неперерваний ланцюг грабунків і спустошень. А може, на зорі світу якась диявольська сила крапнула в душу людську отруту? Бо як інакше розцінити, що люди не можуть жити в спокої? Як пояснити бажання одних захоплювати інших?

«А нас завжди хтось захоплював, – подумав Вітовський з гіркою досадою. – Нещасний той, хто безсилий себе захистити. Але нещасним є і той, хто мириться з рабством, звикає до нього, як до легкої ноші. А ось російські солдати Чернівецького полку сміливо сказали: «Мир хатам! Війна палацам!» Тепер вони, мабуть, натхненно будують свою Радянську республіку. Що ж, усі вміють будувати, крім нас. Ми здатні хіба що тяглом бути. А чи не тому, що наш люд насамперед думає, аби вижити, а не жити. Жаль, що не всі розуміють різницю між прожиттям і життям. Власне, хліб також має свою силу. Тридцятиметрові стіни Вавілона могли б витримати удар сучасної облогової артилерії, але голод примусив фортецю капітулювати. Щоправда, не кожен з наших сучасних галицьких провідників зважився б на те, на що зважився цар Вавілона».

Вітовський намагався уявити собі вавілонського царя, який стоїть у відчаї серед своєї вітцівщини. Він розуміє: становище безнадійне. Виходу нема. Треба здавати місто ворогам. Ганебний полон? Ні, краще… і він підпалює свій палац, кидається першим у вогонь…

«Ну, наші діячі на такий подвиг не здатні,– з осміхом подумав Вітовський. – Вони майстри балаканини».

Паротяг свиснув протяжно, і Вітовський поспішно зайшов у вагон. Тісняви було трохи менше, ніж на вокзалі. Він вибрав місце біля вікна, навпроти рожевощокого інтелектуала, котрий чистив маленькою пилочкою довгі рожеві нігті.

Скоро він буде у стольному Львові. Кличуть друзі по зброї. Кажуть, потрібен їм. Що ж, це приємно, якщо ти ще комусь потрібен. Гірше – коли нікому не потрібен. Хоч потрібні людям не завжди бувають потрібні касті… Каста не любить інодумців.

Вітовський, прихилившись до вікна, поглядав на змілілий за літо Прут – ліниво пливло жовте листя. Прощай, зелена Буковино – краю стрімких буків і чистих криниць, краю Лук’яна Кобилиці і золотої кукурудзи. Ми ще зустрінемось! Ми ще зустрінемось… Люди завше це кажуть на прощання. Кажуть, вірячи й не вірячи. Проте кажуть. Але віра – велика сила, вона живить. Навіть у безвиході люди вірять, що може щось зміниться на краще. І це добре. Бо зневіра веде якщо не до смерті, то принаймні до спустошення душі, зневіра – переддень смерті, як не фізичної, то принаймні духовної.

А потяг набирав швидкість. Нарешті пішов так, ніби хотів підім’яти простір.

Рожевощокий інтелектуал усе шпортався пилочкою у своїх довгих рожевих нігтях, виколупуючи болото; він був повненький, з тонкими вусиками і тонкими пальцями.

– У вас дуже гррні нігті,– якомога люб’язніше зауважив Вітовський і тут же схаменувся: навіщо затіває цю розмову? Адже це не властиве його характеру.

– Пильную, – не без гордості відповів інтелектуал. – Особиста гігієна завше робить людину чистою.

– Ви хотіли сказати: її шкіру?

– І шкіру. На шкірі всі зарази сидять.

– І переходять на душу?

– Душа не матеріальна.

– Ви мислите філософськими категоріями.

– У кожного з нас свої категорії.

Вітовський не продовжив розмови, а помандрував думками на Волинь, згадуючи діток, яких навчав грамоти в заснованих ним школах. На Волині він пробув шістнадцять місяців, ведучи культурно-освітню роботу. Та найбільш пам’ятна зустріч з козацькими могилами біля Берестечка. Триста молодців там полягло. А може, більше. Вони всі полягли, та ніхто не склав зброї.

«Якби люди навчилися насамперед дбати про гігієну мозку й душі, тоді б справді було менше зарази на світі».

Пухкощокий інтелектуал дочистив нігті, сховав пилочку у футлярчик, відтак розгорнув журнальчик, у якому було дуже багато фотографій гарних дівчаток: перукарі рекламували нові зачіски, – навіть у час воєн і розрухи дівчата й зачіски завше модні. А чим же іще одвернути увагу від насущних проблем?

Тим часом потяг, ніби граючись, то тікав од Прута, то кілька разів перетинав. А довкола – пригасаючий буковинський оазис: жовте листя винограду, шелестливі стебла кукурудзи; осінь завше навіювала на Вітовського журбу – ніщо так не докучає на війні, як розкисла осінь.

«Що ж там у Львові? – подумав Дмитро, вичеркуючи запальничкою вогонь. – Воюють чи дебатують?»

Його хвилювала зустріч зі Львовом. Дорогим було це місто. І не лише тому, що вчився в університеті,– правда, докінчувати право довелося в Кракові,– його викинув з університету процес 1910 року, коли від куль польських студентів-шовіністів упав Адам Коцко, великий його друг, друг Мирослава Січинського – того Січинського, що знищив тирана графа Потоцького. Адама вбили, а побратимів судили, хоч усе мало бути навпаки. Адже студенти-українці боролися за український університет у Львові, свої законні права відстоювали. Зі Львова, зрештою, після створення з початком світової війни легіону Українських Січових стрільців почався бойовий шлях Вітовського, – мокнув зі своєю сотнею в окопах, грівся біля ватри в Карпатах. І хоч його називали похмурим та жорстоким, проте він ніколи – як сотник – не одділяв себе від стрільців, як і не міг терпіти будь-чийого зухвальства. Якось за сороміцьку пісню примусив стрільців повзати по зораному полю… Зате наступного дня разом з усіма рив окопи. Так, він любив своїх стрільців – настільки любив, наскільки боліло серце: Українські Січові стрільці воювали за Австрію, і він, як сотник, також воював. В ім’я чого? Для розкошів Віденського двора? Бо ж не вірив, що при австрійських багнетах можна збудувати свою державу. Він орієнтувався на власні сили, він був прихильником власних зусиль. Та їх було так мало – їх було далеко менше, ніж прихильників австрійської орієнтації. В нашій крові,– думав Вітовський зараз, – орієнтування на когось. Але ще жоден народ, який орієнтувався на чужу силу, не виборов собі незалежності. Так, це наша трагедія. Давня, споконвічна наша трагедія, що сподіваємось, буцім хтось прийде і збудує нам державу. Тому так часто верховоди опиралися на чужоземні сили: Сагайдачний і Польща, Дорошенко і Туреччина, Хмельницький і Москва, Мазепа і Швеція, нарешті Центральна Рада і німці та австрійці. Ні, так ми нікуди не дійдемо!

У цьому Вітовський ще раз пересвідчився, коли Січовий легіон – у відповідності з Брест-Литовською угодою між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією і Центральною Радою – перейшов разом з німецько-австрійськими військами в лютому нинішнього року Збруч. Йому дали найкращу сотню: веди, мовляв, агітацію серед східноукраїнського населення про приятельські наміри австрійців… Смішно! Приятелі – австрійці… Які великі приятелі! Ото тільки хліба їм українського дай, м’яса, сала – вони будуть чудовими приятелями! Тепер Центральна Рада кусає лікті – царського генерала Павла Скоропадського, поборника «єдиної і неділимої», проголошено гетьманом України, і німці та австрійці грабують Україну як хочуть і скільки хочуть. Власне, й самої Центральної Ради нема.

Так. Здається, саме тоді він остаточно збагнув істину. А що більше, коли був заступником референта цивільних справ комендатури у Жмеринці. І якщо не покинув легіону, то лише тому, що не міг полишити своїх стрільців, хоч було йому гірко носити австрійський мундир. Однак причував: недовго носити – монархія терпить крах. Він радів, коли залишки легіону одвели на Буковину, в тил. Щоправда, тепер тил – річ відносна, – нема фронту, нема тилу.

Потяг іще раз почоломкався з Прутом, – Коломия. Вітовський вийшов на перон. Вокзал переповнений військовими, – німецька, угорська, чеська, словацька, польська мови, – солдати покидали фронти, верталися додому.

«Невже треба було кілька років загальнолюдської бойні, щоб отак кінчити? – більно думав Дмитро. – Жахливо».

А на запасних коліях стояли заклепані наглухо товарняки. Вітовський розпачно затиснув зуби: в Німеччину, з легкої руки Центральної Ради, пливло українське багатство: зерно, м’ясо, цукор… Дорого платиш, Україно, за необачність своїх провідників. Вельми дорого!

Потяг свиснув, і Вітовський повернувся в купе. Але вже не міг сидіти спокійно: через якихось дві години Станіслав. А далі – Рожнятів. Його Рожнятів. Ох, як йому зараз хотілося туди, в це мальовниче містечко біля підніжжя Карпат, на берег Чачви або Дуба. Звичайно, з дружиною своєю чорнобровою, з проворною, непосидющою донечкою, – він з мукою згадував їхню недавню зустріч, коли на кілька днів відпросився з легіону.

– Сина хочу, – шептав дружині, коли пішли прогулятися на руїни княжого замку. – Чуєш, дорога, сина…

– Щоб продовжити рід Вітовських? – відповідала йому таким же шепотом, горнучись набряклими молоком грудьми.

– Не знаю, але хочу сина…

– Дмитре, він буде вояком…

– Нам не потрібні вояки. Нам потрібні велети духу. Як Франко. Дівчата для ніжності й материнства, а хлопці – аби захищати їхнє материнство. Дівчатка – мир, дорога моя, дівчатка – продовження роду людського… А мій син… Ми навчимо його любити людей. І ненавидіти тих, хто хоче їх занапастити. Хай, може, зависоко кажу, але спокою хочу і добра Галичині зичу, хоч трохи добра і розквіту.

Згадуючи, він опер важке, високе чоло на долоню і, заплющивши втомлені від безсоння очі, потерся змучено об цю жорстку, огрубілу долоню, котра останні роки лише стискала зброю і так мало пестила дружину, а ще менше дочку. Коли б народився син! Як ти назвав би його? Ну, тут і вибирати нічого – Мирославом. В честь Січинського. А що? Звучить – Мирослав Вітовський.

Якби зараз не чекали у Львові, помчав би у Рожнятів. А ще, напевне, пішов би під мури «Діброви», з якої так ловко вдалося вивести Мирослава Січинського. Однак дивно все-таки: держава розпадається, а тюрма існує. Мабуть, у державі останньою падає тюрма. Спершу гине держава, а тоді вже – тюрма. А може, син зачатий на руїнах того старого замку… Може, зачатий в одній із башт, в якій, цілком ймовірно, стояв на сторожі предок, метаючи в напасників стріли, списа чи якусь огненну кулю, аби спопелити того, хто нахабно дерся до чужого дому.

Що ж, до Рожнятова він не потрапить. Кілька хвилин поїзд стоїть у Станіславі, а далі – Львів. Там вершиться щось цікаве: офіцери створили військовий комітет, запрошують його стати керманичем. Він згодився. Без вагань. Він не міг не погодитися. Людина завше з приємністю й радістю приймає те, про що не раз мріяла, – ще в Станіславській гімназії Дмитро мріяв про бомби… а що? Хіба тут нема логіки? Хіба не бомбами можна повернути несправедливість? Досить заглянути в історію людства: в ім’я ідеї на ешафот пішов брат того, котрий нині зумів повалити царство тиранів у Росії.

Чим ближче до Станіслава, тим гучніше билося мимоволі серце. Адже неподалеку, в селі Медухи, він народився під селянською стріхою, звідтам пішов до гімназії. І якщо випереджав декого з товаришів буйною поетичною фантазією, енергією, то це тому, що багато читав, створив таємничий просвітньо-артистичний гурток: їздили по селах з концертами, показували вистави, засновували читальні, спортивні товариства «Січ», – вони робили все, аби збудити людську мисль, розуміючи, що без мислі душа черства, буденна, пісна; немащеним возом далеко не поїдеш, пересохлим ротом довго говорити не будеш.

Дмитро вірив, що зустріне у Львові когось із колишніх своїх гімназійних однодумців. Хоча би Ростислава Боговика. Цього невмовкаючого веселуна, що увесь був зітканий з посмішки та енергії, пекучої, невсипущої енергії, котра в найскрутніші хвилини будила найпохмуріших. З Ростиком було легко й безжурно. Вивертаючи свої дитячі очі, він говорив: «Ти ж, Дмитре, пишеш вірші, навіть гарні. Пощо тобі адвокатство? Ти можеш стати літератором. Мені б твій хист!» Він говорив щиро, явно недооцінюючи себе. У нього був поетичний хист, але не було сили волі прикувати себе до письмового столу. Дмитро не конче дивувався – бажання і воля постійно стикаються, як два антиподи, одне без одного не може існувати. Але у Ростика не було підстав впадати у відчай – Ростик був чудовим учителем української літератури, – зате мови, вірніше, граматики, не любив. «Оті правила висушують мої жили». Ще б Грицана зустріти. Теж славний хлопчисько. Надійний товариш, хоча ніяк не хотів брати участі в концертах чи виставах. «Не моє. Я ліпше щось оповім людям з історії». Дмитрові подобалася його прямота. Не кожен здатний визнати, хто ти єси. Це також мужність – отак самокритично себе оцінити. Правда, це, як і все в житті, має два кінці: один сприйме твою самокритичність з повагою, а інший зрадіє, що є підстава зневажати, посмакувати людську слабість, або просто скривиться зневажливо, якщо мова піде про достоїнства тої чи іншої людини. Чи не звідси народжуються сноби? Власне, нема чого дивуватися – ідіотство завше йшло в парі з порядністю.

Востаннє вони з Грицаном бачилися ще тоді, коли той служив у Січових стрільцях. Згодом Дмитро довідався, що Грицан потрапив у російський полон. Це особливо не дивувало. Якщо війну ототожнювати з палицею, то це, може, єдина палиця, що має кілька кінців: можна бути вбитим, можна бути калікою, можна чудом уціліти, можна потрапити в полон… Зрештою, Ярослав міг і повернутись, – тепер багато – он які переповнені вагони – повертаються з полону. Власне, не всі. Декому навіть там добре, дехто звикає, шкодує полишити тамтешні краї, бо йому ліпше, ніж удома. Все залежить від характеру.

«Що ж вони там затівають у Львові? – не переставала точити Вітовського думка. – Хочуть перевернути світ? Але ж нема точки опору. І жердини такої довгої та гожої нема».

Він знову подумки повернувся до того товариства, в якому жив, з яким щодня спілкувався, часто бачив гризню. Він знав одного місцевого літератора, що вельми любив вино і жінок, вдавав скромного та доброго, а коли напився, усіх обзивав найнепристойнішими словами. Збагни, хто він. Покладешся на такого? Звичайно, ні. Але чого дивуєшся? Кожен по-своєму веде себе, по-своєму пристосовується до життя: каченяті досить вилупитися з яйця, як воно в той же день пірнає у воду, ведмежа здатне лиш найти цицьку матері, маленьке кенгуру вмощується в сумці матері на животі… Ми всі в сумці кенгуру?

А поїзд тим часом входив до міста Дмитрової юності,– в Станіславі Вітовський застав те, що й на коломийському вокзалі: колії були забиті ешелонами з демобілізованими і добром України, яке німці весело везли у свій фатерлянд.

Поглядаючи на сплюндрований війною Станіслав, Вітовський мимоволі знов згадав свого доброго приятеля – двадцятирічного львівського студента, котрий десять років тому застрелив намісника Галичини графа Потоцького. Двічі судили Мирослава до смертної кари через повішання. Нарешті цісар «змилувався»: шибеницю замінив двадцятьма роками тюрми. І перевезли Січинського зі Львова до станіславської «Діброви». Отоді в нього, у Вітовського, й зародилася зухвала думка: викрасти побратима з «Діброви» – тої «Діброви», з якої ніхто ще не втікав. І це вдалося зробити восени сім років тому – на очах усієї охорони вивести Січинського з в'язниці й переправити до Сполучених Штатів, – тепер Мирослав підданий Вільсона. Тож хай домагається в нього незалежної Галичини!

Коли поїзд знову рушив, Дмитрові очі не могли відірватися од того напрямку, де був Рожнятів – дружина, донечка… Однак добре, що поїзд рушив: коли стоїш на вогні, горять кості, а чим далі від вогню, менше пече навіть випалене місце… І обставини бувають сильніші від бажань.

Він прихилився чолом до вікна, курив та все поглядав туди, де мав лежати його Рожнятів. Вчувся йому її голос, йому дуже виразно вчувся її милий голос:

– Дмитре, а чи добре, що ми у війну женимося?

– Дорога моя гуцулочко, кулі не вбивають кохання. Кулі можуть вбити лише життя.

– А яке кохання без життя?

– Ромео і Джульетта загинули, а дух їхнього кохання витає над усім світом уже кілька століть. Напевно, любов – найбільша у світі сила. І якщо коли-небудь хтось вигадає таку зброю, котра здолає любов, людство загине. А насамперед загине той, хто її вигадав. То чи є сенс народжуватися, аби завчасу самому собі готувати смерть?

– Я довго шукала людину, якій хотіла поклонятися…

– Мені не треба поклонятися, мене треба кохати. Я хочу нести твій світлий образ у всі небезпеки. З ким же я буду розмовляти у важкі хвилини, як не з тобою?

Потяг влетів у древній Галич, що затишно притулився до синього Дністра. На узвишші у супокої застигли руїни Княжого замку. Тепер там повно галиччя. А певно, стояв на його валах мужній князь галицький Роман Мстиславович – стояв та казав: не передавивши бджіл, меду не їсти…

І згадав Вітовський, як під час літньої кампанії п’ятнадцятого року його сотня першою ввійшла до Галича – до столиці колишнього князівства Галицького, – і він звелів вивісити на ратуші синьо-жовту хоругву. Ох, як тоді збунтувалося австрійське командування! Настільки збунтувалося, що Вітовський остаточно збагнув: ми для Австрії – руки, якими загрібають жар.