Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 39 страниц)

XXIII

Генерал Тарнавський впився у полковника Шаманека німим, але важким, допитливим поглядом. Ну?

– Погано, – сказав начштабу.

– Що сталося?

– На передовій, як повідомив щойно отаман Лисняк, денікінці їх обстріляли з кулеметів… Мусили вернутися.

– І що?

– Вислали парламентарія.

– Ваша реакція?

– Я велів: за всяку ціну виконайте наказ!

– Та вони ж усі досвідчені,– сказав Тарнавський. – І Грицан, і Левицький, і Лисняк. Як же так?

– Я був з отаманом Лисняком суворим.

– Відкладати не можна.

– Я так йому і говорив.

– А я міркував, що все вдасться зробити до приїзду Петрушевича з Петлюрою, – сказав розчаровано Тарнавський.

– На жаль… – Шаманек розвів руками. – Між іншим, з канцелярії повідомили, що Петрушевич уже виїхав.

– Та най їде…

Тарнавському в якійсь мірі було байдуже: з приїздом диктатора нічого не зміниться. З другого боку – хай би послухав старшин! А вони йому заспівають, ой заспівають… Мабуть, сам причуває. Бо чом же так ревно рвався до Вінниці, та все відкладав? Аж нарешті вчора зателефонував: завтра прибуду, не сам – з Петлюрою. «Навіть з самим Господом Богом можете приїздити…»

– Іще, між іншим, – заговорив Шаманек, – є відомості, що з Відня прибув представник австрійського генштабу полковник Ціріц. Ніби нам на поміч…

– Німець?

– Німець, – кивнув Шаманек.

– Побачимо, що він за птиця, – сказав невизначено Тарнавський, та все ж поцікавився: – Ви щось про нього знаєте?

– Абсолютно нічого!

– Шкода…

– Мабуть, диктатор щось задумав…

– Побачимо… – видихнув Тарнавський. – Побачимо… І все ж хай його зустрінуть з почестю, як належить.

– Я вислав на двірець отамана Поточняка з двома десятками стрільців – буде почесний караул, навіть ваш Омелян попросився, – м’яко докінчив Шаманек. – Ви не перечите?

– Най хлопець до всього звикає… І до почестей, і до хули. Хай сам набиває собі гулі на лобі.

– А ви не поїдете?

– Ні! Чого мені там вистоювати?

Справді, чому йому їхати? Нащо? Досить того, що син зустрічає диктатора… Часом генерал Тарнавський картав себе, особливо тепер, під час епідемії тифу: не треба було брати з собою Омеляна. Він боявся за нього: не дай, Боже, захворіє! Що тоді? І переносився думками в Галичину, до Золочева, де зосталась дружина з молодшими дітьми. Тривожні то були думки, неспокійні. Йому ввижалось, що всі там помордовані,– запровадили ж більшовики червоний терор у себе… А чим ліпші поляки, Пілсудський? Чутки про наругу їх у Галичині були чорніші одна другої, як і вістки з Києва, – взявши Київ, більшовики мало не поголовно вирізували українців, як петлюрівці євреїв… Щодо вчинків більшовиків генерал Тарнавський не сумнівався, адже, як тільки-но постала Українська Народна Республіка, кинули на Україну свої війська. І повів їх не хто-небудь, а син Михайла Коцюбинського… Двох лютих сусідів має Україна: на Сході – Росію, на Заході – Польщу… Віками шматують та плюндрують землю українську. Безпардонно. Безкарно.

Під вікнами загурчала машина, Тарнавський виглянув: гості… Однак не побіг зустрічати – обійдуться… І Шаманек не рухався, тільки ледь-ледь поблід. Обидва вони стояли в закляклому очікуванні. І по хвилі дочекалися… Першим увійшов Петрушевич. Високий, стрункий, з гордою головою, наче й не було лиха. І, як завше, бездоганно вдягнутий, мовби зібрався виступати в парламенті. За ним незнайомий Тарнавському чоловік у цивільному – вуса, пенсне, на бік чесане негусте волосся. А далі військовий з гострим поглядом – Тарнавський здогадався хто це. Останнім увійшов особистий ад’ютант диктатора Тимцюрак. А де ж Петлюра?

– Головний отаман прибуде пізніше, – ручкаючись, пояснив Петрушевич, наче вгадав думку генерала. – Прошу знайомитись, пане Тарнавський, доктор Євген Левицький.

Аж тепер генерал згадав, хто перед ним. Євген Левицький —.чимсь схожий до Костя Левицького – відомий галицький публіцист і політик. Замолоду один з піонерів робітничого руху, один із засновників спершу радикальної, відтак національно-демократичної партій, редактор «Будучності», «Свободи», «Діла», а тепер посол ЗУНР у Берліні і Празі. Був депутатом австрійського парламенту.

– А це полковник Густав Ціріц.

– Дуже приємно, – і Тарнавський зустрівся з гострим поглядом німця, спокійно його витримав.

– Доїхали без пригод? – порушив тимчасову мовчанку Шаманек, що здоровкався з усіма в другу чергу.

– На цей раз так, – жваво сказав Петрушевич, хоча виглядав перевтомленим. – То зберіть, пане Тарнавський, старшин.

– Вони давно чекають, – холодно відповів генерал.

– Як, зібрані?

– Вашого приїзду чекають, – з притиском повторив генерал. – Розумієте?

– Чого ви бунтуєте? – Петрушевич нахмурився. – Не забувайте, що, крім мене, буде й Петлюра.

– Тим паче не забувайте, що жодному з вас я не гарантую життя, – спокійно відказав генерал.

– Як?

– А так…

– Ну що ж, я згоден поговорити зі старшинами до прибуття Головного отамана.

– Зараз я попереджу…

Згорблений і похилений, Тарнавський поволі почалапав до харчевні, де постійно за картами чи горілкою, з повіями і без них, у безперестанних балачках вбивали час офіцери. І зараз, видко, вели якусь палку суперечку, бо‘голоси аж на вулиці чути. При появі генерала змовкли, посхоплювалися, виструнчились. Він обвів їх мовчазним поглядом.

– Диктатор приїхав, – нарешті глухо сповістив. – Зараз прийде до вас. І Петлюра має бути. Тільки пізніше. Скажіть їм про наш стан усю правду.

– Скажемо! – погрозливо запевнив Горлицький.

– Ще й яку! – підтакнув Поточняк.

Тарнавський ніяк не зреагував, хоча в душі все клекотало. Не сказавши більше ані слова, вернувся до Петрушевича і, як допіру, глухо промовив:

– Вас чекають.

– Гадаю, зробимо так, – почав Петрушевич. – Спершу надамо слово панові Левицькому, і він оповість про наше становище у світі, а потому вже я вислухаю старійин.

– Воля ваша, – Тарнавський стенув плечима.

– Саме так, саме так, – повторив Петрушевич.

Він машинально поправив краватку і впевнено рушив. За ним – Ціріц, потім – Левицький. Хоча, – подумав Тарнавський, – все мало би бути навпаки. Видко, мав рацію Шаманек, коли говорив, що диктатор щось замислив щодо Ціріца, – надто ж той себе вільно й впевнено почуває.

У харчевні Петрушевич інтелігентно привітався з офіцерами, – йому відповіли невиразно, примовкли до німоти.

– Я зібрав вас, панове, скоріше, ніж прибуде Петлюра, – сказав диктатор, – аби порадитися, чого маємо домагатися від Головного отамана, бо між обома урядами, як ви знаєте, кілька днів тому дійшло до повного порозуміння. Таким чином, старшини не повинні вірити пліткам, котрі…

– Пліткам? – вибухнув гнівом Горлицький. – Хіба тиф – це плітки? Хіба тисячі смертей – це плітки?

– Що пропонуєте? – незворушно спитав диктатор.

– Єдине можу запропонувати! – вигукнув Горлицький. – Заразити тифом тих, хто довів стрільців до такого стану!..

Запала мертва тиша.

– Це, пробачте, пане сотнику, дітвацтво, – не розгубився Петрушевич, голос крижаний. – Розбрід ніколи не приводив до добра. Однак! Про це ще буде мова. А поки що я прошу послухати всім вам добре відомого доктора Євгена Левицького.

Той підвівся з-за столу неквапно, як і належить дипломату, – неквапність мала вгамовувати пристрасті, загострити увагу. І дійсно, офіцери помовкли. Доктор Левицький говорив довго, здавалось, переконливо й вагомо – він нарікав на Антанту, на неправильне рішення Паризької мирної конференції, котра віддала Східну Галичину в руки Польщі, наголошував на тому, що боротьба за ЗУНР не припиняється ані на хвилину…

– Політична ситуація настільки зараз для нас поправилася, – продовжував Левицький, – що Америка і Англія схильні допомогти нам.

– Чому ж не допомагають? – викрикнув Поточняк.

– Допомагають! – ствердив Левицький. – До Денікіна, приміром, уже поїхала англійська місія, яка має схилити його до того, щоб не робив ворожих кроків супроти Галицької Армії…

– Уже зробив!

– З початком листопада, – вів своє Левицький, – з Англії має надійти до Кам’янця-Подільського або до Могилів-Подільського десять тисяч комплектів обмундирування…

– Галицька Армія – мандруючий магазин трупів! – перебив його Горлицький. – А кого ж підтримує Антанта?

– Панове, ви так зі мною поводитесь, ніби в усьому винен я, – ледь не образливо сказав Левицький. – Я тільки наголошую на тому, що вдається зробити нам за кордоном.

– А яке ставлення Антанти до Польщі? – спитав Поточняк.

– Ну, сподіваюся, ви знаєте, що східногалицьку справу ще не вирішено, але наразі Польща дістала двадцятип’ятилітній мандат на Східну Галичину… – докінчив Левицький.

Більше запитань не було, і доктор Євген Левицький сів поруч з Ціріцом, котрий свердлив офіцерів гострими очима. Натомість підвівся Петрушевич, – град запитань і нарікань: тиф, брак ліків, одягу, взуття, їжі, туга за Галичиною… А ще казали: треба було іти в Карпати, ближче до Чехо-Словаччини, – в Карпатах з поляками все-таки можна було б воювати, як воювали впродовж кількох століть опришки. А тут, за Збручем, чужина… На крайній випадок треба було послухати командування Галицької Армії, а не Головного отамана: йти на Одесу, а не на Київ…

– І не забувайте, що розвелися підпільні більшовицькі агітатори, – застеріг Поточняк. – Це може погано скінчитися, як і ота приязнь Петлюри до поляків…

– Яких підтримує Антанта! – докинув Горлицький.

А генерал Тарнавський все мовчав, майже не прислухаючись до того, що говорилося, – одна стриміла думка: хоч би мої посланці дібралися до денікінців, хоч би до чогось з ними договорилися… Бо ці ось балачки – балачки в повітря. Петрушевич і Петлюра вислухають, наобіцяють сім мішків вовни й поїдуть собі спокійно до Кам’янця-Подільського, – армію треба рятувати! За всяку ціну, будь-яким коштом! Інакше тиф винищить її до решти.

– А де ж Петлюра? – не втерпів Поточняк.

– Приїде, – запевнив Петрушевич. – Неодмінно.

Але вже смеркалось – нема… Звечоріло – нема… Проте ніхто не розходився – всі повечеряли і чекали. Петлюра, однак, з’явився. З ним був і командувач Придніпрянської армії Сальський, якого одні називали отаманом, – як любив це робити Головний отаман, – інші титулували генералом – кожен на свій смак…

– Слава Україні! – ще з порога Петлюра стрімко змахнув правицею; як завше, він мило посміхавсь.

– Героям слава… – мляво і рідко.

У цьому, відчув Тарнавський, було щось зловіще. Власне, своєї неприязні до Петлюри старшини не приховували. Надто ж тепер, у цей критичний момент. А зараз усі помовкли, чекаючи, заки Головний отаман зніме шинелю та шапку. Нарешті він залишився у військовому френчі, затягнутому під горло, причесався.

– Я готовий вислухати вас, – мило сказав Петлюра, зручно всідаючись поруч з Петрушевичем. – Прошу.

– Кажіть, кажіть… – підбадьорив Тарнавський.

– І скажемо! – викрикнув Горлицький.

– Дозвольте мені,– підвівся Поточняк. – Найперше, пане Петлюра, Галицька Армія для вас мачуха. Для Дієвої Армії все, а для нас нічого. Кілька місяців ми не дістаємо платні, складаємося з власних фондів на виплату стрільцям. Ми не дістали одягу, білизни, чобіт, черевиків, медикаментів і так далі, і так далі. В нас повно хворих. А де ліки? Помимо того, ви ширите деморалізацію в Галицькій Армії, бунтуєте проти Начальної команди, проти диктатора…

– Цього нема! – рвійно заперечив Петлюра. – Ми дійшли згоди!

– Формально! – відрубав Горлицький.

– Щодо інших претензій, то я певен, я глибоко переконаний, що відносини поправляються, – з Америки і Франції йдуть великі посилки для обох армій. Через Румунію. Таким чином, через два-три тижні всього буде доволі…

– Ситі обіцянками!

– Я певен, я глибоко…

– Чули!

– Одначе, панове… – заблагав Петлюра. – Прошу вислухати! І разом з тим прошу: протримайтеся два-три тижні…

– Тримайтеся за наші воші!

Тарнавський сидів схильці й мовчки, він ніколи не виголошував ніяких промов, не хотів говорити і зараз – зараз у нього було одне бажання – щоб старшини добре натовкли морди Петрушевичу і Петлюрі… До крові!

– Я певен, я глибоко переконаний, що відносини поправляються… – незмінно стояв на своєму Петлюра.

– Вони можуть поправитися лише тоді,– твердо заговорив Горлицький, – якщо змінити придніпровський уряд і віддати його у відповідні руки!..

Це була бомба. І не знати, як сприйнявся б її вибух, коли б раптом під вікнами не пролунали постріли. Всі кинулися надвір – кілька чоловік, поділених на два гурти.

– Що таке? – спитав Петрушевич.

– Галичани – зрадники! – один гурт.

– Брешете! – другий гурт.

– Вони хочуть іти на угоду з Денікіним!

– А ви з ляхами!

– Брешете!

– Розходьтеся! – розпорядився Петлюра.

Але ніхто навіть не поворухнувся. Галичани свердлили очима петлюрівців, а петлюрівці – галичан…

– Хай самі доходять порозуміння. – Диктатор торкнув Головного отамана за рукав. – Хай самі…

І нарада продовжувалася. Однак тепер розмова не клеїлася. І знову мовчки сидів Тарнавський, думаючи, чи дійшов Грицан, чи нічого йому не перешкодило. Він і далі абсолютно не прислухався до того, про що говорилося, – він усе знав, він хотів, аби зараз убили Петлюру і Петрушевича…

– Я певен, я глибоко переконаний, ці чутки про угоду з Денікіним не даремні! – почекавши, поки втихомиряться старшини, трагічно просторікував Петлюра. – Це змова за нашою спиною!

– Ми ніколи не перейдемо до Денікіна, – твердо запевнив Петрушевич. – Так, панове старшини?

У гулі ніхто нічого не розібрав…

Нарада продовжувалася до другої години ночі, але, як і передбачав Тарнавський, ні до чого не привела. Це була звичайна балаканина. Опісля, в штабі, коли Петрушевич залишився вічна-віч з Тарнавським, то недовірливо спитав:

– Звідки такі чутки про змову з Денікіним?

– Я послав уповноважених з протестом проти розстрілів денікінцями наших полонених, – без вагань відказав Тарнавський і спокійно дивився диктатору в очі.

XXIV

Контакти українського фронту з денікінським командуванням було все ж таки наведено, і першого листопада, о сьомій годині ранку, Грицан, Лисняк та Левицький були вже в Зятківцях, що за десять з гаком кілометрів од Гайсина, – штаб генерала Слащова містився на залізничній станції, в одному із спецвагонів.

– Генерал зараз вас прийме, – сказав посивілий поручик.

Стояли і ждали. Грицана бив дрож. Напруга була така, що ноги, здавалось, задерев’яніли, тільки серце гупало.

– Прошу, господа.

Навстріч галичанам підвівся ще доволі молодий чоловік у кубанському козачому строю – барвистому, навіть аж запишному.

– Я вітаю вас, господа, – він був надзвичайно енергійний та рухливий. – І прошу сідати. – До ад’ютанта: – Приготовте чаю. – Знов до галичан: – Чим можу служити, господа?

– Ми від командуючого Галицькою Армією генерала Тарнавського, – сказав по-російськи Грицан і завмер.

– З радістю вислухаю вас, господа.

– Ось наш офіційний папір, – полегшено сказав Лисняк.

– Перекладіть, – Слащов до посивілого поручика.

Грицан уважно стежив за виразом його лиця, поки посивілий поручик – людина явно цивільна – неголосно зачитував текст послання Тарнавського. В Грицана склалось враження, що генерала зовсім те не цікавить, – в нього є вже готове рішення.

– Усе ясно, – кивнув нарешті Слащов. – Дякую, поручику. – А далі затримав свій приязний погляд на кожному з галицьких делегатів, наче хотів підкреслити, що розмова буде з рівними партнерами. – Отже, перше, господа: ваше командування зазначає, що ми погано поводимося з вашими полоненими коло Гайсина… – Він знов поглянув на кожного. – Одначе в названій місцевості, наскільки мені відомо, наші війська взагалі ніяких стрільців вашої армії в полон не забирали.

Вони це знали… Але саме це мало послужити приводом для головних переговорів: перемир’я між арміями, а можливо, й тривалий мир. Тож, почувши ці слова Слащова, отаман Лисняк спробував дещо «уточнити»:

– Але ж їх узято в Києві…

– Ах, тільки взято! Але ж ви твердите, що ми над ними знущаємося.

– Ми мали такі відомості…

– Ах, лише відомості! Цього замало, господа.

– А щодо обміну? – вставив Левицький.

– Обміну? – щиро здивувався Слащов. – А що на що – кого на кого обмінювати? Я маю цілком достовірні відомості, що всі ті полонені, які були взяті в Києві, давно повтікали…

І це вони знали…

– Зрештою, я попрошу, щоб у штабі уточнили, – сказав Слащов. – Але, розуміється, ці відомості будуть лише завтра.

Грицан бачив, як генерал сперся долонями об поліровану гладінь стола, – це ж він зараз устане, і розмові кінець…

– У нас ще є одне питання! – поспішно сказав Грицан, ліктем штрикнувши Лисняка під ребро. – Викладайте, отамане!..

– Так, я маю неофіційне доручення мого командування просити вас… – Лисняк запнувся. – Мені доручено вияснити, на яких умовах можна між нашими арміями заключити перемир’я. І то не лише щодо Галицької Армії, але й цілого фронту.

– І армії Придніпрянської…– додав Левицький.

– Ясно, – сказав Слащов. – Отже, відповідаю наперед на першу половину вашого запитання: якщо переговорювати хоче Галицька Армія, то ми на переговори з нею готові. До речі, є і телеграма генерала Денікіна на запит вашого парламентаря: галицькі делегації без перешкоди і в усякій порі приймати. Відносно ж переговорів цілої армії або Придніпрянської окремо, то заявляю категорично: такі переговори неможливі. Інша річ – Галицька Армія. Вона є армією екстериторіальною, яка під примусом воєнних обставин перейшла на територію Правобережжя. А щодо Придніпровської армії, то це жителі колишньої російської держави і як такі підлягають законам цієї держави… Отже, з вами, господа, готові говорити, як з каждою іншою заграничною армією. А для Придніпровської армії умови єдині – зложити зброю і розійтися по домівках… Прийде мобілізаційний наказ для Поділля чи Волині, тоді вони будуть змушені відбувати військову повинність нарівні з іншими громадянами Росії. А які умови будуть для вашої армії, цього зараз сказати не можу, оскільки некомпетентний, – це треба вияснити. Можу вас тільки запевнити, що умови будуть відповідно до моменту корисні й вигідні.– Генерал сам перервав свою довгу й голосну промову. – Я мушу від’їхати до Христинівки і переговорити по прямому проводу з командуючим правобережного фронту генералом Шіллінгом, а він у свою чергу – з його превосходительством генералом Денікіним… Я зроблю це сьогодні.

– Якщо дозволите, – сказав Лисняк, – то я дещо додам до того, що говорив перед цим.

– Додавайте, додавайте!

– Основними точками для Галицької Армії хотілося б мати: забезпечення повної автономії та цілості. Друге – що Галицька Армія не буде вжита проти інших українських військ. І немаловажне – їй буде дозволено кількамісячний перепочинок та всіляка матеріальна допомога. І останнє: Галицька Диктатура залишиться надалі сувереном армії та єдиним заступником справ Східної Галичини.

– Поки що нічого не можу відповісти, але запевняю вас: я порушу всі ці питання в розмові з генералом Шіллінгом.

– Все ж, може, варто разом з тим вияснити справу щодо переговорів з цілою українською армією… – обережно сказав Левицький. – Тут повинен би бути інтерес самої денікінської армії…

– Повторюю! – Слащов ураз спохмурнів. – Галицьку Армію ми вважаємо екстериторіальною, а петлюрівську – за групу повстанців, подібну до банд Волинця, Махна та інших отаманів, яка існує тільки своїм опертям на далеко сильнішу – і числом, і організацією – Галицьку Армію. Вам, може, і невідомо, що бандам Махна тільки тому вдалося з Правобережжя перейти в Катеринославщину, що дістали від Петлюри амуніцію та що перебували з ним у порозумінні й союзі. Як ми трактуємо армію Петлюри, про це вам посвідчить хоч би оцей наказ, якого я дістав зі штабу для передання командуванню Наддніпрянської армії.

І він простягнув кілька аркушів, але чомусь Грицану, що досі мовчав, а мовчав Грицан цілком свідомо – бажав для себе з’ясувати позицію Слащова, хід його думок, оскільки Ярослав одразу переконався, що розмова їхня за один присіст не закінчиться, – Грицан узяв перший листок. Був це наказ, підписаний генералом Шіллінгом, звернений до Наддніпрянської армії, в якому зазначалося: з огляду на перемоги російської зброї, армії Наддніпрянській в тих місцях, які буде зазначено, здати свою зброю та майно частинам армії денікінської… Всі вояки після цього мають розійтися по домівках і ждати мобілізаційного наказу… Офіцери відразу переходять до складу денікінської армії, за винятком штабістів…

«І що, відразу будуть стріляти? – подумав з нервовим єхидством Грицан. – Треба ж до такого наказу додуматися… і це витворяють росіяни на українській землі… Поточняка б сюди… Одразу вийняв би револьвер… Жарт жартом, але денікінці гостро взялися за петлюрівців… От і зазначають: за невиконання – кара у відповідності «такого-то параграфа постанов воєнного времені»…

– Візьмете кілька примірників, – сказав Слащов до Лисняка, – і вручите представникам Наддніпрянської армії.

– Але ж ми не приїхали сюди в ролі їхніх кур’єрів, – м’яко, якомога дипломатичній, відкараскався Грицан, рятуючи Лисняка.

– Все ж один примірник візьмемо з собою, – сказав Левицький, – покажемо командувачу Галицької Армії генералу Тарнавському.

– Ну й хорошо, – сказав генерал Слащов. – Відпочиньте – переспіть у Гайсині, а зранку я чекаю вас. Всього вам хорошого.

Він по-військовому міцно потиснув кожному руку, і галичани рушили до поїзда з одного вагона, що мав їх одвезти до Гайсина.

– Ну як, хлопці? – заговорив Левицький.

– Поки що все добре, – сказав Лисняк.

– І я так міркую, – кивнув Грицан. – Але… дорогі мої, нині перше листопада… Рівно рік тому над Львовом замайорів синьо-жовтий прапор республіки…

– …якої вже не існує,– з гіркотою докінчив Лисняк.

– Хто б подумав, що так станеться, – тяжко зітхнув Левицький. – Думалося про світле, прекрасне… А воно, бач…

Помовкли. Пожурились. В гайсинському шинку випили горілки, пом’янувши ЗУНР, а вранці знову були в Зятківцях. Генерал Слащов зустрів їх іще привітніше, з веселим, добрим настроєм.

– Господа, можу вас потішити: є телеграма від його превосходительства генерала Денікіна. Зачитайте, поручику.

Посивілий поручик урочисто встав:

– «Я щирим серцем вітаю рідну нам по крові Галицьку Армію при її бажанню покінчити боротьбу та перейти на сторону Добровольчеської армії».

У грудях Грицана неначе щось обірвалося: перейти на бік Добровольчої армії? Адже йшлося про перемир’я…

Його гарячкові роздуми перервав голос Слащова – на цей раз сухий та категоричний:

– Доведіть до відома свого командування.

– Ми зробимо це… – тихо запевнив Лисняк.

– Разом з телеграмою, – сказав генерал Слащов, – я передаю вам проект договору. Прошу познайомитися.

Грицан поволі взяв, руки його злегка тремтіли, – чим глибше він вчитувався, тим сильніше почав його бити дрож… Він читав:

«Галицька Армія переходить в повнім складі разом з етапними установами, своїм майном та залізнодорожним матеріалом на сторону Добровольчеської армії і входить в повне розпорядження головнокомандуючого збройними силами Південної Росії через командуючого військами Новоросійської області.

Галицьке правительство через недостачу території спинює тимчасово свою діяльність та удасться до Одеси під охорону та опіку головнокомандуючого збройними силами Південної Росії.

Проти війська Петлюри на фронті Галицька Армія не буде вжита.

Галицька Армія буде переведена в область Гайсин – Балта – Ольгопіль (Начальна команда в Умань), причім се перегрупування належить починати зараз зосереджуванням армії в районі Погребище – Липовець.

Галицька Армія задержить свою цілість, тільки при вищих штабах будуть установлені від Добровольчеської армії вищі штабні офіцери як контрольні органи, також для вирішення всіх спірних питань на місці.

Начальна команда Галицької Армії має негайно получитися прямим проводом з групою генерала Слащова, який передаватиме їй дальші доручення команди Добровольчеської армії».

– Відповідь дати третього листопада, – сказав генерал Слащов. – Отак, господа. А зараз ви пообідаєте, і вас спровадять до Вінниці.

Якусь хвилину, мов сокира, висіла у вагоні тиша, – генерал Слащов терпеливо чекав, і отаман Лисняк хрипло промовив:

– Ми перекажемо все…

– Щасливої вам дороги.

Вони їхали до Вінниці пригнічені та причавлені. Немов на суд. Так, саме осуду чекали вони від Тарнавського, – все сталося навпаки. Вислухавши кожного, Тарнавський задоволено сказав:

– Ви зробили якраз те, що від вас вимагалося.

– Але ж… – почав був Грицан.

– Завтра Петлюра скликає якусь там нараду в Жмеринці,– не зважав на його слова Тарнавський. – Отже, доведеться трішечки зачекати… – І до Шаманека: – Пане полковнику, дайте таку відповідь генералу Слащову… беріть олівця та записуйте: «Начальна команда Галицької Армії назагал згідна на дальше ведення переговорів на умовах, предложених командою Добровольчеської армії. Одначе, з огляду на конечність порозуміння з власним урядом, що вимагає часу, делегація з відповіддю на предложения Добровольчеської армії виїде з Вінниці п’ятого листопада». Передайте це негайно. За моїм підписом.