Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 39 страниц)

Нараз поїзд загальмував – Дмитро талапнувся головою об стінку. Що таке? Що сталося?

XII

Вона розхристала його сорочку й обережно, ледь-ледь торкаючись, пестила його груди довгими, як у піаніста, пальцями; десь у плетиві кучерявого волосся знайшла під серцем-родимку, нахилилася й поцілувала:

– Моя…

«Закоханість робить дорослих дітьми, – подумав Ярослав. – Але в кожного своя пісня. Скільки птахів – стільки пісень…»

– Звари, будь ласка, кави. Треба вставати.

– І більше нічого?

– Ні. Чогось не хочеться їсти.

Вона якось нахильці, на пальчиках пішла, ледь згорбившись, метляючи довгими полами голубого халатика. Ярослав провів її уважним поглядом і подумав, що в останні часи, коли він сварився із Стасею, то розгортав книгу, читав, але нічого не пам’ятав, лише хотів, аби вона не прийшла до нього, – ні, Стася не приходила, вона статечно пропливала мимо, навіть не обертаючи голови. Як він був їй вдячний! «Однак мене чекає Ростик». Він, похапцем схопившись, наблизився до вікна. Над Львовом висів мрячний день, туман роз’їдав порозкиданий папір. Ярослав звернув увагу на жінку, котра стояла біля ящика із сміттям.

Роздуми його розколола Оксана, хоч увійшла майже нечутно. Поставивши на стіл чашку з надщербленим краєчком і надтріснутим денцем, торкнулася його плеча.

– Кава готова.

– Тихо! Дивись, – показав на жінку, котра стояла біля ящика із сміттям, тонкі її ноги палками стирчали у великих черевиках, з яких висолопилось брудно онуччя. На жінці була чорна хустка з обстріпаними кінцями. Жінка шпортала палицею в смітті, вигортала недоїдки хліба, нанизувала на кінчик палиці й клала собі в кошик з надламаною ручкою. А довкола того ящика сиділи п’ять ситих котів, чимсь нагадуючи грифів. – Це жахливо! – Він затулив очі й відвернувся од вікна. – Не можу пити… Не полізе… Вибач, але я не можу… Я повинен іти. Ти ж знаєш, хто мене чекає. Пробач, але я не люблю запізнюватися.

– А пізно повернешся?

– Не знаю, – щиро признався. – Тільки ти не гнівайся. Але я обов’язково повернуся.

Не калатаючи по сходах черевиками, заклопотано і рішуче вийшов надвір. Жінки вже не було. Тепер у смітті копошилися тлусті коти – копошилися хижо, нетерпляче.

Над Львовом ще трималася золота осінь. Та Ярослав знав: вже недовго, ось-ось сніжинки засріблять голі дерева. В незручну пору, – з насмішкою подумав, – беремося творити свою державу… Та відразу спростував себе: по-різному буває. Німецька імперія, приміром, була проголошена на території чужої країни: в колишній резиденції французьких королів – Версалі, де на той час – 18 січня 1871 року – перебувала ставка прусських військ, які тільки що закінчили переможну війну з Францією. Парадокс, але у Версалі голову Вільгельма увінчала корона німецького імператора. Тепер французи мають право демонструвати свою силу… Дивна річ, загадкова! У Версалі, продовжимо думку, кайзерівська Німеччина почала своє життя, а зараз у Версалі може його закінчити. Проте… Кайзер пішов – генерали лишились, – генерали завжди знайдуть собі кайзера.

Побіля ратуші крутився Стемпковський, неначе визирав когось, вештались іще якісь типи, яких Грицан не знав і не бажав знати. Він хотів усіх обминути, проте Адам зупинив його:

– Сам Бог послав тебе!

– Куди послав і чого послав? – після цнотливої ночі, проведеної в ложі Оксани, в Ярослава був сонячний настрій.

Стемпковський зміряв Грицана здивованим поглядом, знизав нащось плечима і сказав:

– Ти мені конче потрібен.

– Тільки не зараз.

– Саме зараз. Хоч хвилину вділи мені.

– По суті.

– Мені потрібні твої знання.

– Знання – штука нематеріальна.

– Я буду платити.

– Ти ж не князь Костянтин Острозький, – всміхнувся Ярослав, – у тебе ж нема мільйонів. До того ж я нікому не бажаю служити. Честь, пане Стемпковський!

І кивком голови попрощався. Так, князь Острозький був одним з найбільших багатіїв Польщі. Двадцять п’ять міст… Майже дві з половиною тисячі сіл… Чистий прибуток – одинадцять мільйонів злотих… Пишний двір в Острозі… І разом з тим – щира підтримка українського народу в його боротьбі проти уніатів. Де логіка? Дивний світ…

Ростислава Боговика Ярослав впізнав одразу, хоч вони й не бачилися з самого початку війни. Ростислав анітрохи не змінився: плечі – у двері не влізуть, груди – немов перси коня, глибока ямка на масивному підборідді, довге світле волосся, про яке Ростик казав: моя голова – сонце.

Не встиг Ярослав переступити порога кав’ярні, як Боговик прудко вискочив із-за столика, ледве не перекинувши, схопив його в свої ручища, аж мало не затріщали кості.

– Нарешті! – прогудів.

– Слухай, та ти помолодшав.

– Мама молоком відгодувала, – весело заговорив Ростислав, ведучи Грицана до столу; Ростик був на півголови нижчий, але в півтора рази ширший. – Кельнер! – вишколено ляснув пальцями. – Чогось тепленького… – Рвучко повернув голову до Ярослава. – Чи ти той же передвоєнний аскет?

– Не допитуйся, а замовляй…

За сусіднім столиком зареготала дівчина. Ярослав мимоволі озирнувся. Дівчина була вродливою, з великими чорними очима. Вона сиділа в компанії двох молодих мужчин. Один – з гарними вусами і дурними очима, другий – з гарними голубими очима, але з дуже довгим носом. А дівчина сміялась дзвінко, однак, здавалось Ярославові, сміх цей був якийсь вимушений. «Відробляє за котлету? – не без болю подумав. – Тепер їх так багато відробляє за котлету…»

Але він ніколи не був роззявою, зневажав роззяв, тим паче зараз перед ним сидів його добрий приятель.

– Ну то як воно, життя? – присунувся ближче до Ростика. – Дбаєш про власне черевце?

– Чужі не подбають! – в тон йому відповів Боговик і стиснув Ярослава за лікоть. – Я страшенно радий!

Дівчина знову засміялася. «Відробляє за котлету…» Вона почергово поглядала то на вусатого, то на довгоносого. «За котлету треба відробляти двом…» Вона розглядала, а коли переставала сміятися, якось печально колупала виделкою ту котлетку.

– Ти, бачу, почав на дівчат заглядати! – щиро видивився-здивувався Ростик. – І давно?

– Все ся крутить, все ся вертить… – відбувся жартом Грицан. – Знаменита поговірка!

– Ну молодчина! Нарешті ти став мужчиною. А то залюбився у свою Стасю, як чорт в суху грушу.

– Твоя школа… – знов жартома відповів, любовно поглядаючи на друга. – Тільки не штрикав дівчат ножем під ребра…

– Що ти хочеш сказати?

– Марту з Дрогобича забув?

– А, був такий гріх… – почервонівши, не відразу відповів Ростик. – Але то було на світанні мого самолюбства…

Додав він ці слова скоромовкою і ще густіше почервонів. Взагалі, це був добрий, милий чоловік, щедрий, міг вгощати будь-кого до останнього мідяка, а сп’янівши, називав усіх дурнями, принижував до неймовірності, й ніхто не міг його вгамувати, а проганяти не випадало. Власне, як можна було проганяти, якщо він частував, – частував тих, хто не мав грошей, – як прогнати чи самому піти, коли випити хочеться… Особливо незручно почували себе панночки, бо кожній говорив про її недоліки в очі, навіть не моргнувши, при цьому наголошуючи, що все жіноцтво – проститутки, якщо не фактичні, то в перспективі… Всі сердились на Ростика, а наступного дня знову бували в його компанії. Він любив літературу, мріяв стати письменником, але був лінивий, багато пив, волочився за дівками і кінчив тим, що зайнявся журналістикою. І, може, ота похоронена мрія й спонукала його до того, що кидав у вічі всім: ви не вмієте писати! Правда, таке говорив напідпитку, і всі, осміхаючись йому, підкивували, бо для них найголовніше було те, що Ростик Боговик – одинак властителя, може, найпопулярнішої адвокатської канцелярії у Львові, він завжди мав гроші.

Кельнер приніс коньяк, каву, шинку і булочки. А дівчина за сусіднім столиком знову дзвінко зареготала. Вона вже розчервонілася. «Скоро буде відробляти за котлетку…»

– Ну, дай, Боже, – сказав Ростик. – Вип’ємо за зустріч та поїдемо на головний двірець зустрічати Віцка.

– Будьмо! – На цей раз коньяк був смачний, і Ярослав із задоволенням випив. – То чим ти займаєшся?

– Тим, чим займався, – описую ваші героїчні подвиги. Куди ж на фронт з моєю комплекцією, воювати є кому, а писати не кожен може. Тим паче коли зараз такі події…

– Ти думаєш, з цього щось вийде? Ми ж уміємо лише базікати. Ти ж добре знаєш: коли творився легіон Січових стрільців, хіба не те саме було? Маніфестанції, гасла!

– Не рівняй! Тепер це реально.

– Зрештою, чого на цьому світі не буває. Адже відкриття обрізування лози винограду належить віслюкові. Чув цю історію? Якось голодний віслюк акуратно об’їв на кущі винограду довгі закрутки. Всі жахнулись. А згодом, під час збирання обгризений кущ дав щедріший урожай, ніж неушкоджений. І греки спорудили першовідкривачеві пам’ятник.

– Облиш віслюка. Будемо говорити, як ти любив казати, по суті. Я у Львові з середини серпня, у вересні, скажемо так, виник гурток військових старшин, які почули голос залізної логіки історії. Серед них були поворотці з російського полону, які пережили там революційні перевороти, навіть бачили будування української держави над Дніпром. Отож і рішили старшини створити офіцерський гурток, назвавши – Центральний військовий комітет, оскільки почали створюватись окружні військові комітети – в Перемишлі, Самборі, Стрию, Станіславі, Коломиї, Тернополі, Золочеві і так далі. Отже, Центральний військовий комітет хоч нині готовий узяти владу в свої руки. А для цього нам потрібен авторитетний чоловік. Отож комітет і звернувся до Вітовського. Мені доручено його зустріти, оскільки ми з ним добре знаємося. Ми не віримо, що Петрушевич чогось доб’ється у Відні. Владу треба брати військовою силою. Тільки так. А поки що ми діємо підпільно.

– Отже, ти член військового комітету? – щиро, серйозно, без зухвальства здивувався Грицан.

– Як бачиш! – І кожна іскорка в очах – крицева. Звичайно, стріляти не буду, але моя поміч може знадобитися. Я міг би бути міністром без портфеля…

– Але ж ти завше був міністром якраз з портфелем, – добродушно посміхнувся Ярослав, натякаючи на те, що Ростик ніколи не розлучався зі своєю течкою, в якій носив горілку, всілякі закуски. Інколи – свої статті, які пахли шинкою. Як правило, Ростик напивався і неодмінно десь забував той портфель. Потому, в наступні дні, були пошуки по всіх питейних пристановищах. І якщо не знаходили, то Ростик одразу купував нову течку: аби знов десь загубити. – Що ж, це цікаво. А скільки війська у Львові? Маю на увазі українців.

– Січових стрільців і жовнірів приблизно дві з половиною тисячі. А крім того, квартирують полки, в яких також служать наші люди. Так що приставай до нас. Ви будете робити революцію. Я своїм портфелем – забезпечувати ваші животи, а пером прославлятиму ваші буйні голови. Пристаєш?

– Сам розумієш, в цьому світі не можна бути Робінзоном, – не відразу, а помисливши, задумано мовив Грицан. – Не буду з вами – буду з кимсь іншим. Але я піду з вами. Тут моя земля. Однак галицькі політики мені нагадують Вальтера Скотта. Чудовий був романіст. І мета його була чудова – боротьба шотландців за незалежність проти англійських колонізаторів. Він був чудовим знавцем історії, він вивчав стародавні рукописи, хроніку, мемуари, юридичні документи і кодекси, він особисто обстежував руїни замків, вивчав зразки зброї, навіть збирав зброю, побутові речі, рукописи. Він блискуче змалював боротьбу свого народу, зрештою, як і інших народів, за незалежність, знав, як виборюється незалежність, прагнув її для своєї Шотландії, але… Шотландія так і не звільнилася з-під влади володаря морів і океанів. Отож мрії Скотта не збулися. Є інший приклад – росіяни, а точніше – більшовики. Як хочеш розцінюй – більшовики зразок справжньої боротьби. Ідуть напролом. Себе не шкодують.

Він замовк. Дівчина за сусіднім столиком все ще колупалася в котлеті. Боговик розлив у чарки рештки коньяку.

– Будемо вірити, Славку, що все обійдеться добре, – сказав він якось скрушно і чомусь тяжко зітхнув. – Ось приїде Віцко… Побачиш, одразу все зміниться. Допивай, бо запізнимося!

Ростислав одним духом вихилив келишок і похапцем накинув на світловолосу круглу голову капелюха; він давно, мабуть, не підрізав волосся, бо кумедно стирчало з-під крис закарлюченими хвостиками. Грицан хотів було подружньому поглумитися, але Боговикові очі горіли вогнем. Він гаркнув:

– Бігом! – І першим рвонув до трамвайної зупинки.

На головний двірець вони приїхали за сім хвилин до прибуття поїзда з Чернівців.

– Будемо патрулювати, – розпорядився Ростислав. – Я з голови, а ти з хвоста.

Поїзд запізнився майже на годину, та ні Боговик, ні Грицан не нарікали, що стільки часу простовбичили. Найчорніше було те, що Вітовський ним не приїхав. Ростислав знизав плечима:

– Нічого не розумію! – І розвів руками.

– Чого саме? – не покидав Грицана спокій.

– Він завше був такий точний. Аж дивно.

– Може, щось сталося.

– Почекаємо, – рішуче проговорив Боговик. – Тим паче тут на двірці непогана ресторація…

– Невже тобі хочеться ще пити?

– Коньяк – еліксир життя.

Ростик таки затягнув Ярослава до ресторану. За кавою й коньяком вони прочапіли до пізньої ночі, та Вітовського так і не зустріли – не приїхав. Більше до ранку поїздів не було.

– Переночуємо у мене, а завтра знову сюди. – І Боговик упевнено й незаперечно взяв Ярослава попідруч. – Йдемо пішки. Тут близько, коло політехніки.

Над Львовом висіла глибока, чорна, мов сажа, ніч. Тьмяно блимали на безлюдних вулицях ліхтарі. Оксана, мабуть, хвилюється, – подумав Ярослав, – певне, гадає, що втік або запив, – доведеться пояснити. Але й пояснювати надто не можна. Приїзд Вітовського, очевидно, не слід широко рекламувати, все-таки військова таємниця.

– А чому ти так давно не показувався на люди? – спитав Боговик, коли вони опинилися на Городоцькій.

– Нікого не хотілось бачити. Депресія.

– Ну нічого, зі мною твоя депресія вивітриться.

– Дай, Боже, – сказав Грицан. – Вона, до речі, вже, здається, вивітрилась. Я вчора купив жмут газет… – він ледь не додав: «коли після твоєї записки зі своєю дисертацією повернувся дк Оксани». – І трохи начитався. Світ живе Вільсоном. Ура, Вільсон збирається в Європу! Невже людство не годне обійтися без ідола? Невже в наївній своїй довірі покладається на силу однієї особи? Іде собі по планеті в краватці Вільсон і дарує народам незалежність.

Вийняв з кишені жменю незалежностей і сипле вліво та направо. О свята глупота! А наші часописи аж гудуть від задоволення. Гасла! Гасла! Гасла! Маніфестації на вулицях, горілка в ресторанах! Надійшла історична хвиля, будемо мати нагоду показати світові, на що ми здатні! Вперед – на створення власної держави!

– Колись ти не був таким злим… – завважив Боговик.

– Та невже наші політики не розуміють, що вони виглядають дітьми? – Грицан не вгамовувався. – Творять свою державу, а вся адміністрація в Галичині залишається в руках чужинців. Держава без війська, держава без кордонів – держава, в якій кожен робить, що хоче. Це ж несерйозно! Навіть наш затурканий, але зі своїм щедрим природним розумом дядько буде сміятися, не кажу вже про польських чи австрійських політиків.

– Ти хвилюйся, але не трать нервів…

– Як це – не трать нервів? – спалахнув Грицан. – Базіканина наших політиків викликає недовіру як у солідних людей, так і в наших ворогів, які дуже давно пересвідчилися, що галичани все роблять на словах. Ляпають та й ляпають! Не згоден?

Він допитливо глянув на Боговика, і йому згадався торішній початок зими: падав лапатий сніг, а на голих деревах сиділи чорні ворони… Коли становище обложеного Вавілона стало безнадійним, цар підпалив свій палац і кинувся у вогонь, щоб уникнути ганебного полону, – з початком війни галицькі політики повтікали до Відня… Сніг падав на чорних ворон, але вони не біліли. Був білий сніг і чорні ворони, що гойдалися на голих гілках… Держава на голих гілках.

– Бовдури! – з досадою кинув Грицан – і з сарказмом: – Зрештою, чого печалитися? Існує ж держава Монако. Півтора квадратного кілометра території, півтора десятка чоловік парламенту, півтораста чоловік армії… То чом би нам не мати своєї держави?

– Так, ти колись не був таким злим…

– Знаєш, в Індії є звичайне бідне село Джатинга, – Грицан ніби не чув його слів. – Так ось в осінні туманні безмісячні ночі сотні птахів з околиць зриваються із своїх гнізд, мчать до села й кидаються на будь-яке світло – кидаються й гинуть… Розумієш, гинуть?

– Так, ти став злим…

– Не забувай, що після того, як я працював у науковому товаристві імені Шевченка, змінив шкіру – самописку на погони лейтенанта нашої рідної австрійської армії…

Нараз Ярослав різко зупинився, різко схопив Боговика за руку і майже закричав:

– Куди ти мене ведеш?

– До свого помешкання, – знизав плечима.

Грицан ледь не заволав: ти мешкаєш в одному домі зі Стасею? Чи із самою Стасею? Ні, Ярослав не помилився: саме тут Стася жила до заміжжя. Але ж вона, знав, виїхала до Жовкви. Чи сидить у Львові? Він нічого не розумів…

– Коли в серпні я повернувся до Львова, то, щоб не шукати довго помешкання, пішов до старих знайомих, – пояснив Боговик, так і не збагнувши, чому Ярослав перелякався.

– Треба було прийти до мене… – поволі напруга спала з лиця Грицана: якби Стася жила тут, Ростик сказав би.

– Я приїхав уночі, а стара прийняла радо.

«Значить, Стасі нема, – Ярослав полегшено видихнув з грудей сперте повітря. – Ну, слава Богу… А то була б небажана зустріч. Отже, все правильно. Стася в Жовкві».

– А пам’ятаєш, – весело заговорив Ростик, – у цій хаті ми справляли твої заручини… Чи забув?

Забув… Нічого він не забув! Ось коридор-тунель, ось ветхі двері, коло яких вони зі Стасею простоювали довго-довго, обіймаючись та націловуючись. А вітер шарпав їх, одчиняв, хитав скрипливими, ніби говорив Ярославу: для тебе я одчиняю, бери свою любку та й іди. Ну – йди, йди, йди!.. Грицан люто озирнув ті двері й скреготнув зубами. Не треба! Не треба згадувати…

– Ти щось сказав? – зупинився Ростик.

– Ні, нічого…

Вони піднялися на другий поверх. Ярослав чув, як б’є кров у скроні. Здавалося, зараз появиться Стася у сірому своєму светрі, що так щільно облягав її пишні груди. Невже він іще кохав її? Навряд! Просто в душі його Стася зоставила рани-сліди. Адже він так обожнював її. Він знав до неї лише одну жінку. І то не з розпусти. Він тоді закохався. Це було в Тернополі, і він закохався з першого погляду.

– Роздягайся, – сказав Боговик. – Впізнаєш?

– Впізнаю… – пересохло промовив.

Обстановка була така ж, як і при Стасі,– трохи кололо в серце. Тут гарно було прожито не один день. Та відразу ж Ярослав розсудливо подумав, що господиня завше тримала у цій кімнаті квартирантів і нічого не міняла: ліжко, круглий стіл, стілець, шафа для одежі,– таких кімнат – однотипних, однаково мебльованих – було ще три. Може, вони жили не в цій?..

XIII

Колесо крутилося… Делегація Петрушевича, всупереч глузду, вела переговори з австрійським урядом про передачу влади у Східній Галичині в руки українців, – переговори зупинилися на тому, що намісником Галичини стане українець і тоді прийме від Гуйна владу…

Безплідний тиждень…

Сліпий бачив: теперішньої Австрії більше не існує. А делегація Петрушевича вперто була задивлена на Відень, – без Відня – ані кроку! Фатум якийсь!

А тим часом, двадцять восьмого жовтня, в Кракові відбулася нарада польських парламентських послів, що входили до соціалістичної, людової і вшехпольської партій. Було створено Польську ліквідаційну комісію. Вона й оголосила, що ціла Галичина (Східна і Західна) належить до польської держави, отже, всі державні, крайові і громадські уряди на цій території також підлягають польській державі…

І польський уряд у Варшаві готувався перейняти в Галичині адміністрацію, звернувшись до австрійського, щоб створив міжнародну комісію, яка б передала Польщі адміністрацію і австрійські польські полки.

У свою чергу Національна Рада устами Костя Левицького заявила: Польська ліквідаційна комісія вдерлася в суверенні справи української держави, створеної волею українського народу з усіх українських земель Австро-Угорщини; визнати український легіон Січових стрільців за основу української збройної сили; всі українські полки, які були в складі цісарсько-королівської армії, підлягають наказному органові Національної Ради…

Варшава. Для Галичини – окремий комісар, князь Чор-торийський. Осідок комісаріату – Львів…

XIV

Карколомно розпадалася Австрія, і львівський вокзал нагадував ярмарок: різні мундири, різні одяги, різні лиця, але!., сморід один… Мурашник. Так, напевне, розбігаються щури з корабля.

– Ось вона – держава… – єхидно зауважив Грицан. – Коли вони з Боговиком наступного дня знову прийшли сюди. – За кого ж ці люди – за Галичину, Польщу, Австрію?

– Кожен рве до своєї домівки…

Вони протиснулися на перон. Відразу ж прибув чернівецький поїзд, – Вітовський не приїхав…

– Послухай, – розсудливо заговорив Ярослав, – ми зустрічаємо потяги так, ніби це мирний час: узяв квиток, сів, спокійненько добрався до Львова. Смішно! Поглянь, що робиться довкруж! Треба безперестанку чергувати на пероні. Я чергую – ти відпочиваєш, ти чергуєш – я відпочиваю. Не спати, розуміється, а сидіти коло одного з виходів.

– Маєш рацію, – відразу погодився Боговик.

– А тепер ще закуримо собі й будемо нудьгувати; понудьгуємо – знов покуримо… – Ярослав розсміявся з власного дотепу. – Щоб оцінити, друже, мужчину, треба побачити його з жінкою, не важно, з чужою чи із своєю.

– Важко збагнути твою думку.

– Думка? Справжній мужчина – вірний ідеї, справжня жінка – сім'ї. Справжня жінка любить силу мужчини, бо знає слабість сильного… А все зводиться до того, про що так добре сказав Байрон: біда в тому, що не можна жити без жінок, ані з ними.

– А ти знаєш, що Вітовський мав ступінь кадета і що його після процесу Коцка понизили до підстаршини, лиш з початком війни відновили у званні?

– Чому ж би я не знав! – І Грицан голосно чмихнув. – Хм! Не знав… Якби люди відали, скільки знає Ярослав Грицан! Якби… Але тут на перешкоді його щира, відверта душа, і люди з ним запанібрата. Кожний пропускає його улюблену фразу повз вуха. А жаль! Варто б її прожувати: «Мені абсолютно байдуже, що думає про мене хтось, мені найважливіше, що думаю про когось я». Він з ними поводиться просто, а вони його вважають за простачка. Славко та Славко… Свята наївність!

– Руки вгору! – рявкнуло Грицану в потилицю, і чиясь тверда рука стиснула, мов кліщами, плече.

Це тривало лічені секунди, але це було так несподівано, та ще при гострому неврозі Грицана, що той аж підскочив. Рвучко вирвався. Обернувся.

– Ти? – витріщив очі, впізнавши Вітовського. – Ми ж тебе висліджуємо так ретельно, як шпигуна.

Щось подібне пробурмотів під ніс і Боговик, – Вітовський обох їх застукав зненацька.

– Ні, звідки ти? – не терпілось Ярославу.

– Кажи ж! – наполягав Боговик.

А Вітовський все посміхався в акуратно підстрижені світло-каштанові вуса. І обіймав розчулено обох.

– Я зайшов іншими дверима… Спершу треба було збоку глянути на перон, а тоді вже ступати.

– А де ти так довго пропадав? – не вгавав Ростик. – Ми так тебе чекали… Весь коньяк у рестораціях повипивали…

– Це мене в твоєму рідному Галичі польські легіонери затримали, – весело мовив Дмитро.

– А ти схуд, – зауважив Боговик.

– Не всі ж такі, як ти, – і поплескав Ростислава по плечу, як можна плескати стіну. – Ну, що у вас?

– Держава! – з сарказмом кинув Грицан.

– Пробач, – зігнав з лиця посмішку Вітовський, – жарти люблю, але про серйозні речі люблю говорити серйозно.

– Хіба ти не чув, що Петрушевич проголосив державу? – і собі настовбурчився Грицан.

– Чув.

– То що ж?..

– Хлопці, ціхо-ціхо! – коротко замахав виставленими вперед долонями Боговик. – Віцко, ти голоден? То найперше, бо ніякі державні справи на порожній живіт не вирішуються.

– Я ситий, хіба… пива.

– Годиться!

І Ростик першим почимчикував перевальцем до першого ж шинку на Городоцькій. Замовив три кухлі. Стали обік, аби ніхто не чув їхньої розмови.

– Так… – обтер обпінені губи Ростик. – Інформувати буду я. Військовий комітет утворено задля того, аби зробити переворот і взяти владу в руки військових. Дійшли згоди, що найавторитетніша особа серед наших старшин – ти. Отже, й вирішили тебе покликати, щоби ти очолив його.

– А хто досі очолював?

– Тимчасово поручник Бубела.

– Старий знайомий! – вставив Вітовський.

– А заступником у нього сотник Поточняк.

– Де штаб?

– Тимчасово у «Народній гостиниці».

– Поїхали?

– Якщо не хочеш відпочити з дороги…

– Уперед, Ростику! До трамвая!

Зал-кімната, куди Боговик привів Вітовського і Грицана, чимсь нагадував шкільний клас – повно столів і стільців. Півтора десятка старшин голосно про щось сперечалися. Вони були такі запальні, що й не запримітили приходу гостей.

– Струнко! – чи жартома, чи всерйоз загорлав ще з порога Боговик. – Всі струнко!

Команда його, мов сокира, обрубала гамір. Старшини схопились на ноги, повернули голови до дверей, і… ніхто не корився тій Ростиковій команді – старшини кинулися до Вітовського, тиснули руку, а хто знався ближче, цілувався, не соромлячись сліз.

Останнім до Вітовського підступив невисокий молодий старшина, тендітний, з м’якими інтелігентними рисами обличчя, темно-русим волоссям; пенсне в золотій оправі прикривало мудрі ясно-карі очі. Досі він тримався збоку.

– Будемо знайомі,– м’яко промовив. – Сотник Анатоль Поточняк, заступаю поручника Бубелу.

Грицана вразив його голос. Він був не тільки м’яким, а лився якось особливо мелодійно з тонкуватих, видовжених уст.

– Якщо вас цікавить моя особа – прошу. Двадцять чотири роки. Син антиквара зі Львова. Закінчив львівську гімназію. В Січових стрільцях – з перших днів. Добровільно, розуміється. Воював аж до розгрому під Бережанами. Лікувався у Відні. Коли почув про події у Львові, виписався зі шпиталю, приїхав до Львова.

– Радий з вами познайомитися, – по тому, як Вітовський тиснув Поточнякові руку, неважко було зрозуміти, що той сподобався йому.

І Грицану сподобався. На розумних людей в Ярослава особливий нюх. Він їх визначає з кількох слів.

– У такому разі, панове, прошу сідати. – Поточняк став за чільний стіл. – Продовжимо засідання військового комітету. – Він кинув убік рум’янощокого хлопця: – Протоколуй. – До старшин: – Перше. Й найголовніше. – До Вітовського: – Чи згодні ви, пане сотнику, очолити Центральний військовий комітет?

– А чого б я сюди їхав?

– Тоді прошу за свій стіл.

– Ні, сьогодні ведіть засідання ви. Я призначаю вас, пане сотнику, своїм заступником.

Поточняк промовчав. Ніяких емоцій. Наче так і мало бути. Ну й чолов’яга, – без осуду подумав Грицан, – такі характери Вітовський любить…

– Питання буде одне: про дальшу діяльність комітету на нинішньому стані. Так? – Всі схвально закивали. – Спершу про ситуацію. Петрушевич проголосив Українську державу. І що? Держави нема. Це не держава, а посміховисько. Отже, рішення комітету тверде: військовий переворот, і державу належить будувати нам. Ми б хотіли знати, пане Вітовський, коли прибудуть Січові стрільці, що на постої-відпочинку в Чернівцях?

Запитання не збило Вітовського з пантелику – він підвівся стрімко, як завжди робив це. Йшов до столу вивіреним кроком – так ходять кадрові офіцери.

– Перепрошую, пане Поточняк, беру владу в свої руки. Не тому, що ви зле вели засідання, – треба мені таки самому приступати до виконання своїх обов’язків. – Він зробив коротку паузу, аби старшини настроїлися слухати його. – Все, що говорив сотник, правильно. Розумію його занепокоєння. Перше. Січові стрільці, коли я виїхав з Чернівців, уже лаштувалися в дорогу. Друге. Якщо вірити полковникові Коновальцю, то Січові стрільці, котрі зараз перебувають у Білій Церкві, через два-три дні будуть у Львові, і ми тоді створимо регулярну армію.

– Але ж Коновалець дуже голосно заявив достовірно таке: «Спершу відстоїмо Київ, а тоді – Львів».

– Я чув ці слова, – не губився Вітовський. – Поки що не маємо підстав когось гудити, оскільки самі ще стоїмо перед порогом. Далі. Будинок, де ми зараз, не підходить для штабу – який штаб у готелі!

– Ми вибрали Народний дім, – сказав Поточняк. – Стратегічно – місце найкраще.

– Мудро, – похвалив Вітовський.

– А якої ви думки про ту державу, що її Петрушевич проголосив? – спитав старшина в німецькому френчі.– Щось не зовсім так, як би того нам хотілося. Правда?

– Звичайно, що не так, – погодився Вітовський. – Два тижні тому Петрушевич і Левицький казали в парламенті: хочемо жити в новій Австрії, але відділіть нас від поляків, а ні, то звернемо свої погляди до Києва. Все правильно, окрім… вони хочуть жити в новій Австрії. Змінимо одіж і будемо щасливі?

– Петрушевич знову поїхав до Відня, – зауважив Боговик.

– Знаю, читав, – кивнув Вітовський. – А чого поїхав? Стара історія. Він поїхав ласкаво просити, аби Відень передав владу в руки українців. Він буде просити, як колись, в часи війни, прохав, щоб не вішали наших людей, бо вони, мовляв, не зраджують Австрії – їх тільки безпідставно запідозрюють у зраді, це все, мовляв, поляки та москвофіли наговорили про зраду… Його слухали і робили своє. Тепер, я переконаний, буде те саме. Отже, вихід єдиний – такий, який пропонує військовий комітет, – брати владу за допомогою війська! – Вітовський обвів усіх уважним поглядом. – А поки що, шановне товариство, тимчасово – тимчасово, підкреслюю, – засідання припиняється. Оголошую перерву на годину. Поточняка, Грицана і Боговика прошу залишитися на коротку розмову.