Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 39 страниц)

XVII

Тихо поскрипуючи, поволі котився віз, на якому лежав поранений Вайда. Його поранили в голову на київському мосту, правда, не дуже важко, але рана була доволі глибокою. Його перебинтували, і тепер він лежав на возі, який тихо котився і тихо поскрипував. Знову були обози, обози, обози, обози… Галицька Армія покидала Київ.

У Вайди боліла голова. Від Кавказу по С ян хай буде один лан!.. Дурні! Ідіоти! Дай їм тільки кличі… Тільки тасла… Вони забувають, що до булави треба голови. Граються в державу. Кому потрібен був цей парад? Похід на Київ? Радив же Тарнавський: спершу ідім на Одесу… Щоб він здох, цей Петлюра!

«Восени всі птахи, незалежно від того, яка погода, відчувають неспокій, заздалегідь готуються до далеких мандрів…»

– Кому це я розповідаю? – прошепотів Вайда.

«Своїй смерті, що сидить на твоїй голові… Але це так: птахи готуються до мандрів, як людина до смерті… Все починається з гарної погоди, сонячної днини, коли птахи ще не відчувають ніяких труднощів з кормом. Однак гіркий досвід поколінь підказує їм, що треба готуватися в дорогу…»

– Таню…

А підвода все скрипить тихо, і Вайду тягне на сон. Накрапує дощ, і Вайда чує, як хтось обережно його вкриває.

Коли він прокинувся, був день. Милий, задумливий. Над полями, над червоними заростями молодої осики, над березовими гаями з жовтими сережками – міцний настій блакиті.

«Цього року щось швидко осінь починається, – з гіркотою подумав Вайда. – Чи, може, це мій кінець?»

Котилися обози. І тупали ноги. Куди? Адже довкола смертоносне кільце, чотирикутник смерті – поляки, румуни, більшовики, денікінці… Обози котилися в прірву.

Вони відступали між Ірпенем і У навою, десь північніше Фастова, прошкуючи на Попільню, вони йшли біля одного із Змійових валів, яких є аж п’ять на Правобережній Україні і про які існує немало легенд. За однією з них, киянин Кирило Кожум’яка переміг страшного Змія, який заліг на березі Дніпра і вимагав од мешканців данини дітьми. Запрігши Змія у величезний плуг, примушував його прокладати борозни, які люди й стали називати Змійовими валами.

«Ой легенди-легенди…»

І Вайда з гіркотою думав, що не Змій тут орав, а люди, бо вічно вони од когось захищались. Отож і будували ці оборонні споруди. Хоч це мало помагало, бо завойовники завше вдосконалювали свою зброю, як і вдосконалювали засоби для того, аби поневолити туземців, привласнивши їхнє майно.

– Ви нас зрадили, – долетіло до Вайди.

– Що-що?

– Галичани продали Денікіну Київ!

– Не будь Петлюрою!

Вайда з натугою посміхнувся. Різко заболіло в голові, і незабаром він заснув. А прокинувся у Попільні.

Тут зупинилися обидва корпуси – Перший і Третій. Армія була боса. Справді, босоніж ходили по Попільні. А ще була туга за Галичиною. І повні протилежностей чутки: Антанта визнала ЗУНР і не визнала, поляки покидають Галичину й не покидають…

Повний моральний надлом: ніхто не хотів нікуди іти. Ніяка Одеса! Ніякий Київ! Хай воює Петлюра, як хоче!

Петлюрівці з Петлюрою казали: ви, галичани, зрадники, а ваш диктатор – хам! Його треба розстріляти…

Вайдина рана поволі заживала. Одного разу, гуляючи на свіжому повітрі, почув стрілянину на вокзалі. Почалапав із цікавості. Побачив звичне – билися галичани і петлюрівці. Виявилося, що галичани забрали вагон продовольства, а петлюрівці не давали. Отут і пустили в хід зброю, люто, ненависно.

«Так буде й надалі…– подумав Вайда і глянув на братів перстень, якого ніколи не знімав з правиці, ласкаво погладив. – Братові добре… Здихай – і тобі буде добре!..»

Через кілька днів, коли себе вже більш-менш нормально почував, попросився, аби його пустили до Вінниці.

– Наречену хочу зобачити.

– їдьте, – не заперечував лікар, прикислий галичанин без одного ока. – А як буде там вам добре, то й не вертайтеся…

Полив дощ. Ніби на зло. Але Вайді байдуже. Він наснажувався мріями про зустріч з Танею. Добре, що вона є на світі. Принаймні він має для кого жити. У Козятині застав товарняки – виявилося, що то везуть пшеницю у Польщу. Вайда обурювався. Але його ніхто не слухав і ніхто на нього не звертав уваги – махнув рукою і таким же товарняком добрався до Вінниці.

Дощ перестав. Було тепло і свіжо. Яскраво, наче весною, зеленіла трава. Здавалося, земля ожила. Вайда розшукав шпиталь галицьких стрільців. Він був певен, що Таня тільки тут, бо де ж іще їй бути. Дебела санітарка покивала головою: так, так, Таня Острогляд у нас, зараз покличу…

Через хвилину він побачив її, свою Таню. Перед сходами на другому поверсі. Мить дивилась на нього. А тоді побігла. Вона не летіла на крилах, вона не линула по-лебединому. Вона бігла – бігла так, що спіткнулася і впала. У великих сірих очах під тонкими бровами не було болю – був жах. Дивилась на його перебинтовану голову й мало не мліла.

– Що з тобою?

– Дряпнуло трохи в Києві…– недбало, байдуже промовив, лише б вона не хвилювалася. – Як ти?

– У шпиталі все…

– А Оксана?

– Школу відкрили. Вона тепер там.

– Про Ярослава нічого не чути?

– Він тут.

– Тут?

– Так, при генералові Тарнавському.

Вона озирнулася. І Вайда озирнувся. При вході, біля дверей, застиг Петрусь Дударик. З букетом айстр. Він стояв і розгублено дивився на Антона.

– О, кого я бачу! – виручив його Вайда.

– Добрий день… – Петрусь наблизився, подав зволожену руку, очі його бігали, ніби він не знав, куди їх подіти.

Вайда подумки всміхнувся. Він поблажливо співчував йому. Ще б пак! Іти до дівчини – й зустріти свого суперника! Спробуй – та ще в такому юному віці! – не розгубитися, спробуй бути твердим і вдавано байдужим.

– Ну, здоров! – Вайда простягнув руку.

– Вітаю… – пролепетав Дударик, уже ховаючи очі, він до того розгубився, що не відав, як поводити себе далі; якось блискавично тицьнув Тані букет. – Це для хворих… – тремтливі руки його зраджували. – Передай, Таню…

– Ой брешеш! – жартома покивав пальцем Вайда. – Хворим, як і пораненим, потрібні не квіти, а смачна їжа.

– Направду для хворих, – переконував Дударик. – їм я співаю подеколи… Правда, Таню?

– Правда.

– То я піду…

– Куди ж? – притримав його Вайда.

– Ну, зараз буде репетиція…

Він обережно, сумирно вивільнився від Антонової руки й ледь не побіг. Лиш рум’янці залишив…

– Приходь завтра, погомонимо! – кинув йому навздогін Вайда, чмихаючи під ніс.

– Чудний, – сказала Таня. – Щоразу квіти приносить… Я вже не знаю, куди їх ставити.

– Для хворих? – посміхнувся Антон.

– Ага, для хворих! Для мене!

– Кохає…

– Він нічого не каже… Тільки квіти приносить…

– Значить, кохає.

– Не говорить такого, – і вона зарум’яніла. – Я однесу їх і прийду… Зачекай трошки…

Вона повернулася хутко. І вони побрели в лісок, що розкинувся неподалік. Свиснула синичка, постукав трохи дятел, і знов безмовна тиша, знов німотність. Таня збирала опале листя… В прозорих пальцях воно яскраво жовтіло.

– Гарно тут, – зворушено мовила. – Правда?

– Правда, – сказав Вайда й обійняв її.

Вона відповіла на його поцілунок, ледь розкривши вуста. Довго, якось особливо й незвично дивилася йому в очі й раптом зойкнула:

– Візьми мене!..

– А як хлопці беруть дівчат… – пролепетала й сховала лице в його грудях. – Візьми мене… Твоєю хочу бути… Я нікого не мала, я тебе хочу мати…

Повітря було таке сухе, що нічим дихати. Проїхала підвода неподалік – і курява. А після дощу в село часом приходять вовки… Вайда ласкаво відсторонив Таню і, ніби не чув того, що допіру говорила, показав рукою праворуч:

– Дивись, як вистигла шипшина…

– Бачу…

– А брусниці хочеш?

– Вона квасна…

– Дай калиною заквітчаю твої коси…

Закосичуючи, він припав до неї довгим поцілунком, підхопив на руки й носив поміж деревами, таку невагому, таку безмірно дорогу, таку стомлену любов свою…

До шпиталю вертали мовчки. Вайда почувався винним. Не тому, що як мужчина був безпомічним, – був чистим, був гожим, але не міг він дозволити собі переступити поріг… Ні, не міг завчасу позбавити Таню цноти – якщо судилося їм бути разом, то хай буде як Бог велів…

XVIII

Вони обнялися. Почоломкались. Розчулено й щасливо. Як і належить справжнім друзям. Якусь часину розглядали один одного – живі люди на фронтових дорогах перехресних…

– Йдемо в скверик, – Поточняк, ще переповнений радістю зустрічі, просто-таки потягнув Вайду. – Посидимо, погомонимо… Потому щось скомбінуємо…

– А Ярослав?

– Він у Тарнавського. Як тільки звільниться, прийде до нас. Я попросив хлопців, щоб йому переказали. Все буде до ладу. Як книжка пише…

Лихий вітер з-над Бугу гнав по вулиці каштанове листя. Лихий вітер і синювато-прозоре небо – все те якось гнітюче тиснуло на Вайду, хоча, як і Поточняк, не приховував втіхи, що здибав бойового побратима.

– Ось туди, – показав Анатоль на вузьку зелену лавочку, проти якої, на такій самій, худа молодиця штопала комусь шкарпетки. – То як твоя голова?

– Ти ліпше скажи, як ваш побут у Вінниці?

– Шикарно!.. – Поточняк багатозначно підморгнув. – Банкети і концерти, карти і рулетка, горілка і дівки…

– Ти серйозно?

– Цілком. – Анатоль вийняв сигарети. – Я все більше переконуюся: якщо нема інтриги, то нема інтересу до життя…

– Це щось нове… – і Вайда подумав про Таню: ні, Таня чиста, непорочна. Треба буде довше побути у Вінниці, коло неї…

– А до Галичини так далеко… – спохмурнів Поточняк, переносячись душею до Львова. Як там Леся? Що з нею? Тепер він чомусь все рідше та рідше про неї згадував. Вона була наче якесь марево. – Таню бачив?

– І Дударика також… – Вайда невизначено всміхнувся. – Я тобі відповідаю, як у тому анекдоті: «Отче, горілку п’єте?» – «І пиво також…»

– Петрусь в ресторані співає.

– Не в театрі?

– Він надто слабий, щоб конкурувати з сильними.

– Треба було допомогти.

– Пробач, але ти погано знаєш життя Мельпомени… – Поточняк випустив кільце диму. – Галичани почуваються у Вінниці, як у себе вдома. Зваж, є шість клубів, у тому числі один український. До них багато хто заходить, передовсім галицькі старшини – харчові та з інтендатури… Зрозумів, хто має першенство? Можна зустріти і… отаманів, котрими Петлюра дав аванс на… формування загонів. Є театр з нічними фліртами… Човни, сади, – гуляй-кохайся… І воювати не охота… Тим паче жиди дають у борг. До речі, східнякам не довіряють. Отже, галичани тут прижилися…

Тим більше службу безпеки перейняла галицька жандармерія… Отаке, друже.

– Ну й ну!

– А ось і Грицан!

– Тільки не дивуйся, що я в такому бадьорому настрої,– застеріг Ярослав. – Мене розсмішив один чоловік із штабістів – імпозантний такий, в окулярах, з характерним прізвищем… Ти ж його, Анатолію, знаєш – Грушка. Досі був таким уже акуратним, таким педантним, а оце десь собі трохи хильнув, і розвезло козака. Все мучиться, що в нього кілька жінок, одній з них навіть поривався дзвонити, тепер сидить і свистить… Ні, ви уявляєте собі? Взірець штабіста – і раптом сидить та свистить!.. Ну, здоров, Антоне! Ти не гніваєшся на мене?

– Мені все пояснив отаман Кочмарик.

– Слава Богу! Я його дуже просив…

– Досить вам! Потім будете з’ясовувати стосунки, – перервав Поточняк. – Я хочу… Що я хочу?

– Не інтригуй! В «Якір»? – спитав Грицан.

– А куди ж іще?!

– Поїхали, бо вже смеркає…

Вайда відчув, що Грицан іде по Вінниці так, ніби по Львову, – акліматизувався, видать…

– Сюди, – кивнув Ярослав, – праворуч. Це наша улюблена ресторація; ми й назву придумали: «Якір». Себто тут ми кинули свій якір…

«Який же то ресторан? – здивувався подумки Вайда. – Звичайний шинок… Брудно, накурено, налюднено…»

їм ледь вдалося знайти вільний столик. На естраді натхненно співав Дударик – про козаченька молодого, котрий томиться в неволі та й тужить за отчим домом…

«Невже він дійсно закоханий в Таню? – ревниво подумав Вайда. – Чого доброго, ще відіб’є…»

– Що п’ємо, хлопці? – Поточняк зблиснув пенсне.

– Питаєш, як мертвих…

– Що ви, те і я, – сказав Вайда.

– Почнемо з вина…

– Ні, вином закінчимо! – і Поточняк владно гукнув офіціанта. – Нам пляшечку біленької, тарілку квашених огірків, жмут тарані і вашого вінницького сала…

– І головку часнику! – докичув Грицан.

– Поки що все, тільки скоро – в нас гість!

– Ну й розмах у вас… – Вайда покрутив головою.

– Переймаємо дух Богунових козаків, – усміхнувся Поточняк, злегка обійнявши його та потрусивши.

Офіціант приніс усе, що було замовлено. Поточняк притьмом наповнив келишки; в одній руці чарка, в другій – огірок.

– Щоб ми отак здибались через десять років!

– Будьмо! – Грицан нетерпляче.

– Дай, Боже! – кивнув Вайда, запримітивши, що в Ярослава злегка тремтить рука. – Ов-ва! Славчик спаскудився…

А з естради Дударик тягнув:

 
Боже, вислухай благання,—
Нищить недоля наш край.
В єдності сила народу,
Боже, нам єдність подай…
 
 
Боже, зніми з нас кайдани,
Не дай загинуть в ярмі,
Волю пошли Україні,
Щастя і долю дай їй…
 

Коли Петрусь закінчив, Поточняк гукнув його до себе так само владно, як допіру офіціанта, налив горілки у свою чарку.

– Випий, друже, і втни веселішої – стрілецької!

– Мені не можна…

– Для настрою!

– Мені зашкодить…

– Горілка ще нікому не зашкодила!

– Може, не треба? – заступився за хлопця Вайда.

– Та він же козак!

– Мені треба берегти голос, – благав Дударик. – Це єдине тепер може врятувати від голодної смерті…

– Трошки! Капіточку! – наполіг Анатоль.

– Хіба капіточку… – безпорадно, невинно мовив Дударик і, надпивши півкелишка, вернувся на естраду.

Вайда враз одчув, що п’яніє. Але чому? Він же випив лише дві чарки. Голова… Поранена голова дається взнаки. Грицан підморгнув йому: розслабся, все буде в нормі… Сам він уже давно розслабився. Тут, у Вінниці, Ярослав махнув на все рукою – він хіба що існував, а все інше туманно, машинально шугало попри нього. Ні, Ярослав не спився. Він просто наплював на всіх і на вся! Жив, поки жилося. Жив тим, що було під руками, і зовсім не замислювався, що буде завтра. Так, виявляється, легше…

У розпал пиятики з’явився Букієвський. Біля порога зупинивсь, повів каламутними очима по залу: до кого ж пристати? Вибрав Грицана, швидко продерся між столиками, без запрошення, якось знесилено впав у вільне крісло і, вхопивши та вихиливши чужу чарку, густо видихнув:

– Петлюра уклав з поляками угоду ціною Галичини.

– Це давня історія, – сказав Поточняк.

– Ось так, друже! – Букієвський хитнувся вбік Грицана. – А Петрушевич, баран, танцює перед ним – цим патентованим пройдисвітом з пройдисвітів!

– Петлюрить… – усміхнувся Вайда.

– Коли власні сили знемагають, доводиться шукати союзників, – Грицан спробував розсудити всіх.

– Але кожен союз, повчав Бісмарк, ліпше робити із слабшим, ніж з міцнішим! – категорично відсік Букієвський.

– Ми все щось робимо не так… – погодився Грицан, боячись, аби той не збуйнів, бо пропаде вечір.

– Союз з Польщею коштом Галичини… Класично! – вигукнув Букієвський, не слухаючи Ярослава, якусь часину дивився в одну точку, наче щось видобував з пам’яті.– Замовте горілки! В мене є гроші. Я не прийшов пити за ваше. Прошу! – і жмут купюр на стіл.

«Він сьогодні надмірно збуджений, – подумав Грицан, хоча звістка про перемир’я Петлюри з поляками без погодження з галичанами і його самого приголомшила. – Так, треба стримувати Влодка, а то, не дай, Боже, кого-небудь застрелить…»

– Усі нами торгують, – забубонів Букієвський до себе. – Петлюра, соціал-демократи, смердючі більшовички…

Із-за сусіднього столика підвівся Горлицький. Поправив свій поношений піджак. Два кроки – і біля Грицана:

– Що він сказав? – кивнув на Букієвського.

– Хоч ти замовкни! – розсердився Ярослав.

Якби Букієвський був п’яним, не звернув би уваги на Горлицького й не чув би його слів. Але Букієвський був такий роздратований, що все бачив і все чув. Тож різко повернув голову й жбурнув межи очі Горлицькому:

– Хто такий Лазар Баранович? Ну?!

– Баранович?..

– Дубина! – оскаженів Букієвський.

– Баранович… – розгубився Іван. – Баранович…

– Ти – дубина! – гаркнув Букієвський.

– Спокій, товариство! – втрутився Поточняк, причуваючи біду. – Спокій! Я відповім. Лазар Баранович – ректор Києво-Могилянської академії, приятель Богдана Хмельницького… Поки що цього достатньо. І – спокій! А ви, – до Горлицького, – сідайте на своє місце і не лізьте, куди вас не просять. Ну, чого витріщив очі? Геть звідси!

Горлицький, наче пес, підібрав хвоста… Не знайшовши підтримки, посунув до свого стільця. Грицан запримітив, як люто стиснув він зуби, опаливши всіх поглядом.

– Давайте, хлопці, вип’ємо… – м’яко запропонував Ярослав.

– Дуже мудро! – схвалив Букієвський.

Вони замовили ще одну пляшку горілки. Потому ще. Букієвський сидів похнюплено. Курив цигарку за цигаркою.

– Здається, нас тут живцем згноять… – він вперто дивився в одну точку. – Невже безвихідь?

– Є вихід! – різко сказав Поточняк. – Тих, хто продає рідну землю, треба знищувати!

– До того дійде… – обізвався Вайда.

– Це не поможе, – захитав головою Букієвський наче сам до себе, не зводячи очей з вибраної точки. – Тут щось інше. Дайте ще краплю горілки…

Вони знову пили. Вони пили мовчки і багато, як і всі, хто заповнив цей шинок, якому дали назву «Якір». А Петрусь співав. Його ніхто, здається, не слухав.

Букієвський нарешті одірвав погляд від своєї точки і, п’яно похитуючись, потягнувся до дверей, похиливши голову й ні на кого не дивлячись.

– Як нудно… Як брудно… – думав вголос Вайда. – Слово честі, не хочеться жити…

Раптом у коридорі тріснув постріл. Розмови не вщухали, не переривав своєї пісні Дударик, – тепер багато було пострілів… Звикли. Лиш Грицан вискочив у коридор.

«Боже, який дурень!.. – він вжахнувся. – Треба ж додуматися! Що ж ти, чоловіче, наробив?»

Посеред коридора лежав Букієвський; голову заливала кров, а поруч димів пістолет. Смерділо порохом. Грицан приклав вухо до грудей – серце Букієвського не билося.

XIX

Горобці в саду архієрейського палацу цвірінькали тихо, наче спросоння, а над Смотричем витало бабине літо – нічийна смуга зустрічі літа й осені. Вони не сперечалися, як люди, не билися, як армії,– мирна зустріч і мирна суперечка: осінь запалює багряні ватри, а літо йде доживати свої останні дні на річкові береги. І аж до морозів буятиме зелень верболозу, водяних трав та прибережних квітів. А вже потім… Петрушевич зіщулився: Матінко Божа, а що буде потім? Заходить осінь, а стрільці голі-босі. Що буде потім? А тут ще Петлюра…

«Як він міг без порозуміння зі мною вести переговори з Польщею? – Петрушевич аж пальці ламав. – Нечувана зрада і підлість. А підлість не робить нікому честі! Ні, так далі бути не може! Або якесь порозуміння, або повний розрив!»

Особливо його обурювало те, що Петлюра вважає Галичину своєю провінцією. А ще більше розсердився, коли Устимчик шепнув йому на вухо, буцім чув, як Петлюра казав: Петрушевича треба розстріляти. Це вже занадто! А може, то неправда? Може, провокація? Тепер доволі розвелось провокаторів. Але ж ні! Галичина таки заважає Петлюрі… Він хоче змиритися з Польщею, щоб разом воювати проти більшовиків і в такий спосіб здобути визнання Антанти. Адже ще до взяття Києва місія Петлюри прибула до Варшави, і глава її – колишній міністр шляхів Пилипчук – заявив польським журналістам, що «уряд, цілий український народ сердечно прагнуть приятельського співжиття з братньою Польщею… Польща й Україна повинні лучитися нерозривними зв’язками». А на запитання польського кореспондента «Які відносини українського народу до галицького?» відповів: «Ніякі, бо уряд і військо галицьке перестали існувати, бо диктатор Петрушевич і командуючий армією Омелянович-Павленко вже віддавна не беруть участі у політичному житті». – «А яке ставлення українського уряду в справі Галичини?» – «Докладної відповіді на це питання дати не можу, бо в цій справі, властиво, ведуться переговори, про яких вислід Міністерство закордонних справ не занедбає без сумніву видати урядове повідомлення. Зрештою, ця справа, очевидно, вже пересуджена в Парижі, якщо начальна команда польських військ одержала уповноваження дійти до лінії Збруча. А український нарід зі своєї сторони так щиро змагає до приязні з Польщею, що не схоче зробити в сім напрямі будь-яких трудностей». Правда, після обурливої статті в «Стрільці» – «Союз з Польщею за ціну Галичини?» – Пилипчук через кілька днів у тому ж часописі вмістив спростування: мовляв, «Кур’єр Польскі», зі співробітником якого я мав розмову, переповів мої слова невірно, – спростування Пилипчука не розвіяло сумнівів у галичан, як і в самого диктатора.

Кепські справи, – думав Петрушевич, – вельми кепські…

Десь глибоко в душі він радів, що за ту акцію згоди з Польщею дали Петлюрі по носі денікінці. Вони навіть не захотіли розмовляти з делегацією Омеляновича-Павленка, попросту витурили її. Тепер, може, каються, бо під орудою Якіра з-під Одеси на північ пробиваються червоні частини, мало не три дивізії, а це додаткова загроза для них самих, як, між іншим, для петлюрівців та галичан.

Кепські справи, – думав Петрушевич, – вельми кепські… А може, якось позбутися Петлюри? Перебратися, скажімо, до Вінниці, під крило своєї Начальної команди? Там усе-таки свої – тож захистять.

Він рішуче звелів своєму ад’ютанту Тимцюраку зв’язати його з Тарнавським, – генерал одразу підійшов до апарата.

– Вітаю вас, пане Тарнавський, – якомога бадьоріше сказав Петрушевич. – Як справи?

– По-старому, – одізвалася глухувато трубка. – Ніяких змін, можете не турбуватися.

– Я прийняв рішення переїхати з урядом до Вінниці,– Петрушевич заговорив майже весело. – Прошу підшукати відповідне приміщення. Окремий дім.

– Буде зроблено, пане диктаторе.

Петрушевич, поклавши трубку, заходив по кімнаті. Так, до Вінниці… Хм! Зупинився посеред кімнати. До Вінниці? Але ж денікінці можуть натиснути… А стан Галицької Армії такий, що… Що тоді? А крім того, з-під Одеси сунуть більшовики… Правда, як допіру сказав Тимцюрак, вони поки що зупинилися. Саме так – поки що… А як рушать далі? Звичайно, можна виправдати себе тим, що галичани воюють з денікінцями… ліниво. Одначе якщо зіткнуться три армії… Ні, таки в Кам’янці-Подільському надійніше – далі від фронту.

І він одразу ж поспішив до телефонного апарата, сам викликав на провід Тарнавського.

– Знову я.

– Слухаю вас.

– Розумієте… – Петрушевич на секунду затявся. – Розумієте, справа дещо міняється… Поки що мусимо затримати переїзд до Вінниці, бо маємо тут спішні питання.

– Воля ваша.

Але Петрушевич не міг бути переможеним. Він не звик відступати. В голову блиснула думка:

– Ось що: ухвалено писати історію Галицької Армії,– так, його осінила блискуча думка!

– Історію? – зам’явся генерал. – Зараз?

– Буде наука для нащадків, – уже зовсім упевнено твердив Петрушевич, радий, що народилася ідея.

– Та написати історію легше, ніж її творити, – в голосі Тарнавського були нотки смутку.

– Робіть, як наказую!

– Що саме? Сідати мені й писати історію чи воювати? – то вже була іронія.

– Знайдіть того, як його?.. Грицана. І пришліть негайно до мене, я дам відповідні інструкції.

– Знайду й пришлю…

– Я скоро до вас приїду!

– З приємністю чекаємо…

Петрушевич не збагнув настрою командуючого, але він добре знав, що армія сердита, що Начальна команда і штаб Петлюри вічні вороги. І їх не примирити…

Тимцюрак приніс йому листа з Парижа, в якому галицькі посланці повідомляли: щоб завоювати дорогу до Антанти, треба вступити в союз з Денікіним, хай це буде федеральний союз.

І Петрушевич знов надовго замислився, він не міг відразу прийняти рішення. Адже треба було укласти угоду з росіянами. Поки він розмірковував, про листа стало відомо Петлюрі, і той моментально примчав – розбурханий, нервовий, обурений, аж трусився, випучуючи очі та смикаючи вустами.

– Це неподобство! – закричав з порога. – Ви хочете союзу з Денікіним, купленого ціною державної самостійності?

– Дивно, – на цей раз Петрушевич був незворушний. – А хіба це подобство, що ви хочете воювати з поляками проти більшовиків на основі союзу, купленого коштом Галичини?

– До чого тут союз з поляками? – Петлюра різко повів плечем. – Я жадаю кращого для українського народу.

– Коштом Галичини…

– Ви ж, пане диктаторе, дуже добре знаєте, що на похід поляків до Збруча була санкція Антанти, – Петлюра не здавався. – Отже, пощо звалювати на мене?

Дивна створилася ситуація: для боротьби з більшовиками Петлюрі конче потрібні були галицькі стрільці і польські легіони, а Петрушевичу для відвоювання від поляків Галичини – петлюрівські війська, а можливо, навіть і більшовицькі…

– Як і добре знаєте, – продовжував майже кричати Петлюра, – що недавно мій уряд вислав до держав Антанти свіжу ноту, в якій ми хотіли…

– Там нічого нема про Галичину! – Петрушевич і собі закричав. – Там ви лише осуджуєте денікінців, звинувачуючи їх у тому, що вони перешкодили вам добити більшовиків, а водночас нишком шукаєте з ними союзу.

– Ми думаємо про загальну Україну, а ви лише про свою Галичину. Що то за робота? Куди так годиться?

– А, що ви там думаєте! – Петрушевич махнув тонкими пальцями. – Генерал Бредов не захотів вести переговорів з Омеляновичем-Павленком. Денікін не хоче вас знати!..

Поки вони день у день скубали один одного, червоні пробилися-таки на північ, а війська Денікіна зайняли Козятин, Вапнярку та Умань, спрямувавши подальші удари на Вінницю, Жмеринку та Могилів-Подільський.

Петлюра знов прибіг до Петрушевича. Петрушевич сидів сам не свій. А Петлюра заламав руки.

– Треба рятуватися, бо пропадемо – всі пропадемо! Я певен, я глибоко переконаний, що ми спільними зусиллями зможемо стримати наступ денікінців.

– А де взяти тих сил?

– Використати резерви!

– А де їх узяти?

– Де! Де! – передражнив Петлюра.

– В армії – тиф… Ви знаєте, що на нашу армію кинувся тиф? – зворохобився Петрушевич. – А ви говорите про якісь резерви.

– Треба мобілізуватись! Відступати нікуди!

– Що пропонується конкретно?

– Ми спільно повинні оголосити війну Денікіну. І хоч раз бути між собою щирими…

– А Антанта як на це подивиться?

– Вона вже подивилася…

Нарешті вони дійшли згоди, принаймні формальної: 24 вересня Петрушевич і Петлюра видали спільний маніфест, у якому закликали усе громадянство України до війни з Денікіним.

Зажурено, знервовано кружляла над Смотричем перед відльотом у вирій зграя граків. Поволі стелився туман. Мрячило. Осінь… Холодна, дощова, похмура.