Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 39 страниц)

– У такому разі слухаю.

– На горі Пеліон, – відразу почав Дударик, – у печері старого та мудрого кентавра на ім’я Хірон жив легендарний Геракл. Вони були великими друзями. Випадково Хірон поранив себе отруйною стрілою Геракла і помер. Зевс узяв його на небо. Кажуть, що отоді й виникло сузір’я Стрільця.

– Звідки ти все знаєш? – Вайда здивувався так само, як допіру Таня. – І легенди, і пісні…

– Я ж, може, вчився в гімназії. Хіба я вам не казав? А під час канікул записував пісні та легенди.

– Повідав, повідав, – підтвердив Вайда. – Забув, друже… Війна все з голови вибиває. І пам’ять також.

– Я селянський син, – не без гордості похвалився Петрусь. – А моє щастя, що одинак, – всі брати ще малими повмирали. Тож мене тато-мама послали в науку.

– Зрозуміло. А тепер будемо спати.

Уранці Вайда прокинувся від легкого приторку. Над ним схилився Грицан. Вайда спершу не повірив.

– Не може бути! – протер очі.

– Може бути! – весело підтвердив Ярослав. – Прибув у ваше розпорядження, пане сотнику!

Вайда зіскочив з воза, і вони обнялися. Та раптом Вайда оговтався, притлумив свою радість і, стенувши плечима, спитав:

– Даруй, але я не розумію, чому ти тут? Ти ж поїхав з місією до Львова, на переговори.

– Поїхав і приїхав, – на вустах Грицана – посмішка. – А опинився тут тому, що мене розжалували… Отже, стрілець…

– Чекай-чекай! За що розжалували?

– їх світлість диктатор пан Петрушевич сказали, що я зірвав переговори з поляками. Отже, стрілець…

– Та чекай! – вгамував його Вайда. – Розтлумач по порядку. З твоїх слів важко щось збагнути.

І довелося Грицанові скупо, з прикрістю, а ще більше з сарказмом, оповідати про свою з Шухевичем та Поточняком львівську одіссею та про розмову з Петрушевичем і Тарнавським у Кам’янці-Подільському. Вислухавши, Вайда обурено вигукнув:

– Ідіоти! Вони справжні ідіоти. Хіба так можна?

– Не подумай, Антоне, що я собі щось з того роблю. Я ніколи не мріяв ні про яку кар’єру. Навпаки, ця так звана дипломатія мене вже замордувала… А якщо я щось робив, то було одне побудження – прислужитися по можливості краєві.

– Я тебе розумію.

– Але не будемо про це, – Грицан махнув правицею. – Я радий, що генерал Кравс задовольнив єдине моє прохання, власне, інших не було: коли я довідався, що ти тут, попросився у твою сотню. Отже, приймай, – він прісно всміхнувся. – 3 тобою легше мені покутувати гріхи свої…

Вайда слухав його уважно, водночас думаючи напружено про те, як легко ранити людину, навіть без кулі,– свій – свого…

– Ось, властиво, байці кінець… – і жартівливо виструнчився. – Пане сотнику… фронтовий стрілець…

– Перестань!

– А що? Треба ж відрапортувати… – бриніли глумом уста.

– Так не буде, як вони того хочуть!

– Що ти маєш на увазі?

– Який там ти фронтовий стрілець! І щоб тебе де-небудь приткнути… – Вайда зробив паузу. – Якщо це не буде тебе принижувати… Ти ж все-таки в чині отамана… Отже, як тебе не принижуватиме, будь моїм заступником.

– Але ж я фронтовий стрілець!..

– Перестань! – знов злісно обрубав його Вайда. – Мені воювати, а не Петрушевичу. То як – згода?

– Наказ командира – закон для підлеглого…

– Досить тобі дурня клеїти, Ярославе, – Вайда повернув голову до воза, звідки стирчала голова Дударика. – Там у нас щось тепле залишилося?

– Залишилося, авжеж!.. – Петрусь зіскочив на землю.

– Приготуй нам у хаті.

– Зараз, пане сотнику, я вмить.

– Мій джура, – з гордістю мовив Антон. – Але тебе передовсім, розуміється, цікавить Оксана. Не хвилюйся, вона тут, поснідаємо – і зустрінешся. Чи ти вже хочеш?

– Потерпить… Терпеливість гартує. По собі знаю. Хоча це й коштує неймовірних зусиль.

А поруч під легким ранковим вітром ворушила листом безплідна груша, майже гола, з наполовину трухлявим стовбуром.

VIII

Петлюра і його генерали знали: армії Соборної України, щоб досягти значних політичних наслідків у поході на Київ, потрібно захопити Правобережжя і прикритись хоч на деякий час сильним водним рубежем – Дніпром, щоб мати змогу організуватися та налагодити спокій і державну працю на цьому великому терені. З Правобережжя є два найважливіші напрямки: на Київ і Одесу. З політичного боку, перший коментарів не потребує – мати городів руських, з економічного – цукроварні, винокурні, гарбарні спричинилися б до поліпшення тяжкого матеріального стану. Другий же район взагалі найбагатший. І головне, як твердили Петрушевич з Шаманеком, звідтам, з Одеси, є доступ до Європи, можливість налагодити не лише політичні зносини, а й торговельні, щоб отримати з-за кордону украй потрібні зброю, одяг, ліки. Одначе на узбережжі Чорного моря і в Одесі ще з початку року засіли більшовики.

Тому Петлюра до отупіння був певен: щоб піти на Одесу, треба спершу провести операцію на Київському напрямку…

І до хрипоти переконував у цьому Петрушевича – хапаючи олівця, він штрикав ним у карту: ось тут, ондечки Денікін… Розбивши червоних, армія поволі просувається вздовж Дніпра, відрізаючи від Лівобережжя XIV більшовицьку армію, що займає узбережжя Чорного моря і Катеринославщину, – всі переправи через Дніпро – від Херсона до Катеринослава – в руках денікінців; від Полтави до Катеринослава Денікін загрожував залізничній переправі в Кременчуці.

– Таким чином, відворот чотирнадцятої більшовицької армії на схід двома поперечними шляхами Херсон – Катеринослав і Бірзула – Ольвіопіль – Кременчук є унеможливлений, – твердив Петлюра.

– І переправа в Черкасах закрита денікінцями.

– Отож воно! – Петлюра втішився, що диктатор нарешті починав його розуміти. – А це значить, що чотирнадцята армія або мусить пробиватися крізь товщу денікінських військ, – що їй, звичайно, не під силу, – або відходити на магістраль Київ – Козятин – Жмеринка…

– Себто між нами і денікінцями?

– От-от! Таким чином, нам досить перетяти їй шляхи відвороту на північ і на північний схід, і весь південь Правобережжя з усім залізничним майном, і вся база червоних на Україні впаде до наших рук!

– Та дай, Боже.

– Більшовикам – по мірі просування наших частин на північ… – Петлюрі Петрушевич уже був не потрібен, йому достатньо було самого себе. – Більшовикам лишиться або пробиватися до Києва, або капітулювати.

– Так ніби просто…

– Ключі від Одеси і Херсона лежать на залізничних вузлах – Черкаси, Бобринська, Квітневе, Христинівка, Вапнярка – і на переправах через Дніпро. Треба лише посісти цю лінію і міцно триматися на ній, і тоді доля чотирнадцятої армії і все узбережжя Чорного моря в наших руках.

Петрушевич хотів йому вірити. І не міг.

– Безумовно, червоні мусять пробиватися, й назустріч їм з Києва буде надіслано сильну допомогу, щоб з двох боків розбити бар’єр на шляху відвороту чотирнадцятої армії. Тому, щоб стримати контракцію червоних, необхідно на Київському напрямку мати і досить сил, і висунути їх далеко на північ, аж до Фастова, щоб притягти на себе київську ворожу групу.

– І все ж Одеса…

– Одеса! Одеса і Київ! Київ і Одеса… Учовпали? Для операцій на Одеському і Київському напрямках слід мати дві групи чи армії. А де їх, скажіть-но мені, зараз узяти?

Петрушевичу лишилось мовчати.

– Власне, є ще один спосіб, – почав Петлюра, бо мовчанка диктатора ставала зловіщою. – А саме: лишити заслон на Київському напрямку й почати сильний наступ…

– …уздовж залізниці Жмеринка – Вапнярка – Бірзула – Одеса! – Петрушевич упевнено дописував фразу Петлюри.

– Слушно! Я сам так думав!

Вони взаємно були задоволені своїми планами і вперше, здається, один одним, і Петлюра з насолодою закурив. Петрушевич навіть не зреагував, заки той не підняв лагідних блакитних очей.

– Але Жмеринку… ще треба взяти… – очі Петлюри зажурились.

– Якщо взяли Проскурів, візьмемо й Жмеринку.

– Помимо того, мусимо мати якусь домовленість з Антантою або Денікіним, бо інакше потрапимо в тяжкі умови.

– Що ви маєте на думці?

– Збройний конфлікт з Добровольчою армією. В даній ситуації це не виключено, а для нас – катастрофічно.

– Міркуєте, маємо небезпеку бути замкненими в куті між денікінцями, москалями і ляхами?

– Іменно! – наголосив Петлюра. – Таким чином, я певен, я глибоко переконаний, що стратегічні обставини вимагають вести операцію головними силами на Київському і Коростенському напрямках; окремою південною групою відрізати шлях відвороту Чотирнадцятої армії, знищити її або змусити капітулювати, а самим обсадити узбережжя Чорного моря з Одесою.

– А може, хай Наддніпрянська Армія йде на Київ, а Галицька піде на Одесу? – Петрушевич знову запропонував план Тарнавського – Шаманека.

– Пане диктаторе! Я певен, я глибоко переконаний: звільнення Києва за головної допомоги Галицької Армії мало б значення як політична демонстрація великої її заслуги в спільній боротьбі на протибільшовицькому фронті. Хочете ви чи не хочете, а шляхи до ідеї Соборної України і Східної Галичини ведуть через стольний град, золотоверхий Київ.

Петрушевич проти волі голосно зітхнув.

– Отже, вважаємо питання вирішеним, – аж нарешті Петлюра сів. – Тепер, я глибоко переконаний, потрібен спільний штаб, якому повинні бути підпорядковані обидві армії. Я б титулував його так – Штаб Головного отамана. Ви не проти, пане диктаторе? Чи маєте якісь свої міркування?

– Та що там назва! Аби план наступу добрий склали.

– Я за те! І, не гаячи часу, – в наступ! Летичівський, Літинський і Бердичівський повіти настільки багаті хлібом, збіжжям, фуражем, цукром, що їх запасів вистачить на всю Галицьку Армію.

– Дай, Боже! Стрільці чекають…

– Треба, щоб перший і третій ваші корпуси підтягнулися ближче до Жмеринки, щоби провадити наступ уздовж залізниці Жмеринка – Козятин, – і Петлюра замовк, вичерпався.

Коли Петрушевич пішов, поринув у свої плани, навіяні йому штабістом полковником Капустянським: якщо Денікін веде головну операцію на Москву, то треба умножити йому повну свободу руху і скупчення його головних сил на напрямку Харків – Курськ – Орел… Тим часом Українська армія – його, Головного отамана, армія – звільняє від червоних Правобережжя і надійно займає своїми відділами напрямок Київ – Ніжин, а як потрібно, то й Київ – Чернігів… У кожнім разі забезпечує лівий фланг Добровольчої армії… Щоби створити сильну загрозу Москві з заходу, Польська армія своїм правим крилом просувається на Дніпро до Річиці, знявши свої дивізії із зовсім безпечного українського фронту… Звідси через Гомель іде шлях Брянськ – Москва, центром погрожує великому наполеонівському шляху Мінськ – Смоленськ… Тоді, цілком зрозуміло, умови для наступу Денікіна значно полегшали б, сили для удару збільшилися б і…

– …і з упевненістю можна сказати, що це дозволило б знищити червоних, – із задоволенням докінчив Капустянський. – Українська армія своїми бойовими чинами спричинилася би до звільнення України від червоного терору, а великою своєю військовою допомогою склала б сприятливий грунт для остаточного розв’язання своїх державно-національних інтересів.

– Крім того, – Петлюра хотів, щоб полковник і його послухав, – наша армія, отримавши військову техніку Антанти, розгорнула б свої кадри до чотириста-п’ятсот тисяч і забезпечила б Соборній Україні можливість вільно виявити свої бажання на Українських Установчих зборах і домагатися їх здійснення.

– Доречно було б, щоб усіма операціями взялася керувати Антанта, позаяк більшовизм є чинником світового масштабу, загрожує перед усього самій Антанті. Отже, урегулювати наші відносини з білими мусять саме представники Антанти.

– Але як це зробити, пане полковнику?

Серпень був у розпалі. Вночі падали зорі, вдень – придніпрянці і галицькі стрільці, а довкруж усе та ж земля Подільська з її тихими річками, вишневими садочками, сплюндрованими селами та згорьованими людьми – згусток пекельного болю.

IX

– Чого ви тут нудитесь? – звідкись навинувся Вайда. – Та йдіть собі! Куди хочете йдіть, набудьтеся вволю. Тільки недалеко, бо в разі чого – закличу.

– Справді…– Оксана благально поглянула на Ярослава, боячись, що він з якихось причин відмовиться.

– Та можемо йти, – сказав Ярослав і взяв її за руку.

– Може, до лісу? – дві ніжних краплі погідного неба були зараз чисті-пречисті.– Боже, я так люблю ліс! Зараз там багато грибів…

– І бродяг.

– Не підемо?

– Я кажу: багато бродяг. Але ходім.

Деякий час вони йшли мовчки. Часом Оксана ніжно прихиляла голову до його передпліччя, щораз даруючи дві ніжних краплі погідного неба у чорному віночку, вона неначе боялася розплескати свою радість – радість цієї зустрічі. Вона ж бо, ця зустріч, така вимріяна, і Оксані жаглося, аби Ярославові було з нею приємно, затишно, гарно, – вона до памороття його любила.

– Коли б ми були в Житомирі, я повела б тебе до скелі Сокола, – тихо й мрійно засокотала Оксана.

– Мені все одно, я там нічого не знаю.

– Так, повела б до скелі Сокола. Ми вибралися б на кам'янистий берег Тетерева, де висне над водою подоба людської голови, вибита з граніту…

– Це було б романтично…

– Кажуть, коли вороги обложили замок, то житомирці довго відбивалися… – Оксана не вловила в його словах глуму. – І тоді…

– Чим відбивалися? – безпорадно перепитав Ярослав. – Наскільки мені відомо, житомирський замок мав чотири гармати, а з челяді двоє мужиків з жінками і троє малих дітей. Хіба що волів було п’ятнадцять… Єдине, що поробили в замку, – підземні ходи. Як тхори, ховалися завше в нори. Інколи доходило до того, що була справною лиш одна гармата. Взагалі, у твоїх земляків є одне болюче бажання – бачити себе велетами й вважати, що світ почався з Житомира. То що там далі було?

– Не хочу… – Оксана образилась.

– Не гнівайся, – попросив Ярослав. – Вибач за хамство… Але в мені заговорив історик. Більше не буду! Ну пробач!.. – він поцілував її в щоку. – Мабуть, мені дуже все набридло.

Проте вона не одразу обізвалася, а довго й німотно дивилася собі під ноги – перегодя все ж продовжила оповідь: за легендою, Сокіл залишився сам у фортеці, відтак на коні вирвався, щоб зібрати сили на ворогів, але ті наздогнали його на березі Тетерева, пронизали стрілою. Він упав з конем у ріку, а на скелі зосталася його голова – мужня, направлена вперед, де мали бути ті, котрих хотів привести, аби знищити ворогів… На той скельний берег щодень приходила його кохана, – Оксана врешті оживилася, – вічно сумна, а далі не витерпіла й з туги кинулась у вир. Там, де вона вистоювала, тепер ростуть берізки – застиглі її подруги.

– Зворушливо…

– Ти, як завжди, кепкуєш.

– Зовсім ні,– на цей раз Ярослав дійсно не глузував. – У легендах немало правди. А ще більше бажань. В них мудрість і жага людська, – він обійняв її.– Справді, Мавко. І давай сядемо на цій ось галявині, під цими ось берізками…

Оксана відразу пожвавішала, бо так Ярослав називав її в хвилини припливу ніжності, і вона схилилася на його груди, вона всю оддавала себе йому. І то була найпрекрасніша мить…

– Може, поїдемо до Кодні? – перегодя, поправивши зім’яту сукню, палко спитала. – В нас дуже гарно! Річка… Наш садок над самою річкою… Я любила плавати по ній човном, ловити з татом рибу… Я любила пасти корову… І ходити босоніж… Ти любив у дитинстві ходити босоніж?

– Забув уже, коли це було.

– Походимо, добре?

– Добре, – всміхнувся.

– Ну чого ти знов смієшся?

– Ти говориш так, ніби нема війни.

– Я зараз ні про що не хочу думати! – і мовчати не хотіла. – До світової війни в Кодні був маєток графа Ледеховського. Перед жнивами одинадцятого року економ Короткій з челяддю хотів зайняти селянську худобу з пасовиська, а селяни не дали. Тоді він викликав черкесів, та чоловіки з жінками взяли вила й розігнали, а Короткіна закололи на поміщицькому дворі. В ці дні ніхто не ходив збирати панського хліба.

– І чим закінчилося?

– Багатьох вислали в Сибір…

– Між іншим, звідки тебе знає Стемпковський?

– Хто-хто? – Оксана враз почервоніла.

Те її замішання він одразу вловив, як і рум’янці, що видавали, як видають кожну дівчину чи молодицю, котра согрішила. Та ще коли скажеш їй про це зненацька, та ще коли вона й не припускає, що ти дещо цро неї знаєш.

О бідне сотворіння! Воно вміє обдурювати й зраджувати, але брак розуму заважає йому збагнути, що є речі, які бачиш наскрізь, хоча нічим не доведеш.

Моментально перебираючи-аналізуючи Адамові слова, його зухвалу посмішку, Грицан зараз не сумнівався, що Оксана спала з ним. Проте на ревність не мав права. І він доволі спокійно, аби не здригнувся голос, повторив:

– Стемпковський, розуміється, не той, що розправлявся з гайдамаками, а Стемпковський Адам, польський офіцер.

– Він вчився на курсах російської мови, – одказала Оксана, відчувши, що якось затремтіло під грудьми.

– Бодай тебе Кодня, значить, не минула? – Ярослав одганяв ревність першими-ліпшими словами, які згадав.

– О, ти вже знаєш це прокляття? – Оксана несміло підвела на нього очі – в них чи біль, чи покута.

– Я ж, може, історик.

– Так-так, він 'учився на курсах… – підтвердила поспішно, але не так, як цього чекав Ярослав.

«Боже, які ви, жінки, примітивні! Ви гадаєте, що заговорюєте зуби, а насправді видаєте себе…» Проте сказав зовсім інше:

– То що іще є в Кодні?

– Церковно-приходська школа, дві церкви, дві синагоги, костьол і сім шинків, – перерахувала Оксана. – На місці страти гайдамаків – ратуша. Садів багато…

Він слухав, не перестаючи думати про те, що могло зв’язувати Адама з Оксаною. Звичайно, постіль. А що ще? Це єдиний варіант… Як ти сказав? Варіант? Хіба для тебе Оксана – варіант? Та ні! Ти бажаєш її, ти думаєш про неї, отже… Принаймні ти не байдужий до неї. Так, не байдужий. Значить… любов? Не треба про любов! Досить, що була любов до Стасі! А що, як Оксана працює на Стемпковського? Працює… на Стемпковського?.. Та не будь, чоловіче, дурним!

Нараз крізь кущі продерся Дударик.

– Пане отамане, – заговорив він схвильовано. – Мене послав за вами сотник Вайда, вже належить вам з’явитися.

– Що сталося?

– Увесь корпус переходить під Жмеринку.

В очах Оксани і острах, і біль, і розчарування, і відчай – очі Оксани затуманились від сліз…

Передислокація двох галицьких корпусів почалася 5 серпня: перший – через Бар на Васютинці, на північ від залізниці Деражня – Жмеринка, третій зосереджувався в районі Бар – Єлтушків. Група Юрка Тютюнника розгорнулася по обидва боки залізниці Проскурів – Жмеринка. Зранку 8 серпня почався загальний наступ. Червоні чинили завзятий опір, і розгортався по-справжньому запеклий бій. Отаман Тютюнник натискав із заходу; від нього на північ дружно наступали бригади корпусу Осипа Микитки, намагаючись за всяку ціну перетяти шляхи відвороту жмеринської групи, – до вечора було захоплено підступи до Жмеринки; в руки Тютюнника потрапило кілька сот полонених, а Микитка взяв Браїлів, Демидівку і, зіпсувавши залізницю, вислав кінноту на станцію Ворошилівку.

Сотня Вайди разом з усім своїм третім корпусом генерала Кравса штурмувала Жмеринку з півдня – вперті криваві бої до пізнього вечора.

Нарешті 9 серпня зранку група Тютюнника і 5-та галицька бригада вдерлися у місто, захопивши чимало військового майна, через яке ледь не дійшло до… Запахло порохом… Між своїми… Кожен зокрема претендував на трофеї – безапеляційно… На щастя, конфлікт між наддніпрянцями і наддністрянцями було полагоджено. Принаймні цього дня… на цей раз.

Отже, ворога розбито, і він, покинувши Жмеринку, відступав. Однак вже наступного дня виявилося, що всі червоні бронепоїзди і частина ешелонів у ніч з 8-го на 9-те встигли з боями прорватися через галицькі застави на північ…

Галицький III корпус скупчився на південний схід від Жмеринки. Вайда, Грицан, Дударик – уся сотня – поснули просто серед подвір’я, тільки найкмітливіші здогадалися підстелити соломи. Зрештою, земля після літньої спеки була тепліша за піч… А коли прокинулися, стало відомо, що Запорізька група взяла Вінницю.

X

Заки повернувся Шаманек, генерал Тарнавський вже знав про всі наміри Штабу Головного отамана. Їх приніс четар Паліїв – його ад’ютант, обидві армії ділено на три групи: Західну, або групу командувача Другого Галицького корпусу полковника Вольфа, до якої входили його ж другий корпус та Січові стрільці полковника Коновальця; Середню – Перший і Третій Галицькі корпуси та запорожці; Південну – окремі дивізії Наддніпрянської Армії і 11-та бригада Галицької. Перед Середньою ставилось найважливіше завдання – здобути Київ, – її повинна була прикривати з півдня, в разі наступу червоних чи білих, Південна група, а групі Вольфа належало штурмувати Коростень.

– Полковник Коновалець вельми обурився, що не його січовики братимуть Київ, – повідомив Паліїв. – Я, мовляв, скидав в стольному граді гетьмана Скоропадського, а тепер мене посилають на якийсь Коростень…

– Нічого, Дмитре, славою ми поділимося.

– Це ж не я, а він так казав.

– Все одно. Не про це зараз треба думати. Ви ліпше скажіть, якщо відаєте, що собою являє новоспечений начальник Штабу Головного отамана? Здається, його прізвище Юнаків. І генерал?

– То часописи з нього зробили «Юнаківа», – посміхнувся Паліїв. – Він росіянин, звичайний Юнаков, як, приміром, колишній наш Греков. Їм дуже хочеться українізувати його…

– Що, і не генерал?

– Генерал, але Головний отаман, як ви знаєте, не визнає у своєму війську генералів – тільки отаманів… Отже, отаман Юнаків – не хто інший, як генерал Юнаков, до якого за східноукраїнським звичаєм усі звертаються «Микола Леонович», людина шляхетна, вихована.

– Пане Дмитре, мене не це цікавить, – Тарнавський так скривився, ніби його заболів зуб. – Я хочу знати, наскільки кваліфіковано він розбирається в теперішніх обставинах? Як глибоко вміє аналізувати становище на фронті?

– Мені трудно сказати, але зважити треба на те, що Юнаков – колишній професор російської військової академії. А в часі війни посідав вищі штабні й командні посади, розуміється, в російській армії.

– А він має досвід війни з червоними?

– Не знаю… – Паліїв злегка спаленів.

– Варто б знати. Це важливо. – Побачивши, що його юний ад’ютант дещо знітився, Тарнавський м’якше попросив: – Ану довідайтесь, будь ласка.

– Дозвольте приступити до виконання?!

– Так-так, – кивнув Тарнавський, хитрувато звузивши очі.– Обженіть Шаманека… Він такі ж подробиці напевно принесе. Але прийде пізно.

– Спробую… Я ще хотів додати, що Петлюра делегував до Румунії отамана Девільга, щоб налагодив торговельні зносини.

– Корисно, це вельми корисно.

– Ну й до поляків когось послав…

– У нього на поляків якась патологія, – Тарнавський спохмурнів. – О, якраз добре, Дмитре, що ви мені нагадали; ану-ану – рознюхайте глибше.

– Дозвольте йти?!

– І з фактами повертайтесь! – Тарнавський підняв угору вказівний палець. – Хвилинку, пане Дмитре.

Паліїв слухняно виструнчився.

– Про петлюрівських посланців до Варшави вивідайте, від мого імені, у Курмановича. Він наш чоловік. І не лише як колишній військовий секретар, але і як наш делегат. Заодно застережіть його: най не дуже там дере носа, що він тепер генерал-квартирмейстер у Штабі Головного отамана: я його породив – я його вб’ю, якщо зіпсується…

– Я все сповню, пане генерале.

– Отепер можете йти.

Як і завбачив Тарнавський, полковник Шаманек приплівся з Штабу Головного отамана опівночі. З ним був Поточняк.

– Я думав, уже ви не прийдете, – сказав Тарнавський чи то жартома, чи всерйоз. – Я встиг годинку здрімнути.

– Ми чекали наказу.

– Якого ще наказу?

– Прошу, пане генерале, – Анатоль ступив крок уперед.

– Прочитайте вголос, бо при цьому світлі мої очі недобачають.

– Наказ Штабу Головного отамана, – почав Поточняк.

1. Послідніми боями звільнити залізницю Волочиськ – Жмеринка – Вапнярка від ворога.

2. Ворожа ситуація: в районі Вапнярки сильна ворожа розвідка, коло Жмеринки розбитий ворог відступив на полудневий схід і на північ поза Вінницю. На північ від Старокостянтинова скупчив ворог більші сили з метою наступу на південь.

3. Щоб звільнити Правобережжя від більшовиків раніше, ніж нові ворожі сили підіспіють, наказав Головний отаман наступати на Київ, забезпечуючи себе активно на захід і в напрямку на Одесу.

4. Щоб цей наказ виконати, наказую поки що слідуюче: а) група Східна (Наддніпрянська Армія, крім групи С.(ічових) с.(трільців) і групи Запорізької (під тимчасовим командуванням от. (амана) В.(асиля) Тютюнника має зайняти район Бірзула – Умань – Володарка; б) Середня група (І і III корпуси, крім одної бригади ІІІ корпусу) з Запорізькою групою під командою ген. (ерала) Тарнавського має зайняти район Сквира – Козятин – Бердичів, осадивши відповідною частиною Житомир; в) група Західна (II корпус і група С.(ічові) с.(трільці) під командою командира II корпусу має зайняти Шепетівку, заслоняючися на північ і північний захід; г) до виконання тих завдань рішуче і негайно приступити. Всі ці групи підлягають прямо Гол. отаманові; д) розмежуючі смуги поміж поодинокими групами: Середня група: на схід – лінія Жмеринка – Липовець – Біла Церква, на захід – Деражня – Краснопіль – Житомир, всі місцевості для цієї групи включно.

5. Всіма заходами старатися розвідку якнайскоріше поширити на лінію Бірзула – Умань – Бердичів – Новоград – Волинський – Рівне.

6. Г.(алицька) А.(рмія) віддає негайно одну бригаду III корпусу біля Жмеринки до розпорядимості Наддніпрянської Армії.

7. Місце постою Команди Ш.(табу) Г.(оловного) о. (тамана) – Кам’янець(-Подільський), штаби: групи Східної – поки що Кам’янець(-Подільський), потім Жмеринка, Середньої – Бар, Західної – Проскурів.

8. Яруга (над Дніпром) – Копайгород – Ярмолинці – Сатанів творять границю між тереном військових подій і державною зоною.

От(аман) Юнаків, ген(ерал) Курманович, ч. 4 наказ 12.VIII».

– Отже, пане генерале… – подаючи пакет, почав Анатоль.

– …Ми вітаємо вас з тим високим довір’ям, котре вам виявлено, – взяти стольний Київ, – докінчив Шаманек.

– Я вам щиро дякую за поздоровлення, але краще, як ви мені точно нарешті скажете, які маємо сили. Ре-аль-ні! Обох армій.

– Зараз, – Шаманек вийняв записничок. – За даними Команди Штабу Головного отамана, три наших корпуси і етапна команда налічує 49795 люду; біля 18–19 тисяч багнетів і шабель, 158 гармат, 546 кулеметів. В Наддніпрянській Армії три регулярні групи: Січові стрільці, Запорізька, Волинська і четверта повстанча, так звана Київська. Опріч того, до її складу входять дві окремі дивізії – 3-тя і 9-та Залізнична. Запорізьку Січ – дві дивізії – до уваги не беремо: вона в стані формування. Разом 29—30 тисяч і 5 тисяч мобілізованих, але вони поки що не влилися в бойові частини. Разом буде 34–35 тисяч багнетів, з них 15 тисяч шабель, 149 гармат плюс 28 гаубиць, 533 кулемети, 9 бронепоїздів, 26 літаків, 4 радіостанції.

– Наскільки я зрозумів, наші сили мало не вдвічі переважають сили Петлюри? Про організованість змовчу.

– Виходить, так, – потвердив Шаманек.

– А мені здається, пане генерале, – Поточняк обережно прилучився до бесіди, – петлюрівські дані перебільшені…

– Щодо нас?

– Щодо них! А щодо нас – заменшені.

– Не будемо, однак, шукати зараз уточнень, отамане, – порадив-застеріг Тарнавський. – Користі воно не принесе. А чвари перед офензивою ні до чого. В кожнім разі, маємо сили достатньо, аби Українська армія без нічиєї допомоги звільнила Правобережжя.

– Цілком, – підтвердив Шаманек.

– А що ж більшовики?

– На півдні оперує Чотирнадцята їхня армія в складі,– поволі доповідав Шаманек, – 45-ї, 47-ї і 58-ї дивізій плюс окрема інтернаціональна бригада, матроські відділи та залоги різних етапів і міст. На Київському і Коростенському напрямках – якщо вірити Штабу Головного отамана – поки що біля двох дивізій, вже досить знесилених нашим успішним наступом. Це приблизно 12 тисяч багнетів і шабель, а Чотирнадцята армія має, як доносить петлюрівська розвідка, 18–20 тисяч люду.

– Отже, полковнику, яке резюме?

– То школяр зрозуміє-вичислить, що наші людські ресурси переважають удвоє. Але як воно виглядатиме в бою, передбачити не беруся.

– Гаразд, продовжимо розмову після того, як ви бодай годинку перепочинете, бо я по ваших очах бачу, які ви втомлені. І ви, Поточняк, поспіть, а вранці… не забудьте добре помити вуха. Тільки холодною водою. Як свідчать знавці, там повно таких точок, від яких, якщо їх помити холодною водою, людина збадьорюється…

– Неодмінно помиємо, пане генерале, – посміхнувся Анатоль. – Дозвольте мені зайнятися перенесенням Штабу Галицької Армії до Жмеринки. Даруйте мені, але тут, під боком Диктатури, всі почуваються скуто, виглядає так, перепрошую, ніби людина їсть, а над її головою хтось, заглядаючи в тарілку, безперестанку бубонить і бубонить.

– Ви влучно сказали, отамане, і добре підмітили, – похвалив Тарнавський. – Хвалю за ініціативу! Завтра ж відбуду до Жмеринки.

– Тобто сьогодні?

– А, – Тарнавський кинув оком на настінний годинник, що чемно, розмірено цокав. – Це вже скоро сіріти почне…

– Ще не скоро, бо тільки перша, – і собі поглянув Шаманек, – одначе до світанку треба очистити мозок від намулу.

– Усе, лягаємо! – Тарнавський підвівся.

У бічній кімнатці, де він жив з сином, не засвічував світла – крався до свого ліжка навшпиньки, щоб не розбудити хлопця.

– То що ви порішили, тату? – виразно спитав Омелян.

– Ти не спиш?

– У такий час?

– Йдемо походом на Київ… – сказав генерал.

– Ура! Ура!

Вранці 12 серпня почався загальний наступ по всьому фронту. До 21 серпня, зломивши опір більшовиків, галицькі війська вийшли на лінію Козятин (третій корпус) – Бердичів (перший) – Житомир (другий). Тим часом 11-та галицька бригада здобула Вапнярку, через день – Крижопіль. Запорожці зайняли район Білої Церкви, а III корпус генерала Кравса – Фастів.