Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

XI

Сотні Вайди не випало битися за Фастів, – вона йшла лівіше, де й боїв особливих не було: червоні планомірно відступали. Нестерпно пражило сонце. Нарешті в літньому мареві забовваніли під невеличким березовим гаєм та густими кущами верболозу, понад тонкою річечкою білосніжні хатки. Вайда подав команду зупинитися тут на нічліг, а сам, разом з Грицаном, став на обочині дороги, аби пропустити колону й обоз та простежити, щоби ніхто не відстав.

– Я поскачу в голову, – сказав Грицан.

– Гаразд. Дударика візьми. Най підшукає нам помешкання.

І Грицан пришпорив коня. Біля першої хати на воротях висла пристаркувата жовтолиця жінка. Ярослав спершу подумав, що вона звично, як у тутешніх краях, не хоче пустити на подвір’я, а коли порівнялися, жінка прошамкала широким ротом:

– Чи нема у вас краму?

– Нема, – захитав головою.

– А керасіна є?

– І керасіни нема.

– Жаль! – прицмокнула широким ротом. – А, кажуть, в Денікіна багато керасіни й солі, і дешево.

– Не знаю.

– А ви австріяки? Чи німці?

– Галичани. Українська армія.

– Може, й українські.

– Чому – може?

– Мундири чужі…

– Пустіть стрільців на подвір’я.

– Діти животами хворі.

– Облиште її,– махнув рукою Дударик. – У селі нам місця вистачить, я зараз щось придумаю. – Цьвохкнувши батіжком, поскакав у центр села.

Грицан, вйокнувши на коня, погарцював за ним. Посередині села – наголо витолочений, порізаний рівчаками майдан, велика криниця з журавлем і – ані душі. Лише, впряжена у бочку з водою, ревно пощипувала рідку травицю попід тином сухоребра шкапина, а за кілька метрів від неї на тичках висіли білі хустини.

– Що тут діється? – нічого не второпавши, спитав Ярослав низькорослого стрільця, котрий, сито витираючи долонею рота, вийшов з подвір’я, під яким паслася шкапина.

– Воду беремо.

– А чого білі прапори?

– Бо в тому кінці села ще більшовики, а їм також треба води… – незворушно пояснив низькорослий стрілець, ніби йшлося про компаньйонів.

Грицан стерп: ану схоплять в полон… Як колись, на Лисоні. І він, круто повернувши коня, помчав доповідати Вайді.

– Хай беруть і п’ють! – вислухавши, махнув байдуже Антон. – Якщо дійшли згоди, нехай п’ють… Однаково ж червоні відійдуть. Чи ти боїшся братання?

– Я не знаю, чого вже боюся…

– Не ламай собі голови: чому бути – того не минути. – Антон витягнув сигарети, простягнув Ярославові.– Кажуть, заспокоює…

– Ет! – скривився той, проте взяв, а все ж не без тривоги спитав: – То що будемо робити?

– Повечеряємо – і спати.

– Разом з червоними?

– А вони що, не люди? – Вайда всміхнувся. – Чи горілки не п’ють?

Ховалося за садками сонце. Вляглася збита копитами пилюка. Іржали коні. Клекотав гармидер. Хтось з кимось лаявся. Десь радісно вищала дівка. Свист. Крик. Наче з-під землі виріс Дударик.

– Ху-у, знайшов! – видихнув. – Є чиста кімната. А по сусідству… ви собі не можете уявити, що я видів! Приглянулась мені одна хата… Уявляєте, що бачу: в кутку лежать на животах наш і петлюрівець, в карти грають… на воші… Бр-р! А вошей – аж чорно… Плазують густо по дошці, а ті грають…

– Досить! – бридливо скривившись, обірвав Вайда.

«Коли сидиш по цілих тижнях в ямах, мимоволі затужиш за людьми, – розмірковував Ярослав. – Навіть персональних ворогів хочеться бачити… Але тепер люди легко знаходяться й легко тратяться. Команда «стріляй!» сприймається як «дай сірника».

– То ходім, – прохав палко Дударик, мабуть, радий, що так добре прислужив командирам.

– Ходім, – відразу сказав Антон, не бажаючи ображати його, бо іншого такого джури на світі не було.

Ще не вмостились вони за стіл, як всюдисущий Петрусь цокотливим своїм мелодійним голосочком радо сповістив, що червона частина залишила село.

– Я ж казав, – не в дорік Ярославові, а ніби про щось другорядне зронив Антон.

Грицан нічого не відповів. Гуртом повечеряли, а лягли, проте, на возі – і свіжіше, і блохи тяти не будуть.

– Пане сотнику, можна відлучитись? – попросив тихо Дударик.

– Знов на співи? – ніби обурився Вайда.

– А що подію – тягне…

– Ну йди-йди – тільки не до ранку.

– Я трошечки… Капіточку…

– Слухай, Петрусю, тобі треба перейти в наш військовий театр, – враз порадив Ярослав, – і не будеш мучитися.

– А хіба є такий?

– Тепер у Вінниці – якщо туди перебралася наша Начальна команда – все буде: вистави, пісні, танці, культурне життя… На це ми мастаки! – Грицан повернув голову до Вайди. – Не будеш заперечувати?

– Звичайно, ні. Хоча кращого джуру навряд чи знайду.

– А хіба мене приймуть?

– Приймуть! – впевнено ствердив Грицан. – Я напишу записку до режисера Леся Курбаса, і він послухає, ми з ним давні знайомі.

Петрусь недовірливо глянув на Вайду.

– Чого дивишся? – Вайда ніби сердито. – Я ж уже сказав: не заперечую! Справді. Там ти повністю розкриєш свій талант. А ми повоюємо… І за тебе, і за себе, і за тих, кого вже нема.

– І дамо тобі завдання, – додав Грицан. – По-перше, підеш до шпиталю, привітаєш від нас наших дівчат, а по-друге, берегтимеш там їх як зіницю власного ока.

– Все виконаю! Все-все! Що тільки скажете! – палко, наче клявся, запевняв Дударик.

І шмигнув підстрибом у темінь.

– Шкода мені його відпускати, – зізнався після мовчанки Вайда. – Іншого такого вже не знайду.

– Але ж і таланту шкода. Ми й так стільки вже їх погубили. Чи з легким серцем спровадили за границю. Чого варта Крушельницька! А Менцинський?! Мишуга… Ото хіба що Франко нікуди не захотів їхати, хоча запрошували в Софійський університет, обіцяючи блага.

Десь гупнула гармата, ніби хтось навмисне хотів потривожити вояків у цю тиху теплу ніч.

– Певне, під Фастовом… граються, – уточнив Антон.

– Жаль, що не довелося його брати…

– Щось тебе з ним зв’язує?

– Ще й як! – багатозначно, але й доволі весело мовив Грицан. – Я там уперше познайомився з Петлюрою.

– Яким чином?

– А мене Вітовський послав до нього, щоб дав нам генерала… Тож Петлюра й дав…

– Омеляновича-Павленка?

– Авжеж, – скупо сказав Ярослав. – І чим то все закінчиться – поняття не маю… І нарікати вже – несила.

– Нас попросту несе вихор…

– І я так мислю…

– Човен без керма…

– Може, після Києва щось зміниться? – Грицан питав немов сам себе. – Не знаю, нічого не знаю…

Змовкають. І спати вже не хочеться. І на роздуми сил нема. Порожнеча… Нараз звідти, куди підстрибом шмигнув Дударик:

 
Видиш, брате мій,
Товаришу мій,—
Відлітають сірим шнурком
Журавлі у вирій.
 
 
Кличуть: «Кру, кру, кру,
В чужині умру —
Заки море перелечу,
Крилонька зітру».
 
 
Мерехтить в очах
Безконечний шлях.
Гине, гине в сірій мряці
Слід по журавлях.
 
 
Кличуть: «Кру, кру, кру,
В чужині умру —
Заки море перелечу,
Крилонька зітру…»
 

– Аж плакати хочеться… – Вайда ледь не стогнав.

– Може, повторююся, але в наших піснях уже стільки болю, як ніде в світі,– сказав Грицан. – Земля просякнута кров’ю – люди піснями…

– Плачте, люди, так вам треба, як не вмієте а чи не хочете за себе постояти і себе відстояти…

 
Візьми, мати, піску жменю,
Посій єго на каменю.
Як той, мати, пісок зійде,
Син твій з війни прийде…
 

А в протилежному кутку села своя обізвалася пісня:

 
Уста єму посиніли,
Чорні брови побіліли,
Зуби в крові закипіли,
Шнури шию переїли…
 

Вони так і не дочекалися Петруся – зморила-заколихала обох ласкава, тиха українська ніч… Тепла ніч у крижаному світі.

Уранці тільки-но Дударик розіслав під крислатою грушкою коц, аби виложити на ньому снідання, – як перед плетеними з лози ворітьми виріс на змиленому коні гонець. Не вітаючись і не злазячи з буланого, гучно спитав:

– Хто тут сотник Вайда?

– Я, – підвівся Антон.

– Сідлайте коня – і в штаб корпусу!

– Уже?

– Я чекаю! – стримував коня, що бив копитом землю.

– Властиво, я готовий. Петрусю, коня!

– А снідати… – почав був хлопець.

– У Фастові! – гримнув гонець.

Аж Грицан здивувався – здивувався не тому, що гонець гримнув, – нижчі чином, діючи від імені начальства, самі бачать себе начальством… Грицана здивував гострий його слух: Дударик говорив зовсім тихо. І Грицан сказав:

– Слухай, Антоне, бери заодно й Петруся, посадиш на якийсь потяг, і хай чвалить до Вінниці, раз ми ухвалили відпустити.

– Резонно, – погодився Вайда. – Петрусю, ти чув?

– Чув…

– Хутчій, хутчій! – квапив гонець генерала Кравса.

Грицан так і не попрощався по-людськи з Дудариком: буланий під гінцем усе бив нетерпляче копитом.

– Підшукай мені нового джуру, – плигнувши в сідло на свого вороного, розпорядився Вайда.

– Будь спокійний!

Коні поскакали, а Грицан самотньо, мов приречений, стояв посеред двору. Пахло хлібом, медом, яблуками, полином і м’ятою – величний, сповнений власної гідності, доживав останні дні серпень… Уже табунилися птахи, а в берізки, що край дороги, з’явилася перша жовтизна… Ярослав зітхнув і сів снідати.

– Смачного!

Грицан підняв голову: опершись на виплетені з лози ворота, до нього привітно всміхався молодик з русявими патлами до пліч, з ширшими, ніж уста, бровами. А, це ж бо Іван Горлицький, співробітник «Стрільця».

– Дякую… Заходьте. – Ярослав зіп’явся на ноги і, простягти руку, повторив: – Заходьте, гостем будете. І прошу до столу…

– З великим задоволенням. Треба ж нам коли-небудь сісти за спільний стіл… – очі Горлицького весело заіскрилися.

– Що ви маєте на увазі?

– Те, що й ви…

– Ах, ті мені журналісти…

– Як і дипломати та історики…

– Пити щось будете?

– Спека…

– Ще ранок…

– Хіба склянку вина, як маєте.

– Тільки ром.

– Най буде, одна чарка не пошкодить, – лице Горлицького враз наче видовжилося. – То що, пом’янемо Вітовського?

– Що ви мелете?! – Грицан різко підвівся, але щоки вколов холод.

– Ви нічого не знаєте? – щиро здивувався Горлицький.

– А що? – і знов щоки вколов холод.

– Ви мене не розігруєте?

– Іване! – тепер холод пронизав Грицана наскрізь.

– У такому разі наберіться мужності, мій друже, – голос Горлицького став монотонним. – Літак, у якому летів з Парижа полковник Вітовський, збитий під Дзєрговіцами на Шльонську…

– Та що ви?!

– Прошу, як мені не вірите, – відкривши планшет, Горлицький вийняв газету. – Ось тут, тут…

Грицан у якомусь безумстві впився в чорні рядки: «…збитий польською прикордонною сторожею при перельоті німецько-польської границі. Всі загинули…»

– А може, це неправда?

– На жаль, правда. Повідомлення офіційне.

Осліп і оглух Грицан. Дмухнув уранішній вітер, і самотня берізка край дороги зронила ще один пожовклий листочок…

XII

Після військової ради комендант III галицького корпусу, якому належало обложити і штурмувати-брати Київ, генерал Кравс, відпустивши командирів сотень, куренів та бригад, залишився сам – він хотів побути неодмінно на самоті. Бодай якийсь час. Проаналізувати пройдене, сягнути оком у завтра. Отже…

Отже, головний удар спрямовано на Київ. Перед тим у наступ на Вінницю ішов І Галицький корпус полковника Микитки, – III прямував за ним уздовж залізниці, не беручи участі в наступі, і тільки тоді, коли червоні здали місто, корпус вступив туди, а перед корпусом Микитки ставилось завдання здобути Бердичів.

Штаб свій генерал Кравс розмістив у віллі польського професора, в якій до того мала Свій осідок більшовицька «чрезвичайка», – тож над усіма входами були вимальовані червоні зорі з серпом і молотом. І написи: «Смерть Петлюрі!», «Смерть Денікіну!», «Смерть буржуям!». Всюди ще лишився подих смерті – принаймні Кравсу казали, що від рук «чрезвичайки» загинуло понад п’ять тисяч чоловік. Зацікавлений, він оглянув місце страти: готель «Франсуа», на подвір’ї якого стояв флігель для службового персоналу, в нім – чотири кімнати, вікна загратовані, стіни оббризкані кров’ю та червоною фарбою, тут люди чекали страти. Розстрілювали їх уночі в пліснявому тьмяному льосі під готелем. Потому трупи викидали в сусідній город і запорошували злегка землею… А у віллі «чрезвичайки» Кравс одержав у спадок награбовані килими, картини, порцеляну…

Одначе у Вінниці корпус надовго не затримався – після кількох дрібних боїв зайняв Козятин; у свою чергу І корпус відбив у червоних Бердичів, а корпус Запорожців – Сквиру. Найбільшим трофеєм в Козятині було майже тридцять вагонів солі, якої в цю пору ніхто не мав: ні галицькі стрільці, ні петлюрівці, ані самі туземці,– за великі гроші її імпортували з Румунії. Звичайно, генерал Кравс у першу чергу наділив нею Галицьку Армію – її, сіль, вимінювали на черевики, білизну, харч…

Через два дні, проїздом до Бердичева, зупинився в Козятині Петлюра – зупинився і вразив Кравса: генерал чекав якихось оперативних порад, чекав постачу зброї, амуніції, патронів, а Головний отаман натомість повелів виставити для його привітання ту сотню, котра першою вдерлася до Козятина… Запальна промова! Гучна подяка! І дарунок – п’ять тисяч гривень… Наївний Кравс під шум помпезного торжества попросив Петлюру, щоб його індентура виділила корпусу бодай трохи білизни. «Дамо! Дамо! Занотуйте, Крушинський!» Обіцяв пан: кожух дам… А його й досі чекають! Хоч сотня задоволена, і то вже добре…

Після падіння Бердичева, як і передбачалось Штабом Головного отамана, але не без наполягання Тарнавського, нарешті було злучено в одну групу під командою Кравса І і III Галицькі та Запорізький корпуси. Об’єднаний штаб очолив теперішній начштабу II корпусу отаман Любковіц. І впали на обох, Кравса і Любковіца, нові турботи, нові вимоги і нова відповідальність.

Це дуже добре, що армія не ослаблена попередніми боями, – міркував генерал Кравс, – не більше ста люду полягло. Однак треба думати про будучність, зважити, що відпорність ворога могла нараз зрости. Що тоді? Правда, в кількох збірних пунктах проходять муштру кілька тисяч мобілізованих рекрутів, але вони не мають зброї… Запаси мізерні. Жити надією тільки на воєнну здобич – небезпечна справа. Яка користь від взяття Києва, якщо ми його не вдержимо? Ну виб’ємо більшовиків? А звідки гарантія, що не з’явиться новий противник? Той же Денікін. Але нікуди не дінешся: наказ на те є, щоб його виконувати.

Збагачені досвідом світової війни, Кравс і Любковіц вирішили скористатися панікою і розладом у ворожих рядах та нанести наглий, скорий, як блискавка, удар, щоби заволодіти Києвом, заки туди наспіє Денікін, котрий, за відомостями розвідки, втягнувся у кровопролитні бої з Червоною Армією десь під Полтавою та Ромоданом.

– Саме так – блискавичний удар! – підтвердив чи похвалив полковник Шаманек, який прибув на оперативну поміч.

– При тім наша армія могла би скористатися трофеями і затримати місто в руках так довго, доки не будуть, про всяк випадок, вивезені найвартіші запаси…

– Цілком резонно, – сказав-благословив Шаманек. Якщо врахувати, що Київ є постоєм цілої Дванадцятої більшовицької армії, то, безперечно, там колосальні запаси зброї, амуніції, одежі, взуття, провізії.

– То що, похід за здобиччю? – кисло пожартував Любковіц.

– Чому? – не погодився Кравс. – А політичне значення акції?

– Так чи інакше, а першою умовою успіху повинен бути… успіх, – Шаманек обвів усіх очима. – Кожна людина знає: часом перемогти можна тільки власними ногами…

– Стрілецтву мариться Київ…

– Ну й треба взяти до уваги, що Червона Армія веде бої не лише з Денікіним між Волгою та Дніпром, але в Сибіру – з Колчаком, на заході з поляками, на півночі – з Юденічем. Мені думається, становище червоної Москви зараз найтяжче від початку її кривавого панування, – говорив Шаманек так, наче вже переміг.

– Треба, щоб Антанта стала посередником між нами і денікінцями, – розмірковував Любковіц.

– Ви уточнювали більшовицькі сили? – спитав Шаманек.

– Не більше десяти тисяч.

– Щодо раптового удару – генерал Тарнавський схвалює.

– Більше того, – Кравс кивнув на свого начальника штабу, – ми з паном Людвіком вважаємо, що не варт чекати приходу першого корпусу, а брати Київ наявними силами: двома бригадами нашого третього корпусу і трьома дивізіями корпусу Запорожців, – разом це майже двадцять тисяч люду.

– Схвалюю! – кивнув Шаманек. – Але вважаю своїм обов’язком поставити до відома генерала Тарнавського.

– Генерал Тарнавський дав благо…

І вже 20 серпня 2-га і 8-ма галицькі бригади зайняли Попільню, 21-го – Романівку, 22-го – Фастів… Запорізький корпус, що посувався паралельно з Ні Галицьким, прогнав більшовиків зі Сквири, а 22 серпня – після лютого рукопашного бою в передмісті – з Білої Церкви. Лише корпус полковника Микитки відстав на сотню кілометрів.

Слідом за головними силами посувався штаб групи, осідком його Кравс вибрав Фастів, – і відразу ж повітряна розвідка в напрямку Києва. Результати вселяли надію: на лінії Київ – Васильків залізничні запори на десяток кілометрів. Міркувалося: імовірно, на національнім підкладі страйкують залізничники… Позаяк, опріч скупчення ешелонів, не виявлено пересування військ, евакуація Києва, що донедавна була в повнім розпалі, застигла на місці.

Правда, одне донесення вельми стурбувало Кравса: 25 серпня близько четвертої години дня частини 8-ї дивізії Запорозького корпусу зіткнулися під Білою Церквою з броньовиком і штабом 2-ї Терської бригади Добровольчої армії. «Що робити? Її комендант полковник Бєлогорцев взагалі не хоче з нами переговорювати…» Кравс зателефонував Тарнавському у Вінницю, куди остаточно перебрався штаб Галицької Армії,– головнокомандувач розпорядився негайно вислати до постою Бєлогорцева двох старшин, аби домовилися про демаркаційну лінію, яка б не перешкоджала нашому походові на Київ та за„іишала вільним шлях – як і залізничний, так і грунтовий – Фастів – Київ. Зі своїм завданням парламентарії вправилися, на думку штабістів, дуже добре, правда, ціною… Білої Церкви – її довелося віддати денікінцям, – а демаркаційна лінія пролягла через Устимівку – Барахати – Обухів, котрі також відходили до денікінців. Протоколи переговорів були ратифіковані обома сторонами, і генерал Тарнавський дав наказ продовжувати наступ, висловлюючи при цьому здогадку, що Денікін на Лівобережжі сягнув околиці Пирятина: «Якщо хочемо випередити його, треба негайно брати Київ! Не чекаючи Першого Галицького корпусу».

До Фастова негайно прибув Петлюра, бронепоїздом виїхав на передову; коло полудня повернувся, і Кравс запросив його пообідати, але за столом сказав фразу, що вельми вколола Головного отамана: тільки, мовляв, завдяки Галицькій Армії, в якій Добровольча армія бачить регулярну, як і завдяки кмітливості галицьких парламентарів, удалося встановити таку вигідну для подальших наших операцій демаркаційну лінію…

– Я пущу на денікінців Ангела і Зеленого, – самовпевнено прорік Головний отаман і, подякувавши за гостину, сів у свій вагон-салон.

Тієї ж ночі його штаб надіслав з Кам’янця-Подільського у Фастів телеграму: доки не прибуде Перший Галицький корпус, ні в якому разі не йти вперед… І Кравс обурився:

– Петлюра кидає нас у руки Денікіну!

– І зриває наш наглий удар на Київ… – додав Любковіц.

Довелося наказу Головного отамана підкоритись – втрачено було чотири дорогоцінні дні. Штаб Кравса так і не довідався, що тим часом більшовики підтягнули свої резерви, придушили страйк залізничників та планомірно провели евакуацію Києва, заодно використавши населення для будівництва оборонних споруд.

Корпус полковника Микитки прибув аж 28 серпня, і генерал Кравс негайно скликав командирів сотень, куренів і бригад, – на поклик його прискакав і Вайда разом з гінцем.

Найперше слово мав полковник Шаманек:

– Третій Галицький – полуднева група – і Запорізький корпуси повинні зв’язати ворога, а Перший корпус і решта частин Третього, передислокувавшись через ліси на захід від Києва, наносить вирішальний удар. У тім часі група Зеленого перепливає коло Трипілля на власних човнах Дніпро, займає Бориспіль, перекриває, властиво, лінію Київ – Пирятин. Повстанський загін Ангела разом з кінним полком, який щойно прибув до Фастова, стає заслоном від денікінців під Білою Церквою… Подробиці командувачам роздані, ви будете їх мати.

– Хочу додати, що в нас достатньо сил, аби взяти Київ, – голосно сказав, підводячись, Кравс; сама його кремезна постава вселяла надію. Дужий, з великим, майже прямокутним лицем, коротким – під їжака стриженим – волоссям, генерал Кравс справді виглядав монументально. – Повторюю: дос-тат-ньо! За підрахунками штабу, маємо сорок тисяч рушниць, дві тисячі шабель, тридцять п’ять легких і шість важких батарей.

Під кінець військової ради прийшло звідомлення-бажання Штабу Головного отамана про… святкове вмарширування військ у Київ. Кравс лише плечами стенув: Петлюра варить зайця, якого ще не вполював… Шаманек з Любковіцем були такої ж думки. А в телеграмі йшлося про те, що з кожної дивізії чи бригади для параду виділяється один курінь і батарея, – вмарширування відбудеться в наступний, після зайняття Києва, день, – всі групи збираються на головному вокзалі, там чекають прибуття головного командування об’єднаної Української Армії…

«Парад під кулями?» – Кравс не міг заспокоїтись, тож, коли закінчилася нарада, забажав побути на самоті.

Так чи інакше, а 29 серпня, як тільки почало світати, група генерала Кравса перейшла в наступ по всьому фронту.