Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 39 страниц)

XXVIII

Вони одразу, з перших днів співпраці, досягли повної узгодженості, злагодженості, сказати б, гармонії – Тарнавський та Шаманек. І хай страшні біди звалились на їхні голови, хай зазнали здебільшого невдач – не все залежало від них, їхнього інтелекту чи кмітливості, проте розуміли один одного з півслова. Палкий, почасти впертий, Шаманек умів запально, на основі теоретичних своїх знань, щиро доводити й відстоювати власну думку. Саме щирість Тарнавський цінував якнайбільше, бо щира людина – завжди надійна. А ще вони завжди були взаємовідвертими – тож, покладаючись на цю щиру взаємовідвертість, генерал Тарнавський зараз сказав:

– Поза сумнівами, поляки скористаються ухвалою Антанти чи Мирної конференції, власне, це суті не міняє,– отже, скористаються і захоплять Галичину по Збруч.

– Тим паче мають перевагу і в силі, і в озброєнні.

– І нам доведеться переходити Збруч, – не сум чи відчай був у мові генерала, а розмисел, бо це вже де-факто, а там, де де-факто, потрібна твереза, холодна голова.

– Безперечно, доведеться, – підтвердив Шаманек.

– Перейдемо, а далі? Йти з Петлюрою проти більшовиків на Київ, як він настирливо того вимагає день у день від Петрушевича?

– Ні в якому разі! Погубимо армію.

– То що, похід на Одесу?

– Саме так. Це врятує армію. Одеса – теплий край. Там можна не лише перепочити, але й організуватись, внутрішньо, так би мовити, мобілізуватися, щоб знов повернутись у Галичину. А ще нам конче потрібне перемир’я з поляками, аби вони затримались на Збручі, не переслідували нас далі. І радив би я порозуміння з більшовиками, нам треба знати, як вони сприймають нашу появу за Збручем.

– То що, висилати нашого делегата?

– Тільки нічого не казати Петрушевичу, – застеріг Шаманек. – А то він розкричиться і все попсує. Йому не обов’язково знати.

– В такому разі ви спорядіть нашого делегата, проінструктуйте, а я йду до Петрушевича погодити справу з польським перемир’ям, – Тарнавський встав і застебнув френч на всі гудзики.

На подвір’ї замислено й самотньо стояв Омелян – Тарнавський наблизився до сина, поклав руку на плече.

– За домом тужиш?

– Я знав, тату, яку вибрав дорогу, – по-дорослому відповів підліток. – Зараз я попросту думаю.

– І про що, як не секрет?

– Яким ти став великим чоловіком…

– Ну, яким там великим! – відмахнувся Тарнавський. – Хіба що обов’язки подвоїлися чи потроїлися.

– Не тільки, тату. В твоїх руках доля всієї армії.

– Ми разом з тобою будемо командувати. – Він погладив сина по плечу, щоб розвеселити й підбадьорити. – Йду до Петрушевича.

Диктатор пив чай з сіруватою булкою, однак же навіть при кухонному столі не знімав ні піджака, ні краватки. Тарнавський виклав все, про що допіру говорив з Шаманеком.

– Перемир’я з поляками, погоджуюсь, вкрай потрібне, тим паче і Петлюра ввійшов з ними в контакт. А щодо Одеси… – Петрушевич затявся. – Петлюра наполягає брати Київ.

– Ми вже брали Львів через Київ…

– Однак же в нас була злука обох республік, і я, як член Директорії, змушений з цим рахуватися.

– Потрібна розсудливість, а не авантюризм.

– Я подумаю, – білою хусточкою Петрушевич витер губи і кінці вусів. – А ви поки що висилайте делегацію до поляків.

– Тільки не забувайте, пане диктаторе, щодо спільності дій з Петлюрою, що я вже вислав на поміч його війську свої регіменти. І що? Під Чорним Островом місцеве населення чоту роззброїло, частину вояцтва перебило. Ось як нас там зустрічають!

– Я нагадаю Петлюрі про це.

– Неодмінно нагадайте!

І Тарнавський, повернувшись до штабу, терміново викликав до себе Шухевича, Грицана і Поточняка.

– Прошу сідати, панове, – кивнув на лаву за штабним столом, він свідомо витримав паузу, заки всядуться, а тоді сказав: – Вам випадає важлива місія: поїдете до Львова на переговори, ви повинні за всяку ціну укласти з польською стороною перемир'я.

– Це неможливо, – заперечив одразу отаман Шухевич, і так категорично, що Тарнавський оторопів.

– Як неможливо? – аж спохмурнів.

– Бо ми ні до чого не домовимося, поляки не погодяться на будь-яку запропоновану нами демаркаційну лінію, оскільки Антанта дозволила їм захопити всю Східну Галичину.

– Я це врахував… – сказав по паузі Тарнавський. – Вас, пане Шухевич, я призначаю главою місії. Годіться на лінію по Збруч. Аби тільки вони не пішли далі. А ще пообіцяйте: як тільки буде укладене перемир’я, ми кинемо усі свої сили проти більшовиків… Обіцяйте що хочете, а перемир’я укладіть… Армії потрібен перепочинок.

– Спробуємо, пане Тарнавський, – відповів сухо Шухевич.

– Поки приготуєтесь в дорогу, відповідні документи будуть готові. Лише дуже прошу – кваптесь, кваптесь!..

Не встигли вони дійти до хати, де жили, як їх наздогнав стрілець: генерал Тарнавський велів повернутися… Коли зайшли до штабу, застали там Петлюру. Глянувши на Головного отамана, Ярослав раптом усміхнувся; згадався випадок, про який колись йому розповідали: біля вагона Петлюри на варті стояв січовий стрілець, галичанин; Петлюра вертався до свого вагона, січовий стрілець перегородив дорогу:

– Стій! Куди?

– До вагона Головного отамана.

– Не вільно нікому!

– Я Петлюра!

– А де папір?

– Нема.

– А звідки я знаю, хто Головний отаман?

Це міг бути анекдот, могла бути бувальщина, проте зараз вона розвеселила Грицана.

Петлюра зміряв Шухевича, Поточняка й Грицана поглядом не те що зверхнім – то був погляд всевишнього… Смикнувши накусаними губами, спитав:

– Хто глава?

Шухевич ступив крок уперед.

– Ось окремий лист до поляків, – Петлюра підняв угору вказівний палець.

– Виразно говоріть, що маєте поручного листа від мене і що ваша місія вислана рівночасно й мною. Ви мене зрозуміли?

– Майже, – кивнув Шухевич.

– Як будете добиратися?

– До Чорткова. Там лінія фронту.

Коли виїхали, звечоріло. Ніч була темна. Виразно, майже в зеніті, блищали сузір’я Лебедя і Ліри. Грицан, занурившись в себе самого, згадав древньогрецьку легенду про Орфея. Син Аполлона і музи Каліопи, він винайшов музику і поезію, прославившись чарівною грою на лірі.

«Музика… Поезія… Музика гармат? Поезія вибухів? Чи музика пустої базіканини, яка нічого не дає?»

Однак на думку вперто лізла легенда про Орфея. Покохавши німфу Еврідіку, Орфей визначив час весілля. Але цього дня наречену вкусила змія, і вона померла. Щоб повернути дружину, Орфей опустився до підземного царства Аїда. Граючи на лірі, він підійшов до престолу володаря…

«Ми не будемо грати на лірі… Ми підіймемо білий прапор… Бо інакше по нас дадуть залп…»

…І підійшов до престолу володаря. Почувши чарівні звуки музики, замовк Цербер. Данаїди припинили роботу, відпочив Сізіф, вгамував ковтком води спрагу Тантал…

«А нас може влучити випадкова гама музики гармат… Неповторна музика, якою користуються сильні…»

…Навіть Аїд і його дружина Персефона були зачаровані грою і піснями Орфея…

«А ми чим зачаруємо Пілсудського?»

…Персефона погодилася відпустити Еврідіку, але з умовою, щоб Орфей, виводячи її з царства пітьми, не обертався до виходу на поверхню землі…

«Що ж, умови ставили сильніші слабшому в усі віки. Ставили їх і нам – ставили на фронті, ставили в Парижі, ставлять й тепер… Скажуть, що згоджуються на перемир’я, але нашу землю беруть собі. І тоді…»

…І коли з’явилось денне світило, Орфей не витримав і рвучко обернувся, але тільки встиг помітити, як вдалечині зникла тінь його коханої.

Далі Грицана вже не цікавила легенда про те, як Орфей був перетворений на Лебедя й опинився зі своєю лірою на небі,– все було ясно. Як у Парижі. Він не бачив просвітку.

– Скоро Чортків, – тривожно сказав Місьо Устимчик. – Що будемо робити? Поляки ж…

Була опівніч. Шухевич, прокинувшись з дрімоти, наказав звернути на обочину, під шата дерев, відразу ж обернувся до Анатоля та Ярослава, що сиділи позаду.

– Звідси пошлемо до поляків парламентаря, а самі порадимося, як бути далі, як добиратися до Львова.

Ніч пересиділи в машині, а раненько Шухевич вирядив стрільця з білим прапором на передову. З-за лісу з’явилося сонце: день обіцяв бути гарним. Але всі мовчали й нервували. Низько над озеречком ширяли ластівки. На протилежному березі були видні руїни якоїсь хижі. Доцвітала липа, допивали її пахучий нектар трудівниці-бджоли, – дерево було розчахнуте снарядом.

Ураз на дорозі показалася колона: стрільці відступали на Борщів, обози – в два ряди… Анатоль кинувся навперейми, випитував: чому відступаєте? Озлоблений стрілець гаркнув: галлерчики в Чорткові! Більше ніхто ні в кого нічого не розпитував – закупорившись у машині, чекали, коли перейдуть люди та обози. А вони все йшли і йшли. Поволі, мучено, рідким строєм.

Парламентар не повертався…

– Поїдемо самі,– не витримав Шухевич. – Ми повинні перейти фронт, добратися до командування.

– Під кулі? – Поточняк здибив брови. – До галлерчиків? Та ми й кроку не ступимо, як вони почнуть стріляти.

– Ми поїдемо під білим прапором! – незаперечно сказав Шухевич. – Рушай, Міську! А який же інший вихід? Парламентаря могли попросту ув’язнити або розстріляти. Сидіння нічого не дасть! Ярославе, розгорніть біле полотнище.

Обминули піхотинців, обминули обози – і чистота… Гола дорога у безлюддя, в пустиню. Лиш по полю стояли кінні сторожі, готові кожної хвилини втікати. Ярославові все, абсолютно все було байдуже. Здавалось, мозок його виключений.

Під звуки сурми Устимчик підігнав машину до лінії фронту. Молодому польському підстаршині Шухевич пояснив, що хоче бачити когось з вищих офіцерів, і той спровадив їх до штабу батальйону. Вислухавши Шухевича, командир батальйону, доволі симпатичний молодик, сонно пробурмотів:

– Я доповім командирові полку. Заждіть, поки прийде відповідь. Можете грати в карти…

І галичан залишили самих у кімнаті. Але як – самих? Двері замкнули знадвору. Анатоль увесь тремтів, лаявся, проте нікого з помешкання не випускали. Потроху настало втихомирення. І знов… Знову – мовчанка, нудьга і злість. Аж смерком повідомили, що можуть їхати у Чортків до штабу полку.

Місто було зайнято військовими. На вулицях – нікого з цивільних. Молодий офіцер штабу, не встаючи зі стільця, спитав прізвища і особисті дані.

– Але ми не полонені,– обурився Шухевич, очі його аж сипали іскрами. – Ми користуємося правом…

– Підете на спочинок, там є уже ваш парламентар, – недослухав його молодий офіцер штабу.

– Ми не приїхали спочивати, – втрутився Анатоль. – І ви не маєте права…

Молодий офіцер штабу м’яко підняв угору правицю й мирним, вдавано мирним голосом сказав:

– Через ніч виясниться, що з вами далі робити. – І рішуче покликав вартового. – Одведіть!

Кімната, куди їх привели, була тісна, пліснява. Їм, мабуть, заздалегідь настелили соломи і накрили плахтою. Місця було так мало, що ледь умістилися. Парламентар радісно кинувся навстріч. Розгніваний Шухевич схвильовано спитав його:

– Що вони з тобою робили?

– Нічого! Тримають. Нікуди не пускають, і нікого не приводять, і не хочуть розмовляти…

– Це цікаво, – промимрив Ярослав і раптом посміхнувся. – Старий прийом, коли одна з воюючих сторін не бажає вступати в контакти з другою.

– Отже, ми полонені? – закліпав Устимчик.

Настала гнітюча німота. Всі отупіло стовбичили. Першим опустився на солому Ярослав.

«Ось тобі і пісня Орфея… Веселі пісні… Ще б ліру сюди… Прекрасну ліру… Хоч нині відісплюся…»

До кімнати ввійшло двоє вартових, мовчки посідали з карабінами біля дверей.

Місьо Устимчик зіщулився.

«Весело, – думав злісно Грицан. – Оце тільки бракує Орфея… І нашого славного Петрушевича… Цікаво, що сниться в цю хвилину Оксані? Мабуть, Орфей…»

Оксані нічого не снилося. Оксана і Тетяна не спали, сиділи під будинком, під густою липневою ніччю.

– Таню, ти любила збирати гриби?

– Я в місті жила…

– То й що? А я любила. Побіжиш, бувало, повен кошик набереш підберезовиків, підосичників, маслюків, білих…

– Влітку я любила купатися.

– І я… Я завше купалася в своїй Коденці…– Оксана помовчала. – Правда, інколи мені ставало жахно. Мені здавалося, що в Коденці не вода, а кров…

– Там страчували гайдамаків?

– Так.

– Кажуть, Гонту страчували дуже страшно.

– Його страчували кілька днів, – повідала Оксана. – Здирали полосами шкіру до пояса і відрубували то руку, то ногу. Нарешті облупили голову… Кат натер її сіллю і знов натягнув на череп.

– Бр-р! Мовчи! Не треба!

І все те чинили з волі Юзефа Стемпковського – судді, який головував на вироку гайдамакам. Чи Адам не з тих Стемпковських? Але зараз Оксана не хотіла думати про Адама. В неї був Ярослав. Вона думала про того Стемпковського, що судив гайдамаків, Стемпковського, в палаці якого постійно грав оркестр, Стемпковського, якого оточували чотири пажі і подавали люльку, Стемпковського, який висмоктував з людей кров, щоби влаштувати бали, Стемпковського, який повісив у Лисянці шістсот чоловік, і в пам'ять про це сільські дівчата вплітають тепер чорну стрічку серед різнокольорових.

– Мрієте? – наблизився до дівчат Антон; Вайда вже вийшов з лікарні й мав незабаром відбути на фронт.

– Мріємо.

– Помріємо разом..

«Завтра нарву лілей і поставлю у свіжу воду, – подумала Оксана. – Боже, як я люблю квіти. Білих лілей нарву… Цілий букет… І коли повернеться Ярослав, подарую йому…»

Ранок шістнадцятого липня почався чорною звісткою: диктатор видав наказ негайно переходити Збруч. Усім! Усім за Збруч!

П’янко пахло трояндами. Смерділи розкладені трупи. На заході густо гупали гармати.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І

Галицька Армія – пошарпана, збілована – долаючи в різних місцях Збруч, згорблено відступала під неустанними лютими ударами армії Галлера, що переважала її в силі та французькому озброєнні.

І кривавилося серце генерала Тарнавського, і затиснув він зуби так, що й не розціпити. Катастрофа… Нещадна, чорна. Та зараз, однак, він не доколупувався до причин розгрому – на те буде ще час, – зараз думалося про єдине, найважніше – зберегти армію, відживити, оздоровити, щоб не була вона екстериторіальною, а була армією своєї держави, на своїй землі.

А поки що його авто поволі котилося вибоїстою дорогою разом із штабним обозом армії до Кам’янця-Подільського – цієї чарівної перлини Поділля, котру облюбували диктатор Петрушевич і Головний отаман Петлюра, зробивши своїм осідком. Обидва вже були там, але поселились, як оповідали Тарнавському, в різних частинах: Петрушевич – в західній, Петлюра – в східній… В обох – сильна охорона, взаємне недовір'я і взаємна неприхильність. Настрої урядів просякли обидві армії. Сповна, може, проявилася трегедія нації, розірваної надвоє, підпорядкованої двом різним державам – Австрії і Росії, навіяної впливом двох різних культур та діаметрально протилежних укладів суспільного життя. Недавні кордони залишили на обох арміях свою незатерту пляму. Рефлекси, що чень же їх лучить одна спільна мета, для якої повинні битися в такт своїм серцям, зовсім не знімали з душі тягаря. Тарнавському було страшно, що все це діється на очах ворога. А по селах, він сам у цьому переконався ще parnufe, кудлаті типи, розсіваючи ворожі настрої проти Галицької Армії, агітували стрільців: переходьте до Головного отамана, будете мати гроші,– він переконався й завважив Петрушевичу: попросіть Петлюру, хай припинить все те, бо воно ослаблює обидві армії. Чи диктатор побоявся сказати це Петлюрі, чи забув, чи ще щось, але неподобства ці тривали, розпалювались ще більше, і Тарнавський змушений був самочинно видати наказ: за подібну пропаганду – арешт. Мало помогло! Дух степу, анархії, розгулу, нехіть петлюрівців і козацтва зважати на галицьку педантичність, витонченість та солідність – все це притуплювало найсердечніші почуття. Було ще одне, яке розплодив сам Петлюра: звертались до нього довговусі одчайдухи, аби дозволив організувати власний загін і щоб неодмінно іменував їх особисто отаманами. І Петлюра охоче відгукувався, щедро давав гроші, і новоспечений пан отаман зразу ж здобував десь фантастичний одяг усіх кольорів райдуги. Крива шаблюка при боці, червоні шаровари, довгий шлик смушевої шапки – і до шинку, панове отамани! Отаманщина… Боляче Тарнавському було глядіти, як галицькі стрільці йшли селом обідрані, знеможені, погано озброєні, а дебелі, ситі парубки в червоних шароварах під гармошку вистукували закаблуками, осміхаючись під вус над тими, хто за Україну…

– Треба було, тату, йти в Карпати, – Омелян одхилився од його плеча, на якому, притулившись, задрімав. – І діяти, як опришки. Ти ж сам мене водив у їхні скелі та печери, надто ж у скелі Довбуша.

– Але то, сину, були малі загони, – лагідно сказав Тарнавський. – А в нас стотисячна армія, з обозами, гарматами…

– І все ж, тату, ми могли б у Карпатах захистити себе, – Омелян стояв на своєму вперто, як часто робив це батько. – Там свій край. Кажеш, що опришків мало було. Хай так. Але ти мені оповідав, і се мені твердо запало в голову, що вперше опришки згадуються в документах 1529 року, а останнього ватажка опришків скарали в Коломиї 1878 року… Бачиш! Кількасот літ билися!… Я собі, тату, мислив зараз так: одна частина Галицької Армії йде в Карпати, а друга – у Волинські пущі. Поляки – між ними… Тоді обі частини змовляються і тиснуть на поляків, як кліщами ліщиновий горіх… А може, то мені приснилося.

– Ти геніальний, сину, – осміхнувшись, Тарнавський обійняв Омеляна, чмокнув у голову. – Ти станеш колись полководцем…

– Тільки не таким зарозумілим, як Петлюра!

– Дався всім вам взнаки цей Петлюра… Іншим він не буде. Його вже ніяка сила не перекує,– не без гіркоти сказав Тарнавський.

– А що! – похопився з переднього сидіння Шаманек. – У словах Омеляна є раціональне зерно. Маю на увазі Карпати. Це теж, між іншим, цікавий варіант. Але ні! Найліпший вихід – Одеса.

Тарнавський промовчав – думалось про більшовицьку відповідь. Вони дали галицькому посланцеві навіть письмову: Галицька Армія видасть Петлюру Червоній Армії; більшовики візьмуть галичан до себе, щоб створити спільний фронт проти поляків; більшовики запевняють, що Галицька Армія залишиться такою, як є. Під усім цим – нерозбірливий підпис і червона печатка. Тарнавський не наважився показати папірця Петрушевичу, уявляючи, яку він викличе в того лють, – і справа повисла у повітрі.

Ми в чорториї,– скрушно думав Тарнавський, – добре, хоч румуни, захопивши Буковину, далі не полізли. А то ми б зовсім пропали. І взагалі! Спереду більшовики, позаду поляки, збоку румуни, – кільце! А Петлюра рече: на Київ! Воістину: довкола бузина, а в Києві дядько!

– Невже Петлюра схилить Петрушевича до того, аби брати Київ? – обернувшись до Тарнавського, Шаманек наче вгадує його думку; у відповідності з чином попереду мав сидіти генерал, але Тарнавський свідомо сів позаду: хай у цю скрутну хвилю син буде поруч, хай почуває себе захищеним.

– Майже переконаний, що так буде, – відказав Тарнавський. – Петрушевич надто чесний щодо додержання умов договору – дає себе взнаки стара парламентська школа.

– Зате злука обох У країн практично нічого не дала, хіба що посіяла якусь озлобленість, бо ніхто нікому не хоче поступитися.

– А хіба ми мало приймаєм необдуманих рішень? До речі, мені Київ – не дивина. Я вже був у Києві.

– Справді? Коли ж?

– Уперше, як нині пам’ятаю, двадцять восьмого березня. Торік. Я тоді був комендантом табору австрійських поворотців з полону, а табір – за чотири кілометри від міста. Людей там зібралось майже чотирнадцять тисяч. Усі голодні, знетерпеливлені до краю, без даху над головою. Я впав у розпуку. Хтось порадив звернутись за поміччю до австрійсько-шведської місії Червоного хреста, і я з адвокатом поїхав. Прибули на двірець, пам’ятаю, о десятій ранку. Двірець просторий, тільки багато сміття. Люди лузали «сємочки» і випльовували прямо поперед себе на долівку.

– Тату, а українці в тому таборі були?

– Звичайно. Я їх відсилав до Січових стрільців – полковник Коновалець якраз формував у Києві свій корпус.

– І йшли? – спитав Шаманек.

– Охочих взагалі було багато, але більшість збільшовичена, голосно мітингували у зв’язку з захопленням влади гетьманцями. Я радив: тримайтесь купи, бо Скоропадський ніякий не авторитет, його політика явно на користь Росії. І що інтервенція німців та австрійців проти Центральної Ради – насильство, насильство взагалі проти всього українського народу.

– А тобі Київ, тату, сподобався?

– Просторі вулиці, гарні забудови… І рідко почуєш українську мову – все російська. І на той час – кайзерівські шоломи. Але я недовго перебував комендантом. Мені присвоїли звання підполковника, і я дістав призначення до чеського полку, Чцо стояв коло Бірзули. Завданням полку було навести порядок серед населення. І там я пробув недовго, бо незабаром призначили командиром шістнадцятого полку в Гайсині,– мій попередник, прихопивши з собою полкову касу, втік… Полк цей був мазурський, тобто польський, весь збільшовичений – офіцерів ніхто не слухав. Однак мені вдалося спровадити його до Кракова, здати командуванню, після чого, сину, я й прибув до Станіслава.

Тарнавський замовк. Вони наближались до Кам’янця-Подільського, отже, його чекала зустріч з Петрушевичем. І він занепокоївся: до чого ж, до яких угод дійшов той з Петлюрою?

– Альфреде, телеграма Тютюнника при вас?

– Вона весь час при мені.

– Ану дайте, я ще раз прочитаю.

«Телеграма Наштадієвої 4.00930 від 5/VII. Головний отаман принципово згоджується на перехід Г. А. на східний берег Збруча, але з тою умовою, що по переході за р. Збруч Г. Ар. має зайняти район Ожигівці – Купин – роз’їзд Наркевич – Городок – Купель – Смотрич – Черч – Голосків – Шустівці, всі пункти включно. Так само Гол. отаман годиться на перешивку колії від Гусятина до слідуючої станції, про що даються відповідні розпорядження міністерству шляхів. З північної сторони указаного для Гал. А. району ворожі банди тиснуть наші невеличкі відділи, через що для забезпечення району скупчення Г. А. з півночі необхідно негайно висунути відділи від Сатанова й Волочиська на північний кордон зазначеного для Г. Ар. району.

Українська Наддніпрянська Армія та її Головна команда приймає Галицьку Українську Армію як братню і всім їй допоможе, що в її силах. Гол. отаман дає розпорядження в цій справі належним установам і має тверду надію, що тимчасове лихо зміниться й обидві армії, з’єднавшися в одне нерозривне ціле, в швидкому часі побачать кращі дні. Отаман В. Тютюнник».

– Ану ще раз проаналізуємо, хоча ми вже сто разів аналізували, – сказав Тарнавський. – Отже, ворожі банди…

– Які там ворожі банди! – Шаманек поморщився. – Якщо це ворожі банди, то чому ж Петлюра здцр їм Проскурів?

– Хоч би Кам’янця-Подільського не захопили…

– Петлюра переконаний, що з появою на Поділлі нашої армії ситуація круто зміниться. Отож ставить за мету: наддніпрянцям утриматися до приходу Галицької Армії і залишити для її розташування вільний терен.

– Отже, об’єднання обох армій неминуче?

– Я – за спільні дії, а не за об’єднання, і ми з вами, пане генерале, вже не раз про це говорили, – в голосі Шаманека було якесь незадоволення. – Не можна в одну клітку кидати пса і кота…

– Але так чи інакше, а з більшовиками воювати доведеться. Ви ж бачите, як це гостро підкреслює отаман Тютюнник.

– Отаман Тютюнник… Як міг Петлюра віддати штаб армії в руки людини без вищої освіти, військового стажу – в голову не вкладається!

– До речі, я повідав вам, що мені казали про Тютюнника? Але не цього, Василя, а Юрка – того, що прийшов на поміч Петлюрі.

– Не пам’ятаю. Здається, ні.

– О, це потішна історія, – лице Тарнавського на якусь мить розпогодилося. – Виявляється, Юрко Тютюнник возить з собою півметровий портрет Наполеона і чіпляє його поруч з дзеркалом, щоб порівнювати своє обличчя з обличчям імператора… А коли дзеркало зраджує, кричить до джури-ординарця: «Скажи, Василю, на кого я схожий, тільки правду кажи!» – «На того єнерала, що на стіні». – «Гм-гм… Буває, буває…» Один раз мав необережність поспитати свого помічника, полковника: «Яка різниця між мною і Наполеоном?» – «То Наполеон, а ви – Юрко Тютюнник…» Отака петрушка… Людина він, кажуть, хоробра, відчайдушна, з розмахом.

– Зате, чув я, з апломбом. Для армії – то зле.

– Зустрінемося – побачимо, – лице Тарнавського знов затьмарилось.

– Тату, а хто твій улюблений полководець?

– Я не збирався бути полководцем… Не доріс.

Помовкли. Генерал Тарнавський занурився в роздуми, бо не обійтись без сутички з більшовиками. Вперше Галицька Армія зіткнулась з Червоною Армією ще в половині квітня, коли та, переслідуючи війська Директорії, дійшла до Збруча. Цей новий фронт було названо Східним. Його обсаду творила група отамана Ляєра в районі Підволочиська і дві групи отаманів Шандрука і Шаповала на просторі Гусятин – Кудринці. А з початком червня Дієва Наддніпрянська Армія рушила з Волині на південь і здобула район Проскурова. Водночас групи Шандрука і Шаповала опанували район Кам’янець-Подільський – Ярмолинці,– саме на нього тепер тиснуть більшовики.

Так, – мислив Тарнавський, – з ними, певно, доведеться битися… Але як поєднати наші обидві армії? Вони такі різні…

Справді, різні. Галицькій Армії, як згодом напишуть військові історики, були властиві риси австрійської – організованість, нахил до муштри і карність навіть у дрібницях, акуратність, впертість і витривалість у боях суцільним фронтом із забезпеченими флангами, порив в атаці, одначе без належного завзяття та настирливості її до кінця за всяку ціну, як це властиво німцям і росіянам («Зайва розкіш – втрати при атаках», – такі закиди робило вище австрійське командування в своїх звітах про російські частини). Разом з тим Галицька Армія перейняла й негативні риси австрійців: страх за свої фланги і тил, велика обережність в маневрі, брак взаємовиручки; при відвороті австрійці губили всяку впертість, легко піддавалися паніці й боялися кінних атак, надто козачих. Оточені, вони досить легко й охоче здавалися в полон, а ще – безініціативність, чекання команди зверху, що особливо проявилося в боях за Львів: відпорна сила галицького стрільця – і слабка маневрена здібність вищих галицьких чинів… Правда, Галицька Армія, на відміну од австрійської – багатонаціональної, різномовної,– була однорідна, національно вихованою, з палкою любов’ю до рідного краю. А загалом це була селянська армія, ще не охоплена заразливим і розкладовим духом соціалістичних свобод… Мужва багато не вимагала й чемно слухала своїх старшин та була м’яким воском у руках вищих начальників. Значний відсоток командного складу становили австрійці, німці, росіяни, – люди знаючі, працьовиті, енергійні, вони чесно виконували свої обов’язки, бажаючи добра своїй новій батьківщині, однак тактична, тобто оперативна, здібність їх була доволі обмеженою, що якраз – знову ж таки! – особливо дало себе взнаки в часі наступу на Львів. А решта старшин – хоча у більшості з вищою загальною освітою, бойовим досвідом – не мали стажу керівництва великими відділами. Помимо того, був певний відсоток таких, котрих сильніш тягло до тилу, станційних команд, жандармерії, аніж на фронт. Мітинги, балачки за кавою, плани, повчання – ото їхнє!.. До всього того вкорінилася ще одна «австрійська» риса – самовпевненість, презирство до не подібних до них – у першу чергу це стосувалося Наддніпрянської Армії, а ще – вони вважали себе вище, принаймні національно, – краще потонути в російському морі, ніж у польськім багні…

Стосовно Наддніпрянської Армії, то вона – цілком зрозуміло й резонно – мала властивості колишньої армії російської, зокрема впертість, відданість, витривалість, слухняність… І презирство до смерті. Але солдати потребували постійного нагляду і опіки, бо інакше втрачали військовий вигляд. Найліпшими бойовими частинами справедливо рахувалися сибіряки, за ними – українці,– розгром усієї австро-угорської армії в чотирнадцятому році є справою рук, головним чином, військ Київського і Одеського округів. І за мирних часів «хахли» були найбільш бажаним елементом у кожній частині, здебільшого селяни – слухняні, нерозбещені, кмітливі. Великий процент з них ішов у фельдфебелі, вахмістри, залишався на поверхтерміновій службі. Разом з тим значна кількість «малоросів» (малорослих) на ділі була «великорослими», комплектуючи гвардію, флот і кінноту. Взагалі, українці с кладали чудовий бойовий елемент для… чужої держави. Отже – так чи інакше! – армія Петлюри мала б бути козачого духу, складу й натури, мала б бути зразковою. Але! Частина колишніх солдат зіпсувалася через славетну революцію і славетні свободи без обов’язків, деякий відсоток набув нахилу до грабунків. Серед офіцерів, опріч ініціативних та відважних, були звичайні розбещені авантюристи, яким бракувало відповідної школи, муштри й виховання, – назагал Наддніпрянська Армія була менш упорядкованою та організованою, ніж Армія Галицька. Зате переважала в іншому – битися на всі чотири сторони світу, персональною ініціативою, особливо в умовах партизансько-більшовицького фронту…

Отже, прекрасна могла б бути комбінація, – думав Тарнавський, – коби поєднати акуратність, обмеженість в бажаннях, навик до послуху і ладу галичан з ініціативою, відчайдушністю, козацьким розмахом наддніпрян! Чи вдасться? У всякому разі – що цікаво! Слов’янські, надто «руські», полки доброю славою вкрили себе на всіх фронтах – тільки не на своєму, тільки не на своїй території… Парадокс? Диво? Чи як?