Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 39 страниц)

Так, вельми потрібні! Великі надії він покладав на полковника Віктора Курмановича, можливо, навіть більші, ніж на Омеляновича-Павленка. І не лише тому, що той полковник саме близької галичанам австрійської армії, не менш важило, а може, навіть більше, що Курманович походив з Холмщини, отже, свій, галичанин. І його зовсім інакше сприйматимуть, ніж Омеляновича-Павленка. Словом, це була б знахідка для Галицької Армії! А згодом міг би замінити того ж таки Омеляновича-Павленка, – найманець – чоловік не тривкий, хай і близький по крові… Вітовський будував далекі плани, хоча мав про Курмановича доволі скупу інформацію. Тільки в загальних рисах: закінчив кадетську школу і школу австрійського генерального штабу, воював на російському фронті, потрапив у полон і був виміняний, а після листопадового перевороту зголосився до української місії у Відні та заявив, що бажає прислужитися молодій армії. Однак до столиці новоспеченої республіки не доїхав – Львів упав, і Курманович осів у Стрию. Недавно телефонував, що занедужав. На те Вітовський запально відповів: чекайте мене – ближчими днями буду!

– Як міркуєш, Славчику, Курманович часом не крутить? – Вітовського затерзали сумніви.

– Хто його знає… Але, – Грицан спробував вимайструвати подобу посмішки, – здається, Курманович – не Кость Левицький…

– Воно-то так, але… Але!

– Тільки б його застати.

– Так, головне – застати, – погодився Вітовський. – Місю, їдь спершу до гостиниці, а вже тоді будемо шукати Коссака.

Стрий зустрів їх похмуро – задимлений та засніжений, малолюдний та холодний.

У вестибюлі народного готелю – запобігливий швейцар, з сивими вусами, як у покійного цісаря, в протертій, однак, австрійській ще лівреї… На що Вітовський відразу звернув увагу. Може, тому надто сухо й суворо спитав:

– Полковник Курманович у вас мешкає?

– Так, пане добродію, – вклонився швейцар.

– Проведіть нас.

У номері, куди їх спровадив швейцар, який ніяк не міг розлучитись з австрійською лівреєю та носив вуса а-ля Франц-Йосиф, їм навстріч з-за столу, що стояв посередині, підвівся блідий чолов’яга років сорока-сорока двох, худий, лисуватий, з шпакуватим волоссям і австрійською шинелею наопашки. Дивився з-під лоба.

– Вітовський, – назвав себе Дмитро. І подав руку.

– Я здогадався, – Курманович не переставав дивитися з-під лоба, хоча говорив ввічливо й спокійно. – Отже, будемо вважати, що ми познайомились. – Аж тепер слабо всміхнувся.

Цю його звичку – позирати з-під лоба, Вітовський запримітив одразу, як тільки переступив поріг. Хтозна, що це за ознака… Власне, у кожного свої ознаки, свої звички і свій характер. Отже, нема чого дивуватися. Інша річ, що ти, Дмитре, навчився професійно сприймати людину, – це, між іншим, теж якась ознака… Та не про те зараз бесіда!

– Як ваше здоров’я, пане полковнику?

– Ліпше. Вже ліпше.

– Слава Богу… Ми раді.

– Тепер на кожному кроці чоловіка підстерігають якщо не рани, то хвороби – такі вже часи настали.

– Страшні часи. Жорстокі.

– Роздягайтесь, панове, і прошу сідати.

«Ні, це оригінально! – знімаючи кожуха, весело – чи невесело! – подумав Г рицан. – Омелянович-Павленко носить російську шинелю, Курманович – австрійську, і оба хочуть нам служити… Цирк на дроті! Боже, які ж ми вбогі…»

Вітовський, обсмикнувши френч та пучками нащось розгладивши неслухняні жорсткі вуса, сів між Курмановичем і Грицаном.

– Пане полковнику, я перепрошую, але почнемо, як кажуть, просто з мосту… Ви не передумали?

– За кого ви мене приймаєте?

– Вибачте… – однак Вітовський не знітився. – В такому разі – конкретно: ми хочемо, щоб ви обняли команду наших військ під Жовквою. Там – туго.

– Я готовий їхати будь-коли, лише б це принесло республіці користь, – Курманович все ще дивився з-під лоба.

– Тоді – під Жовкву, на правий відтинок фронту, – порішив Вітовський. – Там потрібна кріпка рука.

– Коли ж?

– Позавтра. Разом. А тепер, будьте добрі, скажіть мені, що діється в Стрию. Тільки прошу об’єктивно.

– Хм, у Стрию… – Курманович опустив, відтак різко підняв очі.– Якщо об’єктивно, відверто й достовірно – хаос. Нема дисципліни. Старшини п’ють і волочаться за бабами, стрільці й собі не проти погуляти… А Гриць Коссак…

Курманович не доказав – розчинилися двері, і в них, наче на замовлення, постав комендант Стрия і командувач лівого крила фронту полковник Коссак. Вузький лоб, широкі губи, лице – мов з мармуру висічене, і різкий жорстокий погляд. Диво якесь, – подумав Грицан, – дійсно, наче на замовлення… Він не любив Коссака. Зрештою, здається, його любила лише одна особа – Гриць Коссак… Хоч вважалося, що той мав неабиякі заслуги перед Січовим стрілецтвом. Адже ще в чотирнадцятому командував куренем усусів. Проте Ярослав добре знав, що Коссак до командування йшов правдами й неправдами; його охрестили самозванцем, бо сам добивався для себе чинів і нагород; першим, ще у п’ятнадцятому році, одержав звання полковника; домігся того, що його поставили на чолі легіону, іменованого Першим полком Українських Січових стрільців. Саме тоді Ярослав зіткнувся з ним вічна-віч. Це був вихованець австрійської військової школи, великий любитель кар’єри, нестримний у бажанні вирізнитись з-поміж стрілецтва: командир першого куреня, командир першого полку, перший полковник…

«Він блискучий ловкач, – подумав Грицан, бачачи, як Коссак сильним потиском ручкається-вітається з усіма. – Вітається тією рукою, якою колись бив стрільців».

– Мені повідомили, що ви приїхали, – швидко пояснив Коссак. – Ну то я відразу сюди, щоб довго не шукали.

– Якраз доречно, – сказав Вітовський. – Я хочу знати, що діється на фронті і в запіллі.

– А ви їли з дороги? – спитав, проте, Коссак.

– Потім! Ну?!

їм важко буде порозумітися, – розмислював Грицан, – найшла коса на камінь. Хоч вони, здається, ніколи не сварилися, але й не були ніколи друзями. Так, вони не могли порозумітися щиро, бо ж іще в Січовому легіоні Коссак з прибічниками твердив: Січові стрільці повинні виконувати всі накази австрійців – лише таким чином можуть мати рівноправність в австрійській армії. Вітовський же наполягав на тому, що легіон повинен бути самостійним, співпраця з австрійцями – повернення до минувшини, а це справжнє лихо. Іще одне, знав Ярослав, найбільше заїдало Коссака: Вітовського любили, в його сотню просилися, а від нього, Коссака, тікали, навіть якось хотіли його вбити.

– Справи кепські, проте нема підстав для песимізму, – сказав повільно Коссак. – Позиції втримуємо.

– Чому горять промисли?

– В мене не вистачає сил.

– Хіба не було наказу про мобілізацію?

– Ще не встигли…

«При всіх званнях і заслугах Коссакові не варт було давати командування Стрийським фронтом, – міркував Грицан. – Однак якась сила дала… А слово честі, дивно. Всі знають, що Коссак бездарний, що тримається на впертому характері, на мордобитті, що самолюбивий, що нікого не визнає, крім себе, що корчить із себе вождя, а ось доручили… Навіть рішучість Вітовського не помогла. Що це, фортуна? Чи вміння лестити таким же, як сам? В усякому разі, Коссак завше вмів вислужуватися перед начальством. Так, це важливий фактор – знайомство і зв’язки».

– Я хочу побачити стрільців і передову, – рішуче підвівся Вітовський.

– Не скрізь можна проїхати…

– Візьмемо сани…

– Добре, можна саньми, – неохоче погодився Коссак.

– Отамане Грицан, ви залишаєтеся тут, познайомте полковника з усім – фронтами, штабами, становищем.

– Гаразд, – Ярослав сторопів: «Вітовський сказав «отамане»? Але ж я сотник…»

– І перемініть відзнаки, – Дмитро ніби вгадав його думки. – Віднині ви – отаман. Мене до обіду не чекайте, – узгодьте спільно всі дії на Жовківському відтинку.

VII

До Куликова дорога стелилася. Ще тільки розвиднювалося. Після нічної розмови з Коссаком («якщо нічого не буде поправлено, станеш перед трибуналом…») Вітовський, притуливши голову до бічних дверцят, спав так солодко, наче в царському ліжку. Позад куняв полковнив Курманович. Ярослав вдав, що теж дрімає,– дорога стелиться до Куликова, а думки – до сина. Ярослав стискав зуби, бо судома скліщувала горло. Він бачив Аскольда зовсім маленьким, допитливим і цікавим, мудрим не по роках і непримиренним до того, що входило в його власне уявлення про світ і поведінку людей. Це ж йому через рік у школу. Ні, нема в тебе сина, про якого люди казали «викапаний батько», – білявий м’який чубчик, ласкава посмішка, хоч усміхається рідко, глибокі, пильні очі з голубим відливом, ямка на правій щоці. Є, правда, суттєва одміна – любить багато щебетати, а чужого може довести до сказу, якщо його щось зацікавить.

А далі сплив йому перед очима полон: і білосніжний чепурний Чернігів, і ласкава голуба Десна, і Болдина гора, – годинами любив сидіти Ярослав тут, біля пам’ятника-надгробка Коцюбинського, а поруч з могилою, над самим урвищем, стесаний вітрами дуб: стовбур і далі відроги-гілляки, що нагадували рогачку й висіли паралельно над землею; дуб – народ, Коцюбинський – його син.

Думки стрибали, дибились, як норовисті коні: у Стрию старшини цмулять по шинках пінисте пиво та залюбки критикують фронтового стрільця; майже не вступають до армії синки «великих» – вичікують, бережуть себе, і теж пиячать, і теж розділяють ложе з чужими жінками… Львів – зі Стрия на Куликів – знов довелось об’їздити… І знов біль краяв серце… «До Куликова – без зупинки…» – сказав Вітовський. Анатоль має виїхати з Омеляновичем-Павленком до Бібрки, щоб перед наступом на Львів перевірити наявні сили, вточнити з полковником Стефанівим акцію загалом.

А вже перед самим Куликовим, що за десять чи п’ятнадцять кілометрів від Жовкви, Грицан знову розмислював про сина, та найбільше про Стасю, котра мала б там жити, – думки, однак, були не болісні, а якісь сердиті. Тепер у Грицана була Оксана – щира, мила, услужлива. Зрештою, він, мабуть, не стільки гнівався на колишню свою дружину, як проклинав той день, коли став з нею під вінець, – найгірше, може, для чоловіка, як нема до кого притулити голову… І коли нема теплого гнізда.

– Де ми вже? – Вітовський, як раптово заснув, так само раптово прокинувся.

– Скоро Куликів, – тихо відказав Устимчик.

Хоч сказав він тихо, але Курманович заворушився, позіхнув і наче сам до себе хриплим голосом:

– Якщо з Куликова до Жовкви не більше п’ятнадцяти кілометрів, то можна за ніч відбити місто.

– Там про це ми і поміркуємо.

Коли під’їхали до комендатури, зовсім розвиднілося. На щастя, застали майже всіх чільних старшин. Поручкавшись з кожним, Вітовський попросив доповісти обстановку. Становище тут було трохи інше, ніж у Підкарпатті. Воно й зрозуміло. Адже там крупна промисловість, нафта, газ, сірка і всяка всячина, а тут дрібні майстерні, єдине, що стратегічно вигідне, – пряма дорога з Рави-Руської на Львів.

– Так ось, панове старшини, з цієї хвилини командувачем Куликівської групи призначається полковник Віктор Курманович, – вислухавши рапорти, сухо сказав Вітовський. – Прошу беззастережно виконувати всі його накази. Я наділяю пана Курмановича особливими повноваженнями, бо, щоб відбити Жовкву, потрібно діяти саме так, а без створення міцної бойової одиниці на цій ділянці фронту успіху не досягти.

Потім було те, що було всюди: стрільці скаржилися і нарікали. Уряд про нас не дбає, нема зброї і амуніції, погане харчування, нікудишнє обмундирування…

– Хлопці, вгамуйтесь! – висмикнувся з лави під стіною пристаркуватий старшина. – Завтра Новий рік. То, може, попросимо пана Вітовського з нами його зустріти?

– Славно!

– Моя бабця сказала б, що ми нехристи, – вперше за час перебування в Куликові Вітовський посміхнувся. – Бо справжній Новий рік на Василя. Що ж, будемо на цей раз нехристами. Я залишаюся з вами, панове старшини. Може, новий рік принесе нам те, чого ми чекали кілька століть…

– Наша доля в наших руках.

– Відстоймо себе – і заживемо…

– …як належить жити!

– Не базікайте – готуйте стіл, бо вже смеркає!

Уранці, коли Вітовський з великими потугами нарешті зв’язався з Бережанами, Поточняк сповістив: Національна Рада і Державний секретаріат перебралися з Тернополя до Станіслава, – республіка втретє поміняла столицю…

VIII

– Щось ми нині дуже хутко їдемо, – зронив Вітовський. – Невже квапимося назустріч смерті?

– Повторні дороги завше видаються коротшими, – зафілософствував раптом Устимчик і всміхнувся, певне, що й він здатен на мудре слово.

– У Рогатині зупиниш. Треба трохи розім’яти ноги і випити гарячого чаю. Ти не проти, Славчику?

– Чого б це я був проти?

Він не був проти – він був радий за Вітовського: призначення Курмановича командувачем Куликівської групи збадьорило того, якось зовнішньо освіжило. Коли б ще на інші відтинки фронту поставити достойних людей!

– Я все думаю про Жовкву, – Дмитро, щоб зробити паузу, облизав губи. – Гадаю, матиме значення те, що там провів дитячі роки Богдан Хмельницький. Це якось повинно осінити стрільців під час штурму.

– Але не забувай, що під час Північної війни у Жовкві перебував Петро Перший – той Петро Перший, який згноїв тисячі українців на побудові Петербурга…

– Завжди ти, Славчику, зі своєю історією…

– Факти – вперта річ, – казав, здається, Лесаж.

– Рогатин, – і Місьо пригальмував.

Гарячий міцний чай неначе подвоїв сили. Коли вийшли з шинку, Грицан помітив біля їхнього авта невисокого повнявого чоловіка з червоним обличчям. Шарварко? Знов Шарварко? І Грицану згадався Будапешт, Правда, тоді Шарварко враз зник, але чи послухав його? Грицан рішив поки що нічого Вітовському не казати.

– Перепрошую, пане Вітовський, – Шарварко крок-другий – вперед. – Я дізнався, що Їдете до Станіслава.

– їдемо. А що?

– Може, прихопите? Я заплачу…

– У такому разі – ні!

– Перепрошую, я – ляпнув…

– Не треба ляпати – сідайте!

– Щиро вам вдячний, – і Шарварко поспішно втиснувся поруч з Грицаном, відтак, полегшено зітхнувши, зняв шапку, волосся його було жовте, прилизане назад, над блакитними очима, наче приклеєні, жовті брови.

– Однак – хто ви? – обернувся Вітовський.

– Недовчений гімназист – Микола Шарварко.

– Цього замало.

– Направду недовчений. На іспити я носив жирафу, з дерева… Вона рухала шиєю… У жирафи довга шия… Бачили?

– Виручала?

– Зрідка, – засміявся Шарварко. – Особливо коли іспит приймала жінка… Кобіти, знаєте, люблять кмітливих… А якщо серйозно, то я власник кав’ярні «Зустріч». Тож люб’язно запрошую панів, як опинимось в Станіславі, до себе бодай на коротку гостину.

– То як, отамане, приймаємо запрошення? – добрий настрій не покидав Вітовського. – Він же все одно не відчепиться…

Грицан промовчав, а Шарварко бурхливо:

– А таки не відчеплюсь!

Коли в’їжджали в Станіслав, перед плиткою Бистрицею Солотвинською стрімко викинув поперед себе правицю і показав на протилежний берег, де в оточенні засніженого саду височіла двоповерхова невеличка вілла.

– Ось вона, моя «Зустріч»!

Дорога туди була протоптана, вірніше, втрамбована колесами і полозками. З комина курився дим.

– Улітку тут райський куточок, – хвалився Шарварко. – Буйно квітнуть дерева, кучерявляться прибережні верби, гойдаються човни. Прекрасна кухня, при потребі – окремі кімнатки. Сам я мешкаю в центрі, біля ратуші. Ось моя візитка… – і подав по карточці Вітовському та Грицану.

Він чимсь приваблював і чимсь відштовхував. Приваблювала його безпосередність, правдива щирість, навіть безкорисливість; принаймні Ярослав знав по Тернополю, що ця людина не пожаліє останнього гроша, а на виручку прийде. Однак знав він іншого Шарварка – Шарварка в Будапешті… І вдруге промовчав.

Обід, як на теперішні часи, був вишуканий. І знов усе було просто – людина хотіла зробити людям приемне. Розмови точилися про все і ні про що, більше говорив Шарварко, оповідаючи билиці й небилиці з життя «Зустрічі», а вони, розуміється, були доволі забавними, пікантними, надто ж коли йшлося про зустрічі чужих молодиць з чужими чоловіками. В час бесіди і трапези Вітовський раптом згадав прохання Вайди й спитав:

– Ви часом не знаєте, де вулиця Затишна?

– Затишна? Звідси триста кроків.

– Тоді – щиро вдячні за трапезу, – Вітовський підвівся.

– Це я вам вдячний, що не погребували.

– А Затишну все-таки покажіть щоб ми не блукали.

– Та то простіше простого!

– Далі можете не йти – будинок ми самі знайдемо, – сказав Вітовський, коли опинилися на початку Затишної.

– Заходьте ще, – Шарварко запрошував люб'язно, але ненастирливо, проте Грицанову руку затримав довше. – Чекаю в гості. Обов'язково!

Ярослав і цього разу промовчав.

Дім на Затишній – звичайна рублена хата, а далі – хлівець, кілька дерев. На подвір'ї розгулювало сім чи вісім курок з пишним півнем. У темних сінях Ярослав спіткнувся і, вдарившись коліном об щось гостре, засичав од болю – з-під ніг з брязкотом покотилося чи то відро, чи баняк. Одразу ж відчинилися хатні двері, і жіночий голос винувато простогнав:

– Ой… Сюди-сюди… Ви заблудилися…

Однак у кімнаті йому не одразу розвиднілося, бо очі ще разив сліпучо-білий, відполірований сонцем сніг. А коли розвиднілось, онімів. Перед ним стояла не дівчина – сама краса. Русява. Волосся підріз; ане до плечей – хвилясте, густе. Рум'яні свіжі щоки. Під тонкими бровами великі сірі очі. Дуже довгі променисті вії, наче штучні. Невисока й гінка. Тонка, мов перепоясана, талія. Невеликі гострі груди. Виразні червоні губенята. І родимка коло білого вушка.

– Це… це… – почав заїкатися Ярослав, не зводячи погляду з дівчини. – Це хата Остроглядів?

– Так.

– А ви Тетяна? – спитав Вітовський.

– Так, Тетяна.

– Я від Вайди, – Вітовський приступив ближче.

– Антона? – аж затремтіла дівчина.

– Антона, – підтвердив Ярослав, заслонивши Вітовського. – Він щиро вітає вас. Ми бачили його, розмовляли з ним, зараз він під Львовом, у Винниках.

– Вайда передав вам свою адресу, – тепер Дмитро заслонив Грицана. – Прошу – можете йому написати.

– Антон, – наче в забутті прошепотіла дівчина. – Антон… А більше нічого не переказував?

– Аби ви ждали його…

– Угу… угу…

Ярослава жахала її врода, і він поплив очима по вбогій хаті, де скромно стояли старомодне широке ліжко, висока скриня, дві лавки попід стінами, велика селянська піч і швейна машинка фірми «Зінгер».

IX

«Львів, Тернопіль і нарешті Станіслав, – носилось в голові Вітовського. – Вже третя столиця за два місяці… Здається, ще жодна держава світу так не міняла центру-осідку…»

Стовбичачи над Петрушевичем, котрий чипів похмуро й скульчено за дубовим столом, вимостивши поперед себе бліді руки та нервово покусуючи тонкі губи, Вітовський знов різко заметав камінь-словами:

– Мишковський вас обманює! Він взагалі усіх обманює! Невже ви досі, пане президенте, не збагнули, що його офіційні повідомлення у часописах наскрізь брехливі? Якщо вірити Мишковському, то під Львовом усі поляки вже перебиті! А насправді ж поляки обстрілюють нас.

Петрушевич поворушив тонкими пальцями, відтак підняв очі – очі дипломата, в яких нічого не можна прочитати.

– Що ви радите?

– Дайте людям землю! І вони будуть її захищати. Це єдине може нас врятувати. Ми ж обіцяли людям землю.

– Я не диктатор.

– Переконайте Національну Раду, Державний секретаріат, що це єдиний вихід з того становища, яке склалося. Кожна людина за щось жертвує своїм життям, чи то за ідею, чи за хліб. Дайте людям землю, а тоді вже люди щось вам оддадуть.

– Все те не так просто…

– Зате настане день, коли буде пізно! Нерішучість уряду породжує недовіру загалу, зволікання примушує той загал задуматися: а чи той в нього уряд? Ви, пане президенте, замислювалися над цим?

– Можливо, маєте трохи рацію. Однак же люди повинні зважити на ситуацію. Ми ж відіслали звернення нашого уряду до коаліції держав Антанти, ми ж виразно сказали, що наш край зруйнований, як і виразно сказали, щоб Антанта примусила Польщу забрати свої військові сили з Галичини. А вже тоді будемо вирішувати оце болюче питання про землю.

– Ну, повірте ж мені,– Вітовський вже говорив так, ніби вибився з сил, – що кожна людина жертвує своїм життям в ім’я чогось. Отже, зараз питання питань – земля!

– Вірю вам, погоджуюся з вами, але все це може полагодити лише Національна Рада, – вперто стояв на розпутті Петрушевич, даючи зрозуміти Вітовському, що розмова закінчена і подальші дискусії безнадійні.

– Тоді нам нема про що говорити! Але закарбуйте в своїй голові, що вас виженуть з цієї землі. Закарбуйте! І як будете драпати до Відня чи підете на той світ, згадайте мої слова! Так буде! І вам, і Левицькому, і Голубовичу!

Вітовський люто, з презирством ще раз глипнув на Петрушевича і, не попрощавшись, траснув за собою дверима. Петрушевич знов понуро опустив голову: біда, коли біля державного керма стають отакі буйні люди, яким бракує витримки, солідної орієнтації в ситуації. А можливо, Вітовський каже правду про становище під Львовом? І Петрушевич зв’язався по телефону з Омеляновичем-Павленком.

– Що на фронті? Зокрема, під Львовом?

– Ми успішно стримуємо наступ ворога, – спокійно і впевнено доповідав той з Бережан.

– Успішно стримуємо… – промимрив Петрушевич, а далі закричав: – Не стримувати треба, а наступати! Вісімнадцятого січня відкривається в Парижі Мирна конференція – ми повинні взяти Львів!

– Докладаємо зусиль…

– Наступати треба!

– Стримаємо наступ і підемо в контрнаступ…

– Доповідайте щодня!

І поклав трубку. То що ж робити? Кого слухати? І яким буде цей новий 1919-й? Що принесе? Де вихід? Треба… Так! Лише злука ЗУНР з УНР може нас врятувати… Злука! Тільки злука, всі вважають Галичину П’ємонтом, звідки почнеться національне відродження. Тож кого слухати?

Петрушевич почувався самотнім. Раніш хоч дружина була розрадою, а після її смерті він мов без рук. Ні, Леокадія не була політиком, не була навіть особливим ерудитом, але добрі сімейні стосунки, сімейний затишок мав для нього неабияке значення. Він скорбно зітхнув і заглибився в справи. Під вечір задеренчав телефон.

– Це – Вітовський, – почув у трубці далекий сухий голос. – Пане президенте, я бачу потребу змістити полковника Стефаніва.

– Змістити? – сторопів Петрушевич. – Полковника Стефаніва? – Він аж зіщулився, наче хтось намірився виплеснути йому в лице горня води.

– Саме так, – підтвердив Вітовський. – Натомість командувачем львівської групи поставити полковника Осипа Микитку. Хоч йому вже десь п’ятдесят, але чолов’яга ще гожий. Скромний, невибагливий в особистому, зате вимогливий в справах стрільців. Зараз він, може, найкращий офіцерський фронтовик. Щирий патріот. Вірить у нашу перемогу, і віря ця послужила, певне, йому в штурмі Сокільників – щойно мені доповів Поточняк, що поляків вибито і село взято. Завдяки Микитці тепер лінія облоги Львова проходить так: Рясна-Руська – Малехів – Кривчиці – Бровар Грунда – Пасіки – Персенівка – Кульпарків – Скнилів – Зимна Вода. Отже, пане президенте, я прошу вашої візи.

– А полковник Стефанів?

– А хіба в нас надлишок старшин? Що ми, не знайдемо йому місця? Армія ж щойно формується.

– Ну-у-у… ну, все-таки…

– Даєте візу?! Чи ні?!

– Угу… угу… – мимрив Петрушевич, мацаючи добре розвинуте підборіддя. – Що ж, пане Вітовський, дійте на власний глузд, але щоб не було нарікань.

– Я дію не на власний глузд, а на користь армії.

– А який стан на інших відтинках фронту? – Петрушевич круто змінив розмову, бо… Бо з Вітовським ліпше не зв’язуватися. – В Стрию? Під Жовквою? Сокалем? Рава-Руською?

– У міру поступлення звідомлень з фронту я негайно буду інформувати пана президента.

Петрушевич насурмонився: Вітовський що, глумиться наді мною? Чи це звичайна етика? Але чому натиснув «пана президента»? І Петрушевич буркнув:

– Ну гаразд!

– Зачекайте! Хвилиночку! Іще одне: я таки не покидаю своєї гадки змінити Мишковського. Нам потрібен начальник штабу кмітливий, розторопний, рішучий.

– Пане Вітовський, не все зразу…

– Здається, не хто інший, а саме ви, пане президенте, наполягаєте, щоб до початку Мирної конференції в Парижі звільнити Львів.

– Так, наполягаю.

– А щоб звільнити Львів…

– Так, так! – скрикував Петрушевич. – Але я, однак, не наполягаю стинати старшинам голови!

– Або Мишковський, або я!

– Це шантаж!

– Це бажання взяти Львів!

Зв’язок обірвався. Рука Петрушевича, як і душа, повисла з трубкою в повітрі. О паскудне каченя!.. Та що вчиниш, доводиться терпіти. І хоча мусив терпіти крутий норов Вітовського, багато де в чому поступатися, вдаватись до компромісів, проте не міг не визнати, що в даний критичний момент голос Вітовського – вагомий голос. Його люблять стрільці, він домігся, що зараз в армії є понад сімдесят тисяч мобілізованих, він, зрештою, беззастережно поклав своє життя на вівтар Республіки. Отже… Отже, Євгене, треба негайно скликати Національну Раду, аби всім миром виробити подальшу програму.

І він скликав її. Нагально! Перша сесія Національної Ради розпочала роботу відразу ж після Нового року, в гості до Станіслава прибули представники Наддніпрянської України, а також Угорської та Буковинської, тобто Закарпаття й Буковини. Першим – першочерговим – президент Петрушевич поставив питання про возз'єднання ЗУНР і УНР.

– Ми в окружному становищі,– відкриваючи сесію, говорив Петрушевич. – 3 одного боку – війна з поляками, а з другого – страйки урядників-поляків, котрі намагаються кинути нашу молоду державу в стан безладдя. В такий спосіб поляки ще раз показали, що вони тут чужий елемент. Жиди тримаються нейтрально. Отже, вихід у нас один – злука Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою. Україна повинна бути єдиною, а не розколеною! Це, власне, споконвічна мрія нації. Слово за вами, панове!

Прем’єр Голубович зазначив, що попередній, підготовчий, такий договір був уже підписаний 1 грудня минулого року у Фастові між делегатами Національної Ради і Директорії.

– Але тут, панове, є одна деталь, – провадив далі Голубович. – Виходячи з історичних умов, котрі склалися віками, ми просили для Галичини територіальної автономії.

І фраза його стала лихою іскрою… Хтось завважив, що з 527 мандатів майбутнього парламенту злученої України галичанам дають лишень 65. І спалах обурення не знав меж: як? На 6,5 мільйона населення Галичини тільки 65 мандатів? А на Київську губернію аж 50?

Ціною неймовірних зусиль Петрушевичу вдалось, однак, пригасити полум’я пристрастей, щоби воно не переросло в спопеляючу пожежу… Комісії було доручено остаточно відредагувати акт про майбутню злуку, а відтак уже затвердити.

Друге питання – не менш пекуче: про землю – реформу і закон. Вітовський одним з перших промовців загострив увагу всіх: якщо нічого не ухвалити, якщо не забезпечити селянські господарства насінням, Галичині загрожує голод. Його, як завжди, слухали з глибокою повагою, кожне слово сприймали вельми уважно, але… але далі кожен висловив свою думку: одні раяли здавати грунт малоземельним і безземельним в аренду, інші обстоювали парциляцію багатих панських і церковних маєтків; найкрутішими були треті: зробити так, як більшовики в Росії: вся земля – селянам! Були й четверті, п’яті – був класичний шарварок. Та все ж кінець кінцем дійшли згоди. Закон гласив: усі землі Республіки стають добром народу…

А на закінчення своєї роботи сесія остаточно схвалила акт злуки ЗУНР та УНР.

У ці дні прибилася до Станіслава втішна, багатообіцяюча звістка: стрільці під орудою полковника Курмановича відкинули противника від Сокаля, вибили з Жовкви, взявши чимало полонених і великі трофеї… Що ж, – міркував Петрушевич, – мабуть, не помилявся Вітовський, твердячи, що Курманович чогось та вартий. Отже, є справжні командувачі. Треба тільки дочекатися того дня, коли злучаться ЗУНР і УНР. Усе тоді буде інакше, все піде на лад.