Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 39 страниц)

XX

– Знову війна, – Грицан сумно похитував головою, з-під лоба поглядаючи на причепуреного осінню клена, на його прив’яле світло-жовте листя, подекуди навіть пурпурове. А поруч сумувала червона калина – пурпуровий клен, журна червона калина і затурбований вояк; а ми тую червону калину піднімемо…

– Славчику, може, відпросишся? – обережно мовила Оксана, мружачи очі, ніби її сліпило сонце.

– Куди? – сухо заскрипів голосом, не замислюючись, що, може, цим грубим тоном робить їй боляче. – Все фантазуєш, фантазуєш, фантазуєш…

– Ні, я не фантазую, не фантазую… – вона зіщулилася, мовби на неї замахнулися батогом, вона бачила, що він розгніваний, а коли він у гніві, з ним краще не розмовляти. І все ж повторила: – Ну, відпросися, хоч на пару днів…

– Відпросися… А з якої нагоди?

– Скажи, що недужий… Хіба зараз один так робить?.. Чи мусиш бути таким чесним?

– І ми поїдемо до Кодні? – сказав Ярослав з сарказмом. – І будемо ловити щупаків та жерти?..

– Але ж тиф, дорогий… – майже крізь сльози видушила те, що її непокоїло.

– Тиф… – вимовив. – Тиф…

– Страшний тиф…

– І що? – ляпнув.

– Я тебе не розумію…

– Ти мене ніколи не розуміла!

Оксана стиснула зуби, щоб не розридатися, – несправедливість завжди ранить, часом глибоко, нерідко й фатально. Інша, може б, і розгнівалася, досварилася й траснула б дверима, та Оксана так кохала свого Ярослава, так кохала…

А він, занурений в себе, лежав поверх постелі, тупо дивився в облуплену стелю, важко сопів. Було маркітно й нудно, та найбільше його доконувала злість – на себе, на Оксану, на довколишність, – якась незрозуміла й дика злість…

Тиша. Глуш. Німота.

Оксана шила собі мовчки спідницю, бо стара вже розлізлася, і їй потрібна була нова, чи то пак свіжа, – вона тепер учителька, навчає вінницьких малюків української мови, літератури, отже, треба чепурно вдягатись – хоч скромно, вбого, та принаймні охайно.

Сум. Печаль. І вечір. Вечір поволі втопив у темінь вбогу кімнату. Оксана, відклавши шитво, обережно спитала:

– їсти будеш?

– А що є? – вже не сердито.

– Супу зварю…

– Я запалю в грубці…– то вже перемир’я.

Сіра меланхолія справді розмагнітила його, він добрішає, навіть йому неприємно, що, по суті, образив Оксану, – треба б її пригорнути, приголубити, та натомість бурчить:

– І нащо здалася тепер ця історія?..

– Я не розумію, Славчику…

– Та я ж тобі казав, що Петрушевичу стрілило в голову, аби ми писали історію Галицької Армії.

– Казав!.. Казав!..

Розтопивши піч, Ярослав сідає перед нею на стільчику, закурює сигарету й спостерігає, як вогонь немічно повзає по сирих полінцях. Що ж у цю мить там, у Галичині, робить мати? А син? А Стася? І як там, у тій Галичині? Думки його важкі, невиразні, далекі,– думати чи не думати – все одно… Навіть на фронті, у світову війну, в окопах так не було, як тут, у цьому лихому, як вампір, теперішньому світі,– чотирикутник смерті… І п’ятий кут – зверху… тиф. Він кружляє, як крук. І жалить, жалить, жалить!..

– Сідай, Славчику, будемо вечеряти…

Вечеря – суп: картопля, горох і вода… Шматки хліба… Хлебчуть мовчки. З однієї миски. Наче на похоронах, кліпає лампа. Десь поблизу обізвалася сова. І знов глухий шкребет ложок.

– Будемо спати? – питає Оксана тихо.

– А що робити?..

Вона, стоячи до нього в профіль, свідомо а чи бездумно, машинально роздягається догола, аби натягнути на себе єдину нічну сорочку поношену, – він бачить випуклі тугі її груди, виразні та напружені, і в нього раптом пробуджується жага.

– Ходи так до мене…

Він бере її майже ласкаво, та ненадовго, – він сам не годен збагнути, чому саме ненадовго, майже без насолоди.

– Тобі зі мною погано? – шепоче Оксана.

– Перестань! – гаркнув він майже ненависно, але радше на себе, аніж на неї.– Невже тобі нема про що більше говорити?

– Ти змінився…

– А ти можеш дати мені спокій?

Він у чоловічому безсиллі відкидається навзнак, тупить очі в стелю. Він знає, що не спатиме. І це його мучить. Що робити всю ніч? Балакати з Оксаною? Не хочеться… Йому нічого не хочеться. А десь за вікном стоїть по-осінньому чепурний клен, мов генерал, а обіч зажурена червона калина.

Оксана гасить світло, тулиться до Ярослава, але він не хоче її обіймати, йому осоружні і її руки, і її перса, і її тіло, вона ображено відкидається також навзнак, але він ніяк не реагує, йому байдуже, його знову ніщо не може розбурхати.

Ніщо! Він не обзивається, він лежить німотно, думає хто знає про що, часом згадує Марту, бо їй, напевно, легко зі своїм Шарварком у Станіславі, їй тепло й сито. Він не заздрить, він лише дивується, як уміють люди влаштовувати своє життя – безтурботно, затишно й вигідно. Одразу ж йому на думку приходить Стася, що, спотворивши обличчя, любила кричати: вся та книга, яку ти пишеш, нікому не потрібна, від неї не буде користі нікому, хіба комусь буде потрібна після твоєї смерті… І в такі хвилини вони сварилися, підбираючи найпекучіші, найдошкульніші слова, аби якнайсильніше вколоти, образити одне одного, притоптати, принизити. Згадуючи, він водночас дивується, що люди, ненавидячи одне одного, можуть роками мешкати під одним дахом, їсти за одним столом, з одного баняка, а промине час сварки, погніваються хвилину-другу чи кілька днів і лягають разом в одне ліжко, цілуються, бувають близькими, а через кілька днів знову б’ються і знову миряться. Ні, не годен він збагнути дивного їх життя. Бо справді, як то можна? Однак же можна, бо сам жив із Стасею саме так, бо зараз узяв Оксану, перед тим сердячись, – все можна… Отже, крім неволі загальнолюдської, може бути неволя сімейна, домашня. До якої пристосовуєшся, втрамбовуєшся і перетворюєшся в таку собі тварюку, що можеш какати там, де їсти. Як це брудно! І як це страшно! Невже почалася загальна атрофія!

«Де ж вихід? – б’ється в думках Ярослав. – І як людина може шукати свободи в своїй сім’ї? Не зрікатися ж їй дому, дітей. І чи можлива ця вигадана свобода?»

– Ти спиш? – Оксана не чекає відповіді, а кладе голову йому на груди. І руку кладе.

– Лізе в голову всячина… – він устромляє пальці в її кучері, задумливо чи то чеше, а чи пестить, він знову розм’як.

– Так боюся тифу… – Оксана відчуває, що Ярослав подобрішав, більше не сердиться, готова простити йому будь-яку наругу, лише б він її не покинув. – Таня як розповіла, що в лікарнях робиться, аж кров холоне… Не дай, Господи… – вона хотіла сказати «нас вчепиться», але прикусила губи.

– І я стаю забобонним: на все воля Божа…

– Не нервуйся, але…

– Кажи, кажи…

– Зараз роззлостишся…

– Слово честі, ні!

– Я за обох нас боюся: тиф, як і куля, не перебирає.

– Що ж радиш?

– Перебути це лихо в К одні! – вона говорить тихо і благально. – Тепер кожен рятується як може, кожен клопочеться наперед про себе.

– Треба подумати, – невизначено каже Ярослав, щільно горнучи Оксану до себе; вона розуміє: більше від нього слова не виб'єш.

Уранці, наспіх випивши склянку окропу, сказав, що йде, як завжди, до Начальної команди, бо ж він особистий референт Тарнавського, але не пішов туди – він пішов до лікарні, аби зобачитися з Танею: може, має якісь новини од Вайди, якого після одужання послали знову у Другий корпус. Таня зраділа йому, проте він помітив: ще більше схудла. І він запитав так, аби Таня – принаймні так йому хотілося – нічого не відчула, запитав безтурботно, ніби в мирний добрий час, десь удома чи на природі:

– Що нового?

– Тиф, – сказала дівчина.

– Погано…

– Дуже погано, – погодилася й повторила: – Дуже! Щодня, щогодини, щохвилини привозять свіжих… Хочете – гляньте.

Не хотів, але пішов. Тільки в одну палату. На ліжку лежало по двоє. Навзнак. Застигло. Наче вже були мертві. Зір їх бився по темних стінах – бився так, як сполошені ластівки, яким нема куди вилетіти: бився, бився у двері, та двері не піддавалися, і він блукав безпомічно попід стелею, відтак, змучений, знов ховався під вії. Ярослава зморозило:

– Це жахливо…

– Жахливо.

– Од Вайди нічого?

– Нічого.

Кивком голови попрощався. Таня, здавалось, не бачила ні кивка голови, ні його самого. Ярослав навмання помандрував, – над рікою здіймався туман, і віяло прохолодою. Запримітив на голому березі одиноку сосну. Зелена, горда, мовби не зважала, що земля вже похолола, а жаби пірнають у мул до весни… Стоїть собі – і годі! Пізня осінь: вже не ломляться від яблук та слив сади, вже не пахнуть грибами ліси… Хоч сядь і плач! На ріках вавілонських… Спокій! А Букієвського вже нема… Інтелігенція – мозок народу… До чого це? Звідки? Нащо? Коли нещадність звернемо до наїзників, перестанемо ненавидіти один одного…

Він завважив на березі Петруся – непорушно сидів над водою, в журі. Ярослав намірився був підійти, але в останню мить передумав. Бо про що говоритиме? Про тиф? Пісню? Аби теревенити? Ні! Нема охоти. Краще вже у штаб.

– Де ви пропали? – перестрів його в коридорі Паліїв.

– Ніде. Іду…

– Ви потрібні командувачу, – суворо сказав ад’ютант Тарнавського, не зважаючи, що був чином нижче від Грицана.

Генерала і Шаманека Ярослав застав над картою – обидва щось мудрували, тицькаючи олівцем то в одну точку, то в іншу.

– На ваш поклик, пане генерал, отаман Грицан з’явився! – голосно відрапортував. – Слава Україні!

– Сідайте і… не кричіть, отамане, – Тарнавський кисло скривився, поморщивши втомлене від безсоння лице.

– Слухаю, пане генерале…

– Поїдете в другий корпус, у штаб Вольфа, – замислено тлумачив генерал Тарнавський. – Як ви знаєте, після відступу з Житомира корпус зараз перебуває в трикутнику Троянів – Кодня – Тулин…

– Знаю, – кивнув Грицан, але при слові «Кодня» мимоволі здригнувся; і Оксана, безперечно, зреагувала б…

– Ваше завдання – переправити корпус під Брацлав.

– Зрозумів, пане генерале.

– Крім того… – Тарнавський пильно глянув йому в очі.– Займіться агітацією тамтешніх людей… Може, хтось пристане до нас.

– Зрозумів, пане генерале.

– І будьте обережні – тиф.

– Коли накажете відбути?

– Зараз. Машина Устимчика чекає. Відповідні документи від мого імені підписані,– і генерал кивнув головою. – В дорозі докладно вивчіть те, що в пакеті.

– Я виконаю ваш наказ.

– Дай вам, Боже, щастя! – благословив Тарнавський. – Не забувайте про тиф….

– Спробую… – всміхнувся Ярослав і одразу подався на квартиру за речами. Вітер рвучко рвав з дерев розкішні їх шати, влаштовував жовті заметілі, обвіхолюючи Ярослава. З Оксаною вирішив не прощатися: ще, чого доброго, надумає поїхати… Він лише написав їй записку. Правда, трохи згодом, уже в машині, покартав себе: все-таки це не зовсім чесно. Однак виправдав свій вчинок у такий спосіб:

– Місю, – звернувся до Устимчика, – як вернешся, перекажеш Оксані, що генерал послдв мене терміново, і я не зміг зайти до неї в школу.

– Та що мені, важко? Скажу.

Мовчало поле, щось журливе було в ліску, який миготів поза вікнами машини. Жалібно здригався останній листочок берізки, зрідка червоніли ягоди горобини, скляніла в озеречку вода. Крайнеба висіла дощова хмара…

У Троянові стрільці зустріли Грицана привітно, але перше запитання було таким несподіваним, що він аж розгубився:

– То правда, що з Італії на поміч нам ідуть українці-полонені? Чи то тільки чутки?

– Правда! – збрехав Ярослав.

Йому було неприємно за цю оману, але розумів, що зараз вона необхідна, що здатна на якийсь час підтримати дух людський. А добрий настрій збадьорює душу й зміцнює тіло. Ні, не треба бідкатись! Адже лікар нерідко також каже хворому неправду, і хворий одужує.

Розшукавши штаб корпусу, Грицан вручив Вольфу пакет од Тарнавського. Той довго читав і довго роздумував. Нарешті туго видобув слово:

– Що ж, Брацлавщина – то Брацлавщина.

– Яка потрібна від мене поміч?

– А чим ви, отамане, спроможні допомогти? Ліками? Зброєю? Продовольством? – питав, наче забивав цвяхи.

– Хоча б морально…

– ідіть між стрільців…

– Якою сотнею командує Вайда?

– Отою, що на околиці Троянова…

– Тоді добре, піду до нього.

Грицан прочалапав по багнистих плесах метрів сто, як почув за спиною знайомий голос:

– Привіт!

Грицан вмить озирнувся. Звичайно, Вайда! Ну й прекрасно! Буде легше. Принаймні є бодай одна знайома душа.

– Привіт! – втішно простяг руку.

– Ти яким чином тут? Послали, чи що?

– Послали…

При стрільцях він не міг признатися, чому його відряджено саме в Троянів. Розповів пізніше, коли Вайда повів його перекусити і коли залишилися на самоті.

– Брацлавщина – то Брацлавщина, – як і Вольф, знизав плечима Вайда. – Нема ніякої різниці. А щодо агітації троянівців у Галицьку Армію, то… Щиро – не завдавай собі клопотів. Безнадійно. Ми без тебе агітували. П’ятеро, здається, записалися, взяли пайок, а на ранок – мов корова язиком злизала.

– Та я не дуже поривався агітувати… – доїдаючи черству шкуринку, відкрився Грицан. – Чужих у чужу армію? Сміх! Вони ж самі за себе не хочуть повоювати…

– Ну, тоді ще по чарці…

– Мені ж треба до Вольфа… до командування корпусу.

– Тоді – за командування! – підморгнув Вайда. – Тебе послав Тарнавський, отже, командування – це ти. А те, як ти кажеш, командування саме без чарки не їсть…

– Хіба по одній ще…

– Де ночувати думаєш?

– Не знаю.

– В такому разі беру до себе.

Підняти корпус на ноги, зрушити з місця – виявилося справою нелегкою: стрільці вже прижилися в Троянові, облінилися, обайдужіли, дехто навіть пристав у прийми. Ніхто нікуди не хотів іти – хіба в Галичину, але в Галичині порядкував Галлер. Не допомагали ні погрози, що потраплять в полон до більшовиків, ні вмовляння.

Аж через дві доби після довгих дебатів злагодилися врешті в дорогу. Покидали Троянів уранці. Хто на підводах, хто пішки. Було холодно й непривітно. Дерева обсів іней, біліла трава, в’яла. Грицан їхав на підводі у голові колони разом з Вайдою.

– Жи-и-иттє…– тягнув під ніс вусатий стрілець, який правив кіньми. – Видно, не доїдемо додому…

Він нервував Грицана: надто багато говорить. Безперестанку. Такий балакучий, що замордовує. Перше його слово було:

– Я Галайда, Пилип…

– То й славно! – всміхнувся Ярослав, а тепер – хоч з воза злазь. Жити не дає. Доконує.

– Що ж, старшинам добре, – торочить тихо Галайда, – а ти, бідний чоловіче, терпи…

– Та годі розумувати і плакати! – врешті-решт розізлився Ярослав і так само злісно, але трафаретно промимрив: – Ми ж з вами борці за волю… України.

– А де та воля? – бунтувався Галайда. – На заході – поляки, на півночі – більшовики, на Дністрі – румуни, перед нами – денікінці,– чотирикутник смерті, а не воля.

«Є ще один чотирикутник, – подумав Ярослав. – Тиф». Але не хотів про це зараз нагадувати.

– Куди ж тепер? – питався Галайда.

– Замовкни! – врешті не стерпів і Вайда. – Бо зараз кляпом писок заткну!

Але вусатий галичанин не вгавав:

– То де, панове золотенькі, наш порятунок – у полоні чи в землі? І хто нас візьме – Ленін, Денікін чи Петлюра?

– Скажу в Брацлаві,– Грицан змусив-таки його замовкнути. – А поки що дай подумати, як туди добратися.

Він пересів на коня, що плівся коло воза, й подався шукати полковника Вольфа; ні в якому разі не можна було йти через Вінницю – розбіжаться… В Калинівці, від імені Тарнавського, Грицан наказав Вольфу зупинити колону – немовби на перепочинок… Відразу схаменувся, та було вже пізно: біля Калинівки починається Чорний ліс… Торік там аж кишіло більшовицькими партизанськими загонами, що вимолочували петлюрівців… Може, й зараз?.. На роздуми не мав часу. Разом з Вольфом зважили становище. Грицан наполіг повернути на Липовець – лише в такий спосіб можна врятувати корпус від розброду.

– Все, – підвівшись із-за столу, підсумував Грицан. – Рушаємо! До Брацлава – тільки через Липовець й Іллінці!

– Але ж далеко, – Вольф задумано покусував губи. – Може, всіх півтораста кілометрів…

– Перепрошую, – г спохмурнів Грицан, – але накази головного командувача Галицької Армії не обговорюються…

І Грицан знову їхав на підводі Вайди. Через два дні, під вечір, колона нарешті дотеліпалася до Немирова. Мрячило. Забудоване на пагорку, оточене з трьох боків ставками, що їх порозкидала річка Мірка, місто, неподалік якого існувало ще скіфське поселення, нині неначе підставляло себе негоді. Грицан роздивлявся довкруж, і серце стискав біль: місто славних імен… Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, уманський полковник Іван Ганжа… Місто побратимів Устима Кармалюка. Яким воно зараз виглядало нещасним, злиденним, запущеним.

До Брацлава залишалося два десятки кілометрів, і Грицан, порадившись з Вольфом, розпорядився не зупинятись. За всяку ціну добратися. За всяку ціну!

І вони добралися…

Вранці найперше, на що наткнувся Ярослав, – тиф. У лікарні бракувало навіть соломи, щоб міняти під хворими. Тягнули до Ярослава, здавалось, безкості руки й благали:

– Води…

– Чаю…

– Одіяла…

– Соломи…

«Жах! – не витримав Ярослав і вискочив надвір. – Це викінчений жах! Я не витримаю! Я збожеволію!.. Так, так, треба повертатися до Вінниці – я своє завдання виконав».

Так, виконав. Навіть Вайді не признався, що Тарнавський має намір кинути корпус проти денікінців. Вважав, буде ліпше, якщо ніхто нічого не знатиме. Зрештою, не він посилає стрільців у бій… Хай відповідають ті, хто повинен відповідати! Попрощавшись з командуванням корпусу, з Вольфом, Вайдою, Грицан подався підводою до Королівки, де була залізнична станція, аби сісти в перший-ліпший поїзд з Гайсина до Вінниці. Колія була порожня. Якийсь випадковий залізничник сказав йому, що на вокзалі ждуть поїзда хворі на тиф галичани, ховаються там від холоду. Йдіть, мовляв, може, знайомого зустрінете. Ярослав, не роздумуючи, метнувся до облупленого будиночка, одчинив двері. Дійсно, на лавках, попід стіни, на долівці – густо людей. І все чоловіки, і все галицькі стрільці. Не звиклий до випадкових знайомств, Ярослав, однак, на цей раз бадьоро вигукнув:

– Добрий день, краяни!

Йому ніхто не відповів.

– Добрий день!

Мовчать. Сидять і мовчать.

Люди!!!

Всі були мертвими… Нажаханий, Ярослав вискочив з будинку, довго ходив, довго не міг заспокоїтися. Не заспокоївся і в поїзді. Стовпів у набитому людьми тамбурі, курив. По шибі сік дощ. Під затьмареним хмарами небом – журавлиний ключ. Летіли у вирій журавлі й за обрієм зникли… «Чути «кру, кру, кру», в чужині умру…» Господи, не закривай передо мною могил батьків наших, щоб я міг черпати з них силу!

XXI

Грузька дорога. Безконечно довга, як хвороба. І глибокі калабані. Низькі сірі хмари, холодний вогкий вітер і голі в імлі поля. З почорнілої стерні здіймається тьма чорного вороння. Каркає і каркає. Шукає поживи. А Вайда веде свою сотню. Сотню… Яка то сотня, – корчиться йому в голові,– якщо з сотні лишилось сімнадцять! Сунуть, сунуть в останню безодню, сунуть, як марево…

«Це ж нелюдом треба бути, щоб нас посилати на фронт, – Антонові бракує слів на прокляття. – А може, й нелюд цього не зробив би…»

– І коли кінець цій Голгофі? – стогне Галайда. – Коби вже борше здохнути…

Його слова повисають у повітрі, як павутина, бо вже й нарікати нема сил. Навіть нарікання набридли… Йдуть і йдуть… На погибель? Адже денікінці чи більшовики не щадять. І війна – не мама… А вони босі й голі. Всі до одного босі й голі. А худі коні ще вчора звечора вибилися з сил, попадали, ледь дихаючи, і Пилип, плачучи, мов дитина, перерізав їм шиї… Потому гуртом поздирали шкіру – харч на кілька днів…

– Заночувати доведеться в полі,– розсудливо мовить Вайда. – Бо щось не видно села…

Розклали багаття, та чужі вогнища не гріють. Насмажили конини, а вона солодка й приторна… А ніч темна й довга, як життя нещасного чоловіка… І бридка вода без цукру… Пшеничні снопи постелили собі під голови, накрилися ними – толочиться, витікає, гине, як люди, збідоване зерно… А може, все-таки проросте, – думає Вайда, – вродить наступного року. Але що воно може вродити? Вироджене виродків і родитиме… Що ж чинити? Може, не йти на фронт? Власне, де той фронт? Ні, не поведу я людей на вірну смерть. Лише б дістатися якогось села, лише б знайти прихисток, а звідтам – аніруш! Хай навіть судять мене до розстрілу!

На досвітку знов починає мрячити дрібний дощ, відтак густішає, а на ранок вже лиє, мов з цебра.

– Підемо далі,– вмовляє-благає стрільців Вайда, обводячи кожного болісним, тяжким поглядом. – Ми мусимо йти далі, бо інакше зогниємо, як ці снопи…

Навіть балакучий Галайда не озивається, – ніхто не хоче вставати, – вгрілися в холодній цій мокроті, бо так затишно, так приємно, як було в дитинстві біля грудей матері… Вайді й самому не хочеться вставати, але треба, бо рух – то принаймні якась ознака життя. І Вайда рече:

– Хлопці, дорогі мої, рідні, я не поведу вас на фронт… Тільки доберімся до якогось села, до якогось житла…

– А дійсно, товариство, як хочемо жити, треба розворушити свої мощі,– і Галайда підводиться першим.

І поволоклися – понурі, як колись заробітчани, і раптом він, Пилип, черпає звідкись енергію:

 
Гей, там на горі Січ іде.
Гей, малиновий стяг несе,
Гей, малиновий, наше славне товариство.
Гей, марширує, раз, два, три!
 

І – о диво! – стрільці, чавкаючи по багнюці обв’язаними онучами ногами, його підтримують. І хай не лине пісня, як належало б, хай неголосна вона, але – жива. І немов у казці з сірої пелени дощу виринає село. Несподівано, на приємність-втіху, знаходять у нім своїх – таких же голодних, холодних та босих. І хворих. Майже всі хворі. І все-таки село – бодай запах людського житла. І то вже легше… Раптом Вайда впізнає Горлицького; кудись той борзо чимчикує. Вайда згадує вінницький ресторан-шинок «Якір» і кидається до Івана, наче до брата, хапає за руку, збуджено белькоче:

– Як? Ти тут?

– Хочу власними очима бачити стрілецтво. – І з сарказмом: – Це ж так цікаво буде для історії…

– І що робити далі?

– Арештувати всіх старшин і брати командування в руки стрілецтва, – без роздумів, без вагань каже Г орлицький. – Це вони, старшини, довели нас до такого стану, це з їхньої вини стільки гине стрільців!

– А що це дасть – арештувати? – не розумів Вайда.

– Будемо з більшовиками і будемо вільні. Більшовики не покладаються на Антанту, на сторонню допомогу. Самі державу творять. Робітничу державу, без панів. Женуть Петлюр, денікінців та іншу нечисть, щоб не пили людську кров.

– Це треба обдумати…

– Думати? – різко перепитує Горлицький. – Але чим довше думати, тим більше сохне голова. Ми будемо думати, а тим часом губитимуться людські життя. Ні, тут мало треба думати! Тут треба багнет гострити!

– Ніби й мудро речеш, але чи захоче стрілецтво на таке піти? – вагається Вайда.

– Захоче, якщо добре з ним поговорити. Слово – воно, знаєш, наче крапля, ота крапля, що годна камінь продовбати.

– Звісно, воно так, але то треба думати. І чи всі підуть за більшовиками? То ще питання…

– Треба зробити так, щоб пішли!

– І все-таки варто подумати… – прицмокує Вайда. – Галичани далекі від більшовиків… Таки варт подумати…

– А я думаю! Де ти на постої?

– Тільки стрільців розмістив…

– То ходи зі мною.

Горлицький взяв Вайду попідруч, кивнув на скособочену хату під солом’яною стріхою.

– Отут я зупинився. Там ще є наші.

Стрільці покотом лежали на долівці. Лиш біля печі було місце. Мабуть, – здогадався Вайда, – для Горлицького.

– їсти будеш?

– Як щось маєш…

– Та поки що маю, – відказав Іван. – Трошки хліба і трошки солонини – поділимося. – Він розв’язав свій мішок. – Отож я, краяне, й хочу, аби ми разом подумали.

– Тихіше, почують…

– А я не боюся! Та й сплять вони.

Скибка черствого хліба… Шматочок білого сала… Яка то розкіш!.. І як жаль, що всього того так мало… Знов заходить ніч. Десь у кутку кришать солому щури. На печі сопе господиня. Здогадується Вайда: мусила пустити їх до своєї пустки, але нема чим світити, тож доводиться рано лягати, а спати не хочеться, і сохне голова… До хати входить ще кілька стрільців. Хтось вносить якогось патиччя, кидають у грубку. Гріються. Щасливо прицмокують, що над головою мають дах.

– Так! Так! – переконано твердить Горлицький. – Треба судити тих, хто у цьому винен, – судити так, як у сімнадцятому в Росії, і розстрілювати!

– Ти часом не більшовицький агітатор? – чи то жартома, чи дійсно підозріло глянув на нього Вайда. – Щось ти викривити мене хочеш… Або спокусити…

– У соціальних питаннях, друже мій, і Петлюра, і Петрушевич жонглюють між соціалізмом і капіталізмом, – не слухаючи його, веде свою думку Горлицький. – Ось і виходить: ні пес, ні баран, а в політиці – сиві коні, червоні шаровари і довгі інтерв’ю для чужих репортерів.

– А мені здається, що джентльмен Петрушевич сів грати не з тими партнерами, – каже Вайда. – Його партнери виявилися шулерами, обіграли його фальшивими картами.

– Це не те! Арештувати всіх треба! – рішуче наполягав Горлицький. – Але на сьогодні досить. Спім…

Замовкають. Яка дика ніч! Вайда одчував, що його морозить, що йому в роті гаряче. Невже починається? Іван щось говорить, та він уже не годен розібрати, белькоче у відповідь якісь слова… А за вікном туляться до голого стовбура ворони… Так міцно-міцно туляться…

Минула ніч, минув день, і витягнулось лице Вайди, його лихоманило, наче скляні, блищали очі. Таню! Чуєш, Таню, щось погане буде… Брате… Твій перстень і досі на моїй руці, але щось погане буде… Антон задихався. Метляв головою. Розхриставши на грудях брудну сорочку, просив хрипло і натужливо:

– Іване, води…

– Івана нема, Іван Горлицький уранці зник… – схилився над ним Пилип Галайда. – Нате, пане сотнику, напийтеся… Може, зігрієтесь, може, легше вам стане…

Антон ковтнув кип’ятку, закашлявся й відкинувся на солому – спітнілу, як і він. А Пилип Галайда скорботно, скрушно похитував головою. Він належав до тих чесних галичан, котрі не покидають своїх старшин. Пилип був чоловіком років під сорок, походив з Нового Милятина, що між Львовом та Буськом, мав там клаптик землі, жінку, троє дітей і коня. Коли почалася світова війна, його забрали в австрійську армію, на Сербії був поранений, а коли повернувся додому, застав попіл. І розповіла жона, як розлючені донські козаки перед відступом у п’ятнадцятому році спалили їхнє обійстя лише за те, що вона не дала для їхніх коней сіна. А де було взяти того сіна? Так і згоріла його, Пилипова, хата. Але добре, що всі живцем не погоріли, бо козаки стріляли по вікнах, а хата була під стріхою. Він, повернувшись з фронту, збудував ліплянку з глини, виміняв корову на коня, бо залишалася теличка, – був власний кінь, то вже якось крутили світом. Його мобілізували в Галицьку Армію після листопадового перевороту. Дружина розраджувала, щоби не йшов, але про нову республіку так багато говорилося: захистім її і будемо раювати. Він повірив. І ось тепер чипіє голий-босий, далеко від свого краю.

– Пити… – знов, ледь ворушачи сухим язиком, немічно прохрипів Вайда. – Дайте пити…

«Напевно, мудро радив отой більшовицький агітатор, – подумав Галайда про Горлицького, зачерпуючи з відра холодної, мов крига, води. – Напевно-таки, мудро…»

– Пийте, пане сотнику, пийте…

Антон не чує його слів. Важко дихає. Щось чавить на його болючу голову. І мряка. Мряка, сильна мряка довкруги – весь світ у мряці – мряка, мряка, мряка… Сива мряка… Чорна мряка… Чорні крила… Чорно…