Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 39 страниц)

– Ти часом мене дивуєш. Ти стільки проїздив по світу, чотири роки вчився у Ватікані, знаєш кілька мов, доволі мудрий чоловік, та інколи впадаєш… Ну, як сказати…

– Ось назавтра йде передовиця, – Карманський моментально скористався з паузи, – в якій чорним по білому викриваються протиурядові елементи, авантюристи, саботажники.

– Вибач, але, замість передовиці, піде ось це, – Вітовський простягнув учетверо акуратно складений аркуш. – Наказ секретаря військових справ про те, що із завтрашнього дня по всій Західно-Українській Народній Республіці вводиться стан облоги. Прошу надрукувати.

– Це все так серйозно? Невже?

– Добродію Карманський, пора опускатися з поетичних піднебес на грішну землю й підкувати свого Пегаса, – несподівано різко заговорив Вітовський. – Те, що «Український голос» щоразу наголошує, що герб ЗУНР – золотий лев на синьому тлі, а прапор синьо-жовтий, справі не поможе.

– Не так уже часто ми про це пишемо.

– Згоден, перебільшую, але зрозумій, друже, кожне слово нині повинно бути мечем, а не шоколадкою.

– Здається, ніби розумію.

– Повторюю: я не приїхав ні сваритися з тобою, ні читати тобі нотації. Але зваж на ситуацію. Гадаю, ми порозумілися. А думати ти вмієш. Я прощаюся з тобою, бо завтра раненько їду на фронт.

Вони по-товариськи попрощалися, і Вітовський велів Устимчику крутити кермо до резиденції Петрушевича. Той, сумно підперши долонею підборіддя, чапів за робочим столом. І такий уже мав причавлений вигляд, що Вітовський по-справжньому перейнявся тривогою.

– Пан президент часом не захорували?

– Захворів доктор Кость Левицький. І то серйозно. Ми допіру посадили його на потяг до Станіслава.

– Так, це велика втрата для нації,– розкусивши крок Костя Левицького, поглумився Вітовський. – Ай-я-яй! І що ми тепер будемо без нього робити? Га, пане президенте? Нація пропаде…

– Керманичем Ради державних секретарів я призначив доктора Ізидора Голубовича. – Петрушевич так і не збагнув його глуму. – Як міркуєте, підходить? Справиться?

– Ідеально! – Вітовський хотів сказати «ідеальний баран», але стримався і сказав інакше: – Я видав наказ про стан облоги на території всієї республіки.

– А це не попсує нам? – насторожився Петрушевич.

– Це допоможе нам позбутися хаосу. Далі. Помешкання для штабу в Бережанах я підібрав. Дозвольте мені розпорядитися, аби Омелянович-Павленко з Мишковським негайно виїздили, – він зробив паузу. – Навіть сьогодні.

– Так поквапно?

– Якщо так поквапно втік від державних справ цей хитрий, як старий обкусаний лис, Левицький, – суворо сказав Вітовський, – то чому не може поквапно приступити до роботи командуючий армією? Нам же треба організаційно її сформувати.

– Я йому зателефоную…

Петрушевич намірився ще щось сказати, навіть розкрив рота, але раптово ввійшов Омелянович-Павленко, а слідом – Мишковський. Генерал, як завжди, був одягнутий в армійський мундир російського офіцера – однострій захисного кольору, але без погонів, а там, де мали бути погони, де, вірніше, колись були погони, темніли сірі полоси. Це був його улюблений мундир, як свідчив Устимчик, він не хотів його знімати, як і не хотів знімати нагород, бо вони свідчили про його героїзм, військову доблесть. Він довідався, що галичани охрестили його генералісимусом, однак не образився, це навіть лестило його натурі.

Вітовський зметнув очі на обох, та найдовше затримав на генералові. Он який він! Справді, ніби не примітний, але це, мабуть, отаман – людина-айсберг. Петрушевич тим часом хутко підвівся з-за столу, на якому лежала велика карта Галичини, й поручкався спершу з Омеляновичем-Павленком, а тоді з його начальником штабу. А Вітовський став обік з цілковитою незворушністю: Омелянович-Павленко не хотів знімати царського мундира, а він не хотів схиляти перед ним голову, кланятися. І чи не вперше затявся: повинна бути субординація – він усе-таки секретар військових справ, міністр.

– Прошу знайомитись, – Петрушевич повернув голову до Вітовського. – Наш державний секретар військових справ…

– Я здогадався! – перебив його Омелянович-Павленко, не давши йому назвати прізвище. – Мені показували портрет. Отже, пан полковник Вітовський?

– Ви не помилилися, – сказав Дмитро.

– Будемо знайомі,– і генерал першим простягнув йому руку, допитливо зазираючи в очі.

– Радий знайомству, – сказав Дмитро.

– Мишковський…

– Прошу сідати, панове. – Петрушевич звеселіло потер долоню об долоню. – Нарешті ми зібралися тим складом, яким давно треба було зібратися. Це добра ознака.

У відповідь, однак, ніхто не зронив ані слова, всі троє мовчки дивилися на президента, чекали подальших слів.

– У січні в Парижі відкривається Мирна конференція. – Петрушевич облизав губи. – На конференцію ми пошлемо своїх делегатів. До цього часу треба взяти Львів. Я хочу знати, панове, коли ви це зробите? – і перевів погляд на Омеляновича-Павленка.

– Я очікую корпусів Петлюри, – впевнено мовив той не запинаючись. – Петлюра обіцяв два корпуси. – І, наче за прикладом Петрушевича, також облизав губи. – А своїх сил для наступу… – Втягнув безпомічно голову в плечі, дрібно нею затрусив. – Своїх сил поки що замало…

– А якщо корпуси запізняться? – На мармуровому лиці Петрушевича сіявся неспокій. – Тоді який вихід? Що ми скажемо в Парижі? А головне – який вихід?

– Поки що треба ждати…

– Фронт займає тверді позиції,– встряв у розмову полковник Мишковський. – А помимо того, я міркую, що в таку сніжну зиму поляки не будуть наступати. Побояться, не наважаться, згадають долю Наполеона в Росії…

– Ви так мислите? – в очах Петрушевича – сумнів. – Не забувайте, Пілсудський хитрий, він може піти на все, і знов пильно глянув на Омеляновича-Павленка.

– Що ж, такий варіант можливий, – не відразу погодився генерал. – Однак я приєднуюсь до думки Мишковського, а крім того, ми повинні добре зорганізувати військо.

– Робіть щось, робіть щось… – благав Петрушевич. – Я дуже прошу. І збагніть: Галичина живе надією, що ми звільнимо Львів. На карту, панове, поставлена ваша репутація.

– Ми глибоко це усвідомлюємо. Однак мусимо підготуватися. Кожен наступ треба готувати.

– Пробачте, але я змушений признатися, сказати вам правду: серед стрільців вже шириться нарікання на вас.

– Які ж будуть конкретні пропозиції, пане президенте? – все ще м’яко, мовби недоспав, спитав генерал, хоча мав би передусім поцікавитись, які саме нарікання.

– Єдина буде пропозиція – командувати військами і воювати, а не смакувати чай з тортом! – аж тепер обізвався Вітовський. – Бридко слухати ваші безглузді слова про сніг і Наполеона. Ви що, за дурників нас маєте?

– Навіщо так різко?.. – Омелянович-Павленко збрижив лоба.

– Генерале, з вами розмовляє державний секретар військових справ, – не понижував, однак, тону Вітовський. – Якщо не помиляюся, цар Микола в таких випадках зривав з генералів погони… Якщо, власне, не Микола, то хтось інший. Суті не міняє.

– Що ви вимагаєте? – Омелянович-Павленко аж посинів, так важко йому було стримати гнів. А заодно було відчутно, що він боїться цього крутого і непримиримого чоловіка, який не піде ні на які компроміси, якого навіть Петрушевич – хоч і президент республіки – остерігається.

– їдьте негайно, нині, зараз до Бережан, де базується наш штаб. Там вас зустріне отаман Поточняк, разом з полковником Мишковським і нашими людьми негайно візьміться за організацію армії. Зараз у нас налічується майже п’ятдесят тисяч люду, сорок гармат. Принаймні поділіть на три-чотири корпуси, на полки, на сотні. Отаман Сень Горук передусім вам допоможе, як і отаман Анатоль Поточняк. До речі, отаман Поточняк має мої відповідні інструкції. Вам залишилося, як я йому сьогодні вже казав, переплавити слова на діло. Помимо того, наказую вам виконувати всі його розпорядження, бо це, власне, будуть мої розпорядження, оскільки завтра я надовго вирушаю на фронт. Одвезе вас до Бережан Устимчик.

Омелянович-Павленко понуро опустив голову. По хвилі, сліпо дивлячись на Петрушевича, пробурмотів:

– Якщо треба… Якщо аж так надто треба, то ми виїдемо… А може, нам би власне авто дали?

– У Бережанах дадуть, – замість Петрушевича відповів Вітовський. – Все, щасливої дороги! Ага, хвилинку! Полковник Мишковський, якщо ви хоча раз іще дасте до газети фальшиве повідомлення про становище на фронті, я вас вижену! Тільки не треба нічого пояснювати чи спростовувати: я сам особисто перевірив. І жодного вашого слова не прийму.

– Але ж… – почав був Мишковський.

– Нічого не треба пояснювати! – різко повторив Вітовський. – Обстановку на фронтах знаю краще, ніж ви.

– Так-так-так… – мов лелека, закалатав Омелянович-Павленко. – Ми виїздимо, панове. Сьогодні ж, зараз!

Він схопився на ноги, випростався струнко. Те ж саме зробив і Мишковський.

– Дозвольте відкланятись?

– Щасливо… – промимрив Петрушевич.

Вітовський мовчки відкозиряв. Омелянович-Павленко і Мишковський почеканили кроком до дверей. Настала гробова гнітюча тиша. Раптом різко задзвонив телефон. Розхвильований Петрушевич машинально зняв трубку, машинально підніс до вуха.

– Вас, пане Вітовський… – лице його затяглось пеленою задуми чи то зажури, зітхнув мимоволі.

– Це я, – сказав на тому кінці проводу Поточняк. – Допіру нам у штабі повідомили, що поляки зав’язали сильні бої під Самбором, Рава-Руською і Львовом, себто на всіх фактично відтинках фронту.

– Зрозумів, завтра я буду на фронті! – повільно видавив Вітовський і вже круто: – Зараз приїдуть Омелянович-Павленко і Мишковський. Прийми належно, влаштуй, нагодуй і примушуй працювати. Завтра в газеті буде мій наказ про стан облоги по всій республіці. Дій у відповідності з наказом.

– Буду діяти, а ви бережіть голову…

– Про себе я сам подумаю, – досада аж доконувала. – А ти подумай, як створити три-чотири корпуси, щоб можна було маневрувати. Власне, з Омеляновичем-Павленком і Мишковським попросту створюйте їх. Поки що багнетів достатньо. Все, друже, в мене нема часу на другорядні балачки.

Гнітюча тиша затяглася.

– Пане Вітовський, ви, напевно, трохи зарізко повелися з Омеляновичем-Павленком, – обережно зауважив Петрушевич, коли Дмитро зібрався йти. – Він все-таки генерал…

– Як президент, ви маєте право мене звільнити, – блиснув той очима. – На знак подяки ставлю пляшку коньяку.

Того ж дня Поточняк зателефонував удруге, на цей раз до Військового секретаріату: Бережани сподобались командуючому. Особливо розчулився, коли йому розповіли, що під час Північної війни із шведами тут побував Петро Перший. Генерал навіть висловив думку, що варто було б перенести штаб армії у старовинний замок з п’ятикутним подвір’ям. Там стільки веж… Його змалку вабили вежі.

– Не бавтесь, як діти! – розсердився Вітовський. – А робіть те, що я наказав. І не забувайте там, що діють військові трибунали…

VI

Вони, сидячи пліч-о-пліч на задньому сидінні, як і належить добрим приятелям, їхали, однак, на передову без доброго настрою – Львів досі у ворожих руках, а спустошена Галичина вариться у чутках: буцім у Відні сформовано єврейську бригаду, і вона рушила, аби відбити Краків у поляків; Румунія покинула Буковину, і на Буковині українська влада; німці марширують на Варшаву, і незабаром уряд Пілсудського впаде; в Угорщині сформовано українські полки, і їх веде тамтешній генерал Кевеш, який вирішив послужити Галицькій Армії,– чутки, чутки, чутки…

– Хаос, пітьма, – сказав Вітовський. – А ще донедавна так перспективно сяяла перспектива…

– Коли б од били Львів, коли б нам обіцяна Петлюрою поміч… – тихо стогнав Ярослав, покусуючи губи.

– Поміч… – процідив крізь зуби Вітовський. – Прийшла вже та обіцяна Петлюрою поміч…

Грицан розумів, про що мова: з Підволочиська повідомили, що прибув курінь козятинської піхотної бригади. Та на фронт не конче рвався. Першою вимогою було – їсти! А ще козятинці нарікали: в Підволочиську повно галичан, то чому ж не воюють, а нас посилають на смерть?

– Кину до чортової матері оте міністерство… – сердито забурчав Вітовський. – Кину, і попрошуся на фронт!

– Не роби того, Дмитре, бо все пропаде.

Він довго мовчав, перекидаючи цигарку з кутка в куток уст, наче жував, а перегодя важко зітхнув:

– Не переоцінюю себе, але саме цього боюся.

У Рогатині, в комендатурі, їх засипали питаннями: чи то правда, що в уряді розбрат і що Кость Левицький не захворів, а виїхав до Станіслава саме тому, що не полагодив з Петрушевичем; чи дійсно обов’язки прем’єра виконує теперішній державний секретар юстиції Ізидор Голубович? Вітовський, як міг, тлумачив-переконував, що все це намовляння, Кость Левицький справді недужий і ніякої паніки не треба.

– Невже Левицький захворів навсправжки? – не витримав Ярослав, коли вони покинули комендатуру.

– Звичайно, ні,– без вагань сказав Вітовський. – Хвороба його – страх і безпорадність, бо, щоб керувати державою, – хай навіть такою маленькою, як наша Галичина, – треба мати велику голову. Це ж не те що ляпати з трибуни.

– І я в цьому переконаний, що хвороба його – вигадка; заєць, перше ніж лягти, плутає сліди.

– Тепер він, шельма, буде критикувати кожен наш крок і неодмінно напише мемуари, щоб зробити з себе вождя. А щодо слідів, Славчику, то все живе плутає сліди. Хоч і залишає.

– З деякою поправкою, – уточнив Грицан. – Вовки штучно маскують свої – скільки б їх не було, йдуть слід У слід.

– І це не рятує, бо вовк вічно гонимий. Зрештою, навіть добре, що Левицький пішов геть. А ось в силі-розумі Голубовича я сильно сумніваюся.

– А я, Дмитре, іншого боюся – повторення історії. Розумієш, появляються нові керівники, але промови виголошують ті ж, що й попередники. Правда, з деякими нюансами, та вони не міняють суті. Колись я звіряв святкові промови трьох наших патентованих, як казав Франко, патріотів, які змінили один одного на одному й тому ж посту. І що ти думаєш? Ті ж самі слова. Це жахливо!

– Це справді жахливо.

– І жоден з них не користувався авторитетом серед людей – їх просто ніхто не сприймав всерйоз.

Грицан кинув оком на стрункі ніжні берізки: в засніженому гаю – засніжена біла альтанка. Довкруж густо заячі сліди. Кохалися зайці? Може… І він згадав, як у такій самісінькій альтанці цілувався із Стасею, коли вони якось, ще до війни, одного зимового дня вирушили в Дубляни на прогулянку. Вони тоді ще любили одне одного. І мріяли. Вони так багато тоді мріяли…

– Коли я був гімназистом, – гіркувато всміхнувся Ярослав, – змайстрував маленький човник з парусом…

– Куди ж ти хотів пливти? – і собі всміхнувся Вітовський, запалюючи нову сигарету.

– На цьому човникові нікуди не можна було пливти… Він стояв поруч з книгами як символ.

– В молоді літа всіх тягне до символів, – Вітовський потер долонею чоло. – Але найбільше випробування випадає людині в складні хвилини. Ось де можна перевірити справжню її цінність. Постав людину в стан безвиході, отоді й побачиш, чим дорожить вона на цьому світі, як оцінює цей світ, отоді й розкривається або краса-сила її, або нікчемність, ницість.

Вони замовкли надовго.

– То що будемо робити? – і себе, і Грицана запитав Вітовський, коди наближалися до Перемишлян. – Ідемо в Бібрку до штабу львівської групи чи відразу під самий Львів?

– А ти як радиш?

– Якби я щось радив, не питався б тебе.

– Давай поміркуємо…

– А, що міркувати! У Бібрку, Місьо!

У штабі львівської групи «Схід» їм не пофортунило: його шеф сказав, що полковник Стефанів відбув до Винник ще рано-вранці, відносно ж фронту – повна стабілізація.

– Що ж, пошукаємо полковника у Винниках, – невдоволено сказав Вітовський, розуміючи, що головні питання слід вирішувати саме з командувачем. – Вертай, Місьо, назад, і поїдемо через Перемишляни та Куровичі, бо, не дай, Боже, ще застрянемо де-небудь серед поля, якщо їхати через Старе Село, хоч і ближче.

– А може, ризикнемо. Тут же їздять.

– Ризикуй, але якщо застрянемо…

– …я сам вас витягну… – докінчив з усмішкою Устимчик, а тоді промовив розсудливо й заклопотано: – Через Куровичі велике коло, а нам бензину треба берегти.

– Чорт з тобою! Але щоб потому не каявся.

– Не буду.

Чим ближче до Львова, тим міцніше стискалося в Грицана серце: рідне місто в чужих руках. Жах! Але він мовчав. Був певен, що й Вітовський думає те ж саме, то пощо ятрити душу, пощо сипати сіль на рану? Певно ж, думає – он як зімкнув суворі губи. А дійсно, таке враження, ніби ходиш довкола отчого дому, а зайти не годен – десь пропав ключ від замка, а двері й вікна заперті зсередини. Хоч двері ламай… А таки треба ламати… Конче треба. Негайно!

Ще більше защеміло серце, коли очі вигледіли а чи вгадали обриси Високого замку, вершок якого був присипаний сивим снігом та окутаний сивим туманом.

– Збожеволіти можна… – прорвалось у Вітовського.

– Не кажи…

При в’їзді до Винник, на просторому подвір’ї крайньої хати, стрілець-чорнобривець розмашисто колов порізану на цурпаки колоду.

– Ану зупини! – Вітовський торкнув Устимчика за плече, вибрався з машини, спитав стрільця-чорнобривця: – Ви тут на постої?

– Так, пане Вітовський.

– А звідки ти мене знаєш? – аж, вражений, сторопів.

– Знаю, – не розгубився той, а навпаки – пройнявся якоюсь внутрішньою гордістю. – Я був серед тих, хто арештував Гуйна.

– Зрозуміло. Скільки ж вас тут?

– Вся сотня, пане полковнику.

– А коменданта де знайти можна?

– В хаті. Він з нами.

Прислухаючись до їхньої розмови, Грицан і собі вибрався з машини, – очі впік крижаний вітер, що дув, певне, з Високого замку.

– Веди, – повелів Вітовський стрільцю-чорнобривцю.

У тьмяній сірій кімнаті півтора чи два десятки тьмяних сірих постатей. Ні очей, ні лиць… Сірі плями. Чипіють на голому ліжку, звідки висолопився віхоть соломи, підпирають стіну, вмостившись рядочком на лаві, німотно, як на поминках, грають в карти круг столу…

– Встати! Струнко! – заволав стрілець-чорнобривець, стискаючи в руці сокиру, що так і забув її полишити.

– Вітовський?! – зойкнув твердий голос, і дуже молодий, дуже сивий старшина з відзнаками хорунжого скочив на хиткі рівні ноги.

– Вайда?

– Я, Дмитре, я…

На правій руці його Грицан запримітив шлюбний перстень, а ще звернув увагу на масивне роздвоєне підборіддя, вгадуючи крутий норов.

– Боже! – скрикнув Вітовський. – Антоне, дорогий…

Широким кроком він ринув до посивілого офіцера, і вони дужо обнялися та розцілувались. Стрільці стояли ошелешено й заворожено, з якимсь благовісним трепетом. Мабуть, не йняли віри, що їхній командант може отак близько знатися з самим Вітовським… А Вітовський сказав:

– Таки є щастя на світі…

– Не сподівався мене зустріти?

– Мені повідали, ти в полоні.

– Обійшлося… – Вайда з гуркотом висунув на середину кімнати старий, надтріснутий стілець. – Сідай, друже. І ви, хлопці, всі сідайте – в нас нині свято. Святкові поминки… Чи не так, пане полковнику?

– До поминок ще далеко.

– Так думаєш? – Вайда застромив руку в кишеню, дістав звідтам зіжмакану листівку. – Прошу – читай!

Під загальну тишу Вітовський повільно й пильно вів очима по друкованих рядках:

«Селяни! Завзятий ворог польського народу, дикий гайдамака, руський хлоп збунтувався проти польського панування в Східній Галичині. Проти дикої навали бунтівників вислали ми наше лицарське військо. Щоб скоріше ворога усмирити, вступайте в ряди нашого війська, бийтесь хоробро і здобувайте землю, котра єсть, була і буде польською! Отож ідіть на схід, беріть польську землю, не дайте, щоб русин забрав вам вашу землю. У бій!»

– Читай! – і передав Грицану.

– Що на те скажеш? – спитав Вайда, потерши долонею роздвоєне підборіддя, і знову блиснув золотий перстень. – Як тобі це подобається?

– Загалом нічого нового, – Вітовський, проте, різко зсунув на переніссі брови. – Мене зараз інше цікавить: де полковник Стефанів?

– Звідки мені знати? Я його тижнів два не бачив.

– Як? Ми допіру з Бібрки. В штабі мені сказали, що поїхав до Винник, – жовна його заходили ходором.

– Ти що, не віриш мені? – мало не образився Вайда.

– Та вірити вірю, але…

– Біда, Дмитре!

– Сам бачу…

– Тебе цікавить одне, – сказав Вайда, – а мене інше: доходять до нас чутки, що провідники наші жеруться між собою. Поділилися на чортівські партії – і, замість єдності, повний розбрат.

– На щастя, поки що неповний, але безпорядків багато, – облизав пересохлі губи Вітовський.

– Киньте полемізувати! Дайте людям землю! – Вайда, однак, говорив рівно, не підвищував тону, але голос у нього був сильний. – Беріться за розум, бо, повір мені, Дмитре, буде біда. Передушать і нас, і вас. І дарма буде пролита кров.

– Якби, друже, все залежало від мене.

– Порозганяй ти всіх цих петрушевичів, левицьких, голубовичів і бери владу в свої руки. Зуміли ж більшовики! – і далі так само рівно говорив дуже молодий, дуже худий і дуже сивий хорунжий Антон Вайда. – Більше року вже прецінь більшовики тримаються. І ніяка сила не може їх збороти.

– Кажу ж, не все залежить від мене.

– Поміж стрільцями ходять чутки, що Мишковський поляк, отже, свідомо відтягує наступ.

– Це не так, – заперечив Вітовський. – Річ у тім, що в Начальної команди зараз дуже багато роботи – армію треба сформувати. Розумієш, справжню армію?! Професійну.

– Розумію, Дмитре, я все розумію, але може настати така хвиля, коли армія нікому вже не буде потрібна. Коло Городка гримить, аж шиби деренчать. Не дай, Боже, прорвуть фронт.

– І я розумію, друже, що ситуація надто складна, – закивав головою Вітовський. – Але поки що легких ситуацій не буде. Можна звинувачувати керівників республіки, можна звинувачувати мене як секретаря військових справ, але треба, дорогі мої, збагнути й усвідомити одну дуже просту річ: ми існуємо трохи більше місяця. Повторюю: трохи більше одного місяця. Давайте розсудливо міркувати. Невже за місяць можна створити рай на цій розтерзаній землі?

Стрільці, похнюпившись, мовчали.

– Хорунжий Вайда, я присвоюю вам звання сотника. – Вітовський швидко написав на чистому аркуші кілька фраз і розмашисто поставив свій підпис. – Створюй справжню сотню і будь справжнім господарем у Винниках. А Стефаніву я зателефоную зі Стрия. Ми зараз у Стрий, а то, бачу, дарма намотаємося, а полковника не знайдемо. Отже, дій, сотнику. Ти комендант міста Винники.

– Дякую… – І Вайда глибоко зітхнув.

– Ви нам патронів, гранат, гармат підкиньте побільше, – якось обережно сказав стрілець-чорнобривець.

– Підкинемо. Обов’язково! – запевнив Вітовський. – Без належного озброєння Львова у поляків не відіб’єш.

Грицан весь час мовчав. Його мордувало те, що бачив, хоча мав би не дивуватися, бо сам гнив в окопах. Але там він воював за Австрію, а тут сам за себе, за свою державу.

Коли вийшли надвір, Антон притримав Вітовського біля машини, і Ярослав чув, як він несміливо попросив:

– Дмитре, якщо будеш у Станіславі, знайди Таню Острогляд, перекажи, що я ще живий.

– Це простіше простого.

– Дай я на чомусь запишу адресу…

Вітовський акуратно заховав записку Вайди у верхню кишеню френча, м’яко взяв його за руку вище ліктя.

– Треба, друже, протриматися, – не наказував, а просив-благав. – За всяку ціну. Ні, ми не спимо, ми робимо все можливе, щоб змінити становище на фронті, але не все так просто й так легко.

– Тобі я вірю.

– А мені з того всього так запаморочилася голова, що я забув вас познайомити. – Вітовський ніяково повернув голову до Грицана. – Референт військового секретаріату…

– …Ярослав Грицан, – докінчив той нетерпеливо.

– Дуже приємно, – потиск руки чіпкий, дружній.

– Гадаю, не раз ще зустрінетесь, – Вітовський поплескав обох по спині.– Я не кажу тобі, Антоне, «прощай», а – «до зустрічі!».

Устимчик завбачливо завів мотор. Всівшись, як і перед тим, поруч з Ярославом, Вітовський зморено, наче крізь сон, промимрив:

– В Стрий…

Хилилося до вечора. Грицанову душу знову терзала досада: рідна хата поруч, а ввійти не можна…

– Антон посивів на Маківці,– немов сам до себе, замислено, зітхнувши, заговорив Вітовський. – Моя сотня боронила Маківку… На очах Вайди розірвало його рідного брата… На шматки розірвало… Антон посивів за один день.

– Це трагічно, – і собі мимоволі зітхнув Ярослав, а по довгій напруженій паузі: – Якби ти, Дмитре, знав, як мені зараз хочеться заночувати бодай під Львовом…

– А я не хочу спати під порогом рідної хати. Власне, не засну. Хоч навряд чи взагалі буду спати.

Обминаючи манівцями Львів, Устимчик квапився бодай завидна вибратися на Стрийське шосе, – птах квилить, квилить і кружляє, кружляє довкола зруйнованого гнізда…

– Стій! – різким покликом зупинив його Вітовський, коли вони проїхали добрий десяток кілометрів, вибравшись на пряму дорогу. – Людина замерзає.

Стрілець лежав на обочині. Навзнак. Вітовський з Грицаном хутко підійшли, нахилилися – до грудей зовсім юного хлопця причеплено картонну табличку: «Розстріляний за дезертирство. Не вільно ховати три дні. 22 грудня 1918 року».

Дмитро потер долонею лоба, Ярославу чорніло в очах. Вони німотно вернулися до машини.

– Що там? – спитав Місьо, повівши гострим носом, що так не пасував до його маленької голівки.

– Вбитий…

Вітовський з Грицаном водночас закурили. І довго-довго мовчали. Повалив густий сніг. Раптово почало темніти.

– Треба десь зупинитися, – звернувся на Вітовського Місьо. – А то заїдемо у рів – я нічого не виджу.

– їдь до найближчого села.

– А чому ви ніколи з собою охорони не берете? Всі-всі возять охоронців, – запросторікував ні з того ні з сього Устимчик. – 3 охороною і солідніше, і надійніше. Пан Петрушевич ніколи не їздить без охорони.

– Дивись вперед, бо справді опинишся в рові,– буркнув Вітовський і до Ярослава: – Ти бачив на правій руці Антона перстень? Це братів. Вони були близнятами. Коли брата розірвало, Антон знайшов його руку з перснем… Отака історія. З густої пелени снігу виринуло: «Липники». Вітовський торкнув Устимчика за рукав:

– Зупинись біля першого обійстя і поглянь, чи є де заночувати. Тільки поводь себе по-Божому.

Устимчик загальмував і, настовбурчивши заяложений комірець, щоб не обсипало снігом, підтюпцем побіг до скособоченої хати й так само хутко повернувся, якийсь переляканий, стривожений.

– Там божевільна! – відчинивши дверцята, закричав жахно крізь віхолу, крутячи кругленькою голівкою з гострим носиком. – Там божевільна мати і шестеро дітей.

– Щось ти фантазуєш, – Вітовський висунув ноги з машини.

– Не йдіть! Не йдіть!

Але Дмитро і Ярослав пішли. Кімната була низька, чорна, непроглядна – Вітовський ледве освоївся, щоб збагнути, що в ній діється: у кутку збилося шестеро дітей, налякані, мовби зацьковані, дрібні, а посередині стояла висока, худа жінка. З більмом на оці, як помітив Грицан.

– Що? Що ви ще хочете? – заволала жінка.

– Нічого. Хотіли переночувати.

– Це Вітовський, – м’яко сказав Ярослав, неначе Дмитра всі повинні були знати.

– Хай навіть сам Бог!

Заридавши, жінка почала ошаліло бігати по хаті. Діти, водячи за матір’ю очима, зарюмсали, вони були худі, мов з хреста зняті, обірвані. Вітовський, терпляче вичекавши, звернувся до найстаршої дівчинки, якій, напевне, було років дванадцять, а може, й більше.

– Що сталося? Я представник уряду. Я не буду вас рухати. Але поясни мені, що сталося?

– Брата нашого… Брат наш…

– Прийшли такі, як ви! – жінка з більмом на оці дещо вгамувалася. – І кажуть мені: давай сина! А тому синові ще сімнадцяти нема. Я ховала його від усіх. Правда, він у батька вдався. Сильний. Але ж дитина! Кажу: нема. А їх найстарший: «Беріть, хлопці, корову!» Діти ж, кажу, діти. Як діти без молока? «Прийде син – корова твоя, не прийде – наша». Вони забрали корову, а через день забили сина…

Вона замовкла. Діти тиснулись одне до одного, принишклі, перелякані. Старша дівчинка, побачивши, як Вітовський обурливо стиснув уста, з гіркотою пояснила:

– Його били, вони його дуже били, і він утік… Вони його шукали… Він повісився…

– Що ви хочете? – закричала жінка з більмом на оці.– Ну, що? Беріть уже мене! Вішайте! Ріжте!

– Ходімо, Дмитре, – Ярослав м’яко торкнув Вітовського за лікоть. – Ми її не заспокоїмо, розумієш, вони зараз у такому стані… Ліпше не чіпати.

– Йди до авта! – сухо промовив Дмитро. – І нехай Місьо принесе сюди всі наші харчові запаси. Всі! Ти мене, сподіваюся, зрозумів?

А сам стояв отупіло, розпука розколювала голову; коли Устимчик ввійшов, у нього була доволі кисла міна, але в зігнуту спину вгризався туго набитий мішок.

– Це для вас, – сказав Вітовський до жінки з більмом на оці.– Поки оговтаєтесь, то, може, трошки вистачить… Дай вам, Боже, здоров’я… – А вже у машині глухо промовив: – Ночувати ніде не будемо, а втомимось – подрімаємо десь у полі. Поки їдемо. Ми сьогодні повинні бути в Стрию.

«Дмитро доходить до відчаю, – подумав Ярослав. – І я скоро дійду до відчаю. Невже настане така хвилина, що розум не здатний буде сприймати того жахіття, і ми всі по-божеволіємо? Хоч на хвилину забутися… Може, спирт поможе? Випити б і бодай на годинку забутися…»

Вітовський суворо мовчав, дивився уперед, курив. А сніг заліплював вікна, і машину довелося-таки зупинити. Не розмовляли. Дрімали. А може, вдавали, що дрімають. Аж на світанку, коли втихла віхола, рушили далі. Перед Стриєм побачили клуби чорного густого диму – усе небо в диму.

– Що це горить? – запитав Вітовський діда, що тримав на кістлявих плечах в’язку дров.

– Все горить, – похитав головою дід, ноги його були обмотані рваними онучами. – Все…

– Ну, що саме?! – закипів ураз Вітовський, чого ніколи не дозволяв собі в спілкуванні з цивільними, розуміється, опріч ворогів. І Ярослав збагнув, що в нього урешті-решт здали нерви.

– Не кричіть на мене, пане, мене вже криком не злякаєте, – дід, маленький, кістлявий, в онучах замість чобіт, поглядав сльозливими очима на Вітовського так, неначе перед ним був манекен.

– Даруйте… Але що горить?

– Все горить, – бовкнув дід, потоптався і розважливіше доказав: – Газ горить, нафта горить, хати горять… Свої крадуть – чужі палять, свої палять – чужі крадуть…

– Хто в Стрию? Поляки, наші?

– Не відаю, – знизав плечима дід. – Ото єдине можу вам сказати: нікого на небі вже нема, бо якби був Господь Бог, не допустив би всього цього паскудства.

– На Стрий! – гаркнув Вітовський у вухо Устимчику, мовби той в чомусь провинився.

А дід, як нічого не бувало, повільно чалапав далі, полишаючи на пухнастому снігу химерні сліди од своїх обмотаних онучами ніг. Ярослав добув цигарки.

– Я все бачив за часи війни, – впівголоса промовив Вітовський. – Але щоб отак… – і не доказав.

– Там ти був звичайним командиром сотні, а тепер… тепер ти, друже, міністр військових справ.

– Мовчи! – рявкнув щосили й відразу: – Вибач, але я нині, здається, збожеволію. Давай помовчимо. – Однак довго не витримав, тяжко зітхнув, не розтискаючи зубів. – Як нам зараз потрібні в містах і селах солідні керманичі, а на фронтах – добре вишколені, високих рангів командувачі. Боже мій, як потрібні…