Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 39 страниц)

XXII

Про те, що Вайда захворів, Ярослав довідався від Горлицького. Одразу розшукав Поточняка.

– Біда… В Антона тиф, – з розпукою видихнув.

– Та ти що! – вжахнувся Анатоль.

– Йдемо до лікарні!

– А що з того? Чим поможемо?

– Бодай глянемо!..

– Хіба бодай глянемо…

Чимчикували не розмовляючи, аж допоки… Ярослав зупинився як укопаний, застиг, очманілий: обік вулиці в плиткій фосі голодні пси потрошили мертвого стрільця, – вони з диким гавкотом, вереском жерлися поміж собою, рвали самих себе і стрільця… Поточняк вхопив револьвер, не цілячись, вложив одного, другого, третього… Інші розбіглися.

– Жах! – випалив сполотнілий Грицан.

– Це ж вони… вони… – Анатоль недокінчив.

– Треба сказати, щоб похоронили…

– Це ж нас таке чекає…

– Не говори!

Чим ближче до лікарні, тим моторошніше робилося на душі. Грицан попросив зачучвереного санітара:

– Викличте Тетяну Острогляд.

– Не знаю такої…

– Як не знаєте?

– То розпитайте! – рявкнув Поточняк, що ніяк не міг оговтатись від щойно пережитого; здавалося, зараз висмикне револьвер й розправиться з санітаром, як допіру з псами. – Марш! Бо пристрелю!

Оклик Поточняка подіяв магічно: зачучверілий санітар умить щез, а Таня вмить з’явилася, бліда, змарніла, білий її халат увесь закалений. Ярослав підсвідомо ступив крок уперед.

– Антон тут?

– Марить… Не впізнає мене…

– Дозволь глянути, – сказав Поточняк.

З палати задушливо тхнуло; якби не Таня, обидва мимоволі заткнули б носа. Ліжка зсунуті впритул, по двоє; хворі, мов обземки на мосту, лежать упоперек… Щільно один до одного… Один до одного… Ні Грицан, ні Поточняк не впізнали Антона… А Таня розпачно зронила:

– Він не виживе…

– Царство смерті…– Ярослав не чув її.

– Дійсно… – підтвердив Поточняк.

Зачучверілий санітар, що зустрівся їм першим, разом ще з одним, ні на кого не звертаючи уваги, вхопили тифозного за руки й ноги, безцеремонно звалили на ноші.

– Ви що робите?! – заволав Поточняк.

– Він мертвий, пане, – відказав зачучверілий санітар, ніби йшлося про трухляве дерево. – Його місця живі чекають…

– Спершу хоронили по-Божому, – наче крізь сон говорила Таня. – А тепер не вистачає трун – кидають у яму і закопують…

– Господи мій… – Грицану стало жахно.

– Ми ще прийдемо… – промимрив Поточняк.

Таня ніяк не зреагувала – сліпо блимала очима, глуха й відречена. А надворі цідився дощ… Як і до того, Поточняк з Грицаном не розмовляли; Антона могла врятувати хіба що воля Божа… І обидва це розуміли. Перед будинком штабу їх перестріла Оксана.

– Петрусь захворів! – зойкнула у відчаї.

– Жах! – іншого слова Ярослав не знайшов.

Поточняк промовчав.

– Його треба врятувати! – скрикнула Оксана.

– Іди сам, Ярославе, – знесилено сказав Анатоль. – Я більше на ці подвиги не здатен… Вибач, я не винен…

– Хто ж тебе примушує…

– Ходім, – Оксана смикнула Грицана за рукав. – Ну, ходім!

– Та ходім…

Повітря в тісній, наглухо зачиненій кімнатці було сперте, з важким запахом, а маленький, зжовклий та схудлий Дударик лежав поверх брудної постелі, як правічна мумія в музеї, лежав без пам’яті, але співав.

– Оксано, біжи за фірою, – глухо розпорядився Грицан.

– Ярославе, але ж я…

– Що? – гаркнув. – Кажу: біжи за фірою!

Аж перегодя він схаменувся, подумавши, що самому треба було податися на пошук підводи, але він після відвідин Вайди перебував у такому трансі, що слова видобувались машинально, – він сам не відав, що говорить та що робить.

– Знайшла візника! – вбігла Оксана.

– Слава Богу… – пробурмотів Грицан під ніс.

У віз була запряжена низькоросла, вогка, аж волохата шкапина, спереду, на полудрабку, сидів фірман. Ярослав не бачив його обличчя – воно сховане під капюшоном з церати. Обережно вклавши Петруся на прогнилу солому, Ярослав мало не штовхнув у спину того незнайомця під капюшоном:

– Поганяйте до найближчої лікарні! А ти, Оксано, вертайся, чого будеш мокнути, сам якось справлюся.

Фірман вйокнув, та шкапина не квапилася рушати, мов не її це стосувалося. Тоді фірман обережно вбатожив її по гострих клубах – ані кроку. Лаючись останніми словами, зіскочив з полудрабка й взяв шкапу за вуздечку – аж тоді пішла…

– Тпру-у-у! – зупинив шкапину фірман. – Приїхали. – Кивнув на вузький та довгий будинок, схожий на барак.

– Може, поможете донести?

– Спершу спитайте, чи приймуть, – сказав фірман, не висуваючи голови з-під цератового капюшона.

– А чого це не приймуть? – майже обурився Ярослав.

– Все ж поспитайте…

Біля ветхих зволожених дверей сидів на колоді вусатий санітар у порваному халаті, куняв, та, побачивши стороннього чоловіка, враз схопився, перестрашено замахав руками:

– Не вільно! Не вільно входити!

– Ми привезли хворого, – пояснив Грицан.

– То й що? Все одно не вільно!

– Але ж у нас хворий! – гримнув Ярослав.

– А куди покласти? Куди? – вусатий санітар дивився на нього і сердито, і співчутливо. – Ми не маємо ані одного вільного місця, їдьте до іншої лічниці. Отут, за рогом, ще одна є.

І знову фірман під капюшоном потягнув свою шкапу за вуздечку – переставляла ноги, мов на той світ…

Справді, як і казав вусатий санітар, лікарня, а точніше – приземкувата, обдерта дерев’яна халабуда стояла в наступному провулку. Про те, що це лікарня, свідчив хіба білий прапор з червоним хрестом.

Грицан метнувся до будинку, розшукав лікаря – була то вже немолода, привітна й вельми інтелігентна людина, з почервонілими повіками та запалими від утоми очима.

– На возі хворий, в гарячці! – жестикулюючи, запально тлумачив Ярослав. – Дорога кожна хвилина!..

– Розумію, голубчику, розумію, – в такт своїм словам лікар кивав головою. – Але погляньте, голубчику, он туди…

Під тином густим рядом напівсиділи-напівлежали обмоклі стрільці. А дощ усе періщив і періщив…

– З самого ранку чекають, голубчику, своєї черги, – чекають, аби хтось умер, бо лиш тоді їх заберуть. Хочете – кладіть свого у ряд, і най чекає… Я не заперечую, голубчику.

Ярослав приголомшено мовчав. Ні, він не міг залишити Петруся під дощем напризволяще. Це було б підло!

– Отам біля мосту є шпиталь, – втомлено сказав лікар із запалими очима. – Спробуйте, голубчику, щастя.

Іншого виходу не було, довелось везти Петруся далі. Шпиталь – тісна довга будова, як стайня. Цього разу Ярослава ніхто не перестрів, – двері – навстіж. Зайшов Грицан і обімлів: на долівці покотом лежали живі й мертві, по них густо лазили воші… Санітари корчилися в гарячці. Лікаря ніде не видно, і Грицанові ні з ким було розмовляти… Хіба везти туди, де працює Таня?

Це був останній шанс. І Грицан ним скористався, – Таня Острогляд ніби чекала. Але ні, не чекала! Випадково на неї наткнувся, коли виходила кудись із шпиталю. Вона була почорніла й поникла. Наосліп глянула на Ярослава, простогнала:

– Він казав: яка безглузда смерть…

– Хто? – не одразу второпав Ярослав.

– Антон…

– Він що – помер?

– Півгодини тому…

Грицан онімів, відтак згадав, що на возі лежить Петрусь. Тремтливою правицею тицьнув кудись у простір:

– Там Дударик…

Вони отупіло поволоклися по багнюці до воза. Петрусь Дударик більше не співав, не ворушив губами… З-за розхристаної пазухи висолопився поцяткований вошами томик – історична повість Осипа Назарука «Князь Ярослав Осмомисл», подарована колись Петрусеві покійним уже Вайдою.

І Грицан заплакав…

Санітари поклали Дударика в штабель мертвих, які очікували не вільного місця в шпиталі, а заки живі вириють чорну яму, аби їх спільно похоронити…

Довго йшов Грицан до штабу, не зауваживши, що промок ледь не до нитки, – тільки переступив поріг кімнати, яку займали особисті референти Тарнавського, як на нього ледве не накинувся Поточняк, трясучи затиснутим у руці часописом.

– Диви, Ярославе, що вони тут понаписували! – він так стискав той часопис, наче хотів його задушити.

– Дай мені спокій…

– Ні, ти прочитай!

– Ну, що там таке? – Грицан важко сів.

– На! Читай! Читай!

Грицан потер долонею чоло, а пучками – свинцеві повіки: «Україна» – орган штабу Придніпровської Дієвої Армії, а отже, орган Головного отамана, повідомляла, що в Кам’янці-Подільському відбулася державна нарада, в якій взяли участь члени обох урядів і представники партійних і громадських організацій, зазначаючи разом з тим, що в промовах обох урядів стверджено їх однозгідність…

– «Головний отаман Петлюра, – читав Грицан уголос, натужачись збагнути суть, у вступній промові сказав:

– Як у Верховної Влади, диктатора Західної області, уряду Наддніпрянщини і в обох арміях панує гармонія, згода, одна воля, один національний могучий дух, так і в усіх політичних та громадянських організаціях, в цілім народі мусить повстати також один великий порив, одна воля, один дух, спільне всім бажання посвятити всі свої фізичні й духовні сили, всі матеріальні засоби, всю енергію творчого всенародного генія для єдиної найсвятішої нашої мети – виборення нашої незалежності.

Диктатор Петрушевич заявив:

– У Галицькім уряду, в галицькім громадянстві та армії панує повна згода поглядів і єдність діл у всіх основних питаннях державного життя з Верховною Владою й урядом Наддніпрянської України. Непорозумінь і сепаратних виступів у важних проблемах внутрішньої і закордонної політики ні один уряд не робив без порозуміння з другим, і через те всі нерозумні чутки й підозріння, що в останніх часах оббігали навіть частину нашої преси, являються плодом інтриг наших ворогів, котрі всіма способами намагаються ослабити відпорну силу нашого народу…»

– Він сказився! – не витримав Поточняк. – Це ми з тобою інтригани? Ми ослаблюємо силу нашого народу? А курва ж його мать! Та я його власною рукою застрелю!

– Зачекай! Дай дочитаю… «Галицьке громадянство леліє ті самі національні ідеали, що й Наддніпрянська Україна, а Наддністрянська Армія своєю кров’ю від Збруча аж по Київ позначила хресну дорогу любові до Соборної України. Вона піддається одному головному командуванню і спільно з наддніпрянськими лицарями прямує до одної високої мети…»

– Лицарі! Ха-ха!

– Ну, Анатолю…

– Лицарі з квіткою на задниці!..

«Для досягнення тіснійшого зверхнього і внутрішнього об’єднання буде створений один спільний військовий орган (головне командування і військове міністерство)…»

– Бач, до чого веде?! Бач?!

– Анатолю, ти нечемний, – м’яко сказав Ярослав. – Дай же мені бодай трохи зосередитися.

– Ну читай, читай…

– «…Галицький уряд, громадянство та армія стоїть твердо й непохитно на становищі акта Національної Ради з 3 січня 1919 й акта Трудового конгресу з 22 січня 1919 про об’єднання обох областей України й створення Соборної України. Згідно з конституцією Національної Ради аж до ратифікації злуки Українськими Установчими зборами, Західна область УНР мусить мати своє територіальне правительство. Через те і з огляду на інтереси армії та закордонну ситуацію диктатор не сміє зложити своїх повновластей, аж доки галицьке громадянство не зможе виявити своєї збірної волі з сього приводу. В усіх справах нашого державного життя диктатор думає і творить одну волю з урядом Наддніпрянщини, а його армія освячує сю святу єдину волю своєю цінною кров’ю…»

– Ну, що скажеш? – Поточняк не заспокоювався.

– Зачекай, дай прочитаю, що талапає петлюрівський прем’єр Мазепа про своє відношення до галицького уряду. «Рахуючися з реальними фактами міжнародного життя, уряд УНР в своїй закордонній політиці вступив на дорогу порозуміння з тими державами й народами, які або безпосередньо заінтересовані в визнанню самостійного існування Української держави, або вважають таке визнання конечним актом міжнародної справедливости та європейської рівноваги. Наше порозуміння з найближчими нашими сусідами – Польщею та Румунією – випливає іменно з отсих реальних міжнародних відносин…»

– Ач, як дипломатично викручуються!..

– Тихо, Анатолю, тихо… Слухай, що каже Мазепа. «…Становище нашого уряду в справах взаємовідносин з урядом Західної області УНР ясні. В обох урядів панує цілковите порозуміння і згода щодо найвищої мети нашої національної політики…»

– Досить! Прочитай собі ще кінцеве слово Петлюри, і все!

– «…В об’єктивній критиці взаємовідносин обох урядів – Наддніпрянщини і Наддністрянщини – бачу в принципі ту ж саму волю всего громадянства і об’єднання всіх кіл на користь цілого українського народу, на спільне добро Соборної України. Ще більше радує щире бажання нашого народу в справі об’єднання обох наших армій…»

– А дідька лисого! – вигукнув Поточняк. – А буде це об’єднання, як рак свисне! Наоб’єднувались! По горло ситі!

Грицан не відповідав, читав далі:

– «…Перші кроки до такого об’єднання зроблені вже Штабом Головного отамана. Складена спеціальна комісія з представників обох армій для вироблення статутів однорідної організації, утворення одного командування та одного керуючого центра – Військового міністерства».

– Читай далі, далі! – підганяв Поточняк.

– «Так говорили представники обох правительств, одначе партії говорили інакше». – І аж тепер Грицан прокоментував: – А зараз починається найцікавіше: «Представник Галицької трудової партії Гр. Тимощук зложив отсю заяву:

Українська трудова партія:

1. Стоїть на грунті конституційних актів Національної Ради з 3 січня 1919 та Трудового конгресу з 22 січня 1919 в справі злуки Наддністрянської й Наддніпрянської України, себто що сі акти мають бути затверджені Установчими Зборами, а до того часу мусить остатися непорушним територіальний уряд Наддністрянщини.

2. Зміну територіальної влади Західної області УНР вважає неможливою через те, що галицький нарід не має в сей час змоги виявити свою волю в сій справі, а також закордонне становище і добро та цілість Наддністрянської армії не оправдують непотрібних експериментів.

3. Причини дрібних непорозумінь між наддністрянським і наддніпрянським урядом добачує в ріжницях світогляду й громадського виховання сих частин українського народу, що сотні літ жили в двох відмінних від себе державах.

4. Орієнтацію на схід, якщо вона була в окремих одиниць, пояснює критичним становищем армії, котра заздалегідь повинна знайти можливий вихід з неможливого положення. Про щось серйозніше й мови не може бути».

– О! О! – вигукнув Поточняк. – Ось де сіль! А все те, що говорили один одному Петлюра і Петрушевич, котові під хвіст!

У розпад їхньої бесіди появився четар Паліїв.

– Пане отамане, – молодецьким голосом звернувся він до Грицана. – Вас – уже! – викликає до себе генерал Тарнавський.

Ярослав підвівся. В канцелярії штабу застав не лише Шаманека – був тут і Омелян – не зважаючи на юний вік, Тарнавський-син у стрілецькій, щойно зшитій уніформі виглядав доволі імпозантно.

– Пане генерале, на ваш поклик з’явився, – Грицан виструнчився, прагнучи триматися якомога бадьоріше, бо в голові туман.

– Сідайте й слухайте, – головнокомандуючий оперся крижами до лутки вікна. – Як чуєтеся? Ви здорові?

– Цілком.

– А чому у вас червоні очі?

– Двох побратимів щойно похоронив, – і Грицан проковтнув клубок, що підступив до горла.

Генерал промовчав. Тепер у нього не було ніяких вагань в тому, що він замислив.

– Значить, ви здорові? – все ж перепитав, однак це питання прозвучало так, наче він звертався сам до себе.

– Цілком, – повторив Грицан.

– І здатні виконати своє завдання?

– Завжди! – щиро сказав Грицан.

– Дуже добре, – сказав Тарнавський, але далі не вів бесіди. Чомсь згадався останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський, що мав пристрасть будувати собори, а заодно розбив гайдамаків десь отут, на цьому широкоплинному Бузі, заодно брав участь у війні росіян з турками, навіть нагороджений золотою медаллю з портретом імператриці, грамота була і всьому кошу. А для іще більшого зближення – зачислив Калнишевський сатрапа Потьомкіна козацьким братчиком, у віддяку дістав іменний годинник… Кінець доволі оригінальний – розгром Січі, а Калнишевський – на Соловки.

«Чи не таке буде зі мною?» – з гіркотою подумав генерал, та одразу відігнав дурні гадки.

– Я викликав вас… – проте Тарнавський не відразу продовжив свою думку. – Це повинно бути в найбільшому секреті.

– Я умію берегти таємниці.

– Одне слово, – і знов коротка пауза, – я уповноважую вас, отамане, вести переговори з денікінцями.

– Переговори з денікінцями? – не повірив Грицан.

– Саме так, – підтвердив Тарнавський. – 3 вами ще буде отаман Осип Левицький, а за голову делегації – отаман омелян Лисняк, саме він має всі відповідні інструкції.

– Коли ж їхати?

– Поїзд на Немирів через двадцять хвилин.

– Але ж я належно не готовий…

– Не на парад їдете!..

– Перепрошую, пане генерале, я не викручуюсь, а цілком щиро вам кажу: ні Левицького, ні Лисняка в очі не видів…

– Зате вони вас дуже добре знають.

– Якщо так…

– Кваптесь! Кваптесь!

У чім був Грицан, у тім Устимчик і одвіз його на вокзал, де справді, як давні знайомі, зустріли його Левицький та Лисняк, – вони одразу порозумілися – військові, офіцери. Грицана злегка морозило: тіло сушило вогку одіж… Коли всілись, отаман Лисняк пояснив:

– Поки що їдемо в штаб полковника Вольфа.

Поїзд вийшов з Вінниці за графіком. Зате далі їхали, як зауважив отаман Левицький, немов у вічність… Зупинялися на кожній станції, вистоювали по годині, а то й більше: нема дров… Є дрова – нема пари… До Немирова, куди з Вінниці менше п’ятидесяти кілометрів, їхали майже сім годин… а в Немирові – на вокзалі, в залізничному бараку – повно хворих тифом стрільців – пожовклі, виснажені, згарячковані. Бачив Грицан, як якась молодиця дала немічному галичанину яблуко, – проковтнув, здавалось, цілим… Проте відчуття притупилося, і Грицан сприймав усі ті жахи, неначе так і мало бути… Єдина чітко билася думка: коби їх скоріше відправили до Вінниці. А поруч – друга: і що з того?

Хіба ти не видів, що діється у Вінниці? Хіба там їх чекає благодать?

Про їхній приїзд полковник Вольф був поінформований, тож одразу спровадив у штаб четвертої бригади – ближче до лінії фронту, – поінформований був і командувач бригади отаман Богуслав Шашкевич – стрункий, статурний, з хвацьким вусом.

– Знаю, панове, все знаю, – говорив він метушливо, але наперед продумано. – Отже, так: вже вечір – повечеряємо, спочинете з дороги, а вранці поїдете в полк сотника Газдейка, і він вас перепровадить через лінію фронту.

– Добре, – погодився отаман Лисняк. – Однак я повинен сповістити Шаманека, що ми добралися до вас, а то занепокоїться.

– Прошу дуже… – Шашкевич вичекав, заки той зателеграфує до Вінниці, відтак доволі ласкаво мовив: – А тепер, панове, прошу до мого мешкання на вечерю. Лишень попереджаю: там буде отаман Шепарович…

– Як я зрозумів, петлюрівець? – байдуже уточнив Левицький.

– Комендант артилерійської групи.

– Нічого, – прокоментував Лисняк. – Ми ж бо єдиний фронт…

Грицан так і не зрозумів: схвалює він чи кепкує. Власне, то все одно… А Вайди нема… Грицан ішов останнім, – хоч одяг і просох, проте його злегка дрожило, хотілося спати. У просторій селянській господі їх зустріла чорноброва молодичка в… стрілецькій уніформі, з відзнаками хорунжого.

– Прошу знайомитися, панове! – бадьоро, почасти й весело промовив Шашкевич. – Це – Василина… Моя дружина…

То був наче заздалегідь приготовлений сюрприз. Чемно схиливши голову, Грицан, коли настала його черга, м’яко торкнувся вустами вузької руки красуні – а таки красуня…

– Прошу до столу, панове, – зацокотала молодичка, звабно повівши чорними брівками. – І знайомтесь… Це…

– Отаман Шепарович, – підвівся дебелий чолов’яга.

Хочемо того чи не хочемо, – думав Грицан, – а ставимось до петлюрівців застережливо… Наче до чужинців, котрі перейшли на наш бік… Звичайно, це погано, нікуди не годиться. Але… Але!

– Треба зогрітись, панове!.. – Шашкевич висмикнув звідкись пузату флягу. – Первак подільської марки… Лік від усіх недуг!

– Наливай, Богуславе, скорше… – Василина сиділа у віночку мужчин, як троянда на городі.– Люди померзли з дороги…

– За ваші успіхи, панове! – Шашкевич підняв гранчасту склянку.

– Будьмо!

– Тільки не встидайтесь – закусуйте, – мовила Василина. – Певно, в Галичині було б інакше… Та ще коби мирний час…

– І тут добре…

– Вічно війни не буде… Бо ніщо не вічне.

Горілка відразу розтеклася, здалось Грицану, по всіх жилах, начеб хтось влив теплої крові. Після пережитого вранці йому зовсім не хотілося розмовляти. А розмова після чарки почалась наче сама собою – першим зав’язав її отаман Лисняк:

– То як ви тут?

– Мокнемо… – коротко відповів Шашкевич.

– Хворих багато?

– У бригаді лишилось сто тридцять люду…

І – наче хто ножем обрізав… Усі німо повтикали очі в тарілки, – хмару розвіяла проворна Василина:

– Наливай, Богуславе, бо чогось пожурилось товариство…

Отаман слухняно сповнив наказ… хорунжого: в гранчасті склянки забулькала сива рідина. І був новий тост:

– За кампанію проти вошей…

– Видумав, Богуславе… – дорікнула Василина.

– Такі реалії, кохана, але, міркую, товариство зрозуміє мене належно… – і обвів усіх болючим поглядом. – Еге ж?

– Еге ж… – у тон йому Левицький.

– Може, воно добре, якби договоритися з денікінцями, – здалеку почав петлюрівський отаман. – Ми й самі не проти…

«Він знає наші наміри? – вжахнувся Грицан. – Але ж Тарнавський грізно велів: нікому ані слова… Як же це?»

– У нас одна мета – обмін полоненими, – якомога твердіше сказав отаман Лисняк. – Тільки це!

– Та я розумію… – кивнув Шепарович. – Одначе повно хворих, негода, холод… Нестача одягу, взуття… Дихання фронту обчислене на дні…

– Вічно так не буде… – і Богуслав узявся за флягу. – По останній, панове, та й будемо спати… Хіба пісню на сон грядущий?

– А стрільці що подумають? Пиячимо?

– Ні, пане Лисняк, – заперечив Шашкевич. – Пісня, може, єдине, що їх зогріває… Чужина – гірше мачухи. Зрештою, згоден – вам треба добре виспатися. Завтра вас чекає нелегка дорога…

Лягли тут же, де й вечеряли. Богуслав з Василиною на ліжку, а їм постелили на підлозі два матраци. Тільки Грицан не годен був збагнути, яким чином Шашкевич їх роздобув, та втома видушила всі думки, і він заснув наче вбитий. Вранці, ставлячи на стіл сніданок, Василина заклопоталася:

– Тож вам треба білу хоругву… Без неї ніхто вас через фронт не пропустить… – і допитливо глянула на Богуслава.

– Звичайно, потрібен білий прапор.

– Хм! Хм! – метикувала чорнобривка. – Еврика!

Вона проворно метнулася до ліжка, де спала допіру з чоловіком, висмикнула простирадло, відтак вхопила ножа зі столу і – навпіл…

– А тичку, гадаю, знайдете…

– Знайдемо, – всміхнувся Грицан.

– То щасти вам, хлопці,– Богуслав міцно потиснув кожному руку. – Ми з Василиною будемо вас чекати. А газдейко все знає.

Під вікнами вже стояла підвода. За фірмана був, як сам назвався, Василь Лагода – добродушний з виду хлопчисько.

– Прошу сідати, – сказав весело. – Мої коні борзі!

Є на Дніпрі,– думав Грицан, – пороги, дніпрові пороги. Кажуть, аж сім їх чи десять – достеменно Ярослав не відав, але точно знав, що є. Ще батько історії Геродот описував їх; пізніше опис перших сімох та їхні назви залишив візантієць Костянтин Багрянородний. Перший поріг – тепер, мабуть, Козацький – назвав він «Не спи». Дуже добре назвав: хочеш щось мати, добитися чогось – не спи… Думай, шукай, помиляйся, спотикайся, але не спи. Власне, Ярослав і не помишляв про сон. Він напружено думав. Згадувалися слова Івана Горлицького, що тут, на Поділлі, повно більшовицьких республік – п’ять сіл, і вже республіка – своя, хліборобська, а ми проводимо так званий тиждень українського козака, аби збирали для нас онучі… Чудний Іван!

«Що не кажи, а зріють серед стрілецтва не чуті досі думки, – не знати, чи то схвалював, чи заперечував Грицан. – Бунтують, поглядають на більшовиків… Бідою може це все кінчитися. Ой, бідою… А взагалі чортзна-що робиться».

Газдейко – командир полку, – як і Шашкевич, зустрів їх привітно, охоче взявся допомогти, не з обов’язку навіть, а чисто по-людському, по-земляцьки.

– Тільки, панове, тут стріляють… – застеріг.

– Можна подумати, що ми не були на фронті…

– Древко з білим прапором маєте?

– Аякже.

– Значить, тільки трубача вам треба.

– Тільки трубача.

Дощ, як зарядив відрана, так і не вгамовувався – дощ і мряка. І йшли вони в тій мряці наче привиди. Левицький високо тримав прапор, а трубач грав-вигравав австрійський генерал-марш… Лисняк з Грицаном дещо позаду. А довкруж якась пустельна тиша, ніби у підземеллі. Тільки зимний дощ січе в очі. По обидва боки дороги рівчаки, заповнені водою. Трохи оддалік стіжок, а під ним – стрілецький кулемет, – обслуга кульчиться удвоє.

– Ми між фронтами, – процокав зубами Лисняк.

Шелест дощу – і німота… німота… німота… Денікінський кулемет ударив так несподівано, що якусь мить усі заціпеніли, а далі враз, без команди, попадали у твань.