Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 39 страниц)

– Одного я вже визначив – полковник Шаманек.

– Дуже добре, – схвалив Петрушевич.

– Якщо повернеться місія Шухевича, пошлю туди Поточняка.

– А не замолодий?

– Хоч раз проявіть гнучкість, пане диктаторе…

– Добре, добре, – Петрушевич замахав блідими долонями, наче хотів спекатися Тарнавського. – Дійте на власний розсуд.

– Між іншим, коли цар Петро Перший, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, проїжджав через ворота Кушнірської брами, з його голови вітер скинув капелюха… – генерал Тарнавський вклонився і, не чекаючи, як зреагує на його слова диктатор, квапно рушив до дверей.

«Все це не для мене! – потягнувшись за Тарнавським, рішуче подумав Вайда. – Не годжусь я для політики… На фронті легше».

VI

Три дні не приходила відповідь з Варшави, і Шухевич не витримав – порадившись з Г рицаном та Поточняком, сам подався до Стемпковського. Той зустрів його досить приязно, тепер уже як доброго знайомого, проте зараз це абсолютно не тішило.

– Чому досі нічого нема?

– Буде, – незворушно посміхнувся Адам, дотримуючись єзуїтського спокою, який виводить з рівноваги навіть найвитриманіших. – Буде, пане Шухевич.

– Коли? – не вступався отаман.

– Я ж не можу вказувати панові Пілсудському, коли і що він повинен робити, – наче малому, пояснив Стемпковський. – Чекайте, пане добродію, більше нічого вам не пораджу.

– Що ж, будемо чекати, – не глядячи на нього – очі долу – і не попрощавшись, Шухевич вийшов, стримано, поволі, хоча в очах було чорно. Він розлючено сунув своїм рідним містом, та найбільше його злив жовнір, що супроводжував, – ніхто з місії без супроводу навіть у клозет не мав права вийти… Ідіотизм! Справжня продумана наруга. Аби причавити, принизити, вивести з себе! А головне – той чи інший жовнір ніколи не обзивався – мумія, манекен! Горло Шухевича душила невимовна лють.

Не розчулюйся, – звелів собі,– помста за нами! В готельному холі його перестрів Ярослав. Він був чимось схвильований, та Шухевич не завважив, Шухевич думав, що чинити далі,– тож, глипнувши на Грицана невидющими очима, вицідив:

– Усе на мертвій точці!..

– Цього треба було сподіватися, – в голосі Ярослава не було відчаю: наступає врешті-решт такий стан, що людина дерев’яніє, не реагує вже ні на що, і смирення це виключає мозок, натомість приходить інертність. – А в нас новина…

– Яка ще новина? – Шухевич кліпнув очима, але й у нього наступав той же стан, що й у Грицана: безсилля, вимкнення волі, мало не байдужість.

– Тільки-но Устимчик довідався, що до Львова приїхала делегація Петлюри, буцімто, як і ми, на переговори з поляками.

– Яка ще делегація Петлюри? – тепер Шухевич наче прокинувся зі сну.

– Або я знаю!

– При чім тут Петлюра до галицьких справ? – Шухевич розвів руками. – А може, Устимчику примарилося?

Однак, як виявилось, Місьо мав-таки рацію: дійсно, делегація Петлюри прибула. На чолі з полковником. Її поселили в тому ж готелі, на вулиці Легіонів, де містився польський штаб галицького фронту.

– Чортзна-що! – кипів Поточняк. – Чому ж Петлюра нічого не сказав, коли вручав нам листа? Нічого не второпаю!

– І я нічого не второпаю, – кивнув Ярослав. – Пане Шухевич, дозвольте мені здибатися з ними?

– У кожному разі, треба, – до Шухевича знов повернулася свідомість. – Ми ж повинні знати їхню мету, їхню, властиво, місію.

Петлюрівський полковник зустрів Грицана весело, бадьоро, з розпростертими обіймами, ніби вони не те що давно зналися, а народилися щонайменше по сусідству. То був повнявий, в літах чоловік, з пишними вусами та іскристими світлими очима.

– Тут, у вашому Львові, рай! – Взяв Ярослава під руку. – Ніхто не стріляє, ніхто не свариться. Я згоден хоч навічно тут залишитися. Нащо війна? Яка війна?

Він говорив і говорив, іскрячи очима та посміхаючись під пишні вуса. Аж нарешті вгамувався.

– Вип’ємо?

– Дякую. Мене цікавить…

– Невже вам хочеться, аби вас щось цікавило? – знов узяв Ярослава під руку. – Хай нічого вас не цікавить… Заспокойтеся. Чи вам аж так дуже хочеться знов на фронт, до смороду і вошей? Скільки, нам залишилося жити?! Тепер людина – муха…

– І все ж мене цікавить…

– Чого ми приїхали? – не вгавав полковник. – Так, ми приїхали, бо нас прислав сюди Петлюра, аби відстоювати наші спільні інтереси. Ваші і наші.

– Але ж ми ще раніше приїхали. На нас також покладена місія захищати певні інтереси.

– Не знаю, нічого не знаю: обидва уряди погодилися про спільність дій, Головний отаман командує обома арміями. І він мене сюди прислав. Я повинен виконувати його волю.

Він іще проторохкотів хвилин з двадцять, і на цьому їхня розмова закінчилася. Наступного дня стало відомо, що петлюрівський полковник ходив до поляків сам, про результати розмови галичан не інформував.

Дні спливали за днями, вся Галичина була вже окупована, а посланці Петрушевича томилися в очікуванні. Нарешті їх все-таки запросили в штаб, але обумовили, що тільки самого Шухевича, однак той не послухав представника штабу і взяв з собою Ярослава. Прийняв їх Стемпковський. Був тут і петлюрівський полковник – посміхався у пишні вуса, іскрив світлими очима і довго тиснув Шухевичу та Грицанові то праву, то ліву руку…

Стемпковський не стримував його, не обривав полковничих емоцій, а навіть з посмішкою, незворушно спостерігав за цією кумедною сценою, блукаючи десь далеко думками та очікуючи, коли полковник вгамується, відтак підвівся і, не запрошуючи галичан сісти, тоном кадрового офіцера, густим і категоричним, сказав:

– Отже, так! – Стемпковський підкреслено зробив паузу, насурмонився. – Позаяк Головний отаман Петлюра обняв команду над обома арміями, то панове від так званої Української Галицької Армії, якої практично більше не існує, можуть спокійно звідси їхати. Документи готові!

– Як – їхати? – вихопилося у Грицана.

– Документи готові! – повторив Стемпковський, звузивши очі, з погрозливим натяком.

– Зачекайте, Ярославе, – Шухевич вісторонив Грицана. – Пане Стемпковський, ми не маємо нічого проти, аби зараз їхати, однак вся відповідальність за зірвані переговори ляже на вас і на вас, пане полковнику.

– Це зухвальство! – вперше обурився петлюрівський полковник, не в змозі приховати розворушену амбітність, але моментально зм'якшив голос, плутано мимрячи: – Ми все… тут!.. Ну, все полагодимо…

– Що ви можете за нас полагодити? – здивувався й обурився Шухевич. – Галицька Армія існує окремо, має свій окремий штаб, і вам не вільно вмішуватися в наші внутрішні справи!

– А хто ви такі, щоб так зі мною розмовляти? – вкрай розгнівався петлюрівський полковник.

– І все ж таки… – почав був Шухевич.

– Досить! – гримнув Стемпковський. – Я, здається, сказав виразно: документи готові! А тепер – геть звідси! Чи покликати жовнірів, щоб вас вивели?

І Шухевич з Грицаном, не попрощавшись, покинули штаб. Уранці Місьо завів авто, і під вечір, на цей раз без пригод, вони добралися до Кам'янця-Подільського. Місьо підігнав автомобіля до архієрейського палацу. Їх пропустили до Петрушевича відразу. В кімнаті, крім диктатора, був генерал Тарнавський. Відірвавшись від карти з позначками бойових дій і не відповівши на привітання, Петрушевич гостро спитав:

– Уклали договір?

– Ні…– і Шухевич з усіма подробицями виклав те, що було пережито за ці кілька днів.

– Чорт знає що! – розгнівано закричав Петрушевич. – При чім тут петлюрівський полковник? Що ви, не знаєте, що армія наша самостійна? Ви всі ні на що не здатні! Я знімаю вас.

– Знімайте! – з повною, здавалось, байдужістю кинув Шухевич, проте в голосі все ж прорвалася образа.

– На фронт! На фронт! – Петрушевич аж ногою тупнув. – Завтра вишлемо іншу делегацію.

– Ваше право…

Розгніваний Петрушевич одвернувся, давши зрозуміти, що нікого з них не хоче бачити, а Тарнавський розпорядився:

– Грицан відбуває в третій корпус, під Проскурів, Шухевич і Поточняк – у розпорядження Шаманека.

Ярослав отетеріло слухав і отетеріло мовчав. Чорна невдячність! Дика несправедливість! Він не боявся фронту – ліпше фронт, ніж таке безчестя. Надворі попрощався з Шухевичем та Поточняком.

– Куди ви? – не збагнув Шухевич.

– Туди! – показав у небо.

– Не валяй дурня! – гримнув Поточняк.

– Мені зараз потрібен спокій…

– Та повечеряємо разом, – запропонував Шухевич.

– Хочу самотності…

– Дивак чоловік, – Поточняк стиснув плечима. – Та ми ж усі, так би мовити, потерпіли, тож разом і викручуватися будемо.

– Хочу самотності…– вперто повторив Грицан.

– Та хоч свою течку візьміть, – нагадав Шухевич.

– Вона в авті не пропаде…

– Знайдеш нас. Будем у готелі Біляка.

– Ви ж не голка…

Повернувся й поволікся. Наосліп. Куди очі провадять. Так, він конче прагнув самотності, відлюддя, тобто саме того, що найкраще лікує зболену душу. Ярослав безцільно побрів незнайомим містом. Здається, за все життя він не зазнавав ще такої невдячності. Тупі безголові істоти! Худоба! Найвищого гатунку! І хто їх поставив керманичами! Ні, Грицан не ремствував, що його посилають на фронт. Хіба він не воював? Навпаки, там буде краще. Ото б тільки довідатися, де тепер Оксана. Де його Мавка? Мабуть, тут десь? І він подався розшукувати. Але в шпиталі її не було, і ніхто про неї нічого не знав. Це засмутило. Він знову поволікся по місту – навмання, машинально, аж раптом опинився на ринку. Може, купити щось свіжого? Вишень, наприклад, вони тепер смачні, вишні. А хіба в таку пору бувають вишні? Ти зовсім отуманів…

Людей на ринку було негусто, нема чим торгувати – все війна забрала. Блукав-блукав, ураз його увагу привернула баба-посидуха, що розклала на хустині сім’ячка, картоплю і… патрони. Ярослав витріщив очі:

– Що – і патрони продаєте?

– Хіба заборонено?

– Це ж військове майно!

– Чого ти мене вчепився, як Петлюра України? – витріщивши очі, пробурчала обурено баба-посидуха. – Я на полі назбирала. То не ваші, то ще з часів тамтешньої війни.

Ярослав, схопивши облизня, сумирно одійшов.

– Виджу, чоловік ви тута свіжий, тож не дивуйтесь, – почув поруч голос, повернув голову – галицький вояк. – Так-так, не дивуйтесь. І змиріться. Вони люті на нас, австріяками звуть. Вчора один наш стрілець вирвав з города цибулину, а баба з карабіна – трупом його. А їсти нема що. Петлюра обіцяв золоті гори. А я вже забув, коли м’ясо бачив, не завше і хліб є. Про реквізиції і мови нема – Петлюра заборонив. Аби, мовляв, не тратити в місцевих людей симпатії. А де вона, та симпатія, хотів би я знати?

Грицан слухав його – і не чув, дивився на нього – і не видів. Так і не зронивши слова, покинув і ринок, і вояка, та вже через десяток-другий кроків у ньому обізвався історик. Бути у Кам’янці-Подільському і не бачити фортеці, в якій сидів колись легендарний Кармалюк?! То вже – над усе! І він помандрував на скелю, що над Смотричем. Людина не копнула тут заступом. Все зробила річка. Утворивши петлю, вона протягом століть точила й точила камінь, одночасно сама опускалась все нижче й нижче, природа заклала майбутню фортецю, – в серпні 1672 року турецький султан Магомет Четвертий на чолі 300-тисячної армії протягом двох тижнів штурмував її, заки взяв, на двадцять сім років покоривши Поділля. Відтак замок був одвойований. Протягом вісімнадцятого століття в його підземеллі тримали гайдамаків, а в останнє століття російський уряд зробив тут тюрму.

Ярослав зупинився біля найвищої вежі, в якій тричі був ув’язнений Кармалюк. І тричі втікав.

Він стояв на скелі, прагнучи уявити, як… стояв тут Устим Кармалюк, – він дивився на місто, в якому кожен, хто приходив сюди з мечем, залишав свої сліди. Загарбала, скажімо, Польща – на Центральній площі збудувала ратушу. А ось Кушнірська башта – семиповерхова, з вітряною брамою. Цікаво, хто її збудував? Ярослав звернув голову до Кафедрального костьолу, який турецькі яничари, здобувши Кам’янець, використали як мечеть, прибудувавши мінарет, а коли шляхта прогнала турків, то на мінареті було встановлено бронзову статую мадонни.

«Треба послухати орган, – подумав Ярослав. – Я так давно не чув справжньої музики…»

Він опустився до річки, сів на камені й засумував. Все йде прахом. Кожне з трьох великих міст Галичини побувало столицею – і Львів, і Тернопіль, і Станіслав, – а що з того? Тільки й «слави», що були столицями. Як ти – парубком…

«Ханжею може бути названий той, хто при королі-атеїсті буде атеїстом…» Але для чого тобі ці слова французького письменника? Вони сказані кілька століть тому. Фантазуй, фантазуй… Приміром, про те, що Платон виділяв у психологічному житті людини три елементи: почуття, волю та інтелект. Відповідно розподіляв характери – емоціональні, вольові, інтелектуальні… А Петрушевич і Петлюра впевнені, що мають усі ці риси. Вони впевнені… Однак впевненість – ще не реальність. Миргородці воювали проти всіх. Миргородський полковник Данило Апостол брав своїм полком разом з Петром Першим Азов, бився проти ворогів Росії у Північній війні, нарешті присягнув зі своїм полком на вірність Петрові й бив під Полтавою шведів, були миргородці і на російсько-турецькій війні, і на Семилітній… Як іще можна було засвідчувати вірність? Але коли в Турбаях спалахнуло повстання, миргородцям за все… подякували: частину села – в Сибір, решту під конвоєм на поселення в Таврію. І мовив Шевченко: недарма сумні й журливі ваші пісні, замріяні земляки мої; їх склала свобода, а співала тяжка, самотня неволя…

Грицану засмакувало горілки. Підвівся. В скособоченій, напівтемній корчмі над Смотричем замочив чарку, потім другу. Стало веселіше. І засміявся сам до себе: один ірландець, котрий прожив понад сто років, попросив зробити собі оригінальний надгробний напис: «Він завжди був п’яний і такий страшний в цьому стані, що сама смерть боялася його…» Жартуй-жартуй!.. Та тривог своїх все одно не приховаєш. Справді, що поробляє мати? А брат? Аскольд? Як він хотів би усіх побачити! Бодай на одну хвилину. Тоді б легше було жити. І все ж, де тепер Оксана?

Виплюнувши недокурок, Ярослав запалив нову сигарету й знов замовив чарку горілки. Однаково ж завтра здохне. То нащо шкодувати грошей на це дике зілля? Перша половина дороги видається довшою, ніж друга… Що я, іду до смерті? Але людина з першого кроку йде до смерті. Час минає, і людина каже: я не встигаю. І ти, Славчику, також не встигаєш, бо не написав своєї книги про те, як народжуються і вмирають держави. А Ленін сказав: великі держави можуть бути демократичними тільки при найповнішій рівноправності націй. Які всі фантазери, надто ж коли треба баламутити народ!

За тьмяним вікном несподівано полив дощ. Послухати б зараз орган у супроводі дощу… Екзотика! Найбільша екзотика, коли в полоні нас називали інородцями… Це теж, либонь, геніальна екзотика… Ні, я не п’янію…

На душі було душно. Без фарисейства, Ярославові не хотілося жити. А навіщо, власне, жити? Пощо жити, коли нічого нема? Хоч би Оксана була поруч. Але де вона? Перейшла чи не перейшла Збруч? Де вона? Де її шукати?

Лив сірий дощ. Били-тріскали громи. Стася дуже боялася грому… Вона хотіла жити… Ніколи не ставала під деревом. Воліла мокнути, бо в дерево може поцілити грім.

Він ще попросив горілки… Коли після дощу вийшов з корчми, на вулицях стояли калюжі, неначе шматки розірваної фотографії. Весь пейзаж літа в них. Однак же фото розірване… У жінок буває кілька боязливо-насторожених, але бажаних етапів, – заборсала інша думка, – перше кохання, перша шлюбна ніч, перші роди… Страшно перший раз. Він запримітив знайомого, що стовбичив на обочині тротуару, – сухий, довгий, брови ширші, ніж вуста, русяві патли до плечей. Де я його бачив? Ага, в Станіславі! Картав уряд Петрушевича і агітував пристати до Селянсько-робітничого союзу.

– Ми, здається, десь виділися з вами? – розбурханий горілкою мозок надав хоробрості, і Грицан, приступивши, сказав: – Даруйте, ми з вами десь бачилися…

– Бачилися, – підтвердив патлань. – Авжеж, бачилися.

– Ми знайомі, вірніше, ви мене знаєте, а я вас ні,– в Ярослава почав заплітатися язик.

– Це легко уточнити: я – Іван Горлицький, а ви – Ярослав Грицан, – і на тонких устах тонка посмішка.

– А чого ви тут? – Грицан ніяк не міг пригадати, про що вони ще тоді, в Станіславі, балакали.

– Тепер усі тут, – мовив Горлицький. – Я в редакції «Стрільця» працюю. Заходьте. Поговоримо.

– Я завтра їду на фронт.

– Жаль… – прицмокнув Горлицький. – Все ж таки я вірю, що ми з вами ще не раз зустрінемося. І поговоримо. Честь!

– Честь… – промимрив Ярослав.

Горлицький пішов, неквапно, впевнено. Грицан протверезів. Хто він, цей Іван Горлицький? Якийсь він не такий, як усі.

«По лижні мчиш швидко. Без лижні іти тяжко, зате ти вільний і сам прокладаєш свою лижню… А хіба я йду по своїй лижні? Як і не буває на троні місця для двох королів, так і на світі нема абсолютної волі для людини. Проклята дійсність! Лише на тому, райському світі, буде тобі воля…»

А довкруж лежали розірвані фотографії… Повно-повно. І не було сонця. Лиш сиві хмари. Невже знову дощ? Скільки він може лити? І хто такий цей Іван Горлицький?

VII

Після тієї наради в Петрушевича командування Наддніпрянської Армії могло нарешті приступити до свого плану звільнення Правобережжя, передусім треба було опанувати Проскурівським районом, щоб надійно прикрити від Червоної Армії напрямок Проскурів – Кам'янець-Подільський, вибити її із Жмеринки та захопити Вапнярський залізничний вузол, аби контролювати всю залізницю Проскурів – Жмеринка – Вапнярка з вітками на Кам’янець-Подільський та Могилів-Подільський. Наступ, у погодженні з галицьким командуванням, намічений був на 26 липня, використавши для цього запорізьку групу Січових стрільців Коновальця та другий корпус Галицької Армії. Водночас, щоб допомогти їм скоріше захопити Проскурів, планувалася атака груп отаманів Тютюнника і Божка на Жмеринку, а підполковника Удовиченка – на Вапнярку. Враховувалось, що червоні, перед тим понісши втрати на Кам’янець-Подільському та Жмеринському напрямах, а крім того, стиснуті Денікіним на Лівобережжі, не матимуть змоги одержати з Києва значних резервів, і боронити Проскурів їм буде нічим. Натомість за всяку ціну намагатимуться утримати Жмеринку – головний залізничний напрямок на Київ.

Наступ на Проскурів почав Січовий корпус полковника Коновальця. Сам. Без інших. Як часто траплялось, запорожці знов спізнилися на день… Та все ж 27 липня вони разом із Січовими стрільцями зламали опір противника, вийшовши на лінію Скаржниці – Андріївці – Райківці, а кіннота захопила Кудринці та переправи через Самець. Тим часом II галицький корпус трьома бригадами наблизився до лінії Міхал-Поле – Мазники – Охримівці – Зіньків. Наступного дня наступ продовжувався. Не без успіху. Запорожці натискають на Проскурів, зав’язують бої за переправи на Самці. На поміч їм командування кинуло бронепоїзди, які обстріляли і сам Проскурів, і станцію Гречани. Січові стрільці Коновальця впритул наблизилися до Чорного Острова, стягнувши всі три бригади в район Міхал-Поля для захисту Деражнецького напрямку й на шосе Ярмолинці – Проскурів, – 4-та бригада вже атакувала передмістя Проскурова.

Загальний штурм Проскурова тривав і 29 липня: з самісінького досвітку, а подекуди – ще звечора, безперервно. Нарешті о сьомій годині ранку Чорні Запорожці і частини 7-ї дивізії прорвалися в місто. Водночас тільки з іншого боку вмарширувала туди і 4-та галицька бригада, якій ворог чинив незначний опір.

Чорні Запорожці продовжували переслідувати червоних, б’ючи та женучи їх на Заруддя, – більшовики висадили міст через Буг. Січові ж стрільці нічною атакою – після впертого бою, в якому захопили кулемети і полонених, – здобули Чорний Острів, і червоні в паніці почали тікати на північ. Січовики, переслідуючи їх, спрямували свої сили до Бугу, а галичани 30 липня обсадили всі його переправи – від Ярославки до Орлинців.

Розбитий ворог відходив…

Зовсім по-іншому склалося під Жмеринкою та Вапняркою. Хоча отамани Тютюнник і Божко почали наступ на Жмеринку вчасно, захопити місто не вдалося: його надійно захищало три бронепоїзди, щитом – загорожа з колючого дроту, до того ж з Києва прибула підмога – школа червоних командирів. Зате підполковник Удовиченко здобув Вапнярку: славетна перемога славетної непереможної 3-ї дивізії… Так оцінили цю операцію штабісти, – командування Наддніпрянської Армії на якийсь час перевело подих.

А польська армія, отримавши від Антанти, чи то пак Мирної конференції, мандат на Східну Галичину, головними силами вийшла тим часом на правий берег Збруча. І закріпилася на ньому, готова кожної хвилі сповнити волю своїх французьких меценатів, щоб ринути далі на схід… Та Петлюру і його командування таке сусідство не конче турбувало, навпаки, вони цілком усвідомлювали собі, що для остаточної перемоги над Червоною Армією потрібен контакт з іншими протибільшовицькими угрупованнями. Інша річ – сусідство Денікіна, його Добровольчої армії, котра окупувала ледь не все південне Лівобережжя, – їхні, власне, ідейні засади: єдина неділима Росія… Нахил до грабунків, здирства і погромів. Бралося до уваги й те, що ця армія в значній мірі складалася з найкращої в світі козачої кінноти – донців і кубанців, котрі нещадно винищували все, що ставало їм упоперек дороги. І все ж Петлюра сподівався, що Антанта і Денікін зорієнтуються в стратегічно-політичній ситуації на Україні, надіявся, що українську армію буде вжито як активний чинник на протибільшовицькому фронті, а Правобережжя – яко базу для наступу…

Вайда не був причетний ні до боїв, ні до кулуарних розмов чи позакулісних інтриг – наполіг-таки, аби його відпустили на фронт, однак йому дали сотню не у другому корпусі, де служив до поранення, а в третьому генерала Кравса, котрий, як і перший, перебував на відпочинку, впорядковуючи самого себе. За ординарця Антон узяв Дударика – хлопець він кмітливий, щирий, надійний, служитиме чесно; в новому мундирі Петрусь виглядав навіть елегантно, стрункий, підтягнутий, револьвер при боці, а не за пазухою, – Антон милувався ним.

– То ти вже прочитав «Князя Ярослава Осмомисла»?

– Наполовину… – по-дитячому зирив голубими очками. – Я читаю дуже поволі, щоб насолодитися…

– Ну читай, читай. А які новини?

– Голошу слухняно! Більшовики відходять.

– То й добре – менше втрат.

– Довідатися щось про Таню? – Петрусь якось натужливо подивився щирими очима на Вайду.

– Можна, – не відразу погодився той.

Йому хотілося її бачити і не хотілось – хотілось, бо любив, не хотілось, бо хоча її санітарна частина розташовувалася неподалік, однак же на очах стрільців кохатися-любитися не зовсім пристойно, крім того, їй треба доглядати поранених. Та Петрусь вже зник, і Вайда підвівся, обійшов стрільців – усі вечеряли під тихими вербами. Він привітався з кожним гуртом, побажавши «смачного», й повернувся на заросле лопухами подвір’я похилої хатини, що служила ніби штабом його сотні,– пожильці її – двоє стареньких – тиждень тому водночас повмирали, односельці похоронили їх на цвинтарі, а маленька хижка тепер пустувала. І Вайда облюбував її. Чомусь саме її. Чи – що на березі ріки, чи – що пусткою була, – не знав! Так часто буває, що людина не годна пояснити свого вчинку, все інколи приходить саме по собі. Може, ця нещасна хатина нагадувала йому рідну Галичину, може, служила якимсь символом, може, закликала оборонити її від напасті – він справді не знав.

– Я знайшов її,– вернувшись, з якоюсь радістю сповістив Петрусь. – Вона прийде.

– Дякую, – кивнув Вайда. – Можеш відпочити.

– Я не змучився.

– Покупайся…

– А ви не будете?

– Потому.

Але Вайда відразу передумав. Не варто відкладати, бо коли прийде Таня, буде не до купання. А вода, крім того, освіжить. І Вайда роздягнувся. Побачивши в річці командира, стрільці і собі пострибали. Вода справді освіжила. Антон вийшов на берег збадьорений, дужий. Тепер спокійно можна було очікувати Таню. Принаймні на сон більше не тягло.

А взагалі, славно, що вона рушила з ним у цей далекий похід. У парі їм легко. Навіть смерть одвертається, якщо поруч іде кохання.

Над рікою дибились білі тумани. Тетяна прийшла, коли сонце поклало втомлену голову на горизонт.

– Я ненадовго, – відразу застерегла.

– Багато поранених?

– Роботи багато, бо кажуть, що тут довго стояти не будемо, а підемо далі, на Київ.

– Напевне, підемо.

– Бережи себе.

– Мушу, бо на кого тебе лишу…

Вони присіли під старою безплідною грушею. Поруч біліли ромашки, але Таня не зривала, аби ворожити «любить – не любить». Вона знала, що Антон її любить.

– Як вернемося додому, збудуємо десь хату в глушині й будемо там жити, – мрійно мовив Вайда.

– А до міста не хочеш?

– Ні, не хочу! – захитав головою Вайда. – Тиші хочу. Коби ти знала, кохана, як я хочу тиші… Божої тиші…

– А я – аби з тобою…

З берега, де після купання табуном розсілась Вайдина сотня, долинуло сюди, під стару безплідну грушу:

Гей, видно село, широке село під горою.

Гей, там ідуть стрільці. Січовії стрільці до бою, Іде-іде військо крізь широке поле, Хлопці-бо то, хлопці як соколи!

Ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, гей!

Дівчино, рибчино, чорнобривко моя, Вийди, вийди, вийди, вийди чимборжій до вікна, Хлопці-бо то, хлопці як соколи!..

Принишкли обоє. Антон і Таня. Слухають зачаровано. У карпатських зворах, на вершинах, у степах України – всюди пісня як вірна подруга. І стрільці несли її, мов хоругву.

Не пора, не пора, не пора Москалеви й ляхови служить!

Довершилась України кривда стара, Нам пора для України жить!..

Стихла і ця пісня, затягли нову, а водночас почули Антон і Таня голос Петруся, тихий, але виразний та чистий:

їхав стрілець на війноньку, Прощав свою дівчиноньку:

Прощай же, любко, прощай, голубко…

Я йду в чужу сторононьку…

– Це він для тебе, – сказав Вайда.

– Ай, – відмахнулася дівчина.

– Він справді закоханий в тебе.

– Таке кажеш!.. – і вона щільніше пригорнулася до Антона, тендітна, маленька, тепла.

А Петрусь усе співав. Неголосно, але тим же чистим, ще не зміцнілим голосом. І кожна пісня була про кохання. І в кожній пісні оспівувалося горе дівчини, її розлука з милим, її туга. Враз Таня розсердилася:

– Навіщо він такі сумні тягне?

– Тим, хто кохає, а не знаходить взаємності, завше сумно, – замислено відповів Вайда.

– А ми не будемо знати суму.

– Не будемо, – підтвердив Вайда впевнено й невпевнено. Мало не блюзнірством було зараз говорити про це. І взагалі, зараз про єдине можна було думати – як вижити…

Звечоріло. Таня враз стрепенулася, схопилась. І Антон підвівся – вони без слів зрозуміли одне одного. Антон погукав Дударика – той вмить з’явився, застиг наструнко.

– Проведи Таню, – Антон приховав посмішку.

– Готовий, пане сотнику!

– А боятися йти поночі не будеш? – він не годен стримати посмішки: яке ж воно миле дитя…

– Я-а-а? – ображено протягнув Дударик. – Я буду співати. А страх боїться пісні. Так, я буду співати!

– На добраніч, дорога, – Антон потис Тані руку вище зап’ястя і ніби для виправдання сказав: – Я мушу поглянути, що мої хлопці роблять. Може, повтікали-розбіглися…

– Я розумію, – закохано й згідливо прошепотіла дівчина. – Я й так щаслива, що бачилася з тобою. До завтра, Антоне.

– До завтра… – кивнув головою.

Петрусь і Таня деякий час ішли мовчки. Але Петрусь не з тих, хто може довго мовчати.

– Тобі заспівати?

– Я вже чула твої пісні…– вона подумала про хатку в лісовій пущі, як того жадав Антон.

– Тоді легенду про голубу квітку… Хочеш?

– Розповідай, – відказала неуважно – вона ще жила Антоном, потиском його руки, його ласкавим словом.

– Діялося те давно, – зачав Дударик. – Ще коли бусурмани плюндрували нашу землю. Одного погожого дня чорною хмарою посунули на тихе подільське село. Забрали всіх хлопців. Тоді печальні дівчата стали перед завойовниками на коліна:

– Поверніть нам наречених.

– А що за те буде? – скалив зуби їх старший.

– Що захочете – загадайте.

– Ну що ж, – прищурився старший. – Зіткайте полотняну дорогу від вашого села до нашої столиці. Зіткаєте?

– Зіткаємо.

– Отоді й відпустимо ваших хлопців з полону.

Ткали… Дні, місяці, роки… Вже половину дороги виткали й раптом довідалися, що їхні хлопці залицяються до чужинок. І тоді наймолодша з ткаль сказала:

– Перекинусь я, дівчата, квіткою – голубою ніжною квіткою, котра росте в наших лугах, попрошу вітра буйного, аби переніс мене туди, де наші милі, попрошу, аби посадив на чужій землі. Сонця попрошу, аби дали мені життя, дощику попрошу, аби напоїв мене. Буду там рости, нагадуватиму нашим хлопцям, що десь є рідна земля і ви.

Так і сталося. Вітер переніс її в чужі краї, сонце дало життя, а дощ – вологу.

Вийшли якось хлопці-полоняни з косами на чужий луг, чужинцям накосити сіна і…

– Товариство! – вигукнув наймолодший. – Наша квітка!

– Справді!

І тупилися коси, і плакали хлопці на землях чужинецьких, і осоружними стали їм дівчата-чужинки. А кохані їхні все ткали й ткали полотняну дорогу – дні, місяці, роки… І нарешті настав той день, коли стрічали своїх милих з полону. Лиш наймолодшого ніхто не стрічав. Ба ні! Край дороги стояла квітка з ніжними голубими пелюстками. Хлопці й дівчата оточили сумного наймолодшого горе розраювали. А голубу квітку назвали незабудкою…

– Ось і кінець, Таню, подільській легенді,– зворушливо промовив юнак.

– Звідки ти усе знаєш? – дивувалася дівчина. – І співати вмієш, і легенди розповідаєш…

– Мати навчила…

– Ти мамин синочок?

– На добраніч… Мене сотник жде.

– Ти образився?

– Ні, мене жде сотник.

– Пробач мені…

– Сотник жде. На добраніч.

Він зник у згуслій гущині ночі, а Таня, провівши його туманним поглядом, заквапилась розшукувати Оксану, аби довідатися, чи ніхто не питав за нею. Вона ж бо не відпрошувалася в лікаря. Не відпустив би – суворий!

«А Петрусь, мабуть, таки образився, – з прикрістю подумала. – А ще прізвище носиш – Острогляд! Який же ти острогляд, коли душі людської не побачила? Завтра ти повинна ще раз вибачитися, бо ж гріх дитину ображати… Він же справжнє безпорадне дитятко…»

А Вайда тим часом обійшов свою сотню, перевірив пости, з Петрусем зіткнувся біля воріт. Дударик відрапортував:

– Виконав ваш наказ!

– Який же це наказ? Прохання… – Вайді не хотілося спати в душній хаті – блохи тятимуть. – Ти як хочеш, Петрусю, а я ляжу на возі. Ніч тепла. Не замерзну.

– А мені з вами можна?

– Чом же ні, звичайно, можна.

– Надворі свіжіше… Правда?

Вайда кивнув. Стояла глибока ніч. Мерехтів Чумацький Шлях. Палахкотіли зорі. Форкали коні. І сумно мовчала безплідна груша. Тільки Вайда, вкрившись шинелею, зручно влігся, як Петрусь висунув з-під поли голову.

– Так тихо і такі яскраві зорі… Пане сотнику, а ви чули легенду про сузір’я Стрільця?

– Ні, не чув, – зізнався Вайда. – Це цікаво. Зорі, як і люди, по-своєму цікаві… Якби це день, охоче послухав би, а так, вибач, заснути можу.

– Від моїх легенд і моїх пісень ще ніхто в світі не засинав, – впевнено прорік хлопець.