Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 39 страниц)

Комісія Боти небагаточисельна. Тож Боту з його генеральськими регаліями Грицан виділив з першого погляду: велика голова, спокійні пронизливі очі, повні вогню та блиску. Ось який він, покоритель бурів! Вичекавши, поки галичани всядуться, Бота глибоким, трохи хрипливим, але владним голосом сказав до Сидоренка:

– Прошу представити мені всю делегацію.

– Будь ласка, – Сидоренко підвівся. – Отже, глава делегації Західної області УНР доктор Михайло Лозинський, член делегації, радник, товариш державного секретаря закордонних справ полковник Дмитро Вітовський і секретар делегації Ярослав Грицан, – перераховував і на кожного тицяв пальцем.

– Поясніть характер делегації.

– То є спеціальна делегація Державного секретаріату Західної області УНР для польсько-українського перемир’я.

І я, як глава делегації УНР, прийшов її представити.

– Ага, ага…

Грицан насторожується. Що ж можна чекати від цього бурського генерала? Добра? Щирості? Чи буде так, як у Ходорові та Львові з Бертелемі? А Бота все роздумує. Грицан чує, як щось дрижить під серцем, як забулькало в животі.

Бота. Які ставите умови перемир’я?

Лозинський. Першою умовою вважаємо завішання оружжя, другою – визначення демаркаційної лінії між українцями та поляками.

Бота. Що розумієте під демаркаційною лінією?

Вітовський. Найдалі висунуту проти неприятеля лінію, поза якою розтягалася би влада цивільних і військових властей.

Бота. Прошу не давати загальних відповідей, тільки докладно означені.

«Хм, – чмихнув Грицан, – здається, почалося…»

Вітовський. Під тимчасовою лінією розуміємо тимчасову границю між українською і польською державними територіями. Сю границю повинна творити лінія ріки Сяну з продовженням на північ. Докладно означимо це на карті.

Бота. Чи ваш уряд має настільки сили і авторитету, щоби підписане вами перемир’я додержати? У вас є військо правильне й неправильне, отже, чи це військо послухає уряду?

«Значить, правий був Томашевський, твердячи, що не треба виступати як Західна область Петлюри, – подумав Грицан, – таки, видко, не треба, а – ЗУНР, Галичина».

Вітовський. У нас війська неправильного нема, є тільки правильна армія, створена на основі загальної мобілізації у віці 18–35 літ і організована як кожна правильна армія з офіцерами і підофіцерами. Ця армія є основна, дисциплінована, так що уряд може нею розпоряджатися кожної хвилі проти кожного і вповні за неї ручить.

Лозинський. До цих слів мого військового товариша маю честь як член Державного секретаріату додати, що Державний секретаріат користується в нашій державі авторитетом і підписане перемир’я зможе додержати.

Бота. Чи думаєте, що польський уряд має стільки авторитету, щоб укладене перемир’я додержати?

«Чого ж ти нас питаєш? – бунтується Грицан. – Спитай у поляків, Пілсудського чи Падеревського».

Вітовський. Чи польський уряд має відповідний авторитет, цього ми не знаємо і про це не можемо говорити. Інша річ, чи в нього буде добра воля, щоб укладене перемир’я хотіти додержати. Досі маємо докази, що тої доброї волі в нього не було. Депеша Найвищої ради від дев’ятнадцятого березня стосувалася однаково українців і поляків. Українці враз заявили свою волю припинити вогонь, а поляки досі цього не зробили.

Бота. Яка була причина зірвання перемир’я?

Лозинський. Щоб відповісти на це запитання, треба представити наші змагання до перемир’я від хвилі одержання депеші Найвищої ради.

Бота. Перше перемир’я укладене двадцять четвертого лютого. Чому це перемир’я зірвано?

Лозинський. Двадцять четвертого лютого на домагання комісії Бертелемі заключено завішання оружжя на двадцять чотири години в тій цілі, щоби вести переговори в справі перемир’я. Ці переговори почалися двадцять п’ятого лютого у Львові. Двадцять восьмого лютого комісія Бертелемі запропонувала обом сторонам проект перемир’я, на який вони мали дати відповідь до п’ятого березня. Цей проект означав демаркаційну лінію так, що віддавав полякам не тільки ті часті української землі разом зі Львовом, які були зайняті збройною силою, але також значні простори, які українська армія держить в своїх руках, разом з нафтовими багатствами в околицях Дрогобича. З цих причин Державний секретаріат не міг прийняти тої лінії, про що повідомив Найвищу раду, заявляючи рівночасно, що бажає перемир’я і просить о справедливе рішення. Коли Державний секретаріат одержав депешу Найвищої ради від дев’ятнадцятого березня, вважав це заповіддю справедливого рішення і зарядив предложити полякам завішання зброї. Одначе поляки на це не згодилися.

Бота. Але чому зірвано перемир’я від двадцять четвертого?

Чи він глухий? Чи тугіий? Чи навмисне не хоче слухати? Чи попросту витягує жили? Не розуміє Грицан.

Зрештою, дещо розуміє, бо мав справу з місією Антанти, – всі на боці поляків…

Вітовський. Причини були такі: в умовах припинення вогню був дозвіл довозу поживи до Львова. Користуючи з того, поляки довозили амуніцію. А далі використовували момент для перегрупування своїх військ і скріплення свого фронту. В кінці треба ствердити, що завішання оружжя не було зірване, а тільки формально виповіджене.

Бота. Чи можете на це представити докази?

Вітовський. Тут доказових документів не маємо. Але має їх наша Начальна команда, і вони наведені в листі, якого вона вислала до комісії Бертелемі.

Бота. Чи тепер ведуться бої?

Лозинський. Так, але цю справу треба ширше пояснити.

Бота. Ми хочемо знати сам факт: чи бої ведуться, чи ні?

Вітовський. Так.

Бота. Чи ваш уряд бере на себе відповідальність за дальше ведення війни на випадок, коли б поляки згодилися віддати справу на вирішення Мирної конференції, а ваш уряд проти волі конференції далі веде війну?

«Щось він так плутано запитує,– подумав Грицан, – що, певне, й сам не відає, чого хоче».

Лозинський. Ми вповні свідомі сеї відповідальності і тому прибули сюди, щоб заявити нашу згоду на рішення Мирної конференції.

Бота. Які маєте докази, що армія Галлера йде проти вас?

Вітовський. Двадцять шостого квітня виїхав зі Львова український діяч доктор Баран, який між Перемишлем і Львовом зустрів кільканадцять транспортів армії Галлера. Сам Галлер появився у Львові тридцятого квітня і виголосив підбурюючу промову.

Бота. Які маєте докази, що се була якраз армія Галлера?

«А яка? – спалахнув Грицан. – Турецька. Ей-ей, пане Бота, не прикидайтесь, не робіть з себе дурненького та темненького…»

Вітовський. Доктор Баран чув, що офіцери тих транспортів розмовляли по-французьки. В розмові з ними і з мужвою довідався, що се є транспорти армії Галлера, яка їде «зробити українцям другі Горлиці», – натяк на австро-німецьку офензиву проти Росії.

Бота. Як міг доктор Баран вільно роз’їздити?

Вітовський. Доктор Баран є цивільним чоловіком. В останніх часах поляки проводили у Львові масові арешти української інтелігенції. Доктор Баран, який перед тим укривався у Львові, щоб уникнути арештування, на чужому транспорті покинув місто.

Бота. Зваживши, що перемир'я в нічім не пересуджує справи границь, які встановить Мирна конференція, звертаюся до вас з питанням, яка є найдалі на схід висунена лінія, на основі якої ви могли би згодитися на перемир’я?

Грицан звертає увагу, що Лозинський і Вітовський якусь хвилю перешіптуються між собою. Хоч би дійшли мудрої думки!

Вітовський. Лінія нашого фронту в дні двадцятого березня, себто в дні одержання депеші Найвищої ради, з включенням коридора між Перемишлем і Львовом і самого Львова до нашої області.

«Знов області,– розсердився Грицан, – таж кажи на крайній випадок ЗУНР, а не якоїсь там області…»

Вітовський. Коли б це, останнє, було неможливе, домагаємося нейтралізації Львова під охороною Антанти. Для українського населення, яке остало на той бік демаркаційної лінії під польською адміністрацією, домагаємося прав під охороною Антанти.

Бота. Поляки закидають вам, що ви їх атакуєте, а вони постійно знаходяться тільки в обороні.

Вітовський. Хоч мені як військовому прикро до цього признатися, одначе мушу заявити, що ми від хвилі одержання депеші Найвищої ради від дев’ятнадцятого березня не робили ніяких наступальних кроків проти поляків, а знаходилися виключно в обороні. Зате всі резерви кинули ми проти більшовиків під Проскуровом і Підволочиськами.

Бота. Які ще бажання маєте?

Лозинський. Ми бажаємо: перше – негайне припинення боїв; друге – встановлення демаркаційної лінії щонайменше стану фронту на двадцяте березня з вище доданими поправками; третє – таких умов перемир’я, які уможливили би існування і розвиток нашої держави до часу дефінітивного полагодження границь. Нарешті ми просили би, щоби комісія прийняла від нас усне або письмове представлення цілості нашої справи з тою метою, щоби мала потрібні дані для рішення справи перемир’я.

Бота. Матеріал про вашу справу, як взагалі всякі документи, ви маєте право предложити. Одначе, звертаю вашу увагу, що задачею нашої комісії є тільки довести до військового перемир’я. Аж після заключения перемир’я прийде черга на рішення дальших питань. Найвища рада стоїть на тім, що доки не буде заключене перемир’я, вона не приступить до вирішення польсько-українського питання. На цьому наше сьогоднішнє засідання закінчується.

«А яка ж думка поляків? – забідкався Грицан. – Чому ж він нічого не сказав. Ми-то згодні на перемир’я. А поляки?»

XXI

За наглухо заштореним вікном стояла чорна ніч, шемрав травневий дощ. Петрушевич не лягав. Підперши обома руками голову, сидів за столом. Чому ж такий нелад? Адже найголовніше, про що так багато люди в усьому краю балакали, чим обурювались, чого, власне, вимагали, зроблено – земельний закон прийнято й опубліковано: вивласнюються всі посілості, церковні землі, що перевищують норму індивідуального права; вивласненою землею наділяються передусім безземельні і малоземельні жовніри, вдови і сироти; поділ почнеться після війни, а земля, вже зараз земля переходить у руки держави. Опріч того, опубліковано закон про вибори до сейму, куди ввійдуть усі національності; про восьмигодинний робочий день; впроваджено законний обіг грошей. Правда, видано розпорядок про обмеження споживання м’яса, горілки, деяких інших продуктів, повелено збіжжя молоти нараз, а не питлювати, однак усе це вимушене, тимчасове.

«Ніби все зроблено, – болісно думав Петрушевич. – А ладу нема. Багато балакунів, а як будувати державу – ніхто не думає. Кожен по-своєму будує… Манія з’їздів, зборів – кожен повіт, кожне село…»

Та найбільше його мучило, що наступає армія Галлера. Коло Белза і Львова запеклі бої. Більшовики на Збручі. Галичина сьогодні – острів, об який б’ються люті хвилі.

Він мивоволі схопився, заснував по кімнаті, як павук у своїй сітці. А далі знов схилив у розпуці голову на долоні. Він не знав, що чинити далі. Він не бачив виходу з тої скрути. Він покладав надії на Антанту, а Антанта не звертала на нього уваги. Його глибоко вразило повстання у Дрогобичі, заворушення у золочівському гарнізоні. Правда, винних було покарано, але звідки гарантія, що це не повториться?

Піднявши голову – обважнілу, хвору, Петрушевич присунув до себе ноту Українського Радянського уряду.

«Очистивши територію УРСР від Директорії, червоні війська підійшли до кордонів ЗУНР, – читав він сліпими очима. – Питання внутрішнього управління Галичини вважаємо справою галицьких робітників і селян. Уряд УРСР відмовляється від усяких дій на території Східної Галицької Республіки при умові, що уряд ЗУНР припинить ворожі дії проти УРСР. Пропонуємо вислати делегацію для встановлення демаркаційної лінії».

Порадившись вранці з Голубовичем, він не дав на ноту ніякої відповіді, він одмовчувався. Бо як можна вступати в якісь переговори, якщо Радянської Росії, а тим паче якоїсь Радянської України ніхто з західних держав не визнає?! Він уперто покладався на Вільсона, на Антанту, відіслав нашвидкуруч складену ноту Антанті, зазначивши, що Галлер іде на Галичину, Галлер завойовує Галичину, відтак зв’язався по телефону з Омеляновичем-Павленком.

– Що на фронті?

– Поляки бомбардують штаб у Ходорові,– відказав генерал. – Ситуація плоха, дуже плоха.

– Тримайтеся. За всяку ціну!

Але справи не йшли на краще. Перший корпус залишив Сокаль, третій – Дрогобич, Борислав і Стрий, похитнувся і другий корпус під Львовом. Всіма оволоділа паніка – армія дезертирувала. Тих, що кидали зброю, ловили і давали двадцять п’ять різок…

Нарешті Петрушевичу донесли, що штаб Омеляновича-Павленка покинув свою ставку в Ходорові і виїхав потягом до Калуша.

– Що будемо робити? – знов, викликавши Голубовича, спитав Петрушевич. – Становище катастрофічне.

– Може, іще раз звернемося до народу? – невпевнено сказав прем’єр Голубович. – Попросимо протриматися кілька днів, поки наше питання вирішиться на Мирній конференції. Крім того, треба, гадаю, оголосити ще одну загальну мобілізацію. Від вісімнадцяти до п’ятдесяти років. Невже люди не зрозуміють, що гине республіка, що їх чекає рабство?

– Що ж, готуйте відповідні документи.

Коли прем’єр Голубович вийшов, Петрушевич розгорнув часопис «Республіканець» – то був орган щойно створеного після з’їзду наприкінці березня Селянсько-робітничого союзу – опозиційного центру в Національній Раді,– опозиція вкрай перелякала Петрушевича, від її програми, від її органу віяло таким холодом, що в Петрушевича крижаніла кров. У діях нової організації програмові і тактичні елементи соціальної демократії, соціалістів-революціонерів, більшовиків зливалися в якусь хаотичну плинку масу. Ця хаотичність кидалася вже в очі у титулі «Республіканця». Він то називав себе соціал-демократичним часописом, то виставляв клич соціалістів-революціонерів «Боротьбою здобудеш ти право своє», то додавав до нього поклик Маркса «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Опозиція кричала з трибуни: політика Української Національної Ради – політика української буржуазії, політика ворожа українському селянству і робітництву! І Петрушевич обмирав, тупів. Треба ж такого грому на голову! Тиснуть поляки, тиснуть більшовики, тепер свої взялися…

«Чому Українська Національна Рада не уступає місця сеймові, вибраному загальним, рівним, безпосереднім і пропорційним голосуванням? – читав він зараз у «Республіканці». – Бо українська буржуазія, захопивши державну владу, не хоче передати її в руки селянства і робітництва»!

Є ж уже закон про вибори… Що ще хочуть?

«Чому вже зараз, на нинішній день, не вивласнено великих земельних посілостей? Бо українська буржуазія в змові з польськими поміщиками!»

Треба ж додуматися! Ото тільки ворохоблять людей.

«Чому не заведено восьмигодинного робочого дня? Бо українська буржуазія не хоче визволення робітництва!»

Знов брехня! Ніхто так не думає.

«Чому УНР веде переговори з Польщею, чому домагається посередництва Антанти? Бо українська буржуазія, замість віддати владу селянству і робітництву, яке побило би Польщу, воліє подати руку польській та антантській буржуазії!»

Нічого не тямлять у політиці!

«Українська політика повинна орієнтуватися не на буржуазну Антанту, а на революційний міжнародний пролетаріат, якого авангардом є Совітська Росія. Не Антанта охоронить нас перед Польщею, а союз з більшовиками, які допоможуть нам побити Польщу».

Петрушевича вдарив шок, як параліч. І так блідий, він став абсолютно безкровним – біле лице біліше крейди.

XXII

У Булонському лісі кувала зозуля, Грицан з Вітовським мовчки слухали, наче тим своїм куванням вона виносила їм вирок. Допіру обидва побували в гробниці Наполеона, а тепер прийшли в Булонський ліс, аби бодай на хвилинку очистилась голова, зарядилась киснем. Сиділи на лавочці, слухали зозулю, що наковувала їм вирок, і водночас думали, коли ж знову викличе їх до себе на бесіду генерал Бота.

– На початку минулого віку в Парижі було товариство любителів самогубства, – забубонів Грицан. – Клали записку зі своїм іменем в урну, і той, ім’я якого було витягнуто по жеребку, лишав себе життя в присутності всіх членів товариства…

– Брр! Збрело тобі в голову!

– Факт…

Обізвався соловей, – солов’їні трелі і рівна робота зозулі, котра кладе свої яйця в чуже гніздо.

– В один час співають, та не однакові пісні…– журно зітхнувши, Грицан похитав головою. – А гнізда їх у принципі однакові… То що будемо робити, Дмитре? Як міркуєш? Тільки не мовчи!

– Треба порадитися з Лозинським. Але я особисто гадаю, що негайно треба звернутися з листом до Найвищої ради, що армія Галлера перейшла в наступ. А поки що йдемо вечеряти.

Вони зайшли до ресторану мовчазні й похмурі. Ярослав раптом уздрів Стемпковського, що сидів з юною дівицею, котра перебирала блідими пальчиками голубу стрічку, якою була пов’язана коробка шоколадних конфет, а він лив у бокал тоненькою-тоненькою ниткою шампанське… Адам тут? Що ж він тут робить? Ет, що там говорити, коли син самого Ллойд-Джорджа дні і ночі витанцьовує в «Мажестику»!

Вони повечеряли, потому ще трохи побродили по нічному Парижу, а вранці дванадцятого травня Лозинський одержав запрошення на засідання комісії Бота, в запрошенні було зазначено, що делегацію запрошують з метою прийняття проекту договору про перемир’я.

– Нарешті! – не стримував радості Лозинський.

– Але цього разу я радив би іти до Боти не з Сидоренком, а з Панейком, він усе-таки ближче до галицьких справ.

– Слушно, – підтримав Грицана Вітовський.

Та й, власне, сам Панейко не жадав цих непорозумінь – свої ж люди, одна в них ціль. Панейко – його Грицан бачив уперше – справив на нього приємне, симпатичне враження, – мудрий, розважливий. І зовнішні риси привабливі – високе чоло, відкритий погляд, дещо загострене лице. Йому було тридцять шість років, і він, здається, трохи гордився, що в такому віці, а вже на такій вишині. Та Грицан пробачив йому це, бо й самому лиш тридцять один.

– Тільки не будуйте з гарячки ілюзій, – застеріг Панейко. – Ці панове одною рукою гладять, а другою щипають.

В почекальні Боти вони застали польських представників – Дмовського і генерала Розвадовського. В кожного з галичан тенькнуло під серцем: генерал Розвадовський випер Галицьку Армію зі Львова… Але зараз це нічого не значило – нині треба було миритися.

Їх, поляків, першими викликали до Боти. І на це не конче зважалося. Хай буде й так, як цього бажає Бота. Яка різниця – хто раніше, хто пізніше? Поляки затрималися півгодини.

Бота й цього разу сидів похмурий та надутий. Його велика голова, здавалось, не могла втриматись на шиї, ніби камінь якийсь тягнув додолу. І підносив її Бота з якимсь тягарем. Зате очі гострі, проникливі.

– Панове, – почав він хрипким, але владним голосом. – Я запросив вас, щоб вручити проект перемир’я з картою, де означена демаркаційна лінія. Такий самий проект щойно одержали і поляки. Вашу відповідь на проект маєте подати до комісії завтра о десятій годині ранку. А пополудні того ж дня, о четвертій годині, маєте явитися для усних пояснень.

І він простягнув Вітовському проект перемир’я.

– Від імені української делегації…– схвильовано почав Лозинський і ковтнув слину. – Від імені української делегації маю честь прийняти цей проект і заявити, що відповідь на нього дамо в означеному часі.

– Засідання закінчене, – Бота промимрив так швидко й неуважно, мовби хотів якнайскоріше спекатися галичан.

А галичани, раді та майже щасливі, відразу зібралися на свою нараду – Сидоренко, Панейко, Лозинський, Вітовський, Томашевський, перекладач Кульчицький і Грицан, – без будь-яких попередніх слів ухвала була одностайна: проект прийняти. Тим паче з погляду територіального і господарського він був набагато вигідніший, аніж проект комісії Бертелемі, бо лишав Галичині Дрогобицький повіт з Бориславською нафтою. Зате Вітовського він не зовсім влаштовував, бо обмежував Галицьку Армію до двадцяти тисяч стрільців. Правда, таке ж обмеження накладав він і на поляків у їх частині Східної Галичини. Отже, формальна рівноправність. Справді, саме формальність: Польща кожної хвилини може напасти на Галичину – досить спровадити військо усієї своєї території. Натомість Галичина не могла сподіватися такої помочі з-за Збруча – Петлюру самого треба рятувати… Та все ж мусили погодитися. Але у своїй доволі обширній заяві на проект домагалися деяких доповнень, змін та уточнень. Це, зокрема, стосувалося насамперед демаркаційної лінії,– відповідь на проект була така:

«Арт. 2. Просимо змінити демаркаційну лінію в двох точках:

1. На півночі лінія повинна починатися від Дніпра, що йде вздовж Прип’яті до Пінська, горі біля ріки Пини, вздовж каналу Дніпро – Буг, з рікою Мухавцем до Бреста, звідси з рікою Бугом аж до його спливу з Козловицьким потоком – і т. д.

2. На півдні лінія повинна йти від точки, де зустрічаються адміністраційні точки повітів Львів, Перемишляни і Бібрка (село Печенія), і йти адміністраційною границею між повітами Львів і Бібрка до точки 375, звідси границею між судовими повітами Львів і Щирець до адміністраційної границі повіту Городок і Львів, Городок і Рудки, Мостиська і Самбір, Ліско і Старий Самбір, Старий Самбір і Турка до давньої угорської границі (див. лінію означену на карті).

Мотиви:

До 1. Коли б демаркаційна лінія кінчалася над Бугом на давній австрійській границі, Західно-Українська Республіка, яка займає тільки території давньої Австрії, опинилася б у прикрім стратегічнім положенню в ту хвилину, коли б польська армія появилася з півночі або зі сходу.

До 2. – а) Зміна, яку ми пропонуємо в цьому пункті, ліпше відповідає теперішньому військовому положенню. При тім наша лінія дає навіть велику користь самим полякам у порівнянні з положенням у хвилі зазиву Найвищої ради від 19 марта. – б) Одначе найповажніша причина сеї зміни полягає в тім, що, передбачаючи перемир’я на довгий час, ми, українці, були б тільки одною вузькою залізничною лінією Стрий – Ладочне – Мункач злучені з Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією та Австрією, з більшістю яких наш уряд уже заключив торговельні договори. Було б це важко для господарського життя України в хвилі, коли поляки для зв’язку з вище згаданими державами мали би шість залізничних ліній, при тому дві подвійні. Отже, видається закономірним, що ми домагаємося для себе лінії Самбір – Сянки».

Щодо війська:

«Арт. 4. Найвища кількість українського війська, приписана цим артикулом, видається нам некорисною з таких причин:

1. Під українською адміністрацією стане більше, ніж удвоє, території і населення, як під польською, отже, відношення обох територій вимагало би для українського контингенту два рази стільки, скільки передбачає проект.

2. Як уже зазначено у вступній частині нашої заяви, наш перший національний обов'язок полягає в організації наших сил проти завойовників Східної Галичини – більшовиків. Ся організація можлива тільки на території, де розтягається правна влада уряду Західно-Української Республіки, себто в Східній Галичині. Коли контингент не перевищить числа 20 000, яке ледве вистачить для вдержання порядку внутрі краю, таке підготовлення буде зовсім неможливе. А рівночасно поляки матимуть всяку змогу організувати і держати своє військо в Західній Галичині, в бувшій Російській Польщі, в Познаньщині і т. д.

3. Тому ми пропонуємо змінити артикул 4 в тім дусі, що на схід від демаркаційної лінії утворити полосу, менше-більше рівну тій часті Східної Галичини, яка розташована на захід від демаркаційної лінії. Тільки в сій полосі українці не могли б держати більше війська контингенту, ніж цифра, означена для поляків у Східній Галичині (в сім випадку число 20 000 занадто велике).

На схід поза сею полосою повинно бути дозволено українцям організувати свої сили проти більшовиків».

І останній абзац:

«Париж, 12 мая 1919.

Д-р Панейко, державний секретар закордонних справ. Д-р Михайло Лозинський, товариш державного секретаря закордонних справ, перший надзвичайний делегат. Полковник Дмитро Вітовський, надзвичайний делегат».

Наступного дня галичани рівно о десятій були вже у Боти, та… ще раніше туди прийшли поляки – довелось чекати. І знову ніхто ніби не надавав цьому значення. Щоб не розпалювати пристрастей, Ярослав тільки подумав сам до себе: якщо чинити мудро й справедливо, то треба, щоб делегації входили разом. А вже там нема різниці, кому першому вручається документ, а кому в другу чергу, зате присутні в однаковій мірі рівні. Нюанси також мають значення – з крапель наповнюється ложка, із струмочків повниться ріка, – справедливість вимагає рівноправності.

Бота. Комісія приймає вашу заяву і повідомляє вас, що ваші бажання щодо продовження евакуації і щодо військової справи візьме до уваги. Зате демаркаційна лінія не може бути змінена, бо це рішення комісія прийняла одноголосно. Так само не може бути змінена постанова щодо нафти. Прошу заявити, чи ви готові на цих основах заключити перемир’я?

Лозинський. Заки зложимо відповідну заяву, хотіли б ми знати, як ставиться комісія до таких наших бажань: перше – в справі числа нашого війська, друге – в справі продовження демаркаційної лінії на північ від Галичини.

Бота. Справу війська комісія візьме до уваги. Щодо продовження демаркаційної лінії поза Галичину комісія не є компетентна. Ця справа належить до Найвищої ради.

Вітовський. Ми домагаємося продовження демаркаційної лінії поза границі Галичини тому, що наш фронт, завернений одною стороною проти поляків, а другою – проти більшовиків, тягнеться аж по Сарни. Коли, отже, перемир’я стосуватиметься тільки Галичини, то поляки поза межами Галичини можуть посунутися на схід і зайти нас ззаду.

Бота. Продовження демаркаційної лінії поза Галичину не підлягає, як я вже казав, нашій компетенції. Одначе коли буде заключене перемир’я, то обі сторони тим самим зобов’яжуться ніде не воювати один проти одного. Справу фронту поза Галичиною комісія розгляне.

Лозинський. Від імені української делегації маю честь заявити, що ми предложений нам проект перемир’я принципово приймаємо. При цьому просимо взяти до уваги і порішити, по думці наших бажань, оці справи: перше – справу числа нашого війська; друге – справу продовження демаркаційної лінії зглядно припинення боїв на північ від Галичини; третє – справу нейтралізації залізниці Самбір – Сянки, до якої ми мали б доступ зі Стрия.

Бота. Добре, зважимо. А зараз від імені комісії дякую вам за згоду на перемир’я. Про час, коли маєте з’явитися, щоб підписати перемир’я, ви будете повідоіуїлені. Засідання закривається.

Комісія передала справу Найвищій раді, і на цьому її мандат скінчився – галичани немовби осиротіли… Що ж далі?