Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 39 страниц)

XXIV

Не військову раду, як казав Поточняк Грицанові, скликав Дмитро Вітовський, а засідання Секретаріату військових справ, заздалегідь підібравши собі співробітників, – кілька днів відпочинку, і втому його наче рукою зняло: Вітовський почувався доволі бадьоро, голова свіжа, жести вивірені, тож і відкрив засідання впевнено, твердим своїм голосом. Спершу зачитав склад Секретаріату, – були тут і прізвища Грицана, Поточняка та Боговика, – потому запропонував перейменувати Генеральну команду в Начальну команду – щось на зразок Генерального штабу майбутнього регулярного українського війська, яке тепер носитиме назву «Українська Галицька Армія» – УГА. З ним усі погодилися, і Вітовський сказав:

– Шефом штабу призначається отаман Сень Горук.

– Може бути!

– Згода!

– Далі,– промовив Вітовський, виждавши, поки затихнуть. – Відновлюється окрема команда над Українськими Січовими стрільцями – нашими усусами.

– Може бути!

– Згода!

– Комендантом усусів призначається сотник Осип Букшований, якого ви всі добре знаєте, оскільки він у легіоні з перших днів його створення і пройшов з ним усю війну.

– Може бути!

– Згода!

– Ну, а комендантом війська, зрозуміло, залишається полковник Гнат Стефанів, якого утвердила Національна Рада. – Ніхто ніяк не зреагував, і Вітовський продовжив: – Для формування Галицької Армії пропонується створити три військових області – Львівську, Тернопільську і Станіславську. В кожній по кілька округів, з визначеними центрами. У Львівській – Львів, Перемишль, Рава-Руська, Самбір; Тернопільській – Тернопіль, Золочів, Чортків, Бережани; Станіславській – Станіслав, Стрий, Коломия, Чернівці. Сьогодні і завтра в кожен з округів відбудуть представники нашого Військового секретаріату. Далі. Негайно буде оголошено мобілізацію – не заклик добровільно вступати до війська, а саме обов’язкову мобілізацію! – всіх колишніх старшин бувшої австрійської армії віком до п’ятдесяти літ, а мужви – від 1883 року народження по 1900-й. Водночас переглянемо списки 1901 року народження і 1883–1900 років, де в час війни рекрути не бралися.

– Резонно!

– Мудро!

– На закінчення нашого засідання відбудеться присяга позафронтових стрільців, себто співробітників нашого Секретаріату, а також Начальної команди. А перед тим я зачитаю вам склад усіх відділів Секретаріату, а також склад редакції нашого військового часопису «Стрілець», який, сподіваюся, – Вітовський скосив очі на Ростислава Боговика, – незабаром почне виходити…

Нарешті всі процедурні справи вичерпалися, і Грицан, Поточняк та Боговик оточили Вітовського. Квітів не було. Промов не було. А було мовчазне чоловіче рукопотискання, яке вартіше за найпишніші квіти чи найсолодші промови.

– Ну, Дмитре, як собі хочеш, а з тебе нині могорич, – Боговик лукаво повів оком.

– Ой ти, Ростику-Хвостику, – обняв його за плечі Вітовський. – Буде тобі зараз могорич, буде чарка!..

Вони зайшли в найближчу кнайпу. Вітовський замовив пляшку горілки, бутербродів, міцного чаю.

– Ну що ж, Віцку!.. – Боговик підніс угору наповнений по вінця келишок. – Ми гордимося тобою, ми з тобою, тільки не піддайся Левицькому. За тебе, Віцку!

А за вікном небо враз затяглося сивими хмарами, в кнайпі стало прохолодно й незатишно.

– Хлопці, я недарма взяв вас до себе, – дожувавши канапку, сказав Вітовський. – Ви всі мені конче потрібні, я на вас розраховую. В нас тепер буде дуже багато роботи.

І за нас її ніхто не зробить.

– Хоч ти і взяв мене, але я залишаюся при своїх інтересах, – чи жартома, чи всерйоз застеріг Ростик. – Дай мені трохи побути нейтральним…

– Будь яким хочеш, однак «Стрілець» – часопис усусів, – натякнув красномовно Вітовський. – А ти всього-на-всього Ростик-Хвостик… І будеш нас прославляти.

Всі добродушно засміялися. Потому на якусь хвилину, перед новою чаркою, розслабилися. А може, прислухалися, чи не чути десь поблизу стрілянини? Поволі затягнувшись сигаретою, Грицан з досадою кинув:

– А якого дідька Петрушевич досі сидить у Відні? Що йому – більше робити нема чого?

– Жде благословення… – чмихнув Вітовський.

– Щось діється дивовижне, – Грицан покрутив головою. – І хто додумався ставити Левицького прем’єром? Таж Левицький не розуміє духу часу. А той, хто не розуміє духу часу, повчав Вальтер, стає жебраком цього часу.

– Нам би конче здався Болівар, – задумано мовив Вітовський. – Тільки не з галицьким характером.

– Ось-ось-ось! – Поточняк йому в унісон.

– У нашій Галичині скоріше згодилися б, аби своїм ім’ям щось назвати, – так само задумано вів далі Вітовський. – Для деяких галичан Болівар – насамперед людина, ім’ям якої названо Болівію, а не борець за незалежність.

– Мене завжди підкупала його наполегливість, – сказав Ярослав. – Стільки поразок, а проте свого добився.

– У нього був режим диктатора, – зауважив Вітовський.

– І пр-равильно! – наголосив Поточняк. – Без сильної руки держава неможлива! Як і армія!

– Сильна рука… Сильна рука…

– У нас розвелося багато базік, – зітхнув Вітовський, – а маленька Болівія, в якій проживає не більше народу, ніж у нашій Галичині, раз і назавжди вигнала іспанців і вже сто років незалежна. Отак має бути! І так за свою державу треба боротися – всім!

Вони допили горілку, закусивши бутербродами, випили чай і подалися, як запропонував Вітовський, на Академічну, аби перед роботою до пізньої ночі хоч ще трохи подихати свіжим повітрям. Коли проминали невелику кав’ярню на розі провулка, з вікна раптом траснув постріл: Ростик упав на тротуар, кров об’юшила лице. На мить усі вкопано затнулися. Першим оговтавшись, Вітовський метнувся до Ростика – Ростик був мертвий.

«Ось тобі, друже, й нейтральність…»

Ростик холов на руках Вітовського, а Поточняк без жодної кровинки на лиці дивився на відчинену кватирку, метикуючи, звідки і як стріляли. Отже, став хтось на підвіконня і вистрелив? Його тонкуваті вуста зникли, тільки нитка-проріз. Кинув до Грицана:

– За мною!

Кав’ярня була невеличка – шість чи сім столиків. І людей небагато – не більше десятка. Сиділи собі спокійно, щось пили, щось жували, розмовляли, ніби в своєму домі. Поточняк зупинився біля порога.

– Хто стріляв?

На нього не звертали уваги: щось пили, щось жували, розмовляли, ніби в своєму домі… Поточняк спокійно вийняв пістолет, крижаним голосом процідив:

– Встати!

Поруч з пістолетом напоготові стояв Грицан. Поточняк звів курок: почали підводитись.

– Чоловіки – вліво, жінки – вправо! – І далі так гримнув, аж стеля ледь не здригнулася: – Живо!!! – Підступив до мужчин – їх було семеро. – Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

– Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

– Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

– Ну що ж, я знайду!

І знову його вуста зникли – тільки нитка-проріз. Він обвів стрій налитими кров’ю очима і вибрав трьох, як йому здавалося, найбільш імовірних. А стріляв у найзухвалішого. Без промаху. В голову…

Ростика поховали на Личаківському кладовищі. Виходячи з кладовища, Вітовський запримітив на паркані табличку: «Стережіться, собака». Зітхнув. Було прикро. Адже в кожній людині є краплина крові людей всього світу, адже нема чистої раси – нації переплітаються, змішуються. То чому ж ця краплина не є краплиною любові, а ніби краплиною роздору? Твоя думка, Дмитре, в наймах власної фантазії. Буває, ростуть два дуби з одного кореня, та відхиляються один від одного, мов чужі. В давні часи, коли забивали стовп у землю, обпалювали вогнем. Отак треба й людей гартувати – до всього гартувати…

Того ж дня він видав попередження: за одного вбитого стрільця буде знищено десять душ противника!..

XXV

Полковник Стефанів не знаходив собі місця: третій наступ на кадетську школу зазнав повного краху. А він же… Він, полковник Стефанів, надавав йому значення виняткового! Він з першого ж дня, як тільки перейняв у Коссака командування, вважав найпершим своїм, ледь не священним, обов’язком зайняти саме її, закінчену ним ще до світової війни кадетську школу – свою альма-матір… То була вершина його офіцерської амбіції! А помимо того, падіння кадетської школи було би справжнім ударом грому в стані противника. Для своїх – стратегічна користь на перспективу!

І маєш! А почалося все так добре… Дві години пражила артилерія з Високого замку. Опісля – атака. Доволі успішна. Аж тут заговорили польські кулемети. Їх можна було закидати гранатами – українські гранати не вибухали:, зіпсуті капсулі… І – контратака свіжих сил! Криваві втрати… Відступ у Стрийський парк… Це був елементарний промах полковника Стефаніва: в лоб вести людей на вірну смерть. I зараз він розумів, що так чи інакше, а доведеться перед Вітовським відповідати.

Правда, для захисту в нього були певні аргументи: він може сказати, що розрахунок мав такий, як і при наступі на залізничну станцію Підзамче, куди надходили свої транспортй з півночі й сходу – не лише військові, але й з харчами, – Підзамче було очищене від противника.

І знов: а якщо йому закинуть, чому до цього часу не взято головного двірця? Як такі мудрі, хай самі беруть!.. Хіба він не старається? Хіба не шукає шляхів, аби вибити звідтам поляків? А де взяти сил? Зброї? Чому нема помочі з краю?

Він чув у коридорах шемріт – і розсердився. Знов сотник Поточняк, референт Вітовського, дорікатиме, що в Народному домі крутиться повно старшин і стрільців без діла. Та най, зрештою, дорікає! Він, полковник Стефанів, сам відає, що має робити. А робити необхідно ось що… І полковник Стефанів звелів своєму шефові штабу:

– Пане Горук, скличте на вечір старшин.

– А чи є така нагальна потреба? – засумнівався той. – У місті бої, і старшини… А ми…

– Скличте, пане Горук, скличте! – наполіг полковник Стефанів, схиляючись над картою Львова.

– Що ж… – отаман Горук лиш плечима стиснув: Стефаніва сам Господь Бог не переконає…

Ні, стосунки між ними не натягнуті – два антиподи. Хоча… як сказати! Щось та було… Принаймні Грицан відразу зауважив, що отаман Горук не стільки шеф штабу, як добросовісний начальник канцелярії Начальної команди, про що й сказав Вітовському, але той не конче зреагував. Може, тому, що Горук – чоловік невтомно роботящий – сидів на своїм місці днями й ночами.

А зараз отаман Горук занервував. Знов Стефанів щось затіває. Невже мало йому кадетської школи?

І полковник Стефанів нервував, – коли людина терпить невдачу, вину звалює на когось іншого – тільки не на себе, так уже повелося, мабуть, споконвіку.

Усі оперативні справи полковник Стефанів вирішував самочинно, без помочі шефа штабу – і взагалі без будь-чиєї співпраці. Було в цьому трохи з амбіції так званого активного австрійського офіцера, гордого за свою кваліфікаційну вищість, – Горук служив «лише» в усусах, хоча довголітня війна мала б стерти цю різницю. Чи була така поведінка корисна? Та й чи мав Стефанів дані на «самодержця»? В усякому разі його деяка рубаність у поведінці і різкість у висловах відштовхували цивільних, – новий Коссак? Але вояцтву не шкодило, навіть подобалось, здобувало респект серед підлеглих.

Ні, не моя вимогливість усьому причиною, – думав полковник Стефанів, – тут глибше треба копати: нестача сил, брак резервів, нема чим маневрувати, – ось де собака заритий! А я ж добре радив Левицькому: їдьте всім секретаріатом зі Львова, ну, приміром, до Тернополя, організуйте там і себе, і поміч нам, а Львів залишіть військовим, – не послухав. Столиця, мовляв, Львів. А що столиця? Кутузов розбив Наполеона не під столицею… Помимо того, Левицький вважає поляків політичними противниками, а не воєнними, апелюючи до «14 пунктів» Вільсона та справедливості Антанти. Що на се сказати? Телепень! Долю держави вирішує військова сила!

– Пане полковнику, тут я маю кілька донесень нашої розвідки, – заговорив перегодя Горук.

– Прошу, – полковник Стефанів одірвався від карти Львова. – Що ж вони голосять?

– Найбільш скрушно в Перемишлі.

– Конкретно?

– Запеклі бої.

– Я це знаю, – сказав полковник Стефанів. – Далі.

– Великий рух поляків під Ярославом і Томашевим.

– Ну, це близько до їх границі…

– У Сокалі і Раві-Руській паніка…

– Паніка! – вигукнув полковник Стефанів. – Вітовський же видав наказ: повітові міста обороняти власними силами. Чому не бороняться, а панікують?

– Це і я міг би вас запитати…

Якусь хвилю вони дивилися один одному в очі – жоден з них так нічого й не сказав, аж до вечора, доки отаман Горук не зібрав військову раду.

– Прошу раз і назавжди затямити: нема кепських вояків – тільки кепські старшини, які не вміють вести їх у бій, – круто почав її полковник Стефанів. – Патріотизм на словах нікому не потрібен!

Він усе більше гарячкував, виливаючи на офіцерів увесь свій гнів. Особливо дісталось так званим зупакам – себто тиловикам, які лише жеруть казенну зупу та своєю поведінкою деморалізують стрілецтво.

У самий розпал військової ради – три приголомшуючі повідомлення: румуни зайняли Чернівці, а далі мають намір окупувати всю Буковину й захопити Галицьке Покуття, як давній край молдавських воєвод; Перемишль – у руках поляків, отже, залізнична магістраль Перемишль – Львів паралізована; окружна команда в Коломиї розпорядилася евакуювати військові магазини зі Снятина…

– Прикро! – тільки й сказав полковник Стефанів. – А вихід бачу один: зараз же видати наказ прискорити мобілізацію мужви. Ні один з бувших австрійських військових старшин до тридцяти п’яти років не сміє залишатися вдома! Інакше нічим не допоможемо ні буковинцям, ні перемишльцям! Водночас наказую: встановити суворий контроль на околицях Львова, арештовувати кожного, хто без перепустки покидає місто!

– Це не вихід! – зауважив Поточняк.

– Спробувати можна! – не губився полковник Стефанів. – А тепер найголовніше: із завтрашнього ранку починаємо наступ, щоб деблокувати місто. Львів мусить бути українським! Все, панове! Ідіть до своїх вояків, а завтра – в бій!

Три дні велись бої на всіх відтинках, а результату ніякого – противники топтались на одних і тих же позиціях, і війна набрала позиційного характеру. Кость Левицький зажадав нових переговорів, полковник Стефанів – проти, однак з ним не погодилися, і 17 листопада, в неділю, було укладене 48-годинне перемир’я: з шостої години ранку 18 листопада по шосту ранку 20 листопада, – принаймні щоб похоронити трупи…

Похоронити трупи… І ніхто не знав, що саме цього дня у Львів з Перемишля прилетів аеропланом поручик, щоб вручити польському командуванню пакет: на поміч прибуде батальйон піхоти в силі п’ятсот чоловік, батарея польової піхоти – чотири гармати, загін кавалерії, бронепоїзд, два вагони амуніції і один – гранат, – чекайте в понеділок під вечір… Заодно вишліть назустріч у Зимну Воду офіцерів з вказівками, що де має бути розміщене.

XXVI

Виманивши Оксану з канцелярії Державного секретаріату, де вона вже третій день працювала, Грицан м’яко сказав:

– Спішно їду до Тернополя. – Він осміхнувся. – Тож прийшов, так би мовити, попрощатись…

– Що, надовго? – стривожилась.

– Не знаю, – хоч Оксана й стала йому дорогою-предорогою, він з обов’язку не міг признатися, що Вітовський…

І Ярослав похопився. Смішно! Не може признатись… Таж Оксана від будь-кого дізнається – в канцелярії Державного секретаріату не буде особливим секретом, що Вітовський видав наказ-звернення: «В найближчому часі мусимо цілковито опанувати столицею нашої держави – Львовом… Тому наказую всім державним комісарам і повітовим військовим комендантам під особистою відповідальністю негайно зібрати і вислати до Львова всі зайві військові сили…» Отож, щоб прискорити акцію, сам виїздить у Тернопіль, Станіслав і Коломию.

– їду з Вітовським, – уточнив, зніяковівши, Ярослав.

– Надовго? – перепитала, проте.

– Справді не знаю.

– І ми більше не побачимося? – розширила печаль своїх очей, згадавши, що й Адам колись сказав: їду…

– Що ти?! Не побачимося… Таке скажеш!

– Може, напишеш? – поблагала тихо.

– Як буде час.

– Хоч пару слів… – вимолювала.

– Спробую.

– Бережи себе…

– Спробую… – Грицан усміхнувся.

І чому вони не вдома?! Він би її, він би… Ярослав хижо зирнув уліво-вправо – всюди в коридорі люди, та однак не стримався: похапцем прихилив Оксану, спритно цмокнув у щоку.

– Я побіг…

У кабінеті Вітовського застав молодика, професійно оцінив оком: стрункий, середнього зросту, лице смагляве, вузьке й продовгувате, гарячі тернові очі, чорне волосся, кучеряве, довге.

– Знайомся, – сказав Вітовський, кивнувши на молодика. – Хорунжий Іштван Гаваші – українець угорського походження, але мову угорську знає. Поїде з нами.

– Дуже приємно, – Ярослав простягнув правицю. – Грицан. – Рука Іштвана – чіпка, потиск – короткий.

– Спускайтесь до авта, – розпорядився Вітовський.– Я ще декому зателефоную.

Ярослав ввічливо пропустив Іштвана першим у двері, але по сходах униз йшли пліч-о-пліч.

– Ви часом не з тих угрів, що зазіхали на Галицько-Волинське князівство? – пожартував Грицан.

– Нє-е… Я родився в Ужгороді.

– Давно в усусах?

– Нє-е… З літа п’ятнадцятого року, а точніше – якраз з часу наступу австро-німецьких військ, коли москалів виперли зі Львова, – і Гаваші заіскрив гарячими терновими очима. – Так що я вже мав нагоду визволяти з-під облоги галицьку столицю. Тепер доведеться вдруге це зробити.

– А доведеться, – підтвердив Грицан.

Надворі пізня мрячна осінь. Непривітно дув гострий вітер, викручуючи деревам гілля, мов людські руки, та гнучи долу голі кущики троянд, що росли на Губернаторських валах.

Місьо Устимчик кружляв довкола свого легковика, поштовхуючи чоботом колеса, – низенький, жовтенький, жвавенький парубчак, син кравця із Самбірщини. З-поміж усіх водіїв Вітовський вибрав саме його, на перший погляд, зачучвереного.

Грицан потішно замилувався Устимчиком: жовтоволосий, мов курча, що тиждень тому вилупилося з яйця, а гострим носиком водив, як горобчик дзьобиком, – таке собі беззахисне дитя Господнє. Грицан весело спитав:

– То що, Місьо, поїде твоя тарадайка?

– Ще як! – не вловив той кепкування.

– Пхати не доведеться?

– Не доведеться. – Устимчик підняв капот, щось там поторсав у моторі.– Все в порядку, – і задоволено посміхнувся, показуючи дрібні густі зубки.

А вітер знов завив, і Ярослав, втягнувши голову в плечі, поспішно забрався на заднє сидіння. Іштван – за ним. А Устимчик – ані-ані, навіть кроку не зрушив з місця, наче вітер йому ні по чім, аж коли появився Вітовський, хапко відчинив перед ним передні дверцята і лиш тоді вмостився за кермо.

– З Богом! – він розмашисто перехрестився.

Машина поволі викотилася на Лочаківську вулицю й за Львовом покотилась трактом на Тернопіль.

– За три години доберемось? – в голосі Вітовського погано замаскована нетерплячка.

Він, – здогадався Грицан, – уже має щось на думці, чого не бажає висловити вголос, а може, воно ще остаточно не визріло, – Вітовський дарма ніколи не квапиться.

– З Божою волею… доберемось, – запевнив Устимчик.

– Не крути, Місьо! – Вітовський суворо.

– Пане полковнику, таж мотор машинний – не душа людська, – філософував Устимчик. – Та і душа людська таємниць вголос не виказує, а гомонить сама з собою.

– Провіантом запасся?

– Хіба, пане полковнику, я коли виїздив без провіанту? – незворушно, монотонно гнув своє.

– Місю, ти часом не жид? – ураз розреготався Вітовський. – Так уже наловчився по-жидівськи викручуватись!

– Я, пане полковнику, греко-католик.

Тепер розреготалися всі, і всі бодай на якусь хвилю забулись, наче не було сутужної обстановки в краю, наче не існувало обложеного Львова. Помовкли вони так само, як і розреготалися, – за Винниками, в кюветі, валявся догори колесами візок зі зламаним дишлом. По вбитій чи здохлій коняці рачкували пацюки.

Ніхто нічого не сказав: видиво бесіді не сприяло. Кожен втаємничувався у власні роздуми. Але найдовше, мабуть, не годен був заспокоїтись чутливий Грицан, хоча за роки війни всякого набачився, – в голові його завихрились асоціації, порівняння не на користь щойно створеної республіки. А після Курович, на розвилці доріг, – друга вела до Рогатина – давньоруського міста, звідки під час одного з наскоків кримських завойовників потрапила в полон юна красуня Настя Лісовська, яку потім продали в гарем турецького султана Сулеймана, а ставши перегодя його дружиною, одержала ім’я Роксолана, під яким і відома в історії,– то аж після Курович Грицан поринув у спогади, бо він їхав до Тернополя: він завжди поринав у спогади, коли на гадку спливав Тернопіль.

У місті тому він уперше пізнав жінку, чари і трагізм свого першого, може, справжнього кохання. Несподіваного, жаркого і нерозділеного. В те літо побачила світ його збірочка історичних нарисів. Він, осяяний першим успіхом, гайнув по Галичині, аби ще глибше пізнати її, як колись Іван Франко. Він увесь був зітканий з натхнення, радості. Приблудивши до Тернополя, поселився в недорогому готелику. Там і зустрів її – чарівну Марту – і закохався з першого погляду. Яка ж вона була гарна! Чорняве волосся, тонкі брови, сині очі, красу яких приховували окуляри. М’які вуста мали колір малини. А ще мала звичку: коли нервувала, стискала-видовжувала губи так, що їх не було видно, – бороденка-нитка, тоді підборіддя ледь морщилося. Він подарував їй букетик гвоздик і свою книжечку в додачу. А познайомились вони випадково, в холі того ж готелика, куди влаштувалася Марта. Перед цим Ярослав зустрічався з учнями гімназії, розповідав їм про боротьбу львівських студентів за український університет, – з дарованим букетиком вернув до готелю й зустрів її і якось мимоволі сказав: ось вам цей букет… Вона щиро здивувалася: мені? З якої нагоди? «А просто так! Хіба потрібна нагода? Прошу: візьміть…» І Марта взяла. Затим запросила його до себе в гості, вона подякувала йому за книжку й вклала у неї одну гвоздику. Опісля вони вечеряли в ресторані, пили вино, танцювали, Марта оповідала йому, що вона з Дрогобича, багато хворіла змалку, а якось їй купили нові гарні туфлі, вона одягла їх, вибігла на балкон – кликати подруг, необережно перехилилася через поручні і впала, і довго лежала в лікарні. Тепер же закінчила гімназію й вирішила поїздити, аби трохи розвіятися.

Після вечері вони вернулись до її кімнати, і Марта розділила з ним ложе, – чотири дні і чотири ночі полум’яніли на столі яскраві червоні гвоздики… Це був якийсь чад…

О, цього Ярослав не годен забути! В неї була рожева сорочка, ніжна сорочка…

Згадуючи, він аж заплющив очі: воістину любов робить розумних дурними, тихих – буйними, а злих – смирними…

– Таких, як ти, небагато… – шепотіла Марта.

А він мовчки пестив її смагляве пругке тіло та все поривався відкусити чорну волосинку над лівим соском, але він не відкушував свідомо, він упивався нею, тією чорною волосинкою на маленьких, безмірно ніжних грудях, та все корив Марту, що погналася за модою й одрізала коси. А потому він здивувався, звідки в неї шрам між ребрами.

– Рік тому я полюбила нашого гімназійного вчителя, він полюбив мене. Ну, принаймні клявся, що любить.

Марта розповідала напрочуд спокійно, без емоцій, наче йшлося не про кохання, а про щось таке… ну, гейби гриби збирала, – принаймні Ярослав – чутливий, звиклий до аналізу – був якось дивно вражений. Бо ж, як казав Овідій, бути закоханим – значить бути в безумстві при здоровому глузді.

– Як його звати? – нашось спитав.

– Ростислав, – так само спокійно сказала Марта. – А прізвище – Боговик… Правда, дивне прізвище?

– І що? – облизавши враз пересохлі губи, затинаючись, ледь видихнув Ярослав, почувши ім’я того, з ким його якось познайомив Вітовський і з ким він провів кілька славних днів у Галичі.

– Він хотів мене, а я хотіла свободи…

– Ви… жили?

– В тому то й справа, що ми були, правду сказати, чоловіком і жінкою. Отже, я прагла свободи… Він розгнівався і, коли я одного разу побігла на танці, перестрів мене і в пориві гніву штрикнув ножем…

Ярославові важко було уявити Ростика отаким буйним ревнивцем. Адже це добряк. Як він міг підняти руку на дівчину? Ніяк не вірилось… Але ж знак ножа…

– Що ж далі? – ревниво випитував.

– Він приходив, вибачався, а я не простила.

– Чи потрібна така впертість? – сказав бездумно.

– Зараз про це пізно говорити.

– Ти давно його бачила? – спитав обережно.

– Давно. Він виїхав до Львова.

– Слава Богу! – не стримав радості.

Він осипав її поцілунками, він дурів од щастя: вона більше не належить Ростикові! Тепер вона буде належати йому! Буде! Буде! Він осипав її поцілунками і оволодів нею з таким жаром, з таким поривом, що ненароком зачепив настільну лампу, і вона розбилася… А в останню їхню ніч полив дощ. Вранці Ярослав залепетав:

– Ми ще зустрінемось? Правда? Я писатиму тобі!

Вона відповіла не одразу:

– Розумієш, Славчику… Будемо друзями… Ти мудрий, добрий, щирий… Але… Через місяць я виходжу заміж…

Він закляк, онімів, він був на грані безумства, він навіть не запитував, хто її новий обранець, у нього не було на це ні сил, ні слів. Він не міг збагнути: через місяць виходить заміж, а спить зі мною? Ні, розум його не міг, не міг, не міг того осягти-збагнути!

– Це неправда! – закричав Ярослав.

– Правда, Славчику, правда…

– Госсподи… – і розпач кинув його навзнак, і подушка мулила голову, наче камінь.

І покотилося вервечкою: жінкам ніколи не треба вірити; жінка щаслива у мріях; жінки ніколи не точні, вони визнають лиш одну одиницю часу – дев’ять місяців; жінка подібна до соняха; в грі жінка не має вартості, але при обрахунку числиться високо; де не вдержить ланцюг – там удержить жінка; жінка – мов кішка, як не падала б – усе на лапки… Я знаю багато жінок, які ніколи не зраджували своїх чоловіків, але не знаю жодної, яка б зрадила тільки раз. Хто це сказав? Ярослав не міг пригадати. Та й нащо? І взагалі! Невже не можна винайти щось таке… ну, таке, аби примусити жінку любити? Чоловіче, опам’ятайся! Забудь усе, що повичитував у книжках!

«Справді, це було жахливо, – подумав зараз Грицан. – Де вона тепер, Марта? У своєму Дрогобичі, залишилась в Тернополі чи деінде забрела? Цікаво б зустріти. Чого ж ти не спитав, де вона збирається жити?»

А мотор усе дудонів і дудонів – монотонно, заколисуюче. Вітовський з Іштваном дрімали. Мимоволі Ярослав позіхнув. Лиш Місьо чіпко тримав обома руками кермо, зірко вдивляючись у дорогу, наче боявся збитися з неї. Коли в’їхали в Золочів, очі Ярослава схопили: «Корчма «Ситий козак». Хоча назва була дещо чудернацька, але, прочитавши її, згадав, що нині ще нічого не їв, крім склянки чаю, і його засмоктало під ложечкою. Проте не наважився будити Вітовського. А воно, ніби навмисне, ссало й ссало, аж кольками віддаючи. Треба, мабуть, у Зборові буде підкріпитися, – подумав, – тільки в який спосіб підлеститися до Вітовського, щоб не гарчав?.. Хіба… Га? А що!

Так, Зборів пам’ятний для народу: в 1649 році тут відбулася битва між ляшками-панками на чолі з королем Яном II Казимиром і козаками Богдана Хмельницького, до якого приєднався кримський хан Іслам-Гірей Третій, – Богдан розгромив Яна… Еге, розгромив, – з гіркотою подумав Грицан, – розгромити розгромив, а кінець був печальний: переможений король почав переговори з Іслам-Гіреєм, обіцяючи тому грошову винагороду, а його вояцтву дозвіл на грабунок України по дорозі до Криму. Та не на це злакомився хан – він був зацікавлений, щоб обидві сторони – Україна і Польща – довше воювали, ослаблюючи одна одну, тож Іслам-Гірей, зрадницьки припинивши воєнні дії, примусив Хмельницького піти на угоду з Польщею – кабальний для України Зборівський договір.

Грицан вдав, що його щось душить в горлі, і голосно закашлявся.

Вітовський стріпнув з віч дрімоту.

– Де ми?

– Під Зборовом, – поспішно сказав Ярослав. – Між іншим, отам неподалік – козацька могила.

– Я бачив її.

– Може, пом’янемо? – обережно спитав Грицан, бо під ложечкою не переставало смоктати.

– У Тернополі.

– До Тернополя ще добрих тридцять кілометрів…

– Дати щось на зуб? – не повертаючи своєї маленької голівки, спитав Устимчик.

– Та ні, потерплю…

Короткий листопадовий день – сірий, важкий від набряклих вологою хмар – згасав, наче сухотний чоловік, – заки прибилися до Тернополя, розтерзану війною землю окрили похмурі сутінки. Вітовський велів Устимчикові їхати до готелю.

– Зараз, Славчику, замориш черв’ячка, – і добродушно підморгнув Грицанові.– А то, бачу, геть охляв…

– Як і ти, до речі!

– І я… – Іштван протер очі.

Оселившись, всі четверо зійшли до мляво освітленого ресторану вечеряти. Вітовський передовсім попросив свіжих газет. І поки кельнер сервірував стіл, розгорнув «Діло».

– О! Є! – жваво, зраділо вигукнув. – Чутки підтвердилися: на Великій Україні створено новий уряд – Директорію.

– Хто ж туди ввійшов?

– Швець, Макаренко… Володимир Винниченко… А Петлюра водночас головний отаман всеукраїнського…

– … ще не існуючого війська? – засміявся Іштван.

– Ну, чому ж? – спохмурнів Вітовський. – У Білій Церкві стоять Січові стрільці Коновальця. Це неабияка сила.

– Скоропадському капець! – резюмував Грицан.

– Звичайно, з гетьманщиною буде покінчено!

– І можна нам розраховувати на поміч? – якось чи наївно, чи по-дітвацьки спитав Іштван.

– Ми однієї крові діти. – Вітовський відклав часопис і взявся за ложку. – Україна мусить бути єдиною.

– Я, зрозуміло, за, – сказав Грицан. – Але, вибач, страшенно сумніваюся, що дійдемо згоди. Так, ми одної крові діти! Але виховані в різних оселях.

– Ти хотів їсти… – сказав Вітовський. – І не забувай, колего, маємо зустріч з державним комісаром Тернополя і повітовим військовим комендантом. Зрозуміло, організаційні справи будемо вирішувати завтра, а нині хай покажуть будинок, який я просив підібрати для нашого секретаріату. – Він помовчав. – А тепер ось що, добродії: вам обом завтра випадає виняткова місія.

– Яка ще місія? – поглумився Грицан.

– Повторюю: виняткова, – цілком серйозно сказав Вітовський. – Отже, будьте до всього готові.

– Не люблю, коли мене інтригують.

– Ні, друже, це не інтрига, – сказав Вітовський. – Мені самому треба все ще раз обміркувати.

Будинок для Секретаріату військових справ усім сподобався – колишній австрійський банк.