Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 39 страниц)

XXV

– Дарма ти, тату, не проявив своєї влади, – Омелян говорив без дорікань, але збуджено. – За таке винних треба карати!

– Заспокойся, сину, – нарешті генерал Тарнавський спромігся на слово. – Не забувай: ми в чужому місті.

– Чому воно чуже? Наше, українське! – шкірився Омелян. – Вінниця ж – не Харків чи Донбас, де повно більшовиків.

– Але й не Галичина, не Львів.

– І все ж таки…

– Не будемо про це! – сухо перервав Тарнавський-батько; досі він лежав горілиць на ліжку, а тепер умить різко опустив ноги на підлогу, мерзлякувато покрутивши плечима.

– Я знаю, знаю! Старші завше не хочуть визнати своєї помилки – надто ж перед дітьми, – образився син.

– Діти тут ні при чому.

– Але ж то була ворожа акція!

– Абсолютно, – генерал озув чоботи, встав. – Абсолютно згоден з тобою, що це була ворожа акція.

– То чому ж ти не проявив своєї влади? – мало не крізь сльози говорив Омелян.

Генерал Тарнавський ледь не розсердився. Йому захотілось відповісти: ти ще дитина, Омелянчику, замало каші ще з’їв, аби зрозуміти! Однак, кинувши оком на сина, що з кожним днем мужнів, сказав зовсім протилежне – сказав вдавано серйозно, надаючи, проте, словам вірогідності:

– Стрілець Тарнавський, наказую піти до начальника штабу полковника Шаманека і передати мої слова: негайно викликати до штабу отаманів Ярослава Грицана та Омеляна Лисняка, а також сотника Осипа Левицького. Я зараз туди прийду.

– Слухаю, пане генерале! – Омелян хвацько козирнув, пристукнувши водночас закаблуками. І вийшов.

Це була гра – сумна й приємна, але все виявилось напрочуд по-дорослому, бо дійсно, саме вони потрібні були Тарнавському: вчора він не поїхав до Жмеринки на нараду, на якій так наполягав Петлюра. Ану завчасу просочаться вісті про переговори з денікінцями! Що тоді? Вважай, накинуться, як пси… Не одіб’єшся! І він розсудливо вислав свого ад’ютанта Паліїва та ще кількох старшин, давши їм відповідні інструкції. А вдень одіслав Петрушевичу телеграму щодо переговорів з денікінцями: якщо нарада у Жмеринці не прийме дефінітивного рішення, то Начальна команда змушена буде вести акцію на власну руку… Відповіді не одержав. Пізно ввечері зателефонував Паліїв: Петрушевич прочитав і обурився, пригрозив вжити якихось особливих заходів. Разом з тим ад’ютант доповів, що нарада зібралася доволі солідна: сам Петлюра, його прем’єр Мазепа, командувач Наддніпрянської армії отаман Сальський, полковник Коновалець, оскільки Петлюра вважає корпус Січових стрільців частиною своєї армії, кілька офіцерів; з боку галичан – Петрушевич, а також й представники Начальної команди – отамани Альфонс Ерлє, Степан Шухевич – словом, ті, кого Тарнавський делегував. Говорилося, мовляв, про дальше порозуміння, важкий стан обох армій. Слухаючи, Тарнавський скривився, наче його заболів зуб: нічого нового! Кому потрібна ця балаканина! Треба діяти. Рішуче! Однак і сьогодні Петрушевич не обзивався. Це вже було занадто!

Тарнавський налив собі міцного чаю і, поволі сьорбаючи, вернувся до розмови з сином. Звичайно, Омелян має рацію. За інших обставин можна було зробити так, як він і наполягав.

Усе почалося з того, що всі галичани, котрі перебували у Вінниці, ухвалили відсвяткувати річницю ЗУНР. Свято – з двох частин: перед полуднем офіційна частина – «Історія влади в Східній Галичині», – доповідь виголосив сотник Турчин, а ввечері – святковий концерт, під час якого сталося непередбачене – міська електростанція вимкнула світло. Довелося запалити свічки.

Однак не те зараз непокоїло Тарнавського: напередодні газети вмістили оголошення про торжества. В одному з часописів чиясь рука вписала заголовок – «Святковий в’їзд генерала Денікіна до Вінниці», – прочитавши, Тарнавський сумно-сумно всміхнувся.

Так, вони мене добре підкусили, – подумав генерал, – але що тут говорити – шила в мішку не сховаєш.

Він прибрав зі столу чашку й подався в канцелярію штабу, – Шаманек мудрував щось над картою.

– Пане полковнику, син передав вам моє прохання?

– Так-так, я відіслав свого ад’ютанта, щоб закликав усіх, хто вам потрібен. Вони зараз будуть тут.

– Отже, нині стікає термін мого послання генералу Слащову. – Тарнавський сів у фотель. – Я вирішив не чекати нічиєї згоди – ні Петрушевича, ні тим паче Петлюри. Посилаю місію до Слащова.

– Цілком резонно. Відступати не слід.

Майже водночас увійшли Поточняк, Лисняк і Левицький. Тарнавський запросив їх сісти.

– Панове, зараз же поїдете до генерала Слащова, за старшого буде отаман Грицан, – рівно почав командувач. – Прошу записати, що маєте йому передати від імені Начальної команди.

Грицан поспішно вийняв записничок.

– Насамперед – ми згодні на перемир’я, але інші умови: перше, – генерал почав загинати пальці,– Галицька Армія має повну автономію – устрій, склад, мову, прапор, герб, гімн та інше. Галицька Армія не буде вжита проти Петлюри. Корпус Коновальця належить Галицькій Армії. Галицька Армія переводиться на територію, вільну від пошестей, і їй надається кількамісячний перепочинок, матеріальне забезпечення, допомога хворим. Для поповнення Галицької Армії будуть вжиті заходи щодо спровадження до неї полонених галичан-українців з Італії, а також галицької бригади з Чехії, котра перейшла на її територію під час польського наступу нинішньої весни. Далі. Диктатор має повну суверенність над армією, а сам він і його уряд перебираються в Одесу, де йому буде надана можливість зав’язати вільні зносини з Європою. Щодо денікінського командування, то в Галицьку Армію мають бути призначені денікінські офіцери не як контрольні органи, а як особи для вирішення на місці спірних питань. – Тарнавський задумався. – Здається, все. Пане Шаманек, маєте щось додати?

– Ні-ні! – затрусив головою полковник.

– В такому разі, панове старшини, вже вирушайте, і зичу вам щасливої дороги, – Тарнавський підвівся й потиснув кожному руку. – Лишень проводьте гнучку політику.

– Спробуємо, – сказав Ярослав.

І трійка – Грицан, Лисняк та Левицький – покинула штаб, – надворі лив надокучливий холодний дощ.

Цього разу фронт перейшли без будь-яких ускладнень, хоча добралися у Зятківці лише наступного дня. Слащов зустрів їх як добрих знайомих, привітно й зичливо. І відразу почалися переговори. Слащов відрекомендував своїх представників:

– Полковник Дуб’яго – глава, Коновалов і Саборський, – генерал не тикав на кожного пальцем, а лиш кивав головою.

– Дуже приємно, – сказав Грицан і в свою чергу назвав себе та своїх побратимів, анітрохи не ніяковіючи, що представники Галицької Армії були чином нижче.

– Дозвольте, господа, – першим заговорив Коновалов. Заговорив і вразив галичан; з одвертим чолом і ясним поглядом, бувалий, він звертався чистою українською мовою. – В інтересі обох армій якнайскоріше покінчити безсмислиці. Я зачитаю наш проект і надіюся, що ви цей протокол з деякими формальностями підпишете і вже нині принесете своїй армії фізичний та моральний відпочинок.

Не питаючи ні в кого згоди, він почав читати. Ярослав був приголомшений таким крутим поворотом, але поволі заспокоювався: те, що пропонувала денікінська сторона, багато в чому збігалося з тим, чого вимагав Тарнавський. Коли Коновалов закінчив, Дуб’яго спитав:

– Чи погоджуєтесь?

– Передай, Ярославе, умови Начальної команди, – підказав Лисняк.

– Загалом погоджуємося, але прошу вислухати і нас, – облизавши губи, Грицан вийняв записничок.

Переговори тривали кілька годин. Були жаркі дискусії, раз навіть денікінські полковники покинули вагон-салон, де вони велися, але перегодя знову сіли за спільний стіл, і врешті-решт був вироблений остаточний документ:

«Протокол перемир’я, заключеного між представниками Добровольчої армії з одного і представниками Галицької Армії з другого боку.

(6 листопада) 24 ст. ст. жовтня 1919. Станція Зятківці.

…При провіренню повновластей стверджується:

1. Повновласть представників Добровольчої армії установлена особистим повідомленням коменданта військ Новоросійської області генерал-лейтенанта Шіллінга.

2. Повновласть представників Галицької Армії дав Начальний комендант Галицької Армії генерал-четар Тарнавський під датою 5 падолиста н. ст. 1919, ч. 6897.

Рішено:

1. Галицька Армія переходить в повнім складі з етапними установами, складами і залізнодорожним майном на сторону російської Добровольчої армії і віддається в повне розпорядження Головного коменданта збройних сил Півдня Росії[1]1
  Титул генерала Денікіна (осідок у Таганрозі).


[Закрыть], в теперішній час через коменданта війська Новоросійської області[2]2
  Генерал Шіллінг (осідок в Одесі).


[Закрыть].

2. Галицька Армія, під час перебування у вище вказанім підчиненню, не буде вжита до боротьби з армією Петлюри, яка діє на фронті, і до одержання окремої задачі відводиться в тил.

3. Галицький уряд через недостачу території спинює тимчасово свою діяльність і переходить під опіку російської Добровольчої команди. До часу вказання місця осідку він поселяється в Одесі, куди негайно переїздить.

4. При головнім штабі Галицького війська знаходяться представники російської Добровольчої команди для вирішення на місці всіх біжучих питань оперативного, адміністративного і господарського характеру.

Головний галицький штаб посилає до штабу Новоросійського війська офіцерів для зв'язку в числі, яке буде вказане комендантом війська Новоросії.

5. Сей протокол входить в життя з днем його підписання. Від того дня Галицька Армія сповняє всі зарядження Добровольчої команди.

6. Галицька Армія, починаючи 25 ст. ст. жовтня[3]3
  Тобто 7 листопада за новим стилем.


[Закрыть], приступає до зосередження в районі Погребище – Липовець.

7. Питання, підняті галицькими представниками про внутрішнє життя Галицької Армії і про право зносин галицького правительства з чужими державами, оставляються не рішеними до одержання пояснень від генерала Денікіна.

Для сього галицька делегація, призначивши одного представника для негайного вручення свого протоколу Галицькій Начальній команді, в складі двох других представників переїздить в Одесу, в штаб війська Новоросійської області.

8. Для вигоди зносин обі сторони обов’язуються зараз установити телеграфічний зв’язок на апаратах Морзе, причім включно до Липовця роблять це добровольці, а далі до Вінниці галичани.

…На основі уповноваження Головного коменданта збройних сил Півдня Росії ген. Денікіна потверджую сей протокол.

Станція Зятківці, 24 ст. ст. жовтня 1919.

Комендант війська Новоросійської області генерал-лейтенант Шіллінг.

– Вітаю вас, господа, – генерал Слащов говорив цілком щиро, – я радий, що ми дійшли порозуміння. А тепер чисто, так сказати, технічне питання: хто з вас поїде в Одесу?

Хвилина замішання. Галичани зглянулись допитливо один на одного, і Грицан, не довго думаючи, вирішив за всіх:

– Отаман Лисняк і сотник Левицький.

– Дуже хорошо, – задоволено сказав Слащов. – А з вами до Вінниці поїде полковник Саборський і два офіцери.

– Вельми приємно, – Грицан скосив очі на Саборського: мовчазний, але надзвичайно серйозний.

– А тепер, господа, прошу вас до… – Слащов широко всміхнувся, навіть змовницьки підморгнув. – До іншого столу…

Обід був з чорною ікрою та коньяком. Щирою бесідою і дотепами. А назавтра, опівдні, поїзд доставив Грицана та Саборського з двома офіцерами у Вінницю. Грицан якось аж полегшено зійшов на перон. Через пару кроків зіткнувся з Горлицьким.

– Привіт дипломатам! – вигукнув Іван.

– Привіт, – Грицан подав йому руку.

– Ну, як?

– Все нормально.

– А в нас новини!

– З’явилася Мати Божа?

– Не смійся, бо зараз будеш плакати… Генерал Тарнавський одержав – чуєш? одержав! – тримісячну відпустку…

– Не розумію. Кажи серйозно.

– Диктатор зняв Тарнавського.

– Та не може бути! – Грицан, здавалось, забув, що поруч очікувально стоїть Саборський з обома офіцерами.

– Замість Тарнавського – Микитка, – повідомив Горлицький. – Замість Шаманека – Ціріц. Отак, друже!

– Ко-ме-дія…

– Найбільша комедія – що і Микитці, і Ціріцу вже присвоєно чин генералів. Лягли полковниками – пробудились генералами… До речі, і Вольфа заодно зробили генералом.

Грицан озирнувся на Саборського. Що ж робити? Як бути? Тільки не губися – і тупик має вихід. Умить зметикувавши, запитав Горлицького:

– Маєш, Іване, якесь тут авто?

– Маю, бо патрулюю.

– Хай одвезе нас до «Савоя». – І Грицан повернув голову до Саборського. – Пане полковнику, зараз ви оселитесь в готелі, я доповім командуванню, а потому вже вирішимо всі інші справи.

– Прийнято.

– Іване, веди до авта.

«Хм! Хм! – отямлювався Грицан. – Дивовижно! Одначе візьми себе в руки. Поміркуй розсудливо. Не про те, що Петрушевич змістив Тарнавського, – про це буде час подумати». Але важко думати про щось інше. Неймовірно. І все ж – треба! А що довго думати? Чого? Піду по вітру… Я сповнював волю командувача. Не міг же я не виконати наказу. І вони хай собі роблять, що хочуть!»

Розмістивши Саборського і його офіцерів у готелі «Савой», Грицан прудко, щоб не лізли в голову зайві думки, подався до штабу армії,– переступив поріг канцелярії і вкопано зупинився: очі набачили Тарнавського. Камінь – з плечей: то було Грицанове спасіння. Тарнавський, щоправда, сидів збоку, а на його місці – Микитка, проте зараз це нічого не важило. Так, це порятунок! Тарнавський все візьме на себе, як і Шаманек, що примостився поруч з Ціріцом.

– Я прибув, – Грицан виструнчився.

– З чим? – спитав Микитка.

– З договором і денікінським полковником.

– Полковником? – Микитка залупав очима.

– Так, – уже зовсім спокійно відповів Грицан, нарешті розслаблюючись. – 3 полковником Саборським і двома старшинами.

Ще більше лупали очима Шаманек та Ціріц, оскільки ані словечка не розуміли по-українськи, – сиділи наче бовдури.

– Де ж вони?

– Я залишив їх у «Савої».

– Добре, дуже добре, – машинально залепетав Микитка. – То який же ви привезли договір, пане отамане?

– Най зачитає,– сказав Тарнавський. – Тільки сядьте.

Грицан зустрівся з ним поглядом і нічого не прочитав – Грицан потонув у м’якому фотелі. Микитка тим часом по-німецьки тлумачив Ціріцу та Шаманеку, свідками чого вони є. Шаманек здерев’яніло мовчав, а Ціріц промимрив:

– І по-німецьки хай перекладе.

– Добре, – сказав Грицан.

– Дозвольте, панове, – Тарнавський підняв угору вказівного пальця, як тільки Ярослав упорався з дорученням. – Ви, як нова команда, маєте право і можливість цього договору не признавати і або почати нові переговори, або шукати іншої розв’язки. Я зазначу ще раз, що робив те, до чого був приневолений.

– Говорите, як дитина… – скривився гостроокий Ціріц. – 3 причини теперішнього катастрофічного положення, як і під оглядом матеріальним, так і моральним, мусимо теперішні переговори в принципі признати. Що ж до справи самого ратифікування протоколу, будемо ще говорити з денікінськими представниками.

– Приведіть цього… – Микитка ляснув пальцями.

– …полковника Саборського, – посміхнувся Грицан.

– Так-так, Саборського.

– І будете перекладачем, – додав Ціріц. – І взагалі… Ви добре перекладаєте, вправно. Будете мені перекладачем.

– Це наказ?

– Вищим рангом таких запитань не задають.

– Йдіть за полковником, отамане, – сказав Микитка.

Вони всі гадають, що я рукавичка, – Грицан стис зуби, – що мною, хто хоче, той може поштуркуватися…

Хоча він і обурювався, проте наказ виконав. Коли вернувся з Саборським – ні Тарнавського, ні Шаманека. Грицан почувався приречено, мов людина без домівки. Чи на безлюдному острові. Однак опанував собою – треба зводити Микитку та Ціріца з Саборським. І він сказав:

– Прошу знайомитися, панове, – і взаємно представив.

– В основі визнаємо дотеперішні переговори, – тягнув Микитка, набиваючи собі ціну, – проте сам договір можемо затвердити тільки в порозумінні зі своїм урядом.

– Згода, – Саборський сухо. – Залишимось у Вінниці.

– Чи добре ви влаштувалися? – ввічливо поцікавився Ціріц, а гострі його очі обмацували лице денікінця.

– Цілком.

Справді, Саборський мовчакуватий, – подумав Ярослав, – значить, я бодай трохи психолог – з першого разу розгадав.

– Отамане, – Ціріц до Грицана, – полковника відпровадить до готелю мій ад’ютант, а ви поки що залишіться.

«Що то має означати? – насторожився Ярослав. – Буде мене допитувати? Нічого не вийде! За мною тінь Тарнавського».

– Отамане, – сказав Ціріц, як тільки вони залишилися самі.– Завтра разом їдемо потягом у Деражню.

– Де вона, та Деражня? – не питав, однак, чого.

– Між Проскуровом і Жмеринкою, – пояснив Микитка. – 3 вами будуть провожаті. А ви – за перекладача.

– Тільки з самого досвітку, – застеріг Ціріц.

– Та уже ж вечір.

– Заночуйте тут.

«Ще одна комедія, – поморщився Ярослав, – я ж навіть Оксани не побачу. Ну й запрягли… Але хоч круть, хоч верть, а слухати доведеться. Зрештою, може, це щось важливе. Що ж, зняли Тарнавського – то зняли, – життя не припиняється».

– Повезете договір до Петрушевича, – сказав Микитка.

– А-а, ясно…

І як був приголомшений Грицан, коли в Деражні, на залізничній станції, побачив не лише Петрушевича, але й Петлюру, прем’єра Мазепу, отамана Сальського, – аж моторошно стало. Йому здалося, що зараз над ним вчинять самосуд, – такі всі були напружені.

– Читайте, – сказав Петрушевич.

За вікном вокзальної кімнати чахкав паровоз, а Грицан вийняв з теки акуратно склеєні сторінки.

– Тільки помалу, – застеріг Петлюра. – Щоб ми зрозуміли.

– Зрозумієте, – Грицан з натяком.

І він почав читати. Голосно. Виразно. Роздільно. Часом наголошував на окремі слова, наче хотів дошкулити чи то диктатору, чи Головному отаману.

– Ось і все…

Він намірився був покласти документ на стіл, за яким сиділи Петлюра з Петрушевичем, навіть підняв ногу, щоб ступити крок, як у цю секунду… Петлюра з усієї сили загатив кулаками об цей стіл, – він товк так, що, здавалось, стіл трісне.

– Розстріляти! Розстріляти Тарнавського!

На нім не було лиця. Очі вибалушені. На губах піна. Волосся скуйовджене. Голова тіпається. А кулаки машинально барабанять. Грицан ще ніколи його таким не бачив. Збожеволів, чи що?

– Арештувати! Арештувати!

– Угм, угм! – мгикнув Петрушевич, не відкриваючи рота.

– Розстріляти…

– Пане Головний отамане, – затяг мирно Петрушевич, як тільки Петлюра втихомирився. – Ми все-таки числимо себе Європою. В нас є військові закони і суди, в обов'язку яких дослідження вини і кари.

– Зважте на положення армії,– додав Ціріц.

– Але це зрада! Зрада! – Петлюра істерично.

– Однак же… – посмілів Ціріц.

– Гаразд! Тоді ведіть розмову від обох армій!

– Панове, давайте домовимося спокійно, – Петрушевич звів правицю. – Пане Ціріц, вертайтесь у Вінницю. Ми тут усе вирішимо і про все повідомимо телефоном, як бути далі.

– Ваше право, – стенув плечима Ціріц.

«У цьому казані можна зваритися, – подумав Ярослав, – до самих кісточок… Як вони не розуміють, що на одному стільці не можна двом нормально сидіти? А ще хочуть, аби їх слухали».

– Перекусимо – і в дорогу, – сказав надворі Ціріц.

Але дорога була лише до Жмеринки, – звідти цього дощового вечора – жодного поїзда до Вінниці. А втома душила все сильніше та сильніше, і здавалось Грицану: зараз упаде; на вокзалі ж – навіть стати ніде: хворі тифом галицькі стрільці, обдерті, зарослі цивільні з мішками – стогін та гамір. І тут Ціріц проявив дивовижну кмітливість: знайшов якогось чоловіка, добре заплатив, і той пустив їх до вагона, що вранці мав відправлятися. «Кажуть, хліб усьому голова, – думав Ярослав, – а я б уточнив: якщо хліб усьому голова, то гроші до всього ключ…»

Назавтра, до обіду, вони дісталися-таки до Вінниці,– Ціріц одразу відпустив Ярослава додому. Оксана кинулася його цілувати, а він нічого не відчував – він був порожній, камінний. Простогнав:

– Як я втомився…

– То лягай. Але спершу щось перекуси.

– Не хочу, нічого не хочу!

– Ти ж голоден.

– Боже, як я втомився!..

– Хоч випий чаю.

Не відповів. Не зреагував. Сили покинули його. Їх вистачило на те, щоб лиш зірвати з себе одіж, і він з розгону, підкошено впав у постіль, наче з каменем на шиї в ріку… Його розторсали через добу – він заледве розклеїв повіки. Над ним стримів стрілець, а поруч, затиснувши в зубах пальці, заклякла нажахана Оксана. Спершу Ярослав ніяк не міг второпати, де він і що від нього вимагають.

– До тебе прийшли, – видихнула Оксана.

– Що таке? – протирав очі.

– Ви арештовані, пане Грицан, – виразно, але якось обережно сказав стрілець. – Іменем диктатора…

– Що-о?

– Вставайте…

– За що арештований?

– Не знаю, вам скажуть…

– Що за чортівщина!

Який арешт? Що за маячня? Він хоче спати! Однак хоча й схоже на маячню, проте Ярослав звівся з ліжка.

– То що сталося?

– Не знаю, – здвигнув раменами стрілець.

– Кому там що збрело в голову? – забурчав Грицан.

– Кажу ж вам: не знаю.

Насилу вдягнувшись, – .важкою була голова і злипалися очі,– Ярослав мовчки потягся поруч із стрільцем. Той привів його в якусь напівтьмяну кімнату, і аж тут він прокинувся остаточно, – під стіною на довгій лаві сидів полковник Шаманек.

– Добридень… – розгублено пробурмотів Ярослав.

– Вітаю, колего…

– Нічого не розумію…

– Скоро зрозумієте, – в словах Шаманека іронія. – Судити нас будуть. За зраду… – і посміхнувся коротко.

– За яку зраду?

– Договір з Денікіним пани Петлюра і Петрушевич вважають зрадою. Отож диктатор розпорядився арештувати мене, вас, пана Тарнавського, зараз приведуть Лисняка, Левицького…

– Комедія… – чмихнув Грицан.

Треба було сідати, і він розгубився. Коло Шаманека? Якось не випадає. Той все-таки полковник… А де ж? Грицан заводив очима так, ніби щось загубив.