Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 39 страниц)

XXII

Під вечір першого листопада до Оксани завітала сусідка-перекупка – дебела, пащекувата молодиця, – і вони протеревенили майже годину. Власне, говорила переважно сусідка, а Оксана уважно слухала і під кінець бесіди знала все, що сталося минулої ночі у Львові. Найбільше тішило, що вбитих поки що нема, – отже, Ярослав живий і може з хвилини на хвилину з’явитись. Вона, паленіючи від сорому, випросила в перекупки чвертку горілки і кусник м’яса та заходилася смажити котлети. Відварила макарони.

Та Ярослав не приходив. Вона лягла, розгорнула Франкові «Перехресні стежки», що їх учора позичила в іншої сусідки, спробувала читати, та дуже скоро відчула, що в голову нічого не лізе, бо вуха її насторожі – вона ловила кожен шемріт. У всякому разі, світла не гаситиме. Хай горить цілу ніч, щоб Ярослав знав: вона його чекає. Потому, зморена, то дрімала, то прокидалась – і так до півночі. Нарешті почула тихий у двері стукіт, одразу схопилася й босоніж помчала у коридор.

– Хто там? – спитала неголосно.

– Та ж я… – голос Грицана.

Вона миттю тремтячими від хвилювання руками відчинила, пропускаючи Ярослава попри себе, – лице його несвіже, брезкле, очі, здавалось, запухли. На поясі, при боці, звисала чорна кобура. Пістолет, – здогадалася Оксана.

– Ну-у-у… – видихнув Ярослав і важко опустився на тапчан. – Дай мені склянку води.

Він пив спрагло, жадібно, великими ковтками, а Оксана не відала, з чого почати розмову. І як себе поводити. Пригорнути? Поцілувати? Але Ярослав був ніби чужий. Оксана ніяк не могла збагнути, звідки в неї таке відчуття.

– Ось я й прийшов, – він спробував осміхнутись, та лише розтягнув-видовжив губи. – Ждала?

– Дуже… – прошепотіла Оксана.

– Сядь коло мене. – І обняв її, пригорнув, та не поцілував. – Геть з сил вибився. Пробач.

– Нічого, нічого, – лепетала Оксана, тішачись, що він біля неї, їй справді більше нічого не потрібно, лише б він був поруч. Завжди-завжди поруч; вона, одхилившись, щасливо похвалилася: – Я припасла горілки… Зараз вгощу тебе.

– Моя ти Мавко… – аж тепер нарешті посмішка вийшла спражньою. – Дай я тебе поцілую.

– І котлет насмажила, – защебетала Оксана. – Зараз ми з тобою повечеряємо. Добре?

– Звичайно.

Вона хутко, знову босоніж, метнулася до кухні, запалила газ, гріючи водночас, крім страв, і воду. Може, Ярослав захоче помитися. Коли ввійшла з горілкою до кімнати, аж зупинилась вражено: Ярослав, уткнувшись обличчям в подушку, на все горло хропів. Ноги його були на підлозі. Вона розгубилася: не знала, чи будити його до їжі, чи хай спить. Ні, хай відпочине. Але як він буде спати взутим, одягненим? Вона обережно розшнурувала його черевики – Ярослав наче мертвий, тоді так само обережно поклала ноги на тапчан – він усе не прокидався. А сама сіла над ним, розглядаючи втомлене обличчя. Його білявий м'який чуб – нерозчесаний, змокрілий, уста аж підпечені, міцно стулені, він був неголений і схожий на хворого, під очима зібгалися зморшки. Його нездорова блідість лякала, бо такими блідими бувають покійники. Але Ярослав, переставши хропти, дихав дуже глибоко, наче відсапуючись.

Виключивши в кухні газ, вона знов сіла над ним, сиділа непорушно, боячись розбудити, в неї затерпла спина, проте вона не ворушилася, а він не просипався. Лише б Адам не прийшов! Господи, заступися! І мимоволі задрімала.

Ярослав проспав кінець ночі і половину дня, а вона все наглядала, їй було добре й приємно, що він тут, вона нічого не хотіла робити, вона була з ним. Примостившись знов на краєчку тапчана, прислухалася, чи не стріляють і чи ніхто не добирається до квартири – звичайно, Адам, – але було тихо, навіть на подвір’ї не чути дитячих голосів.

Грицан схопився раптово, наче вибризнула його якась хвиля, тривожно скочив з тапчана; Оксана, до краю ошелешена, спитала злякано:

– Що таке? Що сталося?

– А, будь воно неладне! – Грицан стріпнув головою. – Щось мене дивне розбудило… Котра година?

– Другу відбило на ратуші.

– Чому ти мене не розбудила?

– Ти був дуже втомлений…

– Однак треба було розбудити, – заговорив неспокійно й заклопотано. – Мені треба йти.

– Я не знала… – дивилася на нього винувато й закохано – настільки винувато, що ладна була стати перед ним на коліна. – Треба було попередити.

– Ну нічого. – І, оглянувши себе, вжахнувся. – Господи, який же я зім’ятий!

– Скинь, я випрасую.

– Оце так спав!

– Роздягнись же…

Він слухняно скорився їй, відтак, уже в самій білизні, засоромився і вмить скочив під ковдру. Вона залюбки ретельно прасувала піджак, штани, а він попросив:

– Дай щось випити – води або чаю.

Вона принесла чаю, він визолив повне горня не відриваючись, знов стріпнув головою, наче зганяючи залишки сну.

– Мені треба йти, – і схопився з тапчана. – Пробач, Оксано. Завтра, завтра я прийду, і ми… Пробач, але це – обов’язок. Мене, може, вже шукають.

– Та я розумію… – похитала головою; так уже жадала буди-набутись з ним, пригорнутись, приголубити.

– Оксаночко! – з докором, розпачно скрикнув. – Треба ж було спершу штани гладити! – аж прицмокнув з досади.

Вона вмить оторопіла, рука з праскою повисла, мов перебита, – не подумала, не здогадалась… пробач, пробач… Але вголос видушити бодай слово не спромоглася.

– Відклади піджак! – різко наказав, поморщившись.

Грицан не звернув уваги на її розгубленість – він з жахом дивився не на неї, а на свої зіжмакані штани, як і не звертав уваги, що стоїть в самих кальсонах, чого ніколи собі не дозволяв навіть із законною своєю Стасею, – ліпше вже голим бути… Та зараз було забуття, зараз йому треба було йти – йти туди, де вирішувалась доля майбутньої держави. І він нервово закурив, очі його з голубим відливом загострилися-поскляніли. Оксана боялася дивитись у них – німо утюжила, надміру нахилившись. Ще ніколи не виділа його таким сердитим. Це ж він і вдарити може… Ну-ну-ну! Не переборщуй! Людина квапиться, – коли мужчина квапиться, жінка для нього не існує. Змирись і звикай. Допрасувавши, прошелестіла вустами:

– Прошу…

– Дякую! – кинув машинально – і хап.

– Може, заки я докінчу піджак, поїж? – закохано покірна, вона віддала йому печаль своїх очей.

– Та яка там їжа! – Він ніяк не міг встромити ногу в холошу й ще більше розлютився.

Що ж, ні – то ні… Оксана – за піджак, у двері – стукіт, – вона обімліла: Адам… Що ж тепер буде? Вона сполотніла. Не пустити! Хай буде що буде – не пустити! Вона була на краю відчаю.

– Чого ж стоїш? Відчини! – звелів Грицан.

– Я… Це… – белькотіла Оксана і не рушила. – Не треба! Я нікого не хочу! Не треба!

– Може, це за мною, – Грицан уже в штанях. – Я ж про всяк випадок сказав, куди йду.

Вона вагалася. Ноги мовби присмолилися до підлоги. Її очі благально прохали порятунку.

– Ну я сам… – рушив був Грицан.

– Не треба! – щодуху заволала. – Не треба!

– Та що з тобою? – і аж тепер Грицан побачив, яка вона бліда, яка збентежена. – Оксаночко, чого ти?

– Нічого… Я відкрию… Зараз…

Облизавши губи, наосліп почапала в коридор. Вона йшла, мов на ешафот, – розчавлена й поникла, вона безпомічно віддала себе в руки долі. Не знала, що скаже Адамові, як пояснить; не уявляла, про що розмовлятимуть Адам з Ярославом, – цієї миті їй було вже все одно…

XXIII

Повільно, мляво, як сонна муха, розплющував очі десятий відтоді день, як над похмурим Львовом ніжно замайорів синьо-жовтий стяг. Десятий день – і все не так, як того жадалося, з гіркотою думав Грицан, принаймні – не зовсім так. Ми надто піддалися емоціям, не врахували багатьох факторів – і прорахувалися, ми жорстоко прорахувалися! Хоч не завжди була наша вина. Ну, хто б міг, скажімо, передбачити, що запанують такі песимістичні настрої, що до держави буде таке нерівне ставлення, що не всі захочуть її захищати. Що ж, декого можна почасти зрозуміти: всім до чорноти обридла війна. Хоч ні! Оця фраза: «з мене досить війни – хай воює хтось інший» – не та фраза. Власне, фраза та. Але вона потребує розшифрування: за нею приховане мало не генетичне лукавство – хай вони воюють, а я прийду на готове; хай вони, а я погляну збоку, що з того вийде… Неперевершена натура українська! Це не німці, не чехи. Навіть не амбітно пробивні поляки. Це українська слабодухість в усій своїй оголеності! А скільки було випадків (і ще є!): зголоситься молодик до війська, одягне новий мундир, а ввечері втече; через день-другий знов прийде, знов одягне новий мундир – і знов змиється…

Оксана ще спала, і Ярослав був вельми вдячний їй за те: хотілось вічна-віч з собою, без стороннього ока, проаналізувати ситуацію, розсудливо поміркувати, пошукати причин, чому не все так, як цього жадалося. І він дійшов висновку: якщо відкинути песимістів-недовірців, основна причина теперішньої складної обстановки в тому, що ми все робимо надзвичайно повільно, з кричущим запізненням. Хоч-не-хоч, а визнати треба: із створенням власної держави нас випередили не лише поляки, але й чехи. Чи це вже характер народу – спершу поглянь-вивідай, яка буде реакція твого повелителя; чи це віками встояна обважнілість, лінивство мислити, лінивство діяти, лінивство душі; чи це, так само віками відточена, здатність тільки до віч, гасел, програм, промов, а коли до діла – голову між ноги; чи діє традиційна формула «моя хата скраю»; чи ще щось, чого я не годен розгадати, – чорт його знає! Але факт залишається фактом: ми пасемо задніх! Ні, Вітовського не можна за все осуджувати. Він зробив те, що від нього вимагалося, – переворот, забрав владу від намісника. Але ж де раніше були галицькі провідники-політики? Невже не розуміли, що треба заздалегідь формувати військо? Чи не додумалися? А подумати треба було про одне-однісіньке: чи зможуть півтори тисячі вояків контролювати Львів, у якому проживає двісті тисяч чоловік, переважно поляків? А якщо не здатні мислити, то чому ж стають до державного керма? Де логіка? Де порядність? Чи людиною править амбітність? Чи жага бути вождем? Незалежно, маєш розум чи ні,– ти вождь!.. Божок! А щоб самому стати божком, топи ближнього!..

Топи ближнього, – повторив Грицан, – бо інакше не видерешся на трон… Ще одна риса національного характеру. Однак, Ярославе, ти вдаєшся до емоцій; повертайся, друже, до реальності. А що повертатися! Реальність проста: всі біди почалися з першого дня, як тільки влада перейшла до Національної Ради.

Так, з першого ж дня: перестали ходити трамваї, грабунки магазинів, хаос… І стрілянина на Городоцькій. А другого листопада засаботували польські залізничники: якщо зважити, що на залізниці українців одиниці, то це значило повний параліч колії. Тоді ж, десь коло десятої години ранку, польські бойовики зайняли товарну станцію, забравши зі складів зброю та амуніцію, а самі склади підпалили; зав'язалися бої за вокзал, перестрілки в районі костьолу Святої Єлизавети, на вулиці Бема, де були казарми Фердінанда, на Новім світі, рушничним вогнем була обійнята практично вся вулиця Сапєги.

Ось тут і проявилася наша нерозторопність, – мусив визнати Грицан, – ми сконцентрували всі сили на середмісті, звідки висилали відділи на околиці та блокували головні вулиці. Це були бої вроздріб. І успіх був на боці поляків: українським воякам – переважно виходцям з села, безпорадним у місті – протистояли жовніри-львів’яни – діти міста, котрі серед моря кам'яниць і лабіринту вулиць почували себе як риба у воді, їх підтримувало переважаюче польське населення, вони були ситі і часто під трунком. Не справдилася надія на приїзд з Чернівців усусів.

Так, не справдилася: з Чернівців прибув не легіон усусів, себто Українських Січових стрільців, а вернувся посланий Вітовським кур’єр, оповістивши, що усуси чекали перевороту через два тижні… Правда, готуються до виїзду, а може, вже й виїхали… Вперше запахло катастрофою: невиспані, голодні, перевтомлені вояки ледь трималися на ногах, байдужіли, почалося дезертирство, – потрібні були свіжі сили, особливо в боях за головний вокзал, – головний двірець став справжнім пеклом. Стрілянина не припинялася ані на хвилину. Противники розуміли: хто його візьме, той переможець. Воякам Вітовського потрібні були не лише свіжі сили, але й самопожертва, – ні того, ні іншого. Становище стало критичним, і Вітовський попросив у Костя Левицького відпустки: он, мовляв, є полковник Маринович, може, він на щось спроможеться… Маринович – українець, колишній офіцер австрійської армії, брав участь у світовій війні, в п’ятнадцятому році вийшов на пенсію, а коли у Львові почались національні заворушення, зголосився до Генеральної команди й запропонував свої послуги. Після недовгих роздумів Кость Левицький доручив йому вести оперативні справи, а Вітовському, однак, відпустки не дав: перепочиньте, там буде видно… Полковник Маринович одразу повів себе по-кадровому – подзвонивши на вокзал Підзамче, наказав: «Негайно вишліть паровозом допомогу на головний двірець!» – «Помочі нема з кого брати… Ніяких гожих вояків». Полковник Маринович дзвонив по всіх усюдах ще й ще, аж допоки вночі не прийшла з головного вокзалу до Народного дому вість: двірець у руках противника; комендант, мовляв, діяв у відповідності з інструкцією Вітовського: на випадок невдачі вояки мають стягатися у напрямку Красного… Ганебний відступ! – оцінив Грицан і зрозумів: це – крах, хоча й надходять радісні повідомлення про перевороти у Тернополі, Золочеві, Сокалі, Раві-Руській, Самборі, Стрию, Станіславі, Коломиї, Снятині… Це крах, бо упадок вокзалу – початок упадку Львова; стіна між Львовом і провінцією, – інші львівські вокзали другорядні, локальні. Разом з вокзалом в руках поляків опинилися й австрійські склади, де було все необхідне: зброя, харч, одіж; захопили поляки й залізничні майстерні.

Наступного дня Вітовський знов подався до Костя Левицького: в мене розпухли ноги – не годен далі командувати… Кость Левицький знайшов вихід: оскільки отаман Гриць Коссак повернувся з відпустки, ми його зробимо шефом штабу, а ви лишаєтесь комендантом… «Хай Коссак і буде комендантом». – «Це має затвердити Національна Рада. Отже, отаман Коссак буде вести оперативні справи, а ви, пане Вітовський, організаційні…»

Разом з тим Костю Левицькому вдалося укласти перемир’я; заключити заключили, але поляки висунули такі вимоги, що їх немислимо було прийняти: влада – цивільна і військова – йде у Львові паралельно, польські і українські війська творяться і організовуються явно і правно у взаємній від себе незалежності у касарнях, приділених їм комісією… Отже, суверенність української держави не визнавалася. Ксьондзи закликали з амвона боротися з українцями якщо не зброєю, то камінням, газети розпалили антиукраїнську кампанію, військові організації нарощували-гуртували сили, на мурах Львова появилася відозва:

ДО НАСЕЛЕННЯ МІСТА ЛЬВОВА!

Народився Польський комітет народовий, зложений з репрезентації міста і всіх польських політичних партій у Львові, який обняв тимчасову керму всіма політичними справами в місті.

Комітет іменував Начальну команду польських військ у Львові і взиває – з огляду зірвання перемир’я з Українською Національною Радою – все мужське населення, цивільне і військове, зголошуватися до польських частин у точках, обсаджених польським військом.

У свою чергу, наче у відповідь, в газеті «Діло» появився заклик до старшин і вояків, щоб ішли на поміч, набірна комісія – по Курковій вулиці, біля намісництва. На Вірменській вулиці, коло Народного дому, в українській бурсі закладено харчевню для всіх, хто несе службу, – запрошуємо працювати в ній українських пань і панночок…

Відозви і грабунки… Мішками тягли з магазинів муку, рис, цукор, каву… І спиртні напої – на Городоцькій вулиці повно п’яних.

А з полудня, третього листопада, почався наступ польських боївок трьома групами: Городоцькою, Кордецького, Янівською вулицями в напрямі костьолу Святої Анни; з горішньої Сапєги – до церкви Святого Юра і Єзуїтського городу; з долішньої Сапєги – до головної пошти.

Перша група зустріла належний опір і зупинилась на вулиці Бема, так і не захопивши касарень Фердінанда; друга здобула церкву Святого Духа і в митрополичій палаті влаштувала свій штаб, звідки почала форсувати атаку по вулиці Міцкевича на будинок галицького сейму; третя була обстріляна з цитаделі й застряла.

І все ж положення ставало чимраз прикріше: брак сил, резерву, вояки розбігалися…

Де підмога?

Де усуси?

Нервували Вітовський, Горук, Коссак…

А тут:

– На головну пошту готується напад! Дайте 50 люда!

– Касарні Фердінанда – в небезпеці! Дайте люда!

– Цитадель просить помочі!

– Поляки дійшли до сейму! Дайте люда!

– Що з усусами?

Вітовський уже знав, що з усусами. До весни нинішнього року вони разом з австрійськими військами перебували в Придніпров’ї і належали до групи архікнязя Вільгельма (Василя Вишиваного), що спершу стояла в Олександріївську, а потому Єлизаветграді. Згодом їх відвели на Буковину, де комендантом фактично став сотник Осип Букшований, під орудою якого було десь півтори тисячі стрільців, здатних до служби. Коли першого листопада одержали наказ Вітовського виступити, засаботували чернівецькі залізничники-поляки, довго не давали поїзда. А далі затримали ешелон в Снятині, на шість годин у Станіславі – півтори доби усуси пробивалися до Львова, а вивантажувались на Сихові, бо далі колія – в руках противника: чотири сотні піхоти, сотня кулеметників, – вивантажились і відразу в бій за головний вокзал і Цитадель.

Уночі, четвертого листопада, прибув другий ешелон усусів, з’явилися добровольці з Кам’янки-Струмилової, Золочева, Рудно. Було вирішено почати загальний наступ о шостій ранку. Після тригодинного бою… вокзалу не взято, і усуси відступили на Парсенівку.

Знов слабодухість, – думав Грицан, – добрі промовці – погані вояки, – загальна біда українців… Командували нижчі чини, а сотники перебували у вагонах… Брак твердої руки і мудрої голови! А помимо того, усуси звикли до позиційної війни, окопів, де можна було сидіти тижнями, а тут вуличні бої – стріляли з вікон, льохів, дахів… І лютий холод, і колючий дрібний дощ. А ввечері польські боївки були в цетрі Львова…

Всюди тріщить і рветься… Вітовський остаточно захворів: від перевтоми – нервовий розлад; кілька днів не знімав чобіт – розпухли ноги. І п’ятого листопада командуючим було призначено отамана Гриця Коссака, а начальником (шефом) штабу отамана Сеня Горука. Того ж дня Коссак видав наказ, закликавши стрільців утримувати позиції, окуплені кров’ю товаришів…

Нарешті виглянуло сонце…

Бої в центрі Львова…

І відозви Національної Ради:

«Український народе! Всенародним правом створив ти, український народе, на прарідній землі Осмомисла, Данила і Лева свою власну державу…

По 578 роках неволі, упокорення і нЬруги став ти, український народе, знову сам собі господарем на своїй землі, сам собі сувереном…

Переживаємо велику рокову хвилю. Будуємо будучність нашої землі…

В ім’я цієї будуччини кличемо:

Одностайно, однодушно, карно і з усією рішучістю – вперед!»

«Українські вояки! Вам, що своїм геройством, подвигом обняли старовинний престольний город Лева у власть української держави та своїми грудьми та кров’ю своєю отеє вже п’ятий день обороняєте його… ми, Українська Національна Рада, щоб увіковічити наш історичний подвиг, встановлюємо отсим для кожного із вас войськову відзнаку: «За обняття Львова у власть Української Держави»…

Слава вам!»

«Під зброю!

Український народе!

В цій хвилі важиться доля твоя, доля твоїх дітей, твоїх внуків і правнуків…

Тому, хто тільки здоровий, нехай записується до української армії! Молодші, від 19 до 30 років, ідуть якнайскоріше до Львова для крайової служби. 17– і 18-літні та від 31 до 36 року життя нехай запишуться у повітового комісара для повітової служби, а найстарші нехай зголошуються у громадськім комітеті для служби в громаді».

З п’ятого на шосте листопада зійшлися воюючі сторони в торговельній палаті і опівночі заключили 24-годинне перемир’я.

І хоча було заключене перемир’я, поляки, проте, нишком оточували середмістя, передусім збоку Замарстинова, Жовківського передмістя, – оточили в такий спосіб, що українці мали доступ до Львова лише через Личаків.

І почалася справжня облога Львова, – зітхнув Грицан, – облога Львова, облога Галичини, облога… нації. Зрештою, наш народ після падіння Київської Русі, відтак Галицько-Волинського князівства завше був в облозі…

В облозі… Щоб протистояти полякам, Коссак з Горуком поділили фронт на окремі відтинки: Цитадель, пошта, сейм, Підзамче. А поміч Львову приходила дуже скудно. Перевтомлене війною селянство здебільшого ставилося до держави і армії байдуже і все перло в ряди громадської міліції, щоби, вистоюючи безпечно на роздоріжжях, обдирати всіх військових, котрі вертали додому… Два галичани – три партії… Поганий зв’язок з повітами… Не всі добровольці вміють стріляти… Однак підсилена сьомого листопада допомогою з краю воєнна ситуація виглядала доволі сильною, і отаман Коссак вирішив атакувати противника на Жовківському і Городоцькому напрямках та в середмісті. Наступ мав початися в полудень. Але! Почали, постріляли, зустріли опір – припинили… А поляки о першій годині підпалили пошту, щоб витіснити звідтам українських вояків. Горіти зачало в партері, збоку вулиці Сикстутської, вогонь перескакував з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, пожежа охопила ціле праве крило й перекинулася на ліве – збоку вулиці Коперника, де засіли українські вояки, – під вечір стрільці покинули пошту, зайнявши будинок напроти. Поляки ж отаборилися в духовній семінарії.

На мурах Львова – оповіщання:

«З огляду на стан облоги вводиться польовий суд, під який підпадають, крім української армії, всі цивільні особи, приловлені на порушенні публічного спокою, грабунках, крадіжках і мордах.

Українська генеральна команда».

А перестрілка не припинялася. Гас ентузіазм швидкого перевороту. В генеральній команді імпровізація, неорганізованість… Метушня не лише в штабі – на першому поверсі,– але в усьому Народному домі, де містилася інтендатура, зброя і амуніція, одежа.

І Анатоль Поточняк не витерпів одним з перших: отаман Гриць Коссак не відповідає своєму призначенню! Він допустив тактичні прорахунки у використанні усусів при штурмі вокзалу! Він ігнорує боротьбу у місті! Він усі сили скупчив біля себе! Він не має смислу в доборі людей! Він не виробив собі ні авторитету, ні довір’я серед війська! Він множить порушення дисципліни!

І старшини зажадали відставки Коссака.

Але… де натомість кандидатура?

На боці?

У чужих?

Ось вона – непідготовленість українців до всього, нарікав Поточняк, ні до держави, ні до битви за неї!..

І все ж саме, здається, Поточняк, – пригадував Грицан зараз, лежачи поруч з Оксаною, – так, саме Анатоль звернув увагу старшин на коменданта Золочівської військової округи капітана австрійської армії Гната Стефаніва, котрий проявив себе добрим організатором, надіславши до Львова найбільшу досі поміч, – енергійний, працьовитий, гострий ум, швидка орієнтація.:. Бралось до уваги, що закінчив кадетську школу, учасник світової війни; правда, під Перемишлем попав у полон, але після Брестського миру його обміняли, знову вернув назад до армії, а першого листопада зайняв Золочів, заснувавши воєнну округу та навівши зразковий лад.

Вирішено! І гінця – в Золочів! Гнат Стефанів з’явився одразу – дев’ятого листопада зранку – і одразу всім сподобався: дружній, впевнений в собі, відкрите крупне лице, розлогі брови.

Того ж дев’ятого листопада засідала Національна Рада. Коссака було призначено комендантом Стрийської воєнної округи, а Стефаніва титуловано головним отаманом українського війська з наданням чину полковника. «Хаос», – з таким словом передав йому командування Коссак. І бачив Грицан, з якою рішучістю новоспечений командувач узявся за діло, – наказав: вислати старшин у кілька великих і малих міст, щоб організували і привели до Львова збройну силу; побудувати барикади на Коперника, Сикстутській, коло сейму, на Казимирівській; між Казимирівською і Замарстинівською поставити додатково сотню Січових стрільців, оскільки фронт там недостатньо забезпечений, її завдання – паралізувати противника збоку Гицлівської гори та Жовківського передмістя; розташувати на Високому Замку дві гаубиці…

Саме ці дві гаубиці й підняли настрій вояків: протягом дня вони безперестанку обстрілювали ворожі позиції – Стрийський парк, кадетську школу біля нього, вокзал, Гицлівську гору та Жовківське передмістя. Влучним вогнем погасили польську артилерію, що в свою чергу обстрілювала Народний дім – штаб українського війська, намісництво – осідок Національної Ради, Куркову вулицю – місце збору добровольців. Словом, мало який день львівської кампанії був такий відрадний, як дев’яте листопада. А ще українські вояки успішно відбили наступ ворога в Єзуїтському городі, прорвали фронт у районі вулиці Бема. А тут ще вість про допомогу з Наддніпрянської України – такої допомоги чекали, ще п’ятого листопада направивши до Києва двох делегатів, які мали звернутися до гетьмана Скоропадського, щоб стягнути до Львова Січових стрільців. Вість сприйнялася як належне, природне, адже галицькі українці також приклали руку до українського державного будівництва в Києві, Січові стрільці обороняли молоду волю над Дніпром, галичани були свідомі того, що там, у золотоверхому Києві, важиться спільна доля по обох боках Збруча… Та яке було розчарування, коли Грицан з Поточняком побачили, що делегація Української Народної Республіки – місія міністерства шляхів, що прибула у справі налагодження залізничного руху для перевезення військ, зброї та харчів для Галичини. Однак у повітрі ще висіло гасло: «До зброї! До всіх свідомих синів цілої України від Сяну аж по Кубань кличемо: злітайтеся, сизі орли, на поміч братам-галичанам!» Гетьман обіцяв допомогти галичанам матеріально: зерном, цукром, амуніцією. Врешті згодився відіслати й Січових стрільців, аби спекатися небезпечної сили… Зате голова Українського національного союзу Володимир Винниченко схопився за голову: не буде вільного Києва – не може бути вільним Львів! І готував нишком повстання проти гетьманського уряду генерала Скоропадського, проти окупаційної австро-німецької армії, що руйнувала Україну. Ядром Української повстанської армії мали стати Січові стрільці під командою галичанина полковника Євгена Коновальця, що перебували на постої у Білій Церкві,– власне, в корпусі переважали галичани, котрі потрапили в російський полон. Отже, – відчув Грицан, – місія – фікція…

Другою значною подією було в цей день те, що Національна Рада створила тимчасовий – до Установчих зборів – Державний Секретаріат: доктор Кость Левицький – прем’єр і фінансові справи; доктор Василь Панейко – закордонні справи; доктор Ізидор Голубович – судові справи, полковник Дмитро Вітовський – військові справи…

Що ж, я радий за Дмитра, – думав Грицан, – і що дали портфель державного секретаря, і що присвоїли чин полковника – він того заслужив більш, ніж, може, кожен з нас.

Ярослав заворушився, і Оксана розбудилась. Він пригорнув її – таку тепленьку, таку маленьку, милу й дорогу, на нинішній день – справжнє його багатство.

– Будемо вставати, час… на роботу, – він усміхнувся; Оксана вже два дні працювала в харчевні на Вірменській.

– Що ж ми будемо їсти? – заклопоталася.

– Каву з булкою – і досить.

– Зараз я пригрію.

Тільки вона сповзла з тапчана, як у двері постукали. На мить Оксана затнулася, а далі сміливо пішла відчиняти – перед порогом стояв той же вістовий, що й першого листопада, коли вона перелякалася, що прийшов Адам.

– Пана Грицана викликають у Генеральну команду, – ввічливо привітавшись, рівним голосом сказав стрілець.

– Він готовий. Вже йде.

Ярослав усе чув і моментально схопився на ноги. Невже за ті кілька годин, що він проспав, сталася якась оказія? Що ж, час скрушний – всього можна чекати.

Проковтнувши наспіх сніданок – ячмінна кава і черства чорна подоба булки, – Грицан та Оксана почимчикували навпростець, через Ринок, в напрямку Народного дому; вона – в свою харчевню, він – до Генеральної команди. Ярослав передусім розшукав Поточняка.

– Що трапилось, чого ви так нагально мене зазвали?

– Вітовський військову раду збирає,– Анатоль був напрочуд жвавий, лице горіло юністю; Ярослав дивувався і заздрив: здається, двожильний. – А поки що познайомся. Я взяв копію. Нині Національна Рада повинна схвалити цей проект. – І простягнув машинописний текст.

Грицан мовчки читав:

«Тимчасовий основний закон

про державну самостійність земель бувшої Австро-Угорської монархії.

Артикул І. Назва. Держава, проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 р., обнімаюча землі бувшої Австро-Угорської монархії, заселені переважно українцями, має назву: Західно-Українська Народна Республіка.

Артикул II. Границі. Простір Західно-Української Народної Республіки покривається з українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої Австро-Угорської монархії, то є з українською бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимерією і Буковини та з українськими частинами бувших угорських столиць комітатів Спис, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Уточа і Мармарош, як вона означена на етнографічній карті австрійського монарха Карла барона Черніга.

Артикул ІІІ. Державна суверенність. Герб – золотий лев на синьому полі, повернутий вправо. Прапор – синьо-жовтий».

– Ну як? – Анатоль заіскрив очима.

– Що ж, маємо державу з республіканським устроєм, – без особливих емоцій відповів Грицан. – ЗУНР.

– Вибори до Установчих зборів призначено на двадцять друге – двадцять шосте листопада.

– Ти думаєш, у теперішній ситуації це можливо? – засумнівався Грицан, потягнувшись до кишені за сигаретою.