Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 39 страниц)

XVIII

Все було готове, і всі були готові, а час тягнувся неймовірно довго. За вікнами Народного дому стояла глуха чорна ніч – ніч, тривожна тиша і неспокій. Дехто пробував подрімати на шкільній лаві – не зміг. Час від часу приходили молоді розвідники-гімназисти: у польськім Академічнім домі – забава з танцями; в польськім «Соколі» починається якесь зібрання; на вулиці Шептицьких затримано підводу зі зброєю, ескортовану поляками… Вітовський глянув почервонілими очима на годинника і сказав:

– Почалося перше листопада…

«Хай би він трохи відпочив», – подумав Ярослав і, поправивши пістолет, що муляв ребро, також машинально глипнув на годинника – обидві стрілки перехилились за дванадцять. Він визирнув у вікно. Коли білий сніг падає на дорогу – стає чорним, зовсім білий сніг стає зовсім чорним…

– Залишилось кілька годин, – сказав Поточняк, схиляючись разом з Вітовським над картою Львова.

Час повз повільніше, аніж черепаха: хвилина – день, година – рік… Грицан зрештою не витерпів і знову закурив та вийшов у коридор. Ох, нудота! Дика нудота! Та найбільше безглуздя – вірити в щось без підтримки власного настрою. Отже, спокій! Все – в ім’я спокою! І пам’ятай: щастя завжди на боці сильних!

– Боюся, щоб ми не були відрізані від краю, – розмислював над картою Поточняк. – Як і боюся, щоб не мучив наших людей страх перед невідомим.

– Ковтни коньяку, – Ростик без під’юджування простягнув йому флягу. – Помагає і заспокоює.

– Це не заспокоїть, – проте Анатоль пригубив – грілися тіло й думки. – Головне, аби Нас підтримала вся Галичина. Без такої підтримки пропадемо.

– У краю верховодять колишні австрійські старшини, – розмислював над його словами Вітовський. – Вони мають певний досвід і розуміються на військових командах.

– Ви хотіли сказати: колишні австрійські дезертири, що колись ховалися від фронту, а тепер ходять героями? – сердито, якось звірувато вихопилось в Анатоля.

Поточняк нервував. Йому з Грицаном доручено чи не найголовніше – брати намісництво й арештувати цісарсько-королівського намісника Галичини генерал-полковника барона Йоганна Гуйна. Спершу, в метушні, на це доручення він якось ніяк не реагував: брати – то брати! А зараз аж сироти виступили на руках – це ж самого намісника треба скинути з трону! Не кожному випадає така висока місія: намісника – з трону, а над Львовом – замість австрійського – синьо-жовтий прапор!

– І не думав Січинський, коли йшов на герць з Потоцьким, що мине лише десять років і ми будемо арештовувати намісника, – Грицан немов вгадав його думки. – Праведна рука історії підняла свій меч правосуддя…

Будинок поволі оживав. Вітовський відправляв людей на визначені об'єкти. О третій годині ранку нарешті підкликав до себе Поточняка і Грицана, схвильовано мовив:

– Ну, дорогі мої побратими, з Богом! – І застеріг доволі суворо: – Але порядність, виключна тактовність! Проте – не панькатися! Під домашній арешт – і кінець! Порозумітися з Гуйном вам буде легко, бо знаєте німецьку.

– Зрозумів! – сказав Поточняк.

– Зброю застосовувати на крайній випадок! Поста не покидати до моєї команди!

– Зрозумів! – сказав Поточняк, і чомусь мурашки поповзли за спиною. – Дайте потиснути вашу руку… Я неймовірно вдячний, що вибір провести акцію випав на мене.

– І запам’ятайте: за нас ризикував своїм життям Мирослав Січинський, він знав, що його чекає смерть, і не злякався. Не сприймайте мої слова як щось банальне чи фантастичне, але хай будуть на наших вустах імена тих, хто сміливо боровся за нашу ідею. Отже, вперед, друзі!

По тих словах Вітовський розчулено поплескав по плечу спершу Поточняка, а тоді Грицана. – Щасливо, Славцю! – І всміхнувся: – Отак, друже, зараз побачиш, як народжуються і вмирають держави…

Усі мовчки кивнули один одному.

Була хмарна осіння ніч, дув холодний осінній вітер, було темно на вулицях, непривітно, і не було жодної зірки на небі. Анатоль Поточняк закомандував своїм стрільцям:

– За мною!

Глухі кроки в глухій ночі… Вартовий біля намісництва був арештований в один момент – він, зрештою, навіть не опирався. Поточняк наказав оточити будинок. А сам з Грицаном прудко, наче несла його якась дивовижна сила, по сходах піднявся на другий поверх, де в кількох кімнатах мешкав барон Гуйн.

– Слухай, Анатолю, а якщо намісник почне стріляти? – нежартома пожартував Грицан, а зуби чомсь зацокотіли.

– Ще жоден начальник не стріляв, – до Поточняка повернулася дика рішучість. – Для того є підручні. Отже, не хвилюйся, Славчику, за свою сокровенную душу. Це керманичі бояться. Вони такі боягузи, що коли б їх у такому стані побачили підлеглі, все життя зневажали б. Отже, перед тобою нікчемний, безпорадний начальник, який може хіба що пустити собі кулю в лоб. І то ні!

– А цікаво, напевно, коли отакий високий начальник приставляє револьвер до скроні…

– Ша! Запам'ятай цю мить!

Сотник Поточняк на хвильку зупинився перед масивними дверма і, люто затиснувши зуби, наче мав розправитися з катом, постукав – упевнено, настійливо, гулко – малим своїм кулаком. Аж сам собі дивувався: звідки в нього така сила, така хоробрість? Кари чужинцям-загарбникам, кари, кари!

– Чогось довго не відчиняють, – зронив Грицан, приглядаючись до тьмяного освітлення коридора.

– Відчиніть!

Оскільки за дверима ніхто не обзивався, Поточняк знову загрюкав, тепер різко й вимогливо. Сердито.

– Не так голосно… – попрохав мимовіль Ярослав; він і далі трепетав перед намісником: як то все буде виглядати?

– Коли б Гуйн прийшов тебе арештовувати – ще гучніше калатав би і етикету не дотримував би!

Німотність по той бік дверей нагнала в жили Поточняка ще більше злості, розбудила ненависть до пришельців.

І він з усіх сил загупав у двері чоботом. Нарешті почувся шепіт. Стримуючи ненависть і злість, Поточняк терпеливо чекав. Жіночий голос спитав:

– Хто там? Чого хто хоче?

– Відчиняй! – гаркнув Поточняк, і тихіше: – Сука…

– Я хочу знати… – тихо, щоб, мабуть, не розбудити господаря, лебедів жіночий покірний голос, властивий тим, хто прислужує начальству.

– Зараз дізнаєшся! – І гаркнув на повний голос: – Відчиняй! Відчиняй, бо зараз стрілятиму!

Однак жінка не квапилася відчиняти; жінка була служницею самого намісника, і вона спокійно сказала:

– Я спитаю пана барона…

Поточняк ладен був проламати двері, однак це анітрохи не впливало на жінку – кроки прошелестіли пріч. Розлютований, він заніс ногу, щоб гримнути чоботом, і в ту ж хвилину одчинили – перед ним у коштовному халаті стояв намісник Галичини барон Гуйн. У нього була видовжена неправильна голова – знизу широка, а зверху надто звужена, були сонні очі, пишні вуса й вельми тупий погляд.

– Що все це значить? – здивовано спитав по-німецьки Гуйн. – Я вперше бачу таку невихованість в цьому краї.

– Дозвольте увійти, – Поточняк безпардонно напер своїм тілом на Гуйна, і Гуйн позадкував. Увійшовши до кімнати, Поточняк сказав: – Іменем Українського військового комітету ви арештовані! Прошу виконувати мої накази.

Намісник спершу залупав сонними очима, намагаючись збагнути-осмислити щойно почуте, відтак зморщив лоба, що впирався у звуженість голови, і нічого не відповів, а по-телячому витріщився на Поточняка.

– Він не розуміє тебе, – шепнув Грицан. – Поясни йому по-німецьки що до чого… По-німецьки…

– Як це – не розуміє? – спалахнув Поточняк. – Він же, скотина, правив нашим краєм! Як же він правив тими, чиєї мови не розуміє? – І, лихо зблиснувши очима, гаркнув до Гуйна, мов до пастуха: – Не розумієш? Чи не хочеш розуміти?

– Не треба так, а то розгніваєш Вітовського, – притримав його за руку Ярослав і сказав до Гуйна по-німецьки, але без єлейності: – іменем Української Національної Ради цієї ночі ми взяли в Галичині владу в свої руки. Розумієте, тепер уже ви не маєте влади.

– Ми? – щиро засміявся Гуйн. – Ми завжди мали владу. Прошу панів так грубо не жартувати…

– Іменем військового комітету ви арештовані! – різко промовив по-німецьки Поточняк. – Прошу виконувати наші розпорядження – всі до одного! Інакше буде біда!

Гуйн, однак, знов засміявся. Він завжди сміявся з тих вимог, які ставили перед ним галицькі політики. А зараз дивився на хлопців, як на диваків. Він знав, що він намісник. Цісарсько-королівський намісник! Ще раз глумливо поглянувши на Поточняка і Грицана, просюсюкав крізь свої зріділі зуби:

– Не жартуйте, панове. Не смішіть мене…

– Пес тобі пан! – гримнув Поточняк і перейшов на німецьку: – Ви арештовані! І будете під вартою до того часу, заки не звільнимо! Я категорично забороняю вам виходити з помешкання!

– Це серйозно? – все ще не вірив Гуйн, показуючи свої рідкі зуби, але більше не посміхався, лише зухвало поглядав з-під лоба на Поточняка.

– Абсолютно!

– Якщо бажаєте розмовляти, то прошу, панове, до кабінету, – поманив зневажливим жестом.

Поточняком ураз струсило: десять років тому намісником був граф Анджей Потоцький, і Мирослав Січинський, попросивши аудієнції, вигукнув: за кривди народні! за вибори! За Каганця, Потоцький! І сміло вистрілив тиранові межи очі. А ти, Анатолю, боїшся тирана. Ганьба! Ганьба! Ганьба! І Поточняк якомога стриманіше сказав:

– Добродію, ви поводитеся з нами нахабно! Але на все є міра, – в голосі Поточняка була погроза. – Я, між іншим, умію без промаху стріляти… – І раптом Поточняк зірвався: – Розумієш, гадино? – вихопив пістолет і ткнув намісникові в лице. – Курва! Ти приліз на мою землю та ще будеш зі мною так розмовляти? Як пса, пристрелю!

Аж тепер Гуйн поблід.

– Ви насправді оте все затіяли? – дещо оговтавшись, пробелькотів намісник. – Але, панове…

– Що вас, власне, дивує? – починав і собі нарешті обурюватися Грицан. – Ви що, не знаєте законів військового часу?

– Такі жарти із старшим чоловіком… Я можу вам… Ні… Але це… Це пахне більшовизмом.

– Я б хотів, щоб пахло більшовизмом! – відповів йому Грицан. – А поки що ви арештовані. Проходьте до канцелярії!

– Сподіваюсь, ви збережете мені життя?

– Це не входить в наші компетенції! – різко відказав Поточняк. – Поки що єдиного вимагаємо: бути слухняним, себто виконувати все, що буде наказано. Інакше… – показав пістолет і встромив його назад у кобуру, а потому викликав з коридора двох стрільців. – Будете стерегти.

– Ви мене берете до тюрми? – Гуйн зіщулився.

– До світанку залишитесь в канцелярії.

– Дозвольте мені переодягнутися…

– Звичайно. – І до стрільців: – Хлопці, стережіть як зіницю ока! І хай переодягається при вас. Зрозуміло?

– Зрозуміло, пане сотнику!

– Побудь з ним хвилю, Ярославе, понаглядай, а я зателефоную до Вітовського, – сказав уже спокійно Поточняк. – Треба відрапортувати. Він же чекає нашого дзвінка.

У нічній тиші надто голосно калатали підбори; враз Поточняку стало жасно – дивний жах морозив душу, хоча повсюдно стояли на сторожі стрільці. Сотник Поточняк увійшов до канцелярії намісника і, ввімкнувши світло, зняв з телефонного апарата трубку!

– Намісництво у наших руках, – схвильовано доповів Вітовському. – Гуйн під домашнім арештом.

– Як себе поводить?

– Спокійно. І не вірить. Йому здається, що ми з ним затіяли якийсь безглуздий жарт.

– Признач комендантом намісництва Грицана, а сам негайно повертайся в штаб, ти мені потрібен.

– Розумію. Зараз буду.

– І нехай Грицан нас постійно інформує. До намісництва нікого з чужих не пускати.

– Буде виконано.

Він хотів поспитати, як справи на інших об'єктах, але Вітовський вже поклав слухавку.

Повернувшись, Поточняк передав Грицанові всі розпорядження Вітовського і, потиснувши на прощання руку, побажав удачі, козирнув і швиденько вийшов у коридор.

«Звершилося… – втомлено подумав Ярослав. – Але що воно принесе нам? Вистоїмо чи не вистоїмо? І що буде вранці? Може, цієї ночі ми всі собі вирили могилу?»

Рипнули двері, Ярослав здригнувся.

– Салют новому намісникові! – засміявся широким ротом Боговик. – Я бачу, ти надійно засів! А де намісник?

– Переодягається.

– Прекрасно! – І Боговик заговорив схвильовано: – Знаєш, якось аж не віриться в усе те, що ми вчинили. Ніби сон, отож я і прийшов, аби докладно написати до газети про цей сон. Віднині журналіст Ростислав Боговик народжується вдруге. І тебе прославлю, і Віцка, і цього рішучого Анатоля.

– Що ж, Ростику-Хвостику, пиши, – невесело сказав Ярослав. – Навіть можеш узяти інтерв’ю в намісника, бо другої такої нагоди може й не трапитись…

XIX

Гуйн куняв у глибокому м'якому кріслі. Біля дверей, пригорнувши до себе карабін, закам'яніло, не зводячи з нього очей, сидів стрілець. На скрип паркету Гуйн ліниво розплющив очі, цього разу в них була тривога: ввійшов після перевірки варти Грицан.

– Пробачте, що застали мене в такому положенні,– сказав, позіхнувши, намісник, – але ваш колега заборонив мені лягати в ліжко. Отже, перепрошую…

– Ви могли б спати? – щиро здивувався Грицан. – В таку хвилину ви могли б спокійно спати?

– А хіба це справді так серйозно?

– Цілком серйозно, – ствердив Грицан. – Ми взяли владу в свої руки. Що ж тут може бути серйознішого?

– Однак же ви більше, ніж століття, були з нами. Майже півтора століття. Це досить-таки багато.

– Ну й що?

– Ми дбали про вас, ми давали вам можливість економічно й духовно розвиватися. Ви згодні, що менша нація завше знайде чимало корисного для себе у більшої?

– Вчитися можна, і не завадить, у кожної нації,– спростував його Грицан. – А якщо копнутися в історію, то ми не такі вже й бідні й немічні, як ви малюєте. Ми існували раніше, ніж ви. Тобто Галицько-Волинське князівство. У вас тоді було лише герцогство, яке входило до Священної Римської імперії.

– Ви не Віденський університет кінчали?

– Це не міняє суті,– Грицан відчув упевненість. – Маркс, скажімо, вийшов з заможної родини, що, однак, не завадило йому оголосити війну капіталу.

– Ви соціаліст?

– Якщо того, хто бореться за свободу свого народу, за його право, вважають соціалістом, то я соціаліст.

– Добродію, з вами цікаво бесідувати, – ожив намісник і ширше розкрив очі.

– І мені з вами цікаво.

– Ви для мене відкриття.

– Жаль!

– Чому? – здивувався намісник, струшуючи з вицвілих вій рештки своєї дрімоти.

– Бо це не робить вам честі. Ви правили Галичиною і навіть не знали, ким правите. Слово честі, я співчуваю вам. З цього починається, можливо, трагедія кожного правителя.

– Однак ви філософ.

– А чому б і ні? – з достоїнством відказав Грицан і аж тепер, здається, збагнув суть свого недавнього неспокою. Раніш його нітив титул Гуйна, напевно, титул – своєрідний прес. Ну що ж… Але це позаду. Людина все життя переступає пороги. Отже, добре, що прийшов до намісника, що затіяв усю цю розмову. Він зараз став вище од правителя Галичини. Перемога навіть була в тому, що Гуйн замовк, що відшукував у своїй старечій пам'яті потрібні слова для продовження бесіди.

– Я дозволяю вам спати, – сказав Грицан і, поблажливо усміхнувшись, покинув намісника. Тепер йому анітрохи не було тривожно в німотному будинку. Він почував себе тут господарем: силу дає усвідомлення акції,– свідомість може замінити м'язи, серце, руки…

На першому поверсі Грицана наздогнав Боговик, бадьорий, жвавий, схопив за руку й прогудів так, що, мабуть, було чути в усіх кутках будинку:

– Допіру я телефонував до Віцка. Пошта, телеграф, радіо, вокзал в наших руках! Військові відділи роззброєні!

– Чудово!

Надворі сіріло. Народжувався хмарний осінній день. Ярослав з Ростиславом заглянув до намісника. Гуйн, опустивши долі вицвілі вії, й далі куняв у глибокому м'якому кріслі, відтак зайшли до канцелярії намісництва, Боговик виглянув у вікно і радісно скрикнув:

– Диви, наш стяг над ратушею!

– Стяг… – тривожно, мало не приречено мовив Ярослав, похитавши замислено головою, ніби найважче не лишилося позаду, а почалося якраз саме з цієї хвилини.

Телефон у глухій, німій тиші канцелярії задзвонив так раптово – різко й голосно, що Грицан з Боговиком ураз стовпіли, і оціпеніння те тривало ледь не хвилину.

– Та бери трубку! – першим оговтався Ростик.

– Алло… – хрипло промимрив Грицан.

– То я, – почувся голос Вітовського. – Як Гуйн?

– Дрімає в себе.

– Треба спровадити його до канцелярії,– розпорядився Вітовський. – Бо ж починається робочий день, і чиновники зараз посходяться. Так ось: пускати всіх, але нікого не випускати. І в канцелярії поставити варту.

– Зрозумів.

– А що довкола намісництва?

– Тихо.

– Ну й добре!

Грицан хотів поспитати, як розгортається акція, але телефон уже мовчав, і Грицан обійшов стрільців, розтлумачив, як мають поводитися, а потому вже до Гуйна, – той підняв вицвілі вії.

– Одягніться і ідіть до своєї робочої канцелярії,– звелів, не перестаючи думати, що справді найтрудніше починається саме ось з цієї хвилини, коли потрібна рішучість і розум. – Хлопці,– до двох стрільців, – не спускати ока, до канцелярії без мого дозволу нікого не впускати.

– Це наказ?

– Навіщо ці балачки? Ми ж не діти.

Грицан поводив себе стримано, говорив досить спокійно, жодного разу не підвищив голосу, однак в кожному слові почувалася твердість.

– Славчику, я йду! – заметушився Боговик. – Напишу репортаж і потім прибіжу! Тримайся!

«Ось так народжуються держави», – чомсь скрушно подумав Ярослав, залишившись сам-один. Він двоївся. З одного боку – сталося справді щось небувале, не для всіх збагнене, комусь навіть страшне, – бо чи мислимо тримати галицького намісника під вартою? А з другого – Грицан вважав себе великим реалістом, – перше ніж плескати в долоні з якоїсь нагоди, він замислювався: чи варто? Зараз було варто аплодувати і… передчасно. Хто заручиться, що принесе день? Хто безпомилково запрогнозує «погоду» на завтра? Грицан добре розумів, що сили поляків переважають. Отже, потрібна виняткова гнучкість керманичів держави, їхня проворність, розторопність – так само, як і військових: перемагати ворога не числом, а вмінням. Ох-ох! Скільки проблем!

Боговик з'явився перед обідом – засапаний, розпашілий, але сяючий, якийсь аж натхненний.

– Вітовському допіру присвоїли звання отамана! – від захоплення він майже кричав. – Комендантом Львова призначено Сеня Горука! Ти ж його знаєш!

– Чому ж це я не знаю… Знаю.

Зітхнув Грицан. Глибоко й невесело. Ніяк не годен був настроїти себе на райдужний лад, не годен – і край! Хоч головою товчи! А щодо отамана Сеня Горука, то він з перших днів серед Січових стрільців. Його, як і майбутнього коменданта Січового легіону Гриця Коссака, ще в чотирнадцятому році австрійське командування звільнило для створення українського війська. Тоді, на початку війни, першим комендантом Українських Січових стрільців був трохи Теодор Рожанковський, потому – директор Рогатинської гімназії Михайло Галущинський, Сень же Горук командував другим куренем, а Гриць Коссак – першим.

– Щось ти смутний, – зауважив Ростик.

– Тобі здалося, – Грицан спробував розсіяти його підозри. – Я попросту втомився, дуже втомився… Вибач, погляну, що робиться в намісництві.

Чиновники працювали так, як і вчора, ніби й не було ніякого перевороту. Це Грицана і дивувало, і непокоїло. Ану, зачнуть саботувати! Чиновник здатен на все, коли задіваються його спокій, благополуччя та амбіція.

У другій половині дня до намісництва прибула делегація Національної Ради на чолі з Костем Левицьким.

– Де пан Гуйн? – спитав той Грицана.

– У своїй канцелярії під арештом, – відповів незворушно Ярослав. – Це розпорядження Вітовського.

– Ви що, цілу ніч тримали чоловіка в канцелярії? – з жахом випалив Кость Левицький, витріщившись допитливо. – Та це… Це, зрештою, свинство… Старого чоловіка… Ні, це, це… – він так налякався і так розхвилювався, аж почав заїкатися.

– Мені наказано було.

– Негайно проведіть нас до намісника! – обурено закричав Левицький, злісно поправляючи пенсне.

– Самі дорогу знаєте! – відрізав Грицан. «Ах, падлюка! Замість похвалити мене, він… Ах, падлюка! Жаль нема тут Поточняка. Він би з ним порозмовляв!»

Йому хотілося вліпити Костю Левицькому по морді. Щоб пенсне аж вгрузло! Скрегочучи зубами, поплівся, однак, за членами Національної Ради. Першим, м'яко відчинивши двері, ввійшов до канцелярії Левицький, вклонився Гуйнові, котрий надуто куняв побіч свого робочого столу.

– Пробачте, але ми змушені вас потурбувати, – м'яко промовив Кость Левицький. – Цієї ночі…

– Знаю. Я арештант.

– Ми щиро-щиро просимо пробачення, – хутко, догідливо прогугнявив Кость Левицький. – Але так складаються обставини… Ми вчора просили вас… Мова про владу в Галичині.

– Так-так, я тепер в'язень українського війська, – похмуро підтвердив Гуйн, кліпаючи вицвілими віями. – І я, власне, не можу виконати ніякого акту передачі влади, я передаю свій уряд в руки віценамісника пана Децикевича. Отже, прошу мати з ним справу. І бажаю вам успіхів. Заодно прошу посприяти, аби я в найближчих днях виїхав зі Львова.

– Дякуємо вам за все те добре, що ви зробили для українського народу, – поправивши пенсне, улесливо пролепетав Кость Левицький. – Від імені Української Національної Ради бажаю вам усього найкращого, міцного здоров'я і многая літа. Про все інше прошу не турбуватися – ваш виїзд ми організуємо…

Грицан, стиснувши до болю зуби, опустив очі. В нього розболілася голова, лице палив сором: найогидніше в людині – прилюдне приниження. Хотів піти геть, та почув біля вуха Ростиків єхидний голос:

– А Кость Левицький таки вихований чоловік…

– Йдем, бо зараз кину бомбу…

Він вискочив прожогом за двері. В довгому коридорі, слабо освіченому, плював просто на килимові хідники, скрипів зубами, кусав уста й цідив мало не вголос безперестанку:

– Скотина! Скотина! Яка ж він усе-таки скотина!

Грицана наздогнав стрілець і сказав, що Вітовський викликає його до телефону; Вітовський звелів:

– Передай команду охорони намісництва комусь із старшин, а сам негайно приходь до штабу. Ти тут потрібен.

– Зараз буду, – без ентузіазму зронив Грицан.

Він зробив так, як повелів Вітовський, і покинув намісництво. За порогом зупинився. Над Львовом висіли густі хмари. Сірі, важкі. Грицан чи то зітхнув, чи ковтнув вогкого повітря, – десять років тому жандарми, після атентату на Потоцького, вивели сюди Січинського, щоб одвезти до криміналу, а ти йдеш у штаб майбутньої республіки… Але звідки взялось оте твоє спустошення? Чому не торжествуєш? Один Господь Бог відає! І Грицан ступив на Губернаторські вали – бульвар-сквер перед намісництвом, – пішов на вулицю Руську. Безлюдно. Моторошно. Чомусь не видно трамваїв. По кутах квадратної площі Ринок встановлено кулемети. На вежі ратуші тріпотів синьо-жовтий стяг, прапорці висіли й на деяких будинках. Очі зупинилися на кам'яниці, за брамою якої мешкала у дворі Оксана. Як вона там? Напевно, думає, що вже покинув, – переспав і покинув… Нічого, мусить потерпіти. Він усе їй пояснить.

У Народному домі застав справжній шарварок. Заки пропихався до Вітовського, наштовхнувся на новоспеченого коменданта Львова Сеня Горука, – високе чоло, відкрите втомлене лице сорокап’ятирічного мужчини, що пройшов з Січовими стрільцями всю війну. А коли Грицан наштовхнувся ще на полковника Гриця Коссака, то аж нарешті втішився: старі, гартовані січові кадри прийшли на поміч! Правда, в нього – може, під впливом Вітовського – не було особливо симпатії до Коссака, Грицан був на боці тих, хто казав, що Коссак самозванець, сам себе зробив полковником… Та зараз не до цього! Зараз потрібне порозуміння – спільно вирішувати спільні справи.

Хоча Коссак і Горук були першими комендантами куренів (відповідно першого і другого, третім – півкуренем – командував отаман доктор Степан Шухевич) створеного в чотирнадцятому році легіону Українських Січових стрільців, хоча Коссак був майже на десять років молодшим від Горука, проте по щаблях військової драбини видряпався вище: коли весною п’ятнадцятого року легіон було іменовано першим полком Українських Січових стрільців, австрійське командування поставило на чолі його Гриця Коссака, надавши чину полковника. Саме той чин і муляв багатьом очі. А може, все те від заздрості,– подумав Грицан, – здається, в жодній нації світу не панує така епідемія заздрості, як в українській… Один одного ладен утопити… Чи не від цього всі наші біди? А ще кожен хоче мати першість. Адже незаперечний факт, що у тому ж таки чотирнадцятому році, на здвизі 28 червня, генеральний отаман «Січей» Кирило Трильовський і голова «Соколів» Іван Боберський мало не побилися за дрібницю: кому йти на чолі походу зліва, а кому справа… Чи так уже це важливо? Що вдієш – амбіція! Отож воно і є, що заздрість, амбітність, жага влади, хоча нема на це таланту, а ще здатність будь-кому служити, аби лиш видертися на вершечок службової піраміди чи влаштуватись у гнилому, але для себе солодкому болоті обивателя – чин, гаманець, кам’яниця, жінка з посагом, – і вже він патентований патріот, як казав Іван Франко. Або класичний перекинчик, який рідну маму продасть самому туркові! Як же я всіх їх… люблю!

– Грицан? – Гриць Коссак оторопів, мотнув головою, не вірячи, що перед ним реальна особа; лице його мов з мармуру висічене, низький лоб, жорсткий погляд, широкі губи. – Мені казали, що тебе вбили.

– Після розгрому легіону під Бережанами генерал Брусилов узяв його до себе в прийми, – пожартував Поточняк за спиною Ярослава.

– Ну здоров! – рука в Коссака чіпка.

Мабуть, правда, що бив стрільців, – майнуло в голові Грицана, – а що божок – то божок… Певне, і далі ні з ким не рахується. Буде Вітовський мати з ним клопоту.

– Вітаю і вас, – сказав Ярослав.

– Дива війни… Але добре, що живий.

– Живий… – Грицан знизав плечима: скільки знав Коссака, ніколи не знаходив спільної мови, кілька фраз – і бесіді кінець. – Пробачте, мене викликає Вітовський.

І обернувся до Поточняка.

– Поінформуй, яка обстановка, – попросив Грицан, звернувши увагу, що вид Поточняка від перевтоми якийсь аж восковий, наче в мерця.

– У наших руках головний вокзал, пошта, телеграф, намісництво, військова команда, австро-угорський банк, Цитадель, казарми Фердінанда, поліція, карні доми на Баторія і Казимирівській, але… Але! – Анатоль підняв угору палець. – Розвідка донесла, що головні сили поляків гуртуються в західній частині міста, зокрема на так званому Новому світі, вже навіть були зіткнення наших патрулів з польськими боївками. А головні їхні осередки – Дім техніків, школа Сенкевича і побіля костьолу Святої Єлизавети. Ось, власне, в загальних обрисах – усе.

– Не густо, – Грицан засопів-зітхнув.

– До того ж почалися грабежі.

– Погано…

– Критична ситуація на головному двірці.

– А це зовсім погано! А ще що?

Вони не знали й не могли знати, що того ж таки 1 листопада начальник польського генштабу генерал Розвадовський дав з Варшави телеграму генералові Лямезану у Львові такого змісту: «Цілком секретно: князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і негайно перейме управу краю з рук генерал-полковника Гуйна». Львівські поляки відразу створили свій штаб повстання, розмістивши його в школі імені Конарського, що біля головного двірця. І місто фактично розкололося навпіл, хоча ніхто не відав, де ворог, а де свій.