Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 39 страниц)

XXVI

Минав день за днем, тиждень за тижнем, з галицького фронту приносила паризька преса щораз чорніші вісті, а Мирна конференція відкладала рішення про перемир’я. Все це гнітило, мучило, доводило до відчаю. Нарешті серед того пожухлого настрою Панейко сказав, що треба злагодити меморіал про польсько-українські відносини в Галичині за останні десятиліття. Поляки твердять, що ці відносини були щораз гарніші, що теперішня війна є тільки прикрим епізодом та що після зайняття ними Галичини цей епізод швидко забудеться і українське населення легко змириться з польським пануванням. Отже, цій польській аргументації треба було протиставити дійсний стан речей. Треба зладити меморіал, який він, Панейко, представить тим колам Мирної конференції, з якими має зв’язки і які звернули його увагу на потребу такого меморіалу.

Сиділи й писали… Сиділи й писали… Аж тут Панейко приніс вість: про те, щоби Мирна конференція признала теперішній український уряд Східної Галичини, нема мови. Найбільше, що може бути, – нейтралізація Східної Галичини під протекторатом Антанти. Що ж! Хай так… Хай так! Однак же, – казав наступного дня Панейко, – член однієї з антантських держав хотів би мати від нас для особистої інформації проект конституції для нейтральної Східної Галичини. Так? Добре, буде проект конституції,– сиділи й писали, сиділи й писали…

І написали. Вже можна було вручати тому прихильникові галичан, але 27 червня одержала делегація УНР від Генерального секретаріату Мирної конференції таке повідомлення:

Париж. 26 червня 1919.

Генеральний секретаріат Мирної конференції має честь переслати українській делегації текст рішення, прийнятого 26 червня Найвищою радою і прийнятими до союзу держав.

Це рішення зателеграфовано того самого дня до Варшави, щоби міністр Франції повідомив про нього польський уряд, а військові представники союзників у Польщі український уряд.

25 червня 1919.

Щоби забезпечити особи і маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від більшовицьких банд, Найвища рада союзних і прийнятих до союзу держав рішили уповноважити сили Польської Республіки вести свої операції аж по ріку Збруч.

Це уповноваження в нічім не пересуджує рішення, які Найвища рада прийме опісля, щоб управильнити політичний статут Галичини.

Довго, дуже довго громадились хмари – і нарешті грянув грім: кожен розумів, що це кінець ілюзіям – повна катастрофа. І підкликав Вітовський Грицана до себе, і сказав благально:

– Славчику, друже милий, їдь, чоловіче, в Галичину, вертайся та й розкажи про все Петрушевичу, а ми вже тут без тебе будемо протестувати та боротися. Тільки не ображайся. Так треба.

– Чого ж маю ображатися? Раз треба – то треба.

Вітовський провів його на вокзал і пообіцяв, що напише Вільсонові листа, в якому висловить всю правду і відверто скаже, що Найвища рада фальшива, що ніхто, в тому числі Вільсон, не дотримується «14 пунктів».

Вони поцілувалися на прощання, і Ярослав зайшов у вагон. Довга й важка багатоденна дорога стелилася йому: через Швейцарію, Відень, Будапешт, Чернівці до Чорткова, де, як стало відомо з паризьких часописів, перебував тепер Євген Петрушевич.

І поїзд рушив. А Грицан розмислював: коли Данило Галицький розбив псів-лицарів під Дрогочином, Папа Римський вирішив поміняти політику меча на політику єлею і послав Данилові королівську корону. Данило погодився, поставивши, однак, умову, що коронування відбудеться в Дрогочині. Папський делегат, який мав вручити корону, не стримався й запитав:

– А чому все-таки Дрогочин?

– Адже я розгромив тут ваших рицарів і приймаю цю корону як трофей! – гордо відказав князь.

«Що ж, він був хоробрий, – натужно думав Ярослав. – Петрушевич на такі подвиги не здатен».

Довго, ой довго пробивався він до отчого краю. Нарешті Буковина. І Галичина. По дорогах галицьких бачив руїни, сліди інвазії – перелякані і пограбовані люди, спалені хати, голі-босі діти. Перед Чортковом, у глухому подільському селі, зупинився переночувати.

– Як була ваша влада, – оповідала йому бліда жінка з червоними очима, – то взялися ділити землю, а як вернувся пан, закликав військо, і всіх нас три дні били.

Вона частувала Ярослава узваром. А під червневим небом прогриміли грозовиці, прошуміли рясні дощі… В саду, наполовину згорілому, миготіли метелики, гули бджоли, хоч ніде поблизу не було вуликів, клопоталися джмелі.

Червень… Яскравий, густолистий! Вичитав десь Ярослав, що назва його походить від слов’янського слова «черлен». В древні часи о цій порі збирали з коріння граблика особливу комаху – червениця для «кумачевої фарби». Звідси й назва «черлен стяг» – колір древніх бойових стягів слов’янських дружин.

– Чим же тебе, соколику, нагодувати? – бідкалася бліда жінка з червоними очима.

– Я ситий.

– Ой ні. Змучений ти дуже. І я, соколику, змучена. Чоловік в чотирнадцятому поліг в Карпатах, син найстарший під Галичем у п’ятнадцятому, середущий поліг в листопаді вісімнадцятого у Львові, а молодшого повісили… Донечок нема. Як шкода, що в мене нема донечок.

«Червоні стяги слов’янських дружин… Червеницею забарвлювали одяг і кінську збрую давньоруських богатирів… Червеним коренем рум’янилися в старовину дівчата… А хто почервонив очі цієї бідної жінки?»

– Хоча б одну донечку…

«Я розумію тебе, жінко з червоними очима… Ти сидиш і рідко чуєш птахів. Їм тепер не до пісень, вони поринули в сімейні клопоти… Твоєї сім’ї нема».

Він почув флейтовий посвист іволги, і серце його здригнулося. Треба рушати. До Чорткова вже близько.

– Прощайте.

– То, може, щось поїси?

– Я ситий.

І ось він іде полем. Лиш де-не-де буяють хліба. Лиш невпинно веде свого сріблястого треля жайвір. Тріпочучи крилами, високо здіймається у блакить і з піснею опускається. Раптом схотів той перепочити, склав крильця і вниз, наче камінь, падає, лиш біля землі їх розпускає…

«Всі живуть, крім нас…»

Застигло яскраве сонце. Пече. Полудень. Тиша. Лиш вітерець ласкавий гойдає траву, перешіптуючись з кущиком терну. Раптом з-під того кущика вискочив сірий заєць й нашорошив вуха – Ярослав зупинився, а косий шмигнув у рідкі жита, в яких стрекотали коники, виливаючи з душі тепло і спокій. Тільки співала-стогнала ніжно горлиця – цариця полудневої пори. Чи не за тими, хто в цю хвилину лишився життя? І така розпука охопила, що якась сила кинула його ницьма на сиру землю, в столочену траву, і він голосно заридав. Як маленька дитина, що десь загубила матір.

Чортків – чотирьохсотлітнє місто в долині Серету – зустрів його велелюддям. І обозами. Не було труднощів довідатися, де, в якому домі перебуває уряд диктатора. Та найперша радість – Поточняк. Він стояв у гурті старшин на подвір’ї дому австрійської скарбової дирекції. Ярослав тихо окликнув його. Анатоль обернув голову і довго мовчав.

– Та не може бути! – нарешті випалив.

– Може бути… – Грицан слабо всміхнувся.

– Господи мій! – Поточняк одділився від гурту. – Здоров, друже!

Вони сердечно обнялися, і Ярослав відчув себе знову вдома. І було полегко на серці, і він аж звеселів, навіть втома зникла.

– Яким чином ти тут? А де Вітовський?

– Ще в Парижі.

– А ти… ти…

– Я приїхав. Так треба.

– Нічого у вас не вийшло? – Поточняк скрушно пометляв головою. – Ми вже знаємо, вже на собі відчули ухвалу Антанти.

– І як? Що на фронті?

– Біда, друже, – Поточняк знов покивав головою. – Страшна біда. Армії Галлера не можна спинити. Франція озброїла її першокласно. Почався наш відворот… Тернопіль уже в руках поляків.

Мовчав Грицан. А що скажеш? Тернопіль від Чорткова кілометрів сімдесят чи вісімдесят. Десь так приблизно. Отже, невдовзі той день, коли противник буде під стінами Чорткова.

– Петрушевич тут? – Грицан кивнув на будинок.

– А де ж йому бути!

– Треба йти доповідати… – глухо мовив Грицан.

– Не заздрю… Ти десь маєш пристановисько?

– Звідки? Я з дороги.

– Зі мною замешкаєш.

– Опісля поговоримо… – І рушив до дверей.

Петрушевич не змінився за той час, поки Ярослав перебував у Парижі. Як завжди, бездоганно одягнутий, чисто поголений. Такий же гострий, проникливий погляд. І ця величава постать, це глибоко замислене обличчя, добре розвинуте підборіддя – ознака сильної волі,– здається, все було на його користь, та лиш пильне око Грицана вловило за зовнішнім спокоєм чорну роботу мозку, тягар на душі.

– Ви? – Петрушевич зачудовано кліпнув повіками.

– Я, – вперто сказав Грицан.

– Що ви тут робите?

– Я приїхав…

– З Парижа?

– А звідки ж!

– Як? Ми ж вас посилали…

– Так, ви мене посилали, – на цей раз Грицан не дав Петрушевичу доказати. – Ви мене посилали. А тепер Вітовський мене прислав. – Грицан був упертий і злий. – Хочете мене вислухати?

Петрушевич нічого не відповів.

– Дозвольте сісти?

Петрушевич нічого не відповів.

І Ярослав без запрошення опустився у м'який фотель. Він говорив довго, глухо, якось плутано. Йому здавалось, що Петрушевич його не слухає. Було образливо, часом зринала думка: плюнути диктатору межи очі й піти геть. Але він примусив себе говорити, викласти все, що вони пережили за ті кілька тижнів. І врешті закінчив:

– Ось так…

Петрушевич тупо мовчав. І це ще більше злило Грицана. Виходило, ніби він винен, що Антанта благословила поляків на окупацію Галичини.

– А ми так надіялися на вас, а ви… Що ви там зуміли? – І враз Петрушевич заверещав: – А радили ж, радили, що треба до Парижа вислати солідних людей!

– Розум не визначається віком…

– Що? Який розум? Ви – розум?!

– Ми робили все, що могли. І я не вірю, що ваші, навіть найсолідніші, люди зробили б щось більше. Нас не хотіли слухати. Нас не хотіли слухати не тому, що ми молоді,– вони не брали до уваги й ваших нот, вони нічого не брали до уваги.

– Гаразд, напишіть мені звіт.

– Може, дозволите сьогодні відпочити? – майже ненависно свердлив очима диктатора. – Я не втримаю в руках олівця.

– Ну гаразд.

Грицан знесилено підвівся і знесилено поплівся, аж тепер втома підкошувала ноги, свинцем розлилась по тілі. Нараз в просторому коридорі він уздрів Устимчика.

– Ярослав? – вирячився Місьо.

– Та не Петрушевич же… – Грицан пробубонів з досадою, майже ненависно. Так усі дивуються його появі, аж зло бере.

– Ти з Парижа?

– З пекла! – рявкнув Грицан, та відразу вгамувався, бо мав до Устимчика справу. – Не знаєш, де Оксана?

– Санітаркою тепер.

– Тут, у Чорткові?

– Так, стрілецька лічниця в гімназії. Показати?

– Я трохи знаю місто.

Поточняк чекав-курив на подвір’ї, і Ярослав був вдячний йому. Все-таки добре побратимство цінніше від золота.

– Пробач, Анатолю, – хутко заговорив Грицан. – Але я спершу спробую розшукати Оксану. Сам розумієш – без пояснень.

– Це твоя особиста справа.

– А як тебе знайти?

– В штабі.

Ярослав чимскоріш подався до санчастини, але відразу ж притишив ходу, бо відчув, що може впасти, – ноги ставали важкими – чи то від перевтоми, а чи від хвилюваДня. Мабуть, від хвилювання, бо чим ближче до будинку гімназії, тим лункіше билося серце. Він так скучив-затужив за Оксаною, що слів нема, хоча в Парижі згадував рідко. Зате від Парижа був час думати-передумати.

– Ой, це ви? – перед ним виринула дівчина, яка була неначе тростинка, з маленькими, майже непомітними грудьми і світло-чистими, розношеними, як у сарни, оченятами.

– А ти звідки тут, Таню?

– Вайда мене забрав, – сказала, злегка почервонівши. – І мати радила їхати… Я поїхала.

– Антон тут?

– Поранений він, – і нащось поправила темно-попелясте, коротко підрізане волосся. – Але не дуже…

– Славчику!

Голос був глухий, опалий, зболілий, а Оксана була така незвична у білому халаті, лиш звично розширились зоз дві печально-нішні краплі у чорному віночку, вона ще більше прив’яла, ще більше схудла. Вона стояла мов укопана, вона, либонь, не повірила, що це був він. Звідки міг узятися? Вона стояла опустивши руки, і тоді він підійшов до неї і пригорнув ласкаво, вона повисла на його грудях й дуже голосно раптом заплакала. Він не заспокоював її, він лиш міцніше тулив її голову до своїх грудей і нічого не говорив. Вони довго так стояли.

– Як ти добрався? Коли? – Оксана допитливо відсторонилася. – Розказуй, все мені розказуй!..

– Даруй, але не хочеться… Нема сил. – Очі його так пекли, мов у них піску насипано.

– Боже! – вона схопила в долоні його почорніле обличчя і, зіп’явшись навшпиньки, довго-довго цілувала. – Рідний мій!

– Бачиш, Оксано, я ж тобі казала, – обізвалась поруч Таня Острогляд. – Моє серце щось причувало…

– Дякую тобі, Тетянко.

Оксана ні не стримувала, ні не приховувала своєї радості – крихке жіноче серце, бентежне. А Ярослав у свою чергу цінував ту її відданість, жадав саме відданості, бо в ній, був певен, криється вся жіноча краса та ніжність, ласка, без якої гарного життя не жди; розуміється, все те має бути взаємним – для повної гармонії.

– А Вайда тут лікується? – поспитав Таню.

– Ага, – кивнула.

– Можна глянути?

– Я його зараз покличу.

Тетяна метнулася до гімназії-лікарні, а Оксана, взявши Ярослава попідруч, прилипла до його плеча, уткнувши лице, мов хотіла зануритись в нього, і ніжно прошептала:

– Я так ждала, я так ждала…

– Де ти живеш?

– В одної тьоті. Тут поблизу, разом з Танею.

– А мені знайдеться місце?

– Ми спимо на одному ліжку…

– Значить, треба десь шукати помешкання?

– Дуже туго, повно війська, – чи із співчуттям, а чи з мукою говорила Оксана. – А ось і Антон.

Вайда був дуже худий, дуже сивий і зовсім тепер зістарілий. Ярослав не побачив золотого братового персня на його руці – Вайдина правиця у бинтах.

– Дуже? – Грицан кивнув на руку, згадавши руку Вайдиного брата-близнюка, обережно обняв його.

– Ні, дурниця.

– То як ви тут?

– Ми! Ми – ніяк. Ти ліпше про Париж розкажи.

– Париж… – і Грицан зітхнув.

Очі його від знемоги самі заплющувалися, а ноги тепер не годні вже були тримати тіла – він перелякався, що зараз упаде. І схопився інстинктивно за Оксанину руку.

– Даруйте, але я відпочити повинен, – простогнав Ярослав. – Якби ти знав, як я втомився!..

– Таню, почергуй трохи за мене, – попрохала Оксана, беручи Ярослава під руку. – Я ненадовго…

Оксана з Танею мешкали в двоповерховому домі, займаючи ліжко в невеличкій кімнатці. Сюди й привела Ярослава. Коли вони опинилися на самоті, знов кинулася його цілувати.

– Я зараз помию тебе…

– Сил нема… завтра…

– Добре, поспи… А мені коло тебе можна?

– Можна… Все можна… – зморено зронив Ярослав. – Але в мене ні на що інше нема сили… Я – відро без дна.

– Я не про те, не про те… – залепетала Оксана. – Спи. Я тільки трошки полежу коло тебе…

Але їй так було тепло коло нього, так затишно, що вона прокинулася тоді, коли вже за вікном стояла світла-світла ніч. Навіть Чумацький Шлях важко було знайти – світла-світла ніч… Її берегли дві зорі і соловей, перепілка та деркач.

XXVII

Цього разу Петрушевич заснув десь опівночі. Спав міцно, без сновидінь. Під ранок його нагально розбудив Поточняк. Мружачись, Петрушевич протер очі, але не вставав, лиш очікувально видивився, безмовно, передчуваючи недобре.

– Що таке? Що сталося?

– Перепрошую, що потривожив, та інакше не можу.

– Ну що таке?

– Пане Петрушевич, Греків дурить вас, – рівно, без емоцій сказав Анатоль. – Мої надійні люди допіру повідали, що Галлер після Тернополя, взяв уже Теребовлю, а звідти до Чорткова рукою подати!

– Вони не помилилися? – недовірливо перепитав диктатор. – Себто ваші надійні люди? Це точне донесення?

– Пробачте, пане Петрушевич, мої люди в таких випадках не помиляються, – в тому ж тоні докінчив свою думку Анатоль.

– Але ж учора Греків офіційно мені повідомив, що ми не покинули ні Тернополя, ні Бережан – армія утримує фронт.

– Офіційне повідомлення не означає, що це достовірне повідомлення, – не відступав Поточняк.

Петрушевич довго роздумував, тоді, опустивши ноги на долівку, встромивши їх в капці, розтягнуто промовив:

– Хай викличуть на дріт Греківа.

– Зараз, – Анатоль вийшов.

Дзвінка довелось чекати доволі довго, заки Петрушевич почув хриплий спросоння голос, – в ці дні на його розпорядження штаб армії зробив своїм осідком Бучач – все ж ніби ближче до передових позицій. Диктатор спитав:

– Що на фронті?

– Воюємо… – відказав, відхаркавшись, Греков.

Петрушевич скипів: у відповіді Грекова йому вчулися нотки Омеляновича-Павленка. Той теж умів і любив заспокоювати.

– А конкретно? – наполягав диктатор.

– Стримуємо наступ.

– То правда, що поляки взяли Теребовлю?

– Да, вони атакують…

– А ви ж запевняли, що атаки стримані!

– Стараємося… Фронт не спить.

– Вживайте рішучих заходів! – прокричав у трубку Петрушевич. – Зберіть усі сили!

– Постараємось…

– Негайно! І щораз доповідайте мені!

Петрушевич кинув трубку, збуджено заходив по кімнаті, відтак стомлено опустився в крісло й закрив долонями лице. Обман? Невже справді Греков, як це донедавна робив Омелянович-Павленко, його заколисує, щоб приспати пильність? А що ти, чоловіче, хочеш? Він же москаль… Йому до задку твоя Україна. Тепер таких грекових повно по світу волочиться. Яким же він може бути патріотом для чужої нації? Ба навіть нації, його ж урядом поневоленої,– йому єдину, неділиму подавай!

Нараз до кабінету вскочив захеканий, невиспаний Петлюра, нервово простягнув спітнілу руку, в якомусь отупінні витріщився на диктатора і, привітавшись, заторохкотів:

– Треба негайно і вам укласти перемир’я з поляками. Я певен, я глибоко переконаний, що спільними зусиллями розіб’ємо більшовиків, а тоді вернемося до Галичини.

– Лозунг «Через Київ на Львів» уже був! – сердито відказав диктатор. – Мені набридли лозунги!

– Може, й мені вони набридли… Але якщо битися на два фронти, загинуть обидві республіки.

– Вони й так загинуть при тих генералах, яких ви самі маєте і нам посилаєте!

– Але треба використовувати будь-який шанс для порятунку. Я певен, я глибоко переконаний, що справу можна поправити.

– Гаразд! – обсік його Петрушевич. – Я подумаю. І заверещав: – Дайте мені подумати!

– Коли повідомите?

– Відразу.

– Я буду чекати.

«І нащо я з ним зв’язався? – диктатор мало не рвав на собі волосся. – І взагалі – нащо все те мені?»

Однак, коли виберешся на вимріяну вершину, з неї навіть у найскрутніші хвилини зовсім не хочеться опускатися вниз. Тим паче Петрушевич ніколи не відступав од свого. Не хотів одступати й зараз. Нараз йому згадалися вчорашні слова, ніби мимоволі сказані кимсь із старшин: «Ходять чутки, що Греків має намір покинути армію й втікати за кордон… Мало не у Францію…» Згадавши їх, Петрушевич зараз аж затрусився. Що? Зрада? Зрада, бо пустив армію Галлера! Так, у всьому винен Греків, він же петлюрівський генерал. Зняти! Вже зняти і поставити свого! Лишень… кого? А що, коли Тарнавського? Він же має авторитет, старий вояка. Чому б не спробувати? На цей раз Петрушевич діяв як ніколи рішуче – негайно викликав до себе Устимчика.

– Авто готове?

– Так, – сумирно мовив Місьо.

Петрушевич говорив нервово, збуджено:

– Ідемо в Копичинці до штабу Тарнавського.

Він і далі тримався збуджено, водночас напружено, неначе боявся, що може настати хвилина, коли він зм’якне, відступить від свого рішення, він навіть був задоволений, що з Чорткова до Копичинців зовсім близько – десь кілометрів з двадцять, тож не буде часу, аби згасла його рішимість.

Прибувши в штаб другого корпусу, Петрушевич поспіхом поручкався з Тарнавським та Шаманеком і, не гаючи часу, без передмови, без будь-яких пояснень спитав Тарнавського прямо, ледь не суворо:

– Пане генерале, ви згодні прийняти команду над Галицькою Армією? – і вперся в нього напруженими очима.

– Команду над Галицькою Армією?

– Саме так!

– А Греків?

– Я знімаю його! Гине республіка, розпадається армія! Ми не можемо більше тримати в себе чужих генералів! Помимо того, ходять чутки, що Греків хоче втікати до Франції! Що скажете, генерале?

– Пане диктаторе, я вояк, мій перший обов'язок слухати накази моїх наставників, – повільно заговорив Тарнавський, зважуючи кожне слово. – Якщо ваша пропозиція – наказ, то погоджуюся.

– Вважайте, що це наказ.

– Добре. Але, переймаючи командування над армією, ставлю перед вами одну вимогу: я не бажаю, щоб з вашого боку очікувало мене те, що незаслужено спіткало Омеляновича-Павленка, а тепер Греківа.

– Незаслужено?! – Петрушевич скипів. – Ну, це ще треба добре придивитися, заслужено чи незаслужено!

– Це думка не лише моя…

– Чекайте! – Петрушевич виставив перед себе долоню, розчепіривши пальці.– Не будемо вдаватися в дискусії!

– Згоден, однак…

– Я передаю у ваші руки, пане генерале, Українську Галицьку Армію! Що ви з нею будете робити, куди поведете, це вповні залежить від вас.

– Мене це влаштовує.

– Кого поставите командувачем корпусу замість себе?

– Я думаю… – і Тарнавський повернув голову до принишклого Шаманека, котрий приголомшено сидів обік.

– Полковника Вольфа, – підказав той.

– Так, Вольфа, – погодився Тарнавський. – А начальником штабу армії я беру полковника Шаманека.

– Не заперечую, – сказав Петрушевич. – А тепер складайте свої пожитки і їдемо у Бучач до Греківа.

– Уже зараз?

– Так, уже зараз. Я почекаю.

У штабі Грекова, як і в штабі Тарнавського, він був рішучий, напористий, невгамовний. Коли зібрались штабісти і Греков, Петрушевич – так само без будь-яких пояснень – похмуро випалив:

– Волею диктатора ви, пане Греків, звільнені! Командувати армією віднині буде генерал Тарнавський. Все!

Греков ошелешено мовчав, мовчали й штабісти. Нарешті Греков, облизавши сухі губи, спитав:

– Дозвольте попрощатися із старшинами?

– Прощайтесь! І передавайте справи!

Петрушевич залишив генералів і різко вийшов. Йому хотілося води… Невдовзі до нього прибула депутація старшин. Серед них і отаман Степан Шухевич – доктор права, який, однак, служив у Січових стрільцях з перших днів заснування українського легіону. Спершу, в Карпатах, командував півкуренем, а тепер уже куренем, – усе його життя в часі першої світової війни і нинішньої польсько-української покладене було, можна сказати, на вівтар Січового стрілецтва.

– За що ви зняли Грекова?

– Греків зажадав від французького майора паспорта на виїзд! – гнівно відрубав диктатор.

– Він був добрим командиром…

– Я все сказав! – І, враз затупавши ногами, він закричав: – Забирайтеся геть! І не розводьте мені тут махновської анархії!

Старшини потопталися і вийшли, а до кімнати вкотився Місьо, низенький, повненький, завертів голівкою, як курча, що тиждень тому вилупилося з яйця. В очах його була неприхована тривога, він благально мовив:

– Пане Петрушевич, перепрошую…

– Що ще?

– Може, поїдемо?

– Хочуть арештувати…

– Я нікуди не поїду! Іди геть, геть! – заволав диктатор. – Ну, чого вибалушив очі?

Та Місьо Устимчик не ступався. Стояв затято й вперто. По тому, яка відданість застигла на його лиці, Петрушевич зрозумів, що той непокоїться за нього. І він здався.

– Добре, їдемо… – зм’як його голос. – Тільки дам кілька розпоряджень генералові Тарнавському.

Вернувшись до Чорткова, Петрушевич, зваживши ситуацію, звелів усім переїздити до Королівців. Незабаром туди ж прибув і штаб Галицької Армії з Тарнавським і Шаманеком.