Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 39 страниц)

V

– Це ж коли ми з тобою останній раз бачилися? – замислився Адам, розливаючи в чарки коньяк.

– У чотирнадцятому, – впевнено відповів Грицан. – Так, у липні чотирнадцятого.

– Боже мій! – прицмокнув Адам. – А зараз жовтень вісімнадцятого. Чотири страшних роки вогню і смерті… Що ж, вип’ємо, друже, за те, що вибралися живими з цієї вогненної бурі. Ми тепер гартовані-перегартовані.

– Саме – перегартовані,– прісно всміхнувся Ярослав і випив. – А криве колесо завше на себе кидає багно… Ти, здається, служив у Пілсудського?

– Так, з початку війни я пішов добровольцем у легіон Пілсудського, а потому потрапив у полон до росіян. Через кілька місяців мене виміняли. Повернувся до Львова, закінчив курси російської мови, відтак перебрався до Кракова. А оце місяць знову у Львові. Все ж таки рідне місто.

– Жонатий?

– Ти ж знаєш, мій Бог – Міцкевич, а Міцкевич одружився у тридцять шість.

– У тебе непоганий Бог, – ковтнувши кави, зауважив Грицан. – Здається, саме Міцкевич одним з перших висунув ідею про братерський союз усіх слов’янських народів?

– Ідея, – посміхнувся Адам. – Ідея – це ще не все.

– Все починається з певної думки. – Ярослав добув зім’яту пачку, в якій лишилося кілька цигарок. – Кури.

– Я люльку вживаю.

Стемпковський говорив стримано, але був радий, що Грицан затіяв цей перекур. З ним завше було важко розмовляти, він ніколи не мав постійних друзів. Одні не хотіли його, інших не хотів він. Стемпковський знав, як швидко Ярослав розчаровується в людях. Так, але це було раніше. Тепер він побачив іншого Грицана. На якого прикро було дивитися, до якого соромно було підходити – його університетський однокашник був убогий, обірваний, пониклий. Адам не жалів його, навпаки, хотілося ще більше принизити колись упертого студента, перед ерудицією і залізною логікою якого навіть університетські світила пригасали, і він не бажав поступатися:

– Ти ось говорив про ідею братерського союзу. Проте не забувай, що Міцкевич неприязно ставився до Росії.

– До царизму, а не до народу, до царизму, – поправив його Ярослав. – А це різні речі, шановний Адаме. В історії нема, здається, прикладів, щоб один народ самочинно робив якесь зло іншому, якщо до цього не спонукають провідники.

– Наївно заперечувати, що не було приязні,– Стемпковський пустив клубок їдкого диму. – Ти ж добре знаєш історію.

– А я не заперечую, настільки не заперечую, наскільки вважаю Міцкевича наївним, коли він, перебуваючи у Парижі, вірив, що французи кинуться на звільнення всіх пригноблених народів. Чи, може, це була віра в нового Наполеона?

– Міцкевич турбувався про свою батьківщину.

– Я розумію, малі народи завше шукають собі сильних, аби звільнитися від іга. Але в даному разі Наполеон, скажімо, нічого не зробив для Польщі.

– Наполеон створив герцогство Варшавське, – твердо заперечив Стемпковський. – І в конституції, яку дав йому, були проголошені рівність громадян перед законом, особиста свобода і так далі.

– Чоловіче добрий, та не будь смішним, – Наполеон ніколи не любив Польщі, він любив тих поляків, які здійснили свою знамениту атаку в Сомо-Сієрра, які проливали за нього кров. А щодо герцогства Варшавського, то…

– Зате поляки любили Наполеона! – майже різко ствердив Стемпковський, його почала дратувати Грицанова впертість.

– Так само, як турки Міцкевича, коли заборонили називати формований ним легіон польським. Ні, тут є своя давня традиція, твердо встановлена закономірність: кожна зо держава насамперед думає про себе, і, як казав Енгельс, багатства сусідів розпалюють жадобу.

– Ну, я Енгельса не читав.

– Дарма.

– Ти завжди вмів викручуватися із суперечки. – Адам всміхнувся, але насправді був злий, що й цього разу йому не вдалося взяти верх. – Вип’ємо іще?

– Наливай.

Вони випили і якийсь час мовчки ковтали каву. Нарешті Стемпковський, пахкнувши люлькою, ніби між іншим спитав:

– Чим тепер займаєшся?

– Нічим.

– Аз чого живеш?

– Роблю переклади одному вченому.

Ресторан «Люкс» наповнювався людьми і гомоном. Адам почував себе тепер упевненіше. На людях він завжди виділявся одягом, вишуканістю манер. Йому навіть було трохи соромно, що сидить поруч з обірванцем. Хоча поведінка Грицана вельми інтелігентна. «Вичухався, селюк…»

– Ти одійшов від історії?

– Кому вона потрібна? – знизав плечима Ярослав. – Все, що захотіла звершити історія, звершено.

– Ну-у-у! Історія тільки починається, – заперечив Адам, пишно розпалюючи люльку.

Грицлн розчаровував його все більше. Може, не стільки розчаровував, як нервував. Адже зараз, коли закінчилась війна і валиться Австро-Угорська монархія, кожен народ хоче мати свою державу, – знає Адам, свою державу хочуть створити й галицькі політики. Звичайно, з того нічого не вийде, але Адамові доручено слідкувати за кожним їхнім кроком. Якби Грицан був вхожий до політиків, можна було б ід ось винюхати. А може, навмисне став мовчуном?

– Тебе не турбує те, що діється в світі? – знов ніби між іншим поспитав Стемпковський.

– Абсолютно.

– Валиться ж монархія.

– Жодна імперія не була вічною, і Бісмарк мав рацію, що не промовами, не закликами вирішуються великі питання часу, а залізом і кров’ю. Власне, історія імперій теж цікава. В 1864 році Пруссія разом з Австрією вела війну проти Данії для розширення свого панування, для захоплення Шлезвігу і Голштейну, а потому, не поділивши здобичі, Бісмарк затіяв війну з Францом-Йосифом. До речі, ти це, певне, знаєш, що в день вирішальної битви під Садовою у кишені Бісмарка лежала отрута. Але генерал Мольтке блискуче поставив Австрію на коліна.

– Мене завжди вражав дипломатичний талант Бісмарка. І він був правий, що вмілий дипломат завше вчасно вхопиться за край одежі пролітаючої мимо фортуни.

– Як і був правий в іншому: найнебезпечніше для дипломата – мати ілюзії. Сам же ступав на купину лише після того, як переконався, що вона достатньо міцна, що витримає його вагу.

Аж тепер Стемпковський почав слухати Грицана доволі уважно. О ні, Грицан не згас, війна не притупила його розуму, не вивітрила мозку. Він раптом подумав: а чи не використати цього обірванця для своєї мети? Адже є чимало прикладів того, як вихідці однієї нації служать справі іншої. Хіба Ярослав Домбровський не загинув на барикадах Паризької комуни? А Джузеппе Гарібальді? Боровся ж він у лавах латиноамериканців за визволення їх з-під іноземного іга.

– З твоїми знаннями ти міг би заробляти солідні гроші,– без глуму промовив Стемпковський.

– Я нічого не вмію.

– Ти дуже багато вмієш, – Адам пахкнув люлькою. – Хто-хто, а я можу заручитися. Я тебе знаю.

– Що ти пропонуєш?

– Новій відродженій Польщі знадобилися б твої знання… – наважився Стемпковський і пильно подивився Грицанові в очі.– Нам потрібні такі люди.

Грицан відповів не одразу. Спершу він ковтнув кави, відтак надто поволі закурив. І спитав, розтягуючи слова:

– Між іншим, Юзеф Стемпковський – отой, що судив гайдамаків, – твій родич?

– Чому це раптом тебе так зацікавило? – здригнувся Адам, і рука з чаркою повисла.

– Наскільки я обізнаний, він велів обливати людей смолою і підпалювати, – рівно сказав Грицан.

– Ти п’яний! – скрикнув Адам.

– Хочу, та не п’янію. – І по паузі: – А все-таки Юзеф Стемпковський – твій родич. По очах бачу.

– Хай навіть так, але чого я повинен відповідати за Юзефа Стемпковського? – насупився Адам, стримуючи лють. – Мене зараз цікавить інше: Австро-Угорщина розлітається…

– І ви б’єтеся, аби створити самостійну Польщу?

– Ти нестерпний! В мене таке враження, що ти хочеш посваритися. Але ж я до тебе зі щирою душею.

– Мені набридла політика. Мені все набридло.

– Це тимчасове. Вічного шоку не буває. Такі люди, як ти, по своїй натурі не здатні абсолютно відгородитися від світу.

– Набридло, – повторив, опустивши голову Грицан. І я хочу спати. Вибач. Давай зустрінемося завтра.

– Чи, може, квапишся до дівки? – підкусив Адам.

– До якої дівки?

– А яку щойно проводив. Повір, вона прийме. Мені повір. З нею дуже легко переспати. Мав таку честь.

– Ні, я піду додому, – втомлено сказав Ярослав. – Тільки не гнівайся: я сьогодні ні на що не здатний. Навіть по-людському розмовляти. Мабуть, здають нерви. Бувай!

Він мляво всунув Адамові правицю, подякував за гостину й поплентався до виходу, обминаючи танцюристів.

Адам злісно, незадоволено скривився. Що ж, хай іде. Він більше не потрібен. І повторних зустрічей не буде. Грицан – не той чоловік, на якого можна розраховувати, – Польщі не послужить. А якщо так, то нема рації витрачатися на нього. Його втома – справді річ тимчасова, – втома чи хвороба поглядів не міняють. А з такими настроями залучати його до співпраці на користь Польщі – безумство.

Він допив коньяк, допив каву і почував себе героєм, людиною великої місії, яка причетна до творення держави. Його Польща стає на ноги. А все-таки жінки зараз не завадило б… Може, до Оксани? Ха-ха! Ні вже! Оксана – як нимита пляшка коньяку… Випив і вишпурнув у кошик.

Надворі мжичило. Адам звів комір, перезарядив пістолет: ній ни і революції стільки наробили хаосу, що за одну хвилину можна лягти трупом або стати мільйонером… Але найчастіше виживають ті, хто затіває бойню або верховодить побоїщем, – ще один парадокс історії.

І він знову повернувся думками до своєї високої місії. Його ж бо прислано до Львова зовсім не для того, щоб спати з жінками. Світова війна закінчена. Австрія розвалюється. Ще недовго, ще кілька днів, і буде вільною Польща. Абсолютно вільна. Правда, два роки тому, 5 листопада 1916-го, Вільгельм і Франц-Йосиф оголосили про створення Польського Королівства, залежного, однак, від Німеччини і Австрії. 29 серпня нинішнього року Радянська Росія обнародувала Декларацію про відмову від договорів і актів, що були укладені Російською імперією стосовно поділу Польщі. Але це не те! Втомлені війною правителі шукали собі спільника, кидаючи кілька монет у шапку бездомного.

Він різко подзвонив у важкі дубові двері, відразу ж подзвонив удруге, і знову різко й вимогливо, нетерпляче. Відчинила мати – низенька, з тонкою шиєю, на якій стирчали, мов струни, жили і шматою висіла шкіра.

– Хто там, Єво? – обізвався батько.

– Син, – тихо сказала мати.

Адам скептично ставився до своїх, як він казав, предків. Особливо його дратував батько. Насамперед зовнішністю: у Кароля Стемпковського були дрібні, жовті, мов безголові опеньки, зуби, на довгому носі щоразу виростали дві волосинки – він щоразу виривав їх, а вони росли й росли… Але найбільше дратували Адама батькові повчання. Посередній адвокат, людина вбогої душі і обмежених знань, як на Адама, Кароль Стемпковський заплющував очі й виголошував цілу промову на будь-яку тему. В такі хвилини Адам сідав за фортепіано. А взагалі найбільше рятувало Адама те, що він майже не бував вдома.

– Що чувати? – Кароль Стемпковський стояв посеред світлиці, високий – мати ледь сягала плеча, – з жовтуватим, ще не посивілим волоссям і малими круглими очима, над якими майже не залишилось брів, у бархатному халаті.

– Що, власне, тебе цікавить? – кинув Адам.

– Політика.

– Хіба ти не читаєш газет?

– Є ще й усні газети. Усні нерідко дають докладнішу інформацію, ніж найдемократичніші урядові.

– Поки що нічого нового, – роздягаючись, відказав Адам, – якщо не рахувати, що я випадково зустрів свого університетського знайомого. Мамо; хочу їсти…

Він не хотів їсти, він хотів спекатися своїх предків. Для годиться попросив матері подати шматок торта і кави з вершками, а також приготувати ванну.

«А все-таки я надмірно дратівливий, – подумав Адам. – Але де причина? Чи не в тому, що мені вже тридцять? Хм, тридцять… Хіба я стара діва, аби турбуватися літами? Я ж не Грицан».

Адам переможно всміхнувся і згадав, як нітився, як соромився Ярослав, коли якось гімназистки запропонували разом піти до Стрийського парку: всю дорогу мовчав, червонів, аж при вході до парку сором’язливо видушив:

– Побачити б Віденський ліс, де народився знаменитий вальс Штрауса… Там, напевно, гарно…

– Дуже гарно! – ствердив Адам, підхопивши чорняву гімназистку, і, акомпануючи сам собі, закружляв по алеї, а потім частував усіх вином, водив на гойдалки, відтак між кущами ліщини націловував вишневі уста чорнявої…

«Славні були часи… Хто б сподівався, що через кілька років у Європі спалахне пожежа і люди впиватимуться не холодним вином, а гарячою нудотною кров’ю…»

Йому було шкода тих веселих передвоєнних безтурботних часів, коли на нього чигала хіба що одна небезпека – десь схопити сифіліс… Так, то були добрі часи! Зараз його тягло до фортепіано, аби тихо зіграти сонату Шопена, що він робив завше, коли нападала меланхолія. Він подумав, що всі великі люди ще при житті складають заповіти, – серце Шопена, за його заповітом, замуровано в стіні костьолу Святого Хреста у Варшаві… Може, й собі щось придумати? Адже, коли б не війна, він був би доктором історії.

«Годі фантазій! – звелів собі, одсуваючи недопиту каву. – Завтра я повинен звітувати про те, що конкретного замишляють галицькі політики. Отже, ванна і – спати!»

– Ти повечеряв? – у дверях їдальні стояв батько, поли бархатного халата нарозпаш.

– Повечеряв, – неохоче відказав Адам. «Знову полізе зі своїми балачками… А може, варт скористатися його знаннями? Все ж таки батько не остаточний телепень».

– Я тобі не заважатиму?

– Навпаки, – на цей раз серйозно сказав син. – Я не можу бути спокійним, оскільки не вирішено остаточно питання про Польщу. Скажи мені все, що ти думаєш відносно чотирнадцяти пунктів Вільсона, вірніше – тринадцятого пункту.

– Я вірю, що буде створена незалежна польська держава з виходом до моря. Це реально. Давай ще раз проаналізуємо події: перше – оті чотирнадцять пунктів Вільсона, з якими він увійшов у конгрес, далі – п’ятого січня за відродження Польщі висловився Ллойд-Джордж, п’ятого червня – загальна декларація за нашу незалежність Великобританії, Франції та Італії, зваж, що Падеревського любить Клемансо, і гадаю… – Кароль Стемпковський зам’явся. – Але так чи інакше, а доведеться чекати остаточного рішення Антанти.

– Але Росія сама себе визнала, без Антанти, – не згодився Адам. – Ленін зробив хитро, уклавши Брестський мир. Правда, це нічого не дало німцям. Війська союзників, як ти знаєш, проганяють їх з Франції. Капітулювала Болгарія, на черзі – капітуляція Туреччини і Австро-Угорщини.

Адам розумів, як важко зараз діячам Польщі, тому ж таки Польському національному комітетові в Парижі під проводом Дмовського і Падеревського, хоча Антанта й визнала його офіційним представником польського народу, а Європа – суцільний хаос. Граф Буріан розіслав воюючим країнам ноту, пропонуючи скликати в якій-небудь нейтральній державі конференцію для обговорення питання про мир, – Австро-Угорщина підносила лапки… Але голос його повис у повітрі. Клемансо заявив, що злочини, звершені центральними державами, не можуть лишитися без кари. Правда, хаос – то хаос, але є на світі Вільсон, за плечима якого Америка, – вся світова преса наперебій хвалить його чотирнадцять пунктів, зокрема ідею союзу націй, який повинен стати бар'єром до нових війн. Власне, для Адама найголовнішим було те, що стосувалося Польщі, і він сказав:

– Мене найбільше турбують наші околиці. Насамперед – галицька. Яким чином тут буде встановлено кордон?

– Моє тверде переконання: нам треба домогтися всієї Галичини, що ми, зрештою, потихеньку й мудро робимо. На крайній випадок, східним галичанам можна дати автономію. Найважливіше, аби ми нічого не впустили. Схочуть автономії українці – можна дати. Автономія все-таки до чогось зобов'язує. Принаймні всі ми залишимось на цій території.

– Звичайно, – погодився Адам. – Яка б не була автономія, а верховній владі підкорятися треба. Даруй, тату, але я хочу прийняти ванну.

Насправді ж йому хотілося позбутися батька. Нічого нового той йому не відкрив. Ех, бути б оце зараз у Відні. Там кожна хвилина дарує якусь новину.

VI

Відень у ці дні нагадував маєток, з якого люди прогнали властителя: монархія розвалювалася, і представники «любих народів» товклися при дворі цісаря, вимагаючи офіційного визнання, тобто права нації на власну державу.

Своєї держави домагалися й представники Галичини, провідником яких був депутат австрійського парламенту, голова Української парламентської репрезентації, п'ятдесятип’ятирічний доктор права Євген Петрушевич – високий, стрункий мужчина, з гордо посадженою головою, дещо кучерявою русявою чуприною, з широкими бровами, жовнірськими вусами під прямим носом, добре розвинутим підборіддям, білим, як мармур, лицем; рівні жести, жвавий твердий крок, вроджена елегантність – джентльмен з голови до ніг. А помимо того, високий милий голос, виразна, дещо різкувата вимова, гострий погляд. І завжди бездоганно вдягнутий.

Він був сином греко-католицького пароха і декана, а народився, як і Ярослав Грицан, у старовинному Буську, що на правому березі Бугу, побіля гирла Полтви, за півста кілометрів од Львова, – тому Буську, який, наслідуючи предків і ровесників, Петрушевич любив називати галицькою Венецією: дрібні потічки та русла болотистих річок настільки порізали місто, що здавна було збудовано десятки кладок і мостів, кілька насипних гребель, аби добратися з околиць до центру чи навпаки, а в повінь – хіба що човном; зрештою, ними й користувався малий Євген, коли ходив до народної школи. А ще він хваливсь-наголошував: Буськ – центр племені бужан, уперше згадується в літописах 1097 року, коли під час міжусобної війни тут перебував в облозі Володимиро-Волинський князь Давид Ігоревич.

Середню освіту майбутній галицький лідер здобув у Львівській академічній гімназії, там же, у Львові, закінчив юридичний факультет університету з титулом доктора прав. Адвокатську практику проходив у канцелярії відомого в Галичині мецената, доктора Степана Федака, опісля відкрив свою у тому ж таки Львові. Через рік перебрався до Сокаля, там одружився з дочкою сокальського повітового старости Леокадією Пуніцькою, яка торік, на жаль, померла, лишивши після себе сина-одинака, Антона, котрий, як і батько, закінчив правничий факультет і тепер мешкав у Відні, працюючи у військовій цензурі, тільки володів кількома іноземними мовами.

Ще в студентські роки Петрушевич виділявся гострим розумом, енергійністю, сказати б, непосидющістю, якийсь час очолював Академічне братство – товариство русинів-академіків, котре ставило собі за мету бути осередком наукового і громадського життя, відстоювати інтереси нації, вести політичну боротьбу проти Габсбургської монархії.

Бурхлива енергія сповна прислужилась Петрушевичу саме в Сокалі: заснував там повітові товариства «Січ», «Просвіта», «Руська бесіда», і сокальська інтелігенція, що досі відвідувала польське казино, перейшла до «Бесіди»; щоб примножити науку селянських дітей, створив для них бурсу «Шкільної помочі» і був її головою; на власні кошти купив землю і збудував Народний дім; відкрив повітове кредитне товариство і був його директором. Скликав по селах політичні віча, виступав з промовами. Тож зовсім закономірно вдячне громадянство обрало його своїм послом до австрійського парламенту.

Та декому корисна праця Петрушевича стала сіллю в оці, і він переніс свою адвокатську канцелярію аж у Карпати, в маленьке містечко Сколе, зійшовся близько з адвокатом і громадським діячем, прихильником і, сказати б, молодшим приятелем Івана Франка – Євгеном Олесницьким, що мешкав тоді в Стрию та, як і Петрушевич, належав до націонал-демократичної партії. Власне, зналися вони давно, бо були майже однолітками, до того ж депутатами парламенту, – зрештою, якраз Олесницький і порадив Петрушевичу перебратися в Сколе, а потому зрікся на його користь свого мандата до крайового Галицького сейму.

Петрушевич зовсім не був схожий на традиційних, так би мовити, цивілізованих послів, котрі засідали в галицькому сеймі, де кількісно переважали поляки, – вже у першій своїй сеймовій промові він категорично заявив: «Віддайте нам наше право! Вступайтеся звідси, бо це не ваше місце! А ні, то викличемо вам тут, у сеймі, і в цілім народі таку бурю, від якої вам і за плечима армії стане лячно!» Це було не вельми шляхетно з боку сина священика, джентльмена в поведінці, який не терпів інтриг. Правда, людини твердої вдачі, що ніколи не поступалася власними переконаннями. Однак найбільше шокувало багатьох те, що українські посли, за намовою Петрушевича, приносили на засідання дуже галасливі «інструменти»: якщо їм не імпонувала чиясь промова, включалась пекельна «музика», – в цьому какофонічному оркестрі домінувало пронизливе дерчання електричного дзвоника, і даремно промовцю було далі говорити. У кулуарах зрідка посміювались: Петрушевич, певне, такий войовничий тому, що народився над верхнім Бугом, терен котрого в літа княжих міжусобиць служив ареною герцю між києво-волинськими Мономаховичами та галицькими Ростиславичами… А ще в кулуарах перешіптувались: ані як агітатор і організатор, ані як парламентський і державний муж Петрушевич чимсь особливим не відзначається… як, скажімо, Масарик, що має особисту цінність… чи той же професор Грушевський…

Дивуватись цим перешептам не варт, – в Галичині з виникненням партій виникла, сказати б, класична формула: два чоловіки – три партії…

Так чи інакше, а ця сеймова боротьба впродовж трьох років дала-таки свої плоди, зломила врешті-решт спротив польських послів: на початку чотирнадцятого року було схвалено нову виборчу ординацію, що забезпечувала українцям поважне збільшення їхнього сеймового представництва, а разом з тим привела до певних змін крайового статуту, що мав започаткувати поділ Галичини на українську і польську, – і якби не війна… Якби не війна! А втім, хтозна…

З початком світової завірюхи виникла Головна Українська Рада, яку очолив керманич Української націонал-демократичної партії Кость Левицький, та Петрушевич не ввійшов до її складу, хоча лишився послом парламенту і сейму. Рада покликана була вести українські справи в часи війни, за її ініціативою було створено легіон Українських Січових стрільців. Через рік Головну Українську Раду перейменовано на Загальну Українську Раду, проте зміна назви не змінила, по суті, програми, а програма – насамперед поділ Галичини на українську і польську, виділення української в окремий автономний край під Австрією; рада ставила, щоправда, питання, аби для українських земель, які Австрія і Німеччина заберуть в Росії, домагатися державної самостійності, та австрійці сказали: хіба ми будемо відвойовувати українські землі для вас? Довелося зректися цього пункту: хай уже буде окремий Галицький автономний край… Нова рада теж не проіснувала довго: після вбивства Фрідріхом Адлером прем’єр-міністра Штірка політичний провід перейшов до рук новоспеченої Української парламентської репрезентації. Аж тепер дочекався свого Євген Петрушевич – він очолив її і вже другий рік на цьому посту. Та ніколи ще не потрапляв у такий шалений вир, як у ці похмурі жовтневі дні: Відень нагадував маєток, з якого люди прогнали властителя…