Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 39 страниц)

III

І знов Грицанові випала особлива місія: Вітовський послав його на переговори з Петлюрою. Дійсно, місія особлива: йшлося про те, що новоствореній Українській Галицькій Армії потрібен справжній командувач, який би розумівся в усіх тонкощах військової справи. Потрібен генерал. Звичайно, так чи інакше він мусив служити в російській армії, бо ніякої української армії за часів російської імперії, зрозуміло, не було. Але були генерали українського походження, принаймні добре вишколені полковники, що покінчали вищі військові заклади, а тепер не хотіли служити більшовикам. Такі у війську Петлюри були. Тож Вітовський і задумав… позичити для Галицької Армії командувача.

Прибувши до Підволочиська, Грицан попішкував мостом через Збруч до Волочиська, що мало чим відрізнявся від Підволочиська. Звичайне подільське містечко, убоге, сплюндроване війною, із скособоченими халупками, єврейськими крамничками та корчмами, дрібними кустарними майстернями, цегельнею, цукроварнею та залізничною станцією. Власне, щодо залізниці, то Волочиськ і Підволочиськ – наче близнюки, що зрослися животами… Один на правому березі Збруча, другий – на лівому. Тут Росія, Придніпрянська Україна, там – Австрія, Галичина, Придністровська Україна… Доля! Світ такої не знає! Звідси Ярославові треба рушати на Київ, до Фастова, де за попередніми даними перебуває штаб Головного отамана Симона Петлюри, поки остаточно не скинуто гетьмана Скоропадського.

Його хвилювала не стільки зустріч з Петлюрою, про якого доволі багато наслухався, а сама місія, її кінцевий результат. А щодо Петлюри Ярослав зібрав усі дані, які тільки міг. Народився в 1879 році. Отже, тепер йому тридцять дев’ять або сороковий пішов. Син полтавського міщанина з козаків. Старі буцім мешкають на передмісті Полтави, є звичайними приміськими селянами, батько – візник. Вчився Петлюра в Полтавській духовній бурсі, потім – у духовній семінарії. Кажуть, кохається в пісні, захоплюється театром, навіть виступав у театральних виставах бурсаків. За антидержавну діяльність звільнили з семінарії, пробував поступити у вищу школу, але полишив цю думку й виїхав на Кубань, де з кількома товаришами заснував у Катеринодарі Чорноморську вільну громаду Революційної української партії, започаткувавши таким чином український політичний рух. Там, у Катеринодарі, в нього остаточно пробудився інтерес до минувшини українського народу – йшло передусім про долю решток Січі Запорізької, що змушена податися на Кубань. Там же був арештований, а коли вийшов з тюрми восени дев’ятсот четвертого року, – що найбільше вразило Ярослава, – опинився у Львові, був слухачем філософського факультету, а помимо того, Революційна українська партія мала у Львові свій закордонний осередок: тут друкувалися її видання й висилалися на Україну, тут, зрештою, почалася її роздвоєність. Дебатували: домагатися самостійності України чи ні, бути українською національною організацією чи прибудівкою до російської соціал-демократії. В грудні того ж року на з’їзді у Львові стався розкол. «Закордонці» заклали Українську спілку, яка лучилася з РСДРП, а Петлюра лишився і майже весь дев’ятсот п’ятий перебував у Львові, працюючи в партійному видавництві. Він був ватажком української соціал-демократії, навіть зблизився з Іваном Франком, що також вразило Грицана. Відтак повернувся на Україну, став співредактором місячника «Вільна Україна» в Петербурзі, згодом – київського тижневика «Слово». Перегодя живе у Москві, працює бухгалтером в асекураційному товаристві. Лідер української колонії. В дванадцятому – п’ятнадцятому роках редактор українського місячника російською мовою «Украинская жизнь». Після Жовтневої революції опинився в Києві на Першому українському військовому з’їзді, хоча у війську ніколи не служив. Хоча не служив, проте очолив військове відомство при Центральній Раді, а тепер, при Директорії, став Головним отаманом. Був проти німецької окупації України так само, як і проти російської. Був, зрозуміло, і проти гетьмана Скоропадського. Нині українські військові формування складають головним чином гайдамацькі полки та Січові стрільці полковника Коновальця.

Ось, власне, все, що знав про Симона Петлюру Ярослав Грицан. Щодо характеру, то радили йому самому придивитися. Єдине достовірно запевняли: до галичан Петлюра ставиться невиразно, імлисто – любить і не любить… Правда, в декого прорвалося: Петлюра ніколи не був сильною індивідуальністю, відкидає від себе твердіші характери, тож розумні люди покидають його, а він оточує себе манекенами… Ага! Ще йому казали: одружений. Одружився в Москві. Дружину звуть Ольгою, єдину дочку – Лесею. Чи не на честь Лесі Українки?

Інформації все ж було доста. Та сьогодні він Петлюри не побачить: сьогодні потяга на Київ нема і не буде. Тільки завтра вранці. І розчарований Грицан повернувся у Підволочиськ, знайомився з містечком, згадуючи, як про нього писав Франко:

 
Селища бідні, непошиті
Хатки, обдерті і пусті стодоли,
Люд темний, сумовитий, голий.
 

І хоча відтоді, коли тут уперше побував Франко, спливло не один десяток літ, мало що змінилося. Хоч ні, змінилось. На початку віку тут не раз страйкували – і селяни, і робітники. Перед війною містечко славилося і гордилося тим, що було центром торгівлі живою птицею, яку передусім вивозили в Західну Європу. А ще славилося, що розташоване над Збручем – річкою, по якій уже понад сто років пролягає кордон, що розділяє-крає українську землю на дві частини.

Тепер, після воєнної розрухи, Підволочиськ виглядав іще більш обдертим. Та особливо вразило Грицана багатолюддя. Повно колишніх вояків австрійської армії, що повертаються з російського полону. Агітують селян захоплювати поміщицькі й церковні землі – як у Росії; з-під поли торгують зброєю. На схід – полонені з Австрії та Німеччини, на Захід – з Росії. Люди – обірвані, голодні – гинуть, як мухи, піввагона трупів. Розбивають склади, спекулюють хлібом, коньяком, шампанським, одежею… Коней продавали всім, хто платив. Продавали військове майно, навіть бараки. Серед жандармерії були колишні військові, що найбільше крали й найбільше торгували. Тих українських полонених, котрі служили в австрійській армії, представники Галицької Армії хапали до себе. Були не лише полонені, було сотні таких, котрих вимушено евакуювали, коли російська армія відступала, а дехто сам утікав, насамперед – москвофіли; вони боялись розправи: з початком війни мадяри розправлялись з москвофілами, росіяни – з австрофілами, взаємна різня…

При одній такій розмові Грицан був присутній, бо, як тільки з'явився у Підволочиську, відразу зареєструвався у комендатурі. Тож привели галичанина – брудного, зарослого, обірваного, згорбленого. Комендант запропонував йому вступити до Галицької Армії.

– Нас утомила війна… – потупився.

– А республіка?

– Таж ви взяли владу…

– А відстоювати хто буде?

– Вже навідстоювали…

І йшов пріч – майже всі розходилися по домівках. Зітхав комендант, зітхав Грицан: зовсім не слухають старшин. Він зателефонував Вітовському. Спершу сказав, що до Фастова зможе добратися лише завтра, а далі розповів про становище в Підволочиську. Голос його був напрочуд упалий, він неначе шукав чи то підтримки, а чи заспокоєння, розради. Та замість розради – твердий Дмитрів наказ:

– Встановити в місті суворий контроль, всіх чужих роззброювати. Дій від мого імені. Я все тобі дозволяю. Навіть крайність. До речі, зараз там буде Поточняк. Він ще не приїхав?

– Поки що ні.

– Значить, приїде. Він виїхав дрезиною.

– Я зачекаю.

– Рушай до Фастова. Відразу.

– Чим?

– Я не люблю виправдань!

На тому кінці проводу поклали трубку. Грицан дивився на військового коменданта – комендант на нього.

– Неймовірний хаос, – затрусив головою комендант. – Повірте, хочу, а нічого не годен вчинити.

– Спробуємо разом…

І тут хтось знадвору грюкнув ногою об двері, і двері розчинилися навстіж. Поточняк… Зупинився коло порога, поправив пенсне й здивовано промимрив до Грицана:

– Ти не у Фастові?

– Нема потяга. Завтра вранці поїду.

– І що, ти не міг наполягти, щоб тебе відправили?

– Не будь наївним, як Вітовський, – Ярослав аж розсердився. – Хто і чим мене відправить? Та ще по той бак Збруча. Спробуй, як такий мудрий!

– Ну здоров, – посмирнішав Поточняк.

Він простягнув Грицану руку, потис міцно, відтак повернувся до коменданта; козирнувши, сказав по-військовому чітко:

– Особистий представник секретаря військових справ Вітовського сотник Поточняк. Ви залишаєтесь комендантом, але всі мої накази для вас – закон. Запитання будуть?

– Пан сотник голодний?

– Якщо є ром і чай, то чарку рому і чашку чаю. – І до Ярослава: – То що тут, у Підволочиську, діється?

– Сам побачиш! – гнів ще не покинув Грицана. Дійсно як діти! То Вітовський – зроби неможливе, то він, Анатоль, з докором. Треба ж думати!

– А якщо по-товариськи?

– Хаос! – випалив Грицан і почав заспокоюватись.

– Не панікуй, Славчику, – Анатоль пом'якшив тон. – Ніщо на цій грішній землі легко не народжується, навіть звичайнісіньке стебельце житечка. Отож чоловіки, друже, видумали цивілізацію, а жінки сім’ю, бо чоловік нудьгує від безділля, а жінка млоїться, коли не кохає або її не кохають. Все, що є твором жінки, нагадує людське тіло. Отож треба знати, коли брати, а коли зрікатися, – він просторікував так, ніби прибув на бал, а не наводити порядок, чим украй здивував Грицана. Це було не схоже на Поточняка.

– У коханні не гріх брати чи покидати, а гріх говорити неправду чи бути немилосердним.

їхню розмову перервав прихід трьох. Двоє стрільців ввели елегантного, але у вкрай протертій одежі, підстаркуватого бороданя. Водночас з чайником, ромом, чарками і чашками на таці появився військовий комендант. Ярослав знітився.

– Пане коменданте! – дуже дзвінким голосом, аж лящало у вухах, зарапортував один із стрільців, молодший. – Піймався! Дві цистерни нафти продавав!

– Хвилинку… – Комендант – він також знітився – поставив тацю на стіл. – Тепер…

Грицан рвучким жестом руки попросив його замовчати і, пронизавши лихим оком підстаркуватого бороданя, обурено, розгнівано сказав:

– Отакі, Анатолю, оббивають пороги в Будапешті!

– Та ти ж розповідав нам. – Поточняк повернувся до стрільця. – Ну-ну, що там було?

– Спіймали, коли продавав дві цистерни нафти.

– Бо то моє майно, – промимрив бородань.

– Він продав? – перепитав Поточняк.

– На щастя, не встиг, ми наклали арешт.

– Молодці! – І до військового коменданта: – Від імені полковника Вітовського нагородити цих хлопців найціннішими подарунками. Відповідно, від його імені, я підпишу. А тепер дозвольте мені порозмовляти з цим паном.

– А я не бажаю розмовляти…

– Забажаєте, – протягнув Поточняк і рявкнув так, аж один із стрільців підскочив. – В очі!!! Чому бігають очі? Ану в очі! В очі! Ти хто?

– Професор Дигдалевич…

– Звідки?

– З Дрогобича.

– Ти нафтовик?

– Я професор…

– Звідки нафта?

– То моє майно.

– А ти знаєш, що нафта належить республіці?

– Не знаю…

– Дивно, ти ж професор! Чи звичайний спекулянт?

– Прошу не ображати мене!

– І не тільки спекулянт, а класичний тип грабіжника, хапуги, ненаситної потвори, яка б усе на світі вкрала і продала самому дияволу, аби нажитися, використавши скрутні часи.

– Хто дозволив тобі так зі мною розмовляти? Я буду скаржитися! І хто ти такий, щоб тут розпоряджатися?

– Не треба вереску, це не допоможе. – І Поточняк різко звелів коменданту: – Негайно конфіскувати обидві цистерни! А його в льох на тиждень, хай запам’ятає, чим пахне нафта.

– Як ти смієш, жабо? Жаба! Жаба!

– Що ж, тоді зробимо трохи інакше: за грабіж державного майна цього самозваного професора – розстріляти.

– Що-що-що? – все ще шкірився бородань.

– Роз-стрі-ля-ти! – роздільно сказав Поточняк.

– Ква! Ква! Ква!

Поточняк спокійно вийняв пістолет і спокійно пустив йому межі очі кулю. Похмуро кинув стрільцям:

– Заволочіть куди-небудь у рів і присипте чим-небудь, аби не смердів. Коменданте, ідіть до цистерн!

Десь на залізничній станції свиснув паровоз, і Грицан здригнувся. Стрільці потягли бороданя.

– П-пийте ром… – глухо видушив комендант.

– Я вже напився! – І Поточняк підвищив голос: – Чому ви не йдете до цистерн? Чи ви хочете мене закликати до гуманності? Не раджу. Йдіть!

Комендант, похнюпившись, згорбившись, якоюсь шматою витер з підлоги кров. Довго відчиняв і довго зачиняв, вовтузячись, двері – чогось вони його не слухалися.

– А може, ти надто жорстоко?.. – порозмисливши добру хвилину, дуже обережно промовив Грицан.

– Тобі до Петлюри треба. Провести до Волочиська?

– Я сам…

– Щасливо! – і одвернувся.

Грицан не захотів більше лишатися в кімнаті, що смерділа пороховим димом. Падав дощ з мокрим снігом. Ярослав, щулячись та тремтячи після теплої хати, звів комір поношеної шинелі й почвалав неквапно до Волочиська. Перебуде ніч на двірці. Може, пофортунить? Може, потяг буде скоріше? І все ж: чи мудро вчинив Поточняк? Той же бородань – українець… Чи не занадто жорстоко? Важко судити… Не знаю, не знаю… З другого боку – злочин же. Злочин! Не знаю, чи осуджувати, чи схва; повати. Єдине що: ознаки війни – вогонь і трупи. А можливо, зараз якраз і не потрібне милосердя? Більшовики проголосили диктатуру пролетаріату, червоний терор. Ти хочеш громадянської війни? При чім тут громадянська війна? Тут війна з поляками, але свої такі вже подлючі, що далі нікуди! Ні, правий Поточняк! Дарма я збунтувався. Не треба було. Нічого, помиримося. Головне зараз – не панікувати, бо це до добра не приведе. І потрібна диктатура. Ще нічого не втрачено. Кутузов не побоявся здати французам Москву – здав Москву, щоб потому французів розбити. Таке буде зі Львовом. Організуємо належно армію, і Львів буде нашим.

Поки добрався до вокзалу, остаточно був на боці Поточняка. А на вокзалі вжахнувся: всі лавки, долівка аж кишать людом. Мурашник! Де ж приткнутися? Боже, до чого довели правителі цей світ? Худобою люди стали. Судити треба тиранів! Су-ди-ти! І вішати! Бо сам народ на інший народ ніколи не нападає, поки його хтось не спровокує. Ні, не знаю випадку з історії, щоб громада без провідника виступила одна проти другої,– не знаю. Хтось мусить бути такий, хто ворохобить. Але чому його слухають? Чому слухають навіть тоді, коли заздалегідь знають, що йдуть на неправе діло? Не розгадати цієї загадки! Хм, де ж присісти? Хіба піти до чергового по станції? Він же мене не знає. Може, зрозуміє, що я високий, так би мовити, чиновник? Не будь смішним! Хто в цьому хаосі думає про ранги? Хто на них зважає? І зброї не приміниш, бо це чужий край, хоч і український, – в Підволочиську начальник станції поляк – у Волочиську росіянин… А може, обидва перекинчики? Безладдя і безвладдя! Доки? Коли цьому настане кінець?

Де ж, однак, приткнутися? Хіба попроситися до канцелярії начальника станції? Не будь дитиною! Який начальник станції сидітиме вночі на роботі? На те є його заступник або черговий. Але хто тебе пустить в службове приміщення? Там же вхід стороннім заборонений.

Проте Ярослав пішов. До диспетчера. Показав своє посвідчення. Розтлумачив, з якою метою їде.

– То буде якийсь потяг до Фастова?

– Чекайте, може, щось буде… – сказав той невизначено.

– А у вас можна посидіти? – канючив Грицан.

– Не положено взагалі, але для вас зроблю виняток.

– Щиро дякую. Я заважати не буду.

Ярослав блаженно опустився на стілець у кутку, щільно притулився до стіни, і обважніла голова сама похилилась на груди – він безпам’ятно закуняв.

– Пане-товаришу!

– Що таке? – Грицан умить розплющив очі.

– Пане-товаришу, – вже тихіше заговорив диспетчер. – Якщо вам так нагально треба до Фастова, то зараз на Київ піде товарняк. Можу підсадити до машиніста. Але, зрозуміло, комфорту ніякого.

– Чорт з ним, з комфортом! Садовіть.

Він глянув на годинника, що цокав на стіні,– рівно дванадцять ночі. Вранці можна бути у Фастові.

Та не збулись Грицанові сподівання: поїзд теліпався, мов старий віз, до Фастова прибув аж опівдні. І то добре. Принаймні день. Видно. Ярослав проїздив уже Фастів. Коли вертав з російського полону. Правда, в самому місті не був – воно йому відоме хіба як великий залізничний вузол. Також знав, що Фастів був центром Фастівського полку, козаки якого під орудою полковника Семена Палія повстали проти шляхти. І що найцікавіше – на його поклик тутешні землі заселяли втікачі з Галичини. Отож, може, й земляка ще надибає… Грицан, захищаючи лице від поривчастого дрібного снігу, що сипав-обсипав з ніг до голови, розпитав у чергового по станції, де стоїть поїзд Петлюри, а далі йому показали вагон-салон Головного отамана. При вході на варті стояв молодик-гайдамака.

– Добридень, – кивнув головою Грицан.

– Добридень, – молодик-гайдамака, однак, дивився на нього вельми підозріло, здогадуючись, що перед ним чужинець, оскільки шинеля не російська.

– Мені треба бачити пана Головного отамана. Він є?

– Є. Але пускати нікого не велено.

– Яз Галичини, представник уряду ЗУНР.

– Нічого не знаю.

– Прошу моє посвідчення.

– Не треба мені вашого посвідчення! – спохмурнів молодик-гайдамака. – Велено нікого не пускати!

Здуріти можна! Отак людину можна довести до відчаю. Бовдур якийсь! Грицан почав уже закипати.

– Невже ви не розумієте, що…

– Велено нікого не пускати! – відсік молодик-гайдамака, не дослухавши та одвернувшись.

– То покличте когось з офіцерів, – наполягав Грицан. – Хоча б особистого ад’ютанта. Я ж вам кажу: я з Галичини.

– А я вам кажу: не велено! – знов обернувся.

– Слухай, чоловіче, таж будь…

Він не доказав – у тамбурі з’явився літній сухорлявий мужчина середнього, поставного зросту, у наглухо застебнутому, по саме горло, військовому френчі, з великими кишенями на грудях, золотими нитками вишитим великим тризубом на лівому рукаві. Високі халяви наглянсовані до блиску. Лице буденне, але виразне, правильних рис, світяться в ньому розум, вдумливість, якась духовна сила, однак бліде, зморене. Горбоносий. Журливо-лагідні блакитні очі. Волося чесане набік.

– Слава Україні! – м’яко вигукнув-привітався і, машинально схрестивши на грудях руки, поспитав: – Що тут за шарварок?

– Та ось… – почав був молодик-гайдамака.

– Героям слава… – промимрив водночас з ним Ярослав, а далі поквапно випередив: – Я представник уряду ЗУНР!

– А-а-а… Проходьте, будь ласка.

Молодик-гайдамака дав Грицану дорогу, і Грицан з полегкістю піднявся по східцях у тамбур.

– Симон Петлюра, – чоловік вишукано, почасти театрально подарував йому посмішку й першим простяг руку.

– Ярослав Грицан – особистий референт секретаря військових справ полковника Вітовського.

– Знаю, знаю пана Дмитра. Щоправда, не особисто, – а далі був жест блідої руки. – Прошу до салону.

У скромно обмебльованому салоні в такому ж, як у Петлюри, військовому френчі сидів чоловік з буйним волоссям та густими вусами.

– Знайомтесь, – сказав Петлюра. – Мій ад’ютант сотник Крушинський. А це пан Грицан – представник Вітовського.

Сотник Крушинський був на голову вищий од Ярослава, як і від самого Головного отамана.

– Роздягайтесь, – сказав Петлюра. – Портфель отуди поставте.

– Дозвольте, я почеплю вашу шинелю, – приступив Крушинський.

– І чаю, будь ласка, подайте, – у Петлюри був напрочуд лагідний голос. – Сідайте, будь ласка, пане Грицан.

– Дякую.

– Палите? – Петлюра вийняв портсигар.

– Так, – кивнув.

Крушинський вернувся з тацею, – дві порцелянові чашки, – ніжний аромат лоскотав ніздрі, і Ярослав проковтнув слинку.

– Сьорбніть гаряченького, – сказав Петлюра. – Надворі так сиро, а крім того, ви з дороги. Промерзли, либонь?

– Трохи, – кивнув.

– То сьорбніть, сьорбніть. Сотнику, залишіться.

Крушинський сів поруч з ними. Ярослав надпив половину чашки, і груди від жару аж розширило.

– Ми раді за галичан, – сказав Петлюра. – Розуміємо ситуацію. Але насамперед про мету вашого приїзду.

Грицан виклав усе, що велів Вітовський.

Схрестивши на грудях руки, Петлюра впився в нього своїми журливо-лагідними блакитними очима, майже не кліпаючи, та Грицану здавалося, що він зайнятий зараз якимись своїми клопотами і зовсім його не слухає.

– Гаразд, генерала вам дамо.

– А поміч?

– Спробуємо виділити два корпуси. Я певен, я глибоко переконаний, що нам це вдасться.

– Ми будемо вельми раді.

– Гаразд, – ще раз резюмував Петлюра. – До вечора я полагоджу з паном Винниченком усі питання, що стосуються Галичини, і ми тоді разом повечеряємо, – на устах Петлюри заблукала мила посмішка, дещо артистична, як здалось Грицану. – Не заперечуєте?

– Ні, щиро вдячний.

– Сотнику, одведіть пана Грицана в купе, і нехай кухар нагодує смачним обідом. І відпочивайте, пане Ярославе.

– Дякую.

– Слідуйте, будь ласка, за мною, – знявши з вішалки Грицанову шинелю та кинувши собі на руку, сказав Крушинський.

Ярослав підхопив свою теку. І аж тепер відчув страшну втому, ноги – наче ватяні. Купе йому відвели в сусідньому вагоні – купе як купе. Хіба що одна тільки полиця для спання.

– Розташовуйтесь, я зараз, – сказав Крушинський.

– А може, не треба? – скривився кисло Ярослав: очі його злипалися. – Може, я спершу відісплюся? Бо так уже морить, так морить…

– Усе ж таки гарячого радив би поїсти. Чекати не доведеться – наш повар завжди напоготові.

– Чорт з ним! Потерплю.

Він сів. На столику лежала «Нова рада». Сонні очі сонно прочитали: «До зброї! Злітайтеся, сизі орли, на поміч братам-галичанам! Нам потрібен зараз корпус сміливих завзятих синів України, потомків славного козацтва. Сини України! Поможіть! До зброї!» А трохи нижче: «25 листопада 1918 року згубився на вулиці Легіонерів пес чорний з написом на гальштуку «Неро – власність Фолькевичів». Хто знайде, нехай віддасть. За заплатою на команді вокзалу». Ярослав похитав головою: отже, Неро – власність Фолькевичів…