Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 39 страниц)

XIII

Рано-вранці того ж таки 29 серпня, як тільки почало світати, прокинувся і генерал Тарнавський, зиркнувши машинально на протилежну стіну, де належало б стояти ліжку сина, – ні ліжка, ні сина… Омелян зажадав служити у команді охорони штабу Галицької Армії, тож тепер спав разом із стрільцями, зрікшись усіх привілеїв. Ну й добре! Хай гартується змалку – Україна потребує відважних.

Він одчинив вікно – надто сперте з ночі повітря. Хочеться свіжого. Відчинив вікно й затримався коло нього.

Вінниця… Мальовниче місто на мальовничих берегах Бугу. Перлина Поділля… Її столиця. І, здається, ніде у світі нема стільки садів. Усі вулиці в каштанах, липах, акаціях. Модерні європейські будинки. Школи, церкви, готелі… Трамвайна лінія. Місто козацького полковника Івана Богуна, є й вулиця його імені, як і Богдана Хмельницького, Михайла Коцюбинського. Правда, він, Тарнавський, ще не встиг оглянути дім, у якому мешкав славетний письменник, але неодмінно знайде час.

Перед Тарнавським лежав Миколаївський проспект – центральна магістраль міста. Поки що безлюдно, тихо, а вдень оживе, заклекоче – тут зосереджено всі головні торговельні точки. І, отже, повно євреїв. Не менше, здається, і поляків-дідичів, що повтікали зі своїх сіл, – польську мову чуєш на кожному кроці. Вражало іще одне: вінницька інтелігенція розмовляє переважно по-російськи… Що ж, то вже трагедія: українці – як східні, так і західні – доволі часто, легко, бездумно цураються рідної мови. Чи не в тому першопричина, що інертно, сказати б, ліниво думають про власну державу? Наче безрідні. Гай-гай! Єдина така нація в світі…

Тут, на Миколаївському проспекті, у будинку Українського банку й був розташований Штаб Галицької Армії, інтендантство містилося в готелі «Франсуа», а розвідчий відділ у тім самім домі, який ще донедавна займала більшовицька «чрезвичайка»…

У двері хтось чи пошкрябав, чи злегка постукав, і Тарнавський обернувся: син з букетиком яскраво-червоних троянд, лице засмагле, змужніле, одухотворене.

– Слава Україні! – дзвінкий голос.

– Героям слава… – голос приглушений, дещо здивований, бо ніяк Тарнавський не міг збагнути, що привело сина так рано, та ще з букетом.

– Вітаю тебе, татку, – Омелян простягнув квіти.

– Але ж ми ще не взяли Києва…

– Який Київ? Тобі ж нині якраз п’ятдесят виповнилося…

– Господи! Зовсім з голови вилетіло!.. – і генерал Тарнавський талапнув долонею себе по лисому черепу, обведеному довкруж, понад вухами, віночком срібної сивини. – А дійсно, сьогодні ж двадцять дев’яте серпня.

– І війська твої стоять під стінами стольного Києва, – запально й гордо мовив син. – І знов повертаєш ти його Україні…

«Не треба цих помпезних слів…» – хотів сказати генерал Тарнавський, але не сказав – Омелян міг образитися, бо ж кожна його фраза щира, – лишень мимоволі, на секунду поморщився.

– І це тобі,– другою рукою син простягнув кишеньковий срібний годинник зі срібним ланцюжком. – Там і напис є…

Майстер-гравірувальник тонко вивів на кришці: «Батькові від сина. В день 50-ліття. 29.VIII.1919».

– Але де ти його взяв? Це ж швейцарський!

– Секрет фірми…

– Реквізував?

– Та ти що!

– Сподіваюся, не вкрав?

– Виміняв на сіль…

– Дякую, сину…

Він міцно пригорнув Омеляна та розцілував, потому легко відсторонив і, дивлячись йому в очі, спитав:

– Ти кому-небудь казав, що нині мій день народження?

– Поки що ні.

– І не кажи! – чи то просив, а чи наказував.

– Тобі незручно, що ти такий старий?..

– Кожному, якщо дожити, буде п’ятдесят… Річ не в тім – почнуться вітання, метушня, доведеться розпивати шампанське… На фронті гинуть стрільці, а командувач цмулить горілку… Не годиться!

– Зрозумів, татку, – і Омелян набрав зосереджено-поважного вигляду, виструнчився. – Дозвольте йти, пане генерал?!

– З Богом…

П’ятдесят… І коли воно набігло? Та Господь з ними, з літами! Ти хотів бути військовим – ним і став. А далі – доля… Ще ніхто не передбачив своєї долі. Можеш потужити за родиною, котра лишилася в Золочеві, можеш… Не час!

І він знов повернувся думками до своєї армії. Мабуть, ніхто так не мучиться, як той, кого рідко підводить інтуїція. Справді! Зараз Тарнавський мав би тішитися своїм військом, що стоїть, як допіру казав син, під стінами стольного града Києва, а він одчував, що починається крах. Саме – крах. І поправити щось пізно.

Закрапав дощик. Тарнавський кинув поглядом у небо: затягає чи рідка хмара? Ось і кінчається літо, ще два дні – й вересень. А далі… Сльота. Заморозки. Перший сніг. Морози. Що буде в чужій стороні з армією? Та Бог земний, як і Бог небесний, були невмолимі: розкручене колесо крутилося…

Він зітхнув. Побачимо, чим воно закінчиться… Поголився, вмився, вдягнув генеральський мундир. Покрокував до канцелярії,– полковник Шаманек сидів уже коло телефону.

– Що на фронті? – привітавшись, спитав командувач.

– Розбитий під Фастовом і Білою Церквою, ворог відійшов на укріплену позицію, що за п’ятнадцять верст на південний захід від Києва. Лінія Боярка – Білгородка, – чітко відрапортував начальник штабу, – намагається чинити опір.

– Як мій рідний Другий корпус?

– Полковник Вольф під Коростенем.

– А конкретно? – Тарнавський сів у м’який фотель.

– Буде штурмувати, – впевнено сказав Шаманек. – Я допіру з ним розмовляв. – Він замовк і пильно глянув на Тарнавського. – Я не хотів вас будити…

– Що сталося?!

– Пізно ввечері телефонував генерал Кравс: Петлюра наполягає, щоб у Київ війська вступали святковим маршем…

– Яким ще маршем? – Тарнавський розгнівано зсунув на переніссі брови. – Кому потрібен якийсь там парад? Пд Києвом Денікін, більшовики не розбиті, а ми будемо парад влаштовувати?

– Не я ж придумав… – Шаманек розвів руками.

– Треба їм сказати: від Коростеня до Білої Церкви – триста кілометрів. У нас, якщо не прикрашати, не більше тридцяти тисяч люду. Один стрілець на десять метрів… А резерву – ніякого!

– Не я ж придумав… – повторив Шаманек.

– Дайте телеграму Петрушевичу, що я проти!

– Слухаю, пане генерале.

– І то вже!

Зденервований Тарнавський схопився, заходив по кімнаті туди-сюди, нарешті зупинився біля вікна. У дворику дріботіли голуби. Їх було багато. Дріботіли і щось клювали. Раптом з-за рогу будинку видибав білий, з чорними пасмами кіт. Присідаючи на передні і задні лапки, він лихо крався, хижо водячи мордою. Якимось інтуїтивним чуттям голуби збагнули, що на них чигає небезпека. І дзьоби – вгору. А кіт принишк за стовбуром ошатного клена. Та все, облизуючись, водив мордою. «Невже коти душать голубів? – здивувався Тарнавський. – Хіба ж вони вміють оббирати пір’я?..»

– Пане генерале, – перервав його розмисли ад’ютант четар Паліїв. – До вас проситься отаман Поточняк.

– Пропусти, – кивнув Тарнавський – з переїздом до Вінниці він перестав Дмитрові викати. Може, що той подружився з Омеляном, тепер оба вони були для нього однаковими: сини…

Він знову сів у свій глибокий м’який фотель. Поточняк увійшов жваво – стрункий та рішучий.

– Слава Україні! – клацнув закаблуками.

– Героям слава, – відказав неголосно Тарнавський. – То чим порадуєте, отамане?

Він був задоволений, що захистив Поточняка від гніву Петрушевича, реабілітував, по суті, взявши своїм особистим референтом. І добре зробив! Такі старшини на смітті не валяються. А Поточняк хоча й надто прямий та різкий, але вірний мундирові, чесний – з таким у бій можна ходити.

– Нічим, – одверто признався Анатоль і, не чекаючи запрошення, сів навпроти генерала.

– Зле… Дуже зле.

– Я давно казав, що зле… – Поточняка, видко, зовсім не гнітила різниця у званнях, бо поводив себе з Тарнавським наче рівний з рівним, хоча зухвальства не дозволяв.

– Конкретно?

– Не знайшов я Грицана! Ось і вся конкретність.

– Треба знайти… Треба, отамане!

– Треба було не виганяти…

Тарнавський досадливо талапнув долонею об поруччя. Справді, чому я тоді, при Петрушевичу, погарячкував? Грицан конче зараз потрібен – отут потрібен, у штабі. Світла голова, людина, котра на власні очі бачила Вільсона, Ллойд-Джорджа, Клемансо, котра знає політику Антанти. Хіба зараз можна знайти ліпшого консультанта?

– Анатолю, як сина, прошу… – генерал підвів посивілу голову. – Пошукайте іще. Я прощу йому…

– А що прощати? – суворо прорік Поточняк. – Ми з Ярославом зробили все. – Він міцно стиснув зуби. – Вибачте, але треба було вам з Петрушевичем самим їхати на переговори. Хотів би я бачити, що зробили б ви, чого досягли б!

– Не гарячкуйте, не нервуйтеся… – Тарнавський добродушно спробував заспокоїти Поточняка. – Я все розумію…

– Нічого не розумієте! – різко й категорично заперечив той. – Петрушевич братається з Петлюрою! Петлюра і Галичина! Ніколи! Чуєте, ніколи!!! А Денікін? Ви хочете, щоб галичанин був під рукою царського генерала? Одумайтесь! Ні, ні, ні!!! Нічого ні ви, ні Петрушевич не розумієте! – Він розпалювався все більше. – Ви зараз можете виставити мене за двері, що нібито я оскверняю ваші генеральські регалії. Я плював на них так само, як і на свої. Я – галичанин! Повторюю: га-ли-ча-нин!!! Мені потрібна моя батьківщина, а не Петлюра чи Денікін. Це вам скажуть тисячі галичан, яких доля закинула в ці дебрі. Боже мій! Галичині потрібен Київ! Та хай він пропаде разом з вами!

– І все ж…

Тарнавський зиркнув на Шаманека – полковник мовчав. Лише дивився на розпаленого офіцера. Шаманек не знав жодного українського слова. І не вчив мови – на відміну від Кравса і Вольфа; з ним спілкувались тільки по-німецьки.

– Я вам, пане генерале, говорю це не тому, що не бажаю підкорятися вам чи військовій команді, ні! – не вгавав Поточняк. – Будь-яку команду старшого за званням я виконаю – і виконаю чесно, але якщо супроти мене буде проявлене хамство, можу пристрелити будь-кого! Все! Що від мене потребуєте?

– Перекуріть, заспокойтеся… – тягнув Тарнавський, немов старий дід люльку.

– Для заспокоєння командування Галицької Армії я можу ось що зробити: на залізничній станції в Києві випадково стоїть парадний салонний вагон, з якого під час світової війни верховодив великий князь Микола Миколайович! Причепити до вашого поїзда?

– Я можу розгніватися…

– А мені однаково! За правду в очі гніваються або слабодухі, або безпомічні. Ну, гнівайтесь! А втім! Що я вам сказав? Дайте мені свідка, що я образив вас. – Він зціпив зуби і виразно, люто дивлячись Тарнавському в очі, процідив: – Свідка! Чому ж мовчите, пане генерале? Ви могли б зараз сказати: ось вихоплю пістолет і розстріляю на місці. Але ще не відомо, хто скоріше вихопить пістолет.

– Що ви хочете? – Тарнавський посуворішав.

– Нічого! Ви мене покликали на службу, а не я вас. Тож, власне, хотів би знати, що хочете ви?

– Розшукайте Грицана – більше нічого.

Звичайно, він міг би розправитися з Поточняком, але ж якщо розправитися з усіма, то з ким залишатися – самому?

– Дозвольте йти?

– І повертайтесь з Грицаном.

– Що він вам так сердито доводив? – спитав Шаманек, коли за Поточняком зачинилися двері.

– Переконував, аби ми не робили у Києві параду…

– А-а-а-а… – і Шаманек занурився у штабні справи.

Довго – вдвоє а чи втроє довше, ніж належно, – тягнувся день. Вісті з фронтів були скупі: наступаємо… Ще довшою видалася безсонна ніч. І лише під кінець 30 серпня генерал Кравс телеграфував: частини III корпусу і Запорізької групи вступили до Києва.

XIV

31 серпня. Київ…

Світало. Отаман Грицан зірко вдивлявся в лівий берег Дніпра – поки що порожньо… Цей міст напроти Печерської лаври комендант бригади Кочмарик наказав сотні Вайди обложити ще з учорашнього вечора, аби запобігти можливому наступу денікінців.

– Оце сиджу й думаю, – обізвався поруч Антон. – У наших керманичів ні розуму, ні логіки. Наші провідники кажуть: ми – з Антантою, бийте більшовиків… Добре, з Антантою – б’ємо більшовиків… А тепер: не пустимо Денікіна в Київ!… Але ж Денікін і Антанта – одна рука.

– Звичайно! – пхекнув Грицан. – Та дурень це здатен зрозуміти! Принаймні я того набачився в Парижі. Ми, друже, навіть не трісочка, якою бовтає в морі,– ми – шмата на бруку, яку топчуть усі. Страшно це. І чи не тому в нас розвелося так багато перекинчиків, зрадників? Не повірю, що всі вони мерзотники. Єдиний, невблаганний є закон природи – виживання. Все живе хоче жити. То нащо морочити собі голову, коли можна адаптуватися в будь-яких умовах, при будь-яких владах, режимах. Та ще, як проявити кмітливість, можна й нажитися, мати зиск. Скільки ми стрічали з тобою запеклих прихильників федерації чи протекторату в складі Росії чи Австрії. А ці, як казав Франко, патентовані патріоти! Та він, як йому скажуть, кізяки їстиме, аби лиш приголубила рука Росії чи Австрії, аби тільки прилаштувати свій зад у теплому місці. А на фронті? Вбий мене, але не переконаєш: за Росію чи Австрію вони б не так воювали… Якесь Іудине поріддя виросло…

– Я передчуваю катастрофу, – у відчаї захитав головою Вайда. – В мене здають нерви…

– Що пропонуєш?

– Не знаю… Я нічого не знаю! – скрушно хитав головою Вайда. – Іти б звідси до чортової матері!

– Куди? До Галлера? – Антон не відповів, і Грицан монотонно заговорив: – Усе в житті має десятки варіантів. Я відкидаю теорію, що, скажімо, палка має два кінці. Якщо глянути на неї, то, справді, два, але вся сутність в тому, хто – повторюю! – хто тримається за кінець. І за який кінець. Отже, наша ситуація – десяток варіантів: можна йти до Леніна, Денікіна, Петлюри, Петрушевича, нарешті, до Галлера, але… Але! – повторив Грицан, пронизавши вказівним пальцем повітря. – Але кожен з галичан передусім хоче додому. Таким чином…

Йому не вдалося продовжити своєї думки, бо Вайда зблід і прошелестів самими губами:

– Денікінці…

– Я так і передчував, що прийдуть надосвітку, – це початок нашого кінця… – Грицан зіщулився – його почало трусити. – Підемо назустріч, або що…

На мосту – кілька вершників. Сумнівів не могло бути – денікінський роз’їзд. Вайда підхопився першим. Грицан – за ним. Так і чалапали: попереду Вайда, а крок позаду Грицан. У світанковій тиші лунко гупали по мосту їхні черевики.

– Антоне, вибач, я краще, ніж ти, знаю російську. Мені легше буде з ними порозумітися.

І випередив товариша. Так, денікінці! А які коні! Яка зброя! Одягнений в англійську уніформу, як визначив Ярослав, денікінський офіцер, не давши сказати й слова, зверхньо, із зухвалою посмішкою спитав:

– Хто ви ще тут такі будете?

– Українська армія, – без затримки відповів Ярослав і відразу уточнив: – Українська Галицька Армія…

– Господа… – Денікінський офіцер устромив у рот файку. – В місто входить армія генерала Денікіна.

– Ми ніякої армії не пустимо! – машинально скрикнув Вайда. – Київ аж ніяк не належить армії Денікіна.

– Не пустите? – зареготав денікінський офіцер, повертаючи голову до ще двох кіннотників. – Чули, що він сказав? Не пустять… А хто вас питатиме?

Він, не випускаючи з уст люльки, смикнув коня за вуздечку так, що вороний здибився, – по мосту прокалатали копита. Не знати звідки взявся горобець, крутнув голівкою: сів-сів, сів-сів… А Грицан дивився услід вершникам. Довго, тривожно. А поруч так само стривожено стовбичив Вайда.

– Це погано пахне, – сказав Ярослав, коли денікінці перемайнули Дніпро. – У нас нема чим боронитися, вони кинуть на міст такі сили, що зметуть нашу сотню. Що будемо робити?

– Спершу поснідаємо…

– Не дратуй мене!

– Хоч раз послухай…

– Невже тобі зараз щось полізе в писок?

– Нерви… Нерви…

– То нащо нервувати інших?

– Що ж, будемо боронитися…

– До смерті! – не стримував злості Грицан. – Усі поляжемо за нашого славного Петрушевича! – Нарешті вгамував свої емоції.– А якщо, Антоне, говорити без під’юджувань, то треба про все доповісти Кочмарику.

– Мудро. – і погукав свого джуру. – Негайно біжи до штабу бригади! Скажеш отаману Кочмарику, що були денікінці, наміряються перейти Дніпро й забрати Київ.

– Слухаю, пане сотнику!

Грицан тим часом розкоркував флягу з ромом; ковтнули, закурили, мовчали, вдивляючись з натугою в лівий берег. Минула година, друга – денікінці не появлялися.

– Може, зірвати к бісу цього клятого моста? – чи то з досадою, чи цілком серйозно проговорив Ярослав. – За військовими законами це цілком допустимо.

– Без команди? – наполошився Вайда.

– Яка команда?! – у цю мить Грицан був такий рішучий, що вже ладен пустити міст у повітря. – Вони ж роздушать нас, я в цьому не сумніваюся. А втім, дай людям попоїсти. Хай поснідають… перед розгромом. Цікавіше здихати, коли живіт повний…

Тільки стрільці розгорнули одноманітний сухий свій харч, як на мосту, по той бік Дніпра, з’явилася голова денікінської колони.

– Дивись! – Антон смикнув Вайду за рукав. – Слухай, Антоне, то не жарт – посилай ще гінця до отамана Кочмарика, повідом: вони вже йдуть… Кожна хвилина дорога, потім буде пізно.

– Але ж я послав…

– І що з того? Де він? – кипів Грицан. – Чому не повернувся? Звідки гарантія, що не дезертирував?

– Та гарантій ніяких нема… – Вайда задумався. – Ось що! Якщо не заперечуєш, то йди сам. Це надійніше.

– Добре. Згоден.

Мовчки кивнули один одному, як завше, коли треба було на якийсь час розлучатись. І Ярослав з усіх сил подряпався вгору по крутому схилу.

Штаб отамана Кочмарика розшукав з труднощами, але розшукав, – невеличкий будиночок побіля вокзалу. «Щоб легше було втікати», – з якоюсь внутрішньою огидою подумав Грицан. Ординарець, до якого звернувся, був неуважний та метушливий, і Грицанові довелось кричати, що він з передової, що має пильну справу до командувача бригади, а коли той почав щось безглузде випитувати, наче тут усе залежало від нього, різко одсторонив і ввійшов до кімнати. Отаман Кочмарик стояв за столом, френч наопашки. Поруч сухорлявий високий сотник з чорною борідкою, охайною й ретельно підрізаною.

– Ну чому? Чому? – кричав Кочмарик, не звертаючи уваги на Грицана. – Чому нема на карті цього моста?

– Не знаю, – знизав плечима сотник з чорною борідкою. – Я ж карти не складав. Трофейна…

– А хто? Хто знає? – все гнівався отаман. – Трофейна… – Перекривив і додав: – Я бачу, всі ви трофейнії – Пане отамане… – почав був Грицан, бо відчув, що без нагадування не обійтися.

– Що таке? – гаркнув Кочмарик. – Хто ви такий? І яким чином тут опинилися? Хто пустив?

– На мосту, біля Лаври, денікінці…– якомога м’якше, але виразно сказав Грицан, чекаючи якоїсь особливої реакції.

– Знаю! – відрубав Кочмарик, дещо заспокоївшись і одягнувши френч. – Вони йдуть всіма трьома мостами.

– Що накажете робити?

– Хіба армія не знає, що повинна робити, коли наступає противник? – Кочмарик знову роздратувався – Дозвольте йти?

– З Богом!

Повертаючись до дверей, Грицан запримітив, що сотник з чорною борідкою, нахилившись до отамана, щось скоромовкою проговорив.

– Стійте! – гукнув Кочмарик навздогін Ярославу.

Грицан зупинився. Виструнчився. «Хто ж цей сотник?

Щось дуже-дуже знайоме… Принаймні постава…»

– Слухаю!

– Підійдіть… Ви Ярослав Грицан?

– Та ніби він…

– Вас розшукує генерал Тарнавський, – Кочмарик говорив поспіхом, ковтаючи слова; кивнув пальцем на двері.– Зачекайте там!

– Слухаю…

Скрізь було повно людей. І метушня. Грицан ледь найшов вільний стілець, аби присісти. Так що, властиво, сталося? Тебе розшукує Тарнавський… Нащо? Для чого? Але ж на мосту залишився Вайда. Хіба це чесно? «Нема життя без обов’язку… Вдвох одного сну не побачиш…» Однак наказ є наказ. Хіба не однаково, де служити? Невдовзі вийшов сотник з чорною борідкою.

– Пробачте, пане Грицан, – він загадково, якось інтригуюче посміхався. – Але мене ви не могли забути. – І вже із зовсім іншою інтонацією: – Та ми ж з тобою, Славку, в полоні разом були!

– Невже Влодко? – Грицан витріщив очі.

– Він! – ствердно кивнув сотник. – Володимир Букієвський власною персоною. Ну здоров, Ярославе!

Вони розчулено почоломкались.

– Тебе збила з пантелику моя борода, – всміхнувся Букієвський. – Мені розсікло підборіддя під Проскуровом, то я й запустив, аби шраму не було видно. – Він дивився на Грицана й не приховував своєї радості, що зустрів його. – Про життя розпитувати не буду. Воно однакове – що моє, що твоє.

– Мене справді розшукує Тарнавський чи це ти зробив мені протекцію?

– Справді розшукує. Вчора я мав по телефону розмову з Поточняком, якого ти дуже добре знаєш.

– А він де?

– Анатоль, як і я, – особистий референт Тарнавського. А в бригаді Кочмарика я опинився випадково – посланець для особистих доручень. Тримаю зв'язок з Шаманеком.

– А пощо я потрібен Тарнавському?

– Його й запитаєш!

– Що буде з мостом?

– Зараз буду знати, – і Букієвський зник за дверима.

До Кочмарика входили й виходили, а Букієвський не появлявся. Грицан нздвував, місця собі не знаходив: там же на мосту Вайда. Його ж там просто могли затоптати копитами…

– Вибач, що затримався, – нарешті Букієвський вискочив з-за дверей. – Все нормально: між галичанами і денікінцями почалися переговори. Навіть, можливо, поділимо місто навпіл…

– Як – навпіл?

– Потім, потім! – Букієвський скривився.

– Але ж…

– Ходи за мною! – сотник по-злодійськи підморгнув і повів Ярослава у бічну кімнатку, де стояло два ліжка, великий стіл і кілька крісел, вийняв з шафи пляшку коньяку й наповнив не чарки, а високі на тонких ніжках бокали, якими у високому товаристві п’ють шампанське. – Треба трохи закропитися… Та й за зустріч нашу сам Бог велів…

Грицан ошелешено мовчав.

– Без цього я сконав би… – незворушно пояснив Букієвський. – Будьмо! Чи ти не хочеш? У тебе сталеві нерви? Ну, за зустріч! – Він випив і, хрумнувши яблуко, підморгнув. – Тепер буде веселіше!

Ярослав подужав лише половину келиха – такі дози не для нього… Тільки взявся за яблуко, як розчинилися двері,– стривожене лице зовсім юного молодика:

– Сотнику! Отаман кличе!

– Що йому припекло? – невдоволено пробурмотів Букієвський.

Але двері вже зачинилися.

– Чорт би його забрав… – знов пробурмотів Букієвський; він, однак, холоднокровно наповнив свій бокал і мовчки вихилив. – Ходім…

Отаман Кочмарик знов накинув френч наопашки.

– Слухайте мене уважно! – він мовби бризкав словами. – Обох стосується! Негайно беріть машину і їдьте в штаб генерала Бредова. Під білим прапором, розуміється. Передайте: генерал Кравс згоден на особисті з ним переговори. Тільки хай зупинять бої. За всяку ціну домовтеся за припинення вогню!

– Спробуємо, – сказав Букієвський.

Сідаючи в машину, Грицан подумав: ось я й знов дипломат, добре, що знаю російську мову, власне, і Букієвський її знає, разом же в полоні вивчали… А машина мчала зеленими вулицями Києва, якого ще не торкнулася осінь. Було красиво і сумно.

На демаркаційній лінії їх затримали патрулі, зажадали документів, а також здати зброю.

– Ми галичани, – по-російськи пояснив Букієвський бородатому, до вух озброєному денікінцю. – Ми від генерала Кравса, маємо повноваження…

– Нащо мені ваші повноваження? – буркнув непривітно бородань. – їдьте далі, поки кулі не прошили.

Генералу Бредову було років сорок п’ять, – командуючий денікінською армією на Україні. Бредов глянув на Букієвського з Грицаном дещо підозріло, помовчав, а тоді уточнив:

– Значить, галичани?

– Галичани, – підтвердив Грицан.

– З вами вести переговори можу. А з Петлюрою – ні!

– Ми просили б насамперед припинити вогонь, щоб даремно не падали з обох сторін трупи, – сказав Букієвський.

– Я накажу припинити вогонь.

Його холодність лякала Грицана. Ніби чимало людей різних рангів перейшло перед його очима, навіть Вільсон, Клемансо, Ллойд-Джордж, але такої холодності не зустрічав. Разом з тим не можна було сказати, що Бредов якийсь дикун, ні! Але ота холодність надломила Грицана. Може, вперше він не почув себе твердо. Практично він програв усі переговори: в Парижі, з поляками, місією Антанти, але не почувався переможеним, бо відав: правда на його боці – перемогли ті, в кого сила. А тут жорстка холодність. Кам'яна холодність!

– Генерал Кравс, – продовжив свою думку Букієвський, – доручив нам порозумітися з вами.

– Конкретні пропозиції?

– Він хоче особистої зустрічі…

– Особистої? – похмуро перепитав Бредов. – Кравс зі мною? Я такого генерала не знаю!

– Звичайно, всіх не можна знати…

– Зустрічі! – Бредов вергнув холодними очима. – Зустрічі? Хм! Добре! – І безцеремонно: – Наказую негайно відступити до Василькова! Отоді й почнемо переговори. Все! Більше з вами розмовляти нема ані часу, ані бажання. Можете так і доповісти своєму Кравсу.

Поведінка Бредова не шокувала Грицана: до подібного він звик, а ось отаман Кочмарик був приголомшений.

– Покинути Київ?

– Виходить, так, – кивнув Букієвський.

– Відступити до Василькова?

– Та я ж вам передав нашу розмову слово в слово, – Букієвський занервував. – А далі не схотів розмовляти з нами.

– Бредов витурив нас, – додав Ярослав.

– Хм, хм, хм… – забідкався Кочмарик. – Гаразд, поки що ви вільні. Як треба буде, покличу.

Відразу за дверима Букієвський звернув до своєї кімнати, Грицан – за ним. Букієвський ішов різко, рвучко, він би зараз міг будь-кого зметнути з-перед себе – дика сила й енергія, відколи його знав Ярослав, аж випирали з нього. Це був чоловік-порох. Досить навіть не донести сірника – вибух.

Повна втрата самовладання. І зупинити, втихомирити його було немислимо.

– Твоє! – Букієвський тицьнув на одне з незайманих ліжок і розстібнув та кинув у куток ремінь з портупеєю й пістолетом.

– А надовго?

– Що-що? – Букієвський зморщився.

– Кажу, надовго моє? – невесело посміхнувся Ярослав.

– Коньяк доп’ємо?

– Я б зараз сам усю пляшку видудлив!

– Я надам тобі таку можливість!

Розстібаючи френч, Букієвський мало не повиривав гудзики.

– Пий! – сказав, наповнивши бокали.

– За твоє здоров’я!

– Не будь тим, ким ти не є!

Він зовсім не блазнював. Перед Грицаном сиділа сувора, пряма, рішуча людина, яку замордувала війна.

– Не люблю пустих тостів! – підняв свій келих Букієвський. – І взагалі нічого не люблю пустого!

Грицан вірив йому: півтора року полону достатньо, аби пізнати людину. Він мовчки пригубив коньяк.

– Ти, Влодку, багато п’єш… – зауважив, однак, коли Букієвський висушив свій келих до дна.

– Це єдине тримає мене на світі.

– Але ж є щось більше…

– Ярославе! – Букієвський аж затремтів. – Ти мудрий чоловік – не будь дурним!..

– Що ти хочеш сказати?

– Не будь дурним! Іще раз повторю: не хочу показати, що за посадою я вищий від тебе, бо був би підлий сам перед собою, якби дозволив собі тебе принизити, а що відвертий з тобою… З ким же іще бути відвертим?

– Ти в чомусь маєш рацію.

– В усьому! Людина – не птах, а канарка – не горобець! Але ж буває, що канарка цвірінькає під горобця? Я не бажаю бути канаркою і цвірінькати, як горобець. Я не хочу завоювати світ, не хочу бути Наполеоном, Достоєвським, Франком – жити спокійно хочу. Це так мало – тільки жити… Налити?

– Трошки…

– А я собі повний! – бокал коньяку Букієвський заїв недогризком яблука. – Жаль, кави нема, львівської…

– Сп’янієш…

– Я не сп’янію! Той, хто думає, рідко п’яніє.– Він знову наповнив келихи. – І все ж тост доведеться підняти… За чотирикутник смерті, друже!

– Не розумію…

– А що ж тут розуміти? З одного боку – денікінці, з другого – більшовики, з третього – поляки, з четвертого – румуни, – ось тобі й наш чотирикутник смерті…