Текст книги "Спалені обози"

Автор книги: Євген Куртяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 39 страниц)

IV

Є на світі одна справедливість – смерть… Бр-р! Ярослава від несподівано наплинутого афоризму нараз аж зморозило, і він підсвідомо різко підняв голову. Перед ним сиділо майбутнє головне командування Галицької Армії – командуючий генерал Омелянович-Павленко і начальник штабу полковник Мишковський. А за вікном мело снігом, – перші дні зими, – грудень гуляв по степах України…

У вагоні було доволі холодно, і Омелянович-Павленко не знімав ні своєї високої баранячої шапки, ні російської шинелі. Час від часу лівицею помацував праву, що висіла на чорній пов’язці,– рана з війни. Хоча йому було лише сорок, та борідка вже посивіла. Але очі жваві, молоді. Був сухорлявий, середнього зросту, – Мишковський повна йому протилежність. Високий, кремезний, доволі симпатичний блондин. Розмовляв виразно, голосно, чистою українською мовою, а Омелянович-Павленко – суржиком і здебільшого мимрив.

Враження від обох у Грицана було подвійне: щодо Мишковського, то йому здавалося, що в того більше гонору, аніж розуму; Омелянович-Павленко доволі добродушний, в нього мало військового. А може, перші враження фальшиві? Так чи інакше, а погляди галичан були звернуті на Східну, чи Велику, Україну – всі чекали від неї помочі, і Грицан не міг з цим не рахуватися. Зрештою, людину треба побачити в ділі.

– Скільки, ви кажете, у вас війська? – перепитав Омелянович-Павленко.

– Коли я виїздив – близько двадцяти тисяч. – Грицан дивився генералу в очі.– І десь сорок гармат.

– Угу… Угу…

– Але за той час – не сумніваюся – воно поповнилось. – Поспішно додав: – Мобілізація ведеться повним ходом.

– У скорім часі Львів можна взяти. І звільнити Галичину – цей П’ємонт української нації.

– Ми в це віримо, – сказав Грицан.

– Заберемо, звичайно ж, заберемо, – упевнено підтвердив полковник Мишковський.

– Ми в це віримо, – повторив Ярослав, намагаючись якомога правдивіше й переконливіше дивитись своїм супутникам в очі. Інакше відповісти не міг – треба бути дипломатом.

Його нестерпно мучило падіння Львова, а заодно він мучився іще одним: як галицькі провідники зустрінуть гостей? Він навмисне не телеграфував точної дати приїзду. Сказав, виїжджаємо… А коли, в яку годину – ані слова. Тепер він мучився: Вітовський може розгніватися. Не стільки Вітовський, як Кость Левицький… Кость Левицький всім нутром ненавидить росіян. А той, з посивілою борідкою, Омелянович-Павленко, – колишній полковник російської армії. Ярослав уявив собі розгніваного Костя Левицького: він слухати не побажає росіян… Ну й хай! А що може Ярослав вдіяти, якщо Петлюра іншого командувача для Галицької Армії не знайшов? Правда, про всяк випадок Ярослав припас декілька виправдань-пояснень. Якщо Кость Левицький аж надто збунтується, він скаже: прошу взяти до уваги, що батько Омеляновича-Павленка, хоч і був російським генералом артилерії, походив все-таки з дунайських козаків. Отже, в жилах теперішнього Омеляновича-Павленка тече козацька кров… Прошу врахувати, що він закінчив кадетський корпус, що досить молодий – сорок років, на посивілу борідку не звертайте уваги… Омелянович-Павленко, зважте, служив у лейб-гвардії Волинському полку, котрий складався виключно з українців… А ще прошу звернути увагу на хоробрість. Кавалер орденів Володимира третього ступеня за бої на переправі Гута-Кальварія, а також Юрія за бої Лодзь-Торунь. Отже, є всі можливості переконати Костя Левицького. Однак…

– Чого ви зітхаєте? – підняв на Ярослава жваві очі генерал. – Військові не повинні зітхати.

І Омелянович-Павленко добродушно посміхнувся. А Ярославові знову треба бути дипломатом. Він подумав, що всі дипломати – блазні, і сказав:

– Ні, нічого… Це так, ненароком…

– Мабуть, ви не вірите, що візьмемо Львів назад? – поворухнувся кремезний полковник Мишковський.

«Мавпа може викрасти з хати немовля… Хтось колись розповідав, що у вовчому лігві знайшли живу дитину – хотіли взяти, але дитина дерлася і кусалася… Ходила тільки на чотирьох… Через рік вона померла… Але навіщо я повторюю давно почуте?»

– Чому ж, вірю, – набирався впевненості Грицан. – Але на війні люди часто зітхають.

Не признався ж, чому зітхає: влітку 1916-го командир російського полку полковник Омелянович-Павленко брав участь у Тернопільському прориві, в якому війська Брусилова повністю розбили на горі Лисоня, під Бережанами, Січовий легіон – отой легіон, що нині став фундаментом Г алицької Армії, головнокомандуючим якої має бути Омелянович-Павленко… Воістину – доля і перехрестя доріг.

Йому так і свербіло сказати: ви і мене тоді взяли в полон… А тепер будете мною командувати… Ні, не можна!

Ти не маєш права! А то збунтується, ще не поїде, вернеться. Але з другого боку: скільки є прикладів, що білі генерали перейшли до Червоної Армії і доволі чесно служать російській революції. То чому ж така метаморфоза не могла статися з Омеляновичем-Павленком?

Та все ж Грицан потерпав. І не стільки, може, боявся Костя Левицького, як Вітовського. А що, коли Вітовський зустріне генерала вороже, з недовірою? Адже при гетьманові Скоропадському Омелянович-Павленко командував дивізією, а Скоропадський дозволив німцям грабувати Україну… Ото справді ситуація… Що ж, дасться видіти. Але ж не міг Ярослав перебирати, не міг заперечувати Петлюрі, коли той виділив саме Омеляновича-Павленка, як і не міг заперечувати Омеляновичу-Павленку, коли він начальником штабу вибрав собі цього високого, кремезного блондина, полковника Мишковського, також вихованця царської школи.

«Але чому вони погодилися обидва стати на чолі чужої їм армії? Чим у даному випадку керувалися? Невже військовим байдуже, ким командувати? Своїми, чужими, аби лиш командувати? Чи це втеча від небезпеки? Нічого не розумію… А може, військова справа – річ абстрактна?.. Може, військовим байдуже – кого бити, аби тільки бити… аби стріляти? Споконвічна вишколеність до стрілянини і вбивств?.. Чи мундир усім керує? Зрештою, чого дивуєшся? Хіба в Галицькій Армії мало чистокровних австрійських німців?»

– Не хвилюйтесь, пане Грицан, – панібратськи сказав Мишковський. – Ми виб’ємо поляків зі Львова. Давно відомо, що в них більше гонору, аніж хоробрості. Якщо справді маєте армію, то ми вже постараємося нею належно командувати. Повірте слову офіцера. Досвід маємо.

– Я завше намагався вірити людям, – його розумні глибокі очі з голубим відливом не випромінювали, однак, радості.

– Між іншим, звідки у вас таке знання мов?

– Хотів повніше пізнати людей… В натурі… Воно цікавіше, коли чуєш людину безпосередньо в натурі, а не з десятих уст. А крім того, я юрист і трохи історик.

З вікон досить сильно віяло. І Омелянович-Павленко щулився. Врешті не витерпів:

– Скільки ж то можна їхати!

– Та ми вже під Тернополем, – сказав Грицан, подумавши про Оксану. Хоч би натопила в кімнаті і бодай трохи його зогріла. Він так намерзся по дорогах. Дорога ніколи не зогріває. Та ще чужа, та ще далека. Не зогріває, а втомлює.

– Тернопіль мені близький, – сказав Омелянович-Павленко. – В часи російської революції я мав наказ Брусилова одержати тут українську частину. Жаль, не здійснилося тоді…

«Це він придобрюється, – подумав Ярослав. – Хоче виправдатися, що після розвалу Росії пішов на службу до українців, хоче, аби ми не згадували минуле. Звичайно, в певних ситуаціях не слід колоти когось минулим. Але про минуле забувати не можна. Його треба пам’ятати, щоб не повторювалося».

Тернопіль зустрів їх дрібним снігом і рвучким вітром, котрий випікав до червоності щоки та мів пісок-сніг, болісно шмагаючи по очах. Вулиці були зальодовані, слизькі. Вітер сам згортав сніг на обочину, вимайстровуючи пухкі замети, – ступиш – і по коліна. Та найгірше – сніг-пісок так немилосердно шмагав по зіницях, що неможливо було дивитися.

Ярослав, як тільки вийшли з вагона, одразу ж зателефонував Вітовському. Поточняк сказав, що Вітовський поїхав на провінцію в справі мобілізації до Галицької Армії, зараз він, Анатоль, сам приїде на вокзал, а помешкання для гостей приготовлене в готелі.

Отже, ніякої паніки, цілковитий спокій – все передбачено.

– Панове, все добре, авто зараз буде, – якомога веселіше промовив Ярослав. – А за зиму вже вибачайте…

– Чудесно! Якраз я люблю міцну зиму! – сказав Омелянович-Павленко. – Вона не лише знищує всі епідемічні бактерії, але й гартує характер. Ви згодні, пане Ярославе? А ви чого мовчите, Мишковський?

– І все-таки Одеса ліпше… – Полковник ховав лице од вітру. – Вибачте, але мені все частіше й частіше сниться Одеса… Моя незабутня Одеса…

– О, Одеса! – генерал звузив жваві очі.– Викупаєшся у морі й наче знову народився.

– Що ж, почекаємо тієї хвилини…

«Невже вони не здогадуються, що ця розмова може дратувати мене? – чудувався Грицан. – Ну, не дивуйся… Високі чини на сірому уваги не звертають. Їм здається, що, коли вони розмовляють, сірома глухне, – загальноприйнятий примітивізм – якщо не сказати обмеженість – тих, котрі самі себе посвятили у великі. Зрештою, може, отака безпредметна балачка й потрібна, може, вона й дозволяє зняти напругу. Вони, звичайно, хвилються. Хоча й не подають знаку».

Машина прибула доволі швидко. За кермом Місьо Устимчик, поруч сидів Поточняк. Саме він і вийшов з машини, на мить зупинився, кинув на Омеляновича-Павленка та Мишковського невизначеним з-під пенсне поглядом, відтак неквапно, з достоїнством приступив, простягуючи генералові руку.

– Отаман Поточняк.

«Ти диви! – здивувався, але без заздрості, Ярослав. – Вітовський вже присвоїв йому чин отамана».

– Панове, на жаль, полковник Вітовський не може вас зустріти, він виїхав на передову. Вас чекає президент Національної Ради доктор Петрушевич. Прошу до авта.

– Прошу, прошу, – вторив йому Місьо, одчиняючи всі дверцята своєї старої тарадайки.

Поточняк терпеливо виждав, заки Омелянович-Павленко, Мишковський і Грицан всядуться на задні сидіння. Цим він дуже здивував Грицана, бо коли йти за етикетом, то на переднє сидіння треба було посадити генерала. Ну й Поточняк!

– Рушай! – закомандував Анатоль. – Хутко!

Але вже за першим поворотом їм довелось гальмувати: вулицю перегородили брички, заквітчані багатобарвними стрічками і віками смереки, – з дому вийшла молода пара.

«Знайшли час для весілля, – чи то обурювався, чи дивувався Ярослав. – Однак же нічого протиприродного, – подумав далі,– в самця і самки свої закони…»

Він закурив. Як усе просто: зараз священик з’єднає їхні руки, і сьогодні вони будуть спати разом. Їм байдуже, що конає республіка, що Вітовський сам поїхав агітувати людей до армії, що цю армію очолюватимуть чужі командувачі… Їм усе байдуже! Аби злучитися… Ярославе, перестань! Навіщо ці болючі аналізи? А взагалі – не дивуйся. Вдень жаби уникають сонячного світла, оддаючи перевагу сирим місцям. Зате які плодовиті оті жаби… Наче миші… Але чи варто тобі звертати на це увагу? Так само ж – чи варто осуджувати цю пару? Хіба не з двох почався світ? А може, вони приведуть на світ такого молодця, який стане справжнім вождем Галичини?

«Якщо чоловік розчаровується у своїй дружині, в нього є шанс виправдати невдале одруження – хвалити вроду своєї жінки або її характер». Ох, який же ти, Ярославе, афористичний… Жарти жартами, а коли сходяться двоє, він і вона, а потім бачать, що не знайшли того, чого шукали, то обманюють себе, виділяючи в характері чи зовнішності якусь одну деталь, акцентують на ній увагу, вип’ячують її перед знайомими, перед самим собою, хоча знають, що це омана. Зрештою, це не дивно – в житті людському море омани…

– Шикарно, правда? – показуючи на весільну пару, багатозначно кахикнув Мишковський.

– Дуже… Дуже шикарно… І зворушливо. Особливо у такі тривожні дні,– з сарказмом вирвалось у Ярослава.

– В мене починають вироблятися гормони… – Мишковський голосно засміявся. – Я молодію, панове!..

– Я теж молодію… – і собі посміхнувся генерал. – Дивно, що нерідко жінці забороняють те, що дає насолоду нам.

– Бо жінка подібна до соняха, – дивлячись поперед себе, обронив Поточняк, згадавши Лесю. Як вона там, у Львові? Чи не зраджує його? Та ні, не повинна. Хоча б часом її не згвалтували… А вона прекрасна! Неодмінно одружусь. Тільки б вижити. Але я повинен вижити, повинен побачити Україну суверенною. На крайній випадок – свою Галичину. А Галичина цілком може бути самостійною.

Він взагалі-то був прихильником самостійної Галичини. Він не сприймав назви «Західно-Українська Народна Республіка». Щось було тут нарочите, банальне. Треба просто – Галичина. Як, скажімо, Швейцарія. А вона незалежна вже сто років. Віденський конгрес визначив її кордони і визнав її вічний нейтралітет. І нічого – існує, хоча ні територією, ні кількістю населення не перевищує Галичини. І Галичина могла б існувати, – сіль, нафта, сірка, курорти в Карпатах… Зрештою, існувало ж Галицько-Волинське князівство.

Поглядаючи на молодих, на весільну свиту, Анатоль нервово покусував тонкуваті губи: будь-яке торжество чи весілля завжди чомусь викликало в нього відразу. Йому здавалось, що в такі хвилини люди оголюють себе. На будь-якому торжестві Анатолю було завше ніяково, більше того – йому було соромно, огидно, а разом з тим він картав себе. Він казав собі: «Це твоя, хлопче, дурість, вірніше, не дурість, ти поставив на чільне місце розум. У принципі все правильно. Але ти при цьому забуваєш просте, буденне. Яка мета людини? Мати достаток. Це тобі скажуть дев’яносто дев’ять відсотків. Так-так, мати достаток, бути першим. Так, першим, – підтвердив він зараз, – з цього, власне, й починається все, що відбувається в світі. Практично ця проблема ніколи не буде стерта з карти. Хм, а ти ж твердив, що світ починається з двох? Ну, правильно. Але що треба двом? Їжу, одяг, достаток… А ще їм багнеться бути кращими, ніж ті, котрі їх оточують.

– Місю, обганяй! – злісно кинув Устимчикові, опустивши голову, аби не бачити, як весільна компанія всідається на брички, як безтурботно регоче.

Устимчик слухняно крутнув кермо, різко й впевнено, – машина, заревівши, видряпалася на тротуар. Місьо занадто раптово загальмував, і вона пішла затоки. Ніхто, крім Поточняка, цього не запримітив.

– Мишковський, а ви пам’ятаєте своє весілля? – весело спитав Омелянович-Павленко.

– Пам’ятаю, але не стільки своє, скільки свого друга. Була колосальна гулянка. І раптом ми схаменулися, що нема молодої. Що б ви подумали? Вона з музикантом цілувалася в саду.

– А ви, Ярославе, пам’ятаєте своє?

– Тоді лив теплий дощ…

– Це поетично! – вигукнув Мишковський.

«Геродот розповідав, що німий син Креза при появі перса, який хотів убити його батька, скрикнув: «Не убивай Креза!» З того часу син Креза заговорив…»

– Але, товариство, кохання не оцінюється банкетами, – розсудливо, тоном метра промовив Омелянович-Павленко. – Кохання – солодка мить. Може, тому двоє абсолютно чужих можуть в один момент потягнутися одне до одного.

– Кожна людина повертається до того, що колись було в її житті,– вставив Поточняк. – Повертається бодай поду мки.

– Напевно, тому, що спогади скорочують відстань.

– Це омана, – заперечив. – Спогади ніколи не скорочують відстаней. Вони лише приносять біль. Отже, це омана.

– А ви не замислювалися над тим, що інколи омана служить маяком? Людина, обманюючи себе, йде до чогось визначеного.

– Це жорстоко!

– А хіба життя саме по собі не жорстоке?

– Приїхали, – не відповів на його запитання Поточняк, а Устимчик повільно висунувся з машини й відчинив перед гостями старі поржавілі дверцята. – Прошу, добродії, в наші краї.

Звістка про прибуття Омеляновича-Павленка облетіла моментально уряд республіки, і Петрушевич з Левицьким похапцем вискочили надвір, пальта – наопашки. Всі дуже довго ручкалися, говорили один одному компліменти. Поточняк повернувся до Грицана і, звузивши в презирстві очі, процідив:

– Найгірше те, що є тип людей соціально нікчемних, котрі створюють вигляд, нібито аж надто піклуються про загальне добро. Насправді ж думають лише про себе.

– Маєш на увазі Костя Левицького? – вгадував його думки Ярослав. – Дай спокій! Навіть Вольтер не вмів зберігати власної гідності. Бо інакше як міг такий великий чоловік проміняти свою незалежність на милість прусського короля? Більше того, Вольтер навіть радів, що одержав звання камергера. Знаєш, який кінець?

– Через три роки Фрідріх вигнав Вольтера, – без затримки відповів Анатоль. – Ось такий кінець безчестя. Та годі! Іди відпочинь, а ввечері зустрінемось.

– Незручно… Треба попрощатись, чи що…

– Як хочеш! Я іду в секретаріат. Якщо забажаєш мене побачити, телефонуй. Я буду весь час на місці.

Грицан справді опинився в дурному становищі. Піти – якось непристойно, по-дитячому. Чекати – як опудало стирчати обік. А розмови тим часом між четвіркою не вгавали.

– Ми раді, що ви погодилися командувати Галицькою Армією, – сказав Петрушевич до Омеляновича-Павленка. – Новини сумні: поляки видали свою конституцію і проголосили республіку, вся влада у Пілсудського, а той вже дав розпорядження, аби всі свої головні сили кинути на нас.

– Не страшно, – відмахнувся Мишковський.

– Можливо, можливо… – промимрив Кость Левицький. – Але, панове, нам за всяку ціну треба відібрати у поляків Львів!

– Так-так! – підтримав Петрушевич. – За всяку ціну!

Високий, енергійний, він нервово ламав довгі бліді пальці, і вони стріляли-тріскали.

– Заспокойтеся, добродію… Петрушевич, так? Отже, заспокойтеся, Львів ми візьмемо, – запевнив Омелянович-Павленко.

– Петлюра обіцяв два корпуси підмоги, – додав Мишковський. – А це колосальна підмога.

«Всі політики, всі керівники постійно брешуть, – подумав Ярослав. – І постійно обманюють не лише самих себе, а й тих, ким верховодять. Але приходить час, що й хижак стає жертвою».

– Ой-йо-йой! – нарешті Петрушевич запримітив його. – Ви, пане Грицан, можете відпочивати. Ми вас одпускаємо. Свою місію ви чесно виконали, а решту ми вже самі тут…

Ярослав потиснув руку Омеляновичу-Павленку і Мишковському, відразу ж подався шукати Оксану. Він знайшов її в канцелярії президента; Оксана, уздрівши його, спершу зашарілася, відтак безпам’ятно кинулася на груди:

– Нарешті! Я вже не вірила, що ти повернешся…

– Я повернувся…

– А я ждала! Я так ждала…

– Коли ти звільнишся?

– Вже можу…

Вони пішли до готельної її кімнати, холодної, порожньої. Тільки переступили поріг, як Ярослав, не давши Оксані навіть зняти пальто, заграбастав її в цупкі свої обійми.

– Мавко моя! Дай поцілую!

– Ти уже цілував…

– Один раз – все одно що ні разу. – І, глянувши на неї пильно, здивувався. – Ти почепила білий бант?

– Для тебе… Я так хочу, щоб тобі було приємненько зі мною. Я боялася, але вірила, що ти приїдеш. І почепила. Як гімназистка… Ми всі в гімназії носили білі банти…

– Ти знаєш, як твориться краса?

– Не знаю…

– Роден сказав, що скульптор творить скульптуру, усуваючи все зайве. Отже, твоя одежа зайва… – м'яко сказав Ярослав і знов міцно-міцно пригорнув Оксану до грудей.

V

Звістка про те, що скинуто гетьмана Скоропадського і влада на Україні перейшла до Директорії на чолі з Винниченком, застала Вітовського в Бережанах. Він неймовірно втішився, аж до сліз розчулився. Адже першу скрипку зіграли Січові стрільці полковника Євгена Коновальця. Отже, тепер, нарешті, корпус Коновальця прийде на поміч Галичині.

У Бережанах Вітовський не стільки закликав бережанців та чоловіцтво навколишніх сіл вступати в Галицьку Армію, – це робили його уповноважені,– як ретельно підшукував нове, більш обширне приміщення штабу для майбутньої, належно організованої Галицької Армії. Довше в Тернополі штаб не міг перебувати. Керманичі держави, міністри, чиновники тільки заважали працювати, кожен вважав за потрібне дати свою пораду, здебільшого це були гасла, але Вітовський легко догадувався, що в теперішні часи – власне, як і завжди – гасла заступають талант і розум; це було схоже на такий казус: людина не прочитала книжки, а обурюється, як можна таке друкувати…

Чому він вибрав Бережани? Не тому, що місто розкинулося по обидва боки мальовничої Золотої Липи, притоки Дністра. Воно було географічно вигідно розташоване. Ще в давнину через нього пролягав торговий шлях між Львовом і Теребовлею. Тепер же не тільки польовою дорогою, а й залізницею легко дістатися до Львова, Стрия та Дрогобича, Станіслава, близько й до Тернополя, якихось півсотні кілометрів. Брав Вітовський до уваги й те, що Бережани завжди славились своїм щирим, непідкупним, нефальшивим патріотизмом. Гордилися, що тутешню гімназію закінчив Маркіян Шашкевич, що тут народилася знаменита тепер художниця Олена Кульчицька, тут написав нині покійний Денис Січинський свою історичну оперу «Роксолана». А чого вартує Андрій Чайковський! Автор прекрасних історичних повістей. Ними зачитуються юні і дорослі. Разом з композитором Остапом Нижанківським заснував хорове товариство «Бережанський Боян» і театральний гурток, навіть сам виступав на сцені. А якось на урочистих зборах – на Шевченківські свята – референт виголошував у доволі оригінальному вбранні: вишивана сорочка, широкі малинові шаровари, жовті чоботи… На з’їздах повітової Січі приймав парад на сивому коні в повній екіпіровці запорозького козацького старшини, при булаві… А який прекрасний співрозмовник! Канцелярія хлопського адвоката не зачинялася: досконале знання законів, глибокий психолог… Правда, перед світовою війною Чайковський вернувся у свій рідний Самбір. Але саме один з його найближчих приятелів порадив Вітовському зайняти під штаб приміщення колишнього австрійського суду. Тож, маючи таку людину в Бережанах, гріх було б не скористатися її послугами. Безперечно, що Бережани – найкращий варіант.

Під вікнами готелю, де зупинився Вітовський, загарчав і замовк автомобіль. По звуку Дмитро безпомилково впізнав, що то приїхав Устимчик, якого він послав зранку до Тернополя, аби привіз Поточняка. І справді, через кілька хвилин зайшов Анатоль, а за ним Місьо.

– Як доїхали? – подаючи руку й ведучи Анатоля попідруч до столу, допитувався Вітовський.

– Нормально, принаймні мотор не псувався.

– То найголовніше. – Вітовський вийняв сигарети, положив перед Поточняком. – Закурюй і доповідай.

– А для мене які розпорядження? – Місьо покірно стояв посеред кімнати, пошморгуючи носом та чекаючи.

– Не дай охолонути мотору. Зараз їдемо.

Устимчик, нічого не сказавши, почалапав до дверей, люто увірвалася студінь. Вітовський навпочіпки присів перед грубкою і кинув туди кілька березових цурпалків.

– Символічно! – вигукнув Поточняк.

– Що саме?

– Секретар військових справ сам себе гріє…

– Хай воно пропаде – оте секретарство!

– Чому?

– На кожному кроці пакості.– І додав похмуро: – Треба диктатора, треба запровадити гострий режим.

– Ви ж маєте владу.

– А що з неї?

– Ну як?

– Нашому уряду бракує рішучості, бракує енергії.– Вітовський випростався й нервово закурив.

– Все-таки ви повинні якось вплинути на Левицького і Петрушевича. Вас підтримує армія.

– Дикий кабан далеко не бачить, – помовчавши, Вітовський затягнувся їдким димом. – Виручають ніс і вуха.

– До речі, дикі кабани в зимову холодінь зариваються у мурашнику, аби зігрітися… Хитрі!

– То як наш генерал? – нетерпляче спитав Вітовський.

– Як сказати… – Поточняк зморщив чоло. – Людина він загалом добра, але стрільцям не подобається, що досі не одягнув нашого однострою, не носить наших відзнак. Дуже багато російських слів вживає. Я вже двічі чув, як Мишковський звертався до нього «ваше благородіє». Недобре це.

– Може, й недобре, але мусимо терпіти, миритися, зважувати не на регалії, а на становище. Я не належу, як знаєш, до компанії левицьких та петрушевичів. Я реаліст. Можна, як Кость Левицький, ненавидіти більшовиків, але викреслювати їх з історії – глупство. Слово честі, вони мені подобаються. Принаймні своєю якоюсь дикою рішучістю. А, не будемо вдаватися у дискусії! Своє завдання вбачаю в тому, аби навіть у теперішніх важких умовах щось добре зробити для наших людей, полегшити їхню долю… Ага! До чого я вів? Немало царських генералів і офіцерів перейшли на бік Червоної Армії. І служать нівроку. Навіть подейкують, що генерал Брусилов пішов служити більшовикам.

– Ви, здається, воювали проти нього…

– І проти Омеляновича-Павленка також, – Вітовський всміхнувся. – А тепер ближче до діла. Ти залишаєшся у Бережанах. Ось тобі мій мандат. Дієш від імені Секретаріату військових справ. Ти повинен зразково організувати штаб. Омеляновича-Павленка не підміняти, але контролювати кожен його крок. Я його попереджу, що твої слова – мої слова. Завтра з Мишковським він буде тут. А я негайно виїду з Грицаном на кілька днів на фронт. Жити будеш у цьому номері, я щораз дзвонитиму опівночі. Запам’ятай, в Секретаріаті я повністю, як собі, довіряю двом людям – тобі і Грицану. Грицан – мій розум, ти – мої руки. Не ображайся. Грицан краще, ніж ти, знає історію і дипломатію, а ти прекрасно знаєш те, що повинен знати справжній кадровий офіцер. Наскільки мені відомо, ваші стосунки чудові.

– А нам нема чого ділити.

– Я радий, бо довкола стільки фарисейства, облуди, нещирості… Але не про це зараз. Продовжу свою думку: людей для охорони штабу тобі виділить військовий комендант. Три десятки чоловік досить. Комендант – людина порядна, і все ж не спускай з нього ока. В місті повинен бути повний порядок. Не забувай, що діють військові трибунали.

– Якраз про це я пам’ятаю постійно.

– Але першочергове – організація армії. Структуру, як знаєш, ми виробили, бо виробляли разом. Тож тепер треба слова переплавити на діло. І негайно! Негайно! Без зволікань, бо може бути пізно. – Вітовський вгамував потік слів і вже спокійніше поспитав: – Тобі все зрозуміло?

– Цілком!

– Бажаю успіху!

Вони прощально потиснули один одному руку, і Вітовський проворно опустився вділ – до свого авта, – Куди? – Місьо повернув до нього голівку.

Знов почала жалібно квилити хуртовина, розбиваючи лоба об стовбури придорожних дерев – гуляла, п’яно шаліла.

– У Тернопіль, себто в зуби дракона, – пожартував Вітовський, а перегодя, коли рушили, обережно спитав: – То як там поводиться наш генерал?

– Мешкає в будинку поблизу колишнього польського «Сокола», займає дві невеличкі кімнати з передпокоєм і верандою, – охоче повідав Місьо, знаючи, певне, що Вітовський якраз про це схоче довідатися. – День і ніч при вході на сторожі стоїть стрілець. У помешканні все поробив на свій смак – два столики, на стінах картини, в кутку скриня з гасовою лампою. А посередині вітальні – круглий стіл, на ньому завше лежить надкраєний торт. Генерал любить чай з тортом – походить-походить і починає пити…

Шаліла, гуляла п'яна віхола. І розгнівалось сонце, і продерло люто сірий намет неба, і глипнуло сердито на повійницю своїм жовтим оком. І завія раптово стихла, наче злякалася, як капризне дитя, над яким батько застиг з ременем.

Більше Вітовський нічого про Омеляновича-Павленка в Устимчика не допитувався. А то подумає, що примушує шпигувати за командувачем. Так не годиться. Потрібна повна генералу довіра. Що ж, він йому поки що довіряє і зовсім не бере до уваги, що той воював у складі російської армії. Так склалася доля України: «східняки» – за Росію, «західняки» – за Австрію. То, може, хоч тепер, у цю історичну добу, порозуміються. А злагоди треба, ох як треба! Жодна нація світу подібно не розколена! Притому так настроєні одні проти одних, так взаємно звинувачують одні одних, що хоч нині готові різатися.

«Однак я повинен зараз же побачитися з Карманським, – згадав перед Тернополем задумане в Бережанах. – Відкласти цього далі не можна. Ані на день!»

З Петром вони давно знайомі, ровесники. Водночас вчилися в університеті. Правда, Дмитро – на юридичному, Карманський – на філософському, але це не було перешкодою в їх добрих стосунках. Петро зовсім молодим зажив слави поета, його вірші майже з номера в номер друкував львівський «Руслан», відтак одразу вийшли окремою книжкою – «З теки самоубивця»: плід, як засвідчував сам поет, хворобливої любові до одної дівчини… Та оскільки Карманський належав до «Малої музи», то його декадентські мотиви Дмитра не дивували. Він любив цього розхристаного, але такого милого дивака, якого то чогось потягнуло в римський «колегіум рутенум», аби стати попом; то, прочитавши, що на італійському курорті українська сім’я шукає репетитора, покинув усе і поїхав; так само помчав до Канади, аби вести там курси української літератури та історії. А взагалі Петро – один з освічених галицьких інтелігентів.

– До редакції часопису «Український голос», – виплутуючись із своїх дум і дивлячись поперед себе, кинув Устимчику, коли в’їхали в засніжений Тернопіль.

Карманського застав у його тісній конторці. Петро мало змінився. Густе волосся, продовгувате лице з широкими губами, на куточках яких опускалися акуратно підстрижені вуса, пенсне приховувало зажурені очі. І взагалі весь він був меланхолійно насупленим, похмурим. На Дмитрове привітання щось невиразне буркнув, не відриваючи погляду від гранок.

– Ти що, загордився? – без обурення підвищив голос Вітовський, підходячи до столу.

Аж тепер Карманський підняв голову і, машинально поправивши пенсне, враз перемінився:

– А-а, Дмитро… – знітивсь. – Вибач, але ця проклята газета скоро зведе мене в могилу.

– Допустимо, я в це не повірю, бо якщо тебе не звели в могилу жінки чи римляни, то газета… Що таке газета? Її, як коханку, завжди можна покинути.

– А хліб?

– Іди жебрати… – пожартував Дмитро. – Торбу можу подарувати.

– Міністерську? – Карманський одсунув гранки. – Сідай. Хоч надивлюсь на міністра, а то ти вже стільки днів у Тернополі і ніяк не вдостоїш честі одвідати старого приятеля.

– Саме тому, що міністр, – скрушно прицмокнув Вітовський. – І якби не службові справи, то, напевне, і далі не вибрався б до тебе. Відразу прошу пробачення: справ у мене більше, ніж по горло. Розмовляти будемо нормально, чисто по-людськи, але прошу вважати нашу розмову офіційною і, що говоритиму, брати до уваги. Потреба часу.

– Кого-кого, а тебе послухаю.

– Усім відомо, що ти не належиш ні до москвофілів, ні до австрофілів. Ти такий самий патріот української нації, як і я, – поволі вів Вітовський. – Ні, я не прийшов тебе до чогось агітувати, на когось настроювати. Але ти редактор урядової газети. Тож мушу зауважити, в твоїй газеті дуже часто тягнеться така лінія: слава Богу, що розвалилася Австрія, нарешті всі українці стали вільними, щасливими. – Вітовський облизав вуста. – Нащо травмувати людей? Нащо, зрештою, настроювати людей проти себе?

– Я хочу, стараюся підняти дух людський, – делікатно пояснив Карманський. – Клич моєї газети: «До зброї! За волю і землю!» Разом з тим я переконаний, що нам треба доброго ватажка-українця, який би став проводирем галичан.