Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 46 страниц)

Котрый маю от врагов, / а дай ми ратунок... і т. д.

в кінці:

Ісусе наш, виждь враги лютыя над мЂру,

Узброєны и на нас, и на нашу вЂру,

И выбав нас, и храни от всЂх их навЂтов,

Доступили жебысмо небесных обЂтов 2.

Вірш на герб Долматів:

Зацний клейнот Долматов и в церкви презацных,

И в Речи Посполитой услугою значных,

Христіанству што служить все то в себі маєт,

Гды своими гранями в гербЂ объясняєт...

Рыцер ужа хибкою держачий рукою

Значить, же был наполнен мудростю святою;

Котрую пан залецал, з межи наук многих —

Жеб по смерти кождый мЂл другов от убогих...

Трубы значать проповЂдь, в которой ся кохал

А для тои голосу типографіи дал 3,

Жебы трои языка троими трубами

Типом на свЂт плынули якобы устами.

C тых мЂр, о Константіне, тыи ти БесЂды

Церков даєт, зычачи, жебысь на обЂды

Небесныи был прошон и там чествованый

За тот банкет Науки 4 всЂм от тебе даный 5.

1 Тут буде зайвий склад, коли прочитати це слово повно.

2 Матеріали для іст. книжн. справ., с. 133.

3 Натяк на дотацію К. Долмата друкарні, вжиту на видання "Бесід".

4 Велика літера в оригіналі.

5 Матеріали, с. 103.

"Епіграмма" Копистинському в "Пісній Тріоді" 1627 р.:

В Копистенських клейнотЂ мЂсяць из звЂздою,

Архімандріте печер / скій, славни тобою,

Жесь отмЂнил свЂт в Духа, и в всЂх освЂчаєш,

ПроповЂдью, книгами / и житьєм сіаєш,

СвЂтячи як нЂгдысь Ко / пистенскій Міхаил,

Стрый твой, где на Премыслской / єпископіи жил.

МЂй же МЂсяць, – Захарі / є, Богородицу в цнотах 1.

Преподобных зась, звЂзды, / абы в твых роботах —

ВЂра православна / и дЂток цвиченьє

На ратунок ближнєму, церкви вспоможеньє,

И мЂсяць и звЂзды уставне сіали 2

Копистенских в особЂ твоєй высловляли 3.

Похвала Могилі:

Петра – скала, Петр – Камень. От петры тоєи

БЂ верховный апостол, иже от своєи

ИсповЂди наречен, многих Петром быти 4,

Даде, и Христа сыном божіим учити.

От него же ты, отче / всепреподобнЂйшій,

Петре, архимандрите, / пастрырю честнЂйшій,

Имя приієм и хотя / сердцем и устнами

Христа исповЂдати / Богом присно с нами —

Се же, в євхаристіи: / повелЂ издати

Литургіар, єя же / ради благодати,

Дасть ти Христос, сын божій, / ясти своє тЂло,

Кров пити, Петром же быт(ь) на той петрЂ цЂло 5.

1 Вірш 15-складовий. Місяць окружен звіздами – символ Печерської Лаври, часто потім подаваний на печерських виданнях.

2 Вірш 12-складовий.

3 Треба: виславляли. Матеріали, с. 175 – 6.

4 Бути каменем для багатьох.

5 Матеріали, с. 198.

Як бачимо, щодо фактури вірші стоять нижче від "Візерунка" Митури. Вислів менш ясний, але не без дотепу в символічних і геральдичних поясненнях; трапляються вислови досить красовиті – як от труби друкарські і "бенкет науки", але їх приходиться виловлювати з цих купок нарубаного схоластичним метром шутру.

Єсть, крім того, кілька непідписаних невеличких віршів, аналогічних з Земчиними, але трудно сказати, чи маємо і тут його діла, чи це вироби інших лаврських піїтів. Таким, напр., присвятий вірш Гр. Долматові в "Апокаліпсі" 1625 р., де маємо таке побажання до його повернення до православної церкви:

А як єстесь ку врагом / телесным валечный,

На всЂ боки концами / страшный и безпечный, —

Так – дасть ти Бог – кгды к Орто / доксіи ся вернеш,

Всіх валчачых на цноты / снадне встеч обернеш 1.

1 Матеріали, с. 195.

Тепер я ще хочу звернути увагу на нерівноскладові композиції. Одна належить молодшому Беринді Стефанові і міститься в деяких примірниках "Бесід на посланія апостола Павла" 1623 р., в додатковому зшитку – разом з присвятами Ф. Копистинському.

На останній картці читаємо таке великоднє поздоровлення Плетеницькому: "Великодный дар в ХристЂ превелебному єго мл. отцу кир Єлісею Плетенецкому, архимандриту печерскому кієвскому и проч., пану добродЂєви моєму милостивому и всЂм их мл. благородным паном презацного клейноту сего, o вдячноє принятя просячи покорне офЂрованый". Під ним великий хрест і місяць – знаки Плетеницьких – і в них вірш:

Крест пресвятий

Єст вЂдомый

Же през него

ПрадЂднего

ГрЂха юж єстесмы волными,

Іс(ус) Христом свобожденными,

З о(т)хлань пекла тмы вЂчной

Сподоблены хвалы небесной.

И чим справил —

Тож зоставил

Гасло своим

ПравовЂрным.

Крест звЂздами гафтований

Константіну оказаный

Знак звитязства мЂл оный цар

На поганы, от Бога дар.

Леч то певно —

Не даремно

Плетенецким

Яко вЂрным

Крест теж за герб єст надано

Бо святолюбивость узнано

В том дому.

А иж кресты

У иных сут(ь) знаки прости

Ту зась годне

И пристойне

Єго носят

И не зложат

НЂгды з своих зацных рамен,

Доколя им станет времен.

Звитяжайте ж всЂх противных,

Жіючи в тисущох 1 лЂтных.

Чворозначный 2

Клейнот зацный

Под час святый

Описанный

При КрестЂ єст(ь) мЂсяц ясный,

ОсвЂщает дом их зацный. —

Тых за герб свой уживают

И в сла†ся помножают

В которой абы долго жили,

Потом небо наслЂдили,

Христе Въскресшый, даруй им

Тридневным встанієм своим.

ПревелебнЂйшій в Бозі милостивый отець архімандріте, пане и добродЂю мой! ПресвЂтлым трідневнаго Христова въскресеніа днем св. Іоанна Златоуст. Ап. БесЂд дволЂтних, от в. вел(ебности) нам врученых прац съвершенный конец и одпочиненя взявши а в мЂсто того за великодный дар клейнот прозацный вщ. велеб(ности) з найнижчыми службами отдаючи, прошу Господа Бога, абы он для размноженя хвалы єго святои и на утЂху нас зычливых слуг вш. велебности при добром здоровю в долгій вЂк ховати рачил. Ун(ижоный) их сл(уга) Стефан Берында тип(ограф) 1623" 3.

Подібний же великодній дарунок – тільки цим разом колективний від цілої друкарні являє собою "Имнологія си єсть пЂснословіє Албо пЂснь през части писмом мовленаа 4 на день въскресеніа Господа нашего Іисуса Христа пану, пастыру, опекунови и добродЂєви своєму през дЂлатели в типографіи в даруночку низко принесенаа. В типографіи святыя великія чудотворныя Лавры Печерскія кієвскія року 1630".

1 Треба: тисящох.

2 Хрест у гербі Плетеницьких має з правого боку чотири перехрестя, з лівого тільки одне, як "Пилява" Потоцьких має Два перехрестя з лівого боку, а з правого три.

3 Матеріали, с. 79.

4 Прошу звернути увагу на характеристичну мішанину староболгарських кінцівок з староруськими (мовленаа – въскресеніа), Що взагалі помічається в печерських друках цього часу і являється, очевидно, свого роду книжним снобізмом.

Ясне велебному и свЂтлопреподобнЂйшему (!) господину є. мл. господину отцу и пастыру своєму кир Петрови МогилЂ, архимандриту святыя чудостворныя великіа Лавры Печерскіа кієвскіа, воєводичу земель Молдавских на славних ст(и)х(и)ров Пасхи пЂснь празнична цЂлованіа съгласно поют, иже в типографіи (на боці: "Се же и акростихіс", треба читати перші букви строф, і виходить "Петрови Могили архимандриту святыя великія Лавры Печерския києвския воєводичу земл(ь) молдавских)".

Въскресеніа день

Пан наш гды з мертвых встал нынЂ преславно,

Як пророкове о том рекли давно,

Явился женам, потым и Петрови,

Жебы он знати дал и всему дворови, —

Єдинадцатем учніом затървожоным,

Жидов пострахом розне роспужоным,

Подзначаючи, же мЂл старшим быти,

Котрого власность єст иных учити 1.

Тебе, отче наш, Петре преподобный,

Иж Х(ристо)с камень – камень тя оздобный

Сему даровал мЂсцу пресвятому,

Матки своєи – ведлуг тЂла-дому 2

1 Бажання сказати Могилі щось приємне на тему його імені потягло панегіристів туди, куди не ходили київські богослови: вони признають тут першенство ап. Петра і т. д., тимчасом як ми бачили, богослови висували прерогативи "Єрусалимського єпископа" – ап. Якова або Первозваного Андрія, апостола Русі і єпископа царгородського.

2 Домові матері своєї – Печерській Лаврі, "ведлуг тіла" – матеріальному домові – в протиставленні небесному.

Ровне теж залецил о нем повЂдати

Тым, котрых рачил под твою власть дати.

Што в том єст, толко же собі любовным

Показал тебе, и Петрови ровным.

Оному зровнал для владзы порядку,

СобЂ улюбил – для твоєго статку:

Же и сам в цнотах къ Богу ся зближити

Прагнеш, и своих к тому ж спорядити.

Въскресеніа день теды преясный,

Святый, весолый, свЂтлый и красный,

О преподобне, отче наш и пане,

Свято обшедши в том аггелском станє

И преложенст†над нами, твоими

Послушниками, иле их єст, всЂми,

Житя потерши сотного дороги

Просто Олимпу перейди пороги 1.

Ієродіакон Исаіа, типонадзиратель

1 Що б сказав Вишенський на таке мішання міфології до богословія – називання раю Олімпом!

Київське братство і братство Луцьке, їх засоби, завдання і методи.

Переходячи до другого культурного осередку київського відродження – Київського братства, стрічаємося з великими труднощами: коли від загальних, доволі поверхових відомостей, що правдою і неправдою перейшли в оборот підручників і популяризацій, потребуємо сягнути по якісь докладніші відомості в інтересних для нас питаннях, – ми спиняємось перед повним майже браком відомостей. Щось ближче про братство, про його відносини до школи, обставини його життя і под. маємо тільки в пізніших часах: в другій пол. XVII в., ще більше в XVIII в., і тоді можемо констатувати, що братства як такого – чогось, що нагадувало його прототип братство Львівське, – в Києві властиво не було. Був Братський монастир, що стояв під протекторатом або й під цілком конкретною владою митрополита, незважаючи на свої ставропігіальні права, і при цьому монастирі школа – колегія чи академія, ігумен Братського монастиря бував одночасно й ректором; братства ж як якоїсь громадської організації немає сліду, і, очевидно, її й не було. Чи було колись інакше? Чи це залежність від митрополії, витворена в Могилиних часах, розложила і атрофіювала колишню громадську організацію, чи, може, її й взагалі ніколи не було, і Київське братство в дійсності було тільки фірмою, під якою виступали ті сили, що в даний момент кермували політичними і культурними українськими справами.

Таке поставлення питання, на перший погляд, може здатись парадоксальним, неймовірним. Київське братство – така грізна сила, що фундується для поборювання супротивників руської церкви і народу, і вони, ці супротивники, устами митрополита Рутського, називали його джерелом всіх своїх нещасть, і росту сил, і самопевності української опозиції, – в дійсності мало б бути фікцією, фірмою, декорацією. А одначе історикові раз у раз приходиться, маючи діло з тою чи іншою стороною, заглядати за лаштунки її представників, шукаючи за дійсними силами й авторами даних подій чи акцій. Треба занятись цим і тут.

Справа незмірно утруднюється браком матеріалу. До нас не заховалось ні діловодства братства – його протоколів, рахунків, кореспонденції, як маємо в братстві Львівському, ні каталогу його членів, ні реєстрів його старшини, і те, що заховалось від нього, дуже мало говорить саме про його громадські сили. Його "Упис" – фундаційна грамота з списком членів, заховалася в пізнішій копії, безглуздо зробленій, з глухою заміткою, що, крім кількох підписів, захованих копіїстом, там було "прочіих в братство безчисленно вписавшихся", але і взагалі ця грамота дуже бідна змістом. Після купи текстів з Св. Письма на тему братолюбія маємо таке означення завдань нового братства; для ясності розбиваю його безконечний період на кілька речень інтерпункцією:

"Сему же убо божественному и спасительному и человЂколюбному поученію и мы грЂшніи послЂдующе, благодатію благаго Бога и господа нашего Иісуса Христа, хотящаго всЂм человЂком спасти ся и в разум истинный прити, єдва повдЂ нЂкогда возбнувше от многаго нерадЂнія и лЂности и мрачнаго суетія мирскаго, хотЂхом прозрЂти к свЂту благоразумія, пріємше в ум предстатіє страшнаго онаго судища и мздовоздаянія. Предстательством пречистыя и благословенныя владычицы нашея Богородица силою чеснаго и животворящаго креста и молитвами всЂх святых, начинаем сіе душеспасительное друголюбноє съединеніе. Братство церковное, в богоспасаемом градЂ КіевЂ, благословеніем и повелЂнієм святЂйшаго вселенскаго патріархи константинопольського кир Тимофея, начальнЂйшаго во ХристЂ пастыря нашего, и прочих святЂйших патріархов: александрійскаго, антіохійскаго и ієрусалимскаго. На утЂшеніе и утвердженіе в благочестіи нашому російскому роду сыном всходнего православія, обывателем воєводства кієвскаго, так духовного вшелякого, яко и свЂтского шляхетского стану, и всеє речи-посполитое местское и всЂм христоименитым людем. На выконанье христіанских милосердных учеников, так духовных – в размноженью и въкорененью христіанских добродЂтелей, честнаго иноческаго житія, в подаванью наук учтивых и в цвиченью дЂтей народу христіанского. Отколя хвала всемогущаго Бога на земли множится, потЂха родичом из сынов наказанных ростет, речи-посполитой оброна моцная и оздоба предивная фундуется и цвЂтет, – яко и тЂлесных – в обороненью вдов, сирот и в поратованью всяких людей упадлых. Яко ся в собЂ самый грунт и предсявзятье того святого и Милосерднаго Братства волею Вседержителя Бога закладаєть: спис и братское нерозерванное любове поприсяжоний в вязок и зъедноченье, ведла порядку прав, братством от святЂйших патріархов Львовскаго, Виленскаго, Могилевскаго и иных Короны Польское мЂст церквам наданных, благословенных. На што мы вси нижеменованные персоны, обоих – духовнаго и свЂтского станов люде, єдиным сердцем и єдиными усты позволивше и крестным цЂлованієм єдин за всЂх и всЂ за єдинаго при благочестіи стоячи, духом любве горячое звязавшися, нижей описанныє христианскіє братскіє повинности и порядки хранити в той Реєстр братскій списуємся" 1.

1 Ця копія походить із збірника, списаного для митр. Євгенія і ним переданого в р. 1827 до бібліотеки Академії; списано його з іншими документами з документальних додатків записки Академії, поданої нею синодові в р. 1773, що свого часу переховувалася в синодальнім архіві. Тоді, очевидно, й були пороблені копії з головніших документів братства, долучені до тої записки, а оригінали пропали, як догадуються, під час великої пожежі 1780 р., коли згоріла академічна бібліотека і келії братської старшини. Євгеніївські копії не визначаються поправністю, мають виразні помилки й дефекти. Передруковано їх у "Памятниках Кіев. археогр. комисіи", т. II (нове вид. 1898) і в додатках до "Исторіи Кіев. Дух. Академій" Голубєва й в книзі проф. Мухіна "Кіево-братскій училищный монастырь". Дати "Упис" не має: час його означається іменем патр. Тимофія, що був на сім уряді в рр.1612 – 1621, і підписом під "Уписом" Копистинського, з датою 4 січня 1616 р., що належав, мабуть, до найперших; тому остаточне Упорядження і підписання "Упису" кладуть на кінець 1615 р.

Таким чином конкретним завданням братства було створення монастиря і через його посередництво "розмноження христианських чеснот", далі – організація школи, нарешті – урядження шпиталю і "поратовання людей упадлих", все це для людей стану духовного, шляхетського "всеї Річи Посполитої міської" і всіх "нашого російського роду синів східного православія". "Уписні браття", як їх називають документи, – ті, що підписувалися під вищеподаним "Уписом" і тим самим приймали на себе "нижей описанныє повинности и порядки", мали обов’язок фінансувати своїми жертвами поставлені братством завдання і боронити їх всіми приступними засобами. Тих "повинностей і порядків" наша копія "Упису" на заховала. З аналогії братства Луцького, зав’язаного слідом за Київським, в тому ж дусі і в правдоподібному зв’язку з тою ж акцією, як зараз побачимо, мусимо собі уявити аналогічні київські повинності, написані на той же взір – львівських братських порядків 1585 року: обов’язки сходитися на братські засідання, платити складку до братської скарбниці, брати участь у братських відправах і под., з погляду істних завдань братства речі менш важливі. З другого боку, образ організаційних київських заходів доповнює звісний фундаційний привілей Гальшки Гулевичівни, що підводив явну матеріальну і правну базу під братську організацію. Списана під час сесії київського земського суду, себто під час з’їзду шляхти київської, краще сказати – поміщиків Київського повіту, що звичайно в великій кількості збиралися на ці сесії, 14 жовтня 1615 року; вона, очевидно, являється інтегральною частиною тої ж акції, що виявляє себе "Уписом". Гальшка Гулевичівна, волинська шляхтянка з походження, другим шлюбом замужня за мозирським маршалком Лозкою, осіла в Києві, віддає свої власні добра "права і вільності шляхецької будучі": садибу у Києві на Подолі "при вулиці, що веде від ринку до Дніпра", "на монастир, на школу, дітям шляхетським і міським і на інші способи богоугодного життя, на збавеннє христианське і милосердні вчинки, на гостинницю странникам духовним", на вжиток християн народу російського воєводств Київського, Волинського і Брацлавського, але виключно тих, що "в послушенстві святійшого патріархи константинопольського неодмінно трівають і трівати будуть". Задля негайного здійснення цих завдань вона зараз же "впроваджує в той двір і на його пляц духовних і світських православних – о. Ісайю Копинського й інших черців, а також і школу, і тим всім духовним і світським православним віддає їх в володіння при возному й шляхті, до того приданій" 1.

1 Друковано там же з того ж збірника.

Братства тут не названо – чи то тому, що його організація не була доведена до кінця, як думають декотрі, чи з тих мотивів (що мені здаються правдоподібнішими), що це не була організація легалізована. Але цілком ясно, що ці особи духовні й світські, на чолі з лаврським ієромонахом Ісайєю, настоятелем Антонієвої печери – призначеним на ігумена цього нового монастиря, – це власне нове братство, що організувалося у тім часі. Фундація Гулевичівни, організована шляхтою Київського повіту, – це дотація йому по шляхетській лінії. Нове братство діставало не просто простору садибу, положену в самому центрі тодішнього Київського міста, але "добра власныє, дЂдычныє, права и волности шляхецкоє будучиє" – не підвласні юрисдикції ні міського магістрату, ні воєводи, що давало певний імунітет майбутньому братству, дуже цінний в тодішніх відносинах, який власне могла дати шляхта.

Дослідники справедливо вказують, що Гулевичівна, представниця фамілії, дуже близько зв’язаної з церковними справами, – внучка луцького єпископа Тедосія Гулевича, – сама персонально ніякого інтересу до Братського монастиря не виявляла, так що її фундацію треба в повній мірі вважати як вислід шляхетської акції на користь його. Мусимо мати на увазі, що в тій стадії східноукраїнської колонізації шляхта Київського повіту (що займав усе середнє Подніпров’я, аж до московської границі!), зібрана на київських "роках земських", це репрезентація української шляхетської верстви всіх сусідніх воєводств: майже в кожної значнішої фамілії була якась займанщина в цім тодішнім Новім Світі шляхетської Річи Посполитої, і поміщики, заінтересовані різними маєтковими процесами, продажами, заставами, що з’їздились "на відчинення книг земських", що були заразом нотаріальним архівом і архівом суду в земельних справах, представляли інтереси всіх цих воєводств – Київського, Волинського, Брацлавського, Мінського. Тож і бачимо, що фундація в першій мірі – поруч інтересів духовенства – висуває інтереси шляхетської української верстви Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, княжат, панів, шляхти і маніфестує її заінтересованість в піднятій акції. Завдання, як бачимо, ставить вона цілком ідентичні з "Уписом": монастир, школа, шпиталь, піднесення християнського життя і діла милосердя. Ще дві інтегральні частини тої ж самої акції.

Тепер візьмемо ще такі вказівки. Черниця Вознесенського жіночого монастиря, фундованого Плетеницьким при Печерській Лаврі, шл. Катерина Кучинська продає свою садибу на Подолі Київському братству. Але братство як легалізована юридична особа все ще не існує – королівське потвердження воно одержало тільки в 1629 р. Тому продажний запис висловлюється так: маєток продається "их милостям панам шляхте и рыцерству войска Запорожскаго и местнаго стану обывателем воєводства и места Києвского, Братству церкви святого Богоявленія, людем народу Роского, вЂры и православія св. Всходнеє апостолскоє церкви, а послушенства св. патріархи константинополского" 1. Тут характеристично заакцентоване Запорізьке Військо як другий фундатор і патрон братства поруч шляхти, задокументований і іншими звістками. Звістку "Віршів на погреб" Сагайдачного, що він в братство "зо всЂм войском вписал", я вже згадував; додам тепер, що Б. Хмельницький, рекомендуючи московському правительству братську організацію, підчеркував, що вона була козацькою фундацією: "Перед нами бывшій гетман войска запорожскаго Петр Конашевич Сагайдачный в память свою за спасеніє души воздвигл церковь в Кіе†богоявленія, идЂже нынЂ училище монастыря Братского" 2.

1 Передр. в згаданій монографії В. Мухіна про братство.

2 Акты Южной и Западной Россіи, X., с. 732.

В цім освітленні ми зрозуміємо відповідно, чому акт об’єднання Братської церкви з лаврською, переведений 1632 р. духовенством і шляхтою, потверджується ще спеціальним листом гетьмана з усім військом запорізьким: "позволяєм на то припадаєм, и при той церкви братской, яко и при школЂ новозаложеной и шпиталЂ до ней належачом обовязуєм(ся) стоять и опоновать до гардл своих", і Петрові Могилі за його шкільну фундацію признають доживотне право патронату над своїм братством: "Абы он яко старшій того братства нашего брат уписный доживотным дозорцею и оборонцею был... а по смерти є. милости в моци то и воли братіи монастыря Печерского кієвского, в братст†нашом кієвском уфундованоє (з вЂдомостью и радою всего Братства до тоєй церкви уписаного) зоставатися маєт: когоколвек они сами захочут на мЂсце вышеменованого о. архимандрита на час певный обрати" 1. Отже, коли гетьман і військо при тім називають себе "тою ж милостью братерською обовязаними", то цілком ясно, що мова тут іде не просто про симпатію, а братський обов’язок, котрому зарівно з "братами уписними" підлягає військо.

Четвертим членом – поруч духовенства, шляхти і Війська Запорізького – виступає міщанство, то, очевидно, як "брати уписні" індивідуально, то як ціла Річ Посполита міська київська; на жаль, з її сторони я не можу вказати аналогічної декларації, і може бути, що це треба пояснити таки принципіальним ухиленням і самого міщанства, і небажанням признати за міською київською громадою в цілості яких-небудь прав до братства. Але супроти продажі Кучинської міщанство треба признати безсумнівним четвертим станом братства, незалежно від того, як фактично воно виявляло свою участь.

Фактична справа братства лежала, очевидно, в руках печерських монахів, виделегованих до цього діла. Грамота гетьм. Петражицького хоч і говорить і про "раду братства", і про "старост доречних от всего братства обраних", кінець кінцем ясно вказує, що справи братства веде й вестиме "братія з монастиря печерського, при церкві брацькій уфундована для справування церкви і монастиря і теж для розмноження наук шкільних" 2.

1 Памятники, II, с. 419 – 420 і 422.

2 Памятники, с. 419.

Так було, видно, в момент зав’язання братства, коли його репрезентував печерський монах Ісайя з братією, і так воно лишилось пізніше. На жаль, зістається неясним, як робилась ця делегація, – в пізніші часи ми бачимо не раз, що митрополити розпоряджаються часом безпосередньо всякими урядами Братського монастиря, часом затверджують поданих їм кандидатів; що братські монахи ображаються, коли ігумен-ректор править справами монастиря без ради братії. Потверджуючи за Могилою доживотну диктатуру в братстві, гетьман Петражицький з старшиною, як ми бачили, застерігають по його смерті для братських монахів право свобідно вибирати собі патрона з осіб світських і духовних. Все це піддає гадку, що в практиці комбінувались, мабуть, обидві форми: кооптації братією Братського монастиря нових членів і призначення їх митрополитом і печерським архімандритом з собором: взаємовідносини цих різних інстанцій і реальний рахунок сил впливав на практику. Але в грунті речі Братський монастир і з тим властиво братський осередок був філією Печерського монастиря, котрій доручалось завідування школою й іншими установами братства і репрезентація в тих церковно-національних справах, які спадали на братство. Печерський монастир не хотів відповідати за них своїми маєтками, не хотів стягати на себе гніву уряду і всяких міродатних чинників за такі політичні кроки, які диктувалися інтересами церковними й національними, і це переходило на братство, патроноване шляхтою й Військом Запорізьким (фактично власне цим останнім!), а ідеологічне кермування цими справами і біжуче завідування ними доручалось вибраній печерській делегації з певним числом рядової монашої братії для помочі і виконання всякої монастирської служби. Зазначена вище аналогія з організацією братства Луцького допомагає це зрозуміти.

Ближчі подробиці заснування Луцького братства нам не відомі, але мотиви і обставини в загальних рисах ясні: волинська шляхта в 1617 р. заходиться коло закладання братства на взір Львівського, на спілку з місцевим духовенством і міщанством 1.

1 Акти видруковані в I т. "Пам’ятників Київської археогр. комісії", ч. І.

Заховались (на жаль, теж неповні) "каталога или реєстр събраных обыце имен братий єже о ХристЂ обрЂтающих ся в градЂ Луцком и прочаа благородных окрест живущих сынов восточного православіа" 1617 року; заховав ім’я "ктитора" братства ігумена луцького Чернчицького монастиря, кількох інших духовних осіб та шляхетських імен, між ними найвизначнішого з волинських борців Лаврентія Древинського і одного з Гулевичів-Васютинських, що, очевидно з усього, грали центральну роль у цій братській акції. Міщан у ролі фундаторів стрічаємо слідом в королівськім потвердженні, яке виходила волинська шляхта для цієї фундації: король називає ініціаторами цього діла "певних осіб так стану шляхетського воєводства Волинського, як и посполитих людей места Луцкого".

Добившися королівського потвердження цього братства, мовляв, заснованого головно для відновлення погорілого міського шпиталю, як "братства милосердя" (але з виразним зазначенням у цім потвердженню також і "школи для побожної науки людей молодих"), шляхта-фундатори видали повновласть на безпосереднє завідування справами братства – будування церкви, школи і шпиталю "меншим браттям" – міщанам луцьким ("а иж сами в том мЂстЂ обецне не мешкаючи и про одлеглость не часто бываючи, полецаємо той дозор, и працу вкладаємо на менших панов братій наших – панов мещан луцких, абы они, яко до того належныє, на мЂсци нашом працу и всякий дозор подыймовали и ряду всякого постерегали и нами ся яко старшими отзывали" – виступали не тільки своїм іменем, але й іменем шляхти, як старших братів свого брата) 1.

1 "Пам’ятники Київської археогр. комісії", І, с. 1.

А провід культурний, релігійний, ідеологічний, як і в Київському братстві, покладався на духовну частину братства. Статут братства, поданий на затвердження царгородському патріархові, досить виразно дає зрозуміти, що "старші браття", вибирані щороку, мали відати матеріальною стороною братства, його прибутками й видатками; провідником ж братства, головою малої братської ради (так би сказати – виділу) мав бути "пресвитер церкви їх", очевидно, вибраний чи делегований з Чернчицького монастиря, що відограв роль до певної міри аналогічну з Печерською Лаврою для братства Київського. А слідом, коли братство взялось до організації свого власного монастиря, то, зіставивши за світською частиною братства орудування неруховим майном братства і утримування з нього школи й шпиталю, а почасти й самого монастиря, воно всю культурну сторону братського життя перенесло на чернечу братію цього Братського монастиря.

Детальні вказівки щодо взаємовідносин світської і чернечої частини братства, які дають нам луцькі статути, дають дуже цінні аналогії для зрозуміння відносин у братстві Київськім, в першій, передмогилянській добі його існування, з огляду на те, що цю можливість освітлення її за поміччю луцьких актів якось досить не завважено, а я хочу її використати в тій мірі, як цього вимагають завдання нинішньої моєї праці, я вважаю потрібним у кількох словах іще вияснити ті обставини, з яких виходить, що братства Київське і Луцьке були, так би сказати, близнятами, породженими одним часом і одною ситуацією, і як з обставин київської фундації ми можемо не одно притягти для висвітлення зовсім не відомих обставин фундації луцької, так луцькими фундаційними актами можемо скористуватися для різних питань первісної київської братської організації.

Я вище зазначив, що серед шляхти, яка заходилася у Києві восени 1615 р. фундувати Київське братство, була фактично представлена також українська шляхта сусідніх воєводств Волинського і Брацлавського. Участь волинської шляхти була тут особливо важна. Волинь здавна була головним огнищем української шляхетської верстви, волинська шляхта була серед неї найбільш родовитою, багатою, впливовою, перейнятою державними українськими традиціями і високими поняттями про велику минувшину, великі заслуги і великі права своєї верстви і її національні обов’язки й завдання. Невважаючи на перехід великої частини її на польську віру і польську культуру в останніх десятиліттях, так жалісно оплаканий М. Смотрицьким у "Треносі", в другім десятилітті XVII в. серед волинської шляхти було ще чимало людей, відданих своїй вірі й народності, заможних, енергійних, активних: це вона ще кільканадцять літ пізніш під час безкоролів’я 1632 р. вміла повести таку блискучу кампанію на елекційному соймі проти всяких клерикальних, ультрамонтантських польських елементів. Древинський, Кисіль, Семен Гулевич – все це були волиняки, люди з досить широким як на свій час і свою верству політичним світоглядом і великим знанням польської політичної машинерії.

Коли в 1615 р. вияснилося – як я то вище підніс, – що козацька старшина з "урожоним" Петром Конашевичем на чолі готова і може підтримати серйозно й впливово "руську справу", як її тоді розуміли, передусім справу руської церкви, книжності, школи, то результатом цього було не тільки саме зав’язання Київського братства, а ширший політичний план національної акції, в котрім одним з пунктів було також засновання паралельного братства в Луцьку. Організуючи братство в Києві, що мало служити передусім фірмою для козаччини в обороні національних інтересів, одночасно назначали організацію такого ж братства в Луцьку, тодішній столиці Волині, як суголосний організаційний центр тутешньої української шляхти й міщанства. Українська шляхта Волині в тім моменті ще становила поважну політичну силу в Речі Посполитій: луцьке українське міщанство, як показують акти братства, теж виявляло значну активність і солідарність: коли уніатський владика луцький підняв крик про небезпеку для унії від нових братських установ, – королівські репресії звернулися против міщан як представників братства 1.