Текст книги "Історія української літератури. Том 6"
Автор книги: Михайло Грушевський
Жанры:
Литературоведение
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 46 (всего у книги 46 страниц)
З другої сторони, це треба підчеркнути, що з цею погонею за католицькими, польсько-єзуїтськими взірцями в’яжеться безперечний український – чи, як кажуть автори, "православно-руський" або "російський" патріотизм. Вони дійсно запозичують від "католицьких академій" форми й засоби, беруть у них "палладійські куншти", але на те, щоб приспособити їх до православних українських традицій, церковних і політичних, взяти ці "куншти" на українську службу. Бачили ми це величання Царгорода як самостійного церковного й культурного огнища православного світу (про єрусалимський патріархат – патрона попередньої, непривілейованої київської ієрархії – вже нема мови); він величається як рівнорядний з Римом церковний і культурний центр, з академією Константна Великого і традиціями східного цісарства. Поруч його свій власний старий державний центр з традиціями старих київських князів, "неосяжними валами", церквами і монастирями, з велетнем Дніпром, котрому Польща не могла нічого поставити побіч, садами й виноградниками і в центрі того всього св. Софія – "богиня" цього старого Києва з своїми мозаїками, малюваннями, мармуровими різьбами і т. д. апофеозується як пам’ятка незрівнянної розкоші й слави.
Ця сторона варта уваги, вона до певної міри урівноважує сервілізм і упадання перед "добродіями": з національної сторони київський Парнас тримається гідно: "віддає кесареві", чолобиття державі, королеві і його сенатові, а поза тим Русь і Польща – це два рівнорядні світи, носії двох світових культур, представники двох цивілізованих світів. На взірцях католицьких мають вироблятися "довціпи руські", має виростати самостійна й окремішна культура українська ("православно-руська").
Стільки щодо літературно-ідеологічної сторони цих писань. З становища моменту – тактичних завдань Могилиного гуртка – звертають на себе увагу виявлені в цих панегіриках тенденції представити Могилу головним, а властиво єдиним борцем за права православної Русі і йому приписати всі здобутки безкоролів’я. Цілком ігноруючи парламентарську боротьбу – дійсно відважну, витривалу й завзяту, проведену в посольській палаті такими старими і заслуженими українськими парламентаріями, як Древинський, Кропивницький, Кисіль, Гулевич і інш., що цілими десятиліттями виносили на своїх плечах цю боротьбу і тепер дійсно ефектно вінчали її за поміччю протестантів здобутками безкоролів’я, на користь загальну, без усякої користі персонально для себе, навпаки, мабуть, зломивши цим свою персональну кар’єру (за виїмком Киселя ніхто з них не добився до сенату, хоч були це люди визначних політичних здібностей), панегіристи їх коштом висувають Могилу. Нібито він "на всіх соймах" був метою для ударів противників православної Русі, він боронив її прерогатив, виливав "океани сліз" над її кривдами, демонстрував її права і кінець кінцем добився їх реституції. Не парламентарна боротьба в посольській палаті, а його закулісні заходи, його заслуги в короля і Річи Посполитої, а ще більше його високе походження і зв’язки з такими ж великими панами, як він сам, рішили справу, і він одержав те, чого даремно цілих 40 літ 1 добивались представники православної Русі.
1 Чому якраз 40 літ? Або справді рік 1592, рік перших початків унії взято за дату, коли православна Русь втратила митрополита, або рахується 40 літ кругло, хоч їх від апостазії Рогози минуло трохи менше.
Дістав королівську номінацію на митрополію, став "упривілейованим митрополитом", як його називали і він сам себе називав, – в противставленню до свого противника Ісайї, – і тим положив край безправному станові руської церкви і з ним зв’язаним пониженням і образам національного почуття православної Русі. А заразом своїми коштами, енергією, здібностями підніс її моральну повагу, положив кінець "руській грубості", викликаній дезерцією ієрархії, утворив українську високу школу – на взір царгородської академії, мовляв, організував кадри ученого духовенства, дав можності національної освіти українському шляхетству і т. д.
Замовчуючи й ігноруючи те, що робилось перед Могилою на полі політики й культури, панегіристи роблять з нього не то що головного національного героя, а навіть єдиного носія національної ідеї. Як замовчано всю політичну боротьбу і все записано в рахунок культурних заходів Могили, що в дійсності обертались не коло національних проблем, а коло його персональної промоції, так зігноровано і всі досягнення печерського гурту – праці Плетеницького, Копистинського, Борецького, так наче перед Могилою не було школи, не було письменства, не було культурних сил. Навпаки, до неможливості роздуто його незамітні і в дійсності, мабуть, таки й зовсім незначні заслуги перед Річпосполитою, його воєнні виступи, представлено його бойовиком, заводовим воякою, яким він ніколи не був, претендентом начебто безсумнівним на молдавський престол, який тепер нібито тільки відложив свій скіпетр і свою зброю, щоб посвятити себе інтересам церкви. І от тепер цей богатир, цей переможець ворогів Русі, призвичаєний "гладити палашем" неприятельські голови, пускається на визволення з уніатських рук своєї митрополичої столиці, своєї Софійської кафедри. Марсові фанфари "Мнемозини" голосять збройний наступ цього "славного руського богатиря".
Дарма, що й наступати властиво нема на кого. Дворяни уніатського митрополита сидять у Києві на його володіннях так тихо, що їх ніхто не чує: в церквах, що рахуються за уніатським митрополитом, богослуження не відправляється, вони стоять замкнені, тільки потроху експлуатуються їх грунти, городи й ниви. Відібрати би це з рук дворян Рутського, мабуть, можна було без усякого труду, коли вже зайшло в цій справі порозуміння Могили з всевладним господарем офіціального Києва – воєводою Тишкевичем, як натякає "Мнемозина". Але Могилі і могилянцям треба було продемонструвати своє славне завзяття на боротьбу з унією й католицтвом, показати свою непримиренність там, де йде про "права православно-руські", змусити публіку забути колишні порозуміння Могили і його прихильників з Смотрицьким і К° для переведення нової унії. Ні, це не той непевний господарчик, котрого треба було полохати козацькими методами, щоб задати йому спасенного страху, аби не йшов на католицькі примани. Тепер це завзятий, безоглядний і непримиренний оборонець інтересів православної Русі, що готов іти проломом против цілого світу не тільки словом, але й збройною рукою, "правицею і лівицею", prawem i lewem, як говорили в Польщі. І так інсценізовано його вступ до його митрополитанської столиці: "Єго мил. отец митрополит з великим тріумфом въєхал до Кієва, Святую Софію і Святого Николая монастир взял", – писав свому знайомому Ісайя Трофимович, один з найближчих помічників Могили, ректор його школи 1. "Взяв" – у розумінню здобув з бою! Так треба було інсценізувати цей в’їзд, і так дійсно його, очевидно, інсценізовано, як свідчать деякі урядові акти.
Возні київські дають офіціальну посвідку, що Могила "на вряд свой митрополитанский хотячи въєхать и церков столечную св.Софию ис приналежностями до посесии и держаня своєго обънять", вислав їх "наперед себе", і вони знайшли церкву Софійську порожню, без яких-небудь церковних речей, "толко самый спустошеный и опалый мур голый и олътари руинами се заваленыє". При церкві нікого не було, крім родини Корсаків, що мешкали тут з доручення уніатського митрополита, жінка Корсака сама-одна була присутня і спочатку відмовилась випровадитись, але другого дня, за посередництвом деяких приятелів, виїхала з цього софійського двору.
Але Корсаки представляють справу інакше: з возними наїхала купа озброєного люду – слуг, бояр, підданих і козаків монастиря Печерського, волохів і інших різних людей з Анатолієм Мужилівським 2 на чолі,
1 П. Могила, І, див. 89.
2 Це Андрій Мужилівський, недавній кандидат на митрополію, див.вище, с. 435.
і коли Корсакова не дала їм ключів від церкви, вони "обухами і шаблями" відбили замки до церковної фіртки, а потім двері до церкви, вивели за руку Корсакову і сторонніх людей, які в неї на той час трапились, і зайняли Софійський монастир і церкви, що разом з ним рахувалися за уніатським митрополитом: Миколи Десятинного, Семена і Василя Нагірного 1. Спішно потім почали чистити і прикрашати Софію на приїзд Могили, і 17 липня Могила в’їхав урочисто в супроводі духовенства, шляхти і дворян своїх до своєї кафедри 2. Рутський про око виточив йому процес за насильне захоплення, король так само просив Тишкевича залагодити цю справу, Тишкевич нібито докорив Могилі, що нечемно поступив собі против нього, воєводи, який за нього, Могилу, свого часу старався в справі київської митрополії 3. Але справа, розуміється, скінчилась для Могили нічим, а бажаний ефект був осягнений. Могила, мовляв, безоглядно, збройною силою погромив уніатів і викинув з своєї софійської резиденції. Він міг вимагати за це від своїх православних безоглядного довір’я і безоглядного послуху, як "свій", а не тільки "упривілейований митрополит", і дійсно дістав його. Його парадний в’їзд до софійської резиденції був першою маніфестацією в тім напрямі – всенародного признання його митрополичої влади. Коли за посередництвом київської шляхти і королівських комісарів – Ад. Кисіля з тов. Могилі вдалось слідом і Запорізьке Військо привести під свою владу, так що воно, вислухавши жалі Ісайї, признало право на митрополію Могилі, прийняло його благословенство і позволило посвятити армату для походу на Москву 4.
1 П. Могила, І, дод., ч. 87, 88, 90.
2 Там же, с. 534.
3 Там же, с. 548-9.
4 Я вище відзначив, переказуючи оповідання польського гетьманського урядника про цей акт (с. 522), цей момент, що жалям Копинського Могила протиставив закиди Копинському, що він зраджує Річ Посполиту, порозуміваючись з Москвою. Весь акт посередництва війська в суперечці двох митрополитів проходив в аспекті війни Польщі з Москвою, до котрої польський уряд хотів притягти Військо Запорізьке в найбільших розмірах і з найбільшою енергією. Тодішню політичну ситуацію я представив в "Історії України", т. VIII, ч. І, с. 201 і далі. Москва почала війну з Польщею ще з кінцем 1632 р. і, покладаючись на заяви прихильності Копинського, Мужилівського і інш., сподівалась, що військо козацьке в цій війні не підтримає поляків, а може, і стане по стороні Москви. Цілком можливо, що Копинський з тов. і робив різні заходи, щоб вплинути на козаків в цім напрямі, але не осягнув ніяких результатів, а тільки дав на себе зброю противникам. Козацьке військо не відтяглось від війни з мотивів чисто матеріального характеру, щоб заробити на ній по своїй козацькій лінії, і це полегшило Могилі і його партії їх завдання – відтягти Запорізьке Військо від Копинського і змусити признати Могилу православним митрополитом. Коли Копинського атестовано як московського агента, а Могилу – як вірного королеві голову церкви, козацькому війську, даючи згоду виступити з усією силою на порятунок короля, трудно було дуже обставати за Копинським. З другого боку, королівській партії важливо було доконче відтягти козаків від Копинського і поставити під зверхність Могили – цього вимагали політичні інтереси. Автор реляції пояснює, що інтересів Могили, з одної сторони, боронив Кисіль як королівський комісар, з другої сторони – ручителями його правовірності і патріотизму виступила київська шляхта, що приїхала з Могилою в чималому числі. Потім, як пророблено всю підготовчу роботу, військо зробило Могилі парадну зустріч, він відправив богослуження, ціле військо цілувало йому хрест і руку.
Потім з усею процесією святив армату (очевидно, кропив посвяченою водою) "і в гарних словах благословив козаків на війну" з Москвою. Військо ж попросило Кисіля, щоб він погодив обох митрополитів, аби вони надалі не втягали військо до своєї боротьби і не робили в нім замішань. Кисіль намовив Копинського вдоволитись Михайлівським монастирем і не претендувати більш на митрополію, і Копинський видав Могилі на це нову запись, потім її знову відкликав (як вище), але військо, дійсно, більше до цеї справи не мішалося.
Це було рішучою і остаточною його перемогою над противниками, над православним старовірством, "неученими попами" і їх москвофільськими потягами. Не тільки зверхній український нарід, але і спідній – в особі Запорізького Війська признав авторитет і дискреційну "богоусвячену" владу Могили і дали йому "розрішеннє на вся".
На цім кінчаю. Ця книга спочатку уявлялась мені як перша частина VI тому, що мав би сягати в XVIII вік. В процесі роботи – а робота тривала довго, чотири роки 1 (з перервами), закруглилася ця книга під моїми руками в окремий том – не тільки тому, що виросла розмірами, а й тому, що ясніше, ніж перед тим, виступило перед моїми очима переломове значення цього моменту: опанування київської митрополії "упривільйованим" магнатом православної віри, а польської шляхетської Річи Посполитої: кінець революційної ролі православної церкви і поворот її на становище офіціальної урядопослушної установи, позбавленої тих елементів громадськості, що вона набула в першій своїй активізації, ув’язуючись з різними опозиційними громадськими елементами.
1 Від літа 1926 р. до кінця 1929, переписана і справлена до друку протягом 1930 р.
Цей період її активізації, що потривав у різних стадіях протягом приблизно століття (не рахуючи різних передступних, ембріональних стадій), кинув ретроспективне світло на раніші часи і утворив досить розповсюджену в українській літературі теорію питоменної одвічної громадськості, демократизму, виборності православної української церкви, яка, мовляв, тільки притушена була панським режимом литовсько-польської доби, реставрувалась в XVI – XVII вв. і лишилась природною прикметою її й надалі. Ця теорія знаходила своїх прихильників і в церковних кругах, що мріяли про відродження церковної автономії, і в кругах громадсько-опозиційних, народницьких і революційних, що сподівалися з демократизованої і автономізованої української церкви зробити засіб активізації народних мас. Такий підхід особливо виразно виступає в Драгоманова, а документальне обгрунтовання цієї теорії взяв на себе Ор. Левицький.
Але ця концепція перманентної громадськості й автономності українського церковного життя не відповідає дійсності. Критичні зауваження до неї я зробив уперше в 1895 р. з приводу студії акад. Студинського про "Пересторогу", потім докладніше представив справу в V томі "Історії України-Руси" і в V томі "Історії укр. літератури". Я показав там, що змагання громадянства (передусім його провідних, аристократичних вершків) мати рішаючий голос у церковних справах і організація братська – це явища новіші, які різко відбивають від монархічно-ієрархічного укладу старої укр. церкви 1.
1 Див. "Іст. укр. літ.", V, с. 94-100, 154-7, 230-3.
Вони стали розвиватись головно під впливами чеського руху XV в., а ще більше – під повівами реформації XVI в. Підставою цього процесу усуспільнення церкви стає міщанська верства західноукраїнських міст, що під впливом продукційних відносин XV – XVI ст. набирає небувалої перед тим ініціативності і самопевності, серед самих же церковних кругів бачимо вагання: бажання використати для своїх інтересів ці активні громадські течії мішаються і переплітаються з кастовою відразою до вміщань громадян до церковних справ, що повинні, на їх погляд, бути виключною монополією самих церковників.
З початком XVII в. міщанські сили і міщанська активність в Зах. Україні заломлюється, але за той час утворились фактичні зв’язки між церковними діячами Східної України з новою соціальною силою – козаччиною, і, оцінивши це, громада галицьких церковників в спішнім порядку починає пересувати свій церковний осередок і культурно-освітні засоби на схід, до Києва, "під крила христолюбивого воїнства запорозьких молодців". Образно висловлюючись, церковна справа міняє своїх коней, пересідає з міщанського на другого, ще більш революційного коня – козацького. Під козацьким протекторатом відновлюється розбита відступством владиків церковна організація, організується школа, літературна робота. Але й тут серед церковників іде певне роздвоєння. Поруч бажання використати якповніше революційні народні сили ясно проявляють себе інші течії: якнайскорше розірвати з ними, примусивши до поступок уряд, ув’язатися з ним і замкнути церковну сферу для втручання світської людності: чи козацтва, чи міщанства, чи навіть і шляхти, поскільки вона хоче впливати на політику ієрархії. Був тільки короткий момент, підчеркнений вище, коли владики Феофанового свячення відважилися зсолідаризуватися з козаччиною, котрій вони завдячували своє висвячення і свою цілість від королівських нагінок: вони проголосили тоді козаччину спадкоємцями старих патронів православної церкви – київських князів і представниками культурних і національних традицій Старої Русі. Але це була коротка хвиля, і, зміркувавши ситуацію, ці владики почали шукати порозуміння з урядом. Тоді зарисувався розрив у самих церковних кругах: розходження з владичною ієрархією нижчого кліру, що дістав за це від ієрархічних кругів згірдливу назву "неучених попів", хоч провадили ними якраз представники тодішньої церковної ерудиції: А. Мужилівський і Зизаній. Був момент, коли могло прийти до повного розриву і сформування пресвітеріанської української церкви – цілком без’єпископальної або єпископальної тільки формально: але не стало на це революційної енергії серед загальної реакції, що запанувала на Сході, та й у Центральній Європі. Ці радикальні течії не скристалізувались, і проворний молдавсько-польсько-український магнат, користаючись з прихильної ситуації, вмів поєднати свої магнатські зв’язки з канонічним православним ригоризмом і, зайнявши місце офіціального провідника української церкви, притлумити в ній радикальні й опозиційні течії та повернути українське церковне життя в те ієрархічно-монархічне річище, з котрого воно вийшло.
Олекса Мишанич
ВІД УПОРЯДНИКА (том 6)
Друга половина п’ятого тому "Історії української літератури" Михайла Грушевського вийшла у 1927 р. і охоплювала період "першого відродження" – 1580 – 1610-ті рр. Закінчуючи п’ятий том, автор визначив хронологічні рамки наступного, шостого тому. Це мала бути "своєрідна переходова зона – яке двадцятиліттє чи чвертьстоліттє розташовання української культури на нових, київських позиціях і орієнтовання на нові соціальні сили" (т. V, с. 504), тобто козацтво.
Починається шостий том оглядом подій і творів 1609 – 1610 рр. і завершується 1632 – 1633 рр., обіймаючи, отже, історію української літератури другого, третього і початку четвертого десятиліть XVII ст. – перехідний період від явних здобутків відродження до церковно-релігійних реформ Петра Могили. Оскільки авторський підзаголовок шостого тому не виявлено, то умовно його можна подати так: "Культурно-національний, релігійний і літературний рух на Україні перехідної доби" (1610 – 1633)".
За свідченням автора, працював він над шостим томом від літа 1926 р. до кінця 1929 р. (див. с. 668). До друку том було підготовлено у 1930 р. Мав він 976 нумерованих машинописних сторінок, виготовлених на двох друкарських машинках. Тексти латинкою вписані невідомою рукою. Так само невідомою рукою зроблено чимало виправлень після передруку, особливо це стосувалося вживання букв Ђ і ъ. Руки автора на цьому машинописному примірнику не виявлено. З усього видно, що це був примірник, повністю підготовлений до складання. Титульна сторінка відсутня. На с.1 зверху напис олівцем невідомою рукою: "М. Грушевський. Історія української літератури, т. VI, ч. 1, ст. 1 – 461". Отже, том планувалося випустити у двох частинах. Друга частина мала починатися із с. 462, розділом "Вагання в київській орієнтації, зносини з Москвою; супліки до царя, патріарха тощо" і до кінця.
Трагічні для України події кінця 20-х – початку 30-х рр. надовго зупинили розвиток української науки. Підготовлений до видання шостий том виданий не був. Ім’я М. Грушевського і його наукова спадщина з часу смерті вченого і до кінця 80-х рр. піддавалися найбрутальнішій критиці і паплюженню з боку офіційної радянської історіографії.
В одній із праць акад. О. І. Білецького – "Стан і проблеми вивчення давньої української літератури" (1959) після згадки про І – V томи "Історії української літератури" М. Грушевського додано таку примітку: "Крім зазначених, був виданий, вже після смерті Грушевського, ще VI том, що зараз є бібліографічною рідкістю; в рукопису залишилася друга його половина" (Білецький О. Зібрання праць у п’яти томах. – Т. 1. – Київ, 1965. – С.109). Це повідомлення не підтверджується жодними даними: сліди названого видання виявити не вдалося.
У 30-х рр., уже після смерті М. Грушевського, О. Білецький рецензував рукопис шостого тому його "Історії української літератури" і рекомендував її до видання як пам’ятку "культурної спадщини старого світу". У цій же рецензії згадується і продовження шостого тому, яке доводило "історію української літератури до останніх десятиліть XVIII-го століття". Машинописна копія рецензії О. І. Білецького зберігається разом з машинописом шостого тому. Ми друкуємо цю рецензію поважного вченого як додаток до книги М. Грушевського. Вона є спробою оцінити цю працю як пам’ятку старої школи, підкреслює її наукове значення. Крізь ідеологічну заданість бачимо намагання врятувати книгу, дати її читачеві. Нині у нас нема ані найменших даних ні про видання у 30-х рр. першої половини шостого тому "Історії української літератури" М. Грушевського, ні про доведення праці до кінця XVIII ст. Залишаємо цю загадку майбутнім літературним детективам. Якщо вчений писав шостий том три з половиною роки, до кінця 1929 р., і опрацював всього 23 роки (до 1633 р.), то малоймовірно, щоб в умовах початку 30-х рр. він міг простежити понад півторасталітній період і написати ще 5 – 6 тис. сторінок тексту. Такий задум існував, та здійснити його, мабуть, не судилося. Свідчення О. Білецького вимагає найретельнішої перевірки.
Машинописний примірник шостого тому "Історії української літератури" М. Грушевського зберігається нині у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук України (ф.122, № 4) у чотирьох теках. Папір поганої якості, жовкне і кришиться. Текст читається задовільно. Вписаний фіолетовим, чорним і синім чорнилом текст – переважно цитати з польських джерел і посилання на іноземні видання – місцями вицвів.
Готуючи книгу до видання, ми намагалися повністю зберегти всі особливості мови і правопису автора. М. Грушевський, як і в попередніх томах, користувався академічним правописом 20-х рр. Зроблено лише незначні уточнення: уніфіковано вживання великих і малих літер, написання географічних назв, пом’якшення приголосних, закінчення родового відмінка, часток не і ні (разом і окремо), вживання апострофа. Розділові знаки розставлено за сучасними вимогами. Лексика і синтаксис залишилися недоторканими.
У томі наводяться численні, часто досить великі за обсягом, цитати із стародруків і рукописних джерел. Автор загалом дотримувався тих правил передачі старих текстів, що їх виробила Археографічна комісія Української Академії наук: "не зміняти букв, допускаючи зміни, в інтересах зрозумілости, тільки в розділі слів, в інтерпункції, в уживанню великих літер... Сього я додержувався – коли мав перед собою рукописний оригінал або стародрук. Але користаючи з новіших видань, я не всюду вважав себе зв’язаним виглядом сих видань, бо в них дуже часто, навіть переважно маємо транскрипцію модернізовану, з ухилом під шкільну російську правопись XIX в., без докладних пояснень допущених змін" (Історія української літератури. Том п’ятий. Друга половина. – ДВУ. – Київ, 1927. – С. 506). Отже, цитуючи старі тексти, М. Грушевський виробив свої правила їхньої передачі, які ми повністю зберегли, допустивши лише одну зміну: послідовно знято ъ в кінці слів. Майже всі цитати звірено з першоджерелами, скрізь їх залишено у транскрипції М. Грушевського.
Жодних втручань не зроблено і в бібліографічному описі при посиланнях на джерела, хоч ці описи не відповідають сучасним вимогам і стандартам. Це було б порушенням авторської волі, такі виправлення й доповнення можливі лише у науковому виданні, що містить допоміжний довідковий матеріал. Така система бібліографічного опису застосована і у попередніх томах. Опис польськомовних видань звірено з оригіналами, внесено незначні уточнення правописного характеру.
Публікуючи окремою книгою шостий том "Історії української літератури" М. Грушевського як дорогоцінну пам’ятку нашої літературознавчої спадщини, сподіваюся, що вона буде стимулом до повного наукового перевидання І – V томів цієї фундаментальної праці, яка має неоціненне значення у нашому духовному і національному відродженні.
Насамкінець вважаю своїм приємним обов’язком щиро подякувати проф. Омеляну Пріцаку – ініціатору цього видання, який підтримав мене добрими порадами і активно сприяв виходу в світ цієї книги. Дякую також пані Наталі Ішиній, яка брала участь у сучасному мовно-правописному оформленні тексту. Сердечна подяка належиться і пані Олені Масловській за її сумлінну працю при передруку цієї дуже складної для видання в нинішніх умовах книги.
Олекса Мишанич
Київ
19 січня 1995 р.