Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 46 страниц)

1 Михайлівський, де резидував Борецький, а після нього Копинський.

Сего ради молю вашего преосвященства аще мощно на архиерейское служение на сак же и на иное святительское украшение пожаловати худость нашу коєю либо вещию, или материею, – понеже сего вашей святительской милости есть преизобильно, у нас же зело всего скудно. Яко да имЂти буду сиє на благословениє ваше святительскиє милости, понеже єсм раб и присный богомолец вашего преосвященства, и мощей 1 святых ко священнодЂйствию посвящения мира, також і антиминса, о нем же нужда ми предлежит к великому четвергу посвящения мира сподобити ся, понеж не имЂю сего у себе. Днесь прилЂжно молю твоего величества и прещедраго пастыря, понеж у нас во сия вся зело оскудно, не имамы гдЂ их достати, понеж Греченя мало бывают у нас, а прежде сего от них святих мощей доставали.

И паки со вторицею молю просити и молитствовати Господа Бога присно должен есмь о вашей святительской милостия. Сокровенне же и тайне к вашему величеству послах ради зЂлныя боязни от супостат, молю яко да бес коснения посланный от нас к вам возвратитца, и аще мощно, да повелЂниєм православного царя препровожени будут до Густинского монастыря, для ради боязни стрегущих по пути. ПрилЂжно вашу святительскую милость прошу и молю, яко да не презрит о сих всЂх моления неключимаго послушника и богомольна своего. Аз же молю и молити должен есмь, яко да ваше преосвященство, добрЂ словесно здЂ стадо упасши, во грядущей вЂчный жизни пастырем начальнику господу Иисусу Христу пресвЂтлым лицем явльше ся, преславный и прерадованный глас господень услышиши:

"Благий рабе и вЂрный, в мале был єси вЂрен над многими тя поставлю, вниди в радость Господа своего". Ея же со всЂми святыми патриархи и архиерЂи да сподобитца ваша святительская милость" 2.

1 Мощех.

2 Московська копія в тих же "Грецьких справах" Посольського Приказу, 1632 р., стовп. № 6, л. 4, видана була в "Вестн. Зап. Россіи" (стор. 49 приміт.) з невірним поясненням, що це "подлинник".

В коротких словах зберу свої думки, в чому я вбачаю інтерес оцих єрархічних слізниць на московську адресу.

З зовнішньої, формально-літературної сторони ці зносини підтримують старі традиції високої слов’янської риторики, що все менш і менш мають поля для вжитку в відносинах домашніх. Та нова літературна мова, що нею користувались в домашнім вжитку, не годилась для писань на адресу царя, патріарха і всяких інших московських ієрархів і достойників. Треба було сягати до старих взірців, якими промовляли патріархи, митрополити і всякий інший церковний чин в найбільш урочистих оказіях. Треба було їх мати напоготові.

Підтримуються при тім і старі політичні й культурні традиції. Московська династія, церква, "синклит" – все ж це колишні паростки київського "винограду", пересаджені на північні лани. Відкликаючись до їх помочі, треба маніфестувати живучість цих традицій на київськім грунті. Просячи їх допомоги – признається їх патронат і певні обов’язки супроти нього. Московські царі – це природжені монархи київські, дарма, що різні політичні зміни вивели Київ з-під їх влади. При тім же це православні царі – наступники візантійських цісарів, котрим належить суприматія над усім православним світом. Вони найвищі сторожі й охоронці православної віри. Це зобов’язує.

Звертаю особливу увагу на лист А. Мужилівського, де він цілком виразно заявляє, що готов бути зрадником перед королем і Річпосполитою на користь московського царя як носія православних інтересів. Це заповів йому покійний митр. Борецький. Така була орієнтація цього покоління.

Московська інтервенція на базі релігійних інтересів весь час висіла в повітрі, як я це нагадав вище; вона не переставала бути цілком реальною можливістю, з котрою треба було рахуватись при всіх ситуаціях.

Це все не перестає підтримувати в київськім церковнім і літературнім осередку свідомість своєї позиції на межі двох світів, двох цивілізацій, двох політичних систем – між західною і східною, польсько-латинською і московською. Це вносить певне роздвоєння не тільки в політичну орієнтацію, але і в культурну. Треба було рахуватися з вимогами обох таборів, запобігати ласки і цих і тих, давати щось на обидві сторони. З формального погляду це виявляється паралельно в розвою літератури писаної і друкованої польською мовою, для читачів польської культури, противників і союзників, з другої сторони – в культивуванні церковнослов’янщини в київських писаннях і виданнях, з огляду на світ московський. Я вже це підносив не раз і ще раз підчеркую тут, з приводу цих суплік на московські адреси, що лишились одною з яскравих ілюстрацій цієї "творчості на експорт", приладжуючись до двох чужих світів, до двох чужих культур.

Ясна річ, що це не відбивалось сприятливо на розвою творчості для себе; це треба пам’ятати, оцінюючи київські досягнення і взагалі аналізуючи культурну політику київських кругів цієї доби і констатуючи її слабі сторони, які мстилися потім на дальшому розвитку української культури; ми не повинні забувати незвичайно трудних обставин київського життя, що в значній мірі виправдують хиби і помилки київського гуртка. Не маючи власної соціальноекономічної бази, він весь час почував себе змушеним маневрувати і маневрував, розуміється, часто не влучно.

План релігійного компромісу. Писання Саковича і Смотрицького.

Полеміка, викликана опортуністичними ухилами ієрархії, має чималу культурно-історичну вагу. Але вона велась майже виключно польською мовою і з літературного становища здебільшого не має великого інтересу; тому її мало студійовано; нам треба приглянутись до неї уважніше, але й ми спинимося тільки на деяких її моментах, поскільки в ній брали участь взагалі представники сучасної літератури і їх виступи характеризують різні течії в сучасній ідеології й культурнім житті. Та дещо в них має й літературну вартість.

Початок дав звісний нам як київський ректор Касіян Сакович. Очевидно, це ректорство його не вдоволяло, а київські круги не давали йому ніякої промоції чи то з огляду на його нечисту минувшину, чи на поведінку його в Києві. Було обопільне невдоволення, і коли Смотрицький, приїхавши зимою 1624 – 5 р. до Києва, замешкав у Братськім монастирі перед своїм виїздом на Схід, Сакович, видко, зчаста сходився з ним, балакали на тему різних дефектів в православній церкві і способів вийти з ситуації, яка не вдоволяла їх обох. Про це рік пізніш похвалився Сакович у своїм виданню "Дезидероза", випущенім в Кракові, вже по переході на унію. Кинувши Київ скоро після виїзду Смотрицького на Схід, Сакович перейшов, як уже знаємо, на посаду проповідника при Братській церкві в Любліні, а кілька місяців потім, знайшовши протектора в особі кн. Олександра Заславського і діставши від нього обіцянку дубенської архімандрії, коли перейде на унію, вчинив волю князя і став студіювати богословіє у люблінських домініканів. Відти переїхав до Кракова і тут літом 1625 р. випустив польський текст "Дезидероза" – моралістичного трактату, переложеного з латинського ще в XVI в., і до нього додав передмову, де виясняв мотиви свого переходу на унію, а при тім доволі ясно натякав "на побожні мислі" "в такім же напрямі" – "заспокоєння нашої релігії" Мелетія Смотрицького. Посилався на свої стрічі з ним у Київськім братстві, нібито на те, щоб його авторитетом скріпити високі прикмети цього трактату, "Дезидероза", що, мовляв, і в руському перекладі читається за трапезою по монастирях, як то було під час, коли Смотрицький мешкав у Київському братстві. А з того всього виходив недвозначний натяк, що й Смотрицький такого духу, як Сакович; і він також не може далі зносити роздвоєння руської церкви і православних непорядків, шукає способів полагодити це роздвоєння і з тим "поїхав туди, звідки може вийти полагодження таких справ", себто до патріархів по згоду. Сакович бажає йому від Бога успіху в його замислах.

Одним з мотивів, що погнали його самого з православної церкви, Сакович вказує її народовластя, що так ображало вже перших владиків-уніатів: "руська церква правиться противно природі: в ній не клір править народом, а нарід кліром. Бувши в Люблінськім братстві, надививсь, як які-небудь хлопи – квасники або коршмарі – видають попові ризи, посуд, хрести, Євангелія і самі заносять їх до олтаря, беручи до своїх нечистих рук такі речі, що на них вони ледво гідні дивитись. А коли я їм завважав це, не тільки не бачив з їх боку, щоб вони то поправили, а накликав на себе їх гнів. Дивна річ – довіряють вони духовним своє сумління, а посуду, хрестів, Євангелій не можуть довірити!"

Розуміється, братчики могли на це цілком резонно відповісти, що сумління, йому повіреного, піп не зможе ні продати, ні заставити орендареві в коршмі, а з церковним Посудом це траплялось занадто часто. Але духовенство, особливо вищі його верстви, такі обмеження від громади і братств зносили нерадо. Нижче побачимо такі самі міркування Смотрицького, що в православній церкві "за карою божою, все рішають світські люди", а духовенство тільки для форми, і нема сумніву, що це були настрої серед вищої української ієрархії загальні. Отже, коли на початку 1626 р. стало відомо, що Смотрицький з подорожі до патріархів привіз грамоту на скасування ставропігіальних прав братств та піддання їх єпископській юрисдикції, і цей факт зійшовся з отими уніатськими наріканнями Саковича на незносну залежність православного духовенства від братств та з його компліментами Смотрицькому за спасенні заміри заспокоєння схизми, то це дало зовсім недвозначне освітлення місії Смотрицького до патріархів. А з ним кинуло підозріле світло на церковну політику православної ієрархії взагалі, бо цілком ясно було, що Смотрицький робив свої представлення патріархам за волею і згодою інших ієрархів.

Пізніший православний памфлет, вигороджуючи влади ків, писав, що "апостат Смотрицький, зфальшувавши собі листи від всієї Русі, від імені всієї Русі – духовних і світських, поїхав до Єрусалима і патріархів, а там, легко здуривши всіх патріархів, сфабрикував від них листи до Русі і одержав їх підписи на ті листи в тому напрямі, щоб від того часу не було ніяких апеляцій до константинопольського патріарха з нашої Русі, а справи були реферовані ним – екзархом і намісником патріаршим. Тим він думав відвести Русь від послушенства константинопольському патріархові і потайки впровадити ганебну унію – все то для фальшивої слави: щоб то пізніші віки йому, а не комунебудь іншому признали, – як тому, що спалив храм Діани в Ефесі" 1.

1 "Indicium albo pokazanie cerkwie prawdziwey" передр. в Архіві ЮЗР, І, VIII, с. 794.

Це було пізніше толковання. Так говорилось і писалось, коли безпосередні учасники зійшли зі світу і можна було собі комбінувати сміліш. Ближчий подіям Мужилівський в своєму "Антидоті" не виходить поза загальніші натяки, що, мовляв, Смотрицький робив свою подорож зовсім не з ідеальних мотивів – тільки здійснити їх йому не пощастило (див. нижче). На початку 1625 року, перед поворотом Смотрицького з Сходу, митрополит Іов, не передбачаючи, як будуть прийняті в українськім громадянстві наслідки цієї подорожі, в добрій вірі, без всяких застережень підписувався під його місією. Повідомляючи віл енських братчиків про відомості, отримані від Смотрицького з минулого серпня, митрополит переказував їм у виразах, повних незвичайного пошановання для Смотрицького, приємну вість, що він "справив ведлуг потребы церкви нашоє" у царгородського патріарха – очевидно, розуміючи ті справи, які було йому доручено піднести перед патріархом. І з поворотом Смотрицького ніхто не поспішив одректись від привезених ним патріарших грамот, що касували ставропігіальні права братств і піддавали їх під власть єпархіальних владик. Навпаки, коли між православним громадянством пішли неприхильні балачки про привезені від патріархів грамоти і недобрі заміри не тільки самого Смотрицького, але й інших владиків разом з митрополитом, і з’явилось чиєсь "ущипливоє писання", яке викривало тайні наміри владиків, Борецький рішучо взяв в свою оборону і солідарність Смотрицького як "мужа всякого порока волного", і його останні заходи як "вЂрную працу". Так що, очевидно, місія Смотрицького, як то він потім твердив, справді була ділом не його самого, а цілого київського гуртка, до котрого належав Борецький і чимало інших, котрих Смотрицький не вважав потрібним відкривати, до самої своєї смерті не вважаючи за програне підняте ним діло – порозуміння руської церкви з урядом і католицькими колами.

В своїй "Історії України" я виясняв психологію цього гуртка владиків, що, отримавши Феофанове священня, повні великого ентузіазму і радості від такого тріумфального подвигу, незадовго помітили, що їх становище зовсім не завидне: з одної сторони вони опинялись перед абсолютно непримиренним становищем уряду, а з другого – перед тою демократичною, пресвітеріанською, можна сказати, організацією православної церкви, яка виробилася в Східній Україні і на Білорусі за чверть століття без’єпископського існування. Вона зовсім не думала ліквідуватися з появою владик нового, єрусалимського священня, віддавати все в їх руки і виводити за двері ті громадські елементи, які в цих тяжких обставинах обстояли ці православні установи 1.

1 Див. т. VIII, І, с. 4 і далі.

Майже кожний з посвячених в своєму єпархіальнім осередку знайшов братство, міцно організоване, обсаджене тісно збитою лавою людей, гордих тим, що вони з батька й діда стояли на стражі церковно-національного життя, і всяку пробу обмежити їх права контролю цього життя готових вважати за симптом невірності й непевності в правдивому благочесті. Факти виправдували таку підозрілість. Ті, що не хотіли зносити громадського контролю, занадто часто шукали помочі в правительствених і клерикальних католицьких кругах. Психологічно це було зрозуміло, що ті, котрі не боялись розійтися з своєю громадою на цім пункті, були схильні шукати прибіжища у правительства, адміністрації і в католицької ієрархії. І цим разом, як незадовго виявилося, Смотрицький, почавши цю акцію проти братства, вже був цілком готовий не то що для компромісу, а й до повного переходу на католицьку сторону. Інші ж владики, з Борецьким на чолі, ті, що уповажняли його старатися перед патріархом про відібрання в братчиків їх церковної автономії, теж роздумували над способами можливо легкого порозуміння з правительственими кругами і можливо приємною формою поєднання з унією. Невважаючи на всю свою обережність, Смотрицький не втерпів, щоб не пригадати цього Борецькому, коли той, рятуючи свою репутацію, рішуче відрікся всякої спільності з його планами.

Нагадував, як той Борецький ще в 1625 р. шукав такого поєднання і вважав його ділом не трудним, як побачимо далі. Пригадував йому й Могилі, що вони вважали взагалі різниці між обома церквами дуже маловажними і заохочували його, Смотрицького, щоб він дав відповідну оцінку цих різниць з такого становища. А в приватному листі до звісного нам луцького діяча Лаврентія Древинського, вартім уваги як літературна пам’ятка, так що я вважаю інтересним його навести тут в цілості, так нагадував розмови, що велися різними людьми на тему цього порозуміння, або, як він його весь час формулює, – "порозуміння Русі з Руссю" (Русі православної з Руссю уніатською) 1:

1 Голубев. Петр. Могила, І, дод. с. 317-322; кінець листа, присвячений біжучим справам, пропускаю. Копія і друк містять у собі явні помилки, дещо справляю, а дещо, до незрозуміння зіпсоване, поминаю. Лист писаний 28 вересня 1628, скоро після приїзду Смотрицького до Дермані з київського собору. З контексту виходить, що Древинський писав Смотрицькому з приводу непринятої до луцьких гродських книг його "Протестації" проти київського собору, на котрім викляли його "Апологію перегринації", Смотрицький, видко, посилав йому цю "Протестацію", з Дня 8 вересня, котру слідом потім видрукував окремою брошурою (про неї зараз далі), і, мабуть, скаржився як луцькому нотаблеві, що того його "шкрипту" до книг не прийняли.

"Милостивий пане чашнику волынський. Зычил бым в справе той, о которой милость твоя до мене писать рачиш, устне з милостю твоєю розмовити, поневаж подостатку писмом выразити се не может. Єсли милости твоєи воля на то будет, лацно стати се может: гдыж, Дерман от Луцка недалеко! Иле єднак, лист огорнути может з милостю твоєю, як добре справы тоєй свЂдомым, з части моєй любовне, як милость твоя припомнити рачиш, пером побеседую.

Дивую се многим з милостей ваших, же якобы николи справы тоєй не толко не вЂдавши, але якобы о ней николи ани слыхавши, так в ней и за нею мене наступаєте, и што бы ся то дЂяло пытаєте. Но досыть бы было як милости твоєй самому, так намЂстникови моєму отцю Іосифови 1, нашему господину его милости господину отцу 2, а в головнЂ преосвященному архимандриту печерскому 3 и нЂкоторым инъшим самых себе внутр под сумненєм запытати: як ту у нас всЂх немал штоденная от сердца до Господа Бога пЂсенка была: "о дай нам, Господи Боже, Русь з Русю до помЂркованя прійти" – абысмо ся юж болшей до умаленя и вынищеня народу нашего, звлаща в стане шляхецком не приходили!

1 Бобриковичу, віленському ігуменові.

2 Борецькому.

3 Могилі.

Частокрот о том бывала милостей ваших межи собою, православным послом на многих соймах приватная мова, абы ся до того способы якіє вынайти могли. Было о то як през сон трактовано в Вилне, пред трома лЂты. Публице был межи милостьми вашими на сеймЂ прешлом в року 1627 обхоженом пріватне намовлен способ зъношеня се обоєє стороны з собою в певных особах. В чом для устноє розмовы приобецалес ся был милость твоя зо мною видити ся, як ми о том отец з Варшавы ознаймил. Недавными теж днями, милость твоя в справе той до єго милости пана Тризны кухмистра вел. княж. Литовского писать рачил. Нуж што тых мов и голосов бывало по всей Руской земли в той самой справи, от лЂты немал шести? А єднак всЂ теперь яко бысте о том не знали, мене єдиного пытаєте: што ся то дЂет? Кождому з вас судія своє сумненє – тоє і свЂток и инстыгатор!

В том року теперешнем 1628, в неделю 6-ю св.великого поста, гды смо ся были зъєхали в Городской маєтности монастыра печерского 1: их милость отец митрополит 2 и єпископове луцкій 3 и холмъскій 4, сего милость отец архимандрит 5, а з ними и я в той же матерій згоды Руси з Русю трактуючи, усъмотрЂлисмо пильную потребу собору, на которого зъєхане, и штобы на нем мЂло быти намовлено, по листах приватных преосвященного 6, мнЂ описати и публиковати злецили и просили. А гды пришло до речи – аж они всЂ в дрова. И заровно з иными пытают: што то? Якобы о тои речи николи не намовляли, але якобы ани вЂдали. И мене не отцевско ани братерско отступивши, всему народови рускому в подзор подали. Не допустили ми дати о собЂ пред собором справы, и в оборону того моего шкрипту 7 и єдного слова речи не позволили, от початку до конца незбожным єго быти оголосивши.

1 Городок коло Рівного на Волині.

2 Борецький.

3 Ісакій Борискович.

4 Паїсій Іполитович.

5 Могила.

6 Борецький.

7 "Апологія", про котру зараз нижче.

В том разЂ таковом што м мЂл чинити? Мусилем так плясати, яко грано. Видилем, же се все дЂяло не порядне, а властелско, не от епископов, але от попов – зачим непорядным непорядне поступить усудилем. Шкрипту того моєго єпископи сами не читали, ни екзаминовали; два попы всЂм собором як хотЂли керовали. Владици, як не по их мысли ходил, полаяли; што они намовили и писали, то нам владыкам, як нЂмым и слЂпым до подпису приносили. На такоє то безчиніє ряд церкве руское пришол, же епископов и писма их не єпископове, але священницы екзаменуют: тыє оных и декретуют, – зачим и на зложеніе епископов готуют. Кгдым на их поданныє мнЂ кондицій позволити не хотЂл, в церкви Печерской на утрени празнечной такій галас на меня учинили, же обавяючи ся 1 тумулту от люду простого, мусилем на их позволити. Не своєй души там положити при правдЂ божой пощадЂвши, але бЂдЂ, которая за тым наступити на нас мЂла нашолем, отдаючи Господу Богу, же он сам тое злоє часу своєго усмирит и в чувство им прійти зъдарит.

А за тым маючи мене по воли, шъкрипт мой прокляли без жадного в нем доброє люб злоє речи означення. Если выкляли тыє блуды и ереси, з новых наших богословов през мене в них означоныє, добро ся стало, – бо през то на них тоя рефутація церковною наукою быти єсть освЂдчона. Єсли кляли тоє, тады Зызанієв наших блуды и єреси вЂри нашой догматами вЂры быти суть зоставлены А если наконец кляли обоє, повинни были своє третоє: тих вЂры догмат вызнане оголосити и межи народ пустити, абысьте 2 юж болш в дни наши як в темной ночи не слиповали.

За чим я з того так порядного собору до дому прибывши, мыслилем не о собЂ (бо мнЂ и жити и умерети за єдино, точію о ГосподЂ) – о анафемованню 3 незбожной и подгикиненой вЂры нашой православноє.

1 В друк.: як.

2 Друк.: абысь то.

3 Друк.: анафемою.

А хотячи тую справу зась поднести и на собор порядне вытянути, послалем был протестацыю до гроду Луцкого през своєго слугу – Крилосовского, а не през того, которого милость твоя в листЂ своєм меновати рачиш: Той се там ярмарку якось будучи трафил. И не в той конец, абы тоє епископское зневаги и ґвалтовного на мене наступу доволил я, абым народ мой, а особливе милостей ваших шляхту, которых еще в том воеводст†Волынском єсть гроно значное, до того побудил, жебысте та се пытали, що то? A затым обысте шкрипты тои читали в справу заведеную вЂры нашое вейзрити хотЂли и уважати, єсли ж в ней есть што здорожное, або и незбожноє.

Еднак гды в Луцку принята не была, понехалем. Зезволивши рачей о то так пред всЂм народом моим Руским протестовати ся на той непорядный собор, укривжен на нем будучи. Як се тепер перед милостію твоєю през мой лист протестую, а остаток Господу Богу на исправленіє полецаю, то што повинен былем и єстем учинити, учинивши.

А же в шкриптЂ моєм (як писати до мнЂ рачиш) не ознаймую того, о чом до старших странствовалем, реклем в нем, же о том потом. ХотЂлем то приватне самым єпископом и преимЂющим церковником нашим ознамити, бо ми того голосить еще не вышло. Але за тым нерядом того прійти не моглем. Вшак же где соборне от них слухан не буду, о том сумиснє мя примусит, же то и публиковать з неславою церкве нашоє восточноє мушу. О нашу збовЂм церков и о всЂх нас души идет.

А што милость твоя мову свою и мою припоминати рачиш, през тое самоє слово, же милость твоя иновЂрным єго назвал, о зъєдночене з ними в вЂре абысем старал, сумненє и правость вЂры моєй не допустили ми. Як што (мовлю, то на слове милости твоєй) и єретицкого през писма мои в церкви 1 моєю рукою назидал, а певне назидалем, и чистую продков моих вЂру блудами и ереси онечистил – разораю то благодатію божею все, и преступником в том перед лицем всеє церкве божоє показати хочу. Благословенный абовЂм то разоритель и преступник, который набудованыи през себе на маєстат божій блюзнерства, блуды и єреси разоряєть и преступником себе в них чинит.

1 Тут незрозуміле: роду, може, "народу моєго"?

Сласть мира сего в листу милости твоєй зъмЂнъкованая, не повредит ми милостю божею: научилем ся я благостію божіею изобиловати и лишати. А не для міра сего сласти, але для пришлого вЂку сладости то чиню, же напротив Богу бридких, а церкви святой руской в Святых продках наших не слыханных блудов и єресей вооружаю ся. Милшая ми низкая келія з окрухом хлЂба и воды, нижли теперешнєє в высоких гмахах достатнєє мешканє, бо она єсть безпечная, а ово зась хлопотливо.

Але ношу то для той, которая мя от самых пелен понынЂ носит и по весь вЂк мой носити будет. Але юж вышло ззаранку, и к западу солнца година надходит, як писати до мене рачиш, и прето же смо юж при схилку вЂку допустить маємо церков рускую нашу (або и всю восточную) єресми заразити и обезчестити, не дай Боже! Бо при том то бы схилку свЂта стеречи потреба, аби на старость свою єресми и блуды зараженую и ошкараженною не стала ся. В той заисте конец я Апологію мою выдалем и на свет пустилем абы от того церков нашу рускую остерег. Выразивши абовЂм блуды и ереси Зызанієв наших, прошу и напоминаю народ наш, абы их як пекельного вроду выстерегал.

Церкве теж русской, которая мя з воды и духа родила и за архієрея в собЂ мЂти мя зезволила, як милой матки моєй турбовати юж болш не мышлю, и не дай ми того, Боже. Турбовалем тогды, коли м в ней ереси насаждал; теперь их з неє з части моеє викоренивши,юж за помочу и ласкою Христа моєго єй в покою з мое староны зоставую, и сам успокоеноє в ней сумнене моє ношу. Не оставлю єє николи, але и душу мою в ней и при ней для правды єє за помочу божою положу.

Але о то на сес час на лист милости твоєє любовнои беседы моєє досыть. Прочеє устной розмови нашой, даст Бог, зоставую".

Смотрицький в тім часі був уже уніатом формальним, але потайним. З його біографії, написаної пізнішим єпископом холмським Як. Сушею, довідуємось, що коли Смотрицький побачив, як грунтовно й безповоротно зіпсована його репутація між православними тими заходами, які він поробив у патріархів проти братств, і ні в Києві, ні в Вільні йому нічого доброго не дочекатись, він зимою 1626 – 7 р. звернувся до кн. Заславських – може, не без посередництва Саковича, який скорше умістився під їх протекторатом. Просив у старого князя Юрія, щоб попросив свого сина Олександра дати Смотрицькому багату дерманську архімандрію, чи не найбагатшу після Печерської Лаври православну бенефіцію. Кн. Юрій порадився з митрополитом Рутським, що заїхав на той час до нього, і Рутський рішуче йому того відрадив, з огляду на всі попередні гріхи Смотрицького. Коли Смотрицький потім звернувся до Олександра Заславського, патрона Дермані, той на його прохання відповів довгим писанням – цілим літературним трактатом, скомпонованим, очевидно, якоюсь уніатською рукою 1.

1 Його в цілості надрукував Суша в латинськім перекладі, мовляв, без усяких сторонніх прикрас, щоб віддати славу заслугам князя перед католицькою вірою – Saulus et Paulus Ruthenae Unionis, sanguine b. Josaphat transformatus, sive Meletius Smotriscius per J. Suszam ex tenebris in lucem prolatus, нове вид. Мартинова, п. 3, Vita M. Smotriscius. Bruxellis, 1864, c. 39-65. Лист датований 19 лютим, Смотрицький отримав його 22 лютого і 23 ставився перед князем. Суша виявляє тут детальне обізнання з фактами – мабуть, з паперів Рутського, свого попередника в холмському владицтві і митрополії.

Він ставив умовою, щоб Смотрицький на письмі заявив свій перехід на унію – так, як це колись обіцяв князеві "в присутності Касіяна і п. Боярського", але назверх зістався православним і носив титло полоцького архієпископа для полегшення своїх заходів коло навернення православних на унію.

Смотрицький, одержавши це писаннячко, мовляв, думав над тим цілу ніч, і другого дня, 23 лютого, поїхав до князя з згодою дати таку декларацію і проханням, щоб князь узяв на себе порозумітися з Рутським, щоб той прийняв його до уніатської церкви.

Крок несподіваний для недавнього проповідника і передового бойовика православної церкви, як себе показав Смотрицький у своїй трьохлітній діяльності в Вільні, від зими 1620 – 1 і до вітебської трагедії. Але він не здивує нас, коли пригадаємо собі все те, що оповідали уніати в своїх писаннях тих років про давні зносини з ними Смотрицького і його прихильність до унії в давніших літах. Смотрицький того не заперечував, а в пізніших писаннях потверджував, потверджують це й деякі фактичні вказівки, що характеризують його як письменника-публіциста, в догматичних питаннях схильного до еклектизму, готового черпати богословську аргументацію з якого-небудь джерела, аби вона для даного моменту могла придатись.

Тяжке становище православної церкви на Сході, низький рівень освіти й культури і різні, не конче побожні церковні практики, котрим він мав нагоду зблизька приглянутися під час подорожі до Царгорода й Єрусалима, з свого боку теж могли спричинитися до тої депресії, котру Смотрицький по недавніх тріумфах відчув у себе дома після вітебського погрому. А податність на ідеї компромісу, яку він помітив, під впливами загальної аналогічної депресії на Україні по своїм повороті з Царгорода могла дати йому надію, що він справді зможе стати творцем нової унії, більш удалої й щасливої, ніж Берестейська.

І так з усіх цих причин, а ще до того заохочений перспективою багатої дерманської бенефіції – "золотого яблука", як його називають сучасники, Смотрицький рішається не для форми тільки, "не за страх, а за совість" забратись до переведення нової унії, носячи маску православного до слушного часу. Рутський, одержавши від Заславського повідомлення про його переговори з Смотрицьким, з свого боку похвалив цей план (мабуть, він же й продиктував його кн. Заславському) 1. Тим часом Смотрицький мав виїхати до Києва, щоб у ролі православного владики дискредитувати в очах православних грецьку церкву й приготовляти грунт для їх прилучення до унії. Він пробув там весну, ведучи в тому напрямі свою агітацію, а після зелених свят приїхав з своїм звідомленням до кн. Заславського, до Дубна. Спішно викликаний Рутський ухвалив поведінку і плани нового промотора унії, прийняв від нього ісповідь віри, підписану його рукою, для певності її зложено до княжого архіву; на адресу папи і конгрегації пропаганди (?). Смотрицький мусів також виписати декларації свого переходу на католицтво – їх переслано до Рима в супроводі тріумфальних листів Рутського й Заславського з приводу такого цінного для католицької церкви придбання 2.

1 Суша цитує його лист до Заславського 2 березня такого змісту (с. 67).

2 Листи Смотрицького, наведені в Суші, мають дату 6 липня, супровідні листи Рутського і Заславського – 10 липня (с. 72 – 7).

Смотрицький після цього отримав ціну своєї зради – Дерманську архімандрію і, за вказівками Рутського, виробив дальший план своєї операції.

"Закриваючися плащем схизми", удаючи з себе далі православного владику і ревнителя чистоти східної доктрини, він між іншим мав вивести на денне світло єретицькі ухили сучасної грецької церкви, в центрі яких стояв тодішній царгородський патріарх Кирило Лукаріс. Його євангелістські (спеціально кальвінські) симпатії і зв’язки з протестантським світом були здавна відомі. Одначе якогось декларативного документа досі від нього не мали ні одні, ні другі; тільки пізніше в 1629 р. зручному женевському пасторові Антуанові Леже, післаному від женевської консисторії до Царгорода в ролі секретаря голландського посла Корнелія Гази, вдалося намовити Лукаріса до такого рішучого виступу. Він написав свою ісповідь віри, з виразними ухилами в кальвінський бік, і передав для опублікування: літом 1629 р. вона була видрукувана і випущена в світ женевською консисторією, з засвідченням автентичності від К. Гази як ісповідання східних патріархів, і викликала страшне замішання: передруковувалась, опротестовувалась, викликала велику полеміку і стала на довгі роки, на цілі століття "каменем соблазни" 1.