355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Грушевський » Історія української літератури. Том 6 » Текст книги (страница 20)
Історія української літератури. Том 6
  • Текст добавлен: 10 октября 2016, 03:27

Текст книги "Історія української літератури. Том 6"


Автор книги: Михайло Грушевський



сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 46 страниц)

За тими привілеями ті оскомини, що нам відступники силуються задати, до зубів народу руського старої грецької релігії східного послушенства дійти не можуть. Ані чекати того не можемо, щоб нам від королів польських – вел. князів руських, панів наших – довелось терпіти якусь кривду або пониження через різницю в набоженстві! Бо коли ми нарід вільний, то кривда в нас місця не має. І коли ми нарід польському народові рівний, то нас і ніяке пониження не може спіткати. З тими двома домашніми клейнодами руський нарід Польській Короні інкорпорований і доти то мав, а не через інкорпорацію тільки набув, що ми зістаємось народом вільним, польському народові у всім рівним!

Але сильно понижені і покривджені ми стаємо, щодень тим більше – чим більше відступники наші ярмом неволі на шиї наші наступають! Через розпусту їх, наче навмисно, ми їм віддані на збитки! По багатьох містах вони інде загалом усі церкви позабирали, інде попечатали. Духовним нашим ні хрестити, ні ховати публічно не дозволяють. Приходиться робити це вночі, потайки, бо кого з міщан на тім помітять, за це карають, а пресвітерів саджають і з місць виганяють. Повідбирали нам церкви, і через те публічні звичайні наші богослуження грецької релігії трохи не по всій руській землі припинитись мусіли. Припинились побожні молитви. Припинились побожні всенощні. Відібрано нам усю духовну потіху слави божої. Не допускають нам святої літургії – звичайної і першої в службі божій відправи, а з тим і спасенного сакраменту євхаристії через відібрання церков не дозволяють.

Був молестований 1 на вступі своїм на це шляхетне королівство покійний король Стефан від старших костелу римського, ба й від самого отця папи, аби до нового календаря в своїй державі приводив руські народи. Сказав їм у відповідь, в слух багатьох, це золотом варте бути писаним слово: "Пише до нас отець папа, жадаючи, щоб ми руський нарід до нового календаря приводили. Але ми хвалимо Госп. Бога, що, прибувши на Королівство Польське, бачимо нарід руський великим і можним, з народами польським і литовським у згоді й любові і в спорідненні з ними. Спільне в них за Річ Посполиту піклування, на війні згода, рівність і пошановання всіляке. Незгоди між тими народами не бачимо. В костелах римських і в церквах руських богослуження спокійно без усякої перешкоди й турбації відправляється. Досить нам цієї згоди, і до календаря нового на з’єднання русі з костелом і папою римським не вважаємо за добре намовляти. Знаємось на таких речах і що з того вирости може. Вважаємо і бачимо, що замість єдності й згоди незгоду, огиду, неприязнь і замішання викликали б ми! Кість сварки між поляками, Литвою й руссю на вічний неспокій і скору погибель тих панств вкинули б ми! Ми того вчинати не хочемо. Якими ми ті народи застали, з такими жити хочемо. Знаємо, що ні з чого не загрожує більша небезпека державам і скиптрам, як від новин у релігії. Рушивши якір релігій, неминучо потурбується Річи Посполитої корабель" 2 (с. 282 – 6).

1 Настирно прошений.

2 Все це "золоте слово" кор. Стефана, розуміється, легендарне. Про легенду "золотої свободи" в його часах пор. "Пересторогу" – в т. V, 408 і вище в "Палінодії", с. 97.

Наступає привілей короля Стефана в справі календаря, і коментар до нього потім:

"Носяться в устах людських по нинішній день вічної пам’яті гідні слова того мужа – вел. канцлера і гетьмана кор. п. Замойського, сказані одного разу до котрогось з п. євангеліків: "Якби то могло бути, щоб ви всі були католиками, віддав би я за це половину здоров’я мого. Тому половину – аби живучи тішитися з тої святої єдності. Але коли хто-небудь буде над вами насильство чинити, віддам усе здоров’я своє разом з вами – аби тої неволі не бачити!" От слова, дійсно гідні шляхтича польського! От таке нам, вельможності ваші, кождий чесний шляхтич має тепер сказати! Бо ж великий ґвалт, незносна кривда, тяжка неволя діється нам, шляхті, братії вашій, що має тішитись однаковою (з вами) вільністю – тими самими правами і свободами забезпеченою 1.

Що це ми щиру правду доносимо до відомості вельможності вашої, могли б ми докладно означити ті воєводства, повіти й міста, в котрих діється нам, народові руському, те незносне безправство і нехристиянські кривди. Але в. вельм., як тих повітів і воєводств старші, знаєте, що, де, в котрім місті діється через тих владиків, відступників руської віри. От Вільно, Мінськ, Новгород, Городно, Слоним, Берестя, Брацлав, Корсунь, Кам’янець та інші в Литві. От Більськ, Брянськ, Дорогичин та інш. – на Підляшшу. От Пінськ, Овруч, Мозир й ін. на Поліссю. От Володимир, Луцьк, Кременець та ін. на Волині. От Львів, Перемишль, Самбір, Дрогобич, Сянік й ін. у воєводстві Руськім. От Белз, Холм, Красностав, Бусько, Сокаль та ін. в воєводстві Белзькім... В багатьох з тих міст люди старого грецького набоженства, котрим право надане, з урядів лавиці міської ратушної викинені, з цехів ремісники усунені, від церков, що їх попередники в тім же набоженстві муром і деревом будували, віддалені. Терплять при тім незносні мордерства, в’язниці, баніції, віддалення від урядів, кари, секвестри і всякі, які тільки найтяжчі можна видумати, прикрості, глузування, наруги, зневаги і обмови (с. 290 – 2).

Що ми, шляхта, від тих Пакостів, Шишок, Стецьків 2, Душохватів, Палисвітів, Почаноських і Рутських, що під нинішній час владиків руських з себе удають, проти нашого заволання шляхетського і над обов’язок наш християнський терпимо, видать то сам Бог, знає король й. м. пан наш милостивий, відають і вельможності ваші.

1 От найвища рація цього відклику – принцип шляхетської солідарності.

2 Див. вище пояснення тих зневажливих прізвищ.

Вони нам нашого набоженства свобідно заживати не дають, пресвітерів наших хапають, мордують, нас самих в’язнять, коли наших духовних від них боронимо; позвами і мандатами турбують і до шкід приводять. А перед нами книги по гродах (щоб поскаржитися) в тих кривдах, що нам діються, позамикано! Гродські урядники протестацій від нас в таких справах не приймають! Возних і уповноважених, котрих до тих справ закликаємо, – карають і в’язнять! А що найбільш незносне – вони честь нашу, що нам і кожній чесній людині миліша від здоров’я, – калюмніями оббріхують і безчестять: нашу вірність в підозріння зради своїми обидливими протестаціями подати зважившися!

Все це мовимо, ясний сенате, під вірним шляхетським словом, і так воно єсть! Бо що нашу братію в однім повіті обходить, обходить нас усіх!

Шляхту – обивателів воєводств Вітебського, Мстиславського і Полоцького і почасти повіту Оршанського – братію нашу і братство Віkенське, що має в собі майже всі фамілії княжат, панят і шляхти народу руського, як коронних обивателів, так і В. кн. Литовського й Руського, – якийсь відступник владика полоцький NN, що себе називає Йосафатом Кунцевичем, важився за учасників зради подати до книг Браслава Литовського, іменем шановного сенатора – без відома його. Його шановне потомство, не допускаючи, щоб ця пляма калюмнії лишалася на всякої честі, гідним їх батькові, обов’язане того складача ганебних речей світові на ганьбу витрутити. А чесна обмовлена шляхта тих повітів і воєводств, стережучи гонору свого, мусять того доходити, щоб така, брехливо піднесена на честь їх інфамія, ніде в ніяких книгах не була і щоб той брехливий протестант був покараний як злочинець.

На Білій Русі – в Орші, в Мотилеві – той же полоцький владика вже п’ять літ тримає церкви запечатані. В Полоцьку й Вітебську, не маючи в місті ні церкви, ні дому, дозволеного на богослуження, через його заборону міщани мусять в дні недільні і в свята урочисті виходити за місто в поле, і то без пресвітера, бо того ні в місті, ні поблизу міста ховати не вільно! Люди небожата, не привиклій іншого набоженства, крім того, в якім родилися й виховалися, мусять за кільканадцять миль до хреста святого діток своїх возити. Через далекість і невчасність дороги багато їх без хреста з світу цього сходить. Новоженці для шлюбів, що заховуються в святім стані супружнім, так само далеко їздити мусять. Багато й таких єсть, що за весь час ні сповіді, ні спасенних тайн тіла і крові Христового не мігши доступити, без цього пожаданого віатику1 на той світ пускатися мусять.

А що вже найбільш жорстоке і над всяку міру тиранське і звірське – в тім Полоцьку Білоруськім 2 – той же відступник владика полоцьких померший, на кладовищі свіжопохованих, на прикрість міщанам тамошнім, минулого року казав відкопувати і псам на їжу, як стерво якесь, тіла християнські викидати! О нечесть! О неволя незносна!" (с. 294 – 8).

1 Подорожний запас.

2 Бо єсть Плоцьк у Польщі.

"Вже 28 літ ми терпимо ці кривди від відступників наших і королеві кождого сойму до відома доносимо: плачемо за милосердям, благаємо святої справедливості – і не можемо її мати! Кому ж то ми такі згідливі, ясновельможні п. сенатори? Чи то ми для наших відступників – зневажників прав наших – такі лагідні? Не їм, не їм, певно не їм – тільки королеві й. м., від котрого милостивої ласки чекаємо, що він не дасть далі нас кривдити. Стид і гріх давати над собою панувати, котрих владі ми не повинні підлягати! То тільки осел та мул робить!..

Тому зараз (і вас) унижено просимо: з обов’язку вашої сенаторської гідності звольте вставитися серйозно перед королем й. м., аби та кість сварки, вкинена між поляків, литву і русь, як ту унію пок. король Стефан назвати рачив, була викинена...

Нехай буде досить тої згоди, котру покійний пан наш милостивий між тими народами застав. За котру славив Бога пок. король Стефан, між тими народами її заставши, як то вище було згадано. Тих трьох народів – польського, литовського і руського – спільне піклування за Річ Посполиту дома, а поза домом, на війні згоду, рівність і всяке пошановання бачивши, ніякої незгоди між ними не видів, і тому іншого об’єднання і згоди понад ту, що була, потреби не добачав. Але то завважав, і справедливо, ні одна річ не приносить королівствам скоршого знищення і упадку, як насильство над вірою. І дай, Боже, аби те завваження пок. короля було далеке від нас. Бо унія наших відступників унію народу руського з Королівством Польським сильно термосить, рве і псує!

Хто бачить дим, мусить необхідно догадуватися там і огня, а при тім мусить мати в пам’яті, що злегковажена мала іскра справляє не раз велику пожежу. Сплюндрували татари Поділля, вибрали Покуття, спустошили добру частину Волині, глибоко захопили Полісся, винищили землю Львівську і Перемиську, сягають під Люблин, забігають під волості краківські. Чого ще далі сподіватись? Мазовшем Поділля, певно, не залюднювати ані Підляшшям Покуття, бо і ті землі потребують обивателів!

Не вміє татарин перебирати: бере кождого зарівно, хто попаде. Що ж тепер? Треба доконче боронитись від того неприятеля, що вішався над Поділлям, а тепер вже вішається над Польщею. А які настрої способимо ми між собою в середині нашої вітчини, щоб учинити відсіч і відпір тому щоденному неприятелеві, аби він на волості нападати більше не важивсь і не смів?

Не треба й говорити, які і без того вони голосні! Самі собою доходять до ух кожного відомості через плачі, лементи, зойки і нарікання по містах і містечках, нарешті й по селах королівських і панських покривдженого народу нашого руського, що був муром непробитим Королівству Польському, – що через унію люди з домів і маєтків своїх вигнані, ледве їх Понизов’я і Україна вмістити можуть!

Що наклюнеться, буде час, що вийде на світ, – мовлять звичайно. Бажаємо собі, щоб ми того не дочекали в вітчині нашій, котрої цілість нам миліша, ніж здоров’я наше. Бере татарин русина – а поляк на те крізь шпари дивиться. Коли починає доставатись полякові – русин тим не журиться. Що ж далі буде? Вже недобре, а далі коли б не було гірше! Зле способимось на однодушні настрої на оборону від того неприятеля і від кожного іншого! А не дай Біг, не стане стриму роз’ярення в домовім завзятті – не буде тяжчого окрутника (немилосердника) як домашній!

Поки ще стоїть повна згода горожанської унії на оборону цілості вітчини, свобід, прав і вільностей всіх трьох народів, – нехай буде викинена з-посеред їх та кість незгоди – тої (fictitive) фіктивної унії (церковної). Краще перед шкодою для перестороги зле віщувати, ніж по шкоді замість нагороди до розуму (reccollegować) братись. Нехай Польща, Литва і Русь з ними разом краще перед шкодою до розуму візьмуться. Бо та велебна унія, як на око видко, в посполитім люді тих трьох народів нашу єдність і згоду справляє, яка між вовком і вівцею існує. І такого з нього певного ефекту сподіватись (котрого, Христе боже, уховай), якого наробила вона між греками і латинниками, про котрих грецький історик Никита Хоніат говорить: так ми між собою знеохотились, такою незгодою розрізнились, що на погодження латинників з греками і надії нема! Таким валом розділились, що серця не можуть зійтися, хоч би тіла й в однім домі мешкали!

І певно – як сьогодні: бий, в’язни, саджай, мордуй, карай, віддаляй, викидай, бануй, гони! І завтра теж, і те ж саме позавтра, і таке щодня робить та унія (вибач нам, ясний сенате, цю смілу правду, на котру ми очима нашими дивимося) – нехибно до того ж прийти мусить! Часто-бо, як терпцю не стає, настає роз’ярення! Цього – знов кажемо – не дай, Христе боже, нам і вітчині нашій милій дочекати. Бо до замішання привести державу може кожде ледащо, а з замішання до спокою вернути – це один Бог потрапить. Наші відступники як 28 минулих літ на тім були, так і зараз нашу милу вітчину до замішання приводять. Це ми вельможностям в. як батькам вітчини і найпершим по найвищій владі протекторам законів, прав і свобід наших вчасно й серйозно до відома подаємо і заразом унижено просимо: над гідним пожалування народом нашим руським змилосердіться" (с. 700-6).

"Вже тим звичайним словом: "Дитина не плаче – мати не чує", – вельм. в. не можуть відказати: плакали ми й плачемо, стогнали й стогнемо, докучаємо, просимо, приватно і публічно, усно – і от на письмі, на кожнім соймі подаємо кривди і насильства, що їх маємо від відступників наших і знаємо, що ті наші прохання й плачі до ух вельм. ваших доходили й доходять. І тепер покірно з плачем просимо вельм. в.: з вашого сенаторського обов’язку руку помочі в тім насилуванні прав наших і ламанні вільностей наших. Бо їх упадок – упадок того преславного королівства. Бо відміна одного закону тягне за собою руїну всіх: як у будинку все падає, одного бруса вийнявши.

Одно право – як ми вище сказали – одвічне право наше, народу руського: його електи мають бути презентовані від королів польських до константинопольського патріарха. Звідки інде ми нашим духовним не можемо мати посвящення – без відміни віри нашої. Друге право – аби престолу митрополитанського і єпископських ніхто інший не засідав і бенефіцій не вживав, тільки ті достойники духовні, котрі від патріарха константинопольського законно були посвячені. Того й сама свята справедливість вимагає, наказуючи кожному з свого власного добра тішитись.

Не лишайте ж, вельм. в., унижено просимо – не лишайте нас, браттю свою, в тій великій безправності, в тих незносних насильствах! Від відступників нашої віри, аби вони нас учили, не потребуємо, від св. митрополитів руських здавна навчені бувши. Іншому пастиреві послушенства духовного віддати не можемо, бо маємо свого – божим і людським правом нам даного. Тому просимо вельм. вашу: звольте вставитись і перед собою (сенатом в цілім), і перед королем й. м. за нами, народом руським грецької релігії, аби релігію нашу згідно з частими своїми обіцянками королівськими зволив заспокоїти на тім соймі самим ділом, а не словом, а обмовленим і обвинувачуваним духовним старшим нашим, універсалами королівськими інфамованим – честь і ласку свою привернути і престоли єпископські їм надати рачив.

Просимо у короля й. м. того, що його попередники і сам він своєю присягою королівською народові руському непорушно заховати обіцяв.

Просимо тої вільності, котру він при вступі, за волею божою на те панство, застав у народу нашого руського, як вона 600 літ і більше в нього тривала, і протягом восьми літ свого панування нікому порушувати не дозволяв.

А заспокоїться нарід руський не розрубанням дитини, бо мати, хоч przyclepka, того не позволить: кричить, аби не рубали. Хочемо сказати: не через розірвання єпископій і роздвоєння митрополії! Бо то значило б не заспокоїти нас, нарід руський, в релігії і при правах наших полишити, але скорше – розспокоїти і в безправності потоптати!"

Таким чином аж під кінець ставиться ясно і виразно справа: не тільки відновити законний порядок обсади православних престолів, але й потвердити нинішніх посвяченців патр. Феофана й передати їм бенефіції, належні до цих престолів, а уніатських владиків від усього відставити. Але постулат цей усім попереднім не обгрунтований. Обгрунтоване було домагання привернення старого, мовляв, порядку, коротко і влучно сформульованого тут: "електи народу руського (шляхти) мають бути презентовані королем патріархові". Переконані наведеною аргументацією сенат і король могли б признати це домагання законним і ухвалити відновлення такого порядку надалі; щонайбільше могли б відсунути зараз же уніатських владиків, не поданих православною шляхтою і не посвячених патріархом, і запропонувати українському шляхетському народові "старої грецької релігії східного послушенства" подати на затвердження своїх кандидатів. Але владики Феофанового свячення не пройшли цієї законної процедури, так як її сформулювали самі автори "Суплікації", – вони не були презентовані королеві, не були подані ним патріархові! Вісім літ пізніш, коли новий король захотів піти назустріч бажанням українського громадянства, він поступив так, як вище сказано; тільки при тім ужив і Соломонового методу, що його вперед відкидають автори "Суплікації": роздвоїв митрополію, і по половині поділив владицтва, і запропонував православній шляхті подати йому на затвердження своїх електів, з владиків же Феофанового посвячення не затвердив нікого. З останніх слів "Суплікації" можна здогадуватись, що і в 1623 р. було говорено про такий спосіб розв’язання справи, хоч у соймових справозданнях і в інших документах не лишилось сліду того. Але затвердження Феофанових поставленців на їх номінальних єпархіях могло статися тільки з спеціальної ласки короля, добровільної або вимушеної. В 1621 р. київські круги і Сагайдачний сподівались вимусити у короля цю ласку, але не рішились поставити справу ультимативно. Тепер автори "Суплікації" просили посольську палату, сенат встановитися перед королем, щоб він був ласкав зробити цю милость українській шляхті. І дійсно, вони мусіли цим разом просити. Різкі тони їх записки не повинні нас вводити в помилку: ці різкості були не на адресу короля, ні сенату, ні сойму. Зараз, під ту хвилю, не було чим грозити – приходилось благати. Єсть певна диспропорція в рішучих виразах у деталях і фактичним характером прохання. Промова Древинського грозила бойкотом оборони Річи Посполитої від турка, тепер не було такого шансу. "Суплікація" грозить погибельними наслідками в будучності. Грозить справедливо, чверть століття пізніш Хмельниччина виправдала вповні ці герестороги. Але "будучність завсіди непевна", і для політиків 1623 р. віщування "Суплікації" не були переконуючими. І справді, мало хто з відповідальних політиків того часу побачив здійснення тих провіщань. В цій диспропорції цілком реалістичної, на юридичних і історичних фактах спертої аргументації права і дуже загальної і мало реальної його санкції (погрози за правопорушення), з одної сторони, і з другої – в деякім непогодженні тону вимоги з фактичною формою благання, лежить слаба сторона твору як цілості. Але поодинокі частини його блискучі: інтересні, живі гадки, живий тон (не свобідний, одначе, від зайвих повторень), живий ораторський нерв, пафос, який навіть при уважнім читанню змушує скандувати мову, блискучі каденції – все це притягає увагу до цього твору, невважаючи на його неукраїнську форму. В перекладі я старався можливо віддати ритм мови й її каденцію, поскільки це дозволяє відмінність старої польської мови оригіналу і нинішньої української.

"Юстифікація" митр. Ійова Борецького з усіма єпископами, адресована на той же сойм до короля безпосередньо 1, суцільніше витримує цей тон покірного прохання і оправдання. Безпосереднім приводом для того бере королівську відповідь на депутацію 1621 р., коли до нього їздив Сагайдачний з козацьким владикою Курцевичем. Король тоді, мовляв, сказав Курцевичу у відповідь на його оправдання з посвячення: "Маєш ласку нашу: скажи й іншим, аби вчинили те ж – дістануть ласку нашу!"

1 Пок. Голубєв передрукував її з одинокого йому звісного друкованого примірника бібліотеки Київської академії, без титулової картки, в Архіві ЮЗР, т. VII, 1887, і назвав в заголовку: Justificatia niewinności, мабуть по аналогії з "Верифікацією". Самі автори, ставлячи поруч себе ці два твори, називають цей другий у тексті просто "Юстифікацією".

А в писаній відповіді Запорізькому Війську, даній Сагайдачному, було сказано: король не спішить з виконанням мандатів, виданих проти Борецького і товаришів – "чекає, що признаються самі, що погрішили против його маєстату, як то вже один признав перед й. кор. милостю" 1. Це був, значить, заклик до митрополита й інших владиків піти за прикладом Курцевича: особисто ставитись перед королем і вдарити чолом за допущене порушення його прерогатив. Чи мало б це якийнебудь наслідок, трудно сказати; Курцевич, кінець кінцем, так само не дістав свого "престолу", як і ті, що не поїхали 2.

1 Знаємо це тільки з цієї ж "Юстифікації".

2 Втративши надію, він виїхав 1625 р. до Московщини і там закінчив життя як архієпископ володимирський, теж тільки Володимира Суздальського.

Але факт той, що Борецький з товаришами не послухали королівського заклику і тоді перед ним не поставились. Толкували тепер це тим, що під тодішню скрутну годину Речі Посполитої не хотіли займати короля своїми приватними справами ("нам під таку велику небезпеку вітчини належало більше про її цілість думати, ніж про гонор свій") – очевидно, на осіннім соймі 1621 р. А на новий сойм, січневий (1624 р.), прибути не можуть "через недостаток" і "велику здоров’я неспособність" самого Борецького, "хоч випадало б йому з Смотрицьким ставитись принаймні, щоб подякувати за глейти (охоронні грамоти), прислані від короля. Тому приносять писану "Юстифікацію" – оправдання цього посвячення, в додаток до виданої перед тим "Верифікації", що очищала їх з обвинувачень в політичних злочинах, зраді і т. д. Тому коротко тільки згадують про ті обвинувачення, що були піднесені проти патр. Феофана і його посвяченців (між іншим вказують, що, крім посвідчень інших трьох патріархів, він привіз з собою також рекомендацію від царгородської {єзуїтської місії!). Головний же зміст їх писання – це вияснити, що своїм посвяченням вони не мали ніякого заміру образити маєстат королівський чи порушити його прерогативи. Стараються ослабити допущене порушення його права презентації тим, що, мовляв, король, обов’язуючися обсаджувати православні владицтва тільки особам, послушним патріархам, тим самим якби дозволяв таку обсаду. Це, розуміється, було натягання, більш щире і правдиве було пояснення, що мусіли так поступити, бо інакшим способом оновити ієрархію не було надії. Патріарх, посвячуючи, ставив цим посвяченцям в обов’язок старатися потім у короля потвердження. Коли король схоче, щоб вони замість себе висвятили правильним порядком на православні владицтва інші особи, вони радо це зроблять: важно, щоб відновлено було цей старий, правильний порядок. Посвяченці не мають ніяких персональних амбіцій і пожадань – їм важно привернення законного порядку в ієрархічних відносинах.

"Юстифікація" таким чином у новій лагіднішій і покірнішій формі розвиває тези II частини "Протестації" 1621 р., дуже часто сходячися з "Суплікацією" і в аргументах, в цитатах, в виразах – цілком природно, тому що обидві записки вийшли з того ж самого осередку і були двома редакціями одної петиції, відмінно уложені на дві різні адреси. Наводити ці виводи "Юстифікації" в повній формі не бачу потреби. Запитую тільки цікавий панегірик "вільності" з вступної частини записки. Звучить він тут доволі несподівано, але цей афект до вільності в контексті ослаблюється тим, що ця вільність тут трактується як друга сторона послуху. Записка вихваляє одвічну вірність і послушність руського народу, згідно з наукою ап. Павла про послух богоуставленій владі, – "спочатку князям руським, потім королям польським і в. кн. литовським" 1, і саму вільність виводить не з "натурального права" або конституційного договору, а з чисто шляхетського становища як класову привілегію, результат надання монарха за вірну службу.

1 Пор. вище "Суплікацію".

Античні ідеї громадської свободи, зацитовані авторами, переплітаються найбільш курйозним способом з поняттями середньовічного феодального устрою. Мішанина, характеристична взагалі для ідеології XVII – XVIII ст.:

"За свою вірність, послушність, щирість і жичливість одержав від них, як від слуг божих на добро його даних, похвалу. Одержав від них те, що в людях найбільше й найкраще. Одержав від них, чого людина з природи своєї прагне. Одержав те добро, що між усіми добрами цьогосвітніми найбільше, і найліпше, і наймиліше, і найложадніще. Одержав – мовимо – славу своєї доброї діяльності, одержав вільність, правами надану, привілеями забезпечену, конституціями затверджену, присягами подану в непорушність майбутніх віків, поки їх стане.

А та золота, а краще – неоціненна, так її названо, вільність, – що вона і якої ваги, то сам того не знає й не бачить, котрий її на шальки з цнотою не викладані з усім цьогосвітнім добром не важив! Це те добро, – як сказав Салюстій, – котрого порядна людина не тратить, як тільки разом з душею 1. Добра того порядний чоловік, як власної душі, стереже і не випускає, аж тільки разом з душею.

За ті згадані шановні заслуги у в. князів, панів своїх, і королів польських, і преважні відваги шановного народу руського одержав він свою вільність – поруч їх мил. рівно з іншими двома народами: польським і литовським в сенаторській поважності засідати, над добром їх панств, а вітчині своїй радити і з усіх достоїнств, прерогатив, урядів, заволання, свобід, прав і вільностей тішитися. Дано то йому як рівному до рівного, як вільному до вільного народу польського в спільність честі і в єдність тіла сполученому й інкорпорованому народові: княжатам, панятам, шляхті й рицарству, духовним станам і світським. Дано тоді ж зараз і людям того ж народу міської кондиції свої права і вільності, за його вірність підданства і зичливості щирість 2. Ту безцінну нашу вільність загальним нашим, кров’ю купленим клейнотом уважаємо!

Вона в минущім цьогосвітнім пожитті дорогша нам, ніж найбільші маєтності, миліша, ніж здоров’я, важніша, ніж життя, бо ж вона на житті всякої скороминущості – побожній чесності і мужньому подвигу уфундована. Її втрата робить чоловіка жодних достоїнств не гідним, не учтивим, безчесним виволанцем. Але навпаки – здобуття її робить і найнижчого чоловіка високим, визначним, поважним, славним, до всяких достоїнств відповідним, всякої честі і заволання гідним. Тому Діоген, запитаний, що в житті найкраще, відповів: "Вільність – бо коли вона розтрачена, нелегко привертається" 3. Він же, в цілості вільності "сіль афінську" добачаючи, за краще вважав при ній, хоч і умаленій, зіставатись, ніж на багатствах Кратерових.

1 De conjur. Catilinae (цитати оригіналу).

2 Пор. "Суплікацію" више, с. 277.

3 Laertii liber 6.

Що ж у нас вільність як неможливість свобідного життя? То значить жити не з хвилевого настрою старших, але на підставі прав, прийнятих добровільно. А над неволю що в житті людськім тяжчого, що незноснішого? З огляду на неї той нарід вільний лакедемонський, коли Філіпп Македонський смертю загрозив і питався, про що вони думають під той наглий час своєї смертельної небезпеки, так відповідають: "Тільки щоб мужньо вмерти". І Плутарх з того приводу зауважує: "Яке ж солодке добро свобода, що купується смертю, і яка прикра річ неволя, що їй протиставляється смерть" 1.

Солодка, дійсно солодка вільність, бо за неї з радістю виставляється на небезпеку не тільки маєтність, не тільки здоров’я, але й саме життя! Відвага життям, як бачимо, здобуває вільність; відвага життя, набувши, її стереже, і не тратиться вона інакше як з відвагою життя. "Не можна того змусити до неволі, хто готов віддати життя за вільність". Тому той славний Брут, даючи раду своїм поневоленим співміщанам (!), так говорить: "Мусимо вибрати одно з двох: свобідне життя або славну смерть, бо далеко корисніше чесно вмерти, ніж безчесно жити" 2. Під цим і благословенний апостол, котрого науку заложили ми фундаментом нашої мови, підписується тими словами: "Краще мені вмерти, аніж би хтось моєї слави мене позбавив". Така відвага славної смерті!

1 Plut. in Lac.

2 Brusem lib. 3, cap. 33, ex Livi.

Таку вільність нарід наш руський за княжат своїх здобув. З нею славному Королівству Польському інкорпорований, її потверджено йому привілеями і присягою королів польських. Її він тримав у своїх попередніх віках непорушеною. її й тепер повинен він тримати, і на потомків своїх перелити, і поки буде його і кого великих княжат – то значить, до скінчення віку, – за поміччю божою переливати.

З отакою вільністю руський нарід в одно тіло з вільними народами польським і литовським об’єднався, в одній голові сполучивсь і оперся. І пок. король Жигимонт Август, у грамотах йому наданих, таке свідоцтво зволив виставити: "Руська земля вся з давніх часів попередниками нашими, королями польськими, поміж іншими найпершими частинами до Корони Польської прилучена. Обивателів її разом усіх і кожного зокрема як рівних до рівних і вільних до вільних людей до Королівства Польського прилучаємо" і т. д.

І що ж? Чи самому тільки вільному народові слава, що він сливе вільним? Чи то йому тільки оздоба, що він безцінними клейнотами вільності краситься? Ні! Найбільшу оздобу і втіху має з того найперший і найважливіший член того тіла – голова, що з усіх оздоб тіла, як з своїх власних, перед усіми тішиться і радіє! Оздоба вільності на підданих – їх власна оздоба: однаково вона передусім прикрашує і тішить князів і королів.

Бо як кожному шляхетському народові утішний і милий клейнот вільності, так само втішний і милий клейнот вільності благородно настроєним королям і князям – над вільним народом королювати в вільності! Бо як здоровий не бажає собі того, щоб йому хворі служили, не хоче, щоб йому сердечні приятелі хорували, – жичить їм здоровими бути і здоров’ям їх, як своїм власним, тішиться і радіє, – так і великодушний пан не прагне того, щоб йому невільники служили, і не хоче дивитися на неволю любих йому приятелів, але, вільний над вільним народом королюючи, тішиться з їх вільності і радіє як з своєї власної" (передрук, с. 513-6).


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю