Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 46 страниц)

Таке світло, на мій погляд, кидає екстер’єр цього Могилиного записника на історію його творчості. Але я повторюю, що не мав часу простудіювати цей екстер’єр цілком детально, і полишаю це іншим.

Студіюючи цю книгу, приходимо до висновку, що незадовго по своїм постригу на ченця, ієромонаха і архімандрита, десь в р.1628, Могила задумав дати серію писань на аскетичні теми: загальний трактат про чернецтво як найвищу, ідеальну форму християнського життя; збірку побожних оповідань, що прикладами з життя й практики найбільш совершенних і авторитетних старців мали ілюструвати, чим повинно бути чернецтво; колекцію чуд, зв’язаних з різними православними святинями, а особливо з Печерським монастирем, які мали засвідчити святість православної церкви, її святинь і установ; нарешті, серію канонів, гімнів і молитов на різні церковно-аскетичні теми. З особливим замилуванням займався він цим, видимо, в 1629 році, можливо, мріючи про славу великого православного вчителя, поета-гімнографа. Незадовго ці мрії простигли, його замітки в цій пам’ятній книзі стають рідші і в рр. 1631 – 2 зовсім припиняються 1.

1 Першою літературною працею Могили вважається нібито виправлений ним переклад "Главизн поучительных" Агапита Діакона, випущений Печерською друкарнею при кінці 1628 р.

Переклад досить тяжкий, передмова писана стилем дуже претенціозним і непрозорим, це все можна б було положити на рахунок невправної ще руки Могили. Але передмова говорить, властиво, що переклади споряджено за ігуменства Могили, а не ним самим, і стиль його записок 1629 р. настільки відрізняється від стилю передмови "Главизни", що трудно вважати її ділом Могили. От її закінчення:

"Дан в добродЂтелной дЂлателници пръвоначалныя с(вя)толЂпнаго жительства в Россіи с(вя)тыя двоица (себто Антонія і Теодосія) c вышше даннаго искупника и божественнаго даяніа, божественнаго же киота упокоєніа жилища (Лаври Успенія).

От невещственнаго огня в вещестъвенном єстест†явленіа минувшим сто шестъдесят и двом десятицом и седмим лЂтом к сим приложившимъся (1627) декам. 1 дня. Текущу же реченному киріо-пасха лЂту.

Исправи же ся от єллинского идіомате c многим опоством в благочестіи сіяющ богопріємцу тезоименнаго Могілы Дакійских земель началника отраслі, твръдоименнаго пръвопрестолника тезоименну произбранну c Г(осподо)м в предстателство старЂйшеа паствы постничествующих" – себто за Симеонового сина Петра Могили архімандрита.

Друком під своїм іменем він нічого з цих записок не появив. Вони пішли як матеріал до спільного печерського казанка, так, напр.. я одмітив вище, що записки про печерські чуда ввійшли до "Тератургіми" Кальнофойського, випущені в світ 1638 р., в записній книзі Могили вони повичеркувані – значить інший матеріал малося на меті пустити до інших видань. Гімни на теми сучасного церковного "озлобленія" пішли до збірки "Парамифіа сиреч утЂшителная молбы", випущеної з Печерської друкарні 1634 1.

1 Містить у собі гімни, записані в Могилиній книзі на л. 37 – 8, з легкими змінами в лекції й орфографії, доповнені іншими молитвами, без усякої згадки авторства Могили.

От перша строфа в друкованім вигляді (по розкриттю скорочень): "ВЂры яже втя истинныя камень, основаніє незиблемоє церкви твоєй положивый Христе Цару, и єже адовыми враты не одолЂтися обЂщаніє. Наложноє даввей, от нинЂшних єретических бЂд и обстояній отступнических избави вскорЂ, co слезами молим тя, ты бо сію чесною ти искупил єси кровію".

В рукопису: "ВЂры яже в тя истинныя камень, основаніє незиблимоє церкви твоєи млостивый, Христе царю, и єже адовыми враты, не одолЂтись єй обЂщаніє неложноє давій, от нинЂшних єретических бЂд и обстояній отступнических избави вскор., со слезами молим тя, юже честною си искупил єси кровію".

Докладніші розшуки, може, ще не одно таке відкриють. Факти ці показують, що мрій про літературну славу Могила скоро зрікся. Чи тому, що сам переконався в неблискучих своїх письменських здібностях і не знайшов моральної підтримки в близьких людях, чи зрозумів, що сильнішою стороною його індивідуальності являється робота організаційна, адміністративна, що провідник і правитель з нього сильніший, ніж поет і агіограф чи мислитель. Але для пізнання індивідуальності його ці письменницькі проби в кожному разі дуже інтересні – так само як цінні вони і для характеристики того українського православного середовища, до котрого Могила тоді приспособлявся.

Для характеристики цих ідей і їх літературного викладу наведу насамперед такі міркування з трактату про чернецтво.

"Іноческоє житіє – христіанского житіа єсть съвершенство. Съвершенство же христіанскоє – Христова житіа єсть подражаніє. Христос же съвершенство не в ином положи раз†в нестяжаніи. Вся бо заповЂди юноша совершил бЂ раз†точію єдиная сея рече єму Христос: "Иди продаждь вся имЂнія твоя и раздай нищим и гряди во слЂд мене. Нестяжанієм бо и съвершенноє съвершенство и любовь съвершенная съвершится может. Идеже бо моє и твоє, нЂсть там мир и вседружество.

Іноческоє истинноє житіє на нестяжаніи основаєт ся, цЂвством и послушанієм состоит ся, любовію же съвершаєт ся. Вся же добродЂтели от сих четырех як от источника истекают, и в разум божій съвершенный человЂка исправляют, и съвершают, и єще на земли в тЂлЂ суща небеснаго наслажденія творят причастника, таин божественных самовидца, божественныя славы наслЂдника и ангелом служителя и събесЂдника" 1.

Як взірець Могилиних гімнів наведу отсей "ірмос" на тему смертної години:

"ТлЂнного и временного житіа, суєтного же мечтаніа мира сего образ, прійдЂте, братіє, – нынЂ в представляющим ся брать видяще, c слезами в покаяніи Христу възопіим: Пощади, Спасе, душу от тЂла исходящую и в ограду небесную со святыми ти покой 2.

1 Ориг., л. 4, "Арх.", с. 171-2.

2 "Покой" – тут, очевидно, дієслово, від покоїти.

Мечтаніє сонноє, пара же и дым, трава и цвЂт сельный быти зряще житіє наше, отвержЂм житейскую, братіє, печаль к небесному възнесшись житію, в покаяніи Христу вьзопіим – Помилуй пощади, Спасе, душу от тЂла исходящую и с святый покой.

Окрест нынЂ стоящіи братіє, зряще, како всує мятет ся всяк человЂк, оставим єже о временных печаль и преложшесь мыслью к небесным, в покаяніи Христу възопієм: Помилуй и пощади, Спасе, душу от тЂла исходящую и с святыми покой" 1.

А от з канона подячного:

"Приносит ти, ДЂво, благодарственную твоя Лавра пЂснь о преславном своєм тобою избавленіи, – сыну твоєму вЂрно зовущи: "Слава, Христе, силЂ твоєй!

Испустила єси с небес, ДЂво, на молитву раб твоих дождь, як же огнь враги попаляющ, и от твоєя обители отражающ. ТЂм сыну твоєму възопієм: "Слава, Христе, силЂ твоєй"!

Пещный пламень иногда в росу благочестивым приложи ся. НынЂ же твоим, богомати ходатайством роса в огнь претворись и враги попали не поющія: "Слава, Христе, силЂ твоєй".

Трищи покусивших ся твоєй обители насильствовати воин, явленієм множества въоруженных ангел, в бЂгство претворила, не хотящих пЂти: "Слава, Христе, силЂ твоєй" 2.

1 Там же, с. 144.

2 "Архив", с. 163.

З сих писань Могила не видрукував за своїм іменем нічого.

Натомість випустив проповідь на Хрестопоклонну неділю на тему самовідречення – поняття хреста Христового як свою сповідь віри в строго аскетичному дусі, не згірш якого-небудь Копинського або Копистинського.

Виголошуючи її перед громадою і пускаючи для вжитку не тільки чернечої, але і світської суспільності, він і написав її мовою, зближеною до "посполитої", а не чисто церковної, доволі зручним риторичним стилем. Як взірець його наведу сю "експозицію":

"Абысмо особливе научити ся могли, для чего церков с(вя)тая, матка наша, в посродку постного рая животворящє крестноє древо пред очи выставляєш, с пилностью послухаймо.

Межи иншими многими причинами три напреднЂйшиі тым суть:

"Причина першая:

Абысмо упрацованый и трудами постнои дороги земдленыи под тЂнем листя того животворящого древа, то єст(ь) с припоминання добродЂйств через крест от Христа нам поданых одпочинок и охолоду нЂякуюсь духовную мЂти моглы.

Мерру албо горкость утрапеня и удрученя тЂла, c постных подвигов бываючую, солодким припоминанєм спасителнои Христовы муки и тым нового Израиля вожа а второго Моисея жезлом усолодили.

И способнЂйшими себе до охотного подняття другои половицы постнои працы учинити могли.

А снадне c постнои пущи посилени хрестною солодкостю вышовши, до пожаданои духовного отновеня от X. Ісуса через крест въскресеніє даннои обЂцанои земли внійти могли.

Другая: "Абысмо через припоминанє и самою речью вираженє знаку спасителнои муки Г. Бога и Спаса нашего І. Христа, през которую нас от вЂчной неволи княжати тмы вызволил,

сынами и сполдЂдичами кролества своєго учинити рачил:

яко через наидорожшіи подарки, (до) милостивого и ласкавого и до вдячного принятЂя постных наших прац, трудов и молитв и до отпущеня грЂхов наших учинили.

АлбовЂм не так суть вдячныи и милыи добродЂем наболши подарки от тых которыи добродЂйства приняли, яко гды добродЂйства их вдячне припоминаны, хоч при наменших подарках выличаны и выславованы бывают.

Третяя причина: "Абы смо знак хоругов пана и кроля неба и земли предидущую видячи.

яко найбарзЂй постом, милостинею и молитвою въоружившися,

тЂло, свЂт и діавола звЂтяжили.

И всЂми зась добродЂтельми мле можност(ь) наша приоздобившися,

и отрастем єго подобными през умертвенє тЂла ставшы ся,

з триумфом як от чъртога от гроба исходячого споткали и привитали" (272).

Ставлячи в обов’язок, особливо станові чернечому, аскетичне самовідречення, оратор малює його такими рисами:

"През тоє запрЂне ся самого себе он от нас найбарзЂй потребуєт, абысмо пожадливости тыи, через которыє долгого жывота и роскошей прагнемо, от себе откинули и до щенту уморили. Отколь не толко свЂта, родичов албо повинных, але што над всЂ речи найтруднЂйшая єсть и самих себе запр! Ђти ся приказуєт.

Котороє запрЂнє ся на ином мЂстцу называєт пан "ненавидЂніє душа своєя". Яко божественный Лука мовит: "Кто хочет ити до мене и не взъненавидит отца своєго и матку и жену и дЂтей и братію, єще же и душу свою, не может быти учеником. Што подаючи до зрозуменя онаднЂйшого божественный Златоуст так мовит: "Гды розумЂєш, што єсть запрети ся иного, тогды добре поймеш, што то єст запрЂти ся себе самого. Кто иного ся заприт, то єст албо брата албо слуги або кого иншого, – гды обачит, же єго розгами сЂкут, вязенєм трапят, албо што иноє терпит, – не забЂгаєт, не помогаєт, не скланяєт ся, ани ся жадным способом взрушаєт, яко згола отчуженый от него. – Так Господь наш хочет, абысмо тЂлу нашему жадным способом не фолговали. Жебы смо єго не щадЂли, гды быто бывает, гды выганяно, гды палено, люб, што иноє терпит таковоє.

А то гды рекл до кождого: "Запри ся самого себе, войди в небезпеченства, на подвиги и працы себе выдай, а то так зноси, кобы хто иный терпЂл, – теды тоє запрЂнє ся самого себе называєт єдин з учителей 1 мученичеством. – "Жаден мовячи – нехай не речет, иж за наших часов мученическіи подвиги быти не могут. Поневаж маєт и покой наш мучеников своих. ГнЂв бовЂм утулити, от вшетеченства 2 утЂкати, справедливость заховати, лакомством погоржати, пыху смЂряти великая часть мученичества єсть" (283).

Цю практичну повздержність далі оратор розвиває для вжитку людей, що живуть у світі:

"СвЂтокіи зась любо позвЂрховне так досконале ити за Паном не хотят 3, єднак абы забвенными быти могли, конечне внутрие тыи три цноты 4 тым способом заховати, тым способом заховати повинни суть.

1 На боці цитата з Августина "О церкви".

2 Розпусти.

3 Себто виходячи з світу в монастирі.

4 Вони вичислені далі: виріктися себе; взяти на себе хрест Христа і йти за ним.

Напрод доброволноє выреченє ся самого себе и всЂх марностей свЂтских через престанє злостей и воздержанє ся от намЂтностей и пожадливостій телесных, и через не пр(и)кладанє сердца и любви до речій тогосвЂтных, яко то: до славы, до богатства, до збираня маєтностей и иных достатков, заховати повинни – ведлуг псалмисты мовячои: "Богатство аще течет, не прилагайте сердца".

И хоч таковыи добра тогосвЂтніи мают, и в них оплывают, так их мают якоби их сами для себе не мЂли, але же им цо вЂрных рук от Пана даны суть до пристойного шафовання и ведлуг воли єго самого 1 уживаня завше жебы помышляли, ведлуг науки Павла святого (цитата).

То єст – абы сте ни в чем ся барзЂй не кохали, єдно в самом Пану, и ни о чем ся барзЂй не печаловали, яко о выполнено воли и приказаня его, служачи з телесных добр и стараня о них, на выгоженє ими, яко Марфа, и услуженє самому Пану в особЂ – Церкви-матцЂ, и оздобЂ єи внутренней и позверховной, духовным своим служителем єи, школам, вдовам, сиротам и всЂм убогим, а не своєй похоти, роскошам и збытком.

А згола не толко всЂ речи от Бога вам повЂреныи, але и самых себе не для себе, ани собЂ быти розумЂли, тылко за панскіи неволники быти себе завше помышляли и на чиненє пристоинои личбы 2 з повЂренных добр с страхом ся готовали.

Крест зась взяти и носити повинни суть тым способом, то єсть абы бЂды всЂ и шкоды так на тЂло яко и на маєтности от Бога допущеный през розмаитыи припадки и през незбожныи люде за Христа и вЂру православную преслЂдовання охотно зносили и любовне з благодаренієм пріймовали, а при том не толко всЂ достатки, леч и самых себе на смерть для Христа и вЂры єго святои выдати и за зыск собЂ для него всєго пострадати и умрети мЂли и вмЂняли" (286).

1 Себто "пана" – Христа.

2 Обрахунку.

Тепер я спинюсь на тих агіографічних текстах Могили, що становлять головну і найціннішу частину його записника і що через те й звертали на себе деяку увагу дослідників 1.

1 Востаннє – в згаданій студії Т. Грабовського, правда, що дуже побіжно.

Скоро по своїм посвяченню, входячи в традиції свого нового володіння і потрапляючи під традиційний печерський ригоризм, береться Могила до списування всього, що йому доводилося чути в монастирі і поза ним про чудесні події, які могли свідчити про святість православної церкви, благодать божу, їй притаманну, вірність традиціям великих святців і чудотворців, якими вона пишалася, а зокрема високу святість Печерської Лаври, високі прикмети її провідників, чудесну силу тих могил, на котрих вона спочивала, тих останків святих, що наповняли її церкви й печери.

Оповідання ці записані до книги головно в р. 1629, з січня по серпень. Походять вони від печерських і межигірських старців, від різних прочан і гостей, що відвідували Печерський монастир – особливо пильно записується те, що оповідали на честь монастиря католицькі духовні (сучасний біскуп київський Радошевський) і різні шляхтичі-католики: як вони на собі дізнавали чудову силу Печерської Божої матері, печерських святих, мощей тощо або як покарані були ті чужовірці – латинники чи протестанти, які зневажливо ставилися до цих святинь чи мощей. Залюбки описуються події з різних інших сторін, поскільки вони свідчили про святість руських церков, православних свят, старого календаря: кари за відступлення від руської віри, її неповажання тощо. Оповідання походять з різних сторін України і Білорусі, дещо з Молдавії – з особистих переживань, стріч і знайомостей Могили. Хронологічно вони обіймають одно покоління: від 1590-х років до 1630. Спеціальний інтерес мають оповідання, записані від козаків, що приходили до Печерського монастиря. Здебільшого записки ці мають наприкінці докладну дату записання, іноді також означення часу, коли відбулася описана подія. Писані майже всі церковнослов’янською мовою, в стилі патериків і прологів, кілька лише "посполитою мовою". Оповідання доволі стисле і просте, майже позбавлене моралістичних рефлексій і поучень, цитат Св. Письма і т. д.

Записки таким чином дають інтересні і часом навіть гарні взірці оповідальної прози в старім, традиційнім, архаїчнім стилю. Дивно подумати, що вони не сподобилися бути виданими в цій формі і тільки в деякій частині послужили матеріалом для пізнішої збірки печерських чуд, т. зв. "Тератургіми", зредактованої Ат. Кальнофойським. При цій переробці вони, на мій осуд, багато втратили: крім того, що їх перекладено на польську мову, оповідання загалом схематизовано, зроблено коротшим і сухішим, натомість пододавані до кожного оповідання нудні моралізування, розміром не раз довші самого оповідання. В цій новій формі ставали приступними людям, які не читали руського письма: їх можна було давати чужим людям як апологію руської віри; нова форма обгострювала їх моралістичну і апологетичну вартість, для цього пожертвовано слов’янськими оригіналами Могили. Мало тоді думали про збагачення літератури своєю мовою. Оповідання Могили мали всі шанси зайняти визначне місце в популярній лектурі поруч "Патерика", а так зосталися в однісінькому примірнику, дуже пильно читанім, але ніколи не виданім і навіть не копійованім. Чорновик – автограф Могили – досі унікат цих записок.

Як взірці мови і стилю я наведу в оригінальному тексті ці два оповідання. Одно оповідання козаків, що прийшли "відслужити" Печерській Божій матері показане їм чудо на морі:

"ПовЂда нам єдин от войнов запорожских, иже нарицаются козаци, именем Андрей Хулак Лагута, сый Черкаского града житель, глаголя, як по брани турецкой, яж глаголется Хотинская, идохом на море, по обычаю своєму казацкому, прибытчества ради, в землю Турецкую.

Ватагу же, се єст старшину, имЂхом нЂкоего Москвитянина, именем Ивашу. Розграбившии же нам многи села и грады, наполнихом великій корабль многого прибытчества и начахом плысти. Уже възращаемся к запорогам и в пучинЂ сущим, толикій наста вЂтр крЂпкій и волны противныи, як наплнитись кораблю воды, и як нача c нами утопати. Извергохом все прибытчество в море, нъ ни сице что успЂти възмогохом, УзрЂвшеже, як уже погибаем, начахом c слезами и веліим вЂплем молити Бога, – да нас молитвами пресвятой Богородицы печерской и святаго архистратига Михайла избавит от горькіа сія смерти, и обЂщахомся в обители матери єго время нЂкоє послужити. Молящимжесь нам и к Богу вопіющим, – оле предивному чудеси! – внезапну от дна корабля юноша златовиден, блистаяся на конЂ такожде златовидном и свЂтлом, изЂиде, и став посред нас, c оскабленным лицем възрЂв, рЂче:

"Не бойтеся, мужіє, нъ прилежно молите Богу и възопійте к нему – избавит вас, на се бо и мене посла".

Зрящим же нам и молящимся Богу c въплем велієм (вси убо уже по поясі в водЂ стояхом), юноша он свЂтел по ядвихлЂ корабленом взыйде к горЂ, и невидим бысть. ВЂтр же и волны абіє престаша, и внезапну бысть тишина веліа, и корабль внутр оста сух, як никогда в нем быти водЂ. Мы же, се видЂвше, прославихом Бога, от горкіа смерти избавльшаго нас, и тако възратихомся вспять цЂлы, славяще Бога и благодаряще, и святаго архистратига Михайла, им же избави нас Бог от морскаго истопленія. По обЂщанію же послужихом кождо нас в обители богоматере великіа Лавры.

Се ж написахом, да увЂсте, коль милостив єсть Бог не точію преподобным своим, нъ и гришным и разбойником, от всего сердца въпіющим к нему, и скоро от бЂды избавляет их молитвами пречистыя своея матери и святых, В лЂто 1629 генв. 26 дня" (л. 5).

Друге – з серії оповідань про дивного старця з скиту Манявського – школи Ійова Княгиницького:

"Пріиде нЂкогда блаженый старец Езекіил Скитскій ко княгини Корецкой. Она же, по обычаю своєму, радостно прія старца. И якъже же сЂдоша ясти, старец c тщаніем до третей яди вкушаше, (як) дивитись предсЂдящим и глаголати, як сей старец объяслив есть. По третей же, єгда прочеє от множества ядій приносимых ничтоже вкушаше, моляше его княгиня, глаголя: "Яждь, отче, добрЂйша бо сіа суть пръвыя". Он же отвЂща, глаголя: "Аз не ищу доброты пища, точію да єстественну нужду довольством употреблю". ВсЂ ж, удивившесь, рЂша: въистину сей старец истинен инок есть. ИмЂящеж сей старец всегда сей обычай: болей двох, излишнеє ж нЂкогда трех ядій не ясти, – и егда впрошаше єго кто, чего ради более яст, глаголаше: "излишнее двох или тріех ядій – объяданіа, а не сытости есть цЂло" (л. 10).

Тепер подам у свобіднім перекладі найкраще, на мій погляд, з літературного погляду оповідання про дивного старця Григорія межигірського – може, в перекладі мені вдасться яскравіше визначити його літературні вартості.

"Року 1620 (пропущене місце для ближчих пояснень лишилося не заповнене) чотири козаки 1 вийшли на лови звірині й рибні до Орельської пущі (на боці: де севруки ходять).

1 Слово козаки закреслено і потім надписано: ловци ихже нарицают Севруки, при тім автор хотів пояснити, з якого города були ці севруки, і тут теж прогалина лишилася незаповнена.

Ходили там, а коли схотіли вертати, промислом божим заблудили і не могли знайти дороги. Блудили два тижні, і не мали що їсти, не стало що їсти, не стало припасу. Так ходили пущею і журились, аж надибали малу, свіжо протоптану стежку. Здивувались і зраділи, пішли нею, бачать – малу хижку і дим з неї куриться. Зайшли – бачать стіл, на столі дикі груші, в меду варені, а в землі піч маленька, груші на сушення в ній накидані і горнятко з узваром з грушок. Побачили і злякались, нічого не рушили і хутчій вийшли – подумали, що розбійниче мешкання. Але, вийшовши, сховалися два з одної сторони хижі, а два з другої і так з самопалами стерегли, коли ті розбійники прийдуть.

І от побачили – іде з пущі "муж святоліпний", з бородою і довгим волоссям, одежа з лика плетена, довша колін, рукави по лікті, на ногах обмотки до півголені і личаки, на голові наче чернечий підкапок, теж личаний. В руках сокира. Підійшовши до хижі, пізнав духом, що люди приходили, і ну ж тікати назад до пущі. Ті ж, пізнавши, що то пустинник, побігли за ним і кричали: "Не тікай від нас, чоловіче божий! Підожди і пожалуй нас, ми християни, в дорозі заблудили!" Почувши, що християни, він пристав. Наблизившися, поклонились йому в землю, а він привітав їх Христовим іменем: на боці текст привітання: "Христос і Бог наш І. X. благословенний во віки, нехай благословить і помилує вас, діти", "Амінь", – відрекли. Завів їх до хижі і дав їм їсти грушок, що були в хижі.

Настав вечір, бо то вже було пізно, як він прийняв їх до своєї хижі. Став він на молитву, і їм велів стати, і наказав стоячи не дивитися туди й сюди ані на нього, тільки, побожно опустивши очі, дивитися в землю й молитов слухати. Але під час молитви один з них не витерпів, і подивився на нього, і побачив, що він стоїть не на землі, а в повітрі, з руками, піднесеними до неба, а стопи ніг його стоять у повітрі вище колін їхніх. Довго молився, а скінчивши молитву, велів їм спати. Сам же, трохи посидівши, вийшов з хижі і всю ніч стояв на молитві в повітрі, молився з слізьми – це бачив один з них, що стеріг, поки товариші спали, – такий у них звичай.

Коли настав день, прийшов пустинник, побудив і сказав: "Вставайте, час Богу молитись і вас з пущі вивести". І знов молячися бачили, як він стоїть у повітрі. По молитві пішли в дорогу, щоб вивести їх з пущі. Йдучи перед ними, питав їх про церкви православні і як світ нині стоїть 1.

1 Голубєв пропустив це місце, написане чітко, але явно помишлено: "и о мЂрЂ ка нынЂ стоит". Може, "мірЂ" замісць "мЂрЂ", а "ка" – це недокінчене "како".

Наказував їм завсіди молитися, чесно жити, нікого не кривдити нічим і праву віру заховувати непохитно. Розпитував їх про монастир Печерський і Межигірський, що в них діється, чи живий іще архімандрит печерський Єлисей – він ще тоді був живий. А один з козаків, ідучи ззаду, робив на деревах знаки, кудою йшли, щоб знайти потім дорогу до старця. Так по двох днях вивів їх з пущі, показав дорогу до їх города. Поблагословив їх іменем господнім і хотів вертатися до пущі. Але вони, поклонившися йому, Богом на те наставлені, аби цей дорогоцінний скарб, у пущі ними віднайдений, не лишився далі в пустині нікому не відомий і непам’яттю покритий, стали просити старця, іменем господнім його заклинаючи, аби розповів їм, хто він такий, звідки і як прийшов у цю пущу і чи давно в ній живе. Він, поневолі примушений ними, почав їм оповідати:

"Я, діти, монах з Межигірського монастиря. Живучи в нім, я впав у гріх, спокушений дияволом. Але за благодаттю божою, що не хоче смерті грішника, спам’ятався і, побачивши свою вину, почав каятись і Бога молити, аби наставив мене на покуту. Так у молитві прийшла мені в серце гадка: "Іди з монастиря в пустиню, там знайдеш покуту!" Я прийняв цю гадку, як вість од Бога, і сказав: "Ти, Господи, всім людям бажаєш спасіння, навчи ж мене, куди мені йти – куди ти сам хочеш, і я піду твоєю дорогою". Так я помоливсь і пішов, божим промислом і наукою прийшов до цієї пустині і вже 13 літ сам-один, не бачачи людей, благодаттю божою живу в цій хижі, як ви бачите, та живлюся з овочів пустинних".

Спитали вони його ім’я, він сказав: "Я грішний і непотрібний раб божий Григорій". Вони поклонились йому і просили, щоб він їх поблагословив. Він сказав їм: "Нехай благословить і помилує вас Бог Сіону, що живе в Єрусалимі", – і по цім пішов собі до пущі. Вони ж пішли своєю дорогою, славлячи Бога, що сподобив їм побачити свого повірника ("угодника"), подібного до Павла з Тебаїди (Фівенського). Прийшовши до міста, нікому не казали, що бачили, довший час мовчали про це, але по якімсь часі волею божою згадали це собі і стали оповідати священикам і міським людям, і дехто з священиків 1 і побожних людей, почувши, забажали й собі піти відвідати того божого чоловіка. Взяли чернечі ризи, хліба, риби й іншої чернечої страви і пішли з тим, що робив знаки на дорогу. Знайшли ті знаки, прийшли до хижі і все знайшли як було: грушки, які лишились, і горнець той, але вже гниле, птахами подзьобане 2; і зміркували, що, розлучившися з ними, той чоловік уже не вернувся до хижі, а втік до дальшої пустині, духом святим передбачивши марну славу людську і шукаючи спокою. Бо хто Бога возлюбив щиро, ті, як серна від сіті, тікають від мирської слави людської і порожніх балачок, аби за людською минущою славою не втратити божу вічну небесну і за марними балачками не позбавитися повсечасного солодкого бачення Бога і безнастанної з ним розмови 3.

1 "От ієрей" дописано на боці пізніш.

2 Ці два слова дописані на боці.

3 Ці побожні міркування потім взято в дужки.

Вернулися додому, жалуючи, що не доступили такої божої благодаті – не сподобилися бачити чоловіка божого. А ті чотири самовидці, бувши в монастирі Печерськім в оброці 1 року 162...2, розповіли братії, а братія, чувши від них, розповіли нам. Ми ж записали це на славу божу, що він і тепер, як і давніх часів, різними способами прославляє вірних своїх і виявляє їх блаженне життя на нашу користь, на скріплення нашої православної віри. Йому належить усяка слава, честь і поклоненіє вовіки. Амінь" (л. 19).

1 На обов’язковій роботі.

2 Прогалина.

Наведу тепер дещо з тих оповідань у скороченні, підчеркуючи літературно чи побутово інтересні подробиці або характеристичні для манери й індивідуальності автора.

Почну з тих, що характеризують монастирське життя – звичаї, чесноти і хиби з його становища, для внутрішнього – чернечого вжитку. В оригіналі вони записані всуміш з іншими, так як оповідались або приходили на пам’ять; я ж виберу з них серію інтересніших оповідань на цю тему, скорочуючи зайву для нас фразеологію, моралістичні міркування, цитати тощо.

"Оповідав нам Ісакій Боришкевич, єпископ луцький. За архімандрита Никифора Тура був я паламарем. Року 1597 під свято Феодосія Печерського правилася всенощна, але архімандрит не прийшов до церкви на початок – забарився в келії з князями й панами. Я з ієреєм і дияконом, бачачи на архімандричому місці когось по-чернечому вбраного, подібно до ікони св. Теодосія, і думаючи, що то архімандрит, підійшли, поцілували в руку й приняли благословення. Всю ніч він молився на архімандричому місці, і коли прийшлось на 9 пісні канону кадити, він благословив диякона, як звичайно. Аж як почали співати славословіє, ввійшов архімандрит з князями і боярами, ми ж, побачивши, злякались і сказали до себе, стоячи в олтарі: "Коли архімандрит тепер іде, хто ж до того стояв усю ніч на його місці і благословляв нас?" Подивились – і вже не побачили його і зрозуміли, що то був сам св. Феодосій, що охороняє честь свого престолу, і" молиться за нас завсіди, і не кидає нас, хоч ми й лінивих правителів маємо. Коли ж після утрені розповіли це архімандритові, він, заплакавши, сказав: "Задля мене було це видіння, аби я пам’ятав, що архімандритові треба бути першим на церковнім правилі і в кожній справі богодухновенній". І з того часу став частіш бувати в церкві і уважніш за собою слідити (л. 21).

Оповідала нам братія печерська, як за архімандрита Єлисея раз прийшов до нього келар (начальник комори) і став розповідати, як багато щодня розходиться хліба. Архімандрит розсердивсь і пішов до келарні подивитися, хто то поїдає стільки хліба. Побачивши, як то зібралося багато по хліб прошаків, ще більше розсердився, – не тому, що їх було багато, а тому, що разом з недолужними здорові й сильні теж брали хліб. Почав здорових проганяти, аби не їли дурно хліба, а працювали, і велів давати хліб тільки неспособним – сліпим, безногим тощо. Коли вернувся до келії, диви – впав сильний град на монастирське жито – побив, потовк і з землею змішав, а іншого збіжжя не побив, тільки печерське. Архімандрит, побачивши це, велів не відмовляти хліба нікому, а всім давати, хто просить. І коли потім келар, бувало, відрікав, мовляв, нема того чи цього, не маю звідки дати, – архімандрит приказував: "Дай, коли просить, лихий рабе, не збідніє монастир ніколи" (л. 5).

Оповідав нам Ісайя Трофимович ("Трофиміус") про свого архімандрита віленського Леонтія Карповича, що завів у Вільні "общежитіє" (кіновію, комуну). Якось так була збідніла скарбниця, що тільки півгроша лишилось у ній. Скликавши братію, архімандрит розповів їй і сказав: "Думаю, братіє, що може це бути тільки з двох причин: або хтось з нас має своє окреме майно, затаївши, і Бог хоче, аби ми його викрили і привели до поправи; або цею бідою хоче нас випробувати, чи справді хочемо йти прикладом Христа в його бідності". Оповідання на цьому кінчиться, не пояснивши, до якого ж результату дійшла тоді віленська братія з своїм архімандритом.

Оповідав іще Трофимович про Карповича: коли він задумав зробити щось добре, а вся братія противилась, він говорив: "Це він не від Бога говорить", – і робив так, як задумав. Оповів також, що одного разу, коли він молився, прийшли братія і постукали, бо він мав звичай замикати келію, коли молився, сказали, що йде князь Богдан Огинський, – хоче з ним бачитись. Він мусів вийти, бо цей князь був ктитор і великий добродій їх монастиря, але попереду розплакався ревно, що не скінчив молитви, догоджаючи чоловікові" (л. 6).