Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 46 страниц)

Одночасно підготування до цього урочистого акту – повернення православній митрополії з рук уніатів – узурпаторів її старої резиденції робилося також засобами літературними. До нас заховалися дві печерські публікації, випущені під цей момент, одна українська, обрахована на більш свої інтелігентські круги, друга польська – призначена, очевидно, для кругів шляхетських: українських спольщених і польських. Перша має докладну дату виходу: 5 липня, себто на який тиждень мала випередити фактично здобуття Софійської резиденції. Польська брошура не має такої докладної дати, тільки рік, але зміст її настільки близько підходить до української, що не може бути сумніву щодо їх дуже близької одночасності, Могло бути пущено тоді і більше таких брошурок і листків, маємо, напр., заголовок такої брошури з датою 1633 p. (Felix Coieta post nalałem diem Petri Mohila metropoli) 2, але вона, здається, не збереглась.

1 П. Могила, І, дод. 86.

2 Wieszniewski. Historia literatury polskiey, VIII, c. 382. Судячи з заголовка, мала б вона з’явитися при кінці року. Автором її називають Скумин-Тишкевича, що підписався на "Мнемозині".

Натомість ці дві маємо в цілості, і вони настільки інтересні з літературного і культурно-історичного погляду, що варто ближче з ними зазнайомитись, саме тут, у зв’язку з моментом, що вони інтерпретують.

З літературного погляду особливо варта перша, українська брошура: "Евфоніа веселобрмячая. На Высоцеславный фрон митрополій кіевской щасливе вступуючему в БозЂ преосвященному є. мл. гдну Отцу кир Петру МогилЂ воєводичу земль Молдавських, Православному упривилеіованому митрополиту кієвскому, галицкому і всея Россіи, екзарсЂ ст. фрону Константинополского, архімандріту ст. Чудотворной Лавры Печер. Кіев; от типографов в тойже ст. чудотворной ЛаврЂ Печерской працуючих, при унижоном поклонЂ прудко дедикованая. ЛЂта господня 1633 Їюля 5 дня" – невеликий зошит без особливих прикрас, 10 сторінок малої чвертки (15 x 10 ц. м.) 1.

1 Передрукована в наших часах двічі – в "Записках" львівських видав її акад. Студинський в т. VIII, 1895, потім включив її до своєї збірки Тітов, "Книжна справа", с. 306.

Починається вона досить шаблонною віршею (в двостихах) на герб Могилів з покликом до праці на новій арені ("Єсли-с коли был Петром, тепер Петре славы / Доказуй кды през тебе прагнет Русь направы"). Потім іде головна п’єса – актростих у 7 строфах.

Перші букви строфи дають "краєгранесіє" "Петр Могила митрополит киевский". З погляду форми це один з найкращих українських віршових утворів тої доби, з історичного погляду – як нерв цього твору, звернемо увагу на цей образ (в 5 і 6 строфі) Ярославової Софії, що покликає Могилу до визволення з "мізерної долі" її руїн, відновлення і оздоблення її старих мурів, і на ці запевнення, що під рукою Могили митрополії не страшні вже будуть "роги схизматицькі" і "злости геретицькі", що в перекладі на більш конкретну мову значило б уніатські й римо-католицькі "штуки".

Преч з Роксолянских, смутки уступуйте,

Границ, ляменты сердца не турбуйте:

Юж єст веселье, ах досить стогнаня.

Преч нареканя.

Єст по бурливих юж єврах погода:

Мысли похмурной єст юж охолода,

По слезных рЂках, по бЂдах окрутных,

По планах смутних.

Триумфу зачни, Євфрозіно, смЂле.

Гимн выкрикати; почни волать миле:

[Що то за радость в Россійском СіонЂ;

В Кієвской ЗонЂ?

Рожа то, рожа першои оздобы,

Берет початок през працы, особы.

У Савроматов значнои щасливе,

Берет згодливе.

Могила славный, на Трон Митрополий.

Вступает годне, з небеснои воли.

О часе вдячный! О лЂта святыи!

Дни золотыи.

Острая юж преч фортуна отходит;

Зефир лагодный, юж Трофея родит.

По всей Россіи: преч юж слез потоки,

Жалю оброки!

Горкотиранській юж нам не панует.

Декрет, гды в святой Софіи продкует.

Петр митрополит Могила велможный,

Пастыр побожный.

И где ж по плачу радость не бывает?

Золотоскій гдЂ не об’ясняет

Титан по хмурах. Мусит радость жити,

По смутках в свЂти.

Любо то часом фортуна ся ставит.

Срогою многим, але то Пан справит

Фортуны, же внет всЂм додасть ратунку,

По злым фрасунку,

Але тут добре трохи потерпЂти,

А потым в свЂтЂ невечернем жити,

Щастье то щастье, гды през тую к Богу,

Ходим дорогу.

Маеш, Россія, юж тепер отмЂну,

Фортуны, маєш триумфу годину:

Ото прав твоих Петр єсть оборона,

Тарча Сіона.

Идиж по трудах, Петре, незличоных,

Иди до працах юж незвитяжоных,

На трон презацный, отбирай за цноты,

Тыи Клейноты.

Тебе Софіи руины чекали,

З твоих направы рук ся сподЂвали,

Вступи ж на свою столицу щасливе.

Жій святобливе.

Россія тебе на помоч обрала.

ТобЂ тот престол годне даровала:

Тебе Софія так з плачем витает,

З жалю волает.

О Петре, здавна гостю пожаданый,

Витай Россіи на утЂху даный.

Давай рахунку Россійской оздобЂ,

В мизерной добЂ.

Помниш яко пред тым Россія бывала,

Славна, як много патронов мЂвала?

Тепер их мало; тебЂ хочет мЂти,

В Сарматском свЂти,

Оздоба славы ты нашеи давно,

Або то свЂту о твоих не явно,

Працах одважных, котрими вспираеш,

Русь украшаеш.

Ледве м утЂхи в жалю дочекала.

Моя направа Цнот потребовала,

Твоих велможных. Вшакже твоя слава,

Моя поправа.

Имя Могилы и в Словенской зони,

И в богомыслном будет мЂти Тріони(?)

Несмертелное своє залеценье,

И вывышенье,

Тобе юж муры мои полецаю,

От Ярослава которыи маю,

Любо то славы ты их будь Атлянтом.

Будь Адамантом,

Короны з лявров нехай вьют Могилы 1,

1 Мабуть, повинно бути: МогилЂ.

ВсЂ, всЂ, котрые сердечне хотЂли,

ВидЂть в Сіонських Софію Съборах.

В пресвЂтлых хорах.

И хтож рук своих в дворы не подносит,

Феболунные? Хто так не голосит:

Христе, ты наша слава, ты корона,

Ты оборона.

Єсли, наш Боже, на нас штурмовати

Захочут враги; ты их отганяти,

Рач от нас, а мы тебе при поклонЂ

Славим в СіонЂ!

В Небо подносим руки, ть: патрона,

Рач боронити Кіевского трона;

Нехай щасливе тобЂ услугует,

Поклон дарует.

Сердцем сынове російстїи дайте

Поклон пастыру, єму повторяйте

Подякованье за труды, за працу,

На кождом пляцу,

Клейнот то у нас, а клейнот коштовный,

Скарб то Дорогій, а скарб невымовный:

За ним Россія поживет в покою,

По тым розбою.

И гарпій роги за ним схизматицких

И хитрых злостей штуки геретицких

Нам не зашкодят: он все добре справит,

Добре направит.

Ициж, ПресвЂтлый Могило, безпечне,

Архіерейскій фрон прійми статечне:

Жій многолетне: Бог твоя заслона,

Тарча, Корона.

Потім наступає "дедикація" в трьох строфах (12+12+6 двостихів). Менш інтересна з формально-літературного погляду, вона містить цікаві похвали "друкарській штуці" складателів цих віршів, згадку про антракт (вакації) в "друкарськім куншті", спричинений соймовою кампанією безкоролів’я, і сподівання нового пожвавлення друкарської праці, похвали новому польському відділові, чолобиття патронові за кошти, вложені на поширення верстатів, "сумпти", видані на школи, на пенсії професорам і стипендії "убогим фільомузам" – молодим аспірантам.

Добре хтось рекл, же дары у панов єднают,

Ласку людем, в котрых ся немаль всЂ кохают.

Кгды тя, ясневелможный пане наш, витаєм,

И мы тот дар, ач щуплый на пляц виставляєм.

Дар подлый, леч панская ласка все пріймует,

От убогих немного даров потребует.

Якож то тылко злото дар єст знаменитий.

Без сердца єсли важны будуть хризолиты;

Нехай тобЂ смарагди Крезове даруют,

Нехай прац Гомеровых Ритмы услугуют.

Нехай злотозеленый топазин приносят,

Нехай о цнотах твоих в Россіи голосят.

Нехай тя Калліопы аж з небом ровнают,

Працы многоплодные нехай выхваляют

Волно то все: мы тоє приносим што маем

Тым подарком маленким твой конспект витаєм.

А в нем сердца упреймость при своем поклонЂ,

Даєм в Триумфородной ото твоей тонЂ,

То в свЂтЂ упоминок з гола переднЂ(й)шій,

И над всЂ Пироповы кроплЂ коштовнЂйшій.

Хто тя годне выславит? всЂ юж о том знают:

Тебе цноты по свЂтЂ свои залецают.

Хто не знает же єстете Парнассов афонских,

Фундатором, пастырем тых краев Сіонских?

И мы, што друкарскои пилнуем роботы,

Знаєм, што нам панскіи твои справят цноты.

Куншты нашЂ вакуют, и мы ваковали,

Не без шкоды своеи аж поты чекали.

Кгды тя, Пана своєго, щасливе витаєм,

Внется далей ваковать юж не сподЂваем.

Нехай из типографских кунштов, тую славу

Относит имя твое, през нашу забаву 1

1 Заняття, праця.

Много плынет пожитков з друкарскои штуки

З неи свою относят славу всЂ науки

Она то богатырев марсобыстрых справы

Залецает их зацность, и велможность славы.

Она и церковные гимны описала.

Она всЂх учителев церковных зобрала.

Штож я тут тое хвалю, што подобно в свЂти

Кождый может выборне похвалами чтити.

Фрідерик Цесар третій Римскій аппробует,

Котрый Герб оказалый Друкарни дарует.

Ты лепЂй, наш велможный о том, Пане, знаєш,

Орлооким розумом все ты проникаєш

Твое о том старане, в том твоя забава,

Як бы мЂла оздобу россійская слава.

Школы сумптом з отчистых добр своим фундуеш,

Своими Профессоров сумптами ратуеш.

Убогим филіомузом ласкаве ся ставиш,

Як Адріан их працы здобиш, любиш, славиш,

Важиш кошт на друкарню, же бы впрод Сіону

Оздоба могла быти, потом Гелїкону,

Єст добрый и полскои друкарнЂ початок,

Жебы книг было розных в ПарнассЂ достаток.

През што свою оздобу Россійская маєт

Краина, за што тебе вЂчне выхваляет.

Живи ж долгофортунне на своей столици,

Котрую годне взялесь з бозкои правицы.

Видиш чого потреба Россійскому Роду;

Все справуй: зашто в НебЂ маеш нагороду,

Пріймиж тот упоминок от слуг своих вдячне,

Преосвященний Петре: што учиниш бачне.

В тебе панскіи анимуш; чого ж ты незнаеш?

Не тревожся, Євфоніа, приступ снадный маєш.

Друге привітання – від студентів Могилиної колегії, чи "гімназії", "в Київськім братстві фундованого": Mnemosyne sławy, prac y trudów przeoświeconego w Bogu oyca, iego mości oyca Piotra Mohiły, woiewodzica Ziem Mołdawskich, uprzywileiowanego prawosławnego metropolity Kiowskiego, Halickiego y wszystkiey Rusi, exarchy S. Thronu Konstantynopolskiego, archimandryty cudotworney S. Ławry Peczarskiey Kiowskiey. Na pożądany onego wiazd do Kiowa; od studentów Gymnasium w Bractwie Kiowskim, przezeń fundowanego, światu podana. Roku 1633.

Епіграф: Loquebar de testimonis tuis in conspectu Regum, et non confendebar. Psal. 118. Mówiłem o świadectwàch twoich przed Królnii, à nie zàwstydałem się.. Drukowano w S. Cudotworney Łàwrze Piecz. Kiów" 1.

По звичайнім віршу "на герб" (in insignia) іде передмова (Praeludium wierszów), підписана Олександром Тишкевичем, не знати, чи одним з студентів колегії (як всі дальші підписи), чи, правдоподібніше, професором риторики. Пропускаючи вступні панегіричні фрази, начинені всякою класичною номенклатурою, наведу те, що має більш конкретну рекомендацію Могилиних заслуг православному громадянству:

"В тім, одначе, ти всі перевишаєш (букв, "гетьманити мусиш"), пресвітлий митрополите, що на сороклітні океани (сліз) з очей православно-руських та твоїм коштом, печалуванням, неспанням справив єси рушничок, коли найясн. бажаному, до згоди охочому монархові польської корони Володиславові і пресвітлому його сенатові наші права – діамантові твердістю, золоті коштовністю, святі старовічністю і ясніші від сонця полуденного – демонстрував єси на соймах конвокації, елекції, коронації. А демонструвавши, розбив єси перед помазанцем божим ту неправду, що нас стільки літ шарпала, як Лициска або Мольос 2.

1 Я користувався двома примірниками Ленінградської держ. публ. бібліотеки (13. IX. 782), що дуже добре доповнюють себе; гравюри я сподіваюся видати в "Київських Збірниках".

2 Імена собак.

Тепер же, тепер, прешановний Могило, неоціненна церква Софійська, дивлячись на тебе, свою утіху і оздобу, здається, наче такі слова видобуває з себе:

"Дивися, пастирю очікуваний, на мої алебастри, на мої мармори, на мої – хоч і побиті – золотокамінні (мозаїчні) образи, котрими я колись, наче богиня прикрашена, рахувала себе за восьме чудо світу! Дивись і своєю природженою, а до того ще й митрополичою любов’ю не допускай мені більше терпіти такого сирітства! Нехай приноситься в мені безкровна жертва сина божого, нехай вокальні Орфеї посилають в мені своє ехо (луну) Богові: нехай до мене всі народи несуть свої приноси!

Далі, пресвітлий митрополите, коли б єси схотів проїхати до порогів Вільна і всього світу Руського й Литовського, побачиш, як радісно вибіжать до тебе назустріч ті, котрих там повно було по вежах (в’язницях), повно по ратушах, повно в підземній неволі за непорочну східну віру. Вибіжать дійсно і поведуть до свого провідника в терпеливості предтечу в святості, майже Золотоустого в красномовстві – Леонтія Карповича, кільканадцять літ тому померлого архімандрита, аби міг єси подивитися на його нетлінні останки, на рубці від кайданів, за віру отримані, і з того зміркував би єси, яке велике діло зробив ти для нашого оплаканого народу.

Те ж саме вчинять і Перемишль, Луцьк, Холм, Белз, Вільно (так!), Мінськ, Берестя, Полоцьк, Вітебськ, Могилів і з інших незчислених міст багато". По цім побажання многих літ і здоров’я королеві і митрополитові за показану ласку й труди.

Далі наступає такий оригінальний акростих: на кожній картці фігурна буква, під нею вірш, приладжений до цієї фігурки, і підписано котримсь з учнів. Акростих: Piotr Mohila, – 11 букв, одинадцять віршів, підписаних такими йменнями: Юрій, Іван і Адам Тиша, Сам. Мужилівський, Филон Ільковський, Филип Константинович, Тимофій Княжиницький, Стефан Бабневський, Захарій Березецький, Андрій Городецький (Grodziecki), Порфир Кельчевський.

Перша буква P – "лікаонський гарпун", лучиво, оздоблене галузкою квіток, на нім змія з закушеним хвостом – символ вічності, кружок з місяцем – означає це зброю нічних ловів лікаонських. Вірш звертається до тих, "котрим світить Медведиця волоссям зимнородним (що родить холод), береги їх цілує Нерей Дніпровий, а на горах поблизу виридар (садок, гайок) фавновий, – себто до киян. Нагадує їм заслуги Могили, від котрих потіха виходить.

Рівній Олімпові церкві, і їй серце прохолодить 1.

В нім Мінерва Змійова 2 гніздо заложила

І такі розуму скутки спорядила,

Що вже Російський Сіон може піднести плечі,

З своєї жури в своїй правді мати оборонця.

Може весело глянуть і на свої діти,

З котрих (при побожності) постійність в вірі світить.

Може сказати весело: весело співаймо,

Владогромному Панові 4 дяку віддаваймо,

Що нам післав Мойсея в тих останніх літах,

Що нам дасть зажити свято при нашій східній матері,

Дасть нам велику втіху, котрої не мали,

Тільки по соймах за нею плакали.

Плакали, поячи слізьми Великопольські пороги.

Хоч нас завсіди топтали противників ноги,

Удаючи, нібито в Русі вже й дня не було,

Що його сонце спасенної правди утворило.

За святого Андрія, потім за Фотія,

Коли Схід на цісарстві мав Василія.

Він (Могила) дасть церквам православних, святих пресвітерів,

Оздобить чернечою дружиною (rota) монастирі,

Що ходитимуть дорогами своїх предків,

Аби бути правдивими синами їх.

1 Я виписую тут переклад за окремими стихами і, де можу, передаю і рими оригіналу.

2 Змія і сова були звірятами Палади-Мінерви.

3 Очевидно, вихованців Могилиної школи.

4 Що володіє громами.

Друга буква – І – представлена колоною з оком над нею вгорі і лавровим вінцем при основі. В віршах пояснюється, що ця колона символізує великі діла Могили, а око нагадує про океани сліз, вилиті Могилою за правду. "За твою волосінницю (аскетичні подвиги), за твої старання, За твоїх теплих молитов виливання, Котрими ти докучав творцеві звізд, Аби дав нам, чого ми хотіли від стількох літ. Хотіли Сіону в Роксолянськім краю, Оздобленого давніми і святими правами. Хотіли, аби Царгород – родитель руському хрещенню – по давньому належав до свого народу – Народу Володимира, що то в Києві виставив триста шановних церков, як оповідає Стрийковський, Народу, що й досі тримав нетлінні тіла святих В Печерськім монастирі, приступні для всіх. Хотіли, аби по сакру їздилося завсіди туди, звідки виїздили в світ піроентські колеса 1. Бо поки того не було б, доти потоки кривавих сліз не переставали б текти з наших зіниць. Доти вежі й темниці мали б завсіди полки невинно закинених російських душ, безвинно вкинених в ганьбу, за віру східну правдиву, що в догматах не була фальшива. Доти в церквах наших чувся б спів тільки повітряних крилатих Орфеїв 2, а безкровна жертва вчоловіченого Бога була б зігнана з горизонту руського. Отже, не хвилюйсь, шановний Могило, хоч чиїсь перуни тріщать – ти вже за свої заслуги маєш лавровий вінець".

Буква О – представлена кругом зодіаку, він символізує привіт і благословення неба Могилиному висвяченню. Автор, Самійло Мужилівський, дає побіжний і через те трудно зрозумілий міфологічний коментар знакам зодіаку і потім спиняється на великодушнім подвигу Могили, що покинув перспективи влади й розкошів, щоб послужити руській церкві. "Петре, для забав марсових у твоїй батьківщині Чекав тебе і світ, до себе запрошуючи, Чекала й фортуна, золотом потрясаючи. Але Бог і твоя подібна до лілії цнота призначили тобі Василієві ворота 3. Призначив (Бог) митру, обдаровуючи нею тебе, Аби був підпорою церкві російській, аби, маючи від Бога в тій церкві владу, стер з Росії апостатську сажу, Від котрої вона, небога, була дуже почорніла, Як убогою на людей учених лишилась!"

1 Pyroenskie koła – небесні світила виходять зі сходу, себто аби митрополити святилися від східних царгородських патріархів.

2 Співали б тільки невидимі ангельські хори, а не людські: церкви стояли б безлюдні.

3 Чернецтво чину св. Василія.

Буква T зложена з звізд та астрономічних знаків, вірша описує ніч, не без поетичного хисту (Miło patrzyć gdy na noc w złocistym zawoiu Wyieżdżają planety z swoiego pokoiu:

Tam ich konie ognistą grzywą polyzlenie Zawoduiąc do koła nebiosa haftuią. Мило дивитися, як виїздять на небо в золотистих намітках планети, і їх коні, блискаючи огнистою гривою, гаптують небо, уганяючи в коло своїми перегонами). Пускається в міркування про календарні зміни пор року, гороскопи астрономів, змінність людської фортуни і т. д. і кінчить закликом до Могили: його проміння миліше від світла зір: "Поки ми тебе, Могило, будемо мати, В церкві руській ніколи ночі не видати".

Буква R представлена лозою з винними кетягами, гронами, що зриває рука, і тут же квітки, мабуть, нею ж зірвані. Автор пускається в міркування, переплітані різними античними йменнями і символами, про дивну силу вина над людьми і т. інш. і кінчить порівняння штучним, натягненим і слабо розвиненим, з овочами Могилиного вертограду: "А хто, презацний Могило, побачить твої грона і серед них білу рожу богоданної східної віри, котру Бог рятує в усіх клопотах? Хоче він, щоб у руській церкві була вічна і не в’яла ніколи його хвала і ти утворив йому цю хвалу працею побожних докторів (учених), що знаходять у всіх людей признання своїми цнотами і наукою. Не залізом буде вона побивати ворожі лави, а правдою. Чому? Бо то шабля на їх язики!"

Буква M – досить складна комбінація. Головна фігура – це квітка, подібна до гвоздики, з коментаря довідуємося, що це пальма, яка символізує Могилу як розкішну квітку руського вертограду. До вінця цієї пальми прив’язаний тяжкий тягар, але він ледве-ледве що трохи може її нахилити. З другої сторони до неї лізе з наставленими пазурами лев, "скимн рикаяй" – символ ворогів православної церкви, але його відстрашує огонь, що вибухає з-під коріння рожі. Вірш пояснює, що льви бояться огню, а льви, дракони, василіски – це ті вороги, що "пазурами фальшу окрутно шарпали східну правду і пускали на неї всякі обмови". "Шарпали вільності, надані від королів польських, щоб засипати їх порохом і позбавити вічної краси". "Але хтось" крикнув (уніатам, апостатам, очевидно): чи ж церква (східна) не кутала вас своїми пелюхами, не вказала своїми руками тої правди, що зачерпнула від Спасителя і отримала від святих учителів? Чи вам коле очі старина, яку все ще заховує Східний Царгород і нас укріпляє в ній пастирською любов’ю, хоч сам стогне від нелюдського турка? Чи вам зробили яку-небудь кривду наші предки, прикрасивши нас правами, котрі тепер кладемо перед найяснішим королем, під очі мудрого сенату? А він (король) розітне той вузол своєю увагою і повагою польського сенату. Та скоро тільки ти, зацний Петре, в своїй ясній справі з противниками, на світ польський перед найясн. Володиславом і його мудрими сенаторами виставив російського Феба (сонце) віри, що прийшов сюди кругом (небесним) зі Сходу і обдарував Київ хрещенням, так зараз тим промінням відстрашив від себе тих львів і драконів і від тебе, мила Росіє!

Мовчи ж, мудрагелю, про пальму 1. Бо вона не хилиться під ніяким тягарем, хоч би й найбільшим. А коли хочеш бачити пальму в руськім світі, Знайдеш Петра Могилу в Київськім повіті".

1 Себто залишіть в спокої Могилу, обмовці!

Букву О цим разом представляє перстень з великим каменем – знак єпископської інвеститури в католицькій церкві: 10-строфовий вірш, тої ж будови, як у "Евфонії", описує в риторичних образах цей факт: "З ласки пана небесного, що засвітив небесні круги, з ласки пана з дому австрійського (!), пожаданого монарха польського, що призначив тебе на цей уряд і нам дарував. Київська Софія до себе кличе новопризначеного митрополита – як у "Евфонії":

"Сиві мури церкви неосяжної (вл., котрої не можна обійти), виставленої за Ярослава і тоді оздобленої, підперті атлантськими марморами, вживали оце зараз такі слова: "Прибувай, пастирю, в вірі постійний! Митрополите, дорогий клейноте, освяти наші пороги! Пробуваючи в неволі у неприятелів, а сидячи, як богиня, над Києвом, там, де безмежний вал висипано на всі сторони, прагнула я, аби завсіди відбувалася жертва Богові вчоловіченому, аби люди тішились і Бога хвалили!"

Ті слова підхопили зефіри й занесли в ті краї, де буйний Ганг приносить дорогі метали, а Гідасп поїть своїми золотими відногами. І от вони посилають тобі перстень – перстень на пастирську лівицю, з своєї криниці і разом з нами радо вітають тебе! Не дивуйся, твоя голова, як голова пастиря – в золотій короні, а руки твоєї перстень має бути заслоною!"

Буква H представлена в вигляді двох церковних веж, з котрих простягаються руки і стискують одна одну навзаєм. Вірш пояснює цей символічний образ: одна вежа – це православна церква, друга – Петро Могила, а при цій оказії несподіваний панегірик київському воєводі Янушеві Тишкевичу, що, мовляв, підтримував Могилу в сенаті, а ми додамо – мабуть, дав Могилі тиху згоду, щоб забрав св. Софію від уніатів у його воєводській резиденції, де він самодин репрезентував королівську владу – був єдиним представником державної екзекутиви. Доволі дивно це виглядає, бо в козацькій традиції (Самовидця) Ян. Тишкевич лишив пам’ять якраз найбільшого гонителя руської віри, але заробив він її, очевидно, пізнішими часами, а в цей момент могилянці, видимо, хотіли його погладити. Вірш досить інтересний з формальної сторони, тому я подам його переклад.

"Вже сорок разів Титан (сонце) на своїх золотих конях привітав Овна (сорок разів сонце вступало в знак Овна – 40 років минуло), але відступник все не хотів подати руки святій правді Сіону (православній ієрархії), що бажала свого батьківського трону (св. Софії). Робив їй усякі образи, а не послуги. Аж тоді вона руку протягла, зацний Петре, взяла твою руку до своєї: видко, прагне тримати тебе й годувати на своїм лоні, в православнім гурті (w łonie). Сама вона вежа правди і тебе вважає теж її вежею, ставлячи поруч себе. Бо до тебе стріли неприятелів завсіди так густо літали на соймах, наче Африк (вітер), замітаючи порох своїм пір’ям, починає сіяти листя на землі зеленій, різного квіту гуртом прикрашеній. Або як сердиті планети – щорічні господині горизонту – почнуть виявляти свою фурію речам підлунним, як от над тихим збіжжям, обкидаючи його градом або посипаючи снігом лебединим (лебединого кольору) і проломлюючи покров (obłok) Церери. Ти, Могило, маючи від Бога поміч у своїй невинності, зносив то терпеливо, як вежа, зв’язана муром, і кінець кінцем зрада всяка була потоптана, а ти показав себе королеві і всім, як те золото, що виносять на світ з землі комашки, виявив правду руської церкви. Мав єси в тім за собою мужнього з Логойська Януша, в котрім отака-то славна душа, що він, пам’ятаючи жертви на церкви своїх предків і свої власні, додавав тобі ради – своїми мудрими порадами і поважними нотами в сенаті. Розумію Януша Тишкевича, зацного заслугами і кров’ю (походженням) воєводу того міста, де стоїть церква безцінна, названа іменем Софії! Гей, може, за Вас (за часів Могили і Тишкевича) прийдуть до нас літа Сатурнові (олов’яні), а літа сталеві відошлють до Індів!"

Буква І цим разом представлена запаленою свічкою на свічнику, а вірш пояснює, що це свічка в св. Софії за Могилину заслугу.

"Коли б, преславний Могило, виставляв я свічку від серця свого, поставив би я тобі, коли ти задумав виступити походом (wyprząc) туди, де стоїть Ярослава церква, – митрополичий престол, та церква, що має в собі образи, правда, не всі цілком цілі, розцвічені не кунштем малярським, а дорогим камінням, а в’яжуть (обрамовують) їх сиві алебастри і мармури, окружені старовинними мурами! А при тім подумав: "Хто дасть (тій свічці) світла лікейського (небесного) 1 святого, аби відганяла темноту?

1 Миколая Мирлікійського, очевидно.

І яка б то мала бути свічка? Це твій герб, Петре, і твої заняття, котрими ти світиш нам, чисто як якась планета! Твоє заняття – книга і учителі (церкви), милі і цікаві диспути в різних питаннях. Ти, пильнуючи мудрих книг, добре вмієш розтинати (питання) і розумієш, який має бути їх кінець (висновок). В тих заняттях помагають тобі сини Мінерви, котрих ти своїх зафундував у Києві, аби він, маючи в себе Аполлона, міг виполоти неполітику з своєї грубості і (перейти) до мудрості: схиливсь і дививсь на учених мужів, добре випосаджених музами і людськістю (гуманітарними науками). Феб і Марс, змовившися між собою, уділили огня твоїй свічці. Етна радо звернулася до своєї сірки, аби добре нагодувати свою свічку полум’ям. Взагалі коли б захотів єси, Могило, зібрати огні до того свічення, показали б усі таку охоту (дати огню), якої кожен побажав би собі. Зараз і Вулкан з теготородної столиці – з Олімпу, де місяць міняє свої лиця, прибув сюди; хоч багато є тут йому речей противних, але він радо пішов на послуги тобі, Могило. Але свічка – скоро тільки побачила огонь твоєї, Петре, любові в церкві, – зараз від неї взяла собі світла! Чому? Бо неправди більше злізе (siędzie) совам, коли той огонь набере сонячного проміння".

Наступне L представлене в вигляді руки, що тримає прапорець, і вірша запускається в згадки про колишні воєнні подвиги Могили. "Що чиниш, лицарю? Бачу в твоїх руках знак Марса, а не шолом Спасителя. Адже тут не Хотин, Петре, не турецька Беллона, нема тут отаманської кривавої шаблі. Ти вже перестав гладити палашем бусурманські голови і поїти бистрим Дунаєм їх (krzcić). Ти вже попрощався з гнівливою Беллоною; зброя, коні, списи – у тебе відставлені. Кинув єси молдавський скіпетр Христові під ноги. Для чого ж підносиш цей знак тривоги? Віддав єси пурпур пишному світові, одягши волосяну одежу Ісусову. Перли, каміння, дорогі клейноти замінив, зацний Могило, на чернечі щоти" і т. д.

Нарешті о таннє А представлено циркулем; автор вірша, громадячи купи риторичної ономастики, добирає різних мір слави Могилиної династії і кінчаючи емфатичною гіперболою: "Європа, Азія і край Американський разом з пекучою Лібією викрикують (ім’я) Могилів. Мовчи ж, лютне моя, бо на старі літа має Петр за ораторів усі частини світу".

Потім прозова "перорація" – прохання прийняти цей твір і уділити благословення царгородського престолу "всій хоругві (дружині) здвигненого тобою в Києві Парнасу". "Бо вона, що присвячує це тобі, не залишає голосити перед усім світом сарматським, що снопи твого православного жнива, квітки з твого вертограду (wiridarza) російської церкви, довгождані щепи твого винограду наук, як дасть Бог, дадуть в будучності багаті кетяги і ягоди cery православної на втіху і спасенний ужиток".

"Бо раз запалившись незгоримим огнем до суворої Мінерви, ти ніколи не тратиш цього запалу і любові (не перестаєш давати іскри любові), розтрачуєш на це своє останнє майно з усієї душі, аби в народі нашім, дещо присипанім порохом неуцтва, через утиски і наїзди апостатів, за твого часу і в тобі відродився той цісар Константин, фундатор академії царгородської. В тобі, що показав себе передусім без облуди діамантом віри, кружалом цнот, перспективою мудрості. Дійсно, вступив єси в стрем’я святого київського митрополита Петра, бо за твого часу росте в Росії

не кіммерійська пітьма невігласів, а найясніше науки сонце,

не темні недбальства хмари, а блискуча уваги погода,

не зарослі простацтвом голови, а вичищені політикою чола.

Живи ж, преосвященний пастирю і патроне, під ясним оком щастя й здоров’я стільки літ, скільки в нашій "Мнемозині" можна нарахувати літер. Бо то теж з твого добродійства джерел вилилися струмочки на цей паперовий загін!

Живи Богові, православній церкві і музам!

Богові – як пильний в своїх обітницях чернець.

Церкві – як довгожданий, православний митрополит і екзарх.

Музам – як гойний фундатор.

Живи – а що ми в тих римах лаконці 1, не дивуйся.

Бо коли б ми човном тупого розуму нашого схотіли переміряти океан слави твоєї, скорше б рік минув, ніж би змогли ми пристати в порті слушного і належного імені Могил. Я скінчив".

1 Лаконці – себто спартанці – вважалися неважними поетами-віршарями.

Але це ще не кінець книжечки. На передостанній сторінці вирисувана піраміда і в ній напис (прозовий): "За сорок літ обороту кругу не було на руськім горизонті, кому б могли бути виставлені несмертельної піраміди колоси – всіх устами, всіх серцем, окрім твоєї преосвященної особи з огляду на твоє походження і твій уряд православного митрополита, Могило! Бо ти в стрем’я предка твого Муція відважно для корони Польської вступив і для церкви східні права від короля отримав". Нарешті, на останній сторінці – віршована осторога "зоїлові", аби не квапився зачіпати Могили, бо коли через старість утратив уже зуби, то тут може позбутися й губ.

Як бачимо, твір незвичайно характеристичний з літературного погляду: він яскраво малює нам прагнення і досягнення могилянського Парнасу, що давав напрям літературній школі наступної доби – цьому "фліоразованню палядійських кунштів на довціпах руських", дарма що подає її овочі не в ідеальній латинській, а в вульгаризованій, для ширшої шляхетської авдиторії польській формі. Типові і характеристичні ці ухили в панегіричний гіперболізм і сервілізм, упадання до ніг усяких добродіїв-меценатів, величення шляхетного походження, гербів-клейнотів, гіперболізування подвигів, творення і розмальовування фіктивних генеалогій, погоня за античними паралелями, міфологічними метафорами, начинювання ними до неможливості свого викладу – бажання в усім "до кінця нігтів" показувати себе ерудитом – слівця не сказати просто, а все з якимсь "палладійським натяком". В цім утворі ця тенденція відбивається особливо сильно, місцями просто-таки карикатурно, невважаючи, що авторам не можна ніяк відмовити літературної здібності і віршувальної техніки.