Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 46 страниц)

Фундована ним Лаврська школа, чи "могилянський гімназій", вважав потрібним продемонструвати свою фізіономію перед тим, ніж улитися до Братської школи – показати, чого досягла вона, "солідніше, ніж перед тим флоризуючи латинською мовою на довціпах (здібностях) руських паладійські куншти, ідеовані (представлені) в академіях католицьких", як характеризував новий напрямок могилянської школи С. Косів у згаданім уже своїм "Екзетезисі" або, висловлюючись простішим стилем, наскільки глибше вона прищеплює українським студентам програму католицьких колегій, вживаючи латинської мови.

Це було зроблене в формі привітальних вірш з нагоди великодніх свят 1632 р. Привітання мало такий заголовок:

ΕΥΧΑΡΙΣΤΗΡΙΟΝ албо Вдячность. Яснє превелебнЂйшому во Христв Єго Милости Господину Отцу Кир Петру МогилЂ, Воєводичу Земль Молдавских, Великому Архимандрітови Святои Великои Лавры Чудотворнои Печерскои Кіевскои, ВЂры Православнои во Церкви Святои Въсточной: Промоторови Побожному, й несмертелнои славы годному оборонци. Од Спудеов Гімназіум Єго Милости з Школы Реторіки, За гойныи ДобродЂйства, собЂ и Церкви Православнои, во фундованю Школ показаныи. При вЂншованю свят хвалебных Въскресенія Христа Спасителя міру, повинне а упрейме отданная. В друкарки того ж монастиря Печер: К: року 1637, мЂсяца марта 24 дня" 1.

1 Перевидана ця брошура в "Матеріалах до історії книжної справи", с. 291 і далі.

Передмова, називаючи Могилу милостивим отцем, пастирем, патроном і фундатором, пояснює символіку своїх виразів вдячності. Згадує якогось легендарного короля, котрий на знак своєї гарячої любові до підданих посилає їм в певних оказіях запалену свічку. Підсилена заходами Могили "православна Мінерва", шукаючи відповідного символу своєї подяки, надумала здвинути гори Гелікон і Парнас і на них поставити монументи хвали Могилі і його династії (фамілії). В античній символіці ці дві гори трактувались як місця пробутку Аполлона і його Муз, огнища поетичної творчості. Керівничий риторики – себто найстаршого класу – Софроній Почаський з товаришами хочуть вивести "гуфець" (купку) чи "гроно" своїх учеників на ці гори, щоб похвалитися перед світом досягненнями Могилиної школи. Все це й виложено в передмові, котру мушу тут навести як взірець тої риторики, яку виховувала ця школа і збиралася защепити на старішім, братськім корені. Кінець кінцем не було тут принципіально нічого нового в порівнянні з школою Саковича – вихованця тої ж схоластичної єзуїтської риторики, але як маніфестація нової Могилиної школи вона мусить бути взята під увагу:

"ПревелебнЂйшій милостивый господине отче, пастыру, патроне и фундаторе наш!

Кроль Вафаленскій, ясне велможный милостивый отче, в звычаю был положил, часов певных свЂчу запаленую Подданым своим высылати, на знак того, абы горячои милости своєи ку оным выконтерфетовати (дати образ) могл. Кролевая наук, Мінерва Православно кафолическая, превелебный патроне, до того часу барзо неплодная (для великих навалностей и штурмов, от выродков съборнои церкви, матки нашей) уродивши за ласкою и промыслом Божіим не малое гроно в православной науцЂ православных сынов, которыи под намет твоеи щодробливости, под плащ твоєго стараня, под упреймость твоєи ку науком зычливости зобравшися, щобы за [символ] 1 своєє ку тобЂ прихильности выставить мЂли, не вЂдают.

1 Грецькі вирази, розсипані на доказ ерудиції, заступаю перекладами.

Зышлобыся в правдЂ яко пану злото, алесь ты з злотом посполу себе оной отдал, от не слыханои в Россіи щодробливости!

Зышлобыся яко от кролевои дорогоє камЂннє: алесь ты каменем неощацованым в цнотах и побожности будучи, за камЂньє дорогоє сынов онои собЂ разумЂеш, твердиш и голосиш. А сам (усты всЂх людей в баченє и розум не убогих) тым будучи чим єст золото межы крушцами, чим ціамент межи камЂнєм коханков наук з милости ку церкви, матце своєй, за таких же дръжиш быти. Которую то церков православную земное небо як нЂколись (Атлант підтримував небо) двигати и посиловати рачиш.

О заисте золотом естесь. Гды золотом погоржаєш, а православно кафолическую науку любиш. Єстесь и діаментом гды перешкоды и клопоты за школы терпливе зносиш. Єстесь и сил Атлянтовых, гды в так тяжких трудах и працах уставати не хочеш.

А поневаж станула оной перед очи слава презацнои фамілій ясневелмож. Могилов, которая з дЂдичных двох столиц: Молдавскои и Волоскои линЂю свою ведет, и марсовых твоих прац, которыхесь напротив оттоманским цербером подыймовал, и добровольноє згорженє свЂта, которого под ноги подославши за Богом есь ся Христом удал. А при той зась сла†обок станул гуфец ушикованый, оная людкость, побожность, оныи твои цноты, оная до намнЂйшого склонность, згола на здумЂванье МинервЂ.

Умыслила прето, велможный наш добродЂю, гору тобЂ выставити. Гору, мовлю, Парнассу й Геликону, на которых абыся вес свЂт малый могл твоєи славы и телесным и душевным оком дочитати. Не дивуйса, пристоит так зацной сла†на горЂ вдячности от нас поставленой быти. Бо слава высоко лЂтаючи высоко сЂдает.

Пристоит так зацной сла†на горЂ. Бо маєт гуфцы, которыи для показаня гойных Церкви Божой добродЂйств добывают.

Пристоит так зацной сла†на горЂ, абовЂм так знаменитыи и немаль врожоныи тобЂ поступки на гору небесную вправажати побожных людій звікли.

Пристоит заисте гды за вступленьем солнца в знаки пулъночныи світ земный з зимы ся смЂет, гор квЂтками одЂваєт, и взрок утЂшаючи фарбуєт, а звлаща гды солнце предвЂчное з под земных краев выникнувши, душу знову на гору спасенія подносит,

Отвори ж, велможный патроне, ворота зычливости твоеи той горб которыися каждому отвором ставили.

Отвори ач подлой невысменитой, єднак же правдивой и не облудной: поневаж правда и щирость хоч в наубожших великои завше у тебе поваги єст.

Найменшій з братіи общежителнои монастыра печерскаго, превелебности твоей в духу сын и послушник. Софроній Почаскій гимнастес, кіновита, монах печер. реторики профессор".

За ходячими взірцями панегіричної літератури, розуміється, знаходимо тут віршу на "стемму" (герб Могил), десятистих (л. 1 об.); коротку тристрофну віршу на портрет Могили, представленого на горі Геліконі 1, в архімандричих ризах і атрибутах, як він відкинув знаки світської гідності – корону, скіпетр, горностаєву мантію, що летять долі під ноги (л. 3 об.); другу таку ж віршу під образком, що представляє молодого Могилу в образі Муція Сцеволи – стоячи на Геліконі, віддає він руку свою "етруському огневі", від Муція, мовляв, виводять свій рід Могили, і молодий Могила прикладом свого предка "жарет" не руку, а все тіло для загального добра (л. 11 об.). Поминаючи ці й інші квітки панегіричного віршарства, наведу характеристики "семи свобідних наук", з додатком теології, що виникають з джерел Гелікона і десяти "літорослей наук", що виростають на Парнасі 2.

1 "Геликон жродло наук вдячность посылает Твоей, отче святний, бо в ней мЂстце мает", л. 4 зв.

2 "Двоєверхій Парнассе, поднеси до неба Имя славных Могилов – вдячности потреба" – л. 12.

Вони в поетичній формі викладають програму і спрямування нової школи. Здебільшого ця поезія досить невисокої вартості – рубана в 13-складові двостихи (з цезурою по 7 складі), чистісінька проза. Але місцями трапляються і гарні образки: Орфеєві співи в розділі про музику, образ зоряного неба в розділі про астрономію, весняна радість у розділі "Талія".

"Геликон" то єст сад умЂєтности первый, осм кореній вызволеных наук в собЂ маючій, през пречестнЂйшого є. мл. господина отца кир Петра Могилу в Россіи ново фундованый.

Корень умЂєтности першій: грамматіка: учит слов и мовы.

Розумному под небом где мЂстце звЂряти,

Позволено, там, можеш то латво познати,

Якого бы пожитку была и похвалы.

Слов складанья наука, през час так немалый.

Хто бы ввдал як звано киты вод глубоких,

На повЂтру и землЂ мешканцов широких.

Єще людем и над тых погребна єст мова,

Хто не глупый заж не тот що не мовит слова;

Недивуйся, бо негдысь до згоды призваный,

Тож повЂдал сын з Маи под Ксанфом спытаный.

И я теды спытавши, єсли не по мови

Знать ретора, по ту 1, дам глупство ослови.

Тот корень в твоем садЂ, отче пречестнЂйшій

Заквитнет з Геликоном над солнце яснЂйшій,

Кгды в Россіи потомок славных Роксолянов,

В Науках поровнаєт премудрых поганов

Тылко абы звитязца Пекелного смока,

Заховал вцале вЂру правую з Востока.

А где солнцу єст мЂстце: тогож дознавает,

Твое имя, кгды мЂстце в грамматице маєт.

1 Пропущено односкладове слово.

Корень умЂєтности, вторый. Реторика, учит слов и вымовы.

Кды бы в земли Єгипскои не Ниловы воды,

Завше бы, без пожитку были огороды.

Нил в ЄгиптЂ хлЂб множит з Нилу весь достаток:

Питє, покорм и пришлых пожитков задаток.

Лечь над мЂру гды берег вода превышшаєт,

Юж в том року жизности земля не пущаєт.

Албо мнЂй нЂж потреба гды воды приносит,

МнЂй теж и того лЂта травы косар косит.

Красномовство заисте, того ж подобенства,

Было негдысь у старых: бо кды набоженства

Учит: там урожай цнот, приносит обфитый,

Гды зась в против: супадок души знаменитый.

МЂрность реч дорогая, кто ся в ней кохает,

Над веселье болш в житю ничего не знает.

ПречестнЂйшій наш отче, Прометеом званый,

Оттоль будеш в Россіи запомЂркованный.

Нурт рЂки Красомовства, юж початок Нилу,

Будет знати Поета, бо от тебе силу

Нил принял седможродных юж Наук высоких

Юж потечет до границ Россіи широких

Реторика звитязцу з триумфом витает.

Але впрод на патрона пилно поглядает:

При нем триумфалный день будет опЂвати,

Фундатора теж в вЂчной сла†фундовати.

Корень умЂєтности третій. Діалектіка, учит розумного в речах познаваня.

Межи штучным фалшивых розмов ошуканєм,

A щирым от неправды правды розезнанем,

Тая дает Наука способ досвЂдченъя,

Туж ВЂдомость приносит скрытого створеня.

За тым Розум субтелный бЂглость в каждой речи,

Як ростропне мовячи здрадыся стеречи.

Так як бы око солнце, гды мглу розганаєт

Дожч, громы, темности, а день розясняєт:

Надто в кротце доводом кого покопати,

Латво можеш, и мудре філософовати.

Тернем острым тот корень зовет Стагирита,

Карнеадес имя му, дал морскаго кита.

Нехже квитнет тот корень в твоєм ГеликонЂ,

Пречистый наш Отче, ку вЂрных оборонЂ:

Бы снать в церкви Сіонской, овоц єго цвЂту

Юж освЂдчил Христово з мертвых встанє свЂту:

Нех взрок терне мудрости тепер колет смутных.

Базилишков унЂтских, Аспідов окрутных:

Оттоль слава Могилом вЂчная повстанет,

И лилЂя высоких цнот их не увянєт.

Корень умЂєтности четвертый. Аріфметіка, учит личбы.

Єст мЂстце на высоком землЂ положеню, —

Трудной працы назбыт людем в прохоженю,

Оказалое мЂстце, и верх знаменитый,

Леч гостинец в пребытю барзо не ужитый,

На верху том пресличном палма вырастает,

А на палмЂ зась цнота гнЂздо своє мает,

Имя мЂстцу час долгій, и многіи лЂта,

До зличеня трудныи от початку свЂта,

Але скоро рахунок з науки приступит,

Праца, трудность з старанєм заразом уступит

Бо унцій познаєш, зличиш міріады,

ЛатвЂй нЂжли Геркулес переплов Цикляды,

Пропорцій досвЂдчиш межи поровнанем

Дня з ночю, а правдивым свят отправованем.

О як дивный тот способ и барзо хвалебный!

Фундаторе цных наук, отче превелебный,

Подалась нам в Россіи знати в часах мЂру,

В чом покажем отступным фалш их и невЂру:

Твоєй от нас Честности, поки часу станет,

Вдячность з Наук поданя, нигды не устает.

Корень умЂєтности пятый. Музика. Учит спЂваня.

Хоч то негдысь строфовал философ убогій

Діогенес музиков, гды цноты дороги

Занедбавши, на Лютнях Кант модеровали,

И стройне в обычаях нестройних спЂвали:

НЂгды єднак в том вины наука не маєт,

Кгды учачій науцЂ сам не подлегаєт.

Музика цвЂт веселя, корень пЂсній значных

Музика сад утЂхи, жродло мыслій вдячных,

Орфеова спЂваня лЂсы, рЂки, скалы,

ЗдумЂвши ся слухали, и Єиріп несталый;

Туж втропы шол звЂр дикій, птаков и рыб много,

Вдячностю потягненый голосу такого,

Але слушнЂй, заисте, правда потребует

СпЂваня, гды науки до себе керует:

Показал то церковный филяр барзо ясный,

Всей Сиріеи оздоба, Дамаскин прекрасный,

Бо день Пасхи и встаня от мертвых спЂвает,

Воскресшего всЂм Христа ясно освЂдчает,

Христов триумф весолый и тот день хвалебный

В гимнах вдячных целебруй отче превелебный.

Корень умЂєтности шестый. Геометрія. Учит землЂ розмЂреня.

Ксенофанес значнЂйшій з філософов давных

Обыватель з Греціи Коліофанов славных,

Архетипом нЂякимсь Бога называти;

Без початку и конца казал признавати:

Змылил єднак тот мудрец, бо розум в поганской

Єще ховал темности, и владзы шатанской.

Геометра в познаню правдивом о Богу

Юж будучи, такую дасть пересторогу:

Бог не єст фігуралный, але круглость свЂту,

Припишет личбу дневи, a одмЂнность лЂту,

Кто хочет землю, небо и всЂ елемента

Познати, геометрес подаст документа,

На шестьдесят всю землю частый розмЂряет,

Архимедес на Сферы небо роздЂляет.

Леч найвышшый вымЂрник з под землЂ выходит,

Й вязнев своих мнозство з собою приводит,

Тот котрый пядю небо мЂрит добротливый,

Нех в науках дарует початок щасливый.

Твоєй зась, отче, сла†конец тот готуєт,

В котором своих вЂрных до Неба пріймуєт.

Корень умЂетности седмый. Астрономія. Учит бЂгов небесных.

Где ясный палац Фебов, розный в будованю,

В положеню высокій, сличный в маліованю;

Где свЂтлый лихтар в небЂ, з седми лямп зложоный,

От всЂх сторон крышталом, моцне обточеный;

Где єст мЂстце планетом, и звЂздам грунтовным,

Отколь свЂтлость променем спадает кляровным, —

Там мысль тая наука людскую заносит,

През що скрытых познанє натур до нас вносит,

Астроліог бЂг солнечный, в зодіацЂ знает

Й през то, в речах пришлых скуток освЂдчает

ДовтЂп людскій прикрую подыймует працу,

Абы могл свЂдом быти горнего палацу:

В науце зась кто добре звЂдарской цвичоный,

Не барзо в том познаню будет утружоный.

Щаслившій єсть над иных, могу речи смЂле,

Астроном, бо он першій познал Бога в тЂле.

Тому ж мирру з кадилом нех вЂщкове носят,

Не Рождество, леч з мертвых встане юж голосят.

В якой сла†Арабов Астроном зоставил,

Такуюсь, честный Отче, юж Россіи справил.

Корень и верх ВсЂх Наук и умЂетностій. Феологія. Учит бозских речій.

Где оучинил границу, Геркулес он силный,

Прац своих богатырских, там теж Гішпан пилный

Мармуровый поставил столп, где з Оцеаном

Выспа мЂстце подает дЂлным Гадитаном:

Тоє мЂстце початком всЂх вод єсть глубоких,

З него плынут веЂ рЂки до краев широких:

Оттоль вода пріймуєт в плытю своєм можность:

Бо гды море всю землю в около обходит,

А конец до початку незначне приводит,

Оцеаном зоветься: гды зась в посред свЂта,

Идет, розне єго теж зовет Аравіта.

Тихже прац неужитых столпом превысоким,

Любо теж Оцеаном именуй глубоким

Небесную науку мудрости початок,

ВсЂх наук жродло бозких, a свЂтских остаток:

ЗвЂтяжцею Цекропов кто хочет зостати,

А в цвиченю цных Наук сам неуставати,

За быстрым злоторогим, кто єленем гонит,

И з Наук в свой пожиток, дорогій час клонит.

Єст граница прац твердых бозкая наука,

Узычаєт учоным, где к бЂгу мунштука:

Єсть Колюмна и конец прац Алкменидовых.

Бо вЂм мнозство приносит добр Ляомедоновых,

Оцеан медоточный мудрость бозских речій,

Слабый розум поняти що может чловечій,

З того моря выходят слодких Наук рвки,

РЂки а вод обфитость дают по всЂ вЂки,

Феолог Оцеаном нехся называєт,

Бо тот Наук, а ов зась всЂх вод жродло маєт.

Але недопустилесь, отче велебнЂйшій

Абы кресом прац долгих был столп он давнЂйшій.

Укопалесь колюмну от зимнои зоны,

При берегах ДнЂпровых под Седмитріоны 1.

Где задержиш мешканцов Россійских вшуканю

Цных Наук и в далеком юж пелгримованю.

Дал бы то Бог, гды бысмы чужих Криволіогов 2.

Понехавши, слухали своих Феоліогов.

А впрод в Церкви славили Христа з Дамаскином,

Духа з Отцем хвалили из ПредвЂчным Сыном.

Під кожною віршею ім’я ученика, що, мабуть, складав цю віршу під проводом свого професора і потім віддекламував її перед патроном школи – як у віршах на смерть Сагайдачного.

1 Північ, септемтріон покладено на седмтріон для ритму.

2 "Криволіоги" – неправославні в протиставленні до православних "феоліогів".

По цім "Парнасе албо сад умЂєтности вторый, стараньєм и коштом ясне превелебнЂйшого в ХристЂ є.мл.гдна отца кир Петра Могилы, архимандрита кієвского, воєводича земль Молдавских подчас весны особливоє ку народови Россійскому ласки божеи, десять лЂторослей наук вызволеных юж з себе выпущает".

ЛЂторосль наук первая. Клио. Тоєст, цвиченє в читаню гісторій.

Давных вЂков отмЂнный час трудне завитый,

Будет мЂти, кто хочет дость латво открыты(й)

Скоро толко з гісторій науки набудет,

Втотже час глупства в речах заразом позбудет.

Познаєт дЂлность славных Россійских гетманов.

ВЂдомости доступит в житю можных панов:

Європу тот, Азію з Африкою змЂрит,

Котрій розум в широких гісторіях ширит:

Лечь гды з землЂ обернет свою мысль до Бога,

З Гісторій єсть простая до неба дорога:

Дай покой, Клио, прошлым в дЂлности поганом

Христов живот описуй иди юж за Паном.

ЛЂторосль наук вторая. Мелпомене. Тоєст, цвиченє в писаню ВЂршов смутных й жалобных.

Час, Музо, жалость вЂршов смутных отмЂнити,

Час з ляменту веселе иж теж учинити.

Мелпомене, зостав юж срогіи жалобы,

Не псуй плачем дня того свЂтлои оздобы:

Гипполіта сталого Цекропом отдавши

И єго несмертелных похвал занехавши,

Отдавай честь звЂтязци, славу, годност, вЂру,

Нехай єго ширится можность до Єпиру.

При небесном земного не забывай вожа,

В Христовой овчарни дость пилного строжа:

А хвалячи дивуй ся, як єст опочистый,

Петр в звЂтязствЂ, а в житю як бы криштал чистый.

ЛЂторосль наук третяя. Уранія. Тоєст, цвиченє в бЂглости звЂздарской.

Ту юж Атляс, о Музо перестань зстарЂлым

Прешлым байком вЂрити, внимай сердцем смЂлым:

Юж не кроль мавританскій сферы модеруєт,

Леч найвышшій монарха сам небом керуєт;

Гды затмил в двох плянетах ясность всего свЂта,

И не дал розезнати от осени лЂта,

Тот правдивый астроном з-под землЂ выводит:

ЗвЂзды душ святых отцев, сам до неба входит;

Але наш дужій Атляс тяжар дость немалый:

Небо носить земное, в працах неусталый,

О як слушне, пречестный отче в такой силЂ

Небо церков двигаєш в небезпечной хвилЂ.

ЛЂторосль наук четвертая. Каллиопе. Тоєст, цвиченє в писаню высоких й поважных речій.

Каллиопе звитяжцов преславных похвало,

Умолкни, що ся пред тым за поган ставало,

Не выноси Алциду з Ахиллесом дЂлным,

Не залецай Гектора з Енеашем силным... —

Ото маеш Рицера, моцій неслыханых,

ЗвЂтяжцу над Еребом сил непоровнаных:

Если для справ высоких до пекла дорогу,

Етеови змыслила, признай то все Богу:

По нем теж задивуйся иж не толко старый

ВЂк множил богатырєв, леч й наш несталый

Поровнает рицеров наш Могила давных,

Бо звЂтяжца таемных єст веспол и явных.

ЛЂторосль наук пятая. Полимніа. Тоєст, цвиченє в быстрой памяти многих речій.

Память, Музо, приводиш на пляц залеценя,

Память скарб непребраный сличного мовеня,

Где слава Цинеова, котрый всЂх Римлянов

Имена мЂл в памяти, и розность их станов:

Фемистоклес валечный добре памятает,

Гды отчизны здорове над все прекладает

Гортенсія й Кира, припомнЂнем гойным

Полимніа выславуй, з уклоном пристойным:

Але ражу мармуром: роспамятываня

Терпеніа Христова будь, из мертвых встаня.

Зостав, Музо, похвалу на мЂстцу высоком,

Где Бог стал звЂтяжцею над пекелным смоком.

ЛЂторосль наук шостая. Фалиа. Тоєст, цвиченє в писаню вЂршов весолых.

СвЂтлый промень солнечный, всЂх увеселяет,

Гды на землю бляск ясный з Олимпу спущает;

Тогды стада в широких полях дознавают,

Обфитои радости, и утЂху мают,

А пастушок убогій, под листем буковым,

Простых пЂсній складаєт ритм, втЂню здоровым:

Аркадскіи быдлята надставляют уха.

Гды спЂваєт, он зась дмет, поки станет духа.

Що ж за радость нам всей ден з солнцем завитала,

А з солнцем справедливым з неба восіала.

О заисте веселя маєм заживати,

Поки солнце-Христос, свЂт нам будет спущати.

Леторосль наук седмая. Евтерпе. Тоєст, цвиченє в спЂваню.

ПовЂж, Музо, для чого Измар Орфеови

Дивовался; и Парнас скалистый Фебови.

Чили, же он пекелных свЂдом был палацов,

Ов зась з крвавых отходил звЂтяжцею пляцов;

Не то, леч иншую снать моц обадва мЂли,

З которою до значных похвал приходили:

Орфеово спЂване, рЂки, лЂсы, боры,

тЂшило, Фебово теж розясняло горы.

Тут здумЂйся Парнассе з Родопом высоким:

Бо везде полно ПЂсній под небом широким.

Еслиж за Кант весолый горы людей чтили:

СлушнЂй бысмы нам Радость даную святили.

ЛЂторосль наук осмая. Терпсихоре, Тоєст, цвиченє в спЂваню инструменталном.

Що за скуток спЂваня в тот час показует,

Терпсихоре, гды лютню для ПЂсній пріймует,

Сладкомыслных, весолых и наддер утЂшных

Юж там забав дознаєш, и годин поспЂшных;

Где Музы на цитарах струны напинают,

ЗемлЂ, Неба и свЂта початок спЂвают,

Вода, огонь, повЂтре, откол вихри, громы,

Солнце, мЂсяць, и гдЂ суть пекалныи домы.

Завитайте юж до нас на Триумф весоло:

Вы, о Музы, c Парнассу пресвЂтлое коло!

Тут мелодій, ту канту, пЂсней тут потреба.

Бо сам Пан триумфует, котры зступил з неба.

ЛЂторосль наук девятая. Ерато, албо цвичене в спЂваню умилном.

Если от злых до добрых речи преносити

Звыкли люде, не треба злого коренити:

Теди Паф опустивши, Музо, и Цитеру,

При пекелном зостав то, Ерато, Кацеру;

До небесных, о Музо, прибирайся тронов,

Там скоштуєш, що за смак вышних Геликонов:

Юж хоры выступают з умилным спЂванєм.

До поможи аггелов, сличным выкрыканєм.

Єсли з доброго стал ся злым человЂк першій.

Вторый все то отмЂнил, діавола стерши.

Теды з наук поганских латво учинити.

Христіаном Христову и за свою мЂти.

ЛЂторосль, цвЂт и оздоба ВсЂх наук и умЂетностій. Аполло.

Справцо плянет пресвЂтлых, Кролю звЂзд вшеляких,

Вдячных годин отмЂно, часов не єднаких,

Фебе, давцо свЂтлости, всего свЂта око,

Котрого взрок всю землю займуєт широко;

Спусти на наш Хоризонт скуток твоєй моцы,

Бы не усхли от зимы новыи овоцы.

Завитай до Печерских садов цнотородных

И до краев Россійских, в науку голодных:

Там впрод звалчиш Питона, Цикліопы зголдуеш,

А на приЂзд Минер†мЂстце приготуєш.

Єст Геликон, сут Музы в Парнасском покою,

Зараз зачнут весолый кант пЂсни с тобою.

Толко славы в звЂтяжст†першом уступити,

И пляцу похвал Богу треба допустити:

Цитра єднак з лютнею при тобЂ зостанет;

И в науках твой гонор нЂгды не устанет:

Єще память вдячности гды при тобЂ будет,

Меценас теж атлетов твоих не забудет:

Що Кролевич тебанскій злотным влосом справил,

Тож ты, Фебе, патроном; бо ся для них вславил.

Як бачимо, загальний тон цього віршування радісний, надійний, самопевний. Могилине "гроно" було певне будучності своєї культурної місії "в Росії". В кінцевому віршу на адресу "Зоилеви невдячному" автори дають наперед таку відправу:

Зоилеви невдячному Вдячность 1.

Не шарпай злый Зоиле; псЂм зубом таємне

Ни вчом славы людской; бо нато ж взаємне,

Єсли трафиш, дознаєш иж камень скалистый

Зубы крушит, и псует гвозд ногу сталистый.

Кто на мЂстцу високим, пес тому не шкодит:

А где острый гостинец, там нихто не доходит.

Дійсно, "весна утЂх новых, веселя нового криниця, а пожар фрасунку старого", привітана в цих писаннях, відкривала з безкоролів’ям і кінцем понурої влади єзуїтів перспективи нових здобутків православної Русі. Змобілізувалися всі сили на її оборону, і між першими постулатами стала легалізація православної ієрархії. Формально ці справи відсунено на елекційний сойм, що мав початися з кінцем вересня н. с., але кулуарно, так сказати, вони були поставлені, обговорені і принципи їх полагодження були визначені, – це річ безсумнівна, – вже під час конвокації в липні. Була вибрана парламентарна комісія, зложена з сенаторів і послів, під проводом самого королевича Володислава; представники православної й уніатської ієрархії виступили перед нею з своїми домаганнями. Ми дещо знаємо з цих дебатів і з тих проектів розв’язання релігійного питання, які тоді були поставлені 2.

1 "Вдячність" тут персоніфікована, промовляє до Зоїла.

2 Історія України, VIII, с. 147-150.

Правда, не чуємо в них нічого про долю самочинної православної ієрархії і про порядок обсадження православних владицтв, але можна вважати безсумнівним, що принцип відсунення владик Феофанового ставлення був уже тоді поставлений твердо, і кандидатура Могили була прийнята обома сторонами – урядовою і православною, себто православними верхами, шляхетськими й ієрархічними, що брали участь у соймуванню 1. Напереді стояла справа поділу бенефіцій між православною й уніатською церквою; справа обсади православних владицтв стала руба під кінець елекційного сойму, потім, як справа розділу бенефіцій була так чи інак полагоджена, властиво розрубана. Я згадував уже вище (с. 476) про цей факт, внесений з листопаду н. с., себто зараз по затвердженні "пунктів заспокоєння грецької релігії" (розділу бенефіцій), тоді подано королеві нових кандидатів на митрополії і таким чином вирішено долю нової православної ієрархії.

Мотивуючи наглість справи тим, що митрополита нібито треба було вибрати перше, ніж приступити до вибору владиків, а такого збору представників (шляхетських) з усіх єпархій православної Русі, як вони зібралися на елекції, трудно було б зібрати знову для вибору митрополитів, а "пункти заспокоєння" поставили, щоб на коронаційний сойм уже подано королеві кандидатів на затвердження, – зібрана на соймі шляхта зараз же приступила до виборів кандидатів, не відкладаючи і не відсилаючи справи на компетентні місця, себто до київської митрополичої резиденції 2.

Могилині противники представляли це ділом його приватних заходів і інтриг: Єрлич оповідає, що Могила надужив повновласті, даної від митрополита Ісайї на заступство в церковних справах, і на підставі цієї повновласті вистаравсь у короля привілей на митрополію, а надуживши знов якихось листів до львівських міщан і старостинського уряду, дістав також незаконно свячення від молдавського митрополита 3.

1 Там же, с. 169-170.

2 Акт вибору кандидатів у перекладі видав Максимович, Собр.сочинений, І, с. 390.

3 В виданні Войціцкого в цім тексті є помилки, виправлені в виданні Ор. Левицького, вони трохи змінюють текст проти того, як я його навів за Войціцким, т. VIII, II, с. 171.

Це, розуміється, сильно перебільшено, таку повновласть від Копинського Могила ледве чи міг мати; але може бути, що тут мова про згадану високопохвальну атестацію, дану Могилі від Копинського і владиків 5/15 січня: вона справді могла відограти певну роль при ставленні кандидатури Могили. Як вище було зазначено, хоч згаданий акт вибору кандидатів на митрополію (фактично презентацію королеві Могили як кандидата) писаний нібито від імені шляхти й духовенства, зібраних на елекції, але фактично духовні особи, присутні на елекції, підписів своїх під протоколом не положили, себто відсунулися від участі в цім акті, що мав віддалити канонічно правосильного митрополита. Атестація, видана Могилі київським єпископатом з огляду на це, могла відограти деяку роль як сурогат апробації його з боку духовенства, і це могло відбитися в такім відзиві Єрлича, явно перебільшенім, але небезінтереснім як відгомін нарікань Могилиних противників на допущені при його виборі неправильності й натягання.

Дійсно, це очевидно, що Могила і всі ті, що рішили прийняти запроектований урядом компроміс: обсадити православні владицтва новими особами, законно призначеними, а ще більше уряд, не хотіли переводити виборів у Києві, рискуючи стрінутися з опозицією, викликати оружну інтервенцію козацького війська, взагалі розбудити нову боротьбу між лояльними і непримиренними течіями, так як зарисовувалась ця можливість під час київського собору 1628 р. і останніх розрухів при кінці 1631 р. Уряд більше, ніж коли-небудь, був заінтересований добрими настроями козаччини з огляду на перспективу війни з Москвою; з другого боку, проти Ісайї Могила і його партія висували москвофільство, зносини з царем. Тому приложено всіх старань, щоб поставити Київ перед довершеним фактом: спішно переведено вибори в Варшаві, зараз же послано послів до патріарха з проханням "сакри" – благословення на посвячення, і свячення переведено у Львові (на великоднім тижні, 24-28 квітня, с. с.) при асистенції владик Ісакія, Аврамія і Паїсія, що, правдоподібно, асистували Могилі під час усіх цих перипетій його промоції на митрополію, підчеркуючи підтримку його кандидатури з боку владиків Феофанового священня.

Львів, де Могили мали великі зв’язки і впливи здавна, ще з попередніх поколінь, і тепер як добродії братства і львівської української міщанської громади, а також через своє споріднення з різними магнатськими родинами, мав послужити першою ареною призначення Могили головою української церкви, і дійсно використано цю ситуацію в його інтересах в повній мірі. Посвячення Могили пройшло пишно, святочно, при великім з’їзді шляхти і духовенства, з підчеркненням поваги й престижу православної церкви, що мало бути записане на рахунок нового митрополита 1.

1 Див. в "Історії України", VIII, І, с. 183. При цій нагоді виправлю помилку, допущену там за Голубєвим: панегірик "Аврора" не був присвячений Могилі і вийшов пізніше.

Але і після посвячення Могила ще довгенько пробув у Львові, приготовляючи собі такий же сприятливий грунт у Східній Україні і в Києві – розсилаючи "універсали" по всіх єпархіях зі звідомленням про те, що він настав на митрополії законно і канонічно, за привілеєм короля і благословенням патріарха. Про свою конкуренцію з Ісайєю при тім цілком не згадував, ігноруючи взагалі ієрархію Феофанового священня. Правдоподібно, за цей же час він вів переговори з Ісайєю, стараючись його схилити до порозуміння, щоб він не оспорював його митрополитанських прав. Але, як ми знаємо, Ісайя не хотів терпіти на митрополичому столі противника-опортуніста, і Могилі приходилось думати, як найкраще обставити свій вступ до Києва.

Дуже зручно на вступний акт вибрано повернення на митрополитанську резиденцію Софійської кафедри. Всяким нотаблям розіслано запросини – прибути з можливо більшим числом приятелів і сусідів на церемонію вступу на митрополію і на посвячення св. Софії, що має при тім відбутися. "Певно і сам ти, в. м., не малий уже час знаючи про повернення спокою нашій православній церкві, чекаєш того дня, коли б міг впровадити упривілейованого православного митрополита до його київської столиці", – пише він в одному з таких листів, що до нас заховався. "Отже, час цей уже наближається, бо вже мене, покірного, обдаровано святим митрополитанським урядом – від Бога і найяснішого його помазаника і від усієї Річи Посполитої, за згідною волею всіх православних їх м. м. панів, дипломом і привілеєм стверджено. Наступної неділі, 7 липня, маю в’їздити на згадану київську митрополію, а зараз по приїзді постановилисмо з якнайбільшим приготованням і оздобою відправити посвящення церкви св. Софії, єдиної оздоби нашого народу православного, матері і голови всіх церков. А хоч я анітрохи не сумніваюсь, що в. м. і сам з власної охоти, зрушений ревністю до нашої православної церкви і з обов’язку християнського, не зволиш занедбати прибути на впровадження і на Посвячення тої плачевно зруйнованої оздоби нашої російської, але тим більше, побуджений цим покірним і справедливим проханням, і сам зволиш то ласкаво виконати, і інших поблизьких їх м. м. панів приятелів і сусідів до того прихилити. Заробиш таким побожним вчинком собі велику заслугу у улюбленця церкви святої (Христа – жениха церкви), а мені і співобивателям православним сподівану вигоду. Любов свою до святого східного благочестя засвідчиш, і тому святому актові – всякої оздоби гідному немало послужиш" 1.