Текст книги "Історія української літератури. Том 6"
Автор книги: Михайло Грушевський
Жанры:
Литературоведение
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 39 (всего у книги 46 страниц)
1 Про це повніша студія акад. М. Возняка в "Україні", 1929, березень.
2 Головніша література: П.Горский. Петр Могила, митрополит кіевскій – прибавл. к твор. св. отец, 1846. 77 Пекарскій, Представители кіев. учености в полов, XVII стол. – Отеч. Записки, 1862. С, Голубєв, П. Могила и Исаія Копинскій. Прав. Обозр., 1874; з приводу цієї статті стаття М. Костомарова, П. Могила перед судом исследователей нашего времени, там же (передрук в "Монографіях", XIV) його ж стаття в "Русе. Исторія в Жизнеописаніях", IV, того ж року. С, Рожденственскій, П. Могила, м. Кіев. – "Чтенія" московські, 1877. Макарій в XI "Исторіи рус. церкви". 1882. Ф. Терновскій, Кіев. митр. П. Могила – К. Старина, 1882. С. Голубев. Кіевскій митроп. П. Могила и его сподвижники, два томи, 1883 і 1898, і спеціальніша стаття на стару тему: Прискорбные столкновения П.Могилы с своим предшественником по митрополии и киево-никольскими иноками – Труды Киев. дух. акад., 1897, X. П. Викул. Митропол. П. Могила – Странник, 1896-7. Румун. мовою: В. Constantinescu. Românul P. Movilâ ca representant al Bisericii ortodoxa (Columna cui Traian), IV. Z. Arbore. P. Movilâ metropolitul Kievului, Tinerimea Româna, XVI. Gennadie Eraccanu. P. Movila Biserica ortodoxa româna, VII i VIII, 1883-4. Іншими мовами: E. Picot. Pierre Mogila; бібліографія й біографія в Bibliographie Helenique du XVII siecle Леграна, t. IV, 1896. A. Jabłonowski. Academia Kiewo-Mohilańska, 1899. Найновіше: M. Василенко. Очерки по истории Зап. Руси и Украины, 1896, – просторий розділ про могилянську добу. Моєї "Історії України", т. VIII, ч. 2 (Початки Хмельниччини), 1916, T. Grabowski. Z dziejów literatury unickoprawosławney w Polsce, 1922). Огієнка. Історія укр. друкарства, 1925. Panaitescu. L’influence de l’oevre de P. Mogiła dans les Principautes Roumaines – "Mélanges de l’Ecole roumaine en France", V, 1926.
З записок самого Могили бачимо, що він за дитячих часів бував на Молдавії – в ті роки, очевидно, коли господарювали його родичі. Це між іншим показує, що відносини його до потомства Єремії не треба собі уявляти дуже загостреними, як можна б думати з огляду на поголоски про те, що Петрового батька отруїла вдова Єремії (мати Константина), і взагалі між цими двома родинами було політичне суперництво. Іншими часами він, видно, жив на Україні й в Польщі; де саме вродився – невідомо, могло це бути і на Волощині, і в Польщі, на дворі Замойського або в маєтках котрого-небудь з Могил, весною 1568 р. його батько Симеон пишеться гетьманом (молдавським) і паркалабом сучавським 1, може, проживав там і раніш під час уродин Петра. Про його молодечу науку єсть здогад, що він учився раніш у Львівській братській школі, але на це нема ніяких документальних вказівок, і це мало правдоподібно, тому що в першім десятилітті XVII в. братська школа зовсім не стояла високо і не підходила для такого панича. Що найбільш можна прийняти, що при нім бували часами "директори" слов’янської науки з львівської школи. Двір Замойського більше підходив для виховання господарича, а єсть звістка, що він якийсь час учився в паризькій ієзуїтській колегії La Plèche в p. 1609 2, коли Могила мав приблизно 14 років. На другий рік, восени, бачимо його в Сучавиці. Наступна дата в його біографії – це що він брав участь у Хотинській війні 1621 р.: про це згадує панегірик йому і пізніші польські генеалоги, дуже загально і без всяких подробиць 3.
1 П. Могила, І дод., с. 155.
2 Віднайшов її В. Щурат, Українські джерела до історії філософії, с. 29.; про це в моїй "Історії України", VIII, с. 95; можливо, що цей дійсний факт відбивався в звістці каталога київських митрополитів, мовляв, П. Могила вчився в паризькім та інших заграничних університетах – у Голубєва, с. 9.
Піко, не знавши цієї звістки, вважав за правдоподібніше, що Могила вчився в Голландії, як і його свояк Самійло Корецький.
3 От одна з таких панегіричних згадок – присвята Могилі "Варлаам і Йоасаф", 1637, кутеїнського видання 1637 р.:
"Не здалося теды иначей єно под именем вашей стл. мости... межи люди подати, як того который с прикладом сего знаменитого и благословенного кроля Іоасафа не толко славу, заслуги и отважныє дЂлности для Речипосполитои в КоронЂ Полской, а особливе подчас експедыцыи противко неприятеля Креста Христова в року 1621 оказаныє з охотою опустивши, але и пресвЂтлый род свой, а отдалесь ся в весь на услугу небесного кроля, набарзЂй любовію к нему досконалою будучи потягненый. Которую досыть значне юж о том поволанью своєм осведчати ратчит, душу свою за благочестіє святое покладаючи, домы божіє реставруючи, школы семинарія фундуючи, а надто вшелякіє утиски, бЂды, тяжары терпливе и статечне для имени єго святого зносячи. Здар же то всесилный и всемилостивый Христе Царю абысь в. стл. мл. на том стопню архієрейства митрополій Рускои будучи до всЂх яскин и озер свЂта сего, з наглубших тЂла розсЂлин сЂтью слова божого сынов Сіонских половил и як другій однорожец рогом наук яд заразливый отогнавши жажду в ро†невидЂнія высхлои души оных утолил, a пышным горы сердец противников владзою духа... смирил и понижил".
Але сучасний історик Хотинської війни Якуб Собєський побіжно згадав, що після того, як не стало Жолкєвського, який спеціально опікувався нашим Могилою після смерті батька, він усі свої надії покладав на Ходкевича – головного коменданта польських сил у Хотинській війні як на свого патрона; каже також, що Могила старавсь установити щирі відносини між поляками і молдаванами. Це кидає світло на попередні роки: свідчить, поперше, що по смерті Замойського (пом. 1605) родину Семена Могили і самого Петра, зокрема, прийняв був під свою протекцію наступник Замойського на його урядах, його вірний помічник і клієнт Жолкєвський; по-друге, що Петро М. брав участь у воєнних і дипломатичних заходах коло повернення Молдави під польський протекторат, в володіння його родини і, мабуть, в тій чи іншій формі був учасником експедиції Жолкєвського 1620 року, що закінчилась його смертю під Цецорою.
Далі цей хотинський епізод дає ключ до автобіографічних згадок Могили (в його записках), що він з того часу щороку заїздив до Києва. Перша така записка належить до "середопістя того року, як Сагайдачний помер" (1622), потім згадки про побут в Києві маємо для р. 1625, 1626, 1627. Можна думати, що Хотинська війна зблизила Могилу з Сагайдачним і деким з київської козацької старшини і він став наїздити до Києва, зав’язав відносини з тутешніми церковними й цивільними кругами, і у них і в нього самого з’являється гадка – пуститися по українській ієрархічній лінії. Протекторат Замойського-сина, Томаша, що року 1618 став київським воєводою, і голос його в українських справах став особливо авторитетним, забезпечував молодому Могилі всякі промоції, і коли недуга печерського архімандрита З. Копистинського висунула питання про обсаду цієї важної і впливової ієрархічної позиції – властиво найважнішої в православнім світі, – очевидно, не в самого тільки Могили, але й у різних впливових представників київського православного світу з’явилася гадка, що це буде добра комбінація – поставити архімандритом печерським цього "господарича молдавського" з його зв’язками і впливами в панському польському світі і щирою відданістю православній вірі й культурі, котру він, очевидно, встиг доказати і під час останніх відвідин Києва, а мабуть, і в попередніх роках – на Україні і в Молдавії. Коли кандидат печерської братії, швагер Борецького, Феофан Боярський не дістав королівського потвердження і на нові вибори з уніатсько-католицької сторони висунено кандидатуру родича житомирського старости Тишкевича (пізнішого київського воєводи) – Германа Тишкевича, ситуація була настільки грізна, що треба було протиставити кандидата якнайсильнішого, який би міг подужати в урядових колах такого сильного й небезпечного кандидата. Сей Герман Тишкевич в сих роках іще рахувався православним, перейшов на унію пізніш, але вже тепер за ним дуже клопотався митрополит Рутський, і я думаю що православним кругам характер цієї кандидатури був ясний, вони її дуже боялись і всі готові були підтримати кандидатуру Могили як певнішого одновірця, аби тільки не допустити Тишкевича.
Питання було тільки в тім, хто кого випередить у виборі і в заходах на королівському дворі. Собор печерський скликав православних на вибори архімандрита до Житомира, де мав відбутися тоді соймик Київського воєводства, і тут 6(16) "духовенство й обивателі (шляхта), которые до того належали (себто до православної церкви), обрали на архимандрьщию печерскую киевскую вельможного Петра Могилу, воеводича земель Мулдавських, человека высоце знаменитого, на тот стан годного, без жодное причины водле канонов – чистого млоденца (молодика), а способного и умиєтного водле потребы церкви святой". Герман не поспів "з Літви" на той час, його іменем розіслано тільки листи поміж печерську братію з повідомленням, що він приїхав на вибори до Києва на день 13(23). На цей день його свояк, житомирський староста, з озброєним полком приїхав до Києва, щоб перевести ці вибори. Обложивши Печерський монастир, він з своєю "гвардією" ввійшов до великої ізби і, покликавши старшину, велів списати протокол виборів свого свояка, невважаючи на протести і заяви братії, що вибори архімандрита вже переведено 1. Протокола зараз же послано до Варшави. Королівський двір став ареною боротьби прихильників Могили і клерикалів, що підтримували Рутського. Маємо листа його уповноваженого Якоба Маркарта з 13 н. с. жовтня: він повідомляє Рутського, що хтось настроїв короля на користь елекції Могили, і йому, Маркартові, не вдається переконати його в правосильності вибору Тишкевича, опротестованого ченцями. Він покладає надію, що, може, під час сойму, коли Рутському не вдасться приїхати самому, його справу підтримає київський воєвода або котрийсь інший сенатор, "прихильнійший цій елекції" (Тишкевича) 2.
Але київський воєвода був Томаш Замойський, і завдяки заходам його Могила дістав королівське потвердження. Присвячуючи йому згодом (1631) печерську "Тріодь" 3, Могила виписав у ній всі добродійства, які зазнав сам, його родина і вся православна церква від дому Замойських:
1 Протестація печерської братії в книзі Луцьк.гроду, № 2453, л. 608, переказана в Голубєва, П. Могила, с. 555.
2 П. Могила, І, дод. 49.
3 Матеріали для історії книжної справи, с. 243.
"ДобродЂйств теды найпервЂй ясне велможного Яна Замойского, родича вел(можности) твоєи – моєго млс.пана продкове и родичове мои в тым дознали, кгды подчас пріймованя индігнату в КоронЂ королевства Полского до своєго клейноту припустити зезволил, и оным мудрою дорогою своєю и одвагою и отцевским промислом и ратунком яко власный отец во всем ласкаве и зичливе ставил ся на кождом мЂстцу, где того потреба и слушность вытягала – на панство дедичноє впроважаючи и противко кождого непріятеля помочи додаваючи.
При том и я сам од вел. ваш. так єше в свЂцком станЂ будучи, яко теж вступивши в стан законничій духовній гойне єстем добродЂйствы приоздобленый. Поневаж и того самого бенефіциум-архимандриті и кієвской Печерскои за презентацією, зелеценем и млстивою інтерцессією од. в. мст. моєго млст. пана и добродЂя до маєстату єго кор. мсти поважне, пилне а праве упрійме чиненого доступилем. Которой ласки и добродЂйства вдячным стаючи ся певен єстем, иж од окон нЂкгды оддаленый не буду 1.
1 На боці: "ДобродЂйство ЛаврЂ Печерскои", а нижче: "Всей церкви Россійской".
То з особы моєи выличивши, з уряду зась архымандрычого именем всеи російскои православнои церкви добродЂйства годит ми ся спомнЂти. Кгды ж вся церков Россійская православная превеликих дознала того превысокого дому добродЂйств.
А то напрод в пастыру своєм блаженноє памяти Ієреміи архиепископЂ константинопольском и патріарсЂ вселенском. Который от святои памяти велце поважного родича в. м., моєго мл. пана, ведлуг чти годнои своєи духовнои персоны и ведлуг поважнои (для которой тут приєжджал) справы так был принятый и уконтентованый, иж то обоє за самого єго мл. промоциєю яко мудрого и побожного сенатора нетрудно одержал. Зачим доживотным слушне домовства велможности вашей зо всею церквою зоставаючи богомолцею, и по собЂ нас всЂх посполите богомолцами (для которых ся тоє добродЂйство стало) быти облиговал, пророцким духом оному вел. вашу – сына такового отца годного и по добродЂю добродЂя ровного всей церкви Россійской православнои предрекши и обєцавши отихал.
Не пристоит теж мнЂ и того замолчати добродЂйства, котороє походит з презацного домовства вел. ваш, же Академіа Замойская так много народови нашему пожитку и утЂхи принесла, иж немало з неи людей учоных, ростропных и поважных, а церкви нашой православнои велце потребных вышло".
Королівський привілей Могилі на печерську архімандрію підписаний 29 листопада 1627 р., а на різдвяні свята, як правдоподібно здогадуються, Могила прийняв посвячення (що він перед тим іще на соборі в вересні був людиною світською, – виразно згадує Смотрицький вище). Йому скінчилось тоді 31 рік; такою молодою людиною він став фактично на чолі православного громадянства. Але в новій позиції не було для нього нічого незвичайного, його стрий Григорій Могила був митрополитом молдавським, і вся родина Могил була пройнята церковними інтересами. Одначе, висуваюч і свою кандидатуру на печерську архімандрію і потім вступивши в цей новий уряд, П. Могила, видимо, приложив особливі старання, щоб бути на висоті свого чернечого звання – підтягти себе на цей аскетичний рівень. Його старий біограф другої пол. XVIII в., чернець Яков, передає, мабуть, усну традицію про нього, що він, прийнявши чернецтво, "гострою волосяницею, тяжким полувіром і залізним ланцюгом стискав тіло своє" 1.
1 Біографія надрукована була в "Киев. Губерн. Ведомостях", 1859, № 43, – у Голубєва, І, с. 58.
Дорогоцінна пам’ятка його інтимних переживань з цих років, 1628 – 32 (головно з 1629), дає змогу провірити і потвердити цю традицію, ввійти глибше в переживання молодого провідника української церкви і сконстатувати цю характеристичну двоїстість його індивідуальності: з одної сторони кар’єристичні забіги, хапання високих ієрархічних посад, боротьба за владу, завзяте і безоглядне поборювання всіх, хто ставав йому в тім на дорозі, і зависна охорона своїх прерогатив, з другого боку – культивування релігійних настроїв, чистоти чернечої моралі, заглиблювання гадок в такі теми, як неминучість смерті, перспективи божого суду і под.
Повірницею цих аскетичних настроїв лишилась його записна книга – дуже цінне джерело не тільки для вивчення індивідуальності цього визначного діяча, що наложив своє ім’я і свою печать на цілу епоху українського (навіть ширше – східноєвропейського) життя, але й для висвітлення самого цього життя – цеї культурної епохи на безпосередніх її відбиттях. Може, занадто сильно було б назвати живим м’ясом життя ці записки монастирського достойника, але ж це був політичний діяч, що свідомо вибрав Печерську архімандрію за арену політичної і громадської кар’єри і не переставав ним бути, складаючи свої гімни і побожні оповідання. З цього становища треба оцінювати їх. Все головніше з цієї записної книги видав Голубєв в "Архіві Ю. З. Р." (ч. 1, т. VII, що вийшов у світ р. 1887), але не давши при тім ніяких відомостей про саму книгу 1 і багато упустивши з різних дрібних, але небезінтересних подробиць; не зробив цього і ніхто інший з Київської академії – огнищі культу Могили і пієтизму до нього, хоча б у формі скромної студентської праці. В першій половині XIX в. ця книга була затрачена і тільки 1855 р, вернулася до митрополитанської бібліотеки св. Софії, де переховується й досі. З цього приводу з’явилося тоді кілька виписок з неї в "Киев. Епарх. ВЂдомостях" 1861 р., але на тім діло стало надовго. Тільки в 1882 р. в книжці "Кіевской Старины", присвяченій Могилі (за квітень т. р.), проф. Ф. Терновський дав загальну характеристику, знову-таки не всього записаного в цій книзі, а головної її частини – агіографічних записок, і переказав кільканадцять цих записок більш або менш свобідно, про записну ж книгу в цілому не сказав нічого. Тим часом вона варта обслідування і як ціле.
Правда, завдання не легке, бо писана вона місцями дуже нерозбірно, місцями дуже утерпіла від нового обрізу, обшарпалася від перегортання, бо її палітурки не покривають цілої площі книги, через це особливо утерпіли приписки на боках – дуже часті; не знаю, чи хто-небудь візьме на себе тепер цю працю, коли інтерес до цих тем значно зменшився, але я вважав своїм обов’язком вказати на інтерес цієї пам’ятки 2.
1 Очевидно, мав замір це зробити у вступній розвідці (див. відсилач на с.167 "Архіву"), але так і не написав її.
2 Не можучи сам перевести детального обслідування цього Могилиного записника, я все-таки дам кілька помічень з аутопсії, які можуть доповнити коротеньку анотацію в описі Софійської бібліотеки акад. М. І. Петрова ("Описание рукописных собраний, находящихся в Києве", III, с. 123). Рукопис бібліотечного опису № 676 – старого каталога 1803 р., № 44, формат in folio, в старій оправі.
Це записна книга, заложена в домашнім діловодстві Симеона Могили, відти перейшла до його сина. На першім листі заголовок молдавським письмом: "В лЂто 7114 (себто 1608) мца юл приход о пинЂзи за пчели... до о знаєш от кто что приходит в дом а Руси І Симиона Могили воєвод... 1909 – 3 по... пинЂзи з пчел..." Ця перша частина або була не записана, або записані картки з неї повидирано, і П. Могила записав всі своїми записками. Від картки 38 починаються другі рахункові помітки того ж молдавського письма (здається, заголовки окремих маєтків – незаповнені рубрики), вони йдуть на л. 39 – 41, далі знову порожні картки, здебільшого заповнені Могилиними записками. На картці 75 новий заголовок, того ж письма: "В лЂто 7114 мца юля 29 послалося в... пинЂзи..." і знов через картки 75 – 85 ідуть такі ж означення місцевостей, а картки 86 – 92 чисті (з слідами видертих листів). На л. 92, оборот і 93 остання агіографічна записка рукою Могили, іншим чорнилом (дуже сірим), і по цім книга записана навиворіт – то значить, книгу обернено сподом догори і записувано від кінця, так що перший лист цієї нумерації мав би бути останнім листом фронтової (І) нумерації. Така оборотна нумерація (II) іде через 23 листи, записані рукою Могили або його помічників. Але старі молдавські грошові записки проходять далі через книгу, серед цих Могилиних записок, аж до кінця, не в оборотнім, а в прямім порядку. На картці оборотної нумерації (II), що був листом 101 порядкової (І), фронтової нумерації, маємо запис довгів на термін 7114 р. 22 липня і нарешті на передостаннім листі записка тої ж руки з нечіткою датою "...мца... 2 ...".
Таким чином уся Могилина книга від початку до кінця – це рахункова книга з канцелярії Симеона Могили, використана його сином на записки. Відки він почав її використовувати – спереду чи з кінця – це трудно рішити. Ззаду вписано насамперед як окремий твір – міркування про чернече життя (див. в "Архіві", с. 171 – 180, див. нижче уривок на с. 574) без дат. Фронтові записки походять з р. 1629, в їх продовженні, в середині книги найпізніші записи походять з р. 1635. В записках оборотної (II) нумерації деякі (всередині) походять з р. 1632-3. Середні записи, значить, пізніші в обох нумераціях. Почати записувати їх Могила міг з фронту книги чи з кінця. Це позбавляє нас можливості орієнтуватися в порядку записів, а хронологізовані вони далеко не всі.
Починаючи з першої (фронтової) пагінації, маємо насамперед "Епітафію кн. Юрія Слуцького" – не руки Могили (ненумерований лист).
Принотовано пункти щодо організації колегії чи університетів, на жаль, в лихім стані – інша рука.
л. І. Агіографічний запис з Потока (маєтності Потоцьких) без дати, рука Могили – видана в "Архіві" на першому місці (с. 49).
Ряд записок для пам’яті про різні чуда – друга половина їх під нумерами від 1 до 12; деякі знаходяться далі, деяких нема – з них дещо потім з’явилося в "Тератургімі"; в "Архіві" їх не видно (с. 185).
На обороті реєстр тем продовжується до ч. 26. Потім починається суцільна запись про чудо в Єзуполі, воно повторюється далі на л. 50 ("Архів", 121). Очевидно, тут бракує наступного листа або кількох листів.
л. 2 – кінець запису про якесь печерське чудо, кінчається: "От него же аз Петр Могила архимандрит стои чудотворной Лавры Печерской Кіевскои се слышав в ползу всЂм православным христіанам написах, да увЂдят яко не точію в днех преподобных отец наших, ни нынЂ творит Бог рабом своим чудеса, в лЂто 1629 мца ген. 7 дня (зачеркнено – себто взято до "Тератургіми"). Це було, мабуть, чудо 1-е, бо потім під ч. 2-м іде чудо, переказане Піглавським, – "Архів", с. 49.
Потім ідуть під ч. 3-28 записи про чуда і варті побожної уваги випадки на л. 2-32, те, що видано в "Архіві", с. 49-109; нумерація йде без перерви, вона, мабуть, пізніша, ніж записи, але свідчить, що рукопис тут непорушений.
Запис здебільшого руки Могили, місцями тільки, в середині оповідань, стрічаються частини, записані іншими руками, очевидно, за його наказом, напр., надпис на Євангелії с. Смедина ("Архів", с. 59), записаний спочатку скорописним, досить каліграфічним письмом, потім удруге – гарним півуставом, і потім під цим рукою Могили написане саме оповідання про те, що він бачив і чув у Смедині. Польський лист пустинника Іллі ("Архів", с. 95) вписаний іншою рукою, безпосередньо, з середини рядка продовжуючи записане рукою Могили, і далі його рукою з середини рядка продовжується оповідання там, де кінчиться польський лист. Багато приписок і доповнень на боці. Багато місць поминено для доповнення докладнішими датами, часом на боці зазначено: "имени пытати" тощо. Докладно датовані записи обіймають час від січня до жовтня 1629 р., але хронологічний порядок не дуже витриманий (після жовтня серпень). Потім кілька записок з пам’яті з попередніх років. Те, що пішло відси до "Тератургіми", зачеркнене. Подекуди полишені місця порожні, очевидно, призначені для якоїсь теми, що була на гадці. Місцями сліди червоного лаку, котрим були, мабуть, приліплені якісь записочки на пам’ять.
На л. 32 ці записи перериваються – очевидно, тому, що вже раніш на обороті л. 32 Могила записав причасний канон – вид. в "Архіві" на с. 133-9, в ориг. л. 32-4. Потім за л. 35 "Канон на исход души" ("Архів", с. 140-6); після цього канону записка на кінці л. 36 об. і на початку 37 незвичайно дрібним письмом, очевидно, пізніше, але, мабуть, таки Могилиною рукою (дивуюсь, як його відчитали для "Архіву", не можу провірити, чи точно).
На л. 37-8 і на поч. 39 записаний інший канон, без заголовка,
з акростихом: "Боже православную молит...тя Петр Могила архимандрит – лесть жестокую погубити". Канон не докінчений, дещо дописано пізніше, але цілості нема (видане в "Архіві", с. 146151 як "канон о умиреніи православной церкви" – воно дійсно ввійшло до "Канона о умиренів св. восточныя апостолскія церкви", в збірнику Парамифіа, 1634 року). Далі п’ять сторінок гуляють порожні. На л. 41 об. – 43 канон про загальне воскресеніє і страшний суд, писаний в різні часи, – те, що в "Архіві" на с. 156-160.
На л. 43 об. – 51 знову ряд агіографічних записок, одна з них з докладною датою – 29 квітня 1631 року. Це те, що видрукувано в "Архіві", с. 109-124. По них на л. 52-4 "Мученіє преподобного отца нашего Аввакума схимника Святой Гори", подія 1628 року, цілком проложного стилю – "Архів", с. 124-131. Потім З порожні сторінки, а на л. 57 об. початок відправи в подяку пречистій за визволення Печерського монастиря від польського війська в 1630 р. – "Наста день радостен ВЂрныи пріидЂте съшедше ся празднуим свЂтло, Христа Бога нашего славяще, пречистую матерь свою в покров и звЂстное прибЂжище народу нашему (поправлено на – "обители нашей") даровавшего и молитвами тоя от нуждънаго обстоянія преславно нас свободЂвшаго" – "Архів", с. 160. Потім 2 сторінки вільні.
На л. 59-62 "Канон благодарствен и пресв. Богородици", з акростихом: "ПЂснь благодарственную печерская великая Лавра тебЂ, богородице, приносит, и Петр Могила архимандрит велича(ет) заступленіє твоє" – "Архів", с. 162-7. Не докінчено, 2 сторінки наступні порожні.
На л. 63 об. – 66 плач Адама і Єви, вигнаних з раю (в "Архіві" чомусь пересунено назад, на ст. 151-3). Це парафраза і варіації старого твору на цю тему "СЂдя Адам прямо рая и своєя нищеты и обнаженіа рыдаше и в лице біа ся с слезами въпіаше: "О раю, пресладкій раю! како отпадох своєго сладка причастія и красного вЂдЂніа! Како отчуждих ся єже в тебе любезнаго пребываніа! Не тръплю єже красоты твоєя не вЂдЂти и божіа славы лишитись, Но не вЂм к кому прибЂгну, и что сътвору не доумЂваюся..."
Изгнана Єва из рая зря своє падениє горко въсклицаще и власы теръзая болЂзненно въпіаше: Горе мнЂ, горе, и паки реку: Горе! Како и сама прелстихъся и съпружника прельщати привлекох! Але проклятый змію, злоначальниче, враже и завЂстниче, гордости ради отпадый славы божіа"...
На л. 65-6 "Канон покаянен о сотвореній мира и о изгнаніи Адама из рая и о избавленіи" – "Архів", с. 154-6.
По цім 12 сторінок незаписаних. Потім записки різного змісту:
л. 72 об. "Род их милтей панов Лядинских c повету Оршанского и Новгородка Литорского 1635 Julii 12" – імена і по них: "то души усопшых. А то верные сынове церкви восточноє єщо на свете живущи церкви христовой слуги потребныє" (імена). Рука не Могилина, вписав хтось з самих же Лядинських, що під цим підписані.
л. 73: "лЂта 1635 мЂсяца іюля 3 дня. "Каталог вапна для стои Софіи от их млтей панов обывателей оршанских обЂцаного" – "Архів", с. 181. Рука не Могилина, але, здається, його приписки. Останнім прописаний Криштоф Лядинський, підписаний під попереднім пом’янником.
л. 73 об. "З Могилева" – реєстр жертводавців, з приписками Могили – "Архів", с. 182.
л. 74 – Рахунки золота і каміння з рр.1629 – "Архів", с. 184, рука не Могили; потім сторінка порожня.
л. 75. "Складанка на реставрованнє церкви стои пречистои Десятиннои" 1635 р. – "Архів", с. 183, руку Голубєв уважає за Могилину, але здається мені, що тільки деякі приписки Могилині. Потім 23 сторінки порожні, а на л. 87 записки про золото й срібло 1635 р. – "Архів", с. 185. Потім 10 сторінок порожніх.
На розвороті л. 92 об. і 93 остання агіографічна записка: Мученіє Анастасія ченця Іверського монастиря – "Архів", с. 131 – 2, рука Могилина, здається, чорнило відмінне, сіре.
По цим записи II-ої, оборотної нумерації.
На л. 1 кілька коротких записок – про агіографічні теми і про срібло – видрукувані в "Архіві", с.185.
л. 2-5 (л. 5 вклеєний) – трактат про чернецтво, видр. в "Архіві", с. 176-80, див. уривок с. 574. Рука Могили. Потім 2 сторінки порожні.
л. 8 – 9 промова Древинського 1620 р., рука не Могили.
л. 9 об. промова Богуслава Радивіла в справі з воєводою віленським (Львом Сапігою), 1631 р., та сама рука.
л. 10-16 процес за монастир Супрасльський 1629 р., спис архімандрій, акти процесу обох братств віленських: православного і уніатського, 1631 р., та сама рука.
л. 17-8 грамота кн. Льва Галицькому митрополитові Григорієві 6809 р., потверджена кор. Стефаном і Жигимонтом III, та ж рука.
л. 18 об. Польсько-латинські вірші з нагоди вибору короля – проти унії, та ж рука.
л. 19 об. Спис книг, закуплених у Варшаві р. 1632, вид. в "Архіві", с. 186-7.
л. 21 об. Спис книг, куплених р. 1633 там же, с. 188-9, обидва списки не руки Могили.
л. 22 – 3 молитви про заспокоєння церкви, з нагоди вибору короля – "Архів", с. 167-170, рука не Могилина.
На обороті л. 23, пагінації II-ої, записане оповідання про замучення Афанасія Іверського; в порядку І пагінації, л. 92 – 3: на л. 23 пагінації II сходяться обидві пагінації, зворот л. 23 пагінації II – це л. 93 пагінації 1-ої.
Виходить так, що І пагінацію Могила на початку 1629 р. зачав записувати агіографічними своїми записками і видержував цей порядок до л. 32 – до осені 1630 р. приблизно (є дата на л. 29 об., записки л. 30-32 без дати). В тім часі, кажу приблизно восени 1630 р., середина книги була вже занята гімнографічним матеріалом, і Могила, минаючи його, вибираючи порожні листи і лишаючи запас для гімнів, надалі записував середину книги далі в порядку І пагінації, в році 1631.
Другу половину книги І пагінації призначено на записки ділові – вписувано їх не рукою Могили, на л. 79 найраніший такий запис з травня 1629, сягають вони р. 1635, загалом же таких записок мало, і тут найбільше лишилось порожнього місця.
Одночасно записувано книгу з кінця, обернувши її низом догори (II пагінація). Трактат про чернецтво, руки Могили, не має дати, але належить, очевидно, до найраніших записок. Я думаю, що Могила почав записувати книгу з кінця, і цей трактат може бути найранішою записсю, 1628 року, а вже потім, з кінцем 1628 року або на початку 1629, він почав записувати книгу спочатку. Психологічно легше пояснити собі, що він обернув касову книгу свого батька догори ногами, коли тільки прийшла йому гадка використати її собі на записник, ніж припускати, що він зачав записувати цю книгу агіографічними записками з фронту (І пагінація), а потім для записування своїх гадок про чернецтво обернув книгу догори коренем і став записувати з кінця (II пагінація). Щоб відділити ці побожні міркування від агіографічних записок, він міг би їх внести до середини книги, як це зробив з гімнами, і не потрібував обертати книгу.
Чорнило і письмо трактату про чернецтво, агіографічних записок і гімнів дуже подібне; можна думати, що всі ці три відділи почато приблизно в однім часі – зимою 1628-9 р.: спочатку трактат, потім агіографію, нарешті гімни.
В кожнім разі книга від кінця (II пагінація) в 1629 році вже вживалася – про це свідчить записка на першім листі, залишенім як обгортка, форзац, при записуванню трактату про чернецтво: вона походить з грудня 1629 р.
Останні записки II пагінації належать до 1633 року. Дальше поширення цеї II пагінації в глибину книги спинилося, мабуть, тим, що зворот л. 23 пагінації II був уже записаний історією мучеництва Афанасія Іверського в порядку І пагінації десь в р. 1631-2: вона поклала межу II пагінації. Але ця історія Афанасія Ів., зачата на л. 93 пагінації І і докінчена впоперек аркуша на л. 92 об., очевидно, вписувалася тоді, коли зворот л. 93 був уже записаний в порядку II пагінації молитвами про заспокоєння церкви, що належать, очевидно, до р. 1632. Книга була заповнена в головнім, властиво розподілена, бо ще лишалося чимало запасу в різних відділах, і порожні сторінки полишилися подекуди до кінця.