Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 46 страниц)

На тему цього незносного для владик сучасного українського пресвітеріанізму Смотрицький виливає ще далі різні гіркі рефлексії 2.

1 Muzulmana.

2 "Хто ж в церкві божій має більшу власть вчити віри: єпископи чи пресвітер? Невже попові вільно з путя правди зводити, а не вільно єпископові на путь правди навертати? Безправ’я то єпископові велике, і великий непорядок церковний! Єпископському судові підлягає єпископ і його науки, а не попівському судові. Попівську науку має власть судити єпископ, не навпаки! Коли би мене справедливо допустили до собору, то один день, щоб не сказати – одна година розсудила б нас!" (д. 11 об.).

"Оцей єпископський іменем, а в дійсності непорядний попівський собор, мавши попів судцями, а єпископів виконавцями їх суду, то наробив, що їх сторони церкви – руська і грецька – від ніг до голови об’єретичили" (д., III).

Все це дуже інтересне для характеристики настроїв не тільки самого Смотрицького, але й цілого нового православного єпископату: його розжалення на без’єпископський, пресвітеріанський уклад східноукраїнської церкви, що знайшла свій осередок "під крилами черкаських молодців".

Жалиться на такий неможливий стан речей в руській церкві – таке легковаження архієрейського чину, що йому, Смотрицькому, вільно було ширити єресі лютеранські й кальвінські (в раніших писаннях), як він був лаїком, світською людиною, а невільно тепер, ставши архієпископом, подати "антидот" на дану давніше трутину – "його лають, безчестять і на смерть переслідують". Відкликує як вимушене і неважне все, що мусів робити, говорити і підписувати під час того собору, – бо зроблене під пресією (хоча на жадання собору перед спеціально на те викликаним намісником київського гроду заявив, що ніякого насильства над ним не діялось). Головним же мотивом своїх поступок виставляє страх, щоб не дійшло з цеї причини до кровопролиття в Печерській церкві. Жадає, щоб його "Протестація" "до цілого руського народу" була передана на правильний, помісний православний собор, скликаний "в місці безпечному" (від козацьких молодців, очевидно), і щоб на нім була порядно розглянена його "Апологія".

Поява цієї "Протестації" була дуже прикрою несподіванкою для Борецького і товаришів. І так уже про підозрілі їх зносини з уніатською стороною і плани нової унії ходили неприємні чутки між громадянством, і на підставі їх під весну 1628 р. Ісайя Копинський, представник непримиренного старого благочестя, розіслав "по всей Руси" якесь галасливе послання, остерігаючи від небезпечних замислів владиків 1.

1 Про це писав Смотрицький Рутському 2 березня: "Посилаю твоїй велебності до прочитання, що вже по першім моїм побаченні з тобою (тільки з чуток, без справжнього доводу) цей завзятий (cuperbus) чоловік Ісайя по всій Русі розіслав і розсіяв тими недавніми днями: поки йому не притруть рогів до живого, відібравши йому тих монастирів і того, що він з Москви дістав, доти він не перестане так шаліти". Згадує далі, що вже й Борецький писав до кн. Вишневецького в тій справі, щоб він як патрон задніпрянських монастирів, де пробував Ісайя, приборкав його. Значить, і Борецького зачепив своїм посланням Ісайя (лист Смотрицького у Кояловича, Литовська церковна унія, II, с. 368 – 9).

Публікація "Апології" з її відкликами до даних від владик уповажень видавала їх, можна сказати, з головою. Рятуючи себе і розпочату компромісову акцію, вони мусіли віддати справу в руки найбільш непримиренних і незапідозрених противників всяких компромісів, як Ст. Зизаній і Мужилівський. При тім сподівались, що абдикація Смотрицького, вирвана з нього собором, заспокоїть громадянство і закінчить без останку цей прикрий і небезпечний для всієї ієрархії інцидент і дасть змогу далі продовжувати – спільно з тим же Смотрицьким – заходи коло утворення релігійного компромісу. Так належить, очевидно, розуміти гострий супроти Смотрицького тон, узятий Борецьким і Могилою перед соборною аудиторією. Він його образив і спровокував на такі неприємні ревеляції в його "Протестації". Київський же осередок, не передчуваючи цього кроку з його сторони, зараз по соборі виладив коротке звідомлення про цей інцидент, щоб представити його вповні вичерпаним і таким чином заспокоїти громадянство. Це звідомлення вийшло майже одночасно з "Протестацією" Смотрицького під заголовком:

"АПОЛЛЕІА Апологіи, книжки діалектом русским написанои, польским зась ве Льво†друкованои, вкоротце, а правдиве зъсуммованная през стан духовный Восточнаго Православіа, под послушенством святЂйшаго патріархи константинополского, звыклого в Россіи господина, отца и пастыря стале и неотмЂнне аж и по сес час знайдуючій ся, и до друку на жаданє многих поданая за благословенієм и позволенєм старших в тойже святой церкви Россійской. Року от създанія міру 7136, а от рождества Господа нашего Іисус Христа 1628 мЂсяца августа 30 дня" 1.

1 Передрукував її теж Голубєв, П. Могила, І, дод. с. 305.

Як епіграф подано виписку з конституцій сойму того року про оподаткування руського духовенства, що нібито послужила притокою для скликання цього собору (в дійсності ініціатори собору підстроїли цю податкову конституцію власне для того, щоб мати законну нагоду вчинити нараду про релігійний компроміс). Далі наступає присвята брошури львівському владиці Тисаровському, що не був на соборі і взагалі не брав ніякої участі в змові з Смотрицьким, був таким чином людиною не підозрілою, і тому його повагою хотіли, видко, до певної міри покрити цей епізод київські ініціатори собору: вони, мовляв, інформували неприсутнього Тисаровського про інцидент, який виник на цім соборі з приводу "Апології", видрукуваної в нього у Львові. Мало це заразом послужити до інформації і інших неприсутніх – на те й друкувалось.

По присвяті видрукувана "маніфестація", заява, вписана Борецьким до київських гродських книг перед собором, аби скликане ним "совЂтованіє" не було фальшиво перетолковане: воно, мовляв, не має іншої мети, як тільки вияснити матеріальне убожество православного духовенства та запобігти його оподаткуванню. Зовсім непередбачено предметом соборових нарад стала "Апологія" Смотрицького:

"Таковый фундамент консультацій нашоє в тот цель а конец гды ся заложил, в том, часЂ, двома днями пред праздником прибыл до Києва превелебный в бозЂ господин отец Мелетій Смотрискій архієпископ полоцкій и проч. и в монастыри святого Міхаила Золотоверхого мешканьє назначоноє одержал. А же книжкою тою по Руску написаною і въпрод засланою посоченый и пошлякованый был за мудрствуючого противноє благочестію восточному, не въпрод з ним до обаченя ся пришло преосвященному митрополитови посвященным єпископом, аж упередило посланьє до него певных персон з собору на то депутованых. До котораго прибывши гды з ним долго розмовляли, а то все в любви з собою отправуючи розышли ся, пришло за ласкою и помочью божією до такого скутку, иж помененый господин отец архиепископ на день завтрешній таковый весь лист власною рукою своєю до преосвященного господина отца митрополита писал".

Наводиться тут другий лист Смотрицького до Борецького, поданий вище, а далі оповіщення від собору іменем митрополита з підписами всіх головніших учасників:

"ВЂдомо чиним, иж мы з духовенством своим: архієпископом, єпископами, архимандритами, игуменами, протопопами, ієреями и иншим причтом церковным знесши ся з собою в обители святого архистратига Міхаила по празницЂ Успенія пречистои Богородицы, за позволенєм з сейму прошлого, и посовЂтоваши яким бы способом (любо то [1 Хоч.] бенефіцій жадных не маєм) и от нашого духовенства россійскаго прикладом иных приложенє ся датком на так пилную потребу Речи Посполитой статися могло. И той нашой намо†сполной, през их Милость паны послы з разных воєводств и повЂтов, на пришлый сейм собраныи скуток и конец ознаймити пред себе взявши и постановивши. Та тоюж оказиєю прибытя з многих сторон и мЂсц люцій православных духовного и свЂтского стану реч потребную усмотрили смо; народ христіанскій православный Россійскій, так в КоронЂ як и в великом князст†Литовском под послушенством святЂйшаго вселенскаго патріархи константинополского, а смиреніа нашего благословенієм стале и неотмЂнне трваючій, нетолко устне в благочестіи святом въсточном укрЂпити и змоцнити, але и тым унЂверсалным листом нашим до вЂцомости всЂх донести – по смиреніи нашем то обетуючи и прирекаючи:

"Иж яко смо по сесь час о жадном отступст†не мыслили, и до апостасіи унЂатскои не склонялисмо ся, так и до исхода душ наших за ласкою и помогою всесилнаго Бога тогож стеречи ся под клятвою, перед святЂйшим патріархою на себе учиненою, а на тот час потверженою хочем и обязуем ся.

И по милостех ваших 1, Народе Россійскій православіа восточнаго, так духовного яко и свЂтского стану, потребуєм и пилно просим, а з власти нашеи пастырскои и напоминаем:

Абы при добродЂтелном житій христіанском побожном, учинками и благочестієм свЂтло сіаючом статечными зоставати хотЂли".

Але це ще не кінець:

"По написаню того листу, и сконченью того зъєзду духовного, тудЂж по отєзде и єго милости господина отца архієпископа, на тых мЂст 2 новины почали ся носити межи людми таковыи, якобы Апологія книжка не през митрополита, архієпископа и епископов мЂла быти шарпаная, паленая и проклятству вЂчному отдаваная, але толко през нЂкоторых пресвитерств".

1 Від вас.

2 Зараз, полонізм.

Яка близька суголосність з представленням Смотрицького, і яке свідоцтво тому, що, підозріливо ставлячися до поведення владиків, громадянство надію свою справді покладало на собор священиків.

Запобігаючи цим чуткам, митрополит з владиками (включно з самим Ісайєю, що півроку тому остерігав громадянство від владичого опортунізму) за тиждень по соборі випустили нову відозву:

"Взявши смиреніє наше вЂдомость певную о том, иж нЂкоторыи персоны по съборЂ нашом смЂли и важили ся мовити и межи людми удавати, якобы Апологія книжка до народу руского, з друку на свЂт по полску отчасти ве Лво†выданная, а по руску на писмЂ вся пресланая до нас и читаная, не през нас митрополита, архієпископа и епископов мЂла быти читанная, шарпаная, паленая, и проклятству вЂчному отдаваная, з анафемою на тот час на Касіана Саковича в том дЂлЂ услугуючого, але толко през нЂкоторых презвитеров, – кождому православному и хотячому відати то ознаймуем: иж не хто иншій впрод прочитавши з иншим духовенством, але мы митрополит и епископове, при бытности самогож господина и сълужителя нашего господина отца Мелетія Смотриского архієпископа полоцкаго, єпископа витепскаго и мстиславского, архимандрита виленского и дерманского, который литургію божественную по обхожденіи c кресты в храмЂ Успенія пречистои Богородицы в святой великой ЛаврЂ Печерской кієвской будучом в всем архіерейском одіню з нами сполне целебровал, – публицЂ на амвоні по євангели тепер, а рукою власною от его милости написанои шарпалисмо, допталисмо и огню властію себЂ от собора даною (проклинаючи и книжку и Касіана) предавали смо. И сам господин отец архієпископ шарпал, и палил, и анафемЂ як книжку так и Касіана пред лицем всеи церкви отдавал" 1.

1 Передрук Голубєва, с. 315.

Процитувавши цю відозву, "АПОЛЛЕІА" кінчить короткою наукою до читачів, щоб вони "Апології" не читали, з Кас. Саковичем в ніякі зносини не входили і твердо стояли при східній православній вірі.

Так нехитро позамітавши сліди і вибіливши Смотрицького, а вину зваливши на Саковича, Борецький і Могила, очевидно, сподівались, – як я кажу, – далі спільно з ним продовжувати компромісову акцію. Правдоподібно, зараз по скінченню собору відбулися про це наради втаємничених з участю Смотрицького і намісника Віленського братства Йосифа Бобриковича, що привіз від віленських братчиків різні запитання до Смотрицького і, очевидно, був ним втаємничений, бодай у деякій мірі, в уніонну акцію, так що й далі виступає одним з головних її учасників.

Смотрицький, видко, без усякого труду переконав київських головачів, що їм нема чого тримати його в Києві, як то спочатку йому ставилось умовою від собору, і він буде кориснішим для справи на Волині.

На останній відозві владиків, 24 серпня, його підпису вже нема, а 7 вересня, в Дермані, датована вже його "Протестація" проти соборного з ним поступовання.

Коли ця "Протестація" вийшла з друкарні, не знаємо; але перше ніж це сталось, цілий ряд звісток і фактів показали київським змовщикам, що Смотрицький їх зрадив. Насамперед прийшла відомість, що, приїхавши до Дерманя, він відкликав своє відречення від "Апології", видане київському соборові, і зовсім не думає про те, щоб її знищити або справити, як то він був обіцяв у Києві 1. Його лист до Древинського (наведений вище), писаний в останні дні серпня і до кінця жовтня, очевидно, вже звісний у Києві, грозив опублікуванням друкованого протесту, коли б собор, організований порядніше, з канонічного становища, не вислухав того, чого відмовив йому Київський собор. Все це змушувало київську ієрархію, замість далі боронити Смотрицького, готуватися до явної боротьби з ним. І коли "Протестація" вийшла з друку (не раніш, мабуть, кінця 1628 року), київський гурток зараз виготував проти неї "Репротестацію" "іменем всього руського народу".

На жаль, вона не заховалась, звісна нам тільки з відповіді на "Репротестацію", випущену потім 1629 року, як досить правдоподібно догадувався пок. Голубєв, з-під пера Феліціана Коженьовського, ченця-бернардина, що в тім же часі писав також у формі листа до Борецького заклик до участі в соборуванні 2.

1 Але що згаданий Смотрицький для мізерної інтрати та спокійного дочасного життя, вернувшися з Києва до Дерманя і тим за своє відречення не прийнятий, відступив від нього (відречення) і заявив, що стоїть при "Апології", – так пояснив Мужилівський причину написання свого розбору "Апології" (передмова), і з цього видно, що далеко скорше, ніж з’явилась "Протестація" Смотрицького, в Києві була одержана звістка, що Смотрицький уневажнив своє відречення, дане Київському соборові, і це було першим сигналом тривоги для київських кругів.

2 П. Могила, І, дод., с. 351 і 371.

З згадок "Відповіді" виходить, що автор "Репротестації" не обмежився полемікою з "Протестацією", а пустився на всякі особисті атаки проти Смотрицького: пригадав йому і не шляхетське походження, і причетність до вбивства Кунцевича, і под.1

1 Виїмки з "Відповіді" (Odpowiedź na Reprotestacyg uczynioną imieniem wszystkiego narodu Ruskiego na w. o. Meletiusza Smotrszyskiego nie wstydliwey y głupiey mądrości scribenta iey dana) y Голубєва, П. Могила, І, дод., c. 348-50.

Одночасно кілька православних богословів взялись за відповіді на "Апологію", щоб збити ті болючі обвинувачення проти руської церкви, що в ній містились; з них маємо друковані дві: Мужилівського і Гізеля-Діпліца, але можливо, що в дійсності було їх написано або принаймні писалось і більше.

Дальше ми приглянемось до тих друкованих полемік, а тут тільки підчеркнемо цю цікаву подробицю, що, піднявши літературну кампанію проти Смотрицького, київський ієрархічний осередок фактично не переставав далі здійснювати програму релігійного "поєднання русі", начеркнену Смотрицьким. Старанно здіймаючи з себе всяку відповідальність, всяку ініціативу і перекладаючи її на короля, на сойм, шляхту, уніатську ієрархію і т.д., Могила з Борецьким і компанією хотіли фактично продовжувати спільну акцію з ним як найбільшою літературною й інтелектуальною силою Русі: "Різно йти, разом бити", як каже німецьке прислів’я – привести до того "порядного собору", що його вимагав Смотрицький для полагодження "шести різниць" між православною й католицькою церквою і поєднання роздвоєних руських церков в одному руському патріархаті, котрого вінець мав припасти Могилі.

"Паренезис" Смотрицького. Проект українського патріархату.

Приїхавши до Дерманя, Смотрицький насамперед – коли вважати на друковану дату – виготував до друку свою "Протестацію проти собору, того року в Києві відбутого" 2. На її кінці стоїть 7 день місяця вересня 1628 року, хоч, може, це й "антидата" ("заднім числом").

2 Див. вище.

Зміст її був наведений вище; я нагадую, що вона кінчиться апеляцією Смотрицького до "нового помісного собору нашої руської церкви", що мав би бути скликаний за дозволом уряду "на місці безпечнім", і там його "Апологія" щоб була розглянена звичаєм синодальним, згідно з церковними канонами, і винесено було в цій справі правосильний декрет. До скликання цього собору мав робити заходи, з одного боку, київський ієрархічний осередок (себто головно Могила) і Віленське братство ("намісник" Смотрицького Бобрикович). З другого – уніатсько-католицькі круги, де головним промотором цієї ідеї виступає патрон Смотрицького митр. Рутський. Смотрицький же бере на себе ідеологічну підготовку. Пише "Протестацію" як образ неможливого стану православної церкви, з позбавленням єпископів всякої власті і впливу. Розсилає агітаційні листи – такі, як вищенаведений лист до Древинського. Ладить богословські трактати, котрими він збирався продовжити і поглибити начеркнене в "Апології". Першим з них був "Паренезис" або "напімненнє Віленському братству", закінчене в середині грудня 1628 і випущене десь весною 1629 року як ідеологічна підготовка, кажу, задуманого собору, що мав відбутися восени того року. За цею невеликою працею, властиво брошурою, взявся Смотрицький до більшої, викінченої ним у місяці березні: оборони тез, виложених в "Апології" в формі полеміки проти "Антидоту" Мужилівського: він назвав її "Екзетезисом, або розправою між "Апологією" і "Антидотом". Що було далі – невідомо, тут взагалі наші відомості про Смотрицького стають дуже скупі, і ми не знаємо, як він реагував на соборні події 1629 року й писання, що виходили по нім.

"Паренезис", як я сказав, написаний у формі посланія до Віленського братства 1.

1 Paraenisis, abo Napomnienie od w Bogu wielebnego Meletiusza Smotrzyskiego, Rzeczonego Archiepiskopa Połockiego, Episkopa Witepskiego y Mśćisławskiego, Archimandrytę, Wileńskiego y Dermańskiego do przezacnego Bractwa Wileńskiego, Cerkwie S. Ducha; A w osobie jego do wszystkiego tey strony Narodu Ruskiego uczynione; Anno 1628. Decembr: 12. Cum licentia Superiorum. W Krakowie, W Druk: Andrz; Piotr; Typogr; J. K. M. Roku 1829. Мале кварто, стор. 98, не рахуючи титулової сторінки; з них "Паренезис" займає тільки 62 стор., а с. 63-96 "Kopia listu... do Cyrylla Patr. Konst." (вище, c. 374) друкована більшим письмом.

На початку присвята Ол. Заславському, чисто етикетальна (його герб, вірші на герб M. Greg Goliński, Coll. Minor) краківського магістра. Далі ухвали друку: м. Рутського і цензора Нуцеріна, проповідника краківської кафедри, з датою 19 січня 1629 (це показує, що в грудні 1628 "Паренезис" уже післано до цензури). На кінці віршоване "похвальне слово" "Паренезисові" "учителя філософії" "Николая Зоровія", грецькою мовою. Примірник Ленінград. держ. публ. бібл., прегарно захований.

Через свого ректора Йосифа Бобриковича, висланого на київський собор, воно, мовляв, передало листа до Смотрицького з жаданням пояснень від нього супроти тих поголосок, які пішли про нього: "одні проголошують його за уніата, інші кажуть, що він замишляє щось нове – ще третю руську церкву, і так силкується ще на третю частину роздерти Русь". Смотрицький тоді, не маючи догідної хвилі, відписав коротко, тепер, маючи вільніший час і далі вважаючи себе проповідником Віленського братства, як його архімандрит (Бобриковича він трактує як свого намісника), почуває себе до обов’язку пояснити братчикам, а через їх голову – "всьому руському народові тої сторони" (православного табору) мотиви своєї діяльності, в додаток до короткої відповіді, післаної їм тоді з Києва. Заразом поява "Аполлеї" або "Погибелі", як він її перекладає по-українськи, дає йому привід ще раз, після "Протестації", повернутися до київського собору і викликаного ним засуду "Апології". Очевидно, саме вихід "Аполлеї", що "тими днями" дійшла рук Смотрицького, був безпосереднім і дійсним приводом написання цього "напоминання", а лист Віленського братства, котрому, хоч коротше, він уже своєчасно відписав, Смотрицький узяв тепер на привід для літературної mise-en-scéne, випровадження на сцену своїх поглядів.

За вихідну гадку бере він оце обвинувачення, нібито він "троїть Русь": хоче утворити ще третє релігійне угруповання. В своїй першій відповіді з Києва він, мовляв, це вже був зазначив, що його завдання – не дальше дроблення, а навпаки, релігійне об’єднання розділеної Русі. Помітивши, що він і інші "скрибенти" православні останніх тридцяти літ вчинили цей розділ своїми єресями, він завернув з цеї погибельної дороги і повернувся від схизми до правдивої православної віри, що заховалася в західній церкві, і тепер прикладає всі свої зусилля, щоб переконати схизматицьку руську церкву в необхідності виріктися помилок і єресей цих популярних "скрибентів", котрих – і його, Смотрицького, в тім числі – вона виносила під небеса. Вона мусить об’єднатися з уніатською половиною, в одності з західною римською церквою правдивою, бездоганною в своїй доктрині. На це він написав свою "Апологію", з оглядом різниць обох церков, і сподівався на київському соборі довести справедливість своїх поглядів і спасенність намірів, але тут справдилося прислів’я: "хто вкрав, той прав, а в кого вкрали – того повісити" 1.

1 Chto wkraw, toy praw, a u kogo ukradziono, tego obiesić, c. 15, перша половина, очевидно, живцем народна.

Автор коротко оповідає, не додаючи нічого цікавого до звісної вже з "Протестації", історію "Апології", полемізує з "Апологією" – з тими виразами, якими вона відзивається про нього, про обвинувачених ним скрибентів, сердито відказує на "духовний стан", що так суворо розправився з ним на соборі і в звідомленні про нього ("Аполлеї"), і кінець кінцем відзивається до віленських братчиків, що, мовляв, так багато завинили в ширенні тих єретичних писань – їх друкуванні, вихвалянні й популяризуванні, аби тепер разом з ним взялись виправляти заподіяне лихо: засудити єресі "нових скрибентів", що розвели схизматицьку руську церкву від уніатської, і помагати їх об’єднанню.

З становища тактики Смотрицького і, мабуть, можна сказати – всеї тої уніатської групи, з котрою він разом ішов, цікаве те, що коли півроку тому в своїй "Апології" він виступив як член православної неуніатської церкви, який тільки доходить пересвідчення в необхідності з’єднання з уніатською, в "Паренезисі" він уже доволі одверто заявляє себе уніатом. Він противставляє себе православним, не рахує себе спільником їх церкви, підчеркує віленським братчикам, що він уже не з ними – він з уніатами, з латинниками, визнанцями правдивої віри. Але це не значить, твердить він, що він відступив від східної церкви, він вернувся до православної віри тої, що була в предків його, а занечистилася за останні тридцять років єресями і богохульствами "нових скрибентів". Він відкинув тільки ці помилки і єресі, а зістався в старій православній вірі, що пробувала давніш і тепер пробуває в одності з західною церквою і в ній хоче зістатись до кінця свого життя.

"Отже, коли я в своїм пізнім віку, під старі літа, стоючи одною ногою в могилі і щогодини можучи розстатися з цим світом, поніс цю відміну, то поніс з ласки Бога мого і з бажанням спасення свого. Бог своїм добротливим милосердям своїм зглянувсь на мене; його всевидяще око доглянуло те моє лихо, що до погибелі приводило душу мою. І я його добротливому милосердю дякую, що він змилувався надо мною хоч у старості і дав мені хоч у пізнім моїм віку час до покути, що ніколи не буває запізно. Мені досить того, що я з ласки божої спам’ятався хоч рано, хоч пізно, чи молодо, чи старо, а тільки що спам’ятався. На мою думку, спам’ятавсь я досить молодо, коли спам’ятався ще в моїм дочаснім життю. Той запізно і старо спам’ятується, що, зійшовши з цього світу і своєю бідою покаравшися, побачить своє лихо і спам’ятається – вже по часі. Бо в пеклі покути нема, там і молоді застарі. А в небі й старі відмолоджуються.

Тому що богохульства, блуди і єресі, понаписувані мною в "Ляменті" і в інших моїх писаннях на маєстат божий, загрожували мені вічними муками, мусів я їх перемінити на догмати православної віри. Але через цю зміну не відступився від св. східної церкви. Боже того боронь! То мої вороги так криво мене обмовляють. А я в ній зістаюсь у такій 1, якою вона перших предків моїх в народі руськім породила.

1 В цім слові я бачу помилку в друк. оригіналі і перекладаю відповідно до логічного ходу думок автора.

В єдності з св. західною церквою вона мене (в собі) має й матиме, аж доки у себе, дасть Біг, гробними пеленами повине, та й по смерті таки в ній жити моя надія.

Не відступив я від віри, Боже мені того не дай! Тільки Цурні можуть так про мене думати. Я зістаюсь і стою при вірі. Відлучив від себе тих, що втратили віру, а зістався з тими, що ніколи віри не тратили. Зизанієву, Філалетову, Ортологову, Клірикову і тим подібних скрибентів віри – себто богохульства, наклепи, брехні, блуди, єресі – я від себе відкинув, спасенних догматів православної віри св. предків моїх, св. східної церкви тримаюсь. Вірю в них і визнаю, і на минулім київськім зборищу належало мені за них душу свою положити. Тільки не з іншої причини як з божого допусту прийшло моєму життю урятуватись, як бачу, за те, що я так довго затаював ту спасенну справу і вважав на речі, на мій погляд, малі, але на божий суд, як я тепер переконався, аж занадто малі. Я того жалую і божої доброти прошу, аби мені то пробачив і не позбавляв мене одержання вінця смерті за правду божу, мною виложену в час, коли він позволить.

Я тої віри, котрою Русь давніш завсіди вірила. А як учить Зизаній, Філалет, Ортолог – так Русь ніколи не вірила, і я так не вірю. А хто так вірить, як вони вчать, ті далекі від царства божого, перед Богом то кажу! Вони мерзкі єретики і обридливі хульники, я їх від себе через те відтрутив і всякого стиду в старості моїй відступив, не хотячи ані вірити так, як вони вчать, ані боронити їх науки словом або ділом, так як я на шкоду своєї душі робив у давніших часах. Бути злим – це сором; відступити правої віри – це сором; а стати добрим з злого, католиком з єретика – це не сором, а велика перед Богом і людьми похвала.

Більший сором, коли хтось за молодих літ буває розумний, а в старих дурний, ніж коли замолоду хто буває дурний, а на старість розумний, бо в молодих літах нерозум – річ натуральна, а старому відповідний розум. Я за молодих літ моїх ішов сліпо за сліпими провідниками, а в старих літах іду видющо за провідниками видющими. Відкинувши геть від себе блуди й єресі Зизанієві, Філалетові, Ортологові. тримаюся православної віри моїх предків, греків і Русі... І научила мене (тої віри) не Дермань, а той, хто її дав, і далеко скорше, ніж скільки я в Дермані живу" (відповідь на закид, що він відступив православної віри, щоб дістати дерманську архімандрію, с. 25 – 7)".

Закликаючи Віленське братство і з ним увесь руський нарід іти його прикладом і відбудовувати стару спільність східної церкви з західною, автор з огляду на те, що дотеперішні проби релігійного порозуміння, підіймані в останніх роках, не могли дійти кінця, вказує причину такої неохоти в зверхності царгородського патріархату, що йому не хочуть піддатись назад уніатські владики. Як вихід вказує емансипацію руської церкви від царгородського патріархату за прикладом новоутвореного патріархату московського та інших автокефальних православних церков. Проектує утворити окремий патріархат руський, для земель Української й Білоруської: в ній об’єднались би і уніатська, і схизматицька православна церква 1. Це було організаційне гасло – як я вже сказав, висуване в той час патроном Смотрицького м. Рутським (чия була ідея – Рутського чи Смотрицького, не можемо знати). В меморіалі своїм, в справі проектованого собору, поданім нунцієві десь на поч. 1629 р., Рутський приготовляє його до цього постулату як домагання православних (очевидно, київського ієрархічного осередку) і висуває кандидатуру Могили як можливого і вповні приємного патріарха 2.

1 "Раді ми були, що з р. 1623 почало заноситися на переговори про угоду Русі: неуніатів з уніатами. Певні ми були недалекого пожаданого покою церковного, за поміччю божою. Але лихі дорадники, що їм свята єдність обірвала б ті розпусні гумори, розбили то нам, і знов нас лишили киснути в тім загнилім росолі єретицькім... Року 1626 прикладалось і ти, православне братство, до тої спасенної справи, та не знаю, що тебе відмовило від її завершення. Коли (відвела тебе) ухвала уніатів, що вони не можуть бути під зверхністю старшого твоєї сторони, то з досвіду свого скажу, що ти не мало слушної причини відступити від договору з ними про згоду. Бо в неволю ніхто не піддається добровільно, хіба десперат або божевільний. І що ж? Невже ти хотіло від них (уніатів), аби вони піддалися в послушенство твому з’єретичілому Старшóму? (патріархові себто)? Аби раз увільнені від схизми ласкою божою вони знову свої шиї всували до душегубного її ярма?" (с. 30).

2 "Від кількох літ схизматики добиваються, щоб у русинів уставлено нового патріарха, а то для того, що прості люди, які нічого іншого не знають, тільки що їм треба бути в послушенстві патріарха, якої б він не був віри, тим способом були б притягнені До св.унії і через свого патріарха – до послушності папі. Скликавши до себе всіх єпископів (уніатських), я розбирав цей спосіб, і ми так ухвалили. Руські митрополити фактично здавна мають привілегії патріарха і тепер ними користуються, і це потвердив Климент VIII та інші папи, так що їм, крім патріаршого титулу, нічого не бракує до повноти патріаршої юрисдикції. Але що у Цієї схизматизацької черні це ім’я шанується й славиться, не треба їм його відмовляти, коли зажадають. Зіставалась трудність тільки Щодо способу поставлення такого патріарха, і тому я поставив це питання кільком побожним і ученим теологам, і вони висловили свою гадку (Рутський переслав її до Рима, та звідти не отримав виразної директиви, і тому справа тоді спинилась, бо й не була ще пильною). Але що тепер це знову ходить по устах схизматиків, щоб їм поставлено патріарха, так як поставлено на Московщині, то прошу вашої інформації, чи давати на це згоду, коли наставатимуть, припускаючи, що той новий патріарх буде обов’язаний зложити сповідь віри (згідну з католицькою доктриною) і віддасть послушенство папі, як тепер віддає митрополит (уніатський)?

Вони домагаються також, щоб патріархом настановлено котрогось з їх, не з наших, аби легше потягнути чернь, а особливо козаків. А між ними єсть Петро Могила, архімандрит печерський київський, недавно тому поставлений – братанич господаря молдавського, чоловік багатий, і це може дуже придатися для доброї організації унії у всій Русі і в Молдавії з Валахією. Він робить враження людини, добре приготованої для приняття католицької віри, душа добра, служить двічі на тиждень, що дуже рідке між руськими схизматиками; життя веде тверезе і чисте, обов’язки свої сповняє побожно, любить релігійну дисципліну, так що в монастирі з тих 80, що він застав, зісталося тільки 18, в інших своєвільства він не міг знести, а вони його порядків; пройшов humaniora, вміє по-латині говорити і писати, розуміє святих отців, і що йому виясняють, добре схоплює. Коли упевнимось у всім тім і він згодиться на унію та зложить сповідь католицької віри – спочатку віч-на-віч, а потім перед вірогідними свідками, чи не зробити йому цеї уступки, коли на цім синоді (проектованім на літо 1629 р.) вони будуть цього домагатись?" – Акти канцелярії Рутського, в Записках Н. тов. Шевченка, т. 116 (с. 22).