Текст книги "Історія української літератури. Том 6"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 46 страниц)

Біографія автора до заснування братства 1615 р. майже невідома. Те, що його в 1620 р. посвятили на єпископа перемиського, видимо, послужило підставою вважати його людиною західноукраїнського походження і виховання, і це само собою дуже правдоподібно, що він належав до тої галицької громади, що перенеслася до Києва в першім десятилітті XVII в., слідом за Плетеницьким, як Копистинський, Борецький й ін., але ніяких конкретніших вказівок про час і обставини, коли Копинський з’явився в Києві, досі не маємо 1. Тому, що в печерських кругах його пам’ятали як довголітнього наставника чи доглядача Антонієвої печери 2, треба думати, що це місце він займав уже досить довго до 1615 р., коли йому, як вище ми бачили, доручено було, очевидно з ініціативи печерської верхівки, відповідальне діло організації нового Братського монастиря, себто того, що мало бути скелетом братської організації.

1 Силування дати біографію Копинського – в книзі Добрянського "Исторія епископов трех соединенных єпархій Перемышльской, Самборской и Саноцкой", Львів, 1893.

2 Див. нижче заголовок його "Ліствиці"; в літопису Густинського монастиря значиться, що перед тим ніж узяти на себе організацію Густині в 1615 році, Ісайя пробув 16 літ в Антонієвій печері, себто прийшов разом з Плетеницьким, і в цей момент мав під собою 12 ченців (Чтения Московск. общества истории, 1846, № 8, с. 7). Але і хронологія, і деталі літописи, поскільки вона говорить про такі дальші для її авторів часи, мусять приймати дуже обережно.

Але про діяльність його на цім полі невідомо нічого. В Густинськім монастирі, де пам’ять Ісайї шанували як свого організатора довше й живіше, ніж деінде, була пам’ять, що перед своїм посвяченням на єпископа перемиського в 1620 р. він правив також якийсь час Межигірським монастирем, з котрим Густиня стояла в тісному зв’язку – вважала Межигір’я своєю митрополією. Чи був Ісайя коли-небудь справжнім ігуменом у Межигір’ї, це неясно, але, очевидно, він грав провідну роль у житті цього монастиря саме перед своїм посвяченням, і в "Протестації" 1620 р. вище ми бачили його з титулом "межигірського", що відповідає титулам інших ігуменів.

Очевидно, в зв’язку з цим стоїть і участь Ісайї в організації задніпрянських монастирів у маєтностях князів Вишневецьких: Густинського Прилуцького, Мгарського Лубенського і Підгірського Лядинського, організаційно зв’язаних з Межигір’ям. Першу хронологічну дату до цієї стадії його діяльності дає грамота князя Михайла Вишневецького 1612 року, котрою він наказує своїм урядникам помагати Афанасію, ігуменові межигірському, що разом з "отцем Ісайєю Печерським" "згідно з бажанням князя строять монастирі" в його задніпрянських маєтках 1. Потім 3 січня року 1619 маємо кілька листів Раїни Могилянки, вдови по кн. Михайлу і матері Яреми Вишневецького, виданих Ісайї як ігуменові Густинського і Лядинського монастирів 2, але це пізніші монастирські копії не дуже певні, на мій погляд; з них виходить, що Лядинський монастир в цім часі перемінено на жіночий, і першою ігуменею його стала рідна сестра Ісайї, Олександра. Восени 1620 р. при відновленні ієрархії висвячено його на єпископа перемиського 3 і, як кажуть його густинські біографи, він потім їздив "на Волинь", "о нЂкоторых ему требованіях".

1 Про дату див. "Історію України", VII, с. 436.

2 ЛЂтопись Густинського монастиря, с. 50 – 6.

3 Лазаревського. Описаніе Старой Малороссіи, т. III, с. 388.

Це, мабуть, треба так розуміти, що він робив проби ввійти в фактичні зв’язки з своєю перемиською єпархією, але це йому не вдалось, і він вернувся назад до Києва. Замість номінального владицтва перемиського йому дано більш реальний титул архієпископа чернігівського (на своїм листі 1629, наведенім вище, він називає себе архієпископом смоленським і чернігівським). За цей час він втратив свою позицію в Межигір’ї (густинці представляють так, що Ісайя правив цим монастирем через те, що братія прогнала свого ігумена Гедеона, а тепер в монастирі взяла гору партія Гедеона і покликала його назад, а проти Ісайї виставила такий аргумент, що, ставши єпископом, він не може більше бути їх ігуменом). Він ділить свій час і енергію між задніпрянськими монастирями, що далі вважають його своїм зверхником, і загальними київськими церковними справами, де він теж відограє впливову роль, як провідник правовірних, екзарх патріарший. Вище бачили ми його слізницю до московського царя, вислану з Мгарського монастиря в 1622 р., де він, малюючи тяжке становище православних, просить у царя помочі для своїх монастирів, де вже зібралось, як він каже, 150 ченців.

З року 1628 (11 липня) маємо його "постановення" про обов’язки підданих Лядинського монастиря, видане в Лядині літом 1628 р.:

"ВЂдомо чиним, што просили нас подданные церковные лядинские, абы есмо порядок учинили, хто з них якую повинность нам на церков божую давати и чинити будет повинен. Што мы видячи речь слушную и постерегаючи теж, абы ничого болшей на них над слушность и звичай не вытягано, толко ведлуг того постановеня нашого было брано, теди знесшися з ними, за прозбою их – всеЂ громады Ладинскоє на той час такоє постановенє учинили. (Маєт) 1 каждый з них в рок повиность – нам на церков божию чинить ведлуг реєстру бывшего намЂстника нашего ладинского Мартирія в року 1620 браного. Єднак (єсли) не ведлуг уваженя тим брано 2 у можнЂйших, которыи мают(ь) плуг волов, або дасть Бог будут(ь) мЂти ласЂку, и инших добродЂйств на кгрунти церковном, и маючи ся добре над инших, – то и овшем ведлуг пожитку, маєтности и уваженя нас або намЂстника нашего всякую повинности чинити и давати повинни будут(ь).

1 Тут і далі щось помилено, я дещо виправляю.

2 Тут "или".

До того всЂ разом, каждый з них, так конниє яко и пЂшиє толокою повинни сЂна косити день и тоє погребти и до монастыра возити што потреба. Такъже жита толокою озимини день один, а ярини день. До того каждый з них хто конЂ маєт, дров по десяти возов вывезти. С тих же конних з десяти человЂков в рок повинни подвод по чотири c чим ся трафить за десять миль возити. Шарварок до гребли кождий з них и для самих себе дерн, хворост, солому и што потреба до гребли возити или направовати, кром сипання грабарского. А хто бы з них будучи непослушний на греблю не виє(ха)л або не вышел, таковий повинен будет огурного грошей дат(ь), а день предця обробить" 1.

Як бачимо, тут з-під мантії великого аскета Антонієвої печери висувається тверда рука цілком звичайного церковного феодала, але документа не маємо в оригіналі, тому мусимо рахуватися з можливістю, що пізнішу монастирську практику умисно освячено його іменем.

В справах загальної церковної політики чули ми вище про циркуляри Ісайї, розіслані до православних на початку того ж року 1628, з осторогою проти конспірації ієрархів (Борецького, Могили, Смотрицького) на користь унії. Розгнівані конспіратори почали проти Ісайї однодушну кампанію – головно у його патрона, Яреми Вишневецького, та його опікунів, щоб вони приборкали небезпечного ригориста, наступивши на його задніпрянські монастирі; але не видко, щоб це мало якісь неприємні наслідки для Ісайї 2, і в кожному разі він не змінив своєї твердої опозиції релігійним компромісам і далі вважався за найбільш рішучого і принципіального сторожа православної правовірності. Це по смерті Борецького (що упокоївся 2(12) березня 1631 р.) дано Ісайї титул митрополита: десь у червні чи в липні "совЂтно от всего народа Россійского" выбрано його митрополитом – проти кандидатури Могили, висуненої Борецьким і його однодумцями і стиха підтримуваної королем і католицькими кругами 3. Кандидатом був також протопоп Мужилівський 4, але кінець кінцем цю кандидатуру знято, може, з огляду, що це була занадто яскрава постать – герой собору року 1628, провідник опозиції проти унії; Ісайя, хоч правовірний понад усякий сумнів, не був такою червоною фігурою, православні могли думати, що на нього уряд пристане скорше, а при тім же був він єпископом і патріаршим екзархом.

1 ЛЂтопись Густин. мон., с. 57.

2 Густинські монахи восени того року, навпаки, одержали потвердження від кн. Вишневецьких до прилуцької адміністрації, щоб Густині не чинили ніяких прикростей (у Лазаревського, с. 392).

3 Подробиць вибору досі не маємо, про ситуацію див. в "Історії України", VIII, с. 129-134.

4 Про це згадує король у своєму листі з 23 червня. П. Могила, II, дод., 72. Нижче я ще до цієї кандидатури повернусь.

Погром уніатів і так був очевидний, вони самі підчеркнули це, не стримавшися від різних неприязних виступів проти Ісайї. А як розуміли цей факт на Україні, показує оповідання новгород-сіверських монахів у Путивлі в вересні 1631 р.: буде в ляхів з запорізькими козаками знову війна незадовго, цеї осені, бо козаки посадили на місце Борецького Ісайю, тому що тільки він стоїть за православну віру, а печерський архімандрит піддався ляхам і тримає з ними проти козаків 1.

Переїжджий грецький митрополит посвятив Ісайю на митрополита, і з цього боку все було в порядку, але в Києві козацький митрополит зістався цілком безпритульним: ні в Печерському монастирі, де правив Могила, ні в Михайлівському, що був резиденцією Борецького, Ісайї не приймали. Борецький, промощуючи до митрополита дорогу свому приятелеві Могилі, перевів перед смертю вибір на своє місце в Михайлівському монастирі печерського намісника Філотея Кизаревича, Могилиного повірника; той зараз перейняв у свої руки Михайлівський монастир і не пустив сюди Ісайю. Стався великий скандал. Київські православні круги були дуже схвильовані такою поведінкою могилянців. Замурмотіло й козацтво. Під натиском цієї громадської опінії переведено в монастирі нові вибори ігумена і вибрано Копинського як наступника Борецького на митрополії: "ВЂдаючи є. м. здавна в том святом представительст†(ігуменстві) вЂрнЂ c братіями поступуючого b в животЂ побожном всЂм прикладного, а надто в вЂрЂ святой благочестивой добрЂ свЂдомого, статечного b ни в чем неподозрЂного и от того ж святЂйшого патріарха на архієрейство возведеного и посвященого" 2.

Але партія Могили – Кизаревича не вступилася. Тоді військо делегувало полковника Дем’яна Гарбуза, і той 10(20) грудня з козаками прийшов до монастиря, вигнав звідси Кизаревича і впровадив в володіння Ісайю 3.

1 Акты Москов. госуд., І, ч. 315.

2 Акты Зап. Россіи, IV ч., 231 – "писан в монастыри св.архистратига Михайла церкви ЗолотоверхоЂ в КієвЂ р. б. 1631 мЂсяца октября 29 дня".

3 Пізніша скарга могилянців – Акты Зап. Р., V, ч. 12.

Розуміється, такий тісний союз нового митрополита з козацтвом не послужив йому на користь в офіціальних кругах. Під час безкоролів’я, що настало весною 1632 р., він силкувався подвигнути військо до найбільш рішучого натиску на уряд в інтересах православної віри. Між домаганнями було признання ієрархії Феофанового свячення, усунення уніатів з занятих ними кафедр і передача всіх владицтв і бенефіцій православним. Тактика гетьмана Петражицького-Кулаги під час конвокаційного сойму цим крайнім ревнителям православія здавалася занадто поміркованою. На козацьку раду в Черняховій Діброві, що відбулася коло Успення, приїздив Ісайя з Ісакієм Борисковичем, з священиками і ченцями – докоряти гетьманові й старшині, що слабо підтримують церковну справу, і прохали у війська енергійнішої підтримки. Коронному гетьманові розповідали це так, що на козацьку раду приїхало 200 православних попів і, впавши перед військом на землю, слізно благали козаків, щоб вони міцно обстали за віру, добилися привернення бенефіцій і скасування всякого роду обмежень і репресій на православних 1. Це зробило сильне враження на козаків, скликано нову раду, і на ній Кулагу скинено, і кінець кінцем укарано смертю його і декого з старшини за невірну, мовляв, поведінку.

1 Див. в "Історії України", VIII, с. 152 – 3.

На козацькій тактиці це не відбилось, бо більше, ніж робив Кулага, його наступники теж нічого не могли видумати, але в урядових кругах фігуру Ісайї і його ближчих товаришів це зробило ще більше одіозною. Уже перед тим уряд, очевидно, став на тій позиції, що владиків Феофанового свячення не можна признати з принципіальних причин, тому що вони зламали королівське право патронату; тепер такі убігання під козацький протекторат, агітація в війську за різші виступи робили цих людей ще неприємнішими. Доля Ісайї була засуджена, коли на елекційному соймі, в листопаді 1632 р., переведено під проводом королевича Володислава релігійний компроміс, поділено владичі кафедри і інші бенефіції між православними й уніатами, і православним послам і іншій публіці, що з’їхалися на сойм, запропоновано вибрати кандидатів на митрополію і владицтва. Було вже справою порішеною, що на православні владицтва треба подати нових кандидатів, а не владиків Феофанового свячення 1. Таке побажання уряду було прийнято до відома, очевидно, вже на попереднім, конвокаційнім соймі, православна шляхта не хотіла захмарювати цією подробицею медовий місяць свого порозуміння з новим королем, що хотів порозумітися з нею, і на виборах, переведених 3 листопада н. с. тут же, в Варшаві, вибрано кандидатами Могилу, а для форми – другим кандидатом підстаросту вінницького Михайла Лозку – сина славної фундаторки Київського братства. Між підписами під протоколом знаходимо всіх православних головачів: Древинського, Кропивницького, Киселя та ін.2, але нікого з духовних, хоч їх у Варшаві тоді не бракувало: очевидно, брати участь у виборі при канонічно поставленому живому митрополиті вони вважали за невідповідне, тим більш, що не могли передбачати, як поставляться до цього ширші круги суспільності. Але королевич ще перед своїми формальними виборами поспішав затвердити Могилу митрополитом (10 листопада н. с.), і Ісайю таким чином відставлено.

На потіху йому потверджено гоноровий титул (перед тим небувалий) – "архієпископа задніпрянського сіверського" 3.

1 Про це в "Історії України", VIII, с. 169.

2 Там же, с. 170.

3 Цей титул вперше стрічаємо в актах 1635 р. – Архів ЮЗР, 1, VI, ч. 285, але коли він був офіціально санкціонований, то найскорше власне при потвердженні вибору Могили.

Могила готовий був піти на різні компроміси з ним – залишити в його володінні Михайлівський монастир тощо, але Копинський на компроміси йти не хотів. Трудно, розуміється, сказати, скільки тут могла грати роль амбіція, жаль за митрополичим титулом і т. д., але не треба опускати з очей і принципіальної сторони. Ісайя мусів пам’ятати, що він канонічно настановлений митрополит, вибранець правовірної, "непідозреної" частини православного духовенства і суспільності, тим часом як Могила в його очах був компромісович і опортуніст, кандидат латинників і уніатів. Ісайя мусів почувати себе зобов’язаним боротися за свою митрополичну владу і гідність і охороняти свій уряд від претензій латинського поставленика. Коли він, може, й готов був коли-небудь забути про цей свій обов’язок і бажати замирення і спокою, не бракувало коло нього людей, які мусіли вважати своїм уже обов’язком це йому пригадати 1.

Першим рухом Ісайї, коли він довідався про вибір Могили, було наче бажання тікати до Москви. Вище було наведено листи Копинського до царя і до московського патріарха, послані ним при кінці 1632 року з густинським ігуменом, де Копинський в дуже обережних виразах – все конкретніше лишаючи усному оповіданню його посланця, – висловлює свій намір "приклонити свою голову" у патріарха "в благочестивій східній державі", коли не стане сил далі протистати "гоненіям супостатов" і "мнимих своїх, завистю і рвеніем томимих".

Але не знати, чи не було прихильної відповіді з Москви, чи однодумці настоювали на боротьбі, тільки пройшло ще кілька довгих і незмірно тяжких літ, поки Ісайя справді попробував тікати за границю. Поки ж що він засів у своїй Михайлівській резиденції і наготовився боронити свою позицію. Коли П. Могила повідомив його в ряді інших владиків феофанівського свячення про свій вибір митрополитом і зажадав признання своєї канонічної зверхності, Ісайя, очевидно, не згодився зректися своєї митрополитанської гідності ані уступитися з Михайлівського монастиря. Тоді з наказу Могили печерські дворяни силоміць "заїхали" в Михайлівський монастир, посадили назад на ігуменстві Кизаревича, а Ісайю, зв’язавши як арештанта, з усяким підчеркненим грубіянством приставили до Печерського монастиря і тут його всяко мучили, доки нарешті не вирвали від нього заяви, що він зрікається прав на митрополію і признає Могилу 2. Але вирвавшися на волю після цієї резиґнації, Ісайя зовсім не думав зрікатись, а став шукати заступства, де тільки міг.

1 Біографічний матеріал про Ісайю за десятиліття від його вибору на митрополію і до смерті найповніше зібраний у Голубєва "П. Могила", II, с. 9 і далі. Дещо в моїй "Історії України", VIII, 160 і далі.

2 Про це знаємо від Єрлича – він оповідає це з нагоди смерті Могили; згадка Могилиного обіжника, надрукованого у Голубєва, – II, дод., с. 25, говорить, мабуть, про пізнішу декларацію Ісайї, але ясно, що з печерської в’язниці його не випустили, поки він не зрікся претензій до митрополії, як це доволі виразно говорить і Єрлич.

Передусім удався до своїх старих протекторів – Війська Запорізького. Подробиць не знаємо, але маємо припадкове оповідання, як обидва конкуренти ставилися на військовій раді літом 1632 р. Служебник кор. гетьмана Конєцпольського, бувши на ній, оповідає, що Ісайя наробив перед військом різних жалів на Могилу, але той виправдався через воєводу Кисіля, що приїхав у ролі королівського комісара, і потім, як йому приготовлено відповідну зустріч, з’явився на раді з усією митрополичою церемонією, відправив у війську богослуження, посвятив гармату, військо поблагословив, взагалі був визнаний у своїй митрополитанській гідності по всій формі. З Ісайєю ж за посередництвом Кисіля й старшини прийшло, мовляв, до порозуміння на тім, що Могила відступив йому Михайлівський монастир, а Ісайя перед тими ж свідками прирік, що задоволиться Михайлівським монастирем і не підноситиме більше ніяких претензій на митрополію й Могилу 1.

Але, вернувши собі Михайлівський монастир, Ісайя, видно, таки не припинив агітації проти нового митрополита, і Могила мусів знову взятися до репресій проти нього. Він перевів нові вибори михайлівського ігумена, вибрано на них наново Кизаревича, виборчий протокол подано на затвердження, король його потвердив, і Кизаревича урядом впроваджено в адміністрацію монастиря. З другої сторони, Могила поновив свої заходи у Вишневецьких, щоб вони приборкали Копинського в його задніпрянських монастирях. Копинський почав заходи на королівському дворі, шукаючи там протекторів. Суша в пізнішій своїй біографії Смотрицького каже, що Ісайя шукав тоді навіть протекції Рутського 2.

1 Див. в "Історії України", VIII, с. 186 – 7.

2 З цею звісткою рахувався Макарій (XI, с. 503), скептично ставився до неї Голубєв (II, с. 20), на мій погляд, теж вона непевна, але не неможлива.

Так чи інак, чи дорогою протекції, чи ціною грошових оплат він знайшов у короля деяку заручку: в грудні 1635 р. з королівської канцелярії вийшла низка листів в його оборону. Яремі Вишневецькому, на котрого Ісайя скаржився, що він відібрав від нього задніпрянські монастирі і віддав у завідування Могили, король наказує мати на увазі працю і кошти, вложені Ісайєю в організацію цих монастирів, вернути йому ці монастирі, взагалі підтримувати владу Ісайї як сіверського архієпископа в своїх маєтностях. Могилі наказує помиритися з Копинським, вернути йому речі, забрані в Михайлівському монастирі, як той скаржиться, і шкоди нагородити. Щоб запобігти дальшій боротьбі між старим і новим митрополитом, спеціально за Михайлівський монастир визначається кара в 60 тисяч кіп на ту сторону, яка б дозволила собі якийсь насильний вчинок 1.

Але ця королівська інтервенція, мабуть, не поліпшила становище Ісайї; і Михайлівський монастир, і монастирі задніпрянські були закриті для нього; він тинявся по різних містах, не знаходячи, де притулитись, і цим, мабуть, пояснюються дивні вчинки його з цих літ. Так, у лютім 1637 р. Ісайя ставився в луцькім гроді і зложив заяву, що він перепросив митрополита П. Могилу за всі свої вини перед ним і відступає від яких-небудь претензій. Півтретя місяця потім в гроді володимирськім ставивсь його уповажений з заявою, що Могила примусив його вірителя до такої заяви "ґвалтовне", загрожуючи його життю. Ісайя, уневажнюючи свою попередню заяву, відновлює всі попередні свої претензії до П. Могили, котрих буде доходити, як тільки йому здоров’я позволить 2. Дійсно, він поновлює свої заходи на королівському дворі, і при кінці травня того року король визначив спеціальну комісію з київських достойників і шляхтичів під номінальною зверхністю колишнього воєводи Сангушка на розслідування претензій Ісайї до Могили і їх полагодження 3. Але комісія ця або не відбулась (це здається мені навіть правдоподібнішим), а коли й зібралась, не дала Ісайї нічого конкретного, і він, очевидно, втративши всякі надії чого-небудь добитися в Польщі, вертається до старої гадки – виїхати до Москви разом з задніпрянськими ченцями і черницями 4.

1 Архив Ю. З. Р., 1, VI, с. 285.

2 П. Могила, І, л. 96 і 97.

3 Там же, дод. 99.

4 Акти цієї еміграції в Актах Ю. З. Р., III цід р. 1638, про неї в "Історії", VIII, с. 109 – 110, детальніш у Харламповича "Малороссийское влияние", с. 52 і далі.

Ситуація була для того сама відповідна. Козацька війна 1637 р. проходила під гаслами боротьби за віру і була програна. На весну піднялася знову і після перших успіхів також пішла нещасливо. Нарід на Задніпров’ї ворушився, підіймавсь, йшов за московську границю, побоюючись репресій. В такій тривожній атмосфері Ісайя поновив свою агітацію проти Могили і його однодумців, закидаючи їм уніатські плани. Густинські емігранти так переказують зміст цих агітаційних листів Ісайї: писав йому великим постом (1638 р.) Сангушко, мовляв, на соймі порішено православну віру скасувати, православні церкви знищити, книги руські вивезти, і здійснити цей план доручено Могилі. Він дістав від папи титул патріарха і дозвіл удавати з себе далі православного, щоб перевести цей план, і присяг королеві й сенатові, що його переведе. Резиденцію свою матиме в Вільні, а в Києві, в Печерському монастирі, сяде на його місці Корсак, новопризначений уніатський митрополит, а по київських монастирях латинські монахи. Під впливом цієї агітації ченці і черниці Густині, Мгара й Дядина постановили йти за кордон і весною 1638 р. вислали до Путивля своїх посланців – дістати дозвіл на перехід. Справа ходила до царя, дозвіл дано і визначено для цих емігрантів монастирі, і в червні монастирі рушилися. Одначе в останній мент мгарський ігумен Калістрат, що згідно з цим планом мав іти на Волощину, в останній момент, побувши в Києві і переконавшися в невірності пущених Ісайєю чуток про унію, відстав від еміграції і почав взагалі від неї відмовляти, це одно; друге – тільки частині емігрантів удалось перейти границю, декотрих пограбили і затримали пограничні урядники, вчас діставши відомість про ці плани, і, судячи з деяких натяків, між такими затриманими був і сам Ісайя. На листи Калістрата, котрими він закликав емігрантів до повороту, а як не хочуть – жадав повороту забраного монастирського майна, емігранти відповідали йому такими докорами: "Дуже дивуємось, що ти важишся кидати на нас клятву – ти черв’як, а не чоловік, що спільного нашого пастиря Ісайї одрікся, на благословення і присягу наплював, його самого трохи що не на смерть віддав, а сам за іншим пастирем (Могилою, очевидно) пішов єси задля мамони" (с. 12). В одному з пізніших московських актів заховалася згадка, що Могила свого попередника, законного митрополита, довів до утечі, але в дорозі до Москви через своїх посланців затримав, і вони "приставили його до Києва мертвого" 1. Разом з наведеними докорами Калістратові це дає підставу здогадуватись, що про заміри Ісайї тікати дано знати кому слід, його затримано, порядно потурбовано і відставлено ледве живого до Києва, мабуть, знову-таки до Печерського монастиря, де він і помер два роки пізніше, мабуть, як фактичний в’язень Могили. Могила і раніш закидав Ісайї зрадницькі зносини з Москвою 2, а тепер як зловлено його, як-то кажуть, на гарячім учинку, він міг замкнути його, не боячись заступництва влади за політично скомпрометованого в’язня.

В старому пом’янику Антонієвої печери, котрою Ісайя завідував колись, як свідчить Максимович, записана була його смерть під 5 жовтня 1640 року 3.

1 Виписка в Голубєва, II, с. 29, на жаль, без докладнішого пояснення джерела.

2 Історія України, VIII, 1, с. 186 – 7.

3 Сочинения, II, с. 204, цю дату смерті Ісайї прийняв і Піко в своїй біографії Могили, с. 113.

Стільки знаємо про життя цієї цікавої людини. Перейдемо до його літературної спадщини.

Збірник його літературних творів обертався в XVII – XVIII вв. в такому складі:

"О єже точію о єдином ГосподЂ радовати ся подобаєт";

"Предословіє ко любезному читателю" ("Прежде сея малыя книжицы "Алфавит Духовный" вмЂсто предисловія, любезный читателю, ко поощренію и наказанію комуждо самого себе на предЂ положихом...");

"Алфавит Духовный";

"ЛЂствица духовная" – на початку її покажчик змісту: "Оглавленіє главизнам, яже в книжици сей обрЂтают ся", і далі сама "ЛЂствица", поділена на три частини і 33 "главизни" – головний твір;

"Стихословія любезного к Богу взыванія" – п’ять молитов, додані до "главизн" "Ліствиці".

В деяких рукописах заховався такий заголовок: "ЛЂствица духовная по БозЂ жителства иноческаго содержащая в себЂ тридесять и три главы по образу господня во плоти на земли житія, єже єсть тридесять и три степени, трудолюбнЂ составленна и в пользу душевную усердствующим и внимающим постническому житію написана преподобным отцам Исаієм Копинским иже постничествова и безмолвія путь проходя при пещерЂ преподобнаго отца нашего Антонія иже в КіевЂ, – послЂди же бывша митрополита того же богоспасаемого град а Кіева".

Такий заголовок мала рукопись московської синодальної бібліотеки, ч. 146(86), описана в книзі про Дмитра Ростовського, спорядженій під редакцією Горського; рукопис кол. Румянцевського музею, ч. 550, рукопис колишньої збірки Царського – письма кінця XVII в., описана востаннє арх. Леонідом (ч. 362); рукоп. кол. Толстого, теж письма кінця XVII ст. (№ 305 – на жаль, в каталозі не подано змісту). Очевидно, було таких іменних рукописей багато, бо збірник користувався неабиякою популярністю. Але, на нещастя, у видання попав рукопис безіменний. В 1700-х роках писання колишнього митрополита мали щастя заінтересувати високого печерського достойника – економа печерського, ієромонаха Ілію, і він, правлячи монастирем у часі опорожненої архімандрії зимою 1709 – 10 року, намовив печерський собор її видати його, економа, накладом. Собор книгу ухвалив, але автора її, що був стовпом і окрасою печерської громади яких 70 – 80 років перед тим, уже забули в Печерському монастирі! От як оповідається про це в передмові до першого видання, випущеного в 1710 році, в присвяті новому архімандритові Іоасафу Кроковському від імені того економа Іллі.

"По великой, страшной, выгранной баталій Александра Македонскаго c Даріем, обрЂтенную в наметЂ Дарієвом Александрови мистернои (яко второго Дедала) й дорогои роботы принесено было скриночку – ясне в Богу преосвященны пастыру. Которую он оглядаючи и пЂстуючи в руках розмышлял, якую бы в ней вещ держати и хранити имЂл. По размышляню, назначил ю на соблюденіе Іліады, то єсть, книг славного некгды греческого поета Гомера, о збуреню Трои.

Не назначил ей на злото, сребро, и дорогоє камЂня, котороє коликолвек и в землю схованноє и моль и ржа повредити и в ничтоже обернути может, – леч назначил ю на соблюденіє негибнущеє й никогда неветшающее. Бо аще и согинєт взглядом матерій книга, обаче в ней написанноє дЂйство й отважныє чины знаменитых, незвитяжоных тріумфаторов в вЂки пребываєт.

Подобным способом й я недостойный, обрЂтши по розных руках от многих лЂт блукающуюся рукописную, по БозЂ житіе свое провождающаго нЂкоєго мужа трудом и искусством сложенную книжицу, "Алфавит духовый" названную, и прочтеши ревностію подвижен, вещей в ней зЂло благопотребных и душеполезных, умолилем братію соборную, й всЂх обще, да бы моим иждеваніем, тщаніемже брати, к тому благословеніем преосвященнаго собора, между патріаршеством, тая книжица была изслЂдована, исправлена, й напечатана.

Яко ж милостивым Бога призрЂніем й помощію, й получил желаємое. Разсуждая же (яко Александер) коему бы тое богоугодное дЂло вручити заступнику, дабы неповрежденно было, зубы противных расторгателей й обругателей, но дабы хранимо было, аки Іліада Гомера, аки свЂща от вЂтра, аки корабль, от погруженія водного.

Не иное убо обрЂтаю хранилище й Depositorium, но твой Гербовный намет, аки скриночку Александрову 1, й приношу аки жертву, аще й не Соломоново Hecatombe, цвадесят тисяч волов, – еже он по совершении храма приношаше, но аки цяту евангелскія вдовицы, в церковное вверженную сокровище. Да бы єси, по долгом времени, чрез тую, в небесных сокровищах предражайшую маргариту, царство небесное и й вЂчное тамо селеніє изобрЂл 2.

1 Книжку прикрашено, як звичайно, гербом Кроковського, а цей герб мав своїм знаком шатро "намет".

2 Автор бажає, щоб книжка своїми поученнями допомогла Кроковському доступити спасіння по смерті, але з чемності вважає потребним застерегтися, що не бажає йому скорої смерті і не вважає його людиною, яка б потребувала тих поучень.

Приношу малую сію книжицу, яки Іерусалим, на единой плинфЂ от пророка изображенный.

Приношу аки лЂствицу, от многих степеней Алфавита сложенную, по нейже добрЂ шествующіи, ангели земныи, яко небесныи по Іаковли лЂствици, на небо взыдут.

Приношу не к возбужденію твоєму й поощренію, вЂдащи тя измлада от ноктей бодростію, благомислієм, мудростію, внЂшнею и внутреннею убогащенна, й всЂми добродЂтелми, аки небо звЂздами, аки землю цвЂты, и аки древа листвієм зЂло, украшенна.

Є муже удивляху c слышаще, познанскіи й виленскіи, от нихже почерпал єси высокаа.

Афины тя первЂе pro Rostris проповЂдію слова божія гримяша. Потом же на горах Кіевских "Аксіос" глаголюша, удивляются, – но да витает в твоем наметЂ, аки в скалЂ и в ковчезЂ Ноєвом голубица, аки финикс на приморіи, й аки кедр на горах Ливанских.

Прийми сіє малое приношеніє, й храни в твоей отческой кущи й знаменіи, пачеже в любви архієрейской.

Розшири крилЂ намета твоего да внійдет конь, й да всегда тебЂ присутствует, й витаєт аки в добром пристанищи; да й аз похвалюся й реку: обрЂтох сему дЂлу нЂкое пристанище нарицаемое доброє.